1. Місце запису: село Мала Виска Маловисківського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 20 липня 2002 року;
3. Хто записаав: невідомо;
4. Респондент: Зматченко Микола Іванович, 1950 р.н.;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Батько розказував мені одну історію, як він зі своїм братом – Ладиком орали поля десь під Ташликом. Дома вони робили в колгоспі, а тоді під осінь тридцять другого їх одправили оце на таку роботу. Це далеченько од нас. А їсти вони не взяли нічого з собою, бо не було шо. Робили вони вдвох на одному тракторі, по очереді орали. Отак один оре, а другий спить, бо голодні були, геть без сил. Пару днів отак вони поробили, а отправили їх десь ніділі на дві, і то їм не можна було ночю спать, а треба було орать, бо в колгоспі “горів” план. І дньом до них приїжджав один енкаведіст, годований такий, з пістолєтом, і не можна було слова промовити йому сказать, або зробить шось таке, бо зразу – “враг народа”, розстрел, або в тюрму посадять, а дома ж остались сім’ї. То Ладика він отак чуть не вбив був. Пару днів і ночей вони були отак в полі, і спали там, а ночі вже холодні в серпні, і вони ж голодні були, і мало того, і поспать нормально не могли, десь спали по очереді часа по два-три. Старалися виполнить план. А тоді поламався трактор, а які ж там запчасті? – ніяких, і сил не було його справлять. Тоді вони рішили піти в село і попросить поїсти і помощі. Якраз під вечір попросилися в хату переночувать. І десь вони на запічку найшли в торбинці сухий жом, вони саме там спали. То той жом вони почали їсти і таким він казався їм добрим! Отак трохи втамували голод. Ті люди, шо в них ночували чим могли кормили їх, бо пізніше батько з братом приходили в село ночувать, бо інакше померли б. А ще вони почали красти, в людей на городах. Хоч понімали, шо не можна так, шо всім важко, але ж голод їх заставляв, бо ж вони ще фізично робили. Робота на тракторі важка. В основному крали сахарний буряк чи городину яку, і тікали в поле. Там в них був казанок і вони на вогні варили собі якусь кашу, таке гаряче їли, хоч не наїдалися, то грілися. Батько казав, шоб вони ото тоді не крали, то не вижили б. Отакий голод був. З войни батько прийшов інвалідом. В сорок четвертому году під Яссами його ранили. Довго він лежав у госпіталі і йому одрізали ногу. Отак без ноги він вернувся. Жили з матір’ю в бідності, корову вони вже пізніше завели. Батькові призначили пенсію, то за неї вони купляли трохи хліба. Він пішов на роботу кладовщиком в закройний комбінат. Там, бувало, який кусок матерії візьме, то за нього вимінювали шось поїсти. Багато людей їздили в Росію або Білорусію, де не було голоду, і там вимінювали продукти, а в батька не було здоров’я для цього, тому перебивалися чим могли дома.

1. Місце запису: cмт Теплик Теплицький район Вінницька область;
2. Дата запису: 31 січня 2008 рік;
3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Тетяна Радіонівна, 1908 р.н., народився в смт Теплик Теплицький район Вінницька область;
5. Розшифровка аудіозапису: Паращєнко Тетяна Сергіївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в смт Теплик Теплицький район Вінницька область.

Город великий був?

Невеликий був.

А господарство було якесь?

Були свині, були й коні, були вівці, корови не було там – тут уже в нас була корова.

А чим батьки займались? Чим тато займався?

В колгоспі робили. Ше робили свою землю, а тоді вже колгоспену.

А скільки було своєї землі? Багата була територія?

А я не знаю.

Не пам’ятаєте, да?

Не доходило тоді до мене шоб я знала скільки було землі.

Ну багато було землі?

Не багато.

А що Ви вирощували? Що виробляли?

Шо виробляли? І пшеницю сіяли, жито, ячмінь, А на городі городним садили – і бараболя, і бураки, всьо так як тепер садять – так ми садили.

А що на обід готували?

Шо приходилось, всьо – борщ, каша, мамалига.

А що Ви любили більш всього? Що Ви любили в дитинстві?

В дитинстві всьо любила. Діти всьо люблять, що дасиш то й їдять діти. Не так як тепер, тепер діти перебирають … бо я то цукерочок, то бубличок, а тоді нічого не було, не було за шо купити.

А шо Ви зовсім грошей не мали?

Чом не мали? Як були в колгоспі, коли там дадуть в колгоспі, а як пан був то робили в пана, ше я в пана робила – ходила полоти.

А шо це за пан був такий? Хороший був пан чи поганий?

Пан був Яворський. Я знаю шо це за пан? Пан шо землю брав – тепер колгосп бере, а тоді земля була панська, а у людей мало було землі – по чверті, по пів, ну я не знаю, шо це означає я не знаю.

Ой Боже мій всьо, всьо робили. А тоді пішли в колгосп – в колгоспі всьо робили.

А як Ви пішли в колгосп? Заганяли, чи добровільно пішли?

Мусили йти.

А чому мусили?

Ходили, спати не давали цілу ніч – Іди розпишись, шо підеш.

Хто не давав спати?

Ходили бригади. Ой Боже мій, тільки ляжеш спати – вставай іди, визивають у сільську раду – розпишись, розписався тоді вже не кличуть.

А забирали тут шось у Вас?

Як у на таке у людей.

А шо забирали? Збіжжя, зерно?

Забирали перед голодовкою забирали. Всьо забрали, шо геть і в торбинках було повисипали всьо в мішок – і шоб нічого в хаті не було.

І картоплю забирали?

Картоплю й бураки, всьо, всьо.

Це Ваші сільські люди були чи чужі люди?

Люди були чужі – бригади з другого села ідуть і наші бригади, шпигали скрізь такими паличками довгими шпигали. Раньше ж груб цих не було, а печі в хаті, піч, по під препічок шпигають і на землю шоб не закопане.

А шо нельзя було закопати?

Шукали скрізь і забирали.

Якщо не віддаси? Ну як це прийшли і твоє забрали?

Забрали та й всьо.

Ну от до Вас би прийшли сьогодні і сказали ʺВіддай нам всеʺ Ви віддали б?

Не віддала бо люди не віддають – тоді люди віддавали, а як я не дам чоловік – зараз чоловіка забирають.

І забирали людей?

Ашо ж.

І Ви бачили?

Не бачила – тільки чула. Ой, хай Господь милує, шо було. Шо бачила? Голод який був, як людей ховали, як почала казати як у нас під хатою помер сусіда, а ми мали йти на базар в четвер, приходе сусіда каже (не зрозуміло) як помер … у тебе під вікном треба його похоронити – це у голодовку, пішов чоловік узяв первого брата ʺЙдьом викопаєм ямуʺ. Ой … викопали яму – приходять, на ліжку його обматали в радно, винисти – хто там, хто там мав силу … вони везуть а я іду з сестрою чоловічою – плачемо ззаду йдем і приїхали на цвинтар … до ями, у ямі уже домовина, те шо копав чоловік, а єдин сидить тако в куточку. Почали плакати – вони нас нагнали, чоловік мій той брат: ʺІдіть звідси, забирайтеся з цвинтаряʺ Чоловік протягнув того чоловіка, цього взяли туди положили. Ідем – бачу лежить жінка чорна та темна  і двоє дітей коло неї туди дальше знов діти лежать. Ой я не можу. Отакі були люди, отакі були люди тільки кісточки шо осталися, тільки кісточки і шкурочка, шо остались ше живі. А тоді вже ми до жили ми ше не були в колгоспі – пішли батьки в колгосп, а ми жили, ми ше не були в колгоспі озимина і на тому полі, почало достигати, таке шо можно його потерти в макитрі – таке було жито вже колосся терли в макитрі – пекли такі, трошки лободи листя їли, всьо їли байдуже – лобода сама лучша була мішали лободу ті лєпки та й їли поки достигло вже.

Як Вам вдалося вижити Татьяна Радіоновна?

Не знаю, і двоє діточок.

Люди допомогли? Бог допоміг?

Бог. Люди нам не допомогли. Я ж розказувала бо бураки закопані бо зародили бураки були, а буракі солодкі їли так як моркву тепер – пошкрабаєш буряк та й їси буряк, добрий був. Було закопане бигилко кукурудзи у нас; тут вирубає дрова; вночі викопав яму; закопав те багилко, заносили туди кукурудзи; зробив таку лінієчку шоб було з тої воронки брати; та й вночі борщу діжку наквасила – був борщ, кислий борщ, а то цеї лободи , а то тих крупів – та й вижили так. А ті люди шо не було нічого й нігде – виздихали та й всьо.

Багато людей померло в селі Вашому?

Я не знаю. Багато, але це в конторі знають, сільська рада, а я не знаю. Дуже багато, і дітей, і людей, і старих. Ой.

А Ви коли в тридцять третьому, тридцять другому – коли голод був, кудись виходили з хати, в гості ходили? Чи по хатам сиділи, як це було?

Де ті гості? Шо ти гості справлять? Тут развє шоб діти з’їли ложку того бульйон. Де ті гості – ніхто в гості не ходив.

То шо ніхто не допомагав?

Ніхто. Хто поможе, як ніде нема, нікого нема. Деяке було барахло – повиносили, і в Гайсин возили і шо хто дає то й віддаю.

А кудись поїхати було можливо? Втікати звідси?

Можливо, тільки шо вже сили не було. А хто мав силу їздив.

А паспорти були у Вас?

Були.

Були?

Були, а шо. Ніхто не питав ні за який паспорт. Нічого. От. Ой страшне було, дуже страшне. А война тоді була то ше тоже пережили.

А коли було страшніше у голод чи під час війни?

Голод найстрашніший, голод найстрашніший.

Як Ви думаєте це був штучний голод? Чи урожаю не було, чи обставини такі були?

Ні забрали, всьо забрали. Чисто всьо вивезли, всьо забрали, золотівку на людей наложили, на поле тільки поля та й золотівку наложили вивозили, а тоді ше та к забирали всьо. Нарошно зроблене шоб люди виздихали та й всьо. Ой хай Господь милує і рятує шоб ці діти бідні ніхто не дізнався цього.

Боже шоб голоду не бачили, шоб діти робили, щоб діти шли помагати на поле робити, бо ті старі як повмирають то тоді ті всі виїхають, бо тепер ті молоді не роблять, нехтять. Всі вчать, всі вчитися, а робити ось такі вже як моя невістка такі, такі – вони ж тоже вже не можуть. Тоді шо буде?

А Ви думаєте голод ше може бути, як Видумаєте?

Хто його знає Не буде врожаю той буде голод. А шо ж їсти, а що ж їсти?

З Америки привезуть.

Ми не наїмося то шо привезуть. Те привезуть – то не для нас, не для таких бідних людей.

А шо тільки на себе можна розраховувати?

Та я Вам не доказала за чоловіка.

 

1. Місце запису: cело Соболівка Теплицький район Вінницька область;
2. Дата запису: 30 січня 2008 рік;
3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Фурдик Іван Карпович, 1924 р.н., народився в селі Соболівка Теплицький район Вінницька область;
5. Розшифровка аудіозапису: Паращєнко Тетяна Сергіївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Соболівка Теплицький район Вінницька область.

Мені хотілось би розпочати свою розповідь з оцієї фотографії.

Фотографія ця зроблена у тисяча дев’ятсот тридцять другому році, у вересні місяці. На ній вся школа в якій я навчався, вона на той час називалася ШКМ (школа колгоспної молоді). Туди входили: перший, другий, третій, четвертий, п’ятий, шостий і сьомі класи. Це повторяю був тридцять другий рік. Я поступив в перший клас – вступив дуже цікаво. Прийшов з своїм товаришем в клас (дуже недалеко від нас була хата «куркульська», значить, ми так його називали – Перепа, він був репресований, висланий, а хата його використана під школу) там я навчався в першому класі з своїм сусідом – Кравчуком Василем. Прийшли ми разом з ним босі, це було… це був вересень місяць, прийшли босі тому шо всі тоді ходили босі, так було прийнято – по-перше не було що взутися, а по-друге не дуже страшно було коли ти босий. Нас вчителька, Катерина Іванівна, яка на цій фотографії є (її вже нема в живих) – записала нас обох. Я був бойовішій, перший записався – Фурдик Іван Карпович, розповів, чий я, хто мої батьки. Шо батьки мої колгоспники: і мама колгоспниця, і батько колгоспник – колгоспу «Золотий колос» тоді був біля нас, звався колгосп так. (Не зрозуміло 6.08) те, що я міг читати його без нічого. А чому так сталося, що в нас дома мій батько, коли був ще малим, то він проходив школу в пєрєпльотній майстерні села Соболівки, був такий єврей який мав пєрєпльотную, на українській мові – перепльоту майстерню.

Це у Соболівці?

Це у Соболівці. І між іншим, все в мене, в моєї власної бібліотеці – зберігаються книги, які переплітав єврей той (тоєсть мастєр), а потім батько. Є такі книги, зберіглись до цього часу в моїй, я можу сміливо сказати, великій бібліотеці.

А буквар зберігся?

Буквар? За буквар я Вам от шо розкажу, хоч це може буде і не по темі.

Все по темі.

Справа в тім, що цей буквар для мене дуже дорога була книга. Я любив   книгу – я вже навчився читати, я знав букви всі. У нас на столі був переплетений батьком чотирнадцятого року видання «Кобзар» Шевченка і я його вже сміло читав всьо, особливо «Катерину». Був у хаті, у нас була піч (припічок), мама топила піч, а я клав ноги – грів і читав мамі «Катерину» Шевченкову.

А скільки Вам років було?

А мені було тако десь, вісім-дев’ять, отак. Але справа в тім, що я вільно читав, так шо для мене уже Буквар вивчати, так як нас учили це буква «А», я її вже давно знав, а коли мене вчителька визивали і казала «Напиши букву «А»“, а вчила вона писати – друкованими, а я кажу «А я напишу писменими» – і красиво пишу «А», ну вона каже «Молодєц, Ваня, молодєц». Це була перша похвала в мій адрес.

Тепер повертаємось до Буквара. Я книгу чомусь… напевно передано генами мені від батьків книгу я полюбив ще з того часу. І зараз я себе вважаю бібліофілом – зібрав я з батьком, починаючи з батьківській бібліотеки, і кінчаючи сьогоднішнім днем (батька вже нема звичайно, він прожив дев’яносто сім років), то книги які були в нього плюс мої зараз – це цілий клад, величезний клад… і всі дивуються, шо я маю особисту таку бібліотеку. Про неї писалось дуже багато.

Шо це, повторюю, тридцять другий рік, осінь.

Вересень.

Да вересень. Це вже приближалось, ми всєгда кажем тридцять другий-тридцять третій – Голодомор.

Тридцять два учні?

Тридцять два учні, да.

Але що я зараз скажу, то Ви здивуєтесь. Шо жодень учень із тридцяти двох з голоду в тридцять третьому році не помер. От що я на чому я роблю наголос.

Так слава Богу. То що взагалі люди не помирали?

Я це мушу сказати тому шо я так би сказати

Це констатація, я розумію.

Це констатація розумієте. І от тут дуже (показує фото), тут одиниці може дві-три особи є ще живих – можуть це підтвердити.

Я Вам вірю. А як же так сталося що сім мільйонів пішли з життя?

Я дуже дивуюся.

Чому саме?

Мені здається, чи може Вам не говорити цього?

Ви можете казати будь що.

Мені здається, що цифра приувілічіна. Я в Соболівці не бачив такого масового, як це …

Голоду? Смертності?

Масово смертей, чи шо. Я тільки чув. А чому це так? Тому шо мій батько був первокласним столяром, він навчався в нас було містечко, в Соболівці було – мєстєчко Собольовка, так она до революції всьо врємя счіталась – містечко, буква М на картє, на картє даже. Було населення, включаючи єврейського населення – тисячу двісті чєловєк, ілі около етой цифри.

Батько вчився у єврея столярному мастєрству, і я вже говорив пєрєсльотної справи, і він став спеціалістом, так би сказать, я по-сьогоднішньому кажу, висшой кваліфікації – спеціаліст-столяр. Його работи: окна, двєрі, шкафи – до сіх пор хранятся в нас, ім. сдєла зроблени його руками, і я його храню, як реліквію – пам’ять про свого батька, який був надзвичайно акуратний, ієно в столярній справі, в столярній справі повинно всьо сходитись, тютілька-в-тютільку. Все це можна побачити в моїй хаті вікна. По-перше шо мій батько – пасічник. З самої ранньої юності случаймо це все случилося, шо його попросили зробити вулик (один із пасічників), він зробив вулик, а йому за це дали два рої, бо дуже гарно він зробив вулика.

Тут я хочу запитати, Ви бідно чи багато жили?

Я не можу сказати шо ми бідно жили, я не можу

Ну були скажімо так середняки, куркулі чи бідні?

Трудно сказать. Ми жили добре. Я не можу сказать шо ми голодали, чи шось таке. Чому так

А був колгосп у селі?

Да. Я Вам розповім про колгосп якщо хочете?

Так ми рухаємось. Давайте до цієї теми. Ви пам’ятаєте як створювали колгоспи?

Да, пам’ятаю.

Як це було?

Дуже добре пам’ятаю, дуже добре.

І люди з радістю шли у колгосп?

Ні. Батько мій дуже довго думав над цим  собствєно власне кажучи – збирали сходки села, агітірували, примушували вступати. А в батька було ж своє поле – на яке мене брали убирати пшеницю. Я дуже пам’ятаю, як я спав на околоті дньом – мене нагодують, вкриють від мух, і я сплю. Но це вже три було, напевно рочків, напевно трошки більше – шо я пам’ятаю. У нас було три полі – в одному місці, в другому і в третьому. На одному вирощував батько буряки для того щоб…

Годувати худобу.

Ні. Буряки цукрові, буряки цукрові. Він здавав їх на цукровий, наш Соболівський, завод, і одержував відповідно.

Ви можете покласти фотографію.

Відповідну плату. Друге поле було тут за перєєздом, там батько не тільки батько, а й сусіди, там якось так було шо ми сусіди були – і на полях сусіди, там картоплю я пам’ятаю вибирали ми. А третє поле було – пшениця, під якою я спав маленьким з такими як це вони звались – два горщечки.

Я знаю.

Як це їжа там була.

А шо готували в поле коли йшли? Яка їжа була?

Їжа була непогана. Чому я це наголошую шо непогана їжа була. Батько був столяр, спеціаліст. Він міг зробити я скажу та як я чув це в дитинстві візок, візок – це прядка, то шо прядуть.

Вовну? Шерсть, вовну?

Шерсть, вовну, ну і прядиво. А потім роблять рушники там цю саму, як воно зветься?

Одежу.

Одежу. Ну, полотно.

Сорочки.

Дуже цікаво, шо з цієї ниточки було таке довге-довге полотно, а це ж треба було його ви…ви як це його, зробити цю ниточку і шоб ця ниточка була абсолютна однакова, і я до сіх пор зберігаю полотно яке мама робила. Це дуже цікаво. І тепер я держу в руках і прамо очам не вірю, як цю ниточку такій однаковісінькій товщині можна було виткати, так от батько робив возики, возики – це звався возик, так ну в нас в народі ну прядка її назвали.

Це кравчучка вже потім стала, да?

Ні не кравчучка. Це до кравчучки дуже далеко. Це не то. Це возик-прядка.

Я поняв. Я зрозумів.

Вона у мене зберіглась до цього часу.

Давайте рухатись до колгоспу трошки.

Рухатись до колгоспу. Так от.

Рухатись в часі я маю на увазі.

Да це …

В історичному часі.

Це тридцять другий рік.

Так колективізація почалася раніше.

Вона почалася в кінці

В тридцятому вона майже завершилася.

Ну ше батько думав, думав, як би це так шоб…

А мати шо казала?

Та й мати тоже не хтіла. Але був поставлений ультиматум. Його уговорювали, він не, не погоджувався, в нього був брат – у брата були коні і легко було ці поля обробляти (ми жили по-сусідству). Так от довго він думав, але одного разу визвали, а тоді була дуже така строга влада – була міліція, були оці як вони звались – комнезами, було таке слово, дуже це ми всьо…

Комнезами?

Комітет незаможніх селян. Не чули такого слова? Комнезам. Поставили прамо як то кажуть до стінки, прижали.

Батька?

Каже: «Карпо, якщо ти хочеш шоб всьо було добре, щоб тебе не розкуркулили і не забрали відповідно шоб тебе не вислали з села», каже: «В тебе є пасіка», а більше в нас нічого не було – ні корови, ні свині правда були, но за свині ми правда мовчали і скривали, бо не можна було вбити свиню в той час – це було величезне прєступлєньє і заколоти. Так от він приходить додому і каже, каже: «Поставили таки й ультиматум, шо я повинен здати землю свою», цих три поля шо у нас були і два вулики «Ну шо тобі стоє два вулики віддати і все буде – кінець, і ти станеш колгоспником». Посовітувався він з жінкою, посовітувався з братом – той погодився, і батько погодився шоб не було неприємностей. Чому? Тому шо він бачив в нас був сусід, там де я живу, був сусід ну я вже не можу назвати фамілію Корінчук, фамілія Корінчук – в нього був син це пожилий мужчина був, а це син, який дружив з батьком в дитинстві, і вони обидва були в мастєрах друзяки і мастєра.

То шо з ним зробили?

Він не хтів в той колгосп – то йому таке зробили. Хата у нього була під бляхою, зеленою краскою покрасена, я дуже добре пам’ятаю це як це воно звалось в той час  усуспільнили – це називалося, усуспільнили. І так. По-перше – шо його забрали, арестували разом з дітьми – велика сім’я була, а в нього що було? В нього були воли, вівці, я дуже добре помню, багато, так зодвадцять штук, воли  і корова, може ше і свині були, я так точно не пам’ятаю, но це сусід наш – арестували його, забрали і по цьому всьо оце батько дивився на це нещастя і цього я його друга, товариша Вітьку  забрали в Сибір десь, вислали, а хату  бляху цю зелену покрашену зняли, і десь її в колгосп віднесли. Хату майже розібрали. Всі ці корови, і свині, свині, вівці – забрані в колгосп.

А в той колгосп ішли такі злидарі, шо аж страшно зараз подумати. Я їх пам’ятаю. Він не хотів робити у нього тоді було шестеро дітей – його сусід, того шо розкуркулили він ішов з задоволенням в колгосп, бо там шо – там кормлять дурно; і дітей будуть кормити дурно; і є де виспатись; і робота невелика. Йому дали кнура. Це такий, Мартин Бабій був. Йому дали кнура доглядати. Дуже легка робота – більше нічого, і шестеро діточок в нього тут, тут же його привели. А цей колгосп, контора була цей будинок зберігся до цього часу – це була контора колгоспу тепер, до останнього. Сьодні вона – тільки не там.

Тобто, та влада, підсумовуючи колективізацію, та влада – не жартувала.

Ой, вона добре не жартувала. З нею не можна було шутити. І батько думав, думав – він же не глупий був, думав – “Як же ж мені поступити?Як я віддам землю? Як буду жити на світі Божому? Як це дітей буду виховувати?”, нас було двоє – я і сестричка (вона тільки народилася в тридцятому році). Але все таки пішов – і добре зробив що пішов. Його більше не тро (перервався запис) По мамі моїй був старостою у церкві – це була освічена людина, яка відбула громадянську війну як сказати правильно, шо він служив в царській ше армії – повернувся сюди і служив оцим старостою я точно не знаю – це була грамотна людина на селі. В нього по на столі я ж був малесеньким – три-чотири рочки, я вже бігав до діда. В нього на столі стояла велика Біблія – великого розміру такого. Він завжди її читав. Ніколи він не працював в неділю – хіба тільки шо давав корові, там другим, їсти.

У євреїв краще вони з п’ятниці не працюють вже.

Можливо.

Ну так у них шабат у п’ятницю починається. Можете покласти фотографію.

Чекай, чекай.

Чи вона Вам допомагає?

Вона мені трошки допомагає.

Хай буде, хай буде.

Ви знаєте я поглинув у таку глибину свого дитинства і свого життя. Це ж Всьо таки я перед вами восьмидесяти п’ятирічний дід, а я ше не вважаю себе дідом, хоч я дід уже.

