1. Місце запису: місто Дружба Ямпільського району Сумської області;
2. Дата запису: 28 липня 2005 року;
3. Хто записав: Шилко Світлана Федорівна;
4. Респондент: Боярінова Ганна Федотівна, 1910 р.н., народилася у селі Степне Ямпільського району Сумської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Степне Ямпільського району Сумської області.

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Так.

Які на вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забрала урожай влада?

Неурожай.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Забирали, хто був багатий, мали більше зерна, худоби.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Такого не було.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Багатих виселяли з села.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати у людей хліб?

Ні

Як люди боронилися?

Закривали хати.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Можна

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

3 чоловіка [третє слово нерозбірливе].

Де можна було заховати продукти харчування?

Закопували в землю.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Да.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Забирали все.

Що таке закон про “п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Чула, за зірвані колоски судили.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Об’їзджчики.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Ні.

Чи змушували людей іти до колгоспі і як?

Да.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

У лісі.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Удень.

Скільки разів приходили до хати?

Багато.

Коли почали люди помирати з голоду?

Літо 1932 р.

Що було з маленькими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Забирав їх колгосп.

Хто не голодував і чому?

Хто міг забрати запас, заховав.

Хто зумів вижити?

У кого був запас зерна.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Не ділилися.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Допомагали, чим могли.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Суницю.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

З липи.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ні.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Можно виміняти.

Чи був голод у містах?

Не знаю.

Чи знаєте Ви, що таке “торгсін”?

Ні.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Багато.

Чи відомі вам випадки людоїдства у Вашому селі?

Ні.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Сусіди.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ні.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронених від голоду людей?

Не відомі.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, “Зелені свята”?

Ні.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і чи часів радянської влади?

Ні.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церкви немає.

Чи встановлені в селі хресні, пам’ятники померлим від голоду?

Ні.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Так, розповідала..

Кого ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Неурожай, влада.

1. Місце запису: cело Рублівка Чигиринського району Черкаської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто передав: Ю.В.;
4. Респондент: Федина Галина Прокопівна, 1909 р.н., cело Рублівка Чигиринського району Черкаської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в cелі Рублівка Чигиринського району Черкаської області

Галино Прокопівно, у мене до Вас таке буде перше запитання: хто, власне, займався реквізиціями харчів під час голоду 1932-1933 рр?
А хто ж, помню, дитино, уповноважений з району забирав останній клуночок гороху, який ми довго ховали і з нього животіли, та й то пухли. То не могла я оддати той горох, бо жила ж тоді з одинадцятьма діточками самісінька… А оддам же, то – смерть! То ізвірг той як вдарив мене по долоні, що перебив і руку, тепер от каліка на всю жизнь, рука і зрослася неправильно, воно які ж ті врачі в те врем’я…Ох-ох-ох, дитино, тяжко ми бідували!!!
А люди на роботу в голодні роки ходили?
Первим часом ходили, бо як же по-другому? Ходили, доцю, бо воно ж надіялось на лучє, обіща, що це врємєнно, що радянська влада про нас думає… А коли вже на полі чи й так по вулицях люди з ніг падали, то ніхто й не заставляв йти робить, і не думав ніхто про нас уже. Мерли по-страшному, довго боялась з хати на вулицю вийти… ше з дєтства боюся небіжчиків, бо злякалася колись сильно… Та через тиждень де той страх й дівся – а як же, треба йти було ото шукати шось попоїсти і дітям… З одинадцяти тільки трьох вберегла – Івася, Марійку та Люду… (жінка заплакала і не змогла заспокоїтись, я не наважилась продовжити опитування, через її вік та на стан здоров’я).

1. Місце запису: село Рясне Золочівського району Харківської області;
2. Дата запису: 2008 рік;
3. Хто записав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Пономаренко Галина Михайлівна, 1926 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Рясне Золочівського району Харківської області.

З 26-те по 18-те ноября, там півтора місяці я прожила.

А багато в вас було дітей в сім’ї?

У сім’ї четверо нас, четверо ше й осталися. Батька з войни немає, мати умерла 94 годи було, прожила 94 годи.

А це четверо всіх живі? І брати, і сестри?

Живі. Один в нас брат, а нас три сестри.

Вони младше за вас?

Одна старша. Одна з 23-го году, а то менші, такі, шо вже після 33-го.

А яка у вас була сім’я, чим тато займався, чим мати займалася, хто вони були?

Чим вони займалися, тоді займалися у них поля були. У нас пана не було, а одноосібно робили, земля була. І вони жили як, робили, обробляли землю.

Хлібороби?

Хлібороби. А коли прийшли, одібрали в  колхоз землю. Зразу не колхозом називалося, а, я забула, як вони називалися. І сходилися, заставляли у колхоз. А батько не пішов у колхоз.

А чому?

Ну знаєте як, без привички, а на таких тоді було більше гонєнія, і більш… А він пішов у Харків. Пішов у Харків робить. У Харкові він робив аж до 39-го года. У 39-му прийшов уже, а тоді ж так і пішов в колхоз. Ну їздити, сім’я дома, вже, та ми вже взрослі були, а тих двоє менших було.

Далеченько їздити було? А ви були з мамою, мама вас виховувала?

Да-да, з мамою. Транспорт уже не було, тако або Золочів, або Довжок, 20 км, на станцію.

Поїздом?

Поїздом. Тоді автобусів не було.

Щось пам’ятаєте взагалі про 33-ій рік? Скільки вам було тоді?

Шість год з половиною було. А чо ж я не пам’ятатиму, коли я сама дома хазяйка була.

Як це?

Як та так. Дожилися, шо ніт ніде нічого. І мама тоже проміняла усе де, шо було. А вже до весни, шо вже бур’яни стали, то батько возив хліб звідти, із Харькова, та підкрепляв. А тоді таке время було, шо за хліб убивали і одбирали хліб, і хліба не возьмеш скільки хочеш, а надо в очереді простояти, по хлібині чи по скільки назбирати, шоб привезти.

Це батько розповідав вам?

Це розповідали, і мати це ж поїхала за хлібом, як  я осталася сама.

Як це так? І дітей покинула?

Ай Боже, тоді таке время було, шо не рад ніхто нічому. Бросила, а шо їй робити, коли та старша од мене на три года сестра, уже така, шо ітиме, те мале на руках несе, а мене ні нести, ні везти, і ручки пухлі, ножки пухлі, куди. І вона бросила уже ну, як на проізвол судьби.

Нічого собі.

Ну в неї положення не було. Уже нічим було, трох вона єлі.

І шо ж ви робили одна в хаті в шість років, страшно ночувати навіть?

А я не ощущала ніякого страху. Хата не закривалася, а я ось розказуватиму. Як, ото, за то я, Леонід Семенович, поставили ж на кладбіщі хрест за Голодомору і то собралися туди, а у мене ж то на душі болить, я його знаю, я його пережила. Ну то так кажуть кому казка, або шо, ну я його на собі іспитала. Я його не можу розказувати, без сльоз я його не розкажу, шо я пережила у тих дєтских годах.

І шо ж ви пережили, мені то ви можете розказати?

Ну я розказуватиму, а тоді вам не істересно буде слухати.

Ну а чому ж ні. Як ви вижили? Як вам вдалося вижити?

Поїхали, мама бросила, а нєт ніде нічого, а бур’ян вже був і у мене, там я казала дівчатам, оце як в’їзджали в село, отам до кладбіща, і получилась вона перва хата, там тако фігельок стоїть, тепер уже, то собствіно моя родіна, а тільки кришу переробили, пластікову поставили і кришу переробили, а то точно тако… і там же садок і то дорожкою піду в садок нарву оберемок бур’яну, лопучків разних, прийду, сяду в дворі поїм, а так і ще піду. А тоді бабушка моя жила, тут же вуличку, як проїжджали, одна, а то в другій вулиці, батькова мати. Хоч вони дві сім’ї, там ше дядькова жила. Піду туди, а баба така дати нічого, а з браги лад якийсь спечений, а ладь з браги. Ви понімаєте, яка брага? Не понімаєте? Був спіртний завод на зернові, а то вже одход із цієї браги, там таке шолуха, із зерна тоді воно і ото те зціжували, це ж не каждому. А нада було ще його виміняти. Це завод був у Брателівці, спіртний, і аж на Івашках був. І нада тієї браги виміняти за шось. А тоді спечуть ото, ну піду баба дасть оладь. А тьотці ж не нравиться, я її не нужна, а вони оставляють. Стала суперечити, шо, каже: «Там у школі полять ярину і дають їсти, іди і там». Ну а шо приходиться добиваться, находити, де школа і де… Пішла, я вже не помню як, но помню, шо на полі ж я була, як отдихали, ярина зійшла, а бур’яну багато було, пололи ярину. А найдужче запомнився, як їсти вже стояла коло столови. І це ж я не один день ходила. Я не помню скільки мама там була у Харкові, бо я це обітала і в бабушки, і то сама, і то ж одправили ше туди. Запомнилося, шо стояли під столовою, очередь же їсти, і два парні, уже таких, уже здорові, стояли і в очереді впали, впали намертво. А на кухні робила молода дівчина, вийшла, так поштовхала, одного в живіт і другого в живіт. А ми ж так і стоїмо, тієї похльобки ждемо, пішли. А вони вже ж дали тієї підводи, шо їзде збирати. Прикро каждий день і не один рейс робила. В мене ж тут біля двору возили і  я ж бачила як. Назбирає на підводу, накладуть, як попало, там рука лежить, там нога висе. А на кладбіщі покопають здорові ями, не тако шо на одного, а здорова. Під’їде, переверне, повикидували тако в яму, хто як упав. А були такі, що ще не дійшли совсім і тих туди вивозили. Ми ж таки пішли їсти. А шо їсти, не повню, чи хліба хоч трошки дали, чии… а заповнилося, шо в тарілці розсольнік був, кусочок огірка і кусочок картошки.

Смачний?

Ото і з тим йшла. І стільки я там ходила, я вже не помню, чи один день, чи може не один день, а попомнилося, шо вже коли, оце як їхали вулицею, оце там рівчак і протів рівчака було посіяне жито. І я найшла те жито, воно ж було блукаєш, дитина. Уже жито таке налилося. Пішла і рву там колосочки ці. Рву, чи може мняла і з колоском їла, а це глянула іде моя мама і сестричка, а маленької сестрички тай нема. Вже не принесли звідти. Кажуть, стояли в очереді за хлібом і вона на руках так і вмерла. А ще як тут була, шо браги, тієї ж браги, шо я розказую, шо напекли, у тарілочку насиплять, тай ручками бере і їсть. Дитина, така може й годів два, ходила, тоді падали, шо й ходили. Його страшно згадувати. А зробила нехарашо, вийшла,  дивлюся ідуть і вийшла я до їх же. Вони не ожидали, шо я може й жива. Несла мама хліб. Прийшли, додому ж привели мене і дали мені хліба, кусочок небагато, шоб з’їла. А тоді вже послє більше дали. Бо зразу я б могла поїсти і тощий желудок був. Вона ж не думала, шо я жива, бросила ж.

А як мама була вдягнена, не пам’ятаєте? Як ви її побачили, вона через поле йшла, по стежці йшла?

Нє, вже в селі тутачко, я ж, в селі посіяне теє жито.

Ви до неї побігли чи вона до вас побігла?

Вона мене не бачила, я в житі була, я вийшла до неї, а вона до рівчака доходила. Ви проїжджали той рівчак, це на виход з села, там рівчак, ото протів того рівчака було через дорогу туди жито, а вона ішла по цю сторону, я вийшла до неї. Ну ви знаєте, воно тоді таке время, шо ні радіти, ні хто зна шо, сам собі вже не рад був. Може хто скаже, шо такі безсердечні, шо бросили, там невиходне положеніє було. А так просто мене сам Господь сохранив. Не було нікого, увійду у хату – пуста, я ні замикалась, нічого, в мене якось страху не було, я не понімала. А ще до цього ж, і зробили самі свої односельчани голодовку.

Як це?

Оружность була, це Рясне, тоді люди туди носили міняли, там хоч по-трохи було. А у нас свої ходили з щупами, тоді полів і не було, долівки і були такі, шо зерна закопували  хаті. Закопа і долівку замаже, шоб не видно. А такі залізні щупи, ходе пробує, де воно ж чути, де пустота, одкопують і забирають. Вроді вивозили, а куди вони вивозили, як ходили свої сім’ї спасали, то єсть такі, шо актівісти такі, а тут такі підсобні.

