- Дата запису: 22 вересня 2021 року;
- Місце запису: село Інгулець, Миколаївського району, Миколаївської області;
- Хто записав: Сопронюк Тетяна;
- Респондент: Слабоспіцька Анастасія Данилівна, 1925 р.н.;
- Розшифровка відеозапису: Сура Альона Юріївна;
Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Любимівка та селі Завидівка, Каховського району, Херсонської області.
(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)
Скажіть, будь ласка, як Вас звати.
Анастасія Даниловна.
А фамілія?
Слабоспіцька.
Це по чоловікові вже?
Да. А то Кушнарейчиха була. В мене паспорт єсть, я можу показать.
Як – як було прізвище? Дівоче Ваше яке прізвище? Фамілія Ваша?
Даніловна.
А фамілія дівоча?
Дівоча? Кушнаренко.
А де Ви народилися?
В Каховкє. Чи той в Любимовкє. В Любимовке я родилася, жила я там всьо время до 33-го. Тоді мене забрали у той, у… на посьолок. Голодовка була. Дядько був там, мама той, папкин, папкина сестра там жила із чоловіком. А він був там тим начальніком і нас забрав туди, і Ваню, і мене, і тих двох хлопчиків. В мене три братика було… Ваня з… 29-го, а я з 25-го рождєна. А ті вже меншенькі були. І папка в мене там помер. Шось поїхали в Каховку по грязі, така грязь була. Вони поїхали, ото хлопок знаєте, шо за хлопок? Знаєш? О. По зерно брать, сіять, шоб бавовна же ж була. Ну й поїхали двома бричками. А там папка чи заболів і там вже в дорозі їхали вони. То первий поїхав раньше, а другий їхав… папкина бричка і того, той перший йшов з кіньми, а папка лежав у своїй бричкі. І тоді доїхав до кладбіща і приїхав й каже: «Софія, йди на втрєчу його, бо Данило, – каже, – заболів сильно». Ну вона дойшла далеченько, де вже кілометрів два, дойшла наворотів. І шо йому не робили, шо його не робили, нічого не могли зробить. Забрали його в больницю обратно. Забрали в больницю, він лежав. Ой, тоже обратно. Грязко ж там , чорнозьом, грязь липне все. Поки довезли… там тоді вже йому не знаю, шо вони там робили. Мама поїхала і питають той, шо ж… Поїхала до його, а він каже, врачі кажуть: «Завтра той… приїдете завтра чи послізавтра, чи в четвер, чи хоть у п’яницю». Бо грязко там, кіньми їхали, грязі ще таке, невозвожно там було жить в Роздольному. Ну мама в четвер не поїхала, бо вона ж на роботі була, а ми ж малі були. Я старша, Ваня менший, менший з мене, а ті хлопчики тоже зовсім малі, тоже поболіли. Весной, весною ж в марті місяці. Мама поїхала, в четвер не поїхала, а поїхала в п’ятницю. Вже забрала і толуб, і сапоги, і одежу всю чисту забрала. Приїхала, а там той шо, той діжуре кіньми. Приходе та каже: «Софія, Данило помер. Вже його поховали» (плаче). Шо мама вернулася додому, ти й всьо. Більше його не бачила. Через місяць і два хлопці забрав він, сильно любив їх. І тоже хлопчики померли. Осталися мама, Ванька і я.
А як звали Вашого тата?
Данило.
А по батькові як його?
Ой. От забулася як його. Діда звать було, я знаю його! Дєдушку тоже, бо ми ж жили дєд, і папка, й мама, я і Ваня вже був. Я вже ж їй Бо не помню.
А маму як Вашу звали?
Софія.
Цих братиків менших як звати було? Пам’ятаєте?
Вася й Павлік.
А з яких вони років?
Одному було 4 годіки, нє 5 годіків. А другий менший, Пава чи Васька, я забула вже той… малі вони були. Весно. Вже так сонечко, вони заболіли. Тоді врачі вже ходили, не ходили, жили врачі там. Шо їм не давали, шо не робили вони, нічого не могли зробить. І померли. Один вечором, звечора помер, а другий із утра, ночью помер. І ми так трунки зробили, в одну трунку їх положили (плаче) і поховали.