У Вас гарна закалка.

Чому я зразу хочу сказати – я не люблю горілки, не люблю курити і мій батько ніколи ні курив, ні пив. Можливо це навіть я забіжу вперед, на фронті коли мені прийшлося бути – я був начальником, видавали нам, як офіцерам – папіроси і спірт перед началом боя (за два-три часа до боя нас усипляли так-би мовити горілкою).

Усипляли страх.

Ото-то. А мені не то, то шо у мене була така служба – я не міг бути п’яним, я був мєдік, я допомогу оказував пораненим, я не міг бути нетверезим не тому шо я не пив – я її просто не любив тай все.

Де брали збіжжя? Як ходили люди?

Бачте тут така справа, шо батько був

У Вас гарне бачення деталей. Якісь деталі.

Батько мій був як же ж його сказати послушний.

Законослухняний.

Да, да законослухняний. От сказали шо тільки в колгосп, ну другого виходу нема – треба йти. Пішов. І як оце розповідають, шо забирали зерно в людей чомусь я не пам’ятаю шо в нас зерно забирали, не було такого, чомусь ми рахувались якісь такі, чи як Ви кажете «середняк» чи шось таке, шо я не винен державі нічого.

Тобто Ви були просто може на гарному рахунку у селі, у колгоспі?

Ну напевно так. Ну батько був авторитетною людиною, він нікому нічого ніколи зла ніякого не робив.

А шо навколо відбувалося, Ви бачили?

А навколо – я бачив…

Шо запам’яталось більше всього?

А найбільше всього коли я був у першому класі – це вже була весна, це вже був тридцять третій рік і спереду у нас був сусід, Корінчук Микита – пожила людина, сім’я велика, взрослі діти і от я читаю свій Буквар на нороді, так читаю, а чому я так усєрдно читаю? Бо я бачу шось там на городі твориться, шось там твориться в сусіда. А там оказується відкопали яму на городі, серед города, а в тій ямі був мішок зерна якогось. Значить сусід ховав шоб зберігти для сім’ї це ж всьо. Я так підходю до межі і трошки боюся, бо там власть – там голова колгоспу, голова сільради, міліція шо це там таке твориться.

Ціла подія.

Да ціла подія. Цей бідний батько втік у хату, десь він не появляється, а я підходю ближче, а вони Кущик такий, він ше, він правда розстріляний німцями як заложник, фамілія Кущик його, він був голова сільради і каже мені: “То бачиш які в тебе сусіди“, а я читаю тут при совєтскую власть – шось в Букварі, непомню точно шо, я шось відчував душою шо я повинен чи підхалімнічать, чи шо, як виразитись – я патріот … Зрозуміли мене чи ні? Він каже: “Бачиш які в тебе сусіди“, я кажу: “А шо?” “А от шо, мішок зерна закопав Сховав від держави, а не здає“, як це він, податок, чи як він, не здає. Тут ше появились якісь люди, ше, ше хазяїна бідного цього я не бачу – він десь сховався чи втік, старий такий дід йому років за сімдесят десь напевно вісімдесят ну вони це зерно забрали. Куди вони його за брали? В державу. Це раз. Друге по-сусідству трошечки нижче мене був штаб, так називає мий штаб – там оці вся начальники, міліція, фамілія Натупський, такий дуже гарний.

Це були свої місцеві, чи якісь зальотні?

Місцеві, місцеві. А Натупський – це був міліціонер, він не місцевій, но він міліціонер в формі з наганом, так страшно.

Це все серйозно?

Га?

Досить серйозно?

Дуже серйозно. У цей штаб зносили такі речі, оці мішечки, пере мішечки – там потрошку, там більше, ну і самі звичайно кормилися цим, цим хто зносив ну це було рядом з нами, так против штабу.

А коли традиційно вони ходили? Вдень, зранку, вночі?

Вони ходили вдень, вдень. Но я повторюю, що до нас вони чомусь не заходили, бо ми не були винні державі, розумієте. Чи то податки батько державі здавав ці шо положено.

Як вони знаходили ті мішки закопані?

О, це дуже цікаво, це дуже цікаво. Такі були отакої товщини, або й товще – желєзниє прути палиця загнута і такі, наварено, я би так сказати, шо його в землю входить і виходить ним можна шпигати на яку хочеш глибину і от цим вони находили. От цей мішок шо на городі я бачив – то там же рилля, всьо було засипано це і вони таки найшли шо там шось, а воно було мабуть досками накрито, а бо що зразу найшли – розкрили це всьо. Питайте ше  тому шо я не знаю вже шо і розповідати

Ви кажете що не бачили масового голоду, але все ж таки люди голодували?

Чекайте, я ше до цього не дойшов.

Ше не дойшли?

Справа в тім шо наша сім’я, наша сім’я я не можу сказать шо ми голодували. А чому? Тому шо батько робив оці прядки.

Це все зрозуміло Іван Карпович

Шоб він міг продати і за ці гроші, навіть мама купляла на нашому Соболівському.

А де купляли?

На базарі.

Тут у Соболівці?

У Соболівці на базарі.

І базар працював?

Да, у центрі він був. Шо мама навіть для того шоб батько це ж батько для нас був кормілєць, тільки він, то вона навіть купляла гарний хліб житній. Ставила його на стіл, накривала рушником – і це було ніби то для батька тільки, но ми всі його їли – я, мама і сестричка моя молодша.

А народжувались діти у тридцять третьому році? Це типово було чи не типово, не пам’ятаєте?

Я такого не можу відповісти бо я був дитиною. Я тільки Вам підкреслив, шо в мене в класі було тридцять три особи.

І майже всі залишились живі.

І всі майже залишились напевно всі, ну я не пам’ятаю шоб з голоду помер мій учень, ну я не можу брехати, такби сказать – це то шо я знаю.

Було багато прошаків, так званих прошаків, ходили попід хати і просили кусочок хліба

Жебраків

Жебраків, да. Ну що ми могли те давали. Їх було багато, так?

Да. Нас чомусь картошка була у погребі була, я не знаю чому у нас була. Чому у людей гнила в ямах чого у сусіда погнила – а в нас вона була. Були, це жебрачество чи як його назвати, і було таке. Знали шо Карпо живе, не найбідніший всіх в селі – батько, а його ж знали всі в селі всьо, всіх знають. Приходили до мами і просили розсолу – розсіл огірків чи помідор, чи шось отаке, у нас в погрібі була діжка – те все було з’їсте, а розсіл залишався. Приходив з другий стороні так далекій може незнайомий чоловік з горнятком і просив розсолу. А чому просив? Тому шо він варив лободу, ще там шось таке лободу тільки я пам’ятаю, то їх треба було якось присолити, шоб вона мала якісь вкус, то він дуже до нас зачастив – це ж діжка велика – розсолу багато, і він дуже благодарив, шо мама йому бєзвозмєздно давала горня, чи горщик розсолу це солоне воно було, коли його залляти цим самим розсолом, то воно має якісь відповідні вкуси – це раз, друге – дєдушка мій, звідки моя мама.

Це староста?

Да, це староста цього був трудяга, він мав і корову, вівці, кролі, я ще в трирічному віці пам’ятаю кролі його, а сім’я була величезна, десять душ було, в том числі моя мама сама старша. Ну мене малесенького, там трьохрічного чи більше, де ж діти – до діда, а баба померла, баби нема. Моя мама сама старша в сім’ї була відводила мене до сестер і братів бавила – вона ішла на поле. Так от, оцей тридцять третій рік, я пам’ятаю тим, шо ця сім’я кормилася такими, якби Вам сказати, ну, як котлети жарять чи шо, такі з листя, сухого листя, чи воно терлося, розмішувалось, доливали туди миляс, у нас в Соболівці був цукровий завод, миляса була – солодке, солодке наливали туди і жарили його і їли, в тім числі і мені давали його пробувати, но я його не міг їсти – бо це було не привичне для мене їдло, воно немало ніякого вкуса, але це так було, це довгий час. Це мені здається не один рік, а так декілька років воно підряд було – це раз, а друге – те шо було, у дєдушки мого була корова, а це мало величезне значення, величезне, і вся сім’я вижила.

Не ховали корову?    

А на шо ховати?

Хтось вкраде? Бо я чув таке від людей – шо крали.

Ну я не можу сказати бо я був трьохрічний-чотирьохрічний – скільки то мені років було напевно стерігли, корову закривали, корову дуже берігли. Були случаї, о, скільки було случаїв крадіжки в цей час – це страшно. Розкажу Вам таке шо, так званий підкоп оце видовбували яму знаружи, звідти – дирку в стіні, а знали шо тут напевно може бути якась їжа в цьому приміщенні – видовбували дірку і залазили, забарали якщо шось є і через це він називався підкоп – це ноччю робилося. Я це бачив, бачив ці діри і у дєдушки бачив цю диру.

Було радіо в селі? Як новини знали? Чи газети, радіо?

Ой Боже ніякого радіо.

Ой-йо-йой. Я тепер думаю про те як ті ми зараз, як всьо змінилося. Я ж виріс при каганчику, такий малесенький каганчик, і такий малесенький вогонь, отак я уроки робив при ньому, читав Шевченка при ньому аж майже недавно появилась електрика у нас – після війни та й після війни. Я навіть зберіг ці лампи і мрію про те шоб їх здати в музей люди поняття не мають шо таке лампи, що таке стікло на лампі, шо таке керосин туди лляти і воно горіло. Електрика – це чудо, то воно ж тільки при мені з’явилось.

Власне все. Я Вам дуже дякую. Ви нам розказали гарні речі. А скажіть будь ласка, Ваша така тільки відверта думка – в нашому суспільстві розмови про Голодомор і підняття цієї теми дуже збільшено, чи Ви вважаєте це нормально, що сьогодні піднімають цю тему в суспільстві, чи краще про це не згадувати і мовчати?

Про нього не можна не згадувати – це факт … да я ше Вам цікаву річ могу розказати – людоїдство, це було, це не видумано.

Ну це легенди? Чи це було?

Це було, це я свідок я цього всього ну Ви не знаєте де я жив той де я живу, а там (показує рукою) є річка – через річку жила якась особа я малим був як мені було сім чи вісім там років була по імені Ганка, чому мені так казали, чи вона Ганна була, не знаю, я її не бачив ніколи, не знаю, но чув, шо Ганка ловить дітей – ріже і їсть, і вгощає декого. Це пішло по селу, а це дуже недалеко від нас – через річку, але чую пізніше, шо Ганку арестували, арестували її в нас є зараз сєльсовєт в цьому приміщенні – була тюрма, міліція привезли її туди на підводі – із кусками людського тіла, причом – чорний, тому шо вона хранила його чогось  у комені.

Під стріхою?

Не під стріхою, а комен цей шо дим іде на горіщі, то вона там чомусь ховала його  і ці – я цього не бачив, но мені мій товариш розповідав з яким я вчився у першому класі, а він як раз жив біля самої цієї тюрми, біля самої міліції. Каже шо привезли цю Ганку, вона каже, така вже на людину не похожа – закутана, чорна, нещасна і частину людських людського тіла на возі привезли. Потім її забрали в район, Теплицький район, Теплицький район забрали і так десь вона там.

І зникла?   

О це я свідок живий оцього, як його звати людоїдства, чи як там його звати … ну людоїдства, да.

1. Місце запису: село Соболівка Теплицький район Вінницька область
2. Дата запису: 30 січня 2008 рік;
3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Марія Кирилівна Шевченко, 1925 р.н., народилася в селі Соболівка Теплицький район Вінницька область;
5. Розшифровка аудіозапису: Паращєнко Тетяна Сергіївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Соболівка Теплицький район Вінницька область.

Як Вас зовуть? Повністю.

Мене звати Марія Кирилівна Шевченко. Я житель села Соболівки. Народилася тут і прожила все своє життя тут у селі.

Вінницька область?

Вінницька область Теплицький район. Тут мої батьки народились і прожили.

Марія Кирилівна, а велика у Вас родина?

Родина в мене була дуже велика.

Скільки було братів, сестер?

Восьмеро у нас було дітей. Так склалася доля моєї матері, що вона вийшла заміж і її чоловіка убили в ту німецьку війну в тисяча дев’ятсот чотирна… п’ятнадцятого його вбили. Війна началася в чотирнадцятому. І вона залишилася вдовою з двома дітьми. Старшому синові було. Він народження дев’ятого року, а дівчинка родилася то вже той батько був уже убитий. Вона залишилася вдовою, в неї було господарство величеньке: коні були, земля, кусок ліса, садок гарний.

Марія Кирилівна а скільки нашою мовою кажучи, скільки соток було?

Ну вони так називали, що було в чотири руці поля.

В чотири руці?

В чотири руці.

А що це таке?

В чотири руці – це в різних полях значить: в одному, в другому, в третьому.

Це садиби такі були?

Нє. Такі були куски полів. В чотири руці там було, ну вони так називали – три десятини, п’ять десятин. Отакі… Така була земля.

Родина була заможня?

Родина була заможня. А жили… Хутір був між селом Соболівка і селом Повірка. Був такий хутір. Звідти кілометрів три від нас, де я зараз проживаю. На полі просто був величезний садок, дуже гарний, в Теплицькому районі такого садка не було, як це був у них. Садок цей і садиба їхня була обнесена ліщиною. Рів викопаний кругом цієї садиби, і ліщиною обнесена ця садиба. То мати розказувала, що люди постороні рвали за половину цю ліщину, і вони мали мішків чотирнадцять-п’ятнадцять…везли в Бершадь і мали за це гарні гроші. Такій був садок… це із боку мами – і половина цього саду була батька вже…

Нового батька?

Нового батька, да.

Мати вийшла заміж?

Мати…Мій батько. Мати вже овдовіла, ну тяжко було господарювати, а вони були двоюрід…троюрідні по чоловікові, по її. І от щоб мати не вийшла з цього господарства, то вони прийняли цього мого батька.

Як його звали?

Він Кирило Петрович. Він був унтір-офіцер царської армії. І-і-і гергієвський кавалєр, був тяжко поранений, лікувався в Одесі і повернувся він, він від лікування там на побивку до дому. Ну і десь після сме… вони пожинилися у ші… шістнадцятому році, в кінці шістнадцятого року вже мати вийшла за батька вдруге. Об’єдналися господарства і господарювали.

Так і жили?

Так і жили. Да. Народився в них старший син вже з батьком разом. Пилип. Тоді народився Василь, тоді народилася, народився Павло, я народилася і менша сестра, двійнята були – Аня і Ася. Отака була велика родина. Так жили непогано.

Що значить непогано? Велике господарство?

Були коні, були корови, свині, гуси – там поле велике, садок вони тримали таке господарство і господарювали.

А що пам’ятається Вам з дитинства? Ваші перші спогади, враження? Що запам’яталося? Які свята були? Як ви збиралися за столом, щось таке?

Я дуже пам’ятаю як мама

Як жили загалі?

Я дуже пам’ятаю що нас вже відти вигнали. Я народилася двадцять п’ятого, а це можливо кінець двадцять сьомого, можливо, двадцять восьмий рік, то вони ше мали там їх вигнали відти – все те забрали із долини, побудували там були осікори, верби і якісь дерева, то побудували колгосп із того дерева, а там все те зруйнували. Розорювали все і вони наймали десь хатину, а будували там собі хатину за жєлізною дорогою, там купили вони чи заміняли – я вже не знаю сорок сотих, і почали там будуватися. То я пам’ятаю, що їхали вони туди – то брали свою цю землю; і ззаду була корова; я на возі сиділа і вони мене посадили на грушу, так я сиділа на тій груші, а вони кругом груші жали жито чи пшеницю, серпом жали і в’язали. Корова тоді розтелилася там. То назад уже їхали, телятко на возі було назад їхали. Те я вже помню. Ну…

А церква була у Вашому селі?

Да, була у нас в селі церква.

Ходили туди?

Ходили туди. У нас був батюшка дуже такій він…Ну як його…Ну якісь він дуже допомагав людям. Там якась чи бешиха, чи там шось таке…виліковував навіть хвороби якісь – Борчук Авсентій Трохимович, батюшка був. Ну по-скільки там жили батьки заможно, то цей батюшка відвідував, і в них був у гостях. Інколи, інколи там бував в них от… Це я дуже добре помню.

А крамниця була в селі?

Була в селі і крамниця. Крамниць було багатенько. Тому шо…

Це були державні, приватні?

Ні-і-і. Там були в основному приватні. Тут було багато євреїв.

А це єврейське містечко?

Єврейське містечко було. Там дуже багато їх було. Вони в основному торгували. Аптеку вони тримали. Дріжжями торгували. Ну, всім чим могли. Лавочки там кругом були. Там була ярмаркова площа, така величенька, і кругом цієї ярмаркової площі були їхні хати. І там вони виставляли свої товари, торгували.

Що Ви традиційно готували дома? Пам’ятаєте? Як вечеряли? Як обідали?

Ну традиційно робили. Шоб не кожен день була одна і та їжа. Наприклад: сьогодні – борщ і кашу гречану, то завтра вже буде – капусняк, і там вже якась друга каша, чи до молока , чи до сала.

Вот ше дуже добре пам’ятаю – сіяли коноплі і пражали його, щоб вони були такі підрум’янені, а тоді терли в макитрі, розводили кип’ячоною водою і це було – конопляне молоко. І до конопляного молока варили кашу, мамалигу із кукурудзяної муки.

А що Ви любили більше всього?

Я все любила, все шо тільки зварять, все любила. Ну називали вони ше лемішка, лемішка – це варили тоже лемішку, гречаники пекли.

Молитву читали перед вечерею?

Обов’язково, обов’язково. Мати…

А шо казали?

Мати говорила, а ми повторювали. Ранішня молитва була така. Мати завжди молилася. Встала, вмилась, причесалася, стала на коліна – помолилася Богу. І нас заставляла моли ну хлопчики, вони такі вже були пустотливі, то вони не дуже от там мати каже: «І сила, і слава», він каже: «І сіла, і стала». То мати з ними так, ну однак «Отче Наш» – но діти молилися всі.

По суботам, чи в неділю в церкву ходили?

В неділю в церкву ходили, да в неділю. Но коли вже…

Дуже хотілось, чесно скажіть?

Хотілося ходити, но коли вже колективізація началась, коли вступили до колгоспу то …

А шо Ви пам’ятаєте? Ви ж були зовсім маленька дитина. Люди з радістю шли у колгосп, чи не дуже?

Та де. Та і мої батьки тоже не хотіли іти в колгосп.

А чому? Що вони казали? Ви ж пам’ятаєте якісь розмови в домі, в хаті?

Ну я пам’ятаю свою маму, до самої смерті вона завжди вспоминала – своє поле, свій садок, як вони жили, і вспоминала шо вони робили для себе, все воно було для себе. А в колгоспі. Спочатку все було дуже тяжко. Ну шо ж колгосп, от Спочатку були такі шо добровільно записувалися от і батька, сказали, шо давай записуйся у колгосп. Ну він спочатку з мамою порадився, мама каже: «Та ні, та будем якось самі господарювати, як же ж, в нас же ж поля ше не забрали», ну попробували. Наложили налог – продали коня, ше там шось продали – виплатили налог. Через деякій час наложили ще більший налог. Тоді батько каже: «Слухай, Уляно, ми не витримаємо. А бо нас розкулькулять і вишлють в Сибір, а як же ми поїдемо з цими діточками, стільки дітей у нас. Давай уступимо в колгосп» то ше батько так, тому шо ну батько більш такій був, можна сказати «пролетарський», тому шо в царській Росії він служив. Уже було «братаніє», там він розказував, як німецькі солдати закурювали з нашими солдатами і перегукувалися між окопами, і ну і казали, шо навіщо нам ця війна, ну і так дальше. І тоді вже були по тих російських військах така, шо от може бути «ленінська пропаганда» така була, шо треба об’єднуватися, треба якось по-другому жити, шоб протів царя, шоб не воювати за царя, і так дальше. Ну то він якось був схильний до цього більше шоб іти в колгосп.

А мати не була?

А мати ні. Вона не могла розстатися із тим своїм власним. Ну в кінці-кінців пішли вони до колгоспу.

А хтось приходив, переконував, звав? Взагалі як це було? Щось пам’ятаєте?

Такі були сходки в селі. Сходка в селі. Ідуть усі чоловіки, діти, жінки ідуть туди в сходку. І там їм толкують шо треба, як треба, шо це треба шоб воно було всьо суспільне, шо легше буде жити, ну отака була пропаганда. Ну в кінці-кінців вони записалися в колгосп.

Як він називався? Не пам’ятаєте?

Пам’ятаю. В нас у селі було чотири колгоспи. Один називався – «Червоний хлібороб», «Більшовик», «Друга п’ятирічка» і «Комінтерн». Чотири колгоспи були. Мої батьки, їхня земля, їхнє господарство – припало до колгоспу «Червоний хлібороб». Отут він був. Зараз вона називається перша бригада, а тоді було чотири колгоспи, і вони стали членами цього колгоспу. Працювали. Ну як там насіння здали, з дому везли в мішках своїх. Віддали насіння. Віддали. Шо там забирали, а то самі, добровільно, Коні забрали, корову.

Нічого не запам’яталося Вам, коли приходили забирали, як мати реагувала?

Помню, дуже помню. Саме більше я заповнила. Це воно і спонукало мене, що про це забувати ніколи не можна. Дітям всєгда розказую. І я дуже частий гость у школах. Тут у нас дві школи: одна – перших-третіх ступенів і друга – перших-других ступенів, то мене завжди запрошують про війну розказати, про перемогу, про голодомор і які події відбувалися. То я ніби член шкільної ради.

Яка врізалася деталь?

Саме врізалася деталь, Коли батько поїхав. Його якось чи запросили, чи як то було. Вже організувалася МТС, він як технічно грамотний трохи був. То його записали в МТС, від МТС його посилають у Харківський тракторний завод для спорудження тракторів для Теплицького району. І батько дав згоду. Ну коли він сказав: «Шо я їду», ну а мама каже: «Так шо ж у нас залишилось, ти ж дивись. Ну тяжко нам буде. У нас майже більше нічого нема, нічого нема». Тато зробив такий називався «драчик», якась така гільза була із такими шурупами, така колодочка, надягали на цю гільзу і дерли оце збільжа. Ну там, сипалася крупа, як три рази, то воно вроді мука. Оце так жили. До млина вести не було вже шо. І отак вони дерли.

А колись був млин?

Да, був. Нє, був у нас тоді млин – тільки не було шо вести нам до того млина. Оце дерли самі. А млин був і паровий, і водяний – два млини було у Соболівки. Мені запам’яталося шо батька вже забрали коли цього забирали, то був тоді такий політотдєл при МТС, політотдєл – політичний відділ. І там був така фамілія Плюрін – він був начальником політвідділу цього. Та він зайшов до батька, яку вони вели розмову, шо там, я не знаю. Тільки мати втрутилася, та й каже: «Як же ж, на скільки він їде?», «Та він не надовго, на місяців два їде», «А шо ж ми будемо їсти, у нас на два місяці ніякого запасу нема», він каже: «Я вам допоможу, їдь Кирило Петрович, не бійся, я допоможу». Ну він поїхав, батько, а через днів десятка – заходять у хату, ціла капела їх, і начали шпорити, де шо, де шо є. Ми спали на печі. Хатина одна була – піч, піл такий, і це ми на печі. У нас під головами подушок не було, а був клуночок, проса клуночок. Замість подушки, якогось там ячменю, ше шось там поскладювано було, і це ми так на клуночках спали. То вони полізли на піч – попід нас. Позабирали клуночки і всьо, мати коли вони стояли, ті носять клуночки на підводу, мати впала обняла ноги якомусь здирникові – плакала, просила, шо він аж відривав руки від неї, а вона так плакала: «Шо я завтра дітям дам?» Ну і почалося там вже таке. Шо там ше було, може там шо в горшку ше було. Ще пару днів ми так протрималися.

А шо то були за люди? Це свої чи чужі?

Були і свої, були і чужі. Був такий при Теплицькому районі, був такий «Летючий ескадрон». Він по-моєму поміщався в Бджідіні, Бджіліні. Його ще називали сотня – це була сотня людей, очевидно. Вони їздили по селах, організовували, ну тако мама каже вони між собою: «Пітєр голодає, Пітєр, для Пітєра треба оце все». Да, коли вже…

А Ви знали що таке Пітєр? Мати знала. А Ви знали?

