- Місце запису: село Малі Бубни Роменський район Сумська область;
- Дата запису: невідомо;
- Хто записав: Телішевський Є. В.;
- Респондент: Яковенко Михайло Петрович, 20 вересня 1923 р. н., народився в селі Малі Бубни Роменського району Сумської області;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Малі Бубни Роменського району Сумської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Я, Яковенко Михайло Петрович народився 20 вересня 1923 року в селі Малі Бубни Роменського району Сумської області. Голодомор у 1933 році я пам’ятаю дуже добре, мені на той час було вже 10 років і забути той час було вже неможливо. Пам’ятаю як дуже хотілося їсти, а дома не було абсолютно нічого, про хліб і говорити було нічого бо його просто не було. Мама придумувала з чого хоч коржі в які ложила шкаралупу з картошки і добавляла висівки і так пекла, а ми їли картошку, висівку вона ходила кудись і вимінювала на все цінне, що було в домі. В літку було трішки легше, бо ріс якийсь бур’ян який можна було їсти, лобода з якої варила борщ, в саду якась ягода, фрукта, а зима прийшла це було щось страшне. Я просто не знаю як нас Бог утримав, що ми вижили і не померли тоді з голоду. У мене ще були брат та сестра старші за мене, то вони працювали (кормили шовкунів) прийдуть додому на обід, а мама зварить якесь пійло, поїдять тай полягають, а встати не можуть то мама їх за руки попіднімає поставить і вони так помаленько підуть . А батько мій Петро працював у кузні кузнецем і як намахається тим молотом то ледве прийде додому, а ноги в нього були такі нушлі як волянки, що страшно було дивитися. Цей голодомор він пережив, а вже 1947 році не всилах було помер від асми та голоду. А ще пам’ятаю як мама прийшла з сусіднього села де щось поміняла на продукти і почала розповідати, що ми ще добре живемо діти, а ось у тому селі де вона була, то чоловік і жінка зарізали двох менших дітей посалили їх і варили з них їжу. І коли їх питали де Ваші діти менші вони відповідали, що вже померли, але люди чули як часто варилося м’ясо і пахло. Багато можна розповідати про ті страшні часи, але це не забувається і дуже тяжко . Пам’ятаю як хотілося хліба, про білий і думки не було, а думав чи настане той день, що наїмся хоча чорного хліба вдосталь.