Це тоді як голодовка була, да?
Да. Голодовка.
А Ви казали Ваш тато в лікарні лежав, а де він лежав в лікарні?
В Каховкє. В Каховке. В Каховкє його й там закопали, десь жидівське було кладбіще і вони туди ото вмер, на бричку і ото в обру яму. Ми не знаєм, де він. Те кладбіще вже… як ГЕС, Каховське ГЕС открили і воду пустили і те кладбіще все пішло у поле. Так не знаємо, де він (плаче). Так ото плачеш.
А потім в 33-му куди Ви переїхали?
В Заведовку. Ми прийшли із мамою в Каховку пішки – Ваня, я й мама. Мама каже: «Давай, Ваня, їхать туди в Заведовку». Там ше брат, дядько Костя, жив, мамин. В його було семеро дітей. Каже: «Підемо до дядька Кості, в дядька Кості будемо жить, а там тоді, – каже, – построїм собі земляночку та й будем жить, утрьох» (плаче). Та й так ми… дядько Костя помагав. Зробили землянку, хата здорова довше. Мама жила… там… з дєдушкою та з бабушкою жили. А тоді вони шо ж… Вони повмирали, а мама вийшла заміж за папку, за Данила. Вона десь у Каховкє там служила чи не знаю добре, і не помню як воно там получилося. То вона тоді познакомилася з цим, з папкою, і так вони поженилися. То я ше помню як вони ї… Дніпро замерзло, тоді не було ГЕСу, а Дніпро було. То папка здєлав санки і то її на санки… посаде, а сам на коньках ото 50 км. на то, 50 км. приїзджав в Завидовку. А тут бабушка, то ше з Каховки, жила в Завидовке, наварила того з кавунів меду. І опять приїхали сюди, забрали, мєжду ног ту макітру поста-поставили із медом, і опять батько надів шлейки і пашол. А мамка сидить. Ото така було.
То це в тоді в Любимовці жили чи в Каховці?
Да, в Любимовці. В Любимовке.
А зараз Любимовка є це ще село чи затопили його?
Нє.
Є ще це село?
Ще є, єсть. Воно й до сіх пор живе, не знаю чи наша хата та жива, нє, хата буде стоять, бо сильно висока там скеля і кам’яна, то вона річка, навєрно, не дойшла до неї. Може й дошла, но не те, не затопила, хата, може, й осталася. Так ото прийшли в Завидовку й дядько Кость нам поміг. Хата була широка в нас (мамина, ше як мама тут жила), широка така. Вони метр отак з тієї, от стіни тієї отступили, тут ми викопали траншею, каміньми засипали. Розтвор, воду і туди заливали – Ваня, я і мама. Дядько Кость привезе кіньми води там… яму викопали, розколочуєм і ото заливали, позаливали. Тоді ото людей вже наймали та здолали то ті вальки – солома там тоже і глина, і то ми так ото наробимо. Такі, отакі ящики (показує) отакі во, оце так ящики і ото туди накладаємо, а тоді побросаємо і далі, й далі воно… Поставили, воно сохне, літом воно це вже робили ми. Позасихало, а тоді люди прийшли нам помогли вже хату зробить. Плавнів, вербів тих надубали. Дядько Кость – це мамин брат, і сусід – дядько Пащенко… ти й поїхали кіньми та й нарубали сволок таких, кругле дерево, длінне таке метрів 8-м ото. Сволока тоді, два сволока привезли, вони його збили, положили, поставили і землянка, вобщєм, була така. Не хата як ото зараз, а землянку поставили. І ми так жили пока вже.… мама вже тут у колхозі робила, я в колхозі той робила і Ваня. Раньше ж хлопок сапали, поса… посіяли хлопок. Я була тоже ж чималенька, в школу не ходила я. Я дурна, як пеньок той, не ходила. Один клас пішла ше там на Роздирному, через дорогу було йти. Тоді босі, холодно, мороз, простудилася я, бросила школу і все. А тоді вже в школі не схотіла й не ходила. Мама ходила до узбеків хлопок сапать і ми там, посапала, і я там ходила її помагать. А шо помагать? Воду носили, от. То… я мала була, Ваня ж менший, я вже старшенька була, мама візьме. Й ми там ото заробляли такі узбеки, такі хлібинки якісь такі… держаки, а там жилізяки і вони хліба ото положать якогось, ото ми тим году- оте ми їли, бо не було з чого їсти. Тут у колхозі тоже дядько Філька робив, хоч він і начальніком, а тоді той чи