А як їм жилося потім, після цього?

У піджаках були, у піджаках кармани попроривають, а тоді понасипають, обсипляться кругом і то для сім’ї єсть. А як їм жилося, воно уся жизнь, ото до самої войни, воно отаке і було. Тільки, шо хоч хліб був. Ага, і прийшли ше, це ше не їхала мама в Харків, це ше ходили ці комнезами їхні. Пощупали, пощупали нема нігде нічого, а раньше, тепер томан говорять, а то різали помір з кабачками і сушили для борщу на зиму. І буряк сушений був з кабачками тоже для компоту. Тепер сахар, ніхто того буряка, а тоді же ж із буряка, стояла у глечиках. Вони нічого не найшли, а взяли те повисипали і забрали. І нас троє сидить на лежанці. Ото, хто зробив, свої ж і зробили. Було б луче, вони б луче забрали, а то помідори і буряк і те забрали, свої. Оце села Писарівка, воно називалось раньше Монастир, це тут монастир був. Це у совєцьку власть стала Мала Писарівка і Сільне, оце дрібні сестрички, самий більше Голодомор тут получився.

Багато людей померло?

Багато, вимерла та більше чим половина, більш чим половина. Його оце села осталася третя часть. Тут була хата в хату, які виїхали, пороз’їжалися, а так же ганяли. НЕ один мій батько не пішов в колхоз, а і ще були такі. Були сім’ями висилали. А то і самі поуходили, а ті сім’ями померли, то опустошіло все. А де кріпше, ну я ж кажу, навєрно, сам Господь удержав і мене. Отак.

Магазин був у селі? Можна було там щось купити?

За шо, де, я й не знаю, чи він був магазін. Так а купувати за шо. Нєт ніде нічого. Які тряпки були – поміняли, нема ніде нічого.

А бажання не було маму розшукати, в Харків поїхати, на поїзд сісти?

Нє, куди. Тепер ви знаєте, діти ж вони розбитні те се, а я школу кінчила, я ніде не була, нікуди не їздила. А куди б я пішла шукати її? Нє, обітала сама. Ну більш усього, шо той бур’ян вже наріс і бур’яном, бур’яном піталася, ножки пухлі були, і ручки пухлі.

Це ви пам’ятаєте?

Пам’ятаю, ви знаєте, оце воно, мабуть, не забудеться і до смерті, не забудеться і до смерті. Оце моє дєтство. А свекруха, ше розказувала за розкулачення. Це у 32-му їх вислали. Отак же ж не пішли в колхоз, а вони уже намітили, оці ж комнезаможні, як голодранці, ті шо були, ті шо хазяїни були, тих вислали. А ті, шо чи може робити не хотіли, чи може хто зна, із бідних, із цих поіздєвалися, тих повисилали, а самі осталися. А у наших була хатка новенька, перестроєна і їм же нужна хата. І намітили, значить, розкулочити.

Забрати вашу хату?

Розкулачувати. І з Харькова уполномочений приїхав, ну й прийшли ж переписати шо єсть. А той уполномочений пише, тай каже: «та тут один собака куркульський». Одна коняка, одна корова і одна вівця, а то інвентар той, шо на полі робити, поле ж було. І ота новенька хата. І з того їх вирядили, і скільки там днів ходили вони на одмітку, ввечері і утром, шо вони не повтікали, а тоді собрали і на Сєвєр. Це був мого чоловіка брат старший, його то двоє дітей було вже, жонатий і двоє дітей, він на 20-ть год старший од мого чоловіка був. А чоловік в мене з 25-го году, то в 32-му був, так як я в 33-му. Повезли, погрузили у поїзд, повезли на Сєвєр, привезли. Привезли у ліс, згрузили і нєт ніде нічого, так вигрузили, якби тако от, то так би вони і померзли. А то ж хазяїв вивезли. Їх там були сокири, нарубали зразу гілляк, наслали і зробили пєчку, стали топити, і окружность так стали, а дітей у пазусі держали. Ну побули вони там і квартиру найшли, там же ж і люди десь жили, шо на квартирі побули. А тоді прийшло розпоряженіє, шо можна сім’ю вернути. Мужиків оставляють, а сім’ю вернути. Приїхали брати забрали цю невістку їхню забрали, старшого сина із дітьми, брат приїхав і свекруху, в мене свекруха з Малижи була, тоже брат приїхав забрав. І забрав же ж до себе. Їй нікуди вертаться, їм нікуди, з хати ж все забрали. А мущини осталися там. Ну трохи поробився, ну свекруха, то там побула і ще й 33-ій тут застала. Обєтала тоже скрізь. Ми хоч у своїй хаті, а вона то у чужій хаті. Ходила по квартирах і їсти нічого. Каже: «іду на промисел, а хлопця ж бросає Івана, іду, – каже, – а він слідом біжить». То вона в кущі сховається, та давай лякати аукати, а він вже мені розказував «Я знаю, шо то мати, а страшно мені, тай вертаюся». Ото таке дєтство наше пройшло. А мущин поробилися 3 годи, утік з цеї, мого чоловіка брат звідти з Сєвєра. А тоді перед Новим Годом втік і батько. Утік батько і сюди ж не являлися. Той утік, приїхав, жінка жила у сестри, ночью він прийшов навідався, сказав і поїхав у Харків, у Харкові устроївся. Отут де Газпром, отам він тачечкою возив по трапах етажі строїв, тепер крани, а тоді тачечкою. А свекор прийшов і сюди ж не являлися, а на Івашках, на Івашках там устроївся, там був завод спіртовий і він там став робити на квартиру і забрав же ж туди жінку і сина ж цього меншого. Ну поробився він, аж поки свої не бачили. А із нашого села там в Конгресівці робив, вони там 3 км розстояніє, головою сільського совєта, головою робив наш чоловік. Побачив його там, а увечері приїжає «чорний ворон» і ладно забирайте, ото він там 3 года побув на Сєвєрі, а тепер забирає «чорний ворон». Забрали, каже. І грошей трохи назбирали, поки робив, назбирав, хотіли ж купити квартиру. Вони ж найшли гроші, поки провірили [слово не розбірливо] не стало.

1. Місце запису: cело Мала Мочулка Теплицького району Вінницької області;
2. Дата запису: 2008 рік;
3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Чиперюк Галина Тимофіївна, 27 березня 1925 р.н., народився в cелі Мала Мочулка Теплицького району Вінницької області;
5. Розшифровка аудіозапису: Паращєнко Тетяна Сергіївна;

Під час Голодомору 1932-1933 респондент років проживала в селі Мала Мочулка Теплицького району Вінницької області.

Чим Ваші батьки займались? Велика у Вас родина була?

Батьки займалися сільським господарством. Мали поле, мали коні, корова була, свині тоді держали оце таке шо батьки мали.

Сестри, брати були у Вас?

У мене були два браті, старший брат з двадцять третього року, Борис – за нього дальше казати? Він був на фронту і дуже важко був поранений у позвоночник, і він помер – це вже двадцять шість років, як його нема, він молодим пішов десь п’ятдесят вісім років, п’ятдесят дев’ятий рік було.

А де Ви жили? Тут у Теплику?

Він жив у Вінниці.

А Ви?

А ми жили тут у Теплику.

У Теплику. І родились тут?

Родилась в Мочутці Малий. В Малій Мачутці я народилася тисяча дев’ятсот двадцять п’ятого року двадцять сьомого березня.

Яка у Вас хата була? Яке подвір’я було, пам’ятаєте?

Казати шо я Чиперюк Галина Тимофіївна народилася … цього не треба?

От слухайте, я Вас питаю яка у Вас хата була, красива в Мочутці?

Батьки построїли нову хату і перейшли … велике було подвір’я у батьків, батьки жили мої … у батька було чьотири брати і сестра п’ята, то сім’я була у них велика, але тоді сестра та вийшла десь в Карабеловку заміж, старший син був … брат батьків, він був людина грамотна, ну як на той час, він був і офіцером в царській армії, він був … вчителював, він однім словом … агрономом працював, видно біологічний факультет закінчував, я не знаю, так уже не знаю, але його, як врага народа забрали в тридцять сьомому році без слідства розстріляли в Одесі і всьо. А тепер стали шукати діти його, в нього було двоє дітей, то дочка лишилася, тепер живе в Хрестиновки, а син пішов на фронт і зразу загинув молодий.

А які Ваші перші враження дитячі? Шо запам’ятали? Може шось до голоду, коли Вам було років п’ять скажімо, шось пам’ятаєте? Як мама виглядала пам’ятаєте?

Зараз скажу таке шо заповнилось мені, дуже в такому возрасті бо це вона десь іменно так, або в тридцятому бабушка померла або в двадцять дев’ятому шо … мамина мама боліла, вона і лягти не могла шось в неї, незнаю шо там з ногами було дуже страшне таке, болєзнь така шо вона не ходила, лежала, і коли вона померла, то я хочу сказати, це Ви кажете в такому возрасті … ми ше тоді були коні у нас … приїхали бо там треба було завести, шось на похорони готовились в одному селі, але їздили тако бо, як є транспорт, то й поїхали до тої бабушки вже на похорони … я вхожу, там сидять жіночки, а бабушка вже лежить, там її положили на цьому, там … на лавки раньше ложили, і я захожу, кажу “Здрастє бабушка”, а ці всі жінки заплакали, чьом вони плачуть, а потом до мене … я не понімала шо таке вмерла, оце Вам перше таке враження … а потом уже, вже …

А Ви пам’ятаєте в дитинстві якісь свята були, Пасха, Великдень, Різдво, дома святкували це?

Аякже. Ми жили у нас через дорогу церква була, через дорогу, от … і такі добрі знайомі і родичі – їдуть, тоді ше їздили кіньми, це ше я мала була, це ше до вісьми … це до тридцять третього, бо в тридцять третьому, я не помню коли ту церкву вже знесли, от, але приїжали люди туди всі родичі, до нас – коні, а самі несли, були такі кориточка і там, і поросятко було як на Пасху, на Пасху мається ввиду, несли святити, то це я помню шо це так було, то вже від нас приїжали люди і так по-доброму ми жили ми …

І дзвони чули, дзвони чули?

Добрі були дзвони, бо це ж тут … це як десь не дай Бог пожар чи шото тут, то ці дзвони зараз же дзвонять, так страшно і всі біжать люди, я наче зараз бачу якесь було пожар то люди біжать – той з відром, той з вилами, той з лопатою, кожний … це село це один за одним – треба помагати, бо це горе, то це бачила я так на свої очі шо це так було – це так люди якось дружно, от.

А Ви пам’ятаєте, як Ваша хата виглядала, наприклад, де Ваша кровать стояла? Не пам’ятаєте?

Зараз я розкажу. Так як це батьки построїли цю … подвір’я велике, бабушкина хата ось так стояла, так, от … там жили зразу мої батьки, того я не помню, бо навєрно я вже родилась у цій новій хаті, скоріше всього … батько построївся на цьому ж самому подвір’ї построїв хату, тоді вона була дуже велика порівнюючи з другими наприклад у дєдушкі і бабушки через сіни було: одна кімнатка і друга кімнатка через сіни, якшо знаєте сільські хати, Ви знаєте як це … то там жив один із братів батька, менший брат жив нижче, а дєдушка і бабушка в вищій хаті, а ми вже жили тут у новій хаті. Ця хата – вона стоїть зараз, тільки зараз то вона порівнюючи з цими, які там зараз вже построїні – виду ніякого немає.

Шо велика чи маленька стала? Маленька стала?

Ну вона така довга наче, але я не знаю вже не така як тоді була нам от, ну … батьки теж построїли хату – то зробили велику кімнату, першу і кухню, це в селі було рідко, бо це тільки дві половини, шо зразу заходиш – піч, всьо таке, а це вже вродє так якби, ну краще такого не було в селі.

А дід та баба жили поруч з Вами, рядом жили?

Це батьків батько, батькова мама. Це ми на одному подвір’ї.

А Ви збирались всі за однім столом коли обідали чи вечеряли?

Було, було, да.

А шо готували? Яку їжу?