Ну, город, город Пітєр. Ну тоді вже началася біда. Хлопчики лазили по деревах, зривали липу листя, сушіли в печі, тоді терли макогоном у макітрі листя, смішували с чим там. Були такі пляцики – пляцики називалися. Мама уже весна началася перекопувала город декілька раз, може знайде ця якась картоплина, чи згнила, чи змерзла – збирали цю картоплину, вирили цю бурду. Як воно там називалося. Бурда.

Як взагалі люди, допомагали один одному? Підтримували один одного?

Були такі. Я скажу…

Не всі ж були із «сотні»?

Працівники заводу цього не знали. Працівники заводу не голодали. Цукрового заводу. Працівники які були на державних посадах не голодали – вони мали зарплату. Заводських підтримували – їм виписували мілясу. Вони там могли чай пити. Саме головне, пострадали на мою думку я так думаю, пострадало – селянство. Заводські працівники – вони корови тримали. У них навіть були наймички: і корови пасли, доглядали, а вони працювали в заводі, от. До них не приходили, не витрушували в них нічого. Я добре пам’ятаю нам уже не стало зовсім шо їсти, і організували при колгоспі дитячі такі ясла називались. Мати мене – і менша сестричка ше за мене, їй було мені було коло вісьми років, а їй було чотири роки – десь п’ятий. Беру її за руку і веду туди у яслі. У цій там раз на день давали дітям їсти. І так, нам дадуть їсти, а до вечора – поки йти додому, вже так хочеться їсти. І от, я помню якось раніше я стидалася про це говорити я заходила на ці заводські смітники, а вдруг я шось найду так дивлюся – може шось найду, таке їстівне. І от раз, я найшла. Шкура від сала, шкурка отака від сала – жарили сало, обдерли, і така шкурка обжарина, і я її зотри дні гризла – цю шкурку.

Ну тоді ше мати витягла із скрині скатертину-самоткану. Мати сама і ткала, і пряла, обшивали дітей – все те шо самі робили. Витягла скатертину цю, і пішла у місто до євреїв, міняти на хліб. От вона приносить такий брусочок хліба невеличкий, витягнула із якоїсь торбинки, поклала на стіл, і каже: «Діточки, як же є вас поділю. Вас так багато», ми там порозсідалися – дивимось на цій хліб. Вона тоді взяла пачку від сірників, приклала до цього кусочка і почала різати – тому дала, пока другому дала, той уже з’їв, тому дала і лишився такий малесенький кусочок і ми навіть не замітили шо вона собі у рота не взяла. Вона ше по крішічці роздала нам – і всьо.

А в ті часи 33-му якісь магазини були? Кудись поїхати можна було, щось купити? Чому так сталося?

Магазин був.

Чи грошей зовсім не було?

Грошей не було зовсім. При МТС був такий магазин. Давали робітникам по фунтові хліба, но треба було звечора ставати в чергу і чи тобі достанеться, чи не достанеться.

А кудись поїхати з села?

Аж не було дозволу. Куди поїхати? От батько їхав у Харків – то йому виписали документ, що він має право виїхати. А паспортизація така не проходила в селі. Довідки в сільській раді, очевидно, я так думаю, не дозволялися давати. А десь від’їдеш – могли і забрати тебе і ну, я так думаю, так думаю.

А люди якось спілкувалися? Чи сиділи по домах і не виходили?

Ні, виходили. Виходили на ярмарок.

Були якісь свята?

Свята були. І одягали яка там була святкова одежа. Виходили, проходилися до церкви. Но у кажного було на думці одне – шо з’їсти.

Шо ж Бог не помагав? Ви таку молитву прочитати. А шо ж він не бачив.

Над нашою сім’єю змилувався Бог.

В якому розумінні?

В якому розумінні? От я Вам розказала випадок, як роздала мама цей хліб, і каже: «Діти я вже не знаю шо робити», ноги в неї вже були опухші зовсім, на долівці вона постилила соломки, чи сіна, покривала рядно, якусь там свиту під голову, кожух – і лягла. Вона вже вставати не могла. А ми ше із меншою сестричкою, і старший братик Павло – ми ше виходили. Це ми тільки хату почали будувати – там поріг такий високий був; і ми вилазили, бо я ходити не могла і ця менша тоже не могла, ми вилазили рачки через цій поріг і на межу; там росла така рослина – молочай, так її пожувати, пожувати, там таке молочко було – якось легше ставало і оце пожуєш – і думаю, як же я назад перелізу через цей поріг, шоб лягти коло мами. От пройшло стільки днів, я вже не помню, ми лежали майже всі покотом – тільки один брат, його Василь звали, він такий був шустрий, і він із дітьми помагав їм пасти корови чи заводським хлопчикам – хлопчики між собою спілкувалися, то там дадуть йому кусочок якогось хліба, чи може в дитини яке молоко в пляшці лишилося то він ходив. От він забігає в хату, бігом: “Ви всі не можете, а он всі пішли на станцію з прапорами, з музикою. Їде тато і трактори везе”. Оце я так запам’ятала. Через деякий час убігає цей тато у хату, наш тато. За плечима, я помню, у нього рюкзак. Він скидає цей рюкзак, і до мами: Не вмирайте! Не вмирайте, я вас всіх спасу”, кричав він таким голосом. Тоді помню, він начав нам розважувати зуби і вливати окріп такий – кип’ятив воду, кип’ятив шось там, я не знаю, шо він там кип’ятив, якісь трави. В нього у рюкзаку були сухарі. Він нам сухарів не давав – наклав у цю воду сухарів, вони там намочувалися і цей водою він нас… отак мене напоїть, Павліка, Анютку – всіх напоїв. Тоді назад вертається – і знов, і знов нас напоює, і так він коло нас…В самий перед піднялася мама на ноги…так. Ноги в неї вже трошки стухли, він її прикладав якісь компреси до ніг і весь час напоював, напоював, не відходив від нас. Тоді каже до неї: “А ну найди но оті мої нагороди, найди все те шо в нас зберігається”. Мати із скринь достала вузлик – там були батьківські нагороди, оті георгієвські хрести. Коли там начав хлопчика показувати, “Оце мені дали за те-то, а це я отримав за те-то”, не пам’ятаю за які саме подвиги він получав це все; дитячі хрестики – хрестинні; обручки були, які там вони вінчалися. Шо там у них було він узяв вузлик і поїхав у Гайсин у ТОРГСІН і привіз таку торбиночку муки – все те він здав. Тоді каже: “Я вже мушу йти на роботу”. Він привіз тоді тридцять три трактори Фордзони називалися, і з цих тракторів організували дві бригади Теплицького району. Одна обслуговувала одну половину полів.

Мати якісь зв’язок із батьком мала? Листування?

Ніякого, ніякого листування, переговорів, вона дуже часто зверталася до цього Плюгіна. Де батько? “Робить, робить”, “Ну то допоможіть”, “Поможу, поможу”. Оце тільки були обіцянки, ми не наїлися тими об’явками. Ні разу ніхто не прийшов не допоміг.

Марія Кирилівна, як новини роспространялися? Якась інформація була що відбувається в Україні, чи там у Пєтєрбургу, чи десь? Радіо?

Ніяких новин, ніякого радіо.

Навіть у сільраді радіо не було?

Ніякого, нічого. Ну я не пам’ятаю.

Газети якісь?

Ну, я не пам’ятаю. Такого я не пам’ятаю, то навіть і не було. Тому шо батько грамотний був і він би шось розказував. А так він тоді і каже: “Ось тобі трошки муки, використовуй листя, використовуй лободу”. Шо там ше робили, варили і це дві ложки цієї муки і яку там цю формулу, і так ми їли, а хлопчиків він усіх забрав на тракторну бригаду. Там варили їжу на тракторній бригаді трактористам і хлопчики могли там два-три рази поїсти цієї їжи. Так ми врятувалися, так нам Господь допоміг, мама молилась мабуть і вже не могла губами шевелить, а вона молилась, надіялась і нас просила моліться дітки, моліться – Бог поможе.

Багато людей помирало в селі?

В селі повмирало дуже багато людей. От мої мами сестра, рядом село Орлівка, була там замужем. У неї було шестеро дітей. Чоловік у неї був такий мастєровий. Він сам змайстрував вітряк – молов муку, крупорушка у нього була, олійня. Такий майстровий був. І от в тій родині вони всі вимирли. Все у нього то забрали, все суспільне; землю забрали. Він помер, умерли четверо дітей, а дівчинка – Таня була, їй вже десь п’ятнадцять років було; так у сусід корова була і вона полізла у погріб і перехилила гладущик молока, вліз той господар, і так її побив шо вона вже рачки прилізла додому, і до ранку вона померла. Залишався тільки один хлопчик – Андрій, і вона ше ця сестра залишалася. І от вона ішла з Орлівки на ярмарок, зайшла до мами і каже: “Ідемо Уляна на ярмарок, може ось я несу” – вона шось несла, шось продати, а може заміняти “Ідьом на ярмарок”. Пішли вони.

А ше була третя сестра – Ксеня. І от на ярмарку – всі ті три сестри зустрілися. І одна з них мала кусок хліба, і мала горілки четвертушку десь каже “Йдьом, сядемо – та й це поїмо”. То вони шось там випили, шось з’їли. А ця що з Орлівки, каже: “А там же мій Андрійко лежить, попух”, і вона йому понесла – лишилося у пляшці тей трошки горілки, кусочок хліба, і оце він щитай шо вона його цим спасла. Він женився, діти, сім’я у нього, тут Петру Володимировичу, дружина цього що остався живий, давала свідчення. Він остався живий.

А люди спілкувалися – несли останнє на базар шось, а там вже продавали, продавали м со – очевидно людське, вже були випадки людоїдства два були таких очаги людоїдства.

А де ховали людей?                                                                                     

Викопували яму велику. Давали їм якусь їжу – тим шо копали (ходили ше) тоді – зносили туди. Ніякої там не панахиди, ніякого нічого – хто виллікав у рядні, а хто ніс на плечах. От, жіночки, багато тут розказують, шо бачать рів (який рів) винесли той труп, виволокли, і тримати лопату вже не могли,  каже ссували землю ногами аби прикрити цей труп, і поверталися до дому. Отакі випадки.

От бігали ми, ми вже так ужились, в нас тут є кладовище де ми там проживали. І це була неділя. Жіночка – гарно так вбрана була: намисто на ній; вишита сорочка; спідниця така гарна; взута славно. Вона підлазила під рів, шоб перейти, шоб дальше йти і очевидно там вона лягла, коло неї якійсь вузличок – вже була не жива. Можна було бачити під тином людина помирала. Ось коли ми з ясел поверталися – то там старшичкі діти кажуть: “Он в тій хаті лежать троє дітей померлих, давайте зайдемо побачимо”.

Їм було цікаво, так?

Ми заходили. Зуби в них… видно що вони гризли якусь макуху і так ця макуха позастрягала, і так ці трупи лежали. А тоді вже очевидно їх забирали, під’їжджала підвода, вивозили їх, забирали.

Марія Кирилівна, чому так сталося? Чому був голод? Це штучний був голод? Чи це така ситуація в країні була? Як Ви вважаєте?

Я думаю. Селяни їм дуже тяжко було розстатися із своїм майном, із своєю землею. І вони створювали волинки, вони виходили протестували, вони виступали проти і от придушити це селянство, аби придушити його і оце створювали оце

Тобто Ви вважаєте що це був штучний голод?

Я вважаю що це було штучно, щоб забрати це все, придушити селянство.

Це був класовий ворог?

Це був класовий ворог. Я бачила. Я в школу вже пішла в тридцять третьому році. Батько вже заробив хліба. Зерно привіз до дому, змололи, і мама пече хліб, а ми збираємось до школи. Старші ішли в старші класи, а я збираюся іти в школу, мама каже: “То ти почекай, зараз на криничках спечемо підпалка та ти візьмеш із собою підпалочка та й підеш у школу”.

Шо таке підпалочок?

Це на чарі, такий як корж, знаєте? Він хоч і на дрожжях то на чарі то називається – підпалок. От вона спекла цей підпалок, він ше тепленький такий, я його взяла, і торбину – портфель такий був, з мішковини пошити така торбинка на плечах, і я цей підпалок несу Прийшла я в школу, а в нас була вчителька така – Анна Федорівна, вона стала заслужена вчителька України, це моя перша вчителька. Ось я приходю, кажу: “Анна Федорівна я Вам дам кусок підпалка”, вона так здивувалася, я їй даю цей кусок теплого підпалка, вона так узяла в руки так…я не знаю чи вона голодна була, чи їй так приємно було. Шли заводські діти – несли букетики, квіточки, а я принесла їй цього підпалка.

Це в якому році було?

Це був тридцять третій рік, вересень місяць.

Багато школярів було? Скільки школярів було?

Дуже багато.

Почався рік? Порівняно з 32-м скільки дітей було? Скільки дітей було у класі?

Порівняно з тридцять другим роком порівняно було багато менше дітей, но Ви знаєте такого визначного шо це ось вони померли, їх же хоронили без всяких, той вивіз туди, той вивіз туди, а той завіз туди, а то може в селі десь пішло.. ну як не було ж такого. А якій там навіть і був облік, то він був ліквідований, його не можна було побачити. Но просто так люди щитали люди, батько він же так розбирався, він говорив, шо в селі померло не менше трьох тисяч, не менше. Вмирали цілими сім’ями, вмирали ну от двоюрідний брат мій – заставили його боронувати вже раної весни, це по-моєму даже цим конем шо забрали з нашого господарства, Він причепив борону і боронував – спочатку впав кінь і він силився, щоб підняти цього коня, і він впав коло цього коня – так на полі і задубів. Його мати і моя дядина бігала, бігала і тоді на полі знайшла його вже мертвого. Помирали, дуже багато людей помирали, все життя я так запам’ятала  і в душі, шо про це ж неможна забувати. Ви знаєте, якось нам внушали так, шо вмирали ті шо не хотіли робить – це ледачі вмирали, не хотіли робити в колгоспі. Почалася вже така пропаганда, шо були такі, шо заробили вже багато трудоднів. Може була і показуха що їм щось давали, я не знаю, чи це воно було так чи не так, но в тридцять третьому році померло людей дуже багато. І про це треба пам’ятати, і про це гріх великий забути.

Чому Ви наполягаєте що про це треба не забувати? Може про це треба мовчати?

Мовчати не можна.

А чому? Чому необхідно пам’ятати про це? Як Ви думаєте?

Я так думаю якби оці люди та мали своє поле, то мали своє, щоб не колективна була ця праця і не забирали від них то цей би голод не міг би відбутися. А так шо з усього поля звезли в одне місце, то там же легше його зібрати, ніж ходити по хатах і забирати. Це одне.

Фольклор, гумор, жарти –  Ви щось пам’ятаєте з дитинства?

Я пам’ятаю. От ми йшли, там у нас була така вихователька, вихователька була така, ну нам там дадуть поїсти трохи, а то ж чимось нас треба зайняти – якогось чижика співали, а то вже нас навчили – отака пісенька була, це до сіх пор я її пам’ятаю:

Їхав півник на війну, на війну велику

Ой куди, куд-куди воювать індика

А індики-куркулі півника убили

Ой куди, куд-куди кури голосили

Значить із малечку прививалось, шо куркулі це недобрі люди, це вони вас тут ну якось воно так було. Куркулі, куркулі – це були працьовиті, заможні люди. Один шаг шоб батько не вступив ше третій налог і ми були б десь вислані вже нас би вислали і все.

А був антисталінський, антибільшовицький фольклор?

Були.

Це було небезпечно співати?

Дуже небезпечно.

Але ж люди співали?

Оце зараз їдеш потягом чи автобусом – і люди можуть говорити на всяку тему, і того обсудювати, той обсудює того, той того, я маю на увазі правитєльстве наше, а тоді не можна – ти до дому не доїдеш уже, якщо тебе здадуть, то тебе вже там будуть чекати вже всьо – не можна. Ну, Ви знаєте якось мені довелося, то може це на надо писати…

Та чому?

Я виступала в Вінниці. Велика була нарада, я виступала, говорила про цей Голодомор, розказувала багато епізодів – це я Вам один епізод розказала на прожитий, допустім триста днів, то кожен день були такі епізоди. Ну. Я вже розказала, а коли я вже зупинилася, я побачила шо дуже багато люди плакали, а тоді почали мені підносити  свої книжки. Підходили автори, давали мені свої книжки, давали свої якісь там повісті, у мене є багато. Да, я розказувала про випадки, я була присутня на розкопках в сорок третьому році у Вінниці, коли розкопували розстріляних жертв політичних репресій. У мене була подруга – і її батька розстріляли. Так вона просила мене – давай поїдемо, давай поїдемо. Ну я така була якась, ну я не знаю я з нею поїхала. У нас не розстріляли нікого політичних, поїхала Ну ми там ходили, це було в парку Кизицького, там було дуже багато ям, і полонені – наші полонені. Витягали трупи – розкладали їх, а по мотузках скрізь, по деревах – розвішані були їх речі, і от люди ходили, пізнавали речі. Ця моя подруга пізнала рядно свого батька. Тоді там ходили і кореспонденти і до нас підійшов кореспондент, ми не говорили, тому шо наш поїзд мав відправлятись, а це ж було… розкопки були в саду далеченько, кілометрів три було до поїзда, і ми дуже спішили до поїзда, то цьому кореспонденту нічого не розказали. А той хто розказував – усіх розстріляли. А це нас Бог опять зберіг, шо ми не розказали нічого.

У Вас є діти, Маріє Кирилівно?

У мене є троє дітей.

Коли Ви їм вперше розповіли про голод який був?

Ну як… коли діти вже почали розумітись і я начала їм говорити.

Ви не боялися? Бо часто бояться говорити – даже дітям.

Ви знаєте і я ви коли я прийшла в школу, і в основному це були заводські діти, заводських робітників, а може там нас було п’ятеро дітей, таких злиденних, можна сказати я встидалася, шо вони били гарно одягнені; вони були ситі; вони могли їсти хліб з маслом на перерві, а я ж цього не могла. Я шла в школу – мамина курточка старенька, ішла боса, от якось я себе почувала нерівноправною, якось наче і шось мене таке закрадалося, шо мої батьки – шось вони не такі, шо вони не можуть заробити так як ці можуть заробити, шось у мене в душі таке було. Но мама розказувала шо в нас було – вона ше водила оце було наше, оце наша долина була, а це тут наша кирниця була камєнєм обложене, тут наша хата стояла, це дідова хата, а це кругом наше поле було, то в мене вже в голові тоді появлялося, шо це було – забрали всьо і людей залишили на призво лящ якось в мене таке вже народжувалося. Але, шо ж – вчилася гарно, і вчила те, шо нам говорили, шо нам розказували, а політики вже була зовсім інша, як наприклад, от бачила я своїми очима – це було дев’ятнадцяте поховання у Вінниці в сорок третьому році було, у вересні місяці, дев’ятнадцяте поховання у нас тут дуже забирали в Німеччину, а там були далекі родичі в Вінниці. Батько каже: “Ти поїдь туди і переховайся пока те, пройде та хвиля, а потім приїдеш”, і от цей період я була на цьому дев’ятнадцятому похованні, Дуже багато було священнослужителів, із усіх країн ці священнослужителі були кагат був, такий великий викопаний кагат був і туди складали цих жертовників, складали так і так – головами так сюди, ногами сюди склали їх І тоді хто підходив туди – кидали квіти цвіли тоді: повняки, жоржини, і всі трупи були закриті квітами, і наш такий священик виступав, говорив, шо це великомученики… на цьому місці повинна стояти церква, шоб пам’ятати про це, шоб не забувати про це, і от якось воно так шо Коли вже зайшли наші, і почалися вже газети ми стали получати, шо те вороги народу були, шо ті хто пізнавав це вороги народу і ті хто не вірить у це, ну це була така хвиля страшна. І ця подруга, вона десь раньше зачула, шоб це мовчати, а я вже робила на Нєфтєбазє  комірником – видавала пальне. Вона прийшла до мене, каже: “Слухай, треба мовчати”, тому шо десь вона там почула, шо їздили на ці розкопки і забрали їх – і ні слуху, і ні духу, так шо, ніде і нікому, і нічого не треба розказувати. Отак ми мовчали.

Чи може голод повториться?

Ні, я думаю що голод не може повториться. Ну зараз дуже багато індивідуального сектору – люди брали свої паї, вийшли з своїми паями.

А хто знає? Прийде якась нова людина, скаже: “Забирайте, приходьте, здавайте”. Це ж може трапитися?

Мені здається так шо люди повернулися до релігії, повернулися до Бога, і Бог не допустить більше такого.

Ви думаєте повернулися?

Не всі повернулися. Не всі повернулися, но багато людей повернулося до Бога. Я вважаю, що не може бути зараз голод, не може бути.

Я іду і бачу, що хліб валяється. То що не може бути голоду, якщо людина так ставиться?

До хліба так не можна ставитися. Я Вам скажу шо я дуже часто в школах виступаю, дуже часто і я дітям розказую: “якщо ти знайдеш шкориночку хліба – підніми його і дай горобчикові, не кидай, не толочися по ньому. Якось у Вінниці я йшла по роботі, а діти булкою футболили, от футболили булкою. Я підійшла до них і кажу їм: “Діти, шо ви робите? Шо ви робите? Це гріх великий”, ну дехто посміявся, а я цю булку підняла, я її поцілувала цю булку, дехто посміявся з мене шо те я так, но я в них забрала в них, і десь я його приютила цей хліб, аби їм скористувалися пташечки.

Я Вам казала була така від МТС, така лавочка – давали хліб, по 400 грам (це фунт хліба на працівника). Но треба було черги вистояти. Це був березень місяць. Це ше батька не було, но поскільки він від МТС поїхав, то родині давали цей хліб. Стояв звечора брат один – в ноги замерз, прийшов там – пішов другий, а перед ранком вже мене послали. І от, я стояла за цим хлібом, стояла, то там вже кричать: «По фунтові не давайте – вже по пів фунта бо не стане», пока я дойшла то вже пів фунта – це двісті грам хліба. Ну, вистояла голодна, цілу ніч щитати, вистояла скільки цих часов було, я його так взяла під цю курточку, а він же так пахне цей хліб, я так візьму понюхаю, нє трошки покушаю, я щипнула – так покушала, тоді ше раз покушала. То там вже зовсім почті не лишається. Я заходю додому. Як же ж я додому прийду? Я ж не несу хліба, а вдома чекають цей хліб. Я так перелякалась, сиділа десь за рогом – плакала, плакала, но додому не йду. Там була така пуста хата; я вилізла на горіща на ту хату; там люди виїхали на Донбас – так покинули цю хату. Вона пуста, солом’яна криша там була, і я там, на тому горіщі прилягла так. Там попід кришу ту, вночі начали ті сови, сичі, сови снують, кричать, і я плакала, плакала – так і заснула. Десь перед ранком, чи може вже ранок було, ну вже виднілось. Я чую крик якись, чую крик якись там, а хтось кричить «А може вона тут, а може вона тут на горіщі?», думаю, Боже, це ж я з’їла цей хліб, і це ж мене зараз найдуть і будуть мене бити. Я кричу і вже лізе брат один, вже побачив, шо я там є і кричить: «Мамо, вона є, вона тут», а я кричу їм, шо «Я його не хотіла з’їсти, шо він сам ізівся, я не хотіла його їсти», а вони раді шо мене найшли, вони думали шо мене вже забрали і зарізали, і вони раді шо мене вже знайшли, шо я жива. Вони мене обіймають, хлопчики на руки мене, і так додому принесли. Отаке було.

Що значить

Людоєди, людоїдство уже ж було у нас. Вони думали, шо мене вже забрали, зарізали. Всьо мене вже нема, раз на ніч не прийшла додому – і всьо. Де ж вона ділась? І там попитали – ніхто не бачив. Я ж на горіщі сиділа, то й кусочок хліба того з’їла. І так мені якось я даже встидалася цим дітям розказати шо я могла з’їсти цей весь кусочок хліба, я не розказувала, якось мені і до цього часу обідно. Таке сознаніє голодної людини, шо якось воно таке було. Дай Бог шоб таке не повторилося.