голодовка була, шо мало було шо… хліба. Ну ми пішли до узбеків, то в узбеків ото там харчувалися. А заробляли шо? Нічого не заробили. Сахара давали, керасіну нам давали узбеки, мила давали, от, шоб стірать, бо не було ні грошей, ни більш нічого не було. Голодовка. І ото таке, і отак прожили ми. Отак як сюди прийшли, то з Завидовки, мама вже пішла до свиней вже робить, а я ходила картошку сапала у тому колхозі, Ваня дома був. Він ото в плавню піде, риби налови. Тоді плавня в нас була, зараз море, там тоді плавня була, там озера такі здорові. Він виплів таку корзину. Тут широка така корзина, а вверх – меншенька дирка. І ото він мішок надіне і ото пішов, тільки раз накриє і лини отакі во (показує)… ловив. Такі здорові лини. Отак ми й прокормилися все время в колхозі. Ну, а тоді я вже пішла робить вже ланковою мене поставили. Ото й як… як же ж, я вже позабувала, ланкова. Начали мені, мене… ше чоловік і я сідьма, я ланкова була, главна. Тоді вже перед войною мене сфотографірували і начали там ті, ото… в комсомол, в комсомол поступить. Ну я була… от 15-ті, не знаю скільки мені було, шо вже мені звьоздочку дали і книжку дали, а тут… Война началася і кажуть, будуть розстрелювать у кого найдуть ті… комсомольські білєти і зірочки, то кажуть будуть розстрелювати. Боже, як знала, я тоді той… книжку і спалила і звьоздочку не знаю, де вона й ділась. То таке було.
А розкажіть, як Ви ще жили в Любимовці. Оце з мамою ще з татом. Яке в батьків господарство було, шо вони тримали?
В їх, у дєдушки було пара коней от, дві корови. І це в їх город здоровий, і це пару коней, солому, то це там десь беруть солому, я не знаю, де вони брали, то тими… тягали, різали на полову, а тоді дєдушка шось мішав, не знаю, шо він там мішав. А папка через річку, через Дніпро перевозив людей у плавню, город. Люди город садили, тоді ж не було моря в Каховкє та в Любимовке, а городи люди садили. Та й ото він туди перевезе, туди-назад, туди-назад, а так він вже рибачив. Їздили рибачить із мужиками ночью. Дньом, то рибу вони здають, утром рано – перевозить людей. Йому, шо вони там давали вже, не знаю вже, шо йому давали. Я вже й не помню, шо вони йому давали… чи гроші, чи який кусок хліба, Бог його зна, я вже забу-, не знаю. Позабувалася вже. І так ми пережили ми. Тоді вже як папка помер, то ж я кажу Завидовку приїхали, в Завидовке всьо время я жила, поки й заміж там вийшла. В колхозі, і на комбайні, і на тракторі робила, і кругом я робила. І це в 46-му, і в 47-му году пішки утром в 4 часа встаю і пішла в Каховку, в Любимовку. Ну в Каховке, в Любимовке в нас уже нікого не було, а в Каховке дядько… тьотка Полька оце вже папкіна сестра і чоловік її на мельниці робив начальніком. Ну яка не голодовка всі одно люди ж везли там отой. І він принесе там, то крупи якось, то мукички. Я прийду, він мені дасть вузолок один сюди вузолок, другий сюди і в руках. Прийду додому. Де та Завидовка, де Каховка – 50 км. Ну тоді води не було, то ми через балки ми переходили, переходили ближче. А як дорогою, то сильно далеко йти дорогою. Вже раз я тільки ходила, пішла вже дорогою. Довго іти. То я вже не вспівала додо-дому приходить. В 9 часов вечора вже я дома бувала. Прийду до тьоті Полі, в тьоті Полі поснідала чи пообідала. Піду до дяді Федьки, ось оце він (показує на фото), оце він осьо. Дядя Федя коло Каховки, коло базара там жив із жінкою, із дітьми. Піду до дяді Феді, Федьки, тоже туди він… він то так робив, то комбайнером у колхозах, а вона ніде не робила, бо з дітьми була. Ну всі ровно якийсь то вузолок і дасть, і дасть тоже ж. То додому принесу і от, от три кусо-, два куска ось тут та то тут. Крупа й мука й в руках шось дадуть та й, дадуть та й принесу. І от як приходю в 9 часов вечора… І отак і пережили голодовку.