Зараз чекайте скажу. То шо борщ то це борщ обов’язково, баб ушка любили пекти коржи і ти коржі або з маком, або з часником давали до їжі. То це як посходяться внучата, внуки, то нас посадять так за невеличкий столик, от …

Окремо?

За столик. І це ми там собі розкошуєм отаке … бо шо ж тоді не було таких ласощів і всього, бідно жили тоді люди … а це бабушка вже нас посадить всіх – то це нам праздник, шо ми всі разом і всі …

Бабушка строга була чи добра? Бабушка яка була? Чи дід був строгий?

Ось тоже історія яку треба розказати. Бабушка була така більш … ну як, і добра … ну як діти, шкоднічали, шось там і скаже, от шоб порядок був, от і всьо.

А як шкоднічали?

Ну граються та й бігають, кричать “То сядьте трохи, не шуміть” то й ми трохи слухали от … а це було нас … скільки це нас було, там було нас троє, ну той ше був малий мій братік, він тридцять другого року то молодший мене, а ми … Борис старший двадцять третього, я двадцять п’ятого, а там у другого батькового брата – Ніна і Міша,четверо вже счітайте самі, сюди приходили у дяді Романа тут шо жив – Женя це п’ятеро … і могли шось десь підказати …

Кого знищували Ви сказали?

Людей які розумні були, які мали … знищували так спеціально.

А навіщо?

А, навіщо? Спитайте скільки уже це в тридцять сьомому році … вчитель, музику знає, математик хороший, дітей вчить … і тут вже, скоро він був, і музику вів, то він нас бере на велику перерву, ми були такі вже десь четвертий-п’ятий клас та й всі там … він організовує на велику перерву, дозвілля … Прийшли рано … Василь Якович, забрали Василя Яковича Щербину – ворог народу … шо це таке ворог народу, він такий добрий для нас був, він математику так гарно нам розказував – нема, вже забрали, забрали цього вчителя, забрали ой … тоді треба було так хтось комусь дорогу перейшов і якшо шось не догодив – раз, де там вони заявляли не знаю і ніхто нікого не питав – приходили арештовували, забирали та й усьо, та й люди ісчезали це ж, це тільки розказати тако. Ну може, ше дешо я так не дуже розуміла, але так було, шо забирали і страшно. Батько мій ветфельдшер, працював ветфельдшером, до нас люди йдуть та й каждий раз (не зрозуміло) і це як стукають вночі, то ти думаєш – а може це вже міліція, може це вже прийшли … дядю ж то забрали – забрали, ворог народу, якій він ворог народу, шо ви за ворог народу, як … шо він міг, однім словом тоді дуже багато було (не зрозуміло) то Ви вже знаєте з літератури … от, то це так, то боялися цього стуку але ж треба було – батько відкривав і шов куди визвали – корова заболіла у когось, свиня заболіла, треба – треба, пішов та й всьо.

Ну про корову ми ще поговоримо. А скажіть будь ласка з дитинства, а Ви пам’ятаєте у селі були замки на дверях?

Раньше було такі … це в бабушки мої це тут де ми жили в дворі то ключ робили із проволоки крепкої такий і тут дирочка у дверях і тоді тільки вже вклав того з гачком цей ключ робився і засунули той засов як пішли на двір от засунули.

А ключ куди ховали?

Це вже я не знаю, його навєрноє і не ховали, бо в нас дивіться, жили наша сім’я на одному подвір’ї ми не … так то відгородили хату, але подвір’я в нас то одне було, от … дядя з тьотьою жив у це через сіни з батьками, і бабушка, но вони, в них мав бути один ключ, бо вони ходили то так, або хтось у них в хаті є, то не замикають цих дверей, то не дуже замикають, а вже батько тоді як построїлися, тоді дуже крали коней, дуже крали коней, от і батько зробив такі штаби до сараю … в сараї, Ви знаєте, металічні вони, туда зайшов, там замок такий, цей замок був і то вже тих коней вивести – то він не виведе, корову тоже не виведе, бо тоже так само зробив батько, шо це туди металічне вставляли ..

Я знаю

Знаєте як це воно робиться, оце иак воно робилося так до нього …

А іграшки були у Вас?

Ну коли привезуть, ми в Мочутці жили, з Теплика привозили, привезуть таку куклу – така ж гарна, така гарна, а вона керамічна чи шо то, нє не керамічна, а зроблена … впала і розбилась. Ну вот це така. Так було обідно.

А хто розбив?

Сама гралася, впала та й хто ж розбив.

Мама ругала, сварилася?

Нє, мама ніколи нас не ругала за таке, якшо Ви сказали в дєтстві мама миє посуду, а я ж дівчинка “Мамочка дайте я”, батькам казали Ви “Дайте я, дайте я, я помию” “Не треба Галочка ти ще візьмеш і розіб’єш” “Нєт”

А пісні співали в хаті українські?

Співали.

А хто співав, мати більше?

Обоє. Батько і мати – у них були хороші голоса. І вони дружили з людьми, і часто збиралися у нас оце вечорами, де там я не знаю шо, і застолья робили. Посходили всі ті і не знаю чи була причина та, чиєсь День народження, чи я не знаю шо це … та й я так і сказала, шо у нас була одна кімната – це перша, шо приходять люди, то тут чистенько всьо, а кухня туди, та й на одвірку вішають лампу, лампа була у нас дванадцятий рік, і була ше більша, то це як заспівають чоловіки, як візьмуть там це ту пісню, українські пісні, гарні, тепер їх не співають там усякі пісні, то лампа раз – і потухла, і потухла, це видно так, чи то бо це казали шо це мол воздуха просто не хватає в цьому, чи не знаю як, то це вона тухли ті лампи, но електрика тепер не тухне, хто як хоче співає, а це вже таке, а тоді … то вони сомі довольні, шо аж лампа потухла, так заспівали … і це вони осьо сидять, а то лампа отам вість, це не то шо вона рядом …

Це керасінка була да?

Керасин, керасин.

А горілки багато пили на застольях?

Шо, шо?

Горілки багато в порівнянні з сьогоднішнім днем пили люди?

Тоді одною рюмочкою пили, то якшо ви сидите десять душ вас, то поки вона дійде, то не дуже пили її, не дуже …

Як це одною рюмочкою? Шо рюмок не було?

Одною рюмочкою, поки обійде вас, то це вона трошки довгенько чекати, то успієте закусити і нічого не буде … це мається це значить, першу випили, другу та й так отако вона йде пізніше вже стали рюмочки – кажному рюмочка так уже, але це вже пізніше а то було …

Не багато пили?

Нє, нє. Та й вони ж хазяї, їм же треба рано встати і шо ж і худоба є треба її запорядити і всьо … це ж треба тако, а то шо повеселитись – тоже треба і гарно і це так, головне шо співали, дуже гарно співали,

А якісь запам’ятались пісні Вам з того часу, щось відклалося у пам’яті?

Оці шо …

Оце люди … коли лампа гасла.

Розпрягайте хлопці коні.

Ага. І ше яку?

Це співали. Дальше чекайте такі шо це дуже такі поширені … чекайте, як це … шоб це Ви мені дали я б була понаписувала багато пісень.

А мама яку любила пісню?

Мама вона співала і російські і українські, я кажу батьки були хороші голоса, то їх і приглашали тако, шо це співати, якби організатор батько міг … не був організатор, но він начне та й …

А мати перед сном не співала Вам?

Не було коли їй співати.

Чому?

Хазяйство ж яке було, треба було шось зробити, треба і назавтра приготовити, но вона нам співала, такі да, бо оце я так сказала. Вона співала нам. Які? Пісеньки, якісь такі заспокойлеві, але я вже не помню зараз, бо оце не знаю … цю чи це вже може я тепер її і тільки шо …

Колискові?

Ой ходить сон коло вікон

А дрімота коло плота

Та й питається сон дрімоти

Де ми будем ночувати

А ми будем ночувати де дитина малесенька

Де хатина теплесенька

 

А мелодію не пам’ятаєте? Ну трошки, трошки згадайте як, може мамин голос, як це було? Просто Ви ж не співачка.

Я то співала, я в хорі … нас вчителі, то ми ж мали хор – виступали, на всякі торжества ходила, як же. Не получеться, шось я навєрно трошки слова не так сказала, якось не получається

А просто мелодію, можна і без слів. Спробуйте.

Співає цю ж пісню.

Галина Тимофіївна, а колгоспи були у Вас в селі?

Були. Вже тоді організували колгосп.

А Ви пам’ятаєте хоч трошки, як їх організовували?

Як їх організовували?

І хто їх організовув?

Хорошо органівовули. Батьки зразу … батько це ж вони молоді були батьки … мій батько дев’ятсотого року, мєжду прочім, він дожив до ста років, в двохтисячному році він помер, в дев’ятсотому родився двадцять першого січня, а помер в двохтисячному в жовтні от … Відповідаю на питання. Колгоспи організовували, значить треба було всьо усуспільнити шо ти маєш – коні зразу туди, я за корови не помню, чи їх теж зразу забрали туди, а тоді роздали людям, бо це уже цей такі по Шолохову, там якшо Ви знаєте “Поднятую целину” то тоді роздавали, люди і корови забирали назад, то я не знаю, я не помню чи їх брали, бо в нас корівчилка довго держалася, так вона була, була, була, от … значить батько здав то шо мав він поле, це мєжду прочім, те поле тільки успіли пріобрєсті, тільки вспіли купити, це так, це ж їх було, сім’я в них велика – чотири сини у батька, це у дєдушки, і одна дочка, то вони купили землю, но потом тоже поділили між синами, вже от, і я не скажу скільки там той землі було, бо не дуже там багато тої землі було, купили землю, причому купили землю у дєдушкової сестри, бо та сестра, якось батько, це родословна – мій дєдушка родився в сім’ї Максима, і зараз, зараз … і в того було тільки дєдушка Маркел і дочка одна – двоє дітей і більше не було, і чось той батько на цього Маркела це вже мого дєдушку – батькового батька, не знаю чось всю землю переписав на дочку, та й не дав батькові, не знаю от, а може шось трохи дав шо шось же вони мали, от, а тоді ця дочка, це вже счітається мого батька тьотя, виїжала до свого сина, не знаю де він був, у них один син був, виїжали туди і продали поле своє родичам своїм …

Я розумію, Галина Тимофіївна, а хто в домі приймав рішення? Хто в домі був хазяїном, батько чи мати?

Батько, батько всьо батько. У мами дуже був добрий характер вона ніколи старалась йому всупереч … батько більш такий вспильчевий, але ніколи в нас, і даже якшо в них шось не получалось, шо там в них якесь трошки непорозуміння, то мама вийде собі з хати і вона там собі заплаче, но вона батькові сперечати не буде от … не знаю може вона пізніше йому каже, но при нас при дітях, у нас ніколи не було такого шоб це там такі виясняли отношенія, не було такого от.

А хто прийняв рішення іти до колгоспу, батько?

Батько. Конєшно батько.

А як це було, не пам’ятаєте? Давно було?

Давно було. Говорили в сім’ї шо все рівно треба піти, тому шо не підеш, а той же зараз почали розкуркулювати, той же дивіться так …

А шо це таке розкуркулювати?

Не хочеш іти … а йдеш в колгосп значить – і землю здав, і коні здав, і упряж, і шо там плуг, шо ти мав всьо туди в колгосп – це усуспільнювали ну то як дивіться так, ти бідніший, ну як це хазяїн шо він мав коні, а в того не було – він бідний, то як він іде орати цими вашими кіньми іде, то він це не дуже їх жаліє, а цього душа болить …

У хазяїна.

А ті дивись шо там того коня вже побив, шо аж шкіра полопала на тому коньові, Ви знаєте жалко було цього … трохи так, але батько ніколи не думав про виход з колгоспу, вже всьо віддав, всьо віддав туди, ну це ж я кажу – плуг, борона, там всьо шось таке сільськогосподарське інвентар.

Тобто можна сказати шо Ви були куркулі?

Якшо куркульом назвати, якшо назвати таких куркулів, як це мої батьки і там ше такі – просто хазяї вони, шо вони трудилися в себе на свому полі, хотіли шоб було і …

То сьогодні кажуть як фермери, да?