Ми створюємо музей. Ми хочемо спорудити пам’ятник жертвам Голодомору і політичних репресій, збираємо кошти, вже багатенько в нас є коштів – відгукуються люди від усіль. Якось я про цей Голодомор розказувала Вінницькому телебаченні, його крутили декілька разів. Десь у мене дзвонить начальник електро цеха району він знайомий, дзвонить, а він уже дав нам 500 гривнів на пам’ятник, знову дзвонить: “Приїдьте опять, я чув як Ви це все розказали, приїдьте опять”, ми їздили, він опять нам дав. Відгукуються люди , допомагають нам. Ну нам створити його важко ми хочемо шоб це разом відобразити і Голодомор, і політичні репресії. Ми вже знайшли і скульптора, но ця скульптура дорога, тоді було – це років два тому назад, як ми з ним домовилися – сорок тисяч, а зараз все подарожало, і електроенергія подорожала, все подорожало, і заробітня плата.

1. Місце запису: cело Гаївка Кропивницького району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 9 травня 2008 рік;
3. Хто передав:Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Лупитько (Летюча) Олена Василівна, 14 червня 1921 р.н., народилася в селі Трудівка Олександрійського району Кіровоградської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Трудівка Олександрійського району Кіровоградської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Олено Василівно, Ви народилися в цьому селі?

Нє.

А в якому?

У Трудовці.

Як село називається?

Трудівка. Да.

Якого району?  

Я знаю якого…

Кіровоградська область?

Да.

Скажіть, будь ласка, своє повністю прізвище, ім’я, по-батькові.

Ну як… дєвєчю фамілію? Моя дєвєчя – Летюча, фамілія, Олена Василівна.

А зараз як фамілія?

Лупітько.

Олена Василівна?

Да.

В якому році Ви народилися?

В двадцять первому.

А коли?

В іюні. Осьо чотирнадцятого будуть… ну осьо чотирнадцятого після мая, чотирнадцятого іюня.

А яке було Ваше село – велике, маленьке у 20-ті роки?

Не дуже велике, в общето воно длінне тяглось Трудівка соєдіньоне із Петрозагір’ям, хоча це вже дальше – восєм кілометров од Петрозагір’я. А от це Трудівка, Петрозагір’я це вони вмєстє, тілько через межу. Оце дорога – по цю дорогу Трудівка, по цю – Петрозагір’я.

А велика родина у Вас була?

У сім’ї?

Сім’я, да.

Нас чотири дівчати, батько й мати.

Чотири сестри?

Да.

Старша?

Ні, оце я сама менша, їх нема. Тих нема.

А чим займалися у Вашому дитинстві до 30-го, до колгоспу? Як жила Ваша сім’я, чим займалися? Багаті були, бідні?

Нє, не багаті, такі середняки називались тоді, до колгоспу. Тоді якось самі хазяйнували, свої землі потроху мали, от. Ну, конячку була, коровка. То кури, то таке…

А хата велика була?

Нє, не велика. Ну така.

Ну яка вона, така сама як тут?

Та почти ж, почти, почти така сама. Так на вид видатніша трохи була.

Ну а землі скільки було?

Та землі небагато було, небагато. Я вопше-то не знаю. Ну я мало знаю, бо я сама менша. Знаю на степ брали дівчат орать, ну все – і в жнивах. Я сама менша, то я дома оставалась.

Не брали Вас на степ?

Ні, на степ не брали. Мене дома оставляли на хазяйстві.

А шо робили дома?

Усе так, то кури, то їсти зварю пока вони, так шо…

Самі порались, а скільки Вам років було?

Та я знаю стіки… знаю стіки…

Ну на чому Ви готували – в печі? Оце маленька дівчинка і в печі варили їсти?

Ні, я не в печі. У нас така плиточка під димарем. Піч, а димар виведений в калідор і там ото під димарем ми пристроїлись, там варили. А як літнє время, то варили в дворі, плиточку вимостим з цегли та й варили.

Ну в степ Вас не брали, а в церкву брали?

Ні.

Чому?

Може й брали, ми в церкву ходили всєгда в Ворошилівку. Батьки ходили всігда в церкву.

Але ж ходили все таки?

Ходили.

А все ж без Вас?

Да, без мене більш ходили, а то й зо мною, бо я знаю як. Возьмуть, то я боюсь, шоб не заблудиться., бо сюди всі села з’їзджалися.

А дзвони було чутно в хаті?

Да, дзвони було чуть. Туди дуже не чуть в Трудовку, а туди… церква ж здорова була, кругом обгороджено все було. Все хороше було, все розорилось.

 А чому Ви боялись, щоб ви загубитесь?

Навєрно мала була, чи я знаю. Людей же багато було.

А вдома відзначалися, наприклад, Різдво, Пасха?

Ну аякже.

А як це відбувалося?

Ну як і сійчас Паску, так і Рождєство. Так усе робилося, як і сійчас.

Ну а як це?

Ну а як понять? Ну як прийде той день Рождества – справляють Рождество.

Ну щось готували?

Аякже.

Шось їсти варили?

Їсти варили, в кого було шо добріше, калачі, паски пекли.

Ну Вас, дітей, до цього залучали? Ви казали, що варили їсти, яйця фарбували?

Мої діти?

Ви.

Аякже.

Як фарбували яйця у Вас? Де брали краску?

Найбільше лушпиня з того, з цибулі, вона найшвидше. А то так куплять, поїде мамка в город, якоїсь краски купить. А то лушпиння варять…

А в якісь ігри дівчачі грали?

…

Не послухав – може буть погано, вони не били, тілько вже ото строго, якшо не послухаємо. А батьки непогані були, мамка хароша. Мамка вже ж отут жила, онуків гляділа.

Лозиною батько не бив?

Нє, не бив. Трохи ми боялись батька, батько такий строгий був, як сказав – всьо …

А ким батько працював?

Та такий просторобочий, шо прийдеться. На старості сторожував,  то вони там в амбарі, де хліва засипали, то сторожував.

А от, коли Ви дитиною були, чим батько займався?

Як мала я зовсім була, то вони самі хазяйнували і землі там стільки  було. Вони спрягалися з сусідом, одна конячка з сусідньою – йому зроблять, нам зроблять. Ото так…

Вас не брали ?

Нє.

Їсти їм на поле не носили?

Вони приїжджали.

А далеко був город від хати?

А так далеченько… ну я знаю стілько –два кілометри, кілометр.

А коли вони їхали на роботу? Рано?

Як нада, то рано. Як жнива, то рано треба було їхати. Це й не дуже питали, здать і всьо.

А хто?

Ну були ж такі активісти, були такі люди, комсомоли тоді.

От у Вас не питали? У батька, матері.

Ну да, а шо вони мене спитають?

У батьків Ваших?

Ну да, як таке пішло, то не вони не дуже питали. Здай, одведи та й всьо.

А Ваші батьки зразу з цим погодились?

Та хотіли – не хотіли, а нада було. Треба було здавать…

Треба для кого?

Я знаю… Для общєства, як кажуть, в колгосп все майно, яке було там… плуги  в колгосп.

Я не можу зрозуміти як це прийшли – віддайте. Наприклад, сьогодні прийшли до вас до хати і сказали: «Віддайте подушки, дзеркало, телевізор. Ми будемо будувати общєство».

Та чого я знаю…Було таке, шо збирали, висилали на Соловки  і все, таких  людей. Було таке время. Шо було з плачем, люди не заплачуть, то були такі активісти, чи як сказать, комсомольці собираються, цей висилають. Вони тужать, плачуть. Барахло їхнє беруть, продають. Ай, нема чого і згадать. Таке время було, шо…

А когось із цих активістів Ви пам’ятаєте? Хто це були – місцеві чи це приїжджали звідкісь?

Місцеві були. Є такі, шо вже подохли, а таких вже мало осталось.

Ну когось Ви пам’ятаєте конкретно – ім’я, як він виглядав, хто це був?

Ну як в нас сусід був, то в його не було нічого, а в нашого батька ше був хліб у 33-му чи коли це воно було. То він заявив, то прийшли та забрали до зернини, до зернини забрали в батька. І він сам здох. Це через дві хаті він жив та кажуть: «Бач, заявив, а якби ти не заявив, то це б я з тобою поділився і ти був жив. А так здихай тепер!»

Тобто, він помер тоді в голодовку цей сусід, який заявив?

Да, помер в голодовку. То таке страшне згадать шо, коли ми вже в школу ходили, то зайшли – він лежав на плиті і в нього лежала коняча голова, сиру вже гриз, такий голодний був. Та нашо розказувать, це страшне згадать. І так він помер.

А чого це в нього коняча голова? Звідки він…

Та десь хтось притяг. Тоді ж коні їли. Тоді таке було страшне, шо ждуть, коли коняка здохне та її враз розтягли, хто з села був, розтягли і їли.

 А Ви теж їли коня?

Да, їли.

А як воно, смакувало?

Хороше, хороше м’ясо як нормальна скотина, не больна. М’ясо хороше.

 А де добували ще м’ясо? Батько де добував м’ясо, приносив звідкись?

Вони сторожували, сторожували. Буває таке часто, шо дорізають, дорізають, бачать, шо скотина не виживе. Дорізають і тоді розтягають, хто скільки міг те м’ясо. То вони часто приносили. Та він прийшов і казав: «Дуня, хоть ти не з села, пішли зі мной сіять. Ти там проживеш, там яку-небудь похльобку варять і ти проживеш коло мене». І так вона пішла і вони вдвох сіяли та й додому гляди з пригорщу принесе чогось та ми на ступі стовчемо і зварим супу. Отак ми виживали, так ми виживали. А коровку ми держали. То вже батьки дуже пухлі були, вони вже, шоб коровка не розтелилась, вони б більше не прожили як тиждень або два. Не було більше сил, вже такі пухлі, а потім стали худать. А тут коровка розтелилась і ми пішли жить. Коровка хароша в нас була, батько каже: «Парте молоко, шоб молоко кип’яче було». То ми йдемо в степ, сіємо полову гречану. Принесемо, перетовчемо її, посіємо на ступу, на ступу перетовчемо, а потом посієм і пекти такі моторженики. Тоді нам легше було із молоком. Та чого його тільки не пережили.

А чого обов’язково треба було кип’ятить молоко?

…

Нюся було звать.

А як Ви за нею доглядали? Ви її кудись водили пасти? Як це було?

Зімою не було де пасти, а як поїдем на степ, то гречаної полови наберемо і водичкою збрискували з соллю, і кормили її. А те дрібненьке самі їли, ту полову, товкали в ступі і пекли ліпеники. І так ми її догляли, поки вона розтелилася. А тоді травичка пішла вже.

Ну а молоко не треба було вже здавать в колгосп?

Ні, здавали, носили на молочарку. Просили, шоб носили на молочарку. Та носили на молочарку.

…Бачили, як ходили просили їсти? В окна не заглядали?

Та були такі люди, я не помню. Та не просили, бо всі голодували, не було в кого просить.

А корову могли вкрасти?

А чого ж нє, бувало таке, що й крали в голод.

А ви якось охороняли ту корову, щось робили, шоб вночі…

Аякже, в нас така хата длінна і потом сіни називається, а через сіни ще було таке поміщення і ми там держали корову.

 То вона не в сараї була?

Да, під одною кришою з хатою.

Ну це ж запах же в хаті.

…

Мертвих ховали так, шо це їде підвода та нагрузиться, складають на кладбіщі в одну яму, викопають таку та кидають туди. Ото так ховали.

Скільки на підводі було покійників?

Ой, повсяк було – і по 2, і 4. Коло нас жила Настя така здорова женщіна, красива, здорова і ходила ще нароботу. Тут йдуть на роботу і яка робота – йдуть копать. А шо воно скопа бідне, як воно голодне. Ряди в бур’яні копають, миша побігла, а вона лопатою вдарила, бур’ян підпалила, ту мишу обсмалила і з’їли. Оце таке було.

Я не зрозумів, що зробили. Підпалили бур’ян?

Да, бур’ян підпалять, мишу вбили, тоді бур’ян такий здоровий весною підпалять, мишу ту осмалять і їдять. Це й таке згадуть страшне. А нашо воно це?

А шо ще їли м’ясного? Мишей, собак теж всіх цей?

Не знаю за собак. Ми не їли і не знали. Це страшне.

…

Обізатєльно помагали.

Як це було?

Прийде людина, просить на якусь тряпку: «Нате вам оце, дайте нам молоко». А то ми й так давали. Корова в нас хороша була. Вже назливали зливане молоко, таке як ряжанка, хороше ціле відро, таке як макітра була. Батько входе утром, каже:

• Стара, ти знаєш шо…
• А шо?
• А молоко в нас хтось забрав
• Як?
• Макітра свободна.
• А макітра є?
• Є. Та макітру оставили.
• Ну і слава Богу, хай їдять на здоров’я. А ми ще назбираємо.

Корова в нас хароша була. І сусідам давали, хто лахманину яку принесе. І ми виносили, як голодні були, ми все… Остався внас був ковьор хороший і платок такий красівий. Я кажу сестрі: «Це тобі платок останеться, хоч і вмирать будем. А мені ковйор». А тоді прийшлося так, шо кажем: «Мамко, вези на базарь, продавай. Купи нам хоч кусок хліба за цей, бо ми ж пропадаєм». Повезли, продали за 35 рублів обоє. І привезли пів хлібини, біла правда, здорова,  пів хлібини. Вони на нас поділили тими кусочками і ми поїли, а він же білий, добрий. Та кажемо: «Нашо ти купила білого? Було б чорного купить, то хоть би голод забрав. А то поковтали, а нема і хліба не наїлися». Ой, то страшне діло, страшене діло було. Його згадувать… нашо то. То Боже сохрани таке переживать.

…

Старші сестри, то вони пішли вже служить. Батько каже: «Дівчата, якщо можете де пристроїться…» То дві сестрі, вони пішли у наймички до людей, пішли служить. А ця, трохи менша, ця трохи сіять їздила. А я як сама менша, то дома вже була. То таке…

А з сусідськими дівчатами може гулялись?

Моїх таких подруг близько нема, сусідських не було. Ну канєшно як діти, но не дуже тоді. Таке время було, шо страшне. Тут по сусідству жила така здорова женщіна, батько йде , то каже: «Стара, Настя вже на роботу собралась. Йде з сапою і повна пелена гірчаків». Гірчаків це набрала їсти. Знаєте, шо це «гірчаки»? Така зелень росте, його обчищається та трошки солодке. А тоді йшла-йшла й лягла. «Вже, – каже, – Настя лягла». Перегодя пішли – вже Настя вмерла. Гірчаки ті в пелені і сапа лежить. Ото таке, падали як мухи. Падали як мухи!. Ото як Трудовка така невелика, ще як послі считали, то 440 душ погибло од голоду. 440 душ померло сім’ями. Сім’ями вимирали, у погріб кидали ото так, а хто на дорозі, то на кладовище звозили в яму. Та хай Господь боронить. То страшне діло, то страшне.

А чому так сталося, шо мерли як мухи? Хто це зробив?

Були такі, шо зробили, такі як оце наш сусід був. Ми ж би не страдали, ше б людям пособили та він же заявив. Забрали в колгосп, то там поварили, попекли, гуртом поїли,  а ми голодні осталися. Тоді комсомольців багато було. Це все комсомоли робили.

А Ви щось чули про Москву, про Сталіна, про Леніна? Щось казали батьки? От у вас в сім’ї про це говорили, що це винна Москва чи може Харків, Київ?

Хто зна, ми ж тоді мало розбирались чи як… я  знаю… Сталін же це, Сталін навєрно це зробив.

Тобто, тоді про це не говорили, Ви про це не чули?

Не чула, не пам’ятаю.

А Ви пам’ятаєте, як голод закінчився, новий врожай був?

А чого ж я не пам’ятаю? Тоді врожай великий був, такий врожай був в 33-му. Літо дощове було. Було сапаю, вода хліпать з-під сапи. Ну врожай був сильний, врожай був. Ну тоді, канєшно, люди почали виживать. Хліб вродив, то потрошку вже давали, то так люди вже самі старалися для себе. То врожай був хороший в 33-ом. Вже люди пішли оживать.

А Ви пам’ятаєте,  як Ви попробували нового хліба, оцей момент Ви пам’ятаєте?

Ми думали, що ми і не попробуєм. Чого не попробуєм, було їмо і одна до другої кажемо: «Ти чувствуєш, шо ти хліб їси?» Ми оце не думали, шо будемо хліб їсти. Вже нам дали зерна, змололи вже, ми пекли й варили дома.

А хто готував хліб ?

В нас мама була спеціаліст. Вони й в колгоспі хліб пекли.

А як це хліб пекти вдома? Ви б змогли зараз хліб спекти?

А чого ж нє.

А що треба?

Дрожджі, муку харошу, заколотить, замісить і хліб получиться. А чого ж… Ми пекли, сійчас печемо, ше в прошлім годі пекли у духовці. А счас така мука, особенно в цім годі, ні вареника не зробиш, нічого – розпливається. Хоч місиш, міси скілько хочеш. Прийдеш – розлилося, вареника не зробиш, така мука. То сійчас ми не печемо хліба, то колі вже вареник швиденько зліпим і мерщі у воду, шоб він не розлізся.

1. Місце запису: cело Мала Мочулка Теплицький район Вінницька область;
2. Дата запису: 31 січня 2008 рік;
3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Бартко Соломія Семенівна, 1920 р.н., народилася в селі Мала Мочулка Теплицький район Вінницька область;
5. Розшифровка аудіозапису: Паращєнко Тетяна Сергіївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Мала Мочулка Теплицький район Вінницька область.

У Вас була велика родина?

Восьмеро нас було. Восьмеро дітей.

Восьмеро? Це брати та сестри?

Єден брат.

То сестри?

То сестри. І мати померла.

А пам’ятаєте як сестер звали?

А чого ні. Пам’ятаю.

А скажіть мені як їх звали.

… звався брат. А тоді …

А от так загинайте, як звали сестру?

Оля, а тоді Ніна, Броня, Ксеня, Паласка …

А мати як звали?

Мати звалась Настя. Але, я як би Вам сказати, мама віддалася – мала нас троє, та й у тата жінка вмерла, а у мами тато мій умер, то мама вийшла заміж за другого, та й тей був куркуль. Поняли?

А що це таке куркуль?

Ну шо таке куркуль? Таке куркуль шо ми мали корову, дві корови було, пару коней – добрі плуги, всенький інвентар, ну все таке, всьо … та й треба було іти в колгосп, те все позабирали – та й те щитали куркулями.

А чого забирали?

Ну чого забирали? Бо треба було йти в колгосп, а батьки знаєте … ну шо я, шо я можу сказати, чого вони не хотіли йти.

Скільки Вам тоді років було?

Мені дванадцять. Дванадцять років.

А що Вам запам’яталось? Шо Вам запам’яталась більше всього коли розкуркулювали?

Всьо помню.

Шо більше вразило? Що Ви не можете забути?

То не можу забути. Помню маму хоронила зачинили, ходили на гуральню по кукурудзу – три километри, вставада в пів четвертої ночі з мамою і там кагот було тако кукурудзи, як охрана діжуре та як охрана мінялася то можна було – такий рів, ровом, попри неглибокий, то можна через той рів перелізти треба, лізти, перелізти та й на ті каготи та й можна було взяти качанів там скілька, скільки позволиш, але мені було дванадцять років, скільки я могла взяти, а кукурудза була такі го були качани – біла кукурудза. Та й мама далеко сидить у гнайові, бо ж били дуже охрана – не допускали, забирали, а ми всі такі всі малі та гайда туди у кукурудзу. Та й брали, брали а тоді нас та охрана та сором дуже зачинили і ми як ішли туди та всі плачемо, і шо прийшли в ту пароварню – то вони взяли нас та й не зачинили шоб на якусь там, на шось, а взяли та підперли великим коміном, ну а ми шо бігаєм холодно, лютий, зима. Та й один мальчик мєжду нами біг і десь був розумніший, то й каже. Не плачмо, шо нам поможе. Давайте всі впремося в цю браму та й може якось її відхилимо.

То ми вперлися всі в браму і зробили таку щель, шо ми не могли пролізти в дір, а ми роздівалися до гола і за собою за рукави тягнули одежу на дворі, як вдівались . От. Ото помнется всьо.

А шо за охорона була? Хто охороняв солдати чи хто?

Шо, шо?

Хто був, там охороняв? Яка охорона? Солдати?

Наші, наші охороняли.

Сільські?

Нє, Там Жулянські якісь чи Теплицькі, я там знаю які вони. Але мужики, мужики. Та й це як ти гудок гуде в пів другого і в два – та й тоді та сміна міняється, от, та й поки вони там зміняться, а ми падамся в ту кукурудзу, Та оце таке.

А тоді ше шо помню, ходила брагу, вже віддам мами качали як удасться взяти – три, п’ять, сім, як коли, Віддам мамі кукурудзи та й мама там сидить собі в тому гнойові телить, а я біжу бо з заводу пускають брагу – кукурудзу, ця кукурудза така вона річку, як би Вам сказати – отакий рівчак, та й тако падали до низу цю брагу їла, а то ще візьму яку небудь кришку та несу мамі – то часом принесу, а часом візьмуть видеруть. То це от помню всьо.

Ходила в ліс по листя, мамі ставала на плечі на голову та лізу на липу – беру з дому ніж, бо липу не можна так знаєте відломити, як таке дерево то воно ломається, а липа дуже держиться, то це тоді береться ножом

І шо Ви з липи робили потім?

Шо робили? Приносили зварити ті гіляки, мама сидить з мішком та й нарве того листя в мішок повно, та й приносили додому, палили в печі, клали на деках то листя і воно тоді висихало і тако теребили та й мама тоді води гарячій та й пікли такі бліни і їли от, а потом стала трава, як уся трава була зелена то лободу, а то так, прямо так сиділи і їли. Та помню всьо.

Мама померла в якому році?

У тридцять другому.

У тридцять другому?

Да.

А де її поховали? Пам’ятаєте як похорон був?

Який похорон? Хто похорон? Ніхто похорону ніякого не робив. По дванадцять, по тринадцять душ кидали в яму. І так як ходить людина так в цьому і кинули, ще добре було шо підвода їздила собирала. Та й таке.

А це були на цвинтарі ці ями чи десь у лісі?

На цвинтарі.

На цвинтарі.

Але багато так було шо без ніяких, ну без ніяких домовин, так кидали, а я без домовин. які ті домовини – просто ящики збиті але все ж таки до землі не кидають.

А якісь поминки робили потім?

Шо, шо?

Ну поминали якось?