Тоді в 47-му людям в колгоспах платили шось?
Нє.
А їсти давали?
Нє, не давали. Мама робила коло свиней, то там коло свеней прине- дадуть якоїся тої дерті чи крупи і вона пересіє і ото із березки то зерно тамочки, і то якась крупинка і зерничко і то вона принесе додому. Ми на дерничко помелим, помелим, ліпеників наліпимо і ото так і переживали, о. Ну, а тоді вже аж у кінці году, аж тоді вони давали гроші по трошку, не по багато, по трошку давали… у колхозі.
А тоді в 46-47-му було таке, шо люди пухлі з голоду були?
Були, були.
Ви таких бачили?
Буряки пекли… та їли, от.
То які цукрові чи кормові?
Кормові! Цукрові як де попадуться на степу, де ото картошки копають, а ми підемо. Повикопують, а воно, може, позоставалась картошка, а воно крохмал остався ми підемо весною. Воно біле таке, насобіраємо і ото картошкі, крохмалу того і ціх, шо намелемо на то. Якихся ліпників наліпимо так і їли. Пережили. І буряка напечеш і їли, і не подохли. Та я казала, лучче здохла як оце так жить зараз. Шо вже дожить до такої години, шо немає ні сили, ні ходить, ні, ні робить.
Скажіть, а в 33-му була багато людей пухлих з голоду?
Було-було.
В 33-му?
Да в 33-м багато людей погибло, було багато.
Може знаєте по іменам хто з голоду помер, може, сусіди якісь?
Ти знаєш, дєтка, шо я не знаю нікого там, я тоді мала була, воно мені в голову було?! Так, знаю, шо… мама моя тоже там була бавовну той лузали ми, налузаємо, а так коробочку там слульчик візьми. Там той… візьме та ой… шо я казала?
Як вона на бавовні робила.
Ну, а тоді коробочки привезуть. Топить же нема чим. Курей ми все время із степу носили та палили. Ну там колись з плавні привезуть дров чи принесеш на той, на плечах. А так тоді прийдемо та… ой вже тоже… заскок в голові.
Ваш батько кажете людей возив через річку, да. А мама чим займалася… тоді?
Дома була.
А в колгосп вони пішли чи не пішли? Чи дєдушка з бабушкой пішли в колгосп?
Я, я… дєдушка ходив, а мама вона дома була. Я добре не помню. Я знаю, шо помню як папка її ту… паски пекла, трошки згори, вгорі згоріли, то він її. А вона стірала перед Паскою, стірала, а він прийшов з плавні та її побив. Так бив він її, помню це я. Я так кричала, страшне. Мама впала, я… так плакала. Ну така прийшла сусідка та її одозволила і так ото го після того він її не бив.
А скажіть, а от в 33-му оце як була голодовка, то було таке, шо в людей забирали їжу… з хатів? Ходили по хатах?
Кого забирали?
Їжу! Зерно якесь чи шо там.