Як фермери? Може і так, я не знаю. Но в нас не було наймитів не було таких шоб це було, це вже тоді, я не знаю у нас ніколи наче ніхто не наймався, не наймали бо я нічого такого не помню.

Люди в селі Вашому з радістю шли в колгоспи чи не дуже? Когось в Сибір завозили? Було таке?

Аякже, аякже.

Люди уявляли собі де Сибір?

Це ж … Оце я за свого дєдушку маю розказати, за дєдушку – мамин батько, мамина мама я сказала, вмерла вона десь навєрно до тридцятого року, або двадцять дев’ятого, не знаю коли, а цього вона … то вона не дожила до цього, а дєдушку – він мав пасіку, він мав коні, але це вже тоді до розказую …

Розказуйте, розказуйте.

Мав коні, мав жниварку свою. Шо це за жниварка? Це така зроблена слухайте шо коні запрягають і їде він собі тою, і вона сама жне, жне, тепер комбайни тепер все це вже конєшно не розказати такого, та й дєдушка це все мів, наш дєдушка це мамин батько, мамин бо …

Як його звали?

Гаврило Легойда, по-батькові не помню, то цього Легойду Гаврила вигнали з хати, ну пасіку ту забрали, шо там в нього … я не знаю чого він не йшов в колгосп, чи це ше тоді, я не скажу, не скажу цього тому шо  … дехто шоб не вислали, то самі шо віддавав всьо, а тепер молоді, якшо молоді, так як мій батько – вони дивилися вперед трошки, десь і слухали, десь і чули шось трохи той, шо всьо равно треба йти в колгосп і треба робити так і треба віддати, віддати щоб не їхати імено де та в той Сибір … однім словом … то дєдушку вигнали з хати і не тільки одного його.

А хто вигнав?

Сільська рада прийде, прийде сільська рада – голова там з ними такі є активісти, активістами бували такі шо і робити не хотіли, і як Вам сказати, вони бідні счіталися, але ше такий нахил мали шо, якшо крепко сево, шо це куркуль, от наприклад цей самий дєдушка шо у нього була жниварка, це я хотіла сказати, то він домовляється з людьми … викосити тобі треба, як жнива то це треба в один день зробити, бо посиплеться зерно, то не можна довго розтягувати ці жнива от, а ти мені поможеш там посапати, чи буряки копати, чи там шось, а ти мені поможеш це, то договорювались так з людьми, тай тоді дєдушка їде тому косить, а він йому прийде поможе цьому … грошей, плати такої не було, де ті гроші були …

Натуральний обмін був такий?

Так, так.

А Ви пам’ятаєте колись хоч на жнивах були з дідусем, дєдушкой Вашим Гаврилом були?

Я не їздила. Бачити бачила колись, але я не була так шоб це, я бачила як він жав, як жав, я не знаю чи це підвозили батьки мене … ну не мене підвозили, на полі де нашому було шо бачила як цей дєдушка їде та й він на конях … так зроблено як шести, там є сідєніє йому от, а та жниварка позаді нього і він собі їде – коні вперед а цей …

А коли це бувало в серпні чи у вересні?

Жнива?

У серпні?

Вони ше раньше начинаються, це вже десь вони, це залежить від …

Погоди?

Пшениця раньше, чи там ячмінь раньше, та й це таке, шо це таке… як сказати ці всі сільськогосподарські ми ходили там помагати, але на такі жнива ми туди не ходили, бо це ж комбайни …

Тобто Вашого дідуся, я зрозумів що його вигнали з хати?

Вигнали з хати.

І куди він пішов?

Нічого не бери, нічого йому не дали звідти, нічого він не міг взяти, то всьо вигнали – іди куркуль, куркуль. Ну як ми літератури знаєм, шо куркулі це такі (не зрозуміло), які морять людей голодом, не платять гроші, заставляють робити на них, а він же нікого не мав цих ооо це він з людьми міг договоритись тільки шо, ти мені те зроби я тобі те зроблю та й всьо, та й це така була обмін, обмін от. Ну дєдушка як його вигнали прийшов до нас, в нього був син Єфім, в нього було троє дітей, там шо вмирали тих я не знаю, а це було – тьотя Саша, цей мамина менша сестра, мама моя – Лукія, а ця Олєксандра, і син Єфім, це самий менший він був і йому в тридцять третьому році, якшо тьотя я навіть не знаю точно його дня народження року народження цього дяді Єфіма він, як вигнали значить вигнали батька вигнали ж і його от …

І прийшов він до Вас? А Ви пам’ятаєте як він прийшов?

Коли саме я не помню, но вони так шо це прийшли, але дальше, сказали тут же село. Хто прийме куркуля, або хто йому дасть допомогу – тот буде висланий в Сибір, от …

Як це так?

Отак. Дальше, а це ж мама дочка, а як це дочка не дасть не поділиться що в неї є з цим батьком, скажіть, як вона може. Ну цей дєдушка дядя Фіма, каже до моєї мами, так як бабушка померла, то мама старша сестра вона йому як рідна мама і вона так … всьо з нею совітується шо робити, як робити і на кінець він каже: “Знаєш шо сестричко, поїду я”, а документи хто дає, а ше куркуль, куди тікаєш? Це ж треба так піти сісти на той поїзд, шоб його ніхто не бачив, от, шоб це якшо тікає то хай тікає, а з чим …

І куди?

І куди. Однім словом цей дядя каже мамі, ну мама ше там каже: “Може ти дійсно оженишся” “А ти не чуєш шо кажуть, шо хто прийме куркуля, то це тільки комусь горе принесу”, шо це женитись, він такий красівий був такий, він добрий був, ну так як для нас наш дядя, то для нас він дуже був хороший от, це так я, як дитина воспрінімаю як свого родича от, він наче нікому шкоди не робив ніякої, але він сказав так “Ти чуєш, та й нашо ж це женитись, та й тоді не тільки мене, а її тоже виженуть ту жінку, значить поїду” “Куди” і на кінець я навіть вже не помню, тільки оце шо вони говорили не раз, мама плакала “Шо не їдь, дивись оно куди ж ти поїдеш? Шо ж це таке голодовка, хто ж тобі дасть кришку того чого дасть ложку їсти, де ж ти”, ну однім словом поїхав і так як попрощався тоді – і ні звістки, і нічого ми не знаємо, чи його викинули з поїзда, може в поїзді з голоду вмер, чи може з’їли його, бо тоді ж людей їли – нічого не знаємо де він дівся, після війни, уже після війни почали питати, а як його навіть викинули з поїзда, а хто його тих документів же в нього не було, якогось викинули – викинули, тай нема, ніхто не знає хто, шо, де? Та й так мама всю жізнь вона всьо врємя за ним плакала, якби він був живий він дав би знати він – не міг не дати знати, але нема, та й так. Тепер цей дєдушка …

Гаврило?

Гаврило, як син вже поїхав, він я казала, приходив до нас вечором, а тут наша хата, а тут тоже розкуркулили людей, вигнали з хати – і сільська рада тут, ото, межа в межу, а в сільській раді всьо врємя двіженіє “Чого не йдеш в колгосп” тягнуть цих людей цілий день і цілу ніч, там світиться і як там воно і двіженіє, то цей дєдушка як прийде до нас, то йому так вийти цілий день сидить у хаті, тамо сидить це ж людина труда, то він нам стільчики був поробив малий і такий стільчик у хаті там його робив шоб це не показуватись, ну на кінець як це ж таке вже сказано, шо висилати будуть, як же підведеш дочку і з дітьми, а от батько, а батько в це час вчився в Кам’янець-Подольську на ветеринарного фельдшера – батька нема дома, значить, це мама і нас вже троє, бо це нас було двоє в тридцять другому родився брат менший – це маленький от, це дєдушка, шо ж будеш сидіти коло цих коло цієї дочки які можуть вислати раді нього от, і діточки маленькі, але там була бабка – вона бездітна, нікого в неї не було, хороша така жіночка, от пішов він договорився “Приходь” вона каже і остався він там у неї. Я не знаю не скажу скільки він там у неї був, але визвали цю бабку в сільську раду “Ти кого прийняла? Куркуля? То ти шо хочеш з ним їхати разом в Сибір?” ну однім словом шо там їй ше сказали, ця бабка приходе додому і каже “Знаєш шо, іди, як мене мають вигнати, я тут маю свою хатинку, свій (не зрозуміло), а де, куди мені” вже тоже жінка пожила, і він пішов. До нас нема як іти, я не знаю там, бо мене питали, чи не знали ми де він, де він ночував, де він був- ми вже не знали, на кінець, ну знаю те, шо мама Боріс, Боріс старший це братіку мому дасть, як в нас корівчинка була, то вона дасть йому молока бутилу, десь він його находив, але шо ж це бутила молока – чоловік здоровий можна сказати, а тут, і так – раз пішов найшов, а другий раз не найшов де він там, ми не знали де він …

Десь бідував, десь ходив.

Де він ходив, дивіться, я вже тако собі думаю тепер – от до кого він міг підійти тако, як каждий боїться шо приютив – поїдеш з ним разом всьо однім словом так він на вулиці помер. Оце той шо був хазяїн, він мав свою жниварку, шо він мав свою пасіку, шо він мав хазяйство – він нікому, я кажу ше, якшо йому хтось помагав він старався віддячити, ну однім словом там було так шо поневолі мусиш бо тобі ж треба ше прийдеться колись, мусиш відробити, чи як, ну однім словом помер.

Як Ви дізналися шо він помер?                                                                      

Нам його принесли люди маму уважали як я зараз скажу, мама це ж в нас корівчина, то вона не одному той стаканчик молока дасть, не одному – бабка стара, чи там ше хтось і не можна було не поділитись бо до вас же ж ідуть люди – просять, як же ж не дасиш та й однім словом треба поділитись було. Принесли його до нас – домовину треба зробити.

А Ви були в хаті коли його принесли?

Я не помню вже цього, я цього не помню тільки знаю стали шо домовину робити, ну там десь пару досочок є, а то у сараях відділяли таку могло бути шо корова і свиня може бути як це таку, та й відгорожували, о тоді вже тільки корова осталася то в неї вже тоді не було в нас ні в кого бо це тоді де ту свиню, чим кормити було от і доски повідривали і зробили дєдушкє домовину, домовину зробили і понесли вже …

А Ви похорон пам’ятаєте?

Я помню тільки як ми на кладбіще прийшли, а даже і як с кладбіща прийшли, зараз розкажу дальше.

Далеко йшли? Далеко кладбіще?

Нєт, від нас не дуже далеко було, це в Малий Мочутці були, то кладбіще, як Вам сказати, ну хай це буде пів кілометра, оце тут дорога тоді так повернула і там може пів кілометра, бо від нас дорога, мимо нас іде дорога, а там пройти, була школа – це так низенько, ну якби ось тут показати тако від за цей будинок то шо є, то школа від нас недалеко була, а за тою школою поворот був уверх туди до кладбіща, це була дорога на Велику Мочуку, а ми це ж в Малій жили, та й там пройти ше трошки і кладбіще. Ну мама найшла людей шо вони викопали яму і домовину зробила, а тож возили підводою возили, звозили людей, це я знаю сама це страшна везуть то страшно було дивитись на вулицю, як це на підводі люди, ну приходив же туди на те кладбіще, там чоловіки першими підійшли, чоловіки ше таки, но я не знаю фамілії, бо я малою виїхала звідти, то я не знаю як сказати цих, батьки як говорили то я ту Мочувку знаю тако, фамілії не знаю …

А піп був, приходили?

Піп тоді нє де там піп. Ну приходять туди, ці чоловіки “О вже два лежить”, ну а діти є діти, я бігом туди, дивлюся – да два чоловіки вже в ямі кинути, причому, один помитий чистенький, домоткане таке біле полотно, таке тоді носили – це тоді тридцять третій, тридцять другий це ті роки шо, це село дуже бідне було, шо нема там тих костюмів, таких там шо мав шось трошки…

І Ви побачили там вже лежать?

Так, і це лежить один в чистому більї, в чистій одежі, ноги чисті, босий і обличчям до землі, шоб не пізнати – один і другий причому такі ці великі хлопці, шо він головою упреться в ту стінку, ногами в другу стінку, розпрямило ж їх, а другий як ходив бідненький ножки ті грязні таки, ноги грязні, це на ньому одежа грязна.