О. Хто, коли поминав? Як стала більшечка забрали в те … пішла в Теплик  була голодна, три дні нічого в губах немала, та й пішла в Теплик, та й стала під церквою – боса, без юбки, без кофти, лише у такому – рубашки, та й стала плачу, так плачу і думаю якби хто убив уже бо шо, а іде та й каже: ʺЧьо ти дєвочка плачиш?ʺ, а я кажу: ʺБо їсти хочуʺ, а вона каже: ʺТо йди зі мноюʺ, а я думаю: О, заріжить, бо різали дуже дітей – їли. Не було на село ні кота ніякого ніде не побачите, ні собаки, нічо – страшний дуже страшний голод був. Та й вона мене забрала додому а йду і думаю шо вона мене вже зарєже, але думаю якби хоч мені очі дали, але приходю на подвір’ї так хорошо, берези тако коло воріт і стоїть вода в мискі і в кориті та й вона каже до мене пішла в хату поклала сумку – нє кошик та й виходить з хати та й каже до мене: ʺНа тобі оце мило і рушник та й помий трохи ножки собі та вмийся лицеʺ, та я думаю ʺО це вжеʺ, але взяла там умилася на подвір’ї. Вона виходить та й каже: ʺТи вже?ʺ, я кажу: ʺВжеʺ, а в мене дуже волос був дліний тако, пішли ми до хати, вона сіла коло стола, і дає мені кружку кружка, чи може менший, така велика кружка – дає мені молоко, пражане молоко і дає дві скибки хліба. Одна скибка помастяна варенням з маліни, а друга помастяна маслом. Да. Ну хліб такий, знаєте, не такий хліб шоб, як зараз печуть, але такий, ну але всьо равно казався. І я просто не їла, а я глотнула всьо, як я глотнула, як почне мене в животі бурчати, як трактором. А вона сіла відсунула машінку і шось шиє та й каже мені:ʺРозкажи мені дєточка, розкажі, розкажіʺ, за шо вона питає – я розказую, а вона шиє, і вона пошила мені юбку чорну, а з діда, дід був в армії – зелена така рубаха і пошила з тої кофту мені, і вже з мене ту рубашку зняла та й дала, мене вже оділа, та й каже: ʺПрийдуть діти на обід, та й будем обідатиʺ, – а де ті діти, які ті діти? Я не питала. Ну от пройшло там час чи шо – приходять. Приходить мужик і жєнщина – значить дочка і зять, робили врачями. (Не зрозуміло) От бачте дєтки привела таку дєвочку – бідна сирота, без нікого – плакала під церквою то я забралаʺ От … сіли вони пообідати, баба насипала борщу здорову мені миску (така з фосолєю … фасоля така здорова наче їм по тарільці, тоді кажеться баба шо є каша гречнєва – хто хочте з шкварками, хто хочте з молоком, а я думаю якби мені дали з шкварками і з молоком, то я буду їсти. Та та баба дала мені вперед з шкварками, а тоді ше дала із молоком і я виїла, але чувствую шо наче наїлась. Як я ж поїла тоді каже вона до них: ʺДіти знаєте шо нехай ця дєвочка у нас будеʺ, то як я почула шо це вона сказала, шо нехай ця дєвочка в мене знаєте так мені якось весело, так якось…

І хто вона була та жінка?

А?

І хто ж вона була та жінка?

Проста, проста жєнщіна. Лише оце діти робили докторами. Каже буде у нас бавити Галу. А яка та Гала? Де та Гала? То я не бачу тої дитини. Пішли вони обоє , ця бабушка взяла ту дитину – виносить йому дев’ять місяців, а воно важить шістнадцять кілограм, така повна дитина – страшне, взяла на руки, ну я там боролася, як могла, дуже мені було тяжко зразу поки я знаєте та отак була там почті рік у них. Прийшла додому в хаті нічого нема – стіни одні, і всьо, і піч, і кожух був один, а то всьо з хати забрали, а шо лучше забирали…

А куди ж люди ділися? Брати й сестри?

А повмирали ж уже. Вже повмирали.

А як Ви врятувалися? Як Ви вижили? Мати нема, нікого нема.

От не знаю просто як …

Батько теж помер?

Батька забрали.

А хто забрав?

Батька забрали у тридцять першому році… тридцять другому забрали у грудні місяці, тринадцятого грудня.

А чому саме тринадцятого грудня?

А?

А чому тринадцятого грудня? Ви так запам’ятали?

Я так запам’ятала, бо Андрея чотирнадцятого. От, то я так запам’ятала. Шо тата зв’язали руки назад і ше сусіда, і положили тако на низ, то ше батько хотів з нами прощатись, не дали йому прощатись – і повезли, то повезли на Христинівку, а в Христинівці прийшов поїзд в час ночі, та їх погрузили в вагони, там же ж не один тільки батько був, погрузили в вагони та й повезли. Так ми й не знаємо до теї пори – де діли його, шо, ніхто не знає.

А Ви їздили в Христинівку? Чи це мати розповідала?

Нє, нє ми не їздили …

Це люди розповідали?

Це їздили нашими кіньми шо забрали в колгосп, та їздили. Один сусідський хлопець возив та й це розказував. Та й отаке. Та й помню.

А то в ліс ходили збирали гриби яке хоште дерево їла, листя з дерева. З одного дуба не з’їла і з ясеня, бо з ясеня – терпке, а з дуба – дуже голова болить як їсти, а то яке хочте дерева їла і лебоду, не лебоду, а така росте шо такі високі то ту палочку їсти, то всьо равно як випиш півлітра горілки, тако ходиш оліки не знають так упивались в молодість во так і вижила.

Шо Ви робили? От Ви були одні – дванадцять років, десь працювали, шо робили?

Та шо Ви, де то робити – голод такий. На кутку сорок душ вимерло, на кутку на однім, а в селі було шість бугрів

Кутків.

Та скільки людей пропало? Ідеш від Теплика від Залуж до Теплика три километри, то душ вісім-дев’ять. То шо будеш робити? Тоді

Пані Соломіє, а магазини якісь були, ТОРГСІН?

Були магазини, але шо в магазинах – нічого не було з продуктів, нічого не було. Стояла буханка хліба привозили з Києва – стояла сто двадцять рублів.

Це багато?

А шо ж мало? Сто двадцять рублів

А корова скільки стояла?

Не скажу я за корову не знаю, не буду казати скільки корова стояла, бо мене це не інтєрєсовало. Мене інтєрєсовало шоб я шось поїла, оце мене інтєрєсовало.

І грошей не було?

А де ті гроші? Рубала дрова – то носила в Теплик то вони там, то підставляла два стільці, то й клала ті дрова, зв’язувала у мотузок – робила такі в’язочки, сім полін клала дров та й кладу шість на мотузок, зв’язую, а сьому спереді, та й несу три километри в Теплик – та й стою шоб там євреї були, шоб це купили ці дрова. То було холодно то скоро купляли, а як потепліло – то хто їх буде купляти.

Дорого дуже було. П’ять рублів стакан муки було, шо в стакані скільки в стакані можна – п’ять рублів. Так. Страшне дуже пережили і я, і люди – дуже, дуже. Просто. Ой. Та й тоді прийшла додому – нічого ж нема, прийшов дядько сільський та й каже до мене: “Ти тут є …” а прийшла додому, а приходить сусідка та й каже: “Ти вже прийшла додому?”, я кажу: “Прийшла”, а вона каже, та й каже: “Шо ж ти будеш робити?” я кажу: “Я знаю шо я буду робити?”, вона каже: “Знає шо. Я була вчора у полі …” А вже я прийшла – місцями калюжі, води місцями, ну на провесні. “То я” – каже ” Ходила під тільну на поле там були бураки, тай там наде полишались такі хвости, та десь буряк не викопаний – та я знайшла шось тринадцять бураків і скілька (не зрозуміло) та й принесла та й твоїм там трошки” – каже, потерла на терку та лободи добавила, то взяла я (компас?) і пішла, Пішла в то поле – ходила, ходила, то я найшла один-два бураки, вже прийшла, знов їсти хочу – йду буркотить в животі, Прийшла – порубала якусь доску і почала палити, а палити не в печі, а в лежанки, от, почала палити – на чомсь ті бораки жарити, на чомусь жарити, то я взяла та й каліщатами порізала тако та й поклала на, а тоді поклала під спід шоб бураки ті піджарити, а чую хтось іде – та й приходить дядько один сільський, робив уже в колгоспі, був завфермою, та приходить та й каже: “Є тут хто живий?”, а я кажу: “Є” та я не помню, як я ті бураки чи я їх покинула, вобщєм за це я шось не сображаю. А він каже: “Йди до мене – будеш мені бавити Колю” – хлопчика, от, то я пішла до нього. Приходю – сільська хата, знаєте для мені добре було, сільська хата хлопчику півтора року, але такий самий шо грубу витяне – попіл вибирає, а то відро перекине, а то помиї якісь – а я вже за ним уражувала, бо жінка пішла дояркою, а він завфермою (не зрозуміло), а їхній батько був поваром у Теплику, у столовій, та знаєте шось таке всьо равно шось перепаде там де стіл тому повару. То він як рано іде на роботу, то він до нас не заходив – до дочки, а як уже йде вечором, то уже заходив до нас, то саме перве каже: “Де та нянька шо бавила мені онуку добре” та я вже підійду та він стоїть коло порога з кошолкою такий вусатий дядько, низенький кухар та й дає мені якихось бубликів, блинчиків – ну щось таке мені дасть та я вже така довольна.

Та й тоді вже знов (не зрозуміло) прийшла, ну шо ж у хаті робити – нема нічого, ні вкритись не було чим, ні постилити – голо, стіни тільки й піч і всьо. А жити ж то треба. Іду я до голови колгоспу, приходю до голови колгоспу і кажу йому: “Дай мені якусь роботу”, а він каже: “Шо ти будеш ше робити, шо ти будеш робити – чотирнадцять років, до не підеш” та я кажу: “То шо я повинна здохнути, чи шо?” Він устає, голова колгоспу, мотузочком оперезаний, на ньому туфлі брезентові, з брезенту пошиті сірі туфлі, встає – та й погладив мене по голові, тако обняв, поцілував та й каже: ” Ти ж моя бідна сирітка, йди я напишу тобі бумагу – записку та йди до моєї тітки”, приходю туди, а та в нього дев’ятеро дітей – сім хлопців і дві дівчинки, а жінка на подвір’ї – вже почали пшивати, прийшли чоловіки з Бершаді, чоловік кілька, двадцять два мужики – та й почали вже в колгоспі, то вже не забирали, бо зразу як в тридцятому, тридцять другому, то… то забирали, це вже вродило, та й вони молотили, молотили жито та й на господарство молотять, а сюди до голови колгоспу приходили гобідати та й вона на подвір’ї варила їсти, а я вже їй помагала – то картошку там начистю, то пішла городна бригада і там цибуля була молода , та я ходила по ту цибулю, піду по молоко, принесу, то тій вже так було добре зо мною і мені з нею – та я вже підживлялася. То й так і жила.

А тоді перед цим як мама вже померла то я пішла у колгосп – жито було отак як хати, отак жито було – влізла в жито та й думаю наїмся пустого жита зеленого, та й немала з собою ніякого ні мішка, ні сумки, якийсь платок був, я той платок узяла полізла в то жито, а сторож побачив, тай прийшов, та й забрав мене з того жита та й вивев – дав мені чотири рази добре по задниці, а тоді вів мене за руку, а я зашпортнулася – упала, а він мене узяв мене отако за руку і волік до контори і приволік мене до тої контори і я до того собі лице посчісувала шо отако по (не зрозуміло) по губах ллє, а теї голова колгоспу каже: “Сидорич, шо ти” – каже “робиш, над ким ти іздіваєшся, над цією сиротою?” “А куркулька, мерзота, вона хоче забрати, потолочати хліб …” – активісти, активісти казали. Та й він мене підняв, та йто накричав на того Сидора, тай той Сидир пішов, а він мене підняв той рукав у мене відірваний, все лице тако, а я вся дуже трусюся, він мене посадив на стул та й пішов узяв якусь трапку червону – з прапора чи щого, та й мочив у воду та й трошки мене обітер туди … Та й отак все ти його не забудеш повєкі. Почали копати поле, бо не було тракторів для тракторів привезли у колгосп, та й копали поле, та й давали та й поїсти, але підеш все викопаєш крейдою означать.

Пані Соломіє, а як Ви думаєте хто винен у голоді, у голодоморі? Хто винен?

Хто ж винен – Сталін, по-моєму, хто ж винен. А хто ж винен? Ну хто винен? Він тоді руко водив і ще хто коло нього був. То так руководило – бачило шо населення падає, та й не єдна мертва я, там шо, а міліони людей скільки кругову. Оно ше зараз газета про Сталіна написано, в мене получаємо шо пишуть, шо скільки шо робили.

То Ви вважаєте шо це був штучний голод? Спеціально, навмисно зроблений?

А шо ж? Тільки так ну не возможно було жити, шо будеш їсти – ну нічого не було, всьо забирали, всьо вивозили. Кажуть – ну тоді врожаю не було, врожаю не було – чого ж не було врожаю і жито було, і бураки були, і всьо. Подчисту забирали і вивозили, а куди вивозили – хто знає куди везли. Например мужик той старший то може знав, а як я – мені було таки роки то шоя, то тоді вже пішла в колгосп та й була в колгоспі та голова мене поставив ланковою – мені було п’ятнадцять років, та він зроби в збори – та поставив мене ланковою та дали мені шість бабів, а я сьома. Та була сімнадцять років ланковою. Двадцять п’ять штук овець було, сіванка була своя отак помню шо, в хаті всьо було – коври були і всьо було, але всьо позабирали – нас з хати вигнали.

Як з хати вигнали? А куди Вас вигнали?

На двір. У грудні місяці – тата забрали єдної ночі, а на другу ніч, рано, на росвіті, тако сонце навіть не зійшло було – прийшло дванадцять душ активістів і вигнали нас з хати, і голі ми всі були пороздівані, а мене ше – я була в лікарні шо ослабла була то мама мене взяла на коліна, а ті всі, лізли до мами під кожух, мама сиділа на мирки, така мирка була дерев’яна, колись ми важили, казали шо там пуд чи пів-пуд, чи кілограм, а це миркою міряли, а то позич там дві мірки чи пів мірки чи як там. Та й мама сіла на цю мирку й дуже ми всі плакали, а вони пішли – хату замкнули на дві колодки та й пішли, а тоді вернулися, а ми дуже почали кричати бо померзли дуже – голі, а те було в лютому місяці, не в лютому – в грудні місяці на Андрея, та й ми почали дуже кричати, мама дуже плаче, та й вони вернулися, може якби всі були мужики то не вернулися, але з ними була одна жєнщіна, та й вони вернулися – відчинили не нашу хату, а до сусідив пустили в холодну хату, каже: “Бабо Євдохо, візьми цих мерзотників куркуліцьких” та й та баба відчинила ту холодну хату, тако через (не зрозуміло) та ми діти всі перебігли, а мене мама знов бере – принесла та й положили. Та й так нас не пускали довго до хати, а тоді ми були двохфамільні, понімаєте, шо (не зрозуміло) ожинився з мамою, то татова була Бартко фамілія – то я на тій була фамілії, тато ше не удочірів, а татова фамілія була Ложка – Омелько звався, то так казалося шо ми були не цієї родини, – не вдочирині … Та й тоді сиділи там у тої баби, та й прийшов один такий мужчина грамотний та й каже: ʺЗнаєш шо Настю, тебе не пускають до хати і не пустять, а ти нехай ті діти ідуть в волость (колись не казали район чи губерня – уже волость) нахай ідкть у волость (це в район)ʺ то ми собрались ʺТо я напишу заяву, як сироти, то може пустять в хатуʺ, то ми взяли – написав він цю заяву, та й пішли в сільраду та й прибили там печать. То ми пішли раз у той Теплик,якийсь був Червоняк фамілія, бачте я даже фамілію запомнила – звати не помню як, а фамілію помню, то пішли ми то ходи ми шось чотири рази – все його десь нема, а тоді застали його, то він прочитав – то написав нам сюда в сільраду бумагу шоб нас пустили в хату.

А Ви пам’ятаєте Вашу хату? Яка вона була? Скільки було кімнат? Як меблі, де ікони…

Вікна були маленькі, шибки малесенькі отакі о чотири шибочки, як оце го   … хата була здорова так як дві оце – комната і сіни, така здорова хата і друга була менша через сіни, хата була під соломою …

Під соломою була?

Під соломою, всьо було – хліви були, вобщім було багацько будинків.

А де Ваша кровать стояла?

Не було ніяких кроватів.

На пічці спали?

На соломі всі спали. На соломі всі спали.

Оце куркулі були такі?

Оце такі куркулі. А чого були куркулі? Бо у папа було поля багато, він мав вівці, мав коні добрі, ті коні тако, свинарні, сівалка – ото куркуль був такий. Восьмеро дітей – саме головне. То отак. Оце таке. Та й помню, всьо помню.

1. Місце запису: село Рогізки Сновського району Чернігівської області;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Булденко Марія Федорівна, 7 грудня 1921 р. н., народилася у селі Кучинівка Сновського району Чернігівської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Кучинівка Сновського району Чернігівської області.

Йде гурт, хто з вилами, хто з топором, мущін шось я не замічаю, женщіни і кричать: «Пошли, пошли». Доходить же до нас: «Пошли, пошли». Де вони там витягали ті скрині, шо у людей награбованиє. Стали дзвонить у церкві, церква работала ше тоді, стали дзвони дзвонить, люди стали сходиться, вони витягають ті вишки і кажуть: «Бери, забирайте, забирайте». Ну ми не замічали цього, брав хто, чи не брав. А тоді документи рвали і викидали, там на двор це все. Там розгромили це все, шо вони думали зробить. Пошлі до того, приїхав уполномочений ше, наверно телнфон тоді був ж. Уполномочений, на нього напали, він на клина, почав лізти на клина, не получається в нього. Знаєш шо, приєхалі солдати були з Городні і їх розогналі, бандіти ті. В Кучиновці був голод. Був настоящий голод, канєшно, були трошки такіє шо заможніє, не такі заможніє шо, не всігда були, зразу. Грабили ж таких, шо це я в газеті вам, таких же ж грабили. І голод був. Даже були такіє сем’ї, шо їм всьо равно по 5-ро дітей було, по куски ходили і діти не лазили до куди красти нічого, да, були такіє, шо із тих же самих, шо із тіх же. І їли щавель, опухтіки вороб’ячіє, липи лістья, полову, полову гречневою, полову із проса, очистки з картоплі. Ну люди мерли. Мерли, не кожна сім’я, там шоб усі до одного вимерли, но мерли по багато. І самі себе закопували. Даже тут єсть у нас, це вже я попозже взнала, уже ж тут свекруха єсть крайня хата, у ліску, там жили люди, і там мерли хлопчики там, чи дєвочки, я не знаю. Там поки баба та жила тут, там вона могилки ті ходила одвєдувала, там хрестики ше сама ставила там все. А тепер, то я не знаю, шо там, я вже 7 годов не хожу.

1. Місце запису: Національний музей Голодомору-геноциду;
2. Дата запису: 30 червня 2020 року;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга, Кравчук Тетяна
4. Респондент: Яблонська Галина Гілярівна, 2 січня 1928 р.н., народилася в місті Умань Уманського району Черкаської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Умань Уманського району Київської (нині Черкаська) області.

Галина Гілярівна Яблонська — українська акторка героїчного плану, громадська діячка. Народна артистка УРСР (1982). Член Національної спілки театральних діячів України, актриса Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка, володарка театральної премії родини А. М. Бучми «Бронек», Президент Міжнародної Ліги «Матері і сестри — молоді України», художній керівник Героїчного театру «Пам’ять», авторка та фундатор міжнародного проекту-конкурс «Тарас Шевченко єднає народи». Дебютувала 1936 року на сцені Вінницького державного театру в ролі Топсі в п’єсі «Хатина дяді Тома». Виступала в обласних театрах Могильова-Подільського, Вінниці, Дніпра, від 1951 в Київському театрі імені Івана Франка.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Пам’ятаю ті страшні роки.1933-ій рік, мені 5 років було. Батьки мене відвезли на літо до дідуся і бабусі, які на той час жили в райцентрі Вінницької області в Бершаді. Дідусь працював агрономом і це нам допомагало виживати. Звичайно, я тобі нічого цього не знала, не знала цієї трагедії, не знала. Єдине що було для мене дуже прикрим, що мене бабуся не випускала на вулицю. «Ні за яких обставин, – вона казала, – ти не маєш права виходити, навіть на ганок, на ганочок, не виходь, будеш тільки в квартирі». І от я провела оце своє літо в квартирі. Бабуся на кухні щось готує, а я в куточку граюсь з своїми друзями, була в нас така собачка Жужутка і вона народила трьох цуценяток, це були мої друзі, це були мої іграшки. Я проводила весь час з ними, Жужутку годувала, з оцими цуценятками гралася, спостерігала, як в них відкривалися очки, короче, оце було, весь мій світ був в оцих живих істотах. І в нас була така традиція, дідуся рано вранці, ще я спала забирала бричка і він їхав на роботу. Я вже не знаю, чи там десь була в нього якась контора, чи він просто зразу на поля їздив. Я знаю тільки, що завжди він з поля щось привозив нам, якусь городинку, якусь курочку і це нам допомагало виживати. І була така особливість в нас, це теж в мене розважало дуже і всі ми дуже тішилися, ця Жужутка завжди відчувала, коли дідусь повертався з роботи. Як вона це чула, почути цього не можна було, але от вона відчувала, підбігала до людей, махала хвостом, скавчала, дивилась на бабусю, короче просила її випустити, а бабуся випускала і вона бігла, це вже потім ми з розповідей дідуся знаємо, вискакувала на цю бричку до нього і вони разом приїздили, він уже разом з нею заходив до квартири. Вона завжди, вона дуже любила дідуся, скакала біля нього, там все, бо він шось їй привозив щось там, якусь там може хлібця якогось чи шось, короче, і це була така от в нас, для мене у всякому разі, для мене, дитини, це було єдиною розвагою ці цуценята і ця Жужутка. І це взагалі вносило якусь таку, знаєте, атмосферу доброзичливості, якоїсь такої взаємної любові, поваги один до одного. Бабуся теж мене дуже любила і дуже оберігала, шоб не дай Бог я не вийшла. Чому, я не знала. «Не можна тобі виходити». І от одного разу Жужутка, як завжди, підбігла до дверей, попросилася, шоб бабуся її виступила, вона побігла. Потім повертається дідусь, каже: « А чо Жужутка мене не зустріла? Ви шо її не випустили». Бабуся каже: «Ні, випустила». «А вона, – каже, – не зустріла мене». Ми захвилювалися всі, тому що ну як же, куди, виглядали, бабуся і дідусь виходили десь на вулицю, кликали його, її, нема. Нема один день, другий. І тут цуценята, вони ше смоктали її, вони нічо ше не їли та власне в нас нічого не було такого, шоб можна було їм дати, молока не було, і ці цуценята теж одне за одним починали вмирати. І взагалі це була одна з моїх найбльших перших трагедій в моєму житті. А коли я почула в розмові, ну дідусь і бабуся розмовляли між собою, вони не знали, що я чую їх, каже, ну хтось, мабуть, з’їв нашу Жужутку. Мене охопив такий відчай, такий   страх, я не могла зрозуміти, як це, як це можна цю собачку з’їсти. Короче, я потім питаю бабусю: «А шо це?», «Та нє-нє, це тобі почулось, ну десь заблукала вона, мабуть». Потім я чула розмову, в нас сусіди були дуже багатодітна родина, єврейська жила. І от чую дідусь каже, в них шось було 5-ро дітей, сьогодні каже уже 4-ро дітей тіки. Через якийсь час троє, там весь час зникають ці діти, невідомо чи вони вмирали, чи шо з ними, бо очевидно вмирали з голоду. І короче, це після того, як не стало Жужутки і цих цуценят, ми осиротіли, знаєте, я, особливо я, я не, я не хотіла їсти, я плакала весь час і одного разу я пішла шукати Жужутку. Все таки я вийшла з дому. І вийшла, це була така, ну друга половина дня, мабуть, трошки потім почало сутеніти, але це, коли я вийшла, то було ще видно. І шо мене вразило нікого, ніде. Райцентр, порожньо, ні людей, ніякої ні собаки, ні кішки, нічого. Я йду, йду, йду. І тоді там такі були дерев’яні помости, як тротуарчик, але цей дерерв’яний помостик на такому підвищені, там внизу проїжа частина. І от я там шось послизнулась, скотилася з цього пригорочка, дуже, дуже перелякалась, вже хотіла, не знала як мені додому повернутись, уже шось розгубилася, не знаю, плачу. І в цей момент я чую бабусин голос: «Галю! Галю! Куди ти пішла?». І я вже на її голос пішла, подерлась на цей і ше запам’ятала, тому шо в мене дуже довгий час був тут шрам, я, коли лізла на цей пригорочок, на цей, помост цей дерев’яний якимись склом розрізала собі руку, це ше більше додало мені якогось страху і болю, і все. Короче бабуся мене схопила: «Я ж тебе просила, шоб ти нікуди не ходила». І оця тиша, ви знаєте, я ні до того нічого не пам’ятаю яким було моє життя, ні після того. А от цей період він так врізався мені в душу, саме оцим страхом, якоїсь такої небезпеки, якогось такого жаху, ви розумієте. І це настільки мене вразило, що потім років через 3, я вже ходила  школу, ну і їздила з батьками там з міста на місто ми переїздили, кожного разу міняла школу. І я написала навіть п’єску таку про той період. Значить я написала, що на сцені мама і донечка. Донечка грається зі своїми ляльками, а мама збирається кудись іти. І мама каже: «Ти ж за мною закрий двері, дивись мені нікому не відмикай, нікого не пускай в хату, чуєш, ти запам’ятала?». «Да, мамочка, запам’ятала». Мама пішла, а дівчинка так загралась з своїми ляльками, що забула закрити двері. І вона сидить колише лялечку, її там заколисує, співає якусь пісеньку. І в цей час в хату заходить людина, якийсь як жебрак, якась така ну постать дуже страшна, якась. І він хапає цю дівчинку, вона кричить: «Мама, мама». І він її забирає. Через якийсь час приходить мама, бачить, що доньки нема. Вона сполошилася, шо ж таке. Вона біжить на вулицю теж шукає її, а іде кличе, дитина не відгукується. Вона збирає дітей, друзів цієї дівчинки і вони всі разом її шукають, і знаходять її в якомусь підвалі, вона там плаче, не може вийти. А вони її звільняють. Да, і цей чоловік теж був, але він встиг втекти. Вона її забрали, мама, значить, радіє. Але, коли вони йшли звідти, вони цьому жебракові, цьому, цій людині, яка хотіла з’їсти цю дівчинку, як потім з’ясувалося, хтось залишає йому шматочок хліба, хтось яблуко, хтось якусь цукерку. І вони йдуть і потім ця людина повертається, накидається на ці… Отака була п’єса. І я, один раз я її поставила в десь, якомусь, я навіть не пам’ятаю, в якому ми місті були, але я зібрала дітей у дворі. Як я встигла, ну ми там місяць гастролей, не більше було, і я там значить тих дітей, там ролі роздала, сама там цю дівчинку грала. От, і ми грали у дворі, значить, там якись закуток знайшли [розповідь про постановку дитячої вистави]. Оце таке глибоке враження на мене справила та подія, яка зі мною відбулася. Я живих людей, мертвими я не бачила, але це порожнє місто, яке охоплювало жахом, це я дуже відчула,я к цей страх я пронесла через все життя я запам’ятала це. І шо саме цікаве я ніколи в житті більше не була в Бершаді. А 27-го числа ось кілька днів тому мене запросили туди [розповідь про причину поїздки до Бершаді]. Дуже важко, я знаю, що Погребище там дуже багато людей, де бабуся вже жила потім пізніше, з її рідні багато людей загинуло під час Голодомору. І це, звичайно, страшна трагедія і те, що зараз кажуть, що був голод і там на Поволжі, чи ще десь там, але такого голоду як в Україні ніде не було. Це було страшне щось. Винищення української нації. І добре, що ми зараз маємо цей Меморіал, що ми тут згадуємо цих людей, тому що без минулого – немає майбутнього, якщо ми не будемо пам’ятати цієї нашої історії, то навряд чи ми зможемо побудувати наше майбутнє таким, як ми б хотіли.