Я не знаю, я тіки помню як коло… того… коло магазіна. Магазин так через дорогу йти, через город, там магазини, главна вулиця в Любимовке. І там машини стояли і ото забирали в людей ті… там кожухи, отам ше якісь вещі. Я добре не помню, бо папка купив такий толуб білий, здоровий такий, дліннющий такий був і синій він купив. А за стіки він купляв не знаю. Бо ше ми їхали ото туди в той посьолок, то ми дядькі Фількі отдали… один толуб, а один папка не знаю… може й той отдали, я не помню вже, де вони подівалися.
А у Вас шось забрали тоді?
У нас? Ото забрали тіки в дєда пару коней і дві корови забрали, отако.
То він потім пішов у колгосп?
А він тоді пішов у рибколхоз. Він у рибколхозі пішов робить чоловік, той папка. І ото чоловік утром рано перевезе людей у плавню, а в обід уже мама перевозе. Як кому нада корову здоїть тоже. Мама… там невеличка така річка, то вона тоже ж вміє. А ми ж як ми. Бігаємо тільки та й усе.
А шо люди їли в голодовку в 33-му?
А Бог його знає, дєтка, я ж не знаю шо.
А Вам мама, шо готувала?
Ну шо? Де шо достануть, то й годують, то й давала, варили. І буряк пекли, і кукурудзу, і квасолю і все це ми їли. Чечевицю мама сіяла на городі. Така посієш. Кусточки такі невеличкі. Ну вона така вкусна, то й чечевиця, ой. Пироги з неї хароші. Та ми як наваримо, натовчем її і ото таке.
А було таке, шо ходили на поле збирати колоски?
Було. Було. Було. І ми ходили, збирали колоски. Миші натягають і ми розбираємо і ото забираємо ті колоски в мішок додому. Насушимо, тоді помолотим, помолотим і пшеницю, ту пшеничку брали варили або на дерницю ото драли отако го. Я знаю це трошки ше застала я.
А не ганяли людей, які оце на поле ходили збирати?
Ганяли.
А хто це був?
Ну начальство якесь. Бог його знає. Я їх вже й не знаю. Це в Любимовке я жила, я не знаю нікого там. Я знаю, шо тіки ту… бігали… верхи їздили, забирали мішки в людей. О, от таке. Шо я ж кажу не знаю.
Кажете мішки в людей забирали?
Забирали.
То це з хатів забирали чи оті, що оце на полі збирав?
Шо на полі збирали люди. От ці шо миші на той, а так же ж на полі миші на… це літом воно на-наносили на зіму. А так весною вони приходили ті люди, розгортали, забирали. То хто шо їв, а хто може й курям давав, Бог його знає. Я тоді знаєш ше мала була, шо я вже помню.
А куркулі були в селі?
Там в Любимовке були. Були. Там були куркулі.
А хто це такі?
Не знаю це. Нікого не знаю. Шо я тоді мала була ше. Стіки мені було там год.
А їх розкуркулювали? Чи висилали їх кудись з села?
Не знаю, не знаю, точно не знаю. Я тобі кажу, шо оце, шо забирали оце… то коней, то кожухи, то там ше якісь вєщі. І «Хто больше! Хто больше!» – кричить. «Беріть, хто больше дасть».
То шо в людей забрали, да?
Да, да, да. А не знаю чи хто брав чи не брав. В голову мені не йшло. Я пішла подивилася та й назад через город пішла додому, до берега, отако.
А в голодовку в Вас корова була?
В дєдушки була, а тоді забрали. А тоді вже ми не… дєдушка помер, а папка рибалчив, то йому вже не нужна корова. Риби лове. Десь нада риби понесеш, даси – вона дасть тобі молока, ото таке. А ми вже намелемо, то шось є, наваримо, то й їли. Ото таке.
А церква була в селі?
Була, була. В селі сільсовєт на ту сторону, на цю сторону церква здорова ше мене бабушка на Паску брала в церкву і вони там, а вона там красіво співала в церкві. І мене візьме, той папкіна сестра. Візьме, я спать хочу, а вона ж співає, а вона мене десь там в уголку постеле мені – я сплю. А вони там співають. І співали красіво там. А тоді вже утром мене розбуде. Каже: «Надя, вставай будемо вже йти додому» (сміється). І ото підем додому. Зараз вони не далеко жили од церкви. Нема вже не бабушки, ні дядька немає.