І Ви не боялись туди дивитись? Не боялись туди в могилу дивитись? Ось страшно напевно було?

То ж люди тут прийшли, це ж не тільки я дивилась, дивилася – бачила шо це я сама шо це в грязній в той говорять …

Перервалася розмова.

Так ми повертаємось на кладбіще коли Ви поховали свого дєдушку.

Значить скочив чоловік у яму, взяв підняв одного “А” каже, та він той, і назвав, я не помню ім’я, я не помню, якесь мені закарбувалось слово – це Конона, Конон ім’я, але чи це син того Конона, чи хто він йому, не знаю, другого, а це той – знов назвав, я вже цього не розібрала, ну цей чоловік взяв їх відсунув по під краї цього сюди, другого туди, треба ж труну поставити сюди, от і опускають того дєдушку з труной уже, а мені так страшно шо цих. Ви питаєтесь чи не страшно було, а мені так страшно, думаю ж це поломить всі кісточки тим людям, це я так подумала і коли його туди опускали, а на мене такий цей страх напав, шо я закрила вуха і відбігла далеко, но с закритими вухами, на всіх діє, чую як ті кісточки тріщать, де там ті кісточки тріщать, їх розсунули по боках, вони ж не були по суті навєрно на них і не положили бо їх там, не знаю, я не знаю як це ну і тут людей на кладбіще не стало вже – треба засипати, а нема кому засипати, хто ж це має засипати і шо ж лежи тако відкрито, то тих два положили, а тут ше принесуть накидають це таке діло, людей, це ж вмирали тоді дуже, Господі, скільки їх вмирало і скільки їх цей шо тільки вони і слухають шо там ше хтось такий шо живий є шо він може батьки чи там діти та й несуть, а так. Ну кому засипати – мама береться засипати батько свого присипати земльою і там ше якісь жіночки, родички дєдушчині, со сторони дєдушки от і вони довгенько там возилися поки засипали дєдушку, вже засипали там, я не знаю, ми там були на кладбіще, додому не бігли, бо чого було додому бігти, мама ж тут. Тоді приходимо додому, чи довгенько там повозилися шо так вже починає вечоріти, бо нескоро ж можна було засипати, там я не знаю я навіть не помню чи лопотами чи чим вони засипали, я не знаю, скоріше всього …

І прийшли додому.

Прийшли додому. Наша хата стоїть так за тильною стороною до вулиці, ця хата – тут ворота, калітка, хата іде сюди так в двір, а звідци так до сонця на схід тут це вікна, тут двері – всьо в двір виходить от, і тут така невеличка верандочка, зробили батьки приходимо від воріт, отако люди сидять, сидять – хто з чашечкою, хто з стаканчиком, хто просто з черепочком, хто з мисочкою а на порозі сидять жіночки, ноги попухші страшено на них дивитись на ті ноги, і полопала шкіра, і тече з них жидкость така … отак сіли вони, сидять та й кажуть до мами, “Отако, як не дасиш нам хоч по ложці молока – ми звідси не встанемо і не підемо” і всьо …

Це вони як на помінки прийшли? На помінки прийшли, поминати?

Тоді поминки ніхто не робив, бо не було з чого, але це ж вони шо ж всі, шо дай молочка дай, а в нас я ше кажу, була корівчинка, от, то мама зараз же взяла (не зрозуміла) пішла до корови, видоїла, кружечку взяла і це каждому трошки, не скажу, чи хватило їй до кінця того молочка, бо вона там по трошечки лила їм, чи не хватило, цього я не знаю, це не знаю, от це такі считайте поминки були і ті люди вже с такими тими ногами, с такими як вони всі опухші були більшість, це там і діти сиділи тако оце , бо це вони пішли з кладбіща то це хто ближче жив, тай забіг додому взяв чашечку, той стаканчик, не брали відер чи чого то, ні – це тільки шоб хоть закропитися це, а те далеко додому, то найшов черепочок, тоді ті черепки, уся посуда глиняна така була, то десь отакий, шо він там, шо капнула їм туди того молока.

А Ви пам’ятаєте, Галино Тимофіївно, як Вашу корову звали?

Мазійка.

Як?

Мазійка.

Чому така назва?

Вона дуже красива була на від. От, тепер таких нема.

Чому таких нема?

Зараз, зараз. Красіва на від, але молока дуже мало давала, тоді не було корів таких шо таки багато давали, це тепер уже стали цих рекордистів брати вже купляти, а тоді не було такої – яка попала, яку купили, з такою назвою і взяли, то ми так уже і назвали Мазійка.

Мазійка.

Мазійка.

Якого кольору була вона?

Вона була причому тоже, колір був особливий, як тепер я таких не бачу, тепер є різні кольора, а вона суцільна була, чи це тєлєсний цвєт у неї був, чи може якись трошки оранжевий, чи як її трохи, така вона свєтла, свєтла і це ніде ніякого п’ятнишка на ній нічого, то якась така стара корова була цей, вже стара вона була, не знаю скільки вона в нас була, але шо вона не багато молока давала, так здорова корова, а молока не дуже давала, але так вона нас спасла і так вона і дєдушку і бабушку цих папиних батьків і так само ці тьотя і дядя оце нас ці і там ше кому там давала коли там яку шо можна було дати. Страшно нагадати, знаєте страшно нагадати, а ті самі, а як вона недоїлася корова – то ми не ті самі не ту саму, не ті листочки лебоди брали з липи, з вишень – сушили мама, терла в мокитрі і тоді робила якісь ті блінчики і це вона робила, з чого вона їх робила, як вона їх пекла, шо це я маю ввиду оце мукичку цю натерли до то це ми таке їли, а там ше були такі калачики маленькі на подвір’ях були росте отакі у нас вазони були, це як їх називають – герань, листочкі такі на них малесенькі такі кала це вже плоди на тих, то це гуси паслися на цьому, то ці діти отако знаєте як ті, кидай йому на землю і ті калачики так наїмося, но вони не шкодили, я не знаю, чи то ми їх не їли багато, чи шо, но ми так вищупували так ті калачики шо їх тоді ж гусей не було, курей не було, то ми це тако брали.

А Ви не пам’ятаєте був якийсь магазин чи базар, ярмарка? Де можна було купить шось? Чи не було грошей?

Грошей не було, але треба було є юбка – бере мама ту юбку несе на базар, от прийшла хлібинку бачить – а хоч би побачили діти який той хліб, то й віддала ту юбку, та й всьо, а на другий раз з чим іти і от мама за базар це Ви нагадали, та й скажу зараз у нас тут є, це за вісімнадцять кілометрів від Теплика, а від Мочьовки трохи ближче, бо там вони сокращали путь через ліс ішли там, Степаніський ліс той туди, а лісом до Корабелівки там ближче вже туди до тої до цього, до Кіблича, мама пішла туди на базар, причому, до неї прийшла тьотя – її тьотя, яка жила в селі Залужа, ось тут недалеко від Теплика, це бабушена сестра. Вона чього приходила – її теж розкуркулили, знаєте, Ви скажете – куркульська сім’я…

Не скажу.

Колись це дуже наче задівало раньше, куркулі, а тепер тако подумаєш – а хто такий куркуль? Той шо робив, шо сам робив, він не мав часу не зісти – хоч він мав шо, він не мав часу з’їсти, він не мав часу віддихнути, він не мав часу вгору глянути, бо а як це ж дивіться но, а як починається цей сізон – день літній, чи весняний годує рік, тай шо, та й починається від весни і дальше. Ну однім словом, мама пішла прийшла до нас ця тьотя Залуська, тьотя Луша, вона прийшла тоже шоб взяти може мама дасть ложку молока їй десь якій стакан молока, бо в неї тоже діти, її тоже вигнали з дому, з хати, де там вона була не знаю, та й ця тьотя Луша іде з мамою на базар туди в Кіблич, пішли вони, мама мала якусь хустинку і домовилася з жінкою, шо та дасть їй буряків за ту хустинку от, то це ж тоже ті бурячки варили , їли ну це ж було такий делікатес куди там, Господі всьо було делікатес, от бачте руки трясе вже, та й мама договорилася шо та її жінка коробелівська, значить мама буде іти з Киблича, через Карабелівку візьме в неї ті буряки і піде додому, але тут підходить до мами односельчанин, та й питає чи скоро вона додому йде, може разом підем, а мама каже: “Я ше маю зайти в Карабелівку, бо маю взяти буряки”, так і так, шо договорилась з жінкою не знаю, як там він подивився на неї, мама не звернула уваги, а ця тьотя, відійшов той чоловік, в вони тоже пішли там в сторони, а ця тьотя каже: “Нашо ти йому сказала шо ти повинна зайти в Коробелівку взяти буряки”. А йти ж тоді лісом треба, а мама: “Це ж односільчанин” не знаю де там він жив близько чи далеко від нас, я не знаю ну зайшли вони каждий в свою дорогу, іде мама з тьотьою, а та тьотя каже: “Тепер я тебе саму лісом не пущу шоб ти йшла, я піду з тобою”. Ну пішли вони, зайшли взяли в Каребелівці ті буряки, мама виміняла платок, віддала свій от, і взяла тих буряків та й їдуть додому. Ідуть вони лісом, а тьотя там подивилась та й каже: “Дивись, он подивись в сторону” там сказала в яку сторону, вліву, вправу куди там піднявся з кущів, там дерева, кущі, піднявся, подивився – присів, не знаю, чи вони пізнали його, чи то той самий чоловік, чи може другий там був, не знаю, не знаю хто, но однім словом вони пішли, пішли вони додому, ідуть до Мочовки добираються, а в цей час ше одна бабусина сестра, бо це тьо бабушка Луша, моя це вже считається бабушка, а мамина тьотя, бо це по мамі сестра, маминої мами сестра і ше є одна сестра живе в Лозоваті і тоже розкуркулили, і тоже вигнали з хати тай поки вони ходили це на базар туди, а ця Лозовацька прийшла бідна з маленькою дівчинкою Франєю, так вона менше мене, не знаю на рік на два може й шість рочків, може і п’ять рочків така невеличка, вони тільки ввійшли, тьотя Дуня ввійшла в хату ця дитина зразу кругом шоб десь шось найти їсти, воно голодне, вони ж ішли і думали шо це тільки прийшли і мама шось може дасть, оце ж ця корова дуже ну їх всіх приваблювала, ну от і там отако піч і під піччю такі були якби полички, а там мама гладущики, горшки такі ставила там, така ця посуда, тоді було більше глиняне це от, і там в одному з них у невеличкому горнятці трошки патоки, і ця Франя, як вона стала нишпорити вона вклала той пальчик і облизала його і вона побачила це ж патока солодка, вона знов туди руку, а мама сказала мені й Борисові: “Не трогайте” там цеї думала вона шо там, чи шоб нам водичку розвести з ним дати випити солодку чи шо, та й каже: “Не трогайте діти, я прийду” там шо там, от бо шо там вона лишила …

Чим з буряками історія закінчилась?

Ну принесла мама ці буряки вже прийшли …

До хати?

Зараз, зараз. Та й ця тьотя Дуня каже до мене: “Галочка нехай вона ця Франя, в неї ж пальчик маленький вона не багато візьме хай вона оближе ті пальчики”, тут приходять уже ці з буряками в хату і тут ця тьотя Луша та шо з мамою була та й каже до цеї, до свої сестри: “Ти чого сюди прийшла?”, а та подивилася: “Для того сестро чого й ти прийшла сюди, ми з тобою одинакові – і ти не маєш де дітися і я не маю”, бо й ту вигнали й ту розкуркулили, і ту розкуркулили, і ту розкуркулили і по вигонили з хати, і нічого в них абсолютно нема, де вони жили я не скажу, бо я ну ті жили в Лозоватій, а ті жили в Залужій от, це вони раньше на празник зустрічались, коли празники були Пристольні, то вони приїжали, тако гостили, а так то робота всьо та так наче з таким серцем шо ж ми всі біжимо до неї, а шо вона може дати на маму, а та тьотя, та вони, так як та сказала: “Того сестро що і ти” і почали плакати, ну і мама плаче бо, шо ж вона тоже їм дати, ну мама їх як то успокоїла, тоді й мама каже вже вечір – і тій далеко йти і тій далеко йти, переночують вони в нас, а на ранок мама розклала ті бурячки на три кучки …

Це обставини. Ваша думка?