Ви говорили про те, що з родини хтось помер, Ви знали особисто цих людей?

Це бабусина була сестра, найменша. Антося, їх три сестри було, Давнікія, бабця найстарша була, Ксенія – середня і була Антося наймолодша. І оця наймолодша… Вони жили десь на околиці Погребища і там вона померла.

А прізвище?

Прізвище – Стойко, вона по чоловікові була Стойко.

Вона вже була одружена?

Так. Одружена була. А діти її були тут біля бабусі, вона їх підгодовувала, якось тут вони вижили. А вона може ще була якась хвороба, може шо, але саме в цей період вона померла.

А ви одні в сім’ї?

Ну я ж не жила в селі. Я жила з батьками в місті, це на літо мене іноді привозили. Взагалі був дуже важкий період.

А батьки під час Голодомору, в них була зарплата, правильно? Було більш-менш нормально, порівняно з селом?

Ну я кажу, що мама і батько вони працювали в театрі, їздили. В місті ж такого голоду не було, як в селі. А Бершадь – це районний центр, в якому дідусь працював агрономом. Це так давало йому можливість, або можу він якийсь пайок отримував, не знаю, в будь-якому разі це нам допомагало.

Взагалі про цей голод в сім’ї згадували, розповідали, можливо ви потім з іншими людьми зустрічалися і вони вам щось розповідали?

Ну багато розповідати, ви ж знаєте, тоді не можна було про такі речі говорити. В мене зараз книжки є на цю тему. А тоді, тим більше, ви знаєте, ще в селі це обговорювали, коли я грала оцю виставу, то там деякі плакали дуже, шо таку я тему зачепила. Я сама зараз дивуюсь, як це я могла зібрати дітей, сільських дітей, з них оце, робити з ними. Шось оце я не знаю. Якась така була потреба шось висловити. І коли, я це придумувала, я все це відчувала, той страх, який я переживала. І та людина, це чоловік, який прийшов цю дівчинку викрав, це було уособлення цього голоду, цього страхіття, тому що він теж був жертва. І закінчувала я виставу тим, що йому залишали шось поїсти. Забрали дівчинку врятували, шо він її не з’їв. Тоді в той період не дуже можна було говорити.

А скільки вам було років, коли ви написали цю виставу?

Значить, тоді мені було 5 років в 33-му році, а це було років через 3-4, коли я вже ходила в школу. І оце ж спочатку я в місті поставила, це ж з вуличними дітьми, з якими я там дружила, а потім хтось, навіть вітчим подивився і каже: «Хто це тобі таке придумав?». Я кажу: «Я сама придумала». Ну і тоді вони мене так похвалили за це. І тоді як я вже приїхала до бабусі, думаю, як я вже так добре це робила, то давай я ще раз так повторю.

1. Місце запису: місто Київ;
2. Дата запису: 26 квітня 2018 року;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Корунець Ілько Вакулович, 15 лютого 1922 р.н., народився в селі Семенівка Лисянського району Черкаської області (помер 19 листопада 2018 року);
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

Коротка інформація про респондента: Корунець Ілько Вакулович – перекладач, літературний критик, кандидат філологічних наук (1966 р), професор (1990 р.), член НСПУ, професор кафедри англійської філології і перекладу Київського національного лінгвістичного університету (1960-2018 рр.); нагороджений літературною премією ім. М.Рильського (2009).  Ілько Вакулович пережив Голодомор, брав участь у військових діях під час Другої світової війни, був в концтаборі для полонених. В 1950 р. закінчив Київський педагогічний ун-т. Активний учасник руху шістдесятників проти зросійщення української мови. Має двох дочок. Помер 19 листопада 2018 року.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Семенівка та селі Боярка (в 1932-33 рр. було село Харченків, що пізніше ввійшла до села Боярка) Лисянського району Черкаської області)

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Я ходив у штикові атаки, колов німців. Уявляєте? Я був під бомбами. Я переніс страшенні злигодні під час війни. Але! Мені найстрашніше, що згадую, то це мої 12 років і Голодомор! Що вам сказати? Нас розкуркулили. Спочатку вигнали середняками, а потім, коли все таки в колгосп ніхто не йшов, добавили ше і середняків взяли, ше повиганяли з хати. З хати вигнали серед зими, якраз на Вілію – це 6-го січня, завтра Різдво.

Це в 32-му?

Так, в 32-му. Вигнали з хати. О. Добре, що сусідка була добра, одна, можна сказати, із таких гуманних, вона ходила в церкву. І всі люди стояли, сусіди повиходили, стояли на порозі і перелякані дивилися, що це робиться. А мою маму  і нас п’ятеро дітей, п’ятеро дітей, я найстарший, викинули просто на сніг і замкнули хату, і сказали: «Куди хочете, туди йдіть», і так далі, так далі. Спочатку нам запропонували піти до ще одного селянина, де було повно дітей. Три сім’ї хотіли зігнати в ту хату. І зігнали на деякий час, а потім так вийшло, що кожен пішов до своїх родичів.

Так от, сталося так, що ми мусіли перейти до діда мого, маминого батька, у інше село, в інше село. Я правда крадькома приходив у село, це недалеко – кілометрів 2-2,5 – дивиться на наш садок, дивиться на наші будівлі. Там була гарна будівля і комора була величезна, і клуня, і все таке інше. Боліла душа, звичайно, коли бачив, шо все розтягають, злиднота розтягає сільська, комнезамівці. Отаке. І ми коли перейшли… У нас забрали перед тим як вигнати з хати, забрали так: було ше трошки там якоїсь там пашні, не знаю,  чи пшениця, чи жито – це все забрали, була квасоля у макітрі – забрали. Розумієте? Все позабирали абсолютно. Залишили так як ми були одягнені, отак і залишилися. І коли ми перейшли до діда, це вже був 33-ій рік, початок 33-го, восени, восени ми ще вернулися були в хату свою, посиділи там місяців два чи шо, а потім прийшли вигнали з хати, замкнули на отакий великий замок хату і ми знов пішли до діда і баби. І шо вам сказати?  У діда було так – дід, бабуня, тепер Варка, цей Іван і цей Саша – їх п’ятеро. І нас шестеро – мама і нас п’ятеро: я був найстарший, мені 12 років, Семену було 10 років, Гані було 8 років і Галі, найменшій, було 4 роки. І коли ми прийшли до діда, ми до зими все, шо в діда було, поїли – і картоплю, і буряки, і все шо було. Пам’ятаю як сьогодні, сусіда прийшов і каже: «У вас є сухі кукурудзяні стебла?» – «Є» – «Так от, відкривайте, а там всередині є така як губка і варіть, і їжте». Ну скільки в нас було тої кукурудзи, я знаю скільки, ну оберемків два-три, то набрали ото пів може горщечка тих, зварили і воно ніби солоденьке таке було. А прийшла весна, всі ждали весни, шо весна прийде – ми заживемо, бо буде і квасець і буде ше дещо, шо можна буде поїсти зварити і так далі. І коли прийшла весна, люди виповзали і кинулися всі на зелень. І почалася хвороба із шлунком. Дехто їли шо бачили, розумієте. Прийшла сусідка до мами і каже: «Марія, у вас садок такий цвіте коло хати  (це там у діда садок був гарний), так соловейко гарно тьохкає, аж заливається». А мама каже: «Ярино, я не можу вийти навіть на двір, тому що в мене помер син». Стягли Сьому, Семена, із печі, поклали на лавку (так лавки були під стінами, лавки), на лавку. Я біжу, мама чомусь сказала принести сінця під голову, побіг я, приніс сінця того під голови. Завтра вранці встаємо – сестричка померла, на третій день встаємо – третя сестричка померла. Чули? І це всі лежать один за одним під хатою. Ми з сестричкою передостанньою сиділи отако і не знали, шо буде завтра – чи ми наступні, чи шо. А їхав по селі і гукав гарбою: «Виносьте покійників! Виносьте покійників!» Я чув, але ж я був такий безсилий, що я не міг винести нікого. Бо мама прийшла та каже: «Треба було». І ше він сказав: «Я тоді прийду і сам винесу», а я кажу: «Ні, я не даю, не дам». Я не дав, щоб забрали. А вони вже три дні лежать у хаті. Я їм кажу: «Я не дам». А мама каже: «Чого ти не оддав? Чого ти не оддав?» Ну пройшло три дні, а на четвертий день ми встали живі. Мама кинулася по сусідах, по далеких родичах, по кумах і так далі, так далі. Хто дасть там трошки молока, хто дасть пару картоплин, хто дасть буряка – отаке все. І це все варили і їли. Я правда ше ходив з хваткою, зловлю отаких 5-6 рибинок і приношу – допомагав мамі вже. Тато втік, бо казали, шо будуть забирати і висилати, в кого сім’я вся, а в кого немає батька чи матері вдома, то тих висилати не будуть. І от дійшло до того, шо почалася вже достигати жито там, пшениця – наливатися вірніше. А корова була в діда стара, і так ми по чашечці молока на день – оце все, що можна було отримати. Це вже мама кинулася по сусідах, по родичах далеких, то там вже трошки хто молока, хто там дасть картоплин пару чи чого. Отаке, уже дотрималися. Але коли появилися на полі уже жито, а я пас корову бабину. Вона була стара вже корова, погано вже доїлася, це на 11 чоловік скільки того молока. Розумієте? Пам’ятаю як в одну… і спали коло хліва і мама, і бабуся, і дідусь, щоб не вкрали корову, спали. І я пам’ятаю, як один син досить заможного селянина збожеволів. І йому не дають, одпихають, не б’ють, а только одпихають, тягне корову до себе, шоб зарізати і з’їсти. І він же покрав, у діда були дублянки, ну бджоли. І він весь обкусаний прийшов, отакий, знаєте, на людину вже не схожий. І шо робиться? Я тепер трохи перескакую. Я біжу на поле, а там гора, вода у горі тій була, і отако одвалюється і робиться такі пороги наче. А там було трохи землі, вона була засіяна минулого року, і її зібрали якось там і по тій стороні виріс зверху жито. І ми почали те жито виминати і їсти, те жито. А тут лановий приїжає на коні. У хлопців в декого колоски були в цих торбинках – вони швидко повикидали. А я думаю, я ж навіть не збирав там, я брав по дорозі там, де це жито росло, взяв ті колоски. Він  (лановий) записав. Приходжу додому. Виконавець маму веде в тюрму в Лисянку за те, що я украв колоски… украв колоски. І тут мама просить: «Дайте, поховаємо дітей». Що робимо? Був душник – це яма, де зимували бджоли. Душник. Він завалився, бо бджіл вже не було, їх розікрали, завалився. І от розгребли там внизу землю, в цьому душнику, в цій ямі, позносили – моя мама несла, бабуся несла, її сестри несли цього Семена, Ганю, Галю поклали, накрили цею – полотном, тільки полотном, і засипали землею. Я після війни, одвоювавши, приїхав в 47-му, ше не було такого року, шоб я не їхав туди на могилу. Я з 48-го року, як демобілізувався, насипав могилу там велику, високу. І це дорога так йде осьо, а це тако метрів 10 од дороги, отут насипана могила оця висока під липою. І поставив залізний така, як вона називається… гробівниця залізна із хрестом, надписом хто лежить і так далі. І там не знаю хтось, був якийсь кореспондент, вони це зафіксували. І є така книжка «Черкащинна», і там є оця світлина, де написано – хрест, там сусіди розказують, що було,яке случилося горе і як поховали, і шо було і так далі. І оце картина є у тій книзі. Оце таке, що я можу сказати. А чому вони померли? Випав дощ, дощ випав і вони побігли шукати що вже порічки повинні  буть зелені. Тих порічок ше не було, але під тими порічками виросли мухомори, маленькі мухомори. Вони поїли ті мухомори утрьох. Я з сестричкою десь був не там. Я вже приходжу до них: «О, такі добрі печериці, такі добрі. Давай шукать і тобі». Шукали, але більше не знайшли. Так оці печерички, які вони поїли, їх і згубили. Отаке.

Ну шо вам далі сказати? Згадати про своє дитинство я можу тільки до 30-го року, а з 30-го року, як розкуркулили, дитинство вже перестало бути дитинством, а вже почав розуміти життя як доросла людина. І моя мама все своє життя (вона померла 80-го року, 1908-1980-ий, тато вбитий на фронті), а моя мама щоранку вставала і казала: «Щоб вам путь пропала, совєтська власть!» Оце рано і ввечері. Перше вона років 10 плакала, потім плакать перестала і отакі слова казала: «Щоб їм путь пропала, бандитам!» Ось як народ цей думав.

Було  у першому класі у нас 68 учнів з двох сіл. Прийшло у другий клас 24, а то всі вимерли. Розумієте, там Дубина, там всьо, поприходили по 1, по 2 учні, а то всі вимерли. Голодомор у Черкаській області був суцільний, просто суцільний. А брехня розпускалася така, що куркулі, що хліб знайшли в якомусь селі, шо хліб у річку повкидали у повних мішків і тримали. Хто це дурний триматиме хліб у мішку, у воді, у річці? Розумієте. Це вже потім додумались як це можна хліб, мішок пшениці зав’язувати і тримати у річці. Його один день можна тримати, а більше не будеш тримати, тому що воно розірве й вийде. Отака пропаганда йшла, шо це куркулі, шо це вони і так далі, так далі. Ну, народ не був такий дурний, знали, шо це робиться спеціально.

І я вважаю, що це просто (і зараз ми бачимо) винищення було планове української нації, між нами кажучи, винищення української нації! А чому почалося? 26-го року був перепис і виявилося, що в Радянському Союзі 73 млн. українців і 72 росіян, бо всі українці виїхали, які були там на Сибірі, вважають себе українцями. Так от шо, маємо сьогодні продовження тієї серії на Донбасі і так далі. Так що це комплексна система і я вважаю, що народу винищили тоді дуже багато. Я знаю, в мене в селі, там де я народився, у Кулішів ціла родина була – батько, жінка, мати і троє дітей – всі вимерли.

А як їх звали?

Звали? Я знаю, що дівчинку звали Павліна, син був маленький – я вже не пам’ятаю як звали, розумієте. У інших Кулішів, так, померли – батько Семен і помер мій товариш Юхим і залишились мати і дочка, залишились тільки, і ше один син залишився. У Пивоварів, родина, там помер батько, мати, троє дітей. Одна дівчина ніби пішла кудись, ну видно загинула теж, бо немає. Оце тільки на одному кутку. Тепер у 37-му році теж забрали Яшку, там 3 чи шо чоловіки. Так шо почистили, потім дітей не стало, зараз там одні  живуть пенсіонери, та й то на весь куток – значить одна, друга… три хати, а то був куток хат із 20. А то 3 хати залишились і то там живуть пенсіонери, доживають віка. Отаке залишилось село Семенівка Лисянського району Київської області.

Коли моя мама сиділа у тюрьмі у Лисянці, правда відсиділа тільки 2 тижні, коли вона розказувала скільки там дітей і шо ж там сталося і так далі, то її ті міліціонери чи ті судді відпустили додому. Іду я, несу їй суп, бабка зварила, бо в неї в городі було озиме жито, і зварила такий густий суп, густий куліш, тоді казали, «куліш». Несу я, а це було 9 кілометрів від села, у Лисянку. Буряки, уже отак поросла оця… гудина, отака в буряків. І бачу у буряках хтось ховається, присідає тако. Я злякався, думаю йти чи не йти далі. Підходжу я ближче, встає моя мама, плаче, буряка того, що вона обчистила їсти (отакий завдовжки (показує) був той бурячок), обнімає мене і ми йдемо з тим кулішем додому… з тим кулішем. Правда тоді вона: «Та ні, давай сядемо удвох поїмо», і так далі, так далі. Оце таке було. І була повна тюрьма людей: хто за колоски сидів, хто там ще за шо, не знаю, повна тюрьма. І там і мерли, знаєте, отаке було. Ось, шо я можу сказати. Це треба написати отаку книгу, щоб описати все, що було пережито українським народом у 32-33-му, а потім ще 37-38-му прийшов, підчистили всіх. Так значить, померли у нас моїх троє – братик і дві сестрички, померли (ну тут страшно сказати, що помер) дід Іван, він був розбитий паралічем і помер дід. Так, вони померли з голоду.

А прізвище скажіть, повне прізвище скажіть померлих.

Так-так.

Як їх звали? Іван, а фамілія?

Іван Чернушенко. Так тут ціле горе, я просто не хочу розказувати про це. Це страшно. Він був каліка, поліомелітик, не ходив. А тільки заходили діти до хати: «Їсти!» або «Хліба!» Він ходив так на чотирьох. Дорослий уже був  – років 35 чи 40, отакий був дорослий, але каліка… Ну не буду я розказувать, це страшно.

Скажіть ще, будь ласка, Ваше повне ім’я, прізвище, по-батькові і рік народження.

Мій?

Так Ваш.

Корунець Ілько Вакулович, 1922-ий рік.

А батьки – як звали і теж рік народження?

Батько – 1898, мама – 1898-го, січень місяць.

А звали? Матір як звали?

Я сказав, Марія Чернушенко. Отаке. Люди добрі, мені страшно згадувати. Іноді присниться, я прокидаюся весь мокрий. Війна теж сниться, теж буває що німці сняться, але частіше сниться Голодомор, частіше Голодомор. Коли в хаті не було нічого, крім води у відрі, яке стояло на лавці. Більш нічого не було. Нічого не було.

Так приходили, подворові обшуки були чи…?

Ні, просто: «Виносьте покійників» – і все. Ніхто не цікавився скільки там вмерло…

Ні, продукти забирали? До кожної хати ходили чи просто в колгоспі не дали за роботу?

У нас забрали все, коли розкуркулили, все вичистили, всі ями, льох вичистили – все абсолютно, комору  і так далі. А потім у діда… Їх теж мали розкуркулити, але не розкуркулили, тому що син їхній, дядько один працював у райкомі, то не розкуркулили, а тільки, із хати не вигнали. Але були поставлені на список розкуркулених. Так у їх залишилося у льоху картопля, яку ми поїли за зиму всі разом, і там якась капустина, наквашена ця капуста і сушений гарбуз – нарізаний на деці і сушений в печі. Це було. Але в їх позабирали значить: смалець був – позабирали, а льох був замиканий, чи я не пам’ятаю, чи було десь засипано у якійсь ямі цей, картопля, по моєму, в якійсь ямі було. Яма була викопана у дворі і засипана, розумієте, хто її відкриє? Але там було небагато, може мішок картоплі, на 11 чоловік мішок картопля, то ми її за тиждень з’їли всі, тому що і суп, і юшка, і картопля, а більше нічого не було. Знайшли ми одного разу, це вже було у травні місяць, або це навіть початок червня, знайшли ми у ямі під драбиною, коли сипали туди картоплю і буряки, то під драбиною  було сміття і там буряк один упав, і він засипаний був сміттям, ніхто на нього не звертав уваги. І я поліз, шукав там що-небуть їсти, це все розгрібав, знайшов цей буряк, він вже проріс – гарні вже такі були ці виточки. І я приніс цей буряк – це була знахідка віку. Ми його помили, порізали на п’ятеро і з’їли, так просто з’їли на ходу цей бурячок. Оце таке було. Я перевіяв-пересіяв на хаті, колись в діда було багато в них дерев фруктових і вони там сушили груші, яблука і так далі, і там було багато сміття, отако лежало сміття. Я те все сміття перебрав і знайшов ці де грушка, де там різане яблуко сушене, і там же поїв їх, не миючи нічого. Ну там їх не було багато. Отакі речі були. І там мерли у цьому селі Харченкові.  Як сьогодні пригадую у сусіда, він ще був трохи горбатий, у сусіда були (не пам’ятаю прізвища) діти, не знаю, двоє чи троє, дівчатка, і, пробачте, вони лазили по землі там і кишечки повиходили ззаду, тому що була дизентерія, і шукали там шо на землі, їли. Через тиждень я чув, що вони там померли. Отаке було.

То Ви пережили голод у селі Семенівка, правильно?

Я пережив голод у Харченкові у діда, а починали у Семенівці. В Семенівці там мерло багато сусідів і там мерло багато в Харченкові.

Це який район?

Лисянський район, Київська область тоді була.

Ви казали, що пам’ятаєте дитинство до Голодомору.