А ту церкву, її закрили потім чи так вона й стояла?
Вона стояла. Оце ми їздили в Завидовку, чи то в Каховку і я в Каховке йшла через Любимовку вже як йшла із Каховки так стояла. Бо я так, ближче мені йти, тоді ж води не було по балках. Так я ото берегом йду додому сюди отой, отой в Завидовку. Вона стояла здорова, там сільсовєт був.
А в Завидовці церква була?
Була. Була.
А закрили її чи так вона й осталась?
Зняли купол той, зробили клуб.
А коли це було?
Коли це було?!
Ну скільки Вам тоді було років?
Бог його знає, я вже забулася. Я вже дівчиною така була. Вже ж на роботу ходила. Комсомолкою була. А шо ж ти думаєш?!.
А хто це, оце кажете купол зняли, то хтось зі своїх той купол знімав?
Я не знаю. Ми, в нас там село здорове було, так ми на тій стороні , а той, а друга сторона, де церква, друга сторона, через балку, там міст такий здоровий нємці як прийшли, нємці той… як його… як?
Моста того?
Такий здоровий міст красівий був. Так от, камінь такий, дороги хароші були. Розбили, розтрощили, нічого не було. Тоді вже так ходили. Дерев’яний поставили, то так він. Зараз оцей я була вода аж туди далеко йде, туди в степ. Дерев’яний і отако гойдається. Та страшно йти. Я поїхала в Завидовку, мо з года три не їздила, тоді поїхала. Боже, іду по мосту. На тій стороні мужики стоять рибу ловлять і на цій стороні. А йду і отако о, шатається воно. Потягнуті такі ті були… як їх… желєзні. А тоді то прив’язані. Туди параход заходить сюди, там люди ставали з Каховки приїзджали в Завидовку, з Завидовки в Каховку їздили. Бо так же дорогою машин тоді, автобусів не було. Де якась машина їхала та когось візьме. Так параход іде, то візьме відтіля з Каховки сюди привезе. І відтіля приїжджає люди рано… в той… йде в Каховку сюда, в Завидовку, тут в Григорівку йде. З Григорівки розвертається опять назад йде в Каховку.
А скажіть і ще за 33-й рік. Чи було таке, шо от ходили по хатах шукали їжу?
Не, не було такого, в нас такого. Нємці ходили да, нємці да.
А було таке, шо люди їли там чи ховрахів якихось?
О і ми їли, і я їла із братом. Я на тракторі робила і він на тракторі прицепщиком був. І ото як поорють, а він вискоче, а Ванька бігом тіки бах його, палкою вбив. Взяв в торбу, взяв у торбу і з дому взяли казанок кругленький, солі і всього. І то так: наб’є, шкури пообдирає Ванька, а тоді пошвалить там у саду, біля лісосмуги. А тоді в казанок, нажаре і то тракторист і я й він і ше другий тракторист прийде та їмо. Жирні, такі жирні.
То це в голодовку було?
Да.
Це в якому, в 47-му?
Да, да, да.
А в 33-му?
А в 33 –му я не знаю. Ми ж не були в 33-му… в Завидовке. Це вже…
А в Любимовке ну було таке, шо люди оце ховрахів ловили ще як…
Та кругом ловили люди. Кругом! І в Завидовкі, і в Григоровкі, і в тому… в Любимовке, в Михайловке, в Горносталівке. Кругом люди ловили і їли. Шкурки здавали, гроші платили, о.
За ховрахів?
Да і ше гроші добрі. Ванька було як наб’є… то як на прицеп він, то це прицепщиком. Принесе додому, на досточки порозпинає їх. Такі здорові; і шапки шили із їх, і воротніки робили. Вже було харашо тоді в цьому году, в цьому году, шо ми вже ховрахи їли. Жирні, такі жирні і добрі (сміється).