Зараз, зараз, зараз.

Шо Ви думаєте з цього приводу?                    

Якшо отако зараз скажу, я Вам питанням на питання відповім. Як приходити до людини вже скрізь тими шпи такі палиці жилізні, скрізь тако бачить десь наче свіжа земля чи закопано там шо, чи шо – проштрикнув, найшов шось закопане, а якшо вже навіть у хаті і на тому під тою піччю в горнятці трошки квасольки є, шо це жінка розраховує, шо дітям має зварити – забрати ту квасольку в цеї людини, яка руки ломить просить: “Лиши бо нічого ж нема”, тільки квасолі тої там стакан два, три. Як Ви думаєте, як таке вже забрати – це штучний голод чи це природа не дала? Як забрати, вигребти всьо шо у Вас є, чи трошки десь якогось зерна шоб це каждий десь мав не каждий мав у кого є такі поробили такі крупорушки, шо це йден як має там пару стаканів пшениці та й піде та змеле її ну це тако, шо це так зробить – і прийти забрати стакан того, забрати, всьо забрати геть. Ну і як цей людині жити, як ця мама може сказати цій дитині – дитина плаче їсти, а вона скаже шо я немаю тобі дати – то вона то листячко брала, але ж на тій лебоді і на тому лобода, це липа, вишню, потрошки того то сушили, терли в макітрі і це такі робили …

Я зрозумів, я зрозумів. Скажіть будь ласка, а сьогодні так шоб прийшли якісь люди з міліції тали забирати, люди б віддали би їм?

Тепер? Ні тепер би навєрно би спитали, звідки це ви таке взя… нє, ну як це так?

Ну як це так? До Вас приходять в хату – віддай, оце я прийду зараз у Вас заберу хліб, це моє – і я віддаю. А як це так може бути? Да я не пущу Вас в хату – а як тоді пускали? Ну шо це таке?

А, ше ше ше, зараз, зараз. Попробуйте сказати шо Ви не хочте дати.

То шо буде?

А бо Вас зараз поб’ють дуже, або зараз же міліція забере Вас, ну хай Бог милує таке казати, так це страшне – шо протів власті Ви підете, Ви шо? Ви протів (не зрозуміло) сказали це розпорядження. Нашо Вам більше? Розкуркулювати, куркуль, вже нема кого того куркулити, а тут директива з району, це йде з області на ваше село “Три куркулі дайте – розкуркульте” Кого, кого? Дядя, батьків брат був головою сільської ради так розкуркуль, а ми всьо ж віддали в колгосп – у нас нічого нема, думав кого, ну кого ти дасиш – нема кого. “Пишіть брата мого” “Ти шо до нього, та він же всьо віддав – коні, всьо віддав”. Приходе додому і каже моєму батькові “Кого я дам? Може тебе відстоять люди. Кого дати, ну вже нема кого дати?” Ну цей батько кинувся туди, сюди, бо ше як бабушка приходить питає бо це ж ми на одному подвір’ї цей дядя жив, цей дядя, бабушка, через сіни вони жили, а ми хата окремо. Бабушка приходить тай каже до мами: “Шо ти робиш?” вона там чи стірку почала, чи шо, це робота, жінкам є робота “Ой дитинку кидай це” це ше перед цим тридцять третім роком …

Ну, кінець колективізації?

І каже вона, перед цим значить, каже вона: “Ти скоренько печи хліб”, тоді ше трошки було, тоді ше не вимітили так “Печи хліб, бо вас на виселку” Боже мама як це почула ми плаче мама плаче, ми сіли маленькі плачемо тоже, там вона не знаю чи почала пекти, тут батько прийшов, бо це літом було навєрно, шо це він тоді дома був, прийшов, а мама розказує йому – це ж так і так, шо бабушка, мама сказала мені, мама сказали, шо це так і так – батько бі… в ту сільську раду там ці люди, а там вже вони всьо врємя є в селі…

Я Вас зупиню трошки. То шо виходить брат брата здав? Я не можу просто зрозуміти? Рідний брат здав свого старшого брата чи молодшого?

Старшого, старшого. Знаєте шо… чуєте він на шо розраховував, шо люди його відстоять тому шо…

Вашого тата?

Шо мого батька відстоять тому шо в нього нічого нема – коні віддав, всьо, всьо він віддав в колгосп…

Ну шо відстояли?

Да, люди відстояли,

Як це було, відстояли. Пішли до сільради ілі як?

Батько прийшов у сільську раду, там прийшов і цей голова колгоспу вже, прийшов там якесь правління їхнє було і вони до цього нашого дяді, мого, до цього Романа, Роман звався: “Шо шоце ти зробив, кого, свого брата? За шо його розкурку… як він всьо віддав в колгосп, він всьо віддав колгоспу, сам пішов у колгосп, за шо його?” то це вроді так тай той він немав вже кого брати, та нема, вже тих всіх кого можна було хоч шо небудь він там мав, чи навіть одну конячину то розкуркулити ну однім словом оце так було, Ви кажете відносно як розкуркулювали – отак розкуркулювали, бо я ж кажу шо цей дядя він батьку і сказав “Тебе можуть відстоять і я надіюсь, шо тебе відстоять, бо за шо. А кого я дам, кого дам? От зараз три чоловіки дати, кого”.

Тобто у нього був свій план на куркулів?                                                                        

Так, так.

Якась інформація була в селі чи може радіо, газети, коли це все закінчиться? Як люди узнавали новини? Як узнавали, коли кінець буде голоду, знали щось?

Люди знали труд, поле, труд. Радіо не було. Газет тих, хто ту газету на село, не було, ніхто там не дуже виписував ті газети, не тут це не теперішній час, шо з газети і взнаєш багато, а тоді шо і як тільки хтось от наприклад коли там збирались сходи і це кажуть, того вислати треба бо то куркуль А от десь я читала, а це тепер тако взяла подивилася Свердлов казав: “Наша задача поділити людей на класи бідних і багатих і настроїти їх один проти одного” та й всьо, та й бідний протів багатих, а який той багатий був, якшо тако взяти, знову ж таки – шо він трудився, шо він мав той кусок хліба і шо якшо треба ото буває, шо погода погана та й скоро спішиш зібрати врожай той з поля, то мусиш когось таки найняти, бо сам не успіваєш шоб не пропало, то ти ж плотиш за це…

Якшо підсумувати сьогодні думаю що Вам все ж таки допомогло вижити, врятуватися? Що чи хто Вам допоміг врятуватись, вижити тоді, Бог, хто?

Я скажу. Шо в нас то корівчина була, а Ви щитаєте шо ні? І тоже на Бога надєйся, а сам нє плашай, роби трохи. А як у мами було те молочко, то вона могла десь комусь дати і хтось їй дасть пів стаканчика зерна, знаєте, це так ділилися і отак, а батько тоді пішов учитися, шо він не був шо він з тридцять другого по і в тридять третьому ше, то він був на навчанні, от, та його не було  він приїжджав, він міг привезти десь трошки муки кукурудзяної, а як він де він гроші міг узяти – вони дньом училися, а там тоді йшли на станцію шось там грузили, шось там розгружали, я не знаю – трудились однім словом, то це заробів, то як він приїде то він трошки привезе тої муки то мама вже тоже тоді тоже, а ше як є молочко, то це ж з молочком же можна…

То виходить шо Ваша корова героїня? Може корові треба пам’ятник поставити?

Я хочу сказати таке, уже дивітьсяно шо як її не вкрали, от так тоже, як її у нас не вивели? То це раз, шо я ж кажу батько коли строїв хату і строїв сараї, ці шо коней, бо дуже коней крали, а в нас це ж коні були, тоді ше ж ше до колективізації, от, то ті ж штаби, отак закриваєш сарай, двері і вона ця штаба зверху – та корова не перескочить і не переведеш її, і туди не візьмеш, і так не візьмеш, крім того ми в центрі села, шо це я маю ввіду, шо це наша хата і ця сільська рада була рядом …

І все Ви бачили?

Там всьо врємя двіженіє, двіженіє, бо там же брали на собєсєдованіє цих от, шо не хтіли йти в колгосп, шо він бо він мав кусочок землі там і він не хотів, то їх брали на собєсєдованіє таке шо він якшо то уже не було вихода йому і він мусив іти, соглашався іти…

Задушевна бєсєда була там, я понял.

Так, так, так, шо він з задоволенням ішов в колгосп, шо це треба було шоб з ним бесіду провели, то там я ж кажу, там цілу ніч і були там закривали тих людей – по цілому дні держали шоб подумав.

Хто винен? Останнє запитання, хто в цьому винен?

Хто в цьому винен? Влада, влада та винна шо це було, той же був приказ Сталіна – він же знав це, він же знав шо тут вмирають, він знав це шо такого Голодомору, а як забирали, забирали тих корівчин тоже, і забирали тих коней і те все вивозили, причому уже по тому розказували на станції взяли нагрузили товару там погрузили корови, коні там шо, привезли на станцію і цей вагон відчепили, а там поїзд пішов своєю дорогою – і ці ревуть корови і ніхто до них не підійде, бо це ж їде кудись ця корова, хто ж її везе…

1. Місце запису: місто Харків;
2. Дата запису: 19 лютого 2008 рік;
3. Хто записав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Порожня Ганна Савельєвна, 1924 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Ви така вже солідна, досвідчена людина, багато чого побачили у своєму житті. А звідки взагалі у людей, вашого покоління, вашого віку, вистачило скільки сил, щоб витримати голод, війну, репресії, післявоєнні часи, обради на кшталт там «селюк», звідки сили з’явились, щоб вижити і щось розповідати нам сьогодні? Звідки цей резерв сил, як ви думаєте?

Як я думаю, я там думаю, що 10 млн поклали в Голодомор і вижили, хто зна як вижили. І я, і ті що вижили. Так і наша, люди, я не знаю, як це пояснити, вижили, тай все. Може Господь Бог зберіг їх, шоб розповіли про те страхіття, може й тому вдалося вижити. Я пережила 4 великих голоди, не тільки 33-го, ше й 47-го, ше й в войну. Я була в лагері.

А чому так сталося, як ви думаєте? Чому саме на долю вашого покоління це все випало? Інші ж живуть і все нормально, ніяких війн, ніяких голодовок, все нормально, ніяких репресій. А чому так буває, що на долю, ви ж самі сказали, 4 голоди, війна, репресії, чому саме, це хтось так замовив, чи так сталося, от обставини, історія так сталася. Чому саме от на вас це випало?

Це не тільки, це на всю Україну таке випало. Того шо Україна, як то каже, на роздоріжжі, які війни не йдуть, то все через Україну. Візьміть Полтавська війна через Україну проходила. І ця ж війна в основному на території України, то через всю Україну пройшла з заходу на схід, а потім з сходу на захід. Як то кажуть, велика вона дуже Україна, і нація. А Голодомор, по-моєму, це навмисно таке зробили, щоб загнати людей у колгоспи. Це з такою метою. От за Голодомор, як, тоді було три міхви складені радянською владою про Голодомор і записані в історії Радянського Союзу: перший міхв, що ніякого голоду не було, шо це видумки українських націоналістів, ворогів народу, шоб скомпроментіровать в очах міжнародної спільноти радянську владу і комуністичну ідею, це один міхв. Другий міхв такий: в деяких місцях голод і був, тому що запеклі вороги радянської влади – куркулі не хотіли ділитися з радянською державою хлібом, не давали хліба людям, закопали його в землю, загноїли і від того був голод в деяких частинах. Але ви даруйте, голод, то був в 33-му році, тоді вже куркулі були знищені як клас. Почали колективізацію в 29-му році. Це в нашому селі спочатку пана Бруньку, вивезли і попа, зруйнували церкву, все церковне майно вивезли у район, де воно там далі пішло, хто зна. Пана і попа із сім’ями вивозили як: посадили, це взимку було, на сани, одівайся і забирай шо хочеш, у руках, шо возьмеш. І вивезли, невідомо куди вони ділися.

Розкулачили?

Так. Ні, розкулачували кулаків, а це просто вивозили. Усе їхнє майно, худоби, будови, земля усе це передали в соз. Так називались тоді колгоспи – товариство спільного обробітку землі. А потім, коли вже вивезли, це вже в 29-му році, а в 30-му році вже взялися за куркулів. І лозунг такий був: «Знищити куркуля як клас». І знищили. Куркулі, кого куркулями вважали, в кого там було двоє коней, у кого були міцні робочі руки, ці люди, вони не наймали нікого, вони самі тяжко працювали. У кого був клапоть землі, то вже куркуль.