До того, до 30-го, до розкуркулення. У нас була дуже така, як вам сказати, набожна родина, вірили в Бога, тому що дядько був баптист і дядина теж баптистка, «суботники» тоді говорили. І в нас не було ніколи поганого слова, у нас виховання – нікого не били. У нас було виховання, як вам сказати, дуже гуманне і справжнє виховання – учили віршики, я як сьогодні пам’ятаю ці вірші: «Ой, хуга-метелиця, чому старий не женеться? Бо в старого борода – не полюбить молода». Знаєте, отакі вірші вчили. Або: «Ходить гарбуз по городу», – оце теж, такі речі. Тобто, підготовка йшла, можна сказати, я вже міг читати до школи, тоді це рідко було, щоб читали до школи. І я пішов в перший клас, гарно вчитель відгукувався, але коли вигнали із хати 30-го року, то в нас була річка – та річка розлилася і я десь місяць наприкінці не ходив до цієї школи, бо треба було через греблю, а там через неї вода йшла, не могли перебратися. А 2-3-ій клас, я вважаю, що я був голодний. І пам’ятаю в 2-му, ні… в 2-му класі вчили, що клопи поїдають дафнії, а дафнії поїдають клопи – все про дафнії і клопів. Але я прийшов до школи, походив там, а їсти нема нічого – голодний пішов назад додому, а вдома теж нічого не має. Було так, що я прийду, ця сусідка Текля, яка нас прийняла тоді до себе в хату, ми переночували, бо було вже холодно, сніг був, так вона каже мені: «Почекай, сину, до обіду, а в обід буде суп (бо вона для дитячого будинку готувала), то я тобі дам супу». А я кажу: «Я зараз не можу, не можу. Я дам Вам мисочку». Бо тоді школа спочатку давала дещо – раз на тиждень, два на тиждень зварять там огірки солоні чи капусти солоної дають оцю, то я носив всюди мисочку. Я мисочку залишив і вона мені дала свою: «На ту свою мисочку, тут у ній цукор був,цукор був». В мене слина покотилася. Вийшов на леваду з цьою мисочкою, дивлюся на неї, щось ніби таке зверху живе прозоре чи шо, я лизнув, а то цукор, то я ту миску всю вилизав, геть усю миску вилизав. Отаке було. Хліба, ще 33-го року не було хліба. Аж 34-го року до мене хлопці прийшли у гості і розказували, що в їх уже спекли хліб вдома, 34-го року. Отаке. Так що я потім…36-го року прийняли в колгосп нас, тато приїхав, пішли в колгосп. І за 36-ий рік, працювали тато з мамою щодня, ми залишились ще й винними колгоспу, нічого не дали вкінці року. Чому? Тому що нам виписували, ми приїхали з села іншого і нам то картоплі випишуть, то борошна випишуть трошки, чи шо. То вкінці року нічого не було вже для нас. Уявляєте, як ми жили? Жили, я вам скажу, злиднота, якої світ не бачив! А колгоспи, то була просто рабська організація. Рабська! Приїхали – забрали скільки був план і поїхати, а ти там шо хоч роби. Вони поділять там пару мішків на всіх. 36-го року оце був такий заробіток у моїй сім’ї, родині. І якби дядько не приїхав і не дав нам грошей, перш за все заплатив податки великі: м’ясо треба було здавати, а корови нема, нічого нема – м’ясо дай! То я кролики вирощував, давали кролики. Так то шоб ми поїсти в 30-ті – 36-37-мі роки, то кроликі давали.

Що далі казати? Це страшний період у моєму житті і в житті українського народу!

А Ви пам’ятаєте людей, які розкуркулювали? Хто це був?

Так, пам’ятаю Важевський, це був від райкому, Важевський, а перший був, знаю тільки, Шарабурин – єврей із райкому, Шарабурин. А ті сільські, які розкуркулювали, це були Куліш Марко і другий – Куліш Сава, і ще там був Грінченко був чи хто, я вже не пам’ятаю. Отакі розкуркулювали. Вони прийшли, як сьогодні пам’ятаю, деруться у вікно, а Савка (його прозвали Шпичкою, бо він ходив із шпичкою і шукав по городах може хтось щось заховав) так він вийшов до груші на городі, одломив гіллячку, гілляку добру, оце виганять з хати. І нас викинули, мама одягла і плакала, і ми кричали. І перед дверима на вході отака кучугура снігу і в тій кучугурі мама поховала полумиски, миски і полумиски. Так сніг лежав і не видно було там нічого, бо сніг нападав і ше нападав і так далі. От, оце я добре пам’ятаю. Отаке.

Скажіть, а може хтось з селян боронилися, не віддавали? Були такі?

Що?

Ну, наприклад, якщо до них приходили у двір забирати там чинили опір якийсь?

Цього я просто не пам’ятаю, я ж не бачив людей, яких ше розкуркулили. У нас деяких розкуркулили – Кириленків, так тих зразу викидали на віз як мішки і повезли в Сибір. Оце перші розкуркулені. Кириленки. Я до сьогодні пам’ятаю їхнє прізвище.

А ще кого із села?

Кириленки. Там багато. Це ще в Семенівці, це все в Семенівці. А із Харченко я не пам’ятаю, але знаю, що контора була у куркульській хаті, тобто, їх вигнали десь і так далі. Я прізвища не пам’ятаю. Та й таке.

Тобто, страшнюче було, просто страшнюче. Село, як вам сказать, як погоріло, абсолютно! Пісні закінчилися в 33-му році, в 32-му ше. Вже ніхто не співав. А то кожного вечора в селі співи, кожного вечора в селі співи. А прийшов Голодомор – співу як не стало і зараз не співають! Розумієте? Село здичавіло після того. Отакі речі.

А люди між собою допомагали один одному, якщо шось було?

Ну, ви бачите, шо нам давали хто яку картоплину і тако. Але всі були абсолютно бідні, абсолютно бідні! Оця Ярина, яка нас прийняла, її чоловік був столяр, він не мав землі – був столяр. Комусь шо зробить, то в нього завжди і хліб був і до хліба було. Так, іноді вона дасть крадькома якусь пампушечку чи ще що-небудь. Отаке. А то ж інші нічого не мали, абсолютно. Село вимерло все. Забрали картоплю, буряки для коней колгоспних, а ті коні почали дохнути весною, бо не було чого їсти. Був сад… Так, от мої сусіди Деркачі – Оксана, Семен і Юхим. Ці коні дохли і лежали там по тижню, по два, так люди ходили вночі витягали звідти печінку і серце, варили і їли. Так оце Деркачі оці померли від теї печінки. Бо я вже прийшов і мати мені сказала: «Нічого не бери в рот, сину, нічого не бери, якщо даватимуть!» Бо вона знала. Що вони варять дохлу конину. Так вони померли – Юхим, Семен (батько), а троє їх залишилося – Марина, Оксана і Іван. Іван потім на Донбасі працював, після війни.

А в селі не було випадків канібалізму, в селі цьому, що Ви були?

Так, про це страшно розказувати. Пішов я із усіма, пішли ми удить рибу, десь кінець травня, і ми знали, що Лапко у Боярці їсть людей, це ми всі знали, що він їсть людей (потім забрали, знищили видно). Так от, сидимо ми, ловимо рибу удкою, з одною удкою всі п’ятеро сидимо. І тут він іде (це за селом десь з кілометр, за селом), і тут він іде, прийшов до нас, пощупав мене отако руки (показує), у всіх нас пощупав руки, побачив, що у нас одні кістки і пішов. Уявляєте? Ми потім мамі сказали, мама заплакала і сказала: «Боже мій, що ж це робиться? Ви могли ніхто не прийти додому». Знали, що він їв людей.

І його не заарештували?

Ні, його забрали потім, в кінці 33-го чи коли, я не знаю, забрали – його не стало, його знищили видно. Було людоїдство, був канібалізм.

А люди під час Голодомору, їх в колгосп всіх загнали, працювали? Був вже колгосп?

Так-так. Потім почали давати вже в 33-му році, почали давати по 100, по 200 грам борошна, хто працював у селі. Тому що не було кому працювати, не було, всі були немічні абсолютно. Так навіть один там Кодубський, з села поряд з Харченковом, корови у ярма надівали, бо не було коней, вони подохли, і орали, і сіяли, і так далі. Так той чоловік казав, як він казав: «Іди Ряба, іди Ряба! Це не я тебе запріг, а… це тебе запрягли гайдамачки». Гайдамачки.

А чого «гайдамачки»?

А на радянську владу він казав так. «Запрягли гайдамачки, не я тебе запріг, Миню. А запрягли тебе гайдамачки». І народ, звичайно, всі абсолютно зненавиділи цю владу, всі. І навіть ті, що були у комнезамі, потім у 35-37-му році їх підібрали, найактивніших, і теж порозстрілювали.

Цих що допомагали?

Так, що допомогли розкуркулювати. Оцей Савка Шпичка залишився, він сліпий на одне око, залишився, то казав… Він ще розкуркулював нас. То ми ще закололи кабанця у 38-му році, то мама і йому дала, хоч він розкуркулював, але мама і йому дала там якусь шкварку. Так він казав: «Хіба ж я думав, що так воно буде, Маріє. Я ж думав, що це нас всіх порівняють і будемо гарно жити». Чуєте, шо комнезами думали. А ті комнезами, які керували, тих забрали і знищили 37-38-го. Отаке. А один який залишився – Марко Куліш, так той казав: «Мене використали як болта (болт, знаєте, що рибу ловлять, то дають болта, надівають таку колодочку і болт з берега), як болта використали і викинули». Потім він пас худобу колгоспну. Він думав, що його поставлять якимсь великим начальником. О, а  його використали і викинули як болта.

А в місто не ходили люди, селяни? Не ходили в місто щось обміняти, щось продати?

А що міняти?

Ну, якийсь одяг чи щось таке, щось таке.

А це було в моєї мами все, якби не сережки мамині, то 32-го року ми були б померли вже. А то сережки, тато поїхав кудись у місто і привіз великий клумак… кукурудзяного борошна. І оцей 32-ий рік, весну і початок літа, ми вижили, шо варили якусь там баланду, варили куліш і пекли млинчики. Як сьогодні пам’ятаю млинчики. Бо ше пекли 34-го року і 35-го пекли, на хліб не було борошна. Отак пекли і баба моя, і тітка Варка. Отаке було.

А сироти, що робили з сиротами?

Сироти? Я знаю, що деякі сироти помирали  попід хатою, а деяких забрали у так званий дитячий будинок.

Це в місто чи в селі був?

Ні, і в селі було, в Семенівці була теж сироти, але їх привезли із міста, не сільських, а з міста попривозили. Сироти не знаю які там, ще один не міг перейти на українську мову, то його прозвали Кацап, на його довго говорили, років три, вже до школи ходив – який-то Коля Кацап. А потім їх найшлася мати, чи хто то найшовся, позабирали тих дітей. То видно були хитріші батьки, які дітей попідводили до цих будинків і позалишали, хитріші. Ну, а моя мама, ну розкуркулені – ніхто не візьме. У 3-му класі… у 4-му класі, це вже 34-ий рік, дають премії усім учням-відмінникам, а мені не дають, бо я розкуркулений. Чули?

Було таке часто, да.

Отож то, мені не дають. А підходить дівчина Лівчун, я пам’ятаю, Ганя, бо я з нею в 10-му класі вчився, та каже: «Премя на время, не плач». А я з 4-го класу був відмінником до 10-го включно. І шо я не закінчував, навіть був такий вошивий університет марксізма-лєнінізма і той на 5 закінчив, всі п’ятірки. Все, що я вчив, все я складав на 5. Все, досить.

Хотіла ще запитати про поховання, чи є в селі масове поховання чи ховали на цвинтарі?

Так, і в Семенівці, в Семенівці вони під цим, під штахетом, тобто, аж під самим кінцем цього цвинтаря. Позападали ями, зараз запали ями. Я був оце в Семенівці торік, так оце всі поховані, ті що померли в голод.

А хреста, пам’ятного знаку немає?

Нічого немає. Отакі ями, вони вже позаростали, але видно, що це яма. Розумієте, їх прикидали просто землею і не так прикидували як треба. О, і ці ями залишилися. У Харченкові там була церква, так піп все таки сказав, щоб прибрали, щоб понасипали ями, але багато тих, що поховали, ями зрівнялися з землею і ніхто їх не згадує, ну рідних нікого не залишилося. Мого діда поховали із, як вам сказати, вони були  ну як у селі бувають недружні, лаялися. І от сьогодні приходить той чоловік, дід мій не злазить із печі, бо вже не має сил, а він був старенький та ще й хворий, грижа була в його, і ото той приходить чоловік, з яким він не ладив ніколи, і вилазить до діда на піч і каже: «Ми будемо вдвох». І на ранок обидва помирають. І приїзджає той гицель, що ходив по селі і забирає, кидає в одну могилу. І довго та могила була помічена у Харченкові, а зараз вона вже розсипалася з 33-го року. Бо я був там, вже її немає, рівне місце.

Добре, дякуємо. Не будемо Вас більше затримувати.

Будь ласка.

Дуже дякую за Ваші спогади.

 

 

 

1. Місце запису: Національний музей «Меморіал жертв Голодомору», місто Київ, вулиця Лаврська 3;
2. Дата запису: 8 листопада 2018 року;
3. Хто записав: Стасюк Олеся Олександрівна;
4. Респондент: Корунець Ілько Вакулович, 15 лютого 1922 р.н., народився в селі Семенівка Лисянського району Черкаської області (помер 19 листопада 2018 року);
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Семенівка та селі Боярка (в 1932-33 рр. було село Харченків, що пізніше ввійшла до села Боярка) Лисянського району Черкаської області)

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Курсивом – запитання від слухачів;

Жирним – репліки Олесі Стасюк.

Шановні гості, шановні відвідувачі, панове журналісти, ми раді бачити вас сьогодні в Національному музеї Меморіалу жертв Голодомору. Ми продовжуємо цикл нашої програми «Усна історія Голодомору». Це не перша зустріч, протягом року ми проводимо такі зустрічі зі свідками Голодомору 32-33 рр.,  а також масових штучних голодів 21-23-го та 46-47-го рр. В цьому році українці та весь світ буде вшановуватиме 85-ті роковини Голодомору-геноциду. Національний музей «Меморіал Жертв Голодомору» ці роковини ми присвячуємо дітям, дітям, які були вбиті в роки Голодомору, дітям, які не мали дитинства, тим дітям, які не народилися. Акція, яка присвячена дітям стартувала в Україні з Музею першого вересня, акція називалась «Запали свічку». Кожного дня в іншій країні, в іншому місті ця акція продовжується. І на сьогодні, уже 2,5 місяці, це біля уже 70 країн уже запалили свічку пам’яті і згадали, в кожній країні зачитували, згадували імена дітей, які були вбиті в роки Голодомору. І сьогодні ви маєте унікальну зустріч з такою дитиною в той час, а сьогодні це поважний учитель, це дуже унікальна людина, про які хотілося б сказати кілька слів. Звати нашого гостя Ілько Корунець, видатний мовознавець, перекладач, літературний критик і професор кафедри англійської філології і перекладу Київського національного лінгвістичного університету. Він народився 15 лютого 1922 року у селі Семенівка Лисянського району Черкаської області. Під час Голодомору, його доля так склалася, що він був у двох селах, у селі Семенівка та селі Боярка Лисянського району Черкаської області. Усе своє життя Ілько Вакулович працює для того, щоб долучити українців до цінностей європейської культури, ним було успішно перекладено твори з англійської, німецької та італійської мов. Він був активним учасником руху шістидесятників проти зросіщення української мови. Шановні гості, я надаю слово нашому пану професору і після його виступу прошу будете ставити запитання.

Шановні мої, дорогі мої, ви знаєте, в оці дні, коли я згадую про своє дитинство, мені важко говорити, мені важко згадувати. Я – учасник Другої світової війни, оцими руками колов німців, я був під бомбами, нас бомбили, я ходив в атаки, як я вже казав, колов людей, ворогів. Але мені не так страшно згадувати ті дні, як мені згадувати 32-33 рік. Це було жахіття. Значить, як вже тут згадувалося радянська влада, як тільки заволоділа Україною 20-го року створена була СРСР, 22-го року вже створила Голодомор на Україні, правда, менших розмірів і меншого розмаху, як це було згодом. Потім було розкуркулення, нас 5-ро дітей, маму вигнали на Вілію, це ж 6 січня, 7-го Різдво, 6-те січня нас викинули з хати на сніг, це називалося розкуркулення. Зігнали в одну хату три родини, щоб винищити куркуля як клас. Який це куркуль, це був просто селянин, звичайний, який не пив, не гуляв, а всі гроші вкладав у городину, у город, купляв землю і там трохи міг розжитися краще, як інші. Але радянська влада задумала загнати селян у колгоспи. Що таке колгосп? Колгосп – це концтабір, тільки без охорони, без охорони. Людям було заборонено виїхати з села, документів ніяких не видавали, у місті нікого не приймали на роботу, бо нема документів, оце був колгосп, до колгоспів забирали все, скільки їм треба було зерна, скільки треба було м’яса, а ви виживайте, як хочте, але українці, українська нація, взагалі, ми народ твердий, ми народ, не такий, що піддаємося, як кажуть українці довго запрягають та гарно їдуть, українців не можна було загнати у колгосп. Було так, наприклад, у моєму рідному селі Семенівка, приїхали НКВД-исти, це КГБ тодішнє, зігнали всіх у колгосп, сказали: «Якщо ви не приведете свої корови, свої коні, то такої години почнем розстріли». Люди позвозили свої корови, свої коні, побачили НКВД-исти, що всі вже привели худобу свою, сіли і поїзали вночі. До ранку всі корови і всі коні знову були у кожного селянина вдома. Колгоспу не було і нема. Розумієте, і так у кожному селі майже, майже у кожному. Комуністи побачили, шо так не буде, щоб добровільно зійшлися, як не розмальовували своз, спочатку був соз – спільна обробка землі, не колгосп, а спільна обробка землі, що не можна створити сози, звичайно, надумали, як вам сказати, більш дієвий спосіб загнати до колгоспу, заборонили у села возити газ, хліб, сірники, абсолютно все, абсолютно все. Забрали у селян, хліб витрусили до зернини, забрали картоплю, забрали все, що було. У цих хатах витрушували навіть з горняток квасолю, яку ховали люди, щоб посіяти весною. Села залишилися без хліба, без картоплі, без буряків, без усього. А куди вони дівали їх? А тому шо зігнали корови і коні у колгосп, треба чимось годувати. І почали забирати все підряд у селян. І несли туди, чи везли туди вірніше. І ось там були створені передумови 32-33-го року. Коли вже була поставлена мета – загнати, зав’язати, закрити у колгоспах. 32-го року уже почалося восени. До речі, я трошки вернусь назад 1932 року я був у другому класі. Ще у першому класі нас було 68 учнів. Тоді села були дуже рясні. В кожній родині було 3-6-7-ро дітей. От у першому класі нас було 68 учнів. І всі сиділи по три, по чотири за партою. Це був клас такий. Забіжу наперед і скажу в 1933 році прийшли учні восени уже в четвертий клас. І з 68 учнів залишилося 24. А то всі вимерли з голоду. Всі вимерли з голоду. Як же люди боролися проти цього голоду? Учителі почали збирати по селу: у кого огірка солоного, у кого капусти жменю, чи ще щось. І намагалися щось зварити їсти. Я за три кілометри йшов зі своєю мисочкою у село до школи, бо я ходив ту школу, де почав ходили у селі, у рідну школу, рідне село, а це була дідівська хата, де ми жили, і ждав цілий день, доки там дадуть черпачок чогось “погрітися”, бо то не була по-справжньому страва. А то була така водичка солона чи кисла і більше нічого. Навіть крупи не було. Так от ось такі були речі. Дома у нас, у хаті, не було буквально нічого, крім відра води, бо за хатою була криниця. То можна було піти і витягти відро води. Просто нічого не було. У 1932 році, коли отаке почалося, мама зняла свої золоті сережки, віддала татові, каже: “Їдь куди хочеш, шукай де хочеш, привези їсти, бо ми помремо”. В 1932 році тато за дві сережки гарні селянські міцні важкі привіз пів-мішечка кукурудзяного борошна. І так ми в 1932 році пережили зиму і весну. В 1933 році залишились ми без нічого. Уже не було чого ні мінять, ні продавать. І щоб не забрали на Сибір, бо забирали ж і на Сибір вивозили, чоловіки почали тікати від родин. А матерів з дітьми не брали на Сибір. Тато мій утік у Крим, Крим – це була Росія тоді і не було там ніякого голоду. Звідти присилав посилки – хліб. Дві хлібини, і це робить посилку таку, шаровану із фанерки. І присилав не на наше прізвище, а на прізвище добрих знайомих, які потім приносили його нам. Але це було ще зимою. Почалася весна, всі її чекали, шо прийде весна, що буде зелень, можна буде попастися на траві. Але коли прийшла весна, коли люди кинулися на зелень, почались у всіх страшенні революції в животі, почали вмирати з усіх боків. В мене в селі, на низу, так називався куток, вимерла одна родина Кулішів повністю, вимерла родина Пивоварів повністю, десь п’ятеро чи шестеро осіб, у сусідів помер чоловік і помер син його, мати із дочкою залишилися. А чого помер, у селі не було чим годувати, у колгоспі коней, коней почали виганяти, ледь-ледь ті коні ходили бідні, вони там же на левадах, коло річки на берегах гинули з голоду і вночі, коли ніхто не бачив, люди йшли, вирізували все, що могли у цих коней, варили і їли. А ті коні були, вдень не можна було, бо наглядали і могли навіть взяти, завезти у в’язницю, хто різав і обрізував шматки цих коней і варив вдома. І так, хто їв цих коней, половина їх зразу вимерла, людей, бо коні були хворі. Отаке було, розумієте, єдине, що можна було поїсти, там в день, колись там, як я вже казав, це можна було піти до школи і коло школи, там вся школа збиралася, як почули, що в школі будуть давати їсти, то зі всіх сіл, Семеновка моя, Рідкодуб, сусіднє село, і Дубина, всі гуртом зійшлися до школи. Назад не всі можуть іти, пухлі, лежать, розумієте. Як сьогодні пам’ятаю, якась нібито далека родичка, почала мені говорити, як ви мені принести буряка чи моркву, як в нас нічого немає, Галю, я б тобі приніс, но нема нічого, а вона пухла лежить і це не вона одна, а так багато їх лежить пухлих. І не може встати вже. І каже: «Тобі добре, ти ще будеш завтра сонце бачити, а я вже не побачу сонця», розумієте. Діти робилися дикими, дикими. Почав виживати тільки той, у кого в родині була корова. У мого діда була корова, поганенька, поганенько доїлася, але нас було на ту корову 10-ро людей. Дід, бабуня, їхні дві дочки, дядько і нас 5-ро. Рівно десятеро, розумієте. І вистачало того молока, по чашечці, іноді по дві чашечки в день. Отаке було, почали їсти все, що бачили. Почали ми вдома, мама моя почала варити листя із вишень, тому що в них, у вишнях, є речовини, типу, як вам сказати, типу якогось борошна чи шо, шо їх можна було зварити і отой сік пити. Але хіба цим соком можна було вижити? Вижити не можна було. Я пас корову, мені вистачало дві чашечки в день, тобто вранці і ввечері, коли приганяв корову. Пасу я корову, цей город дідів виходить під цвинтар. Пасу я корову, бо було дощове літо, там на тому, під тим цвинтаром великий рів, який відділяє цвинтар від дідового городу, ось. Четвер, у Боярці базар, всі йдуть на базар, шоб щось десь роздобути, купити, продати, найти і щоб щось з’їсти. Десь приблизно в годині першій-другій мені так здається, іде жінка, несе на руках дитинку, заходить на цвинтар лягає поміж цих могил, помирає, дитина лазить по грудях, шукає їсти. Я з переляку пригнав додому корову, це під хатою мамі кажу так і так, я так і не знаю, шо з тею дитинкою сталося, шо з нею сталося. Шо навколо, і сусідів дівчатка маленькі, лазять по землі шукають шось там їсти, вибачайте, заденята в всіх, кишечки забрав, от, бо надзвичайно великі проноси. Сьогодні я бачив тих дівчаток, завтра їде по селу і кричить: «Виносьте покійників, виносьте покійників» і ціла гарба цих покійників. Ми так жили посеред села, до нас доїжджав, то вже пів гарби було покійників. І це щодня, щодня вивозять на цвинтар цих покійників. Дійшло до того, в нас же нема чого їсти, ми пішли, я дістав, вірніше сусід дав вудку, кагана, може шо зловиш. І було таке, шо я іноді отаких три-п’ять рибинки зловлю і це в нас обід, юшка, три-п’ять рибинок на шестеро чоловік, нас п’ятеро і мама. І це ми годуємося оцими рибками. Але було так, шо одного дня приходить сусідка до нас і кажить до мами: «Маріє, в вашому садку там соловейки заливаються, так соловейки заливаються, шо просто жити хочеться», а мама каже до неї: «Мокрино, я не знаю чи ми доживемо до завтра». Так і сталося, на другий ранок, знімають мого братика з печі, мертвого, кладуть на лавку під вікном, у кімнаті. А це пройшов дощ і після дощу з’явилися гриби,  а то не гриби, а мухомори. І от вони, були мій братик, Ганя сестричка і сестричка Галя найменша і вони найшли вранці ці мухомори і поїли. Як прийшов з другої, ще з однією сестричкою, ой давайте шукати, такі добрі, такі добрі, давайте шукати ще раз, під кущами порічок. Шукали ми шукали, не найшли. Так от, на другий день помирає сестра Ганя, її зносять кладуть позаду братика, на третій день в середу помирає Галя, кладуть її на лавку, вся хата заставлена мертвими. Ми з сестричкою сидимо, злякані, не знаємо, шо завтра буде. Мама кинулася по далеких родичах, по кумах, кого знала не знала, казала, шо прийду город сапать, прийду те робить, дайте хоч пів глечика молока, хоч пару картоплин, хоч що небудь. І отак почала нас рятувати. Але ще раз забіжу назад і скажу, коли ми сиділи там над річкою із цією вудкою, всі п’ятеро, приходить чоловік, а я знав його звали, прозивались на нього – Лапко, приходить чоловік, шо бере отак мене за руку, отако щупає сюди-туди, плечі пощупав, бере сестричку, бере ще братика мого, покійного вже, от, а це був Лапко-людоїд. Він різав людей, крав дітей, особливо ті, що були десь там на річці, ловили там рибу чи шо. Якщо поміряв, якщо поміряв руки, якщо на них ще щось було на тих руках, то він не соромився, убивав чи різав, ніс до хати варив і їв. Оце таке було. І по селі, кругом, лежали коло хати, на призьбі мертві. Ви йдете по вулиці і дивитеся там лежить дитина, там плачуть, там плачуть, помер батько, помер дід, помер брат, помер брат, померла мама. Ось таке було, як вам сказати, сказати страшний суд, то це мало сказати. І дійшло до того, що уже навіть не було сліз у людей. Не було сліз. Везли людей на цвинтар, думаєте йшли і плакали ззаду, ніхто не йшов, ніхто не йшов, або сил не було, щоб йти, або всі вимерли вже, нема кому йти, або не подужає вийти з хати, бо сам жде смерті. Ось вам колоніальне становище України, як колонії, ось вам під лапами, пів пазурами страшного комуністичного, московського режиму. Бо я все таки думав і передумав і дійшов висновку, що якби цей комунізм не був московський, а якби він був швейцарський чи шведський, навряд чи національні керівники пішли б до того, щоб винищувати свій народ, просто винищувати, задля своїх якихось диких соціал-комуністичних ідеалів, яких ніколи не було, нема і не буде, розумієте. Це страшнюче бути колонією такої держави, як Росія, ви ж дивіться, вона ні з ким не рахується, навіть сьогодні. Така вона була, така вона є, така вона залишиться. Ви молоді люди, пам’ятайте, що ми повинні зберегти Україну як незалежну державу. Інакше, як не цей, то інший прийде ворог і почне винищувати. І це природа не тільки дикої Росії, не тільки дикої Росії, а дивіться Конго, Бельгійське Конго, коли Бельгія прийшла у Конго у 19 чи 18 столітті, там було 27 млн населення, коли вона пішла залишилось 17, це вже в наш час оце вже, розумієте. Те саме було в Індії, де панували англійські колоніалісти, вони так само винищували. Але я все таки певен, якби це був західний комунізм, він не був би дикий московський комунізм, він був би все таки європейський, там навряд чи пішли б на те, щоб винищити 30 млн українців за радянської влади. 30 млн нашої нації було винищено, це не мої слова, це слова Яковлєва, член Політбюро ЦК, який був послом у Канаді, який при Горбачову продовжив працювати у Політбюро ЦК. Росія знищила 66 млн населення за своє панування з 20-х по 90-ті. Так що, що вам сказати, мені іноді страшно робиться, коли я прокидаюсь вночі і згадаю скільки загинуло нас, моїх товаришів. Це був, на кутку, де я жив, учнів, співучнів моїх, і страшно згадувати, що мої сестрички і братик лежать не на цвинтарі, не було сил винести, коли їхав по селу і гукав: «Виносьте, виносьте покійників», я був один дома і я не міг винести нікого, у мене не було сил винести. Так от коли кожного дня вмирає людина в хаті, вмирає троє – у нашому садку був душник, де зимували вулики дідові. Цей душник був напівзавалений, його розчистили і трупи зносили туди – братика, одну сестричку, другу сестричку. Ніхто ніде домовину не робив. Всіх зносили в яму, накривали чимось і засипали. Я із 47 року, як прийшов із армії, тільки торік не був у своєму селі. А то кожного року, я там. Поставив там меморіальну дошку, написав хто коли помер і так далі, і так далі. І це не тільки в мене, не тільки мої поховані під хатою в селі. Це чимало таких і не в одному селі. Коло нас є село Чеснівка, так у тому селі Чесніка вимерли всі до одного. І вже літом звідти витягали. Я йшов через цю Чеснівку, не було чим дихнути, люди в башлаках, понатягали на голову, от, мені страшно було. А тоді люди, шоб не було, шоб запах не збивав їхні, витягали людей із-підпіччя, з печі, отаке було, отакий був Голодомор. Отакий був справжній, за всіма правилами, за всіма історичними вимірами, справжній геноцид українського народу. Це винищувався цілий соціальний прошарок. Це винищувалося село, це винищувалися саме українці, бо в містах давали все таки 100 грам хліба, була карточна система. А село винищувалося на очах. А радіо кричало «Знищимо куркуля як клас, бо він ховає хліб». Хліба ніякого ні в кого не було, і куркулів теж не було, бо їх ще в 29-30-му роках вислали всіх на Сибір. Я пам’ятаю Каленків, це були такі багатенькі селяни у селі, так ті приїхали везти на Сибір, НКВД, його ж коні, його ж віз, і виганяють їх з хати, випихають, дітей понапихати, що кого можна, і дітей хапають, оцих тако коло воза, і кидають на віз, як снопи. Оце таке виселення на Сибір було, куркулів так званих. Так що село з усіх боків винищувалося. Просто винищувалося. І диво було, що ще позалишалися люди, але скільки залишилося, я ж вам казав, із 68 учнів 24 пішло у третій клас восени 33-го року. Оце таке було в Голодомор. Не дай Бог дожити кому-небудь з вас, ваших дітей, ваших онуків, ваших будь-кого, і будь-кого з українців. І запам’ятайте, тільки тому, що ми були колонією, що нас ненавиділи кремлівські комуністи, тому що наша нація ніколи не корилася, вона завжди чинила опір. І тому хотіли нас винищити, просто винищити українців. І тому в СРСР хохол – це було не прозвисько, це була лайка. Ми – хохли. А хохли – це не таке страшне діло, це – оселедець, по-російському називається хохол. І курка в якої є чубчик, теж називається хохлушка. Розумієте?