Оце ж Ви казали, шо в 33-му люди траву їли?
Да-да.
А яка це трава була?
Ой, яка трава? От забулась. Ото щавель конський, ми тоже різали, конський щавель та тоже їли. А шо ж їсти хотілось. Такого ж нічого не було. Крупи якоїсь надере ж або тії як зерна якогось дадуть у колхозі, то по 200 г.. Двоє було чи троє було – мама, Ваня, я. І нам по 200 г. давали. Шо тих 200 г.? Ну то добре, шо мама в колхозі робила коло свиней та там украде в кармани, більш ніде.
А шо це вона крала? Корм?
Ну корм, свинячий. Та й принесе додому і то перемелимо все ти й їли, а шо ж. Як воно їсти хотілось.
А було таке, шо їли трупи коней чи коров?
І ми їли, із Ваньою самі їли. Ваня взнає, шо в колхозі коняка здохла. Чи здохла, ну здохла. Узнав, каже: «Надя, будуть вивозить сходні на скотомогильник коняку». Ми взяли, сокиру взяли і пішли. Знаєм, Ванька взнав, коли вони вже відтіля вернуться. Ми пішли туди, він задню ляшку одрубав, ноги поодкидав, те м’ясо порубав, у мішли і ми принесли додому. І їли, не подохли.
Це в 47-му, да?
Да-да. І не подохли. Ваня, ось недавно, тоже вже 40 год як він помер. Тоже впав з машини, їхали в Каховку і машина як дьоргнула, а він сидів, стояв чи сидів і впав і головосотрєсєніє в його було. Лежав в больниці. А тоді через стіки время і тоже помер. Вже 40 год як немає, так як і мами мого чоловіка, вже 40 год нема. Так я й…
А було таке, шо ловили жаб чи змій?
Нєє.
А равликів їли, оці молюски, що в річці водяться?
Я не знаю, в мене того не знаю. Ми не ловили. Ми рибку ловили дрібненьку. Ото візьмемо якусь тряпчину, тоненьку або платок такий здорові були, у нас платки такі, бахраму пообрізаємо. І підемо то раз зайде один з глиби, другий з той берега. І ото такої мєлочі – і в відро повкидаєм, додом принесе. Помиємо в солі, помиємо, помиємо (показує руками) і катлєточки робили їли і не подохли (сміється) до цих пор і досі живу. Гамно, одного гамна ше не їла (сміється).
А Ви розказували своїм дітям про голодовку?
(Рукою махає) Та вони не вірять. (Говорить пошепки) Коє вірять, а коє і нє. Оця (показує пальцем, що не вірить). А так слава Богу прожили до цього время не знаю як далі буде, якби був хоть і завтра (говорить про смерть).
А було таке, шо люди в місто ходили шось міняли на їжу? Чи в Каховку може чи ше кудись ходили міняли?
До нас тої, до нас приносили аж із-із Полтави. Міняли на зерно… тряпки, тряпки приносили, бо ми самі брали в них тряп- тряпок не було. А вони приносили й кофти, і жакети, і плаття таке, ну таке, шо можна було носить, юпки мама брала. Давали їм зерна. Це нада, шоб у ту Полтаву. Ото далеко ж. а приносили до нас, а ми не, ми не, більше нікого, нас не…
Це в якому році отак ходили з-під Полтави, це в 33-му чи 47-му вже?
В 47-му. В 47-му, да. В 47-му. Та мама як начала робить, на фермі заробляла і пшеницю, й кукурудзу, і просо привозили. В нас уже було, ми купили собі і телятко, купили поросятко. І ми з мамою, з Ваньою годували. Почті шо 3 т. було у нас зерна. І ми годували. От як німці прийшли – корову забрали в нас, свиней забрали в нас. І одного тіки вспіли зарізати. Лежало в сарайчику поки, аж уже вони трошки пішли далі якраз в Григорівку. А тоді дядько прийшов та кип’ятком обливав, шерсть обстругали, обстругали. А тоді розрубали та у діжку солі засолили і ото ми їли, отакого.