А ваша сім’я була куркульська чи ні?

Ні, це були батраки. Безземельні. Куркулів вивезли всіх. Вивозили так, як в войну татар з Криму, тільки татар у вантажних вагонах, а цих просто не об’являли, нічого. Позаїжджали підводою в двір, заходили в будинок, в хату і сказати: «Збирайтеся, збирайте дітей, збирайтеся ви, беріть собі у руки, шо хочете, беріть у руку». Ну цінностей таких, як золото чи там шось у селян не було, так шо бери, шо хочеш.

Ну і що вони з собою брали?

Ну хто шо, хто одежу, хто їжу, ну хто зна, шо вони з собою брали. Садовили їх на підводи і організовано вивозили в район, а далі, хто зна, яка їх доля.

А ви бачили, як вони їхали, чи батько розповідали?

Я цього не бачила, бо наша вулиця була так окремо од теї дороги, яка вела в район. Це все розповіді батьків, мені ще тоді мало років було, так шо я цього не розуміла, бачила його, но не розуміла, шо воно діється.

А чим батьки займалися ваші?

Потім, я оце вже докажу. А потім їх грузили, і знову все оте куркульське, в якого там земля, майно, худоба, будови, все це переходило в соз. Це в 30-му році. А вже в 31-му році, як говорили, шо це куркулі закопали, куркулів уже не було, вони були знищені. Може вони там на Соловках, чи куди їх вивозили і закопували шо небудь вони, міхв, бо їх уже не було в селі. Так що ото тоже міхв.

А що от власне вам запам’яталось з тих років? Нічого такого майже не запам’яталось? Скільки вам було років?

Ну десь 7-8 років. 8 років.

Все стерлося із пам’яті, але може щось залишилося?

Нє, це не може зітертися, це така, як то каже душевна біль і рана на все життя. Воно пам’ятається, особливо було гірко од того, що не дозволяли говорити про це. Заборонено було.

А хто не дозволяв?

Влада.

Влада, це таке дуже загальне поняття, хто конкретно.

Ну загальне понятіє, якшо влада цього не дозволяла, то не робили цього.

Батьки про це розповідали?

Да, ну і ще, шо тоді пішов такий слух, чутки такі пішли, що хоч писали в пресі, що після того, як знищили куркуля, селяни добровільно пішли в колгосп, так само як ото у Шолохов о поднятії цілині, пішли добровільно в колгоспи, а то не так було. Приїжджали якійсь, я не знаю, хто вони такі, з району приїжджали виконавці, вони називалися. Визивали людей, тих, що залишилися, це були тільки… основне було признак куркуля, шо в нього була земля, ті, що залишилися це вже були безземельні. Визивали в контору, садовили, як оце мене, на стілець і казали: «Пиши заяву, шо ти добровольно вступаєш до колгоспу, а якщо не будеш писати, то ти підкуркульник, тебе настигне так сама доля, шо і куркулів – вивезуть». Люди боялися і всі писали. Ну половина ж людей було неграмотних, тому був писар, там сидів, він за нього писав, шо я такий-то і такий-то, ну од імені того, що не вмів писати «добровольно вступаю в соз і зобов’язуюсь виконувати то то і то то». Він підписував, якщо міг, чи ставив там хрестик, чи галочку і це від нього заява. Він кажного була заява, шо вони добровольно вступили в колгосп. Ну задумка в них була така, не колгоспи строїти, а будувати комуну, це перехідне – колгосп. А тоді буде все спільне, тому ті, що вступили в колгосп, все своє майно здавали в соз. Ну мої батьки, наприклад, здали коня, корову, порося, курей. Батько був, він займався, був хороший плотник і столяр, то він сам зробив і сани, і віз, і воронку, і плуг, і цим самим заробляв. Там їздив чи в економію, ну роботу виконував тим конем. Все цей інвентар забрали в соз, шо залишили, так це собаку і кота не забрали.

Залишили собаку і кота?

Котів і собак залишили, цього не брали. Це правда.

Як собаку звали?

Сірко, був собака і довго у 32-му році… зимою всіх собак переїли люди, а ми довго свого Сірка жаліли, це ж таке, як член сім’ї Сірко, собака. Ми жаліли до того часу, пока вийшли на подвір’я і остався тільки ошийник, а собаку вкрали і з’їли.

Сусіди?

Та хто зна, люди. Вже в 32-му році став колгосп, усі були колгоспниками. Вже на весну сіяли вже на колгоспних полях. Великий врожай був, багато вродило хліба. За працю в колгоспі нічого не платили, трудодні писали.

То Харитоненко краще був?

Ну в Харитоненка кожного дня видавали зарплату, шо заробив те й получив, а тут писали паличку – трудодень. Восени, після врожаю, повинні платить натурою, зерном. Ну я кажу, у 32-му році урожай був великий. Та із району наклали такий план хлібоздачі, шо уродило в два рази менше, чим був той план. Здали все. Навіть на посів не залишили те, шо вродило. Та не вистачило того всього, шо вродило. Знаю, батьки подилися, но залишилося селянам, тільки те, шо на огороді зібрали, там оклунок кукурудзи, торбинка квасолі, горщик гороху.

Городина?

Городина. Те, що зібрали. У погребі була картошка, було буряки, діжки з квашеною капустою і огірками, ну така сільська, а хліба не було нічого. І знаю, батько з матір’ю так журилися, як же пережити зиму на оці продукти. Ну в нас то сім’я тільки з трьох чоловік, а на нашій вулиці більшість було багатодітних сімей, було по семеро і по шестеро, і по четверо. А город у всіх одинаковий, 30-ть соток, то як з цього городу прожити. Як то кажуть, смерть з косою за плечима вже надвисла над селом. А тоді почалася нова біда. Із району нажимали виконуйте план хлібоздачі, десь поховали хліб, мабуть звідти і пішло, шо куркулі закопали. Хоть їх уже давно не було в селі. І тоді почали ходити по хатах. По хатах ходити, відбирали все те, що з городів зібрали: кукурудзу, квасолю, горох, там у кого просо було. Із погребів брали картошку, буряки, ну все те, що було.

Я вибачаюсь, но я трошки не розумію, як до сьогодні до вас в хату заходять – віддавайте, ви відкриваєте холодильник і віддавайте все.

Вони не казали давайте, а вони заходили і шукали. Шукали, находили і забирали.

Ну це ж моя власність, як це можна зайти в хату і забрати? А що люди віддавали і так «ну беріть»?

А людей не питали, їх заходили, забирали і все. Люди почали ховати свої оті скрутні запаси. Хто там під стріху, хто у комін, були такі, шо на подвір’ї викопували яму, закопували оте, шоб зберегти для сім’ї. Шастали скрізь: на подвір’ї, на горищі, під стріхою, у погребі, у кладовці. Були такі залізні щупи і так пробивали землю на подвір’ї, шукали ж яму, як найдуть оте все виберуть і заберуть.

Це були свої люди місцеві з села чи звідки вони були?

Ні, не з села, це вже були із району. Це так я вже і з історії догадуюсь, шо це були оті 30-тисячники, знаєте історію, шо їздили із Пітера із того прислали на Україну для закріплення радянської влади і для заготовки хліба для голодаючих пітерських робочих. Тільки це вже я з історії прочитала.

А як вони приходили, ви власне не пам’ятаєте, не бачили?

Я бачила, як вони в нас на подвір’ї були.

Як вони виглядали, як це було, вранці, вночі, коли це було?

Удень, ну як виглядали, мужики тай все.

А що мама казала, батько, що казав?

А хто їх що питав. Вони заходили так.

А що мама робила в той час? Де вона стояла, не пам’ятаєте? Мама щось кричала їм, просила, чи не кричала?

Були такі люди, шо і плакали, і голосили, і просили, і все, но як то кажуть «Москва слезам не верит». Таке було. Батьки почали думати, як же зберегти оті запаси, шоб не одібрали. Ну знаю, шо мама варила чавун картошки в мундірах, потім різала його на такі кружальця, засипала в піч гарячу, а ввечері вже виймала такі засмагляні, картопляні сухарики. Таких картопляних сухариків вона насушили два мішки. Насушила оклунок буряків і моркви тоже сухої. Ну це десь треба було заховати, бо прийдуть заберуть. Знаю, в нас так був город відгороджений від подвір’я тим тином, за тином росли гарбузи. Гарбузиння розстелилося скрізь і повісилося на тин, батько взяв оте гарбузиння на тину, так роздвинув, шоб не видно було і не пошкодити його. Роздвинув гарбузиння на тину, на грядці викопав там яму. Шоб не видно було слідів ями, він землю з ями зсипав у відро, передавав мамі через тин, а вона виносила за двір і висипала ту землю в рівчак.  Потім у ту яму поставили діжку, в діжку поставили мішки з сухарями, оклунок кукурудзи, який зібрали з города і гороху трохи, квасолі, все оте склали туди, закрили діжку кружком, дерев’яним, а потім дошками заложили, засипали землею. Батько розгладив оте гарбузиння і так, як воно було повісив на тин, пройшло декілька днів, вже пройшов дощик і вже не видно було отеї схованки ні з подвір’я, ні з городу. І коли прийшли, я тільки бачила, троє мущин. А хто вони такі були, в чому вони були одіті, ну в штанях, не в спідницях же. Вони скрізь шукали. Раз іще з цього подвір’я нічого не взяли, то десь воно є, ходили з отими залізними штирями, пробивали землю скрізь на подвір’ї, но не найшли. І так ми ту схованку одкрили аж весною. Воно, звичайно, нашу сім’ю врятувало від голоду. Так вдалося це зробити.

Велика хата в вас була?

Ні, хата не велика, а як обична хата. І хатина сама, і ще батько сам її зробив, своїми руками. Коли він женився, молодим, в 18 років женився і пішов в армію після того. З армії прийшов, треба було будувати хату, бо у батька ще було два сини і дві дочки, ну в общем у батьків ніде було жити. А на хату не було матеріалу, він вночі ходив у ліс, на плечах носив, коня ж не було, на плечах носив те дерево, а дньом тесав і зразу закладав, ну ото зробили таку хатку.

Хата була з дерева чи з землі?

Ні, у селі я не знаю, чи в кого була підлога із… цей знаю, де там дом, тих людей, що їх розкуркулили, в одній хаті була підлога дерев’яна, у хаті, а в хатині земельна підлога, це я знаю. А в селі ні в кого не було. Може, ага, у попа там було, і в пана Бруньки був двохетажний будинок. Тоді в тому будинку, ще була сільрада.

То в заможних, якщо в людей два поверха, то то заможна людина?

Ну це один був на все село, це пан Брунька був, це в нього хвамілія така Брунька.

Ікони були в хаті? Не пам’ятаєте?

Були ікони.

У церкву ходили по суботах, неділях?

Ну всяко тоді вже, я пам’ятаю, у церкву, ще пам’ятаю, не знаю скільки мені було років, но тепер дивлюсь на отих діток і два роки, і там півтора року, ходять і молять і все, а в мене ж не було ніякої одежі. Помню, шо мама поставила мене на полу, замотала в рядно і понесла в церкву. Церква далеченько була, от у центрі села. І це пам’ятаю, як причащав батюшка і давав із ложечки того меду, це я тільки запомнила. А вже, якшо я пізніше, напевно, в тому ж році, церкву зруйнували і попа вигнали, так шо церкви вже не було.

А пам’ятаєте, як її зруйнували, ви бігали дивитися?

Ні, ми жили далеко від центру і я туди не… її не зруйнували зовсім, знесли купол, те все начиння, яке там було, а церква залишилася, сам будинок залишився. І тоді вже після голодовки, там були дитячі ясла, в тому приміщенні.

А чому ви думаєте, та влада, радянська влада, таку атаку вели на релігію, на християнство, чому це так? Чому вона їм заважала?

Це як було «опіум народу».

Що значить опіум?

Ну таке було, релігія – це опіум народа. Це задурманюють людей, шоб несли в церкву гроші, шоб молилися, так атеїзм був. Це, як то кажуть, ідеологія комуністичної партії.

Багато людей померло від голоду в вашому селі?

Це, я ж кажу, це страхіття було. Уже у 32-му році, як ото вже походили, позабирали оте все, то вже зимою, деякі сім’ї до нового року ще дотягли, хотя після нового року вже не було нічого. Поїли котів, поїли собак, як то кажуть. Все, що нявкало, гавкало, шкряботіло, квакало, все те з’їли, ловили мишей, ловили крис, з’їдали крис. А до весни 33-го року більша половина вже померли людей. Уже на нашій вулиці, ну я не знаю точно скільки було подвір’їв, ну приблизно 18-20-ть, то із них може якихось восємь було, шо в них були люди, а то всі вимерли люди, не було. Самі перві вимерли багатодітні сім’ї, я знаю сім’я Скляренко, там були шестеро дітей, ну одна дівчина, то ота подружка моя, мого віку. Вони всі вимерли. Тоді Христилки були там, сім’я багатодітна, тоже вимерли. Сім’я, дядько Мусій, наш сусід, там тоже було четверо дітей, чоловік і жінка, і діти Павла, сім’я велика була, до весни із цієї сім’ї ніхто не залишився, всі вимерли.

Як ви про це дізнавалися, що люди вмирають?

Ну тут же на очах, не знаю, як там в селі робилося, тут на очах було.

Що запам’яталось особливо?

Ну, що запам’яталось особливо…

Ви саме бачили, як люди мертві чи лежать, чи пухнуть, як це було? Це страшно на це дивитись?

На вулицях лежали мертві люди, більша половина подвір’їв були пусті хати, заросли бур’янами, і з бур’янів ото, як привиди виглядали хати із вибитими вікнами. І на те страшно було дивитися. Оті трупи, шо валялися на вулицях, їх нікому було хоронить. Це так добре запам’яталося, шо по селу їздила підвода, гарба запряжена і два чоловіки їздили на цій підводі. Мої батьки жили дуже бідно, це я із свого раннього дитинства ще пам’ятаю, як мені дуже хотілося ляльки. А побачила я її, пішли у гості, не знаю до кого і там хлопчик був такого віку і в нього в руках була та кам’яна лялька, невеличка. Я, як побачила ту ляльку, ніколи ж не бачила, схватила рукою за ту ляльку, а він своєю рукою, і кричали не своїм гласом, вибігли матері, розмирили нас. Ну мати моя пояснює, шо «то Ромчина лялька, я тобі поїду на ярмарок і куплю таку саму». Ну а до того, шоб вже мені не скучно було із тряпок зробила мені ляльку.

Мама чи папа?

Мама. Кожного разу, як їхала мама на ярмарок, я з такою надією виглядала її і надіялась вона привезе ляльку, но я була дуже боязлива, сором’язлива. Не знаю як. Прохожу день, якшо мама не скаже їсти іди, то я ніколи не попрошу, боялась чи шо, хто зна чого. Ніколи, привезе мама, приїде, я так заглядаю ту корзину, не привезла ляльки, іду поплачу з своєю тою тряпічною, ну ладно на другий раз мама привезе. Так я прочекала два роки і не було теї ляльки. А вже осінь як настала…

А як вона виглядала та лялька, як її звали, з чого вона була зроблена?

Я вам можу січас її показати, бо я зробила таку ляльку, шоб показати своїм правнукам.

Покажете обов’язково. А вашу як звали ляльку?

Лялька.

Просто лялька?

Просто лялька. І це як гратися, в мене була лялька, коні в мене були свої, це палки такі довгі, на опогибнику я їх ставила, клала їм трави їсти, все, собака – це такий маленька дровина з сучком.

(30 хвилина)

Давайте повернемся до поховання?

Хто на вулиці помер, того укидали. І кричать, вулицями їздять і кричать: «Давай мертвяків». Було так, шо дивляться сусіди вже, там пройшло 5-6 днів, ніхто там нема, не ходе, то казали «ідіть в ту хату, там, напевно, вже всі вимерли». Знаю, це із розповіді батьків, я цього не бачила. На нашій вулиці, там, де Вуграх жила тітка Горпина, її називали, ще молоді люди, чоловік помер з голоду, а вона залишилася, одна дитина 4 роки і друге немовля в колисці. І от сусіди сказали цим повозам, шо «от уже тиждень ми не бачимо цієї Горпини, може вони померли, зайдіть у хату», це так сусіди писали. Ну, коли вони зайшли в хату, побачили дуже страшну картину, з голоду та тітка зійшла з ума, вона забилася в куток, сильно кричала, тряслася, кричала, боялася, шо до неї підступають люди. А потім вона в відкриті двері вискочила і з криком бігла у поле, пока замертво упала, бігла, поки впала, а коли впала, то вже була мертва. Подивилися старша дитинка лежала на полу мертва, а немовля все вгризяне до кісток. Вже вона не при умі вгризла свою дитину. Ну в мене був двоюрідний братік, Івась, Іванко, йому було два роки, вони недалеко від нас жили. Я так часто ходила до них. І він такий від голоду ослабший, не міг від голоду ні ходити, ні говорити. Сидів на лежаночці, так скрученим, простягав до людей тоненькі рученята, згинав і розгинав прозорі пальчики, як молитву повторював: «Дай, дай, дай». Ну всі знали чого він просить, а дати було нічого. Так і помер той Івась, як то каже, не пізнавши того світу, не заставивши звернутися тих, хто прирік його на такий жахливий кінець. У селі організували, як допомогу, ясла для дітей. У ясла приймали до 10-ти років дітей. Там раз на день шось варили їсти, не знаю, якусь похльобку, но хліба не було. І всіх дітей матері посилали туди щось поїсти. Ходили й ми. Я ходила із… ходить далеченько було… із сусідським хлопчиком Миколкою. У нього батько вже помер із голоду, помер старший брат Максим, а вони по-сусідстві жили, то я харашо знала цю сім’ю. Помер старший брат Максим, а менший трьохрічний Саша вже не міг ходити в ясла, а потім помер і Саша. Після обіду в яслах клали спати. І кожного разу двоє-троє дітей не просипалися, вмирали.

Ви це бачили?

Це я бачила своїми очима, но я не могла зрозуміти, чого вони помирають, шо це од голоду, просто їсти хотілось і все. А шо це од голоду помирають до мене це не доходило. У нас така була думка, шо це кладуть спать спеціально, шоб вмирали діти. І ото, як тільки пообідали, то ми з тим Миколкою… у заборі був ход такий і залазили і ховались у бур’яні, а як діти просипалися тоді вилазили, боялися, шо покладуть і вмрем. І от одного разу, пройшов дощик, а ходили навпростець, через греблю, то далеко, а навпростець через луг. Була дорожка, після дощу дорожка та вкрита водою, ми так і йдемо, взялися за руки і так задоволено хлюпаємо босими ногами по воді. Раптом серед калюжі Миколка скрикнув, підняв високо вгору руки і впав обличчям в воду. Я скоренько взяла його за руку, з великим зусиллям витягнула на траву. Постояла та бачила, шо він не збирається підніматися, побігла до його мами тітки Параски. Вигляд у неї вже був страшний, вона вся опухла, ноги були як стікляні, в деяких місцях вже потріскалась кожа. Разом із нею ми пішли за Миколкою, він ще був живий, а піднятися вже не міг. Слаба мати тоже не могла його взяти на руки, вона попросила мене допомогти їй. Перевернула Миколку вверх обличчям, ми взяли його за руки з двох сторін і потягли додому. І оце дві широкі глибокі борозенки, залишені Миколкиними ногами на мокрій, сілшьській дорозі, закарбувалися в пам’яті на все життя. Затягли ми Миколку в хату, поклали на долівці і я пішла додому. На другий день заходжу до Миколки запитати чи йтиме він у ясла. Його мама сиділа на лаві, опершись спиною об стіну, далеко за плечі закинула голову і вже невидячими очима дивилася у стелю. Посинілими губами шось шептала, но вже, шо говорила не можна було розібрати. Так вона Богу душу і віддала, сидячи. А Миколка лежав на тому самому місці, шо ми його залишили. На його мертвому обличчі глибоко запали щоки, а широко відкриті очі, голубі, дивилися німим докором і людям, і владі, і світу, і самому Господу Богу. Мені дивно і боляче слухати уже тепер, як деякі літні жіночки такого інтелігентного вигляду виступають по радіо і говорять «В то время я жила на Украине, никакого голода не было, это вранье». З чого б вона це говорила, чи то вона так ненавидить Україну, чи може запекла хванатка комуністичної ідеї, чи за великі гроші, але це ж яка неправда. Правда там тільки буда та, що вона може й жила на Україні, може й голоду не знала, бо належала до правлячої сім’ї. А не побачити отого страхіття, що було, це міг не побачити тільки глухий і сліпий, або мертвий. Значить, говорила вона неправду.

А чому так люди, розумію, що ви зараз спираєтеся на якійсь літературні речі, ваші щоденники, я дійсно думаю, показують по телебаченню, по радіо, в газетах, а одні кажуть голод був, інші кажуть голоду не було. Навіть в нас в Києві, сусідка наша за стінкою живе, така бабуся з Харкова. І я кажу дружині «піди подивись, попитай». А вона така під 90, але така шустра. Вона приходить «голоду не було», вона кажить. Я кажу «як це не було». Вона каже: «мій батько отримував пайок, а хто не працював, той помирав». Ви правду кажите, хто до якої касти належав. Чому так люди, так що не було чи було?

Ну значить, вона не голодував, значить їхній батько… пайок кому давали, тільки тим, хто при владі були. І в Харкові було, голод був, і голодали люди. Знаю, одна наша сім’я, це мені вже розповідали, із розповіді людини, нікого із села не випускали, про голод говорить не можна було. 60 років забороняли говорити про голод. Якшо, хто скаже, шо був голод їх об’являли ворогами народу, їх вивозили десь у Соловки, десь у Сибір. І тому я знаю, шо уже після голодовки, там у 36-37-му році, тоді їздили по селах, забирали ворогів народу. З нашої школи, пам’ятаю, вчитель історії був, це вже я була в шостому класі, вчитель історії був Тирентій Іванович, ми його так любили, такий молодий, чорнявий, хороший, учитель, розповідав багато. Побув він десь до Жовтневих свят, а тоді не стало. Не стало і мовчки, ніхто нічого не каже, друга вчителька почала.. І тільки я почула батьки це про голод, про шось, говорили як, страх такий у людей був, шо страшно було говорити із друзями, із сусідом, як тільки шось сказав проти радянської влади і донесуть, відразу ж ворог народу, його забирали. І це батьки пошепки казали, шо забрали того вчителя, бо він ворог народу. Ми вже тоді гасла ті знали, що «Як ворог не здається – його треба знищити», «жити стало краще», «жити стало веселіше», «знищимо куркуля як клас».

1. Місце запису: місто Суми;
2. Дата запису: 26 липня 2005 року;
3. Хто записав: завідуючою відділення соц.-побутової реабілітації Котенко Інною Павлівною;
4. Респондент: Бугайченко Микола Іванович, 07 грудня 1926 р.н., народився в м. Суми.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в місті Суми.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 роках?

Я вас слухаю… Пам’ятаю добре. 5,5 мені було тоді років.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Засуха і неурожай були. А ще влада відбирала мовби злишки, а мій батько їздив у Бєлгород, купив 2 пуди муки, привіз у Суми і його відібрали. Сказали, шо він спекулянт, посадили в ДОП.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Ну, я добре не можу Вам сказати, того шо я не в курсі дєла: хто там відбирав, коли. Но чув, шо були такі, в кого розкулькулювали і забирали ізлишки. А хто… Ну…міліція, в основному.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Ой, тоді було дуже багато такого шо… наговарювали друг на друга і сажали. Це було дуже багато, часто. Я не пам’ятаю.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Ну, іногда були в них якісь документи, якісь пред’являли… а вообще, люди не розбірались – чи є, чи нема.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Ну…я помню случай, Павлюченко був такий, вродє розкулькулений, жив на квартирі по сосєдству, і до нього прийшли і арестували. Вопрос в том, шо він сказав: «гарні люди повмирали, а паразити остались». І його на другий день ноччю забрали і більш його не бачили.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Я Вам не можу сказати цього.

Як люди боронилися?