Дозволите запитання?

Прошу.

Скажіть, будь ласка, коли ви вперше почали про це розповідати?

Звичайно, не за радянської влади, а коли Україна стала незалежною. Отоді я почав про це розповідати. І студентам своїм я розповідав, і всім людям, всім я розповідаю. І це не секрет, люди добрі, це не секрет. Ви запитайте всіх, кому 90 років, вони вам те саме повторять, ще ріжче, страшніші речі. Матері божеволіли, мертвих своїх дітей тримали у комірчині, одрізували їм м’які місця, варили і їли. Матері! У одного письменника дід йшов берегом і його дівчата (дівчата!) зловили зарізали і почали варити. Діда знайшли на березі розрізаного на частини. Це в кожному селі було. Правда, я знаю одне село, що там був голова колгоспу, який зібрав селян і сказав: “Я кожному видам по кілограму-два кілограми зерна, але, щоб ніхто не сказав, що я вам видав. Якщо доведеться відповідати, скажу, що хтось покрав”. Так оцей голова колгоспу зберіг усе село, ніхто не вмер. Уявляєте? Досить було мати нам по дві, по три картоплини в день і ми вижили б усі. Ще весною, коли сипали у яму, у погріб буряки, то дещо випадало під драбиною – сміття. І ми розгребли під драбиною і знайшли буряка, він уже зацвів. Ми його помили, порізали на п’ятеро і з’їли. Ви так шоколад не їсте, як ми їли той буряк. Ось як було.  Прийшли красти корову. Коло корови спала і мама моя, і її сестри, і бабуня, і дідунь. Корову прийшов красти син заможного колись селянина, порядна людина. Всі почали кричати, я вибіг з хати, дивлюсь, його отпихають, не б’ють, нічого, просто отпихають. А він бере корову цю і тягне до себе. Тобто він збожеволів, він просто збожеволів з голоду. Таке було, що люди божеволіли з голоду, ходили по селу, нічого не бачили. Просто йшов, побачив кота, схопив того кота, зарізав, зварив і з’їв. Ні котів, ні собак не було уже в селі. Це була духовна, моральна і фізична задуха, де ніхто не міг вижити. Це дожили тільки до того, коли почався урожай, коли можна було шось і украсти, жменю, знаєте, взяти і вибіжати, зернини і їсти зернини. І ми так і робили, коли гнали свої корови на поле. Прошу у кого питання, я далі не можу нічого розказувати.

Перед тим, як ви будете ставити запитання, я б хотіла звернути ще вашу увагу, зараз із нас усіх ніхто не сумнівається, що це був геноцид, як на такій родючій землі, як описували мандрівники, кидаєш плуг в землю, плуг заростає, а ще може й вродити на наступний рік. Я б хотіла зупинитися на трьох моментах, які свідчать, що це був геноцид: по-перше, це чорні дошки, ви сьогодні чули, Ілько Вакулович, сказав, село, яке повністю вимерло, лише в Україні і на Кубані, там, де проживали українці, 70% українців на тих територіях, лише українська територія і та, села були занесені на чорні дошки. Це села, які ізольовувалися військовими і нікого не випускали, і не впускали в пошуках їжі. Наступне – це закон про 5 колосків, на полях, де було прибрано зерно не можна було нічого підібрати. Скільки дітей було вбито за законом про 5 колосків, скільки людей було розстріляно, знищено або вислано на Сибір за цим законом. Ви чули про страшні моменти канібалізму, як влада могла довести до того, що на родючій землі, де можна було своїми силами виростити все, люди вдавалися до таких жахливих пошуків порятунку. Також хотіла зупинитись на тому, ви чули про ту статистику, де Ілько Вакулович говорив, що в школі залишилося після літа з 68-ми – 24-ри. Це підтверджуються дані дослідників, які говорять від 33-х до 58-ми % дітей було вбито в роки Голодомору. І якщо ви зараз десь почуєте, що хтось говорить про 3,9 млн вбитих в роки Голодомору, невже це та статистика, яка була насправді, ми бачимо з документів, що статистика фальсифікувалась і перепис 37-го року, який влада сказала, що він сфабрикований знищені і репресовані були демографи. І перепис 39-го року, ми бачимо, що він також фальсифікувався, бо є дані з архівів, ми можемо з ними ознайомитися і побачити це. 7 млн влада не могла приховати. І тому ми на сьогодні говоримо, що 7 млн, це найменше вбитих, це ті, які влада не могла приховати, а скільки ми ще не знаємо. В кожній родині було від 8 до 12 людей. Українські родини були багаті на дітей, мали багато членів сім’ї. Чому ми проводимо такі зустрічі і чому ми про це говоримо, і навіщо нам, як українцям про це згадувати. 70 років, коли Україна була в окупації Росії, ми не могли про це говорити, і вони, які пережили не могли про це говорити, а їм це боліло і передавалося наступним поколінням, їхнім дітям, онукам і правнукам. І ви знаєте, ми зараз проводимо зустрічі з науковцями, психологами, які говорять, що цей ген, страх перед голодом він передається. Ми можемо не знати з роками про це, але цей ген буде в нас і ми будемо його мати, і будемо боятися бути голодними, будемо зберігати сухарі, зберігати сірники, сіль на чорний день, відкладати гроші, боятися чи гості нагодовані, чи діти нагодовані, тому що в нас присутній цей ген. І будемо далі опускати голову, коли нам будуть говорити, що ніякого Голодомору не було, це видумки і т. д., ми не будемо вступати в суперечку, чому, тому що 70 років радянська влада це нав’язувала їм, їхнім дітям, тепер онукам. І тому нам потрібно це проговорити, і коли ми це проговоримо, коли ми запалимо свічку пам’яті ми звільняємося від цього. І ми зможе впізнати і розпізнати перші прояви геноциду, тому що геноцид не відбувається за один день, за одну секунду, сьогодні проснулася і хтось розпочав геноцид, є підготовка до цього. Так як була підготовка з 28-го року, а то й раніше: розкуркулення, колективізація, підготовка тих, хто буде робити геноцид і підготовка тих проти кого він буде вчинений, деморалізація тих людей, нав’язування їм, що вони гірші, що вони не такі, як треба, що українці, як в той час були гіршими, тому що діти були щепленні, це як прививка, як щеплення, нам потрібно про це говорити. Зараз прошу в кого є запитання до Ілька Вакуловича, прошу.

Я ще хочу одне речення сказати. У період Голодомору я думав, що я буду завтра снідати, лягаючи спати. І сьогодні я людина заможна, коли лягаю спати, думаю, що я буду завтра снідати. Це йде з 1933 року. Я думаю, що я буду завтра снідати. У мене є, що снідати. Але я мимоволі, механічно вертаюся до тих років, поза моєю волею. Що я буду завтра снідати.

Чи був у вас посттравматичний синдром після 32-33-х рр. і як проходила ваша адаптація перший рік після Голодомору?Я не знаю, шо ви маєте на увазі під синдромом посттравматичним, але він в мене постійний той синдром. Я ніколи, знаєте, на лекції тільки іноді забуваю, що був Голодомор, а так де я не ходжу, де я не сиджу, де я не відпочиваю, в мене завжди, якщо не кожної години, то кожної пів години я згадую Голодомор. Розумієте, це в мене в крові вже. Я казав, так я буду снідати щодня, так я щодня згадую за цей Голодомор. Я згадую мою бідну маму, як вона билася, як риба об лід, щоб хоч, щоб що-небудь найти, щоб врятувати нас двох із сестрою. Ми таки врятувалися. Але ж помер ще в мене і дядько, помер ще й дід, як я сказав про братика і сестрички, а помер же за той місяць травень і початок червня п’ятеро людей померло. В родині, це в родині, це ми жили разом в одній хаті.

А як проходив перший рік вашої адаптації?

Як вам сказать, із спустошеною душею, з абсолютно спустошеною душею. Я ходив до школи, я з 4-го класу відмінник, що я не закінчив, я закінчив на відмінно, і аспірантуру, і університет, і навіть був такий університет Вошивий, марксизма-ленінізму, і навіть той я закінчив на відмінно. Прийшов додому, перервав ту обкладинку, викинув у корзину, якраз був дядько дома, каже: «Ілько, шо ти робиш, це ж університет», я кажу: «Це вошивий університет, брехливий», чули. Ось таке в мене було в душі ставлення. Я вам скажу, всі хто пережив Голодомор – це люди травмовані, травмовані. Він ходить, він розмовляє, він усміхається, а заговоріть з ним про Голодомор, так він стає сумний, невеселий і нічого не буде розказувати, тому що в його немає мови, ви чули, як я розмовляю, хіба я так із кафедри зі своїми студентами розмовляю? А зараз ви бачите який я, отак нікчемний. Ой Господи, щоб ви ніколи, ні ваші діти, ні ваші родичі не дожили до такого, ніколи, шоб ви тільки читали і пам’ятали, що ми пережили страшенний Голодомор і страшенний геноцид, і це геноцид – національний, ви ж дивіться, ніде не було голоду, тільки на Україні і на Кубані, там де українці жили, суцільно. У Криму не було, отакі речі.

Як ви були дитиною, як ви знаходили сили пережити це морально?

Знаєте, коли я був дитиною, я не розумів всієї глибини, політичної глибини, оцього геноциду, я не розумів, я бачив, що мого тата розкуркулили, що це розкуркуленими так твориться, а насправді це з тими комнезамами, комітети незаможниками, які розкуркулювали, вони теж 33-го року йшли в могилу, голодні. Коли я приїжджаю на свою Батьківщину я завжди заходжу на цвинтар, так от на цвинтарі під, як вам сказати, під огорожою є напів’ями, і я питав людей, що це за напів’ями, а вона кажуть, а це Голодомор, під час Голодомору скидали туди людей, отак засипали зверху, а воно потім сіло, оце ті люди лежать там, розумієте, скільки їх лежить це важко сказати, тому що кожне село половина вимерла його, особливо дітей. Тому що організм був ще не дуже міцний, якщо дорослі ще могли витримати 10-20 днів, споживаючи листя вишні, бо там крохмаль виявляється, у листі вишні багато крохмалю, і його їли, його варили, і од нього помирали, розумієте, отаке.

А хто приходив розкуркулювати?

Розкуркулювати приходили із районного комітету партії, або приходив один із НКВД і сільські комнезамівці, це називалось комнезам, комітети незаможники, вони потім самі теж помирали, а 37-го року решта підібрали всіх, розстріляли, розумієте. Тобто система Римської імперії, а тих підбирали, розстрілювали, шоб ніхто не знав, шо було перед ними.

А комнезамівці це були односельчани?

Це були українці, так. Як правило, це були старці, які лінувалися працювати або, які були каліками, не могли працювати. І він ішов розкуркулювати, тому що міг узяти шо хотів, він побачив пальто гарне – забрав, у моєї мами були хромові чоботи, так оцей комнезамовець на все село розпустив чутку, що Маріїні чоботи, це його чоботи, що ніхто більше не міг здерти чоботи з мами. Отакі речі.

Хто був ніким, став усім.

Так, але потім вони так само вимирали, у 37-му їх усіх підібрати і розстрілювали, щоб не було свідків, он як. Я ще скажу, що коли в 33-му році почалися сівба і так далі, не було чим, коні в основному загинули і не було чим сіяти, то почали давати людям, ті, що працювали з своїми коровами замість волів, давали по 100-200 грам борошна на день, уявляєте, шо тих 100-200 грам борошна на день, це одного-два млинці.

А чи є в вас зараз родичі?

Так, в у мене є, як вам сказати, двоюрідні двоє, дві двоюрідні сестри, а сестра моя 5 років тому померла, остання сестра, це та з якою я залишився. І є мої внучки, внучата, які я надзвичайно люблю.

А хто були ці люди, які передавали по дві буханки хліба, як вони вам його передавали?

Буханки хліба, які тато прислав з Криму, їх пересилали по-перше кумові, який був не під, як вам сказати, не під підозрою, що він допомагає куркулям. То кум увечері приносив під полою, приносив одну хлібину, а потім приносив другу хлібину. Хліб бував іноді цвілий, хліб формений, такий квадратиками, як сьогодні пам’ятаю. Це так було.

Скільки Вам було років, коли померли ваші батьки?

Моя мама померла у 1980-му році, а тато загинув на фронті, на фронті, захищаючи радянську владу од Гітлера. Ну і я був теж на фронті.

Які б книги з художньої літератури ви порадили надсилати за кордон, щоб іноземці більше знали про Голодомор і більше прониклися цією темою?

Ну я вам зараз не можу сказати, зараз в нас же працює цей комітет, який видає, в нього повинен бути список цієї літератури. А за кордоном перші є навіть згадки у 20-х те, ще не те, а це треба брати літературу таку, яка викриває, таку літературу треба брати.

Ви сказали, що ви були на фронті, як ви справлялися з внутрішнім конфліктом, воюючи на стороні радянської влади?

Ви знаєте, і тато мій, і я ми бачили, що Гітлер це другий Сталін, це другий Сталін, розумієте, тобто нищив Голодоморами, а Гітлер винищував в душогубках, газові печі, пробачте. І Гітлер мав на увазі, він казав, що французів, чехів, словенів  і т.д. їх треба винищити, а українцям, а з ними і росіянам, їх треба дозволити тільки курити махорку, скільки вони хочуть, і варити самогонку пити, і вони виведуться. І я знав, що Гітлер винищував євреїв, євреї це теж люди, як і всі ми. І я знав, що коли Гітлер прийде, він зробить, побудує печі, і в кожному селі будуть водити у піч, щоб спалювати. Тобто не дуже велика перспектива для українця, і для тих, хто мав підпасти під владу Гітлерівської Німеччини. От тому я абсолютно свідомо, я воював чесно.

Скажіть, будь-ласка, в 47-му році я пам’ятаю до нас приходило багато людей із сходу України, розкажіть, що то був за голод?

Я казав, що кожні 10 років радянська влада на Україні радянська влада влаштовувала голод. Що це був за голод 47-го року. 46-го року Польщі із України було ввезено 220 тис. тон зерна, Німеччині 240 тис. тон зерна, що було на Україні – голод, от оце був голод 46-47-го рр. У 1920-му році голод був на півдні України, теж люди мерли з голоду, тобто Москва кожні 10 років робила таку профілактику, на кілька мільйонів загнати, забрати хліб. Тут воювали з німцями, і тут віддають 240 тис. зерна, поляка 220 тис. тон зерна.

Дякуємо Вам!

1. Місце запису: місто Сміла Смілянського району Черкаської області;
2. Дата запису: 07 вересень 2005 року;
3. Хто записав: Дудник А.Я., Завгородня Л.І.;
4. Респондент: Лозова Тетяна Іванівна, 1924 р.н., народилася в селі Сердюківка Смілянського району Черкаської області
   Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Сердюківка Смілянського району Черкаської області;

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр.?

Пам’ятаю, хоч була і мала, але пам’ятаю.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи просто урожай забрала влада?

Урожай забрала влада, тому що, люди не хотіли іти в колгосп працювати.

Якщо відбирали вирощене в полі, то хто це робив?

Це робила влада.

Якщо сусіди доносили один на одного чи була їм винагорода за це?

Я не знаю.

Ті, хто приходили до людей забирати зерно, мали документи?

Ні, не мали.

Застосовували покарання, чи били людей, чи заарештовували?

Я не знаю.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Без зброї.

Як люди боронились?

Ніяк, вони заходили і забирали зерно.

Хто це робив?

Активісти, в основному жінки.

А чи можна було приховати щось, де ви ховали?

Ховали в землю, але все одно знаходили.

Скільки їх приходило до хати? 

Чотири жінки.

Хто пішов працювати в колгосп, то їм давали їсти?

Давали їм їжу, пайок.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Ви чули про нього?

Я його перенесла. Якщо п’ять колосків зірвеш, то за це карали. Я теж крала, бо їсти хотіла. Сяду на печі, помну колоски, а саме прийшов бригадир до мами, щоб ішла в колгосп, і побачив, що я їм зерно, тоді він побив мене.

Чи дозволяли збирати колоски після жнив?

Дозволяли?

Хто охороняв поля, комори колгоспні?

Свої люди.

Чи охотно йшли люди працювати в колгосп?

Ні, але потрібно було йти, тоді б можливо не голодували б.

В колгосп забирали худобу, чи можна було її десь заховати?

Худобу забирали, не можна було ніде ховати.

Коли ходили забирати зерно, худобу? Вночі чи вдень?

Ходили вдень.

Коли почали помирати люди?

Весною більше почали мерти людей.

Що було з дітками сиротами?

Не знаю.

Були такі люди, що не голодували?

Ті люди, які пішли перші працювати в колгосп.

Чи один-одному допомагали люди в цей час?

Ні.

Що споживали в їжу?

Листя липове, акація весною.

А чи диких тварин люди їли?

Цього я не знаю, бо ми не їли такого. 

Як худобина пропадала, то її закопували?

Люди викопували і їли її.

У місті можна було щось купити, щоб вижити?

Не було за що купувати.

А чи відомі випадки людоїдства?

Сестра сестру зарубала і звали, щоб з’їсти.

Хто і де хоронили померлих?

На кладовищі, яму викопували велику.

Тим, хто займався похованням, їм щось платили?

Давали пайок.

На сьогоднішній день цих людей поминають на Свята зелені, Гробки?

Да, поминають.

Чи є у Вашому селі церква? 

Немає, була – її розламали.

Сучасна молодь досить знає про цей голод, чи взагалі нічого не знає? 

Своїм дітям я розповідала.

Хто винен у цьому страшному лихові?

Влада, яка вивезла весь хліб з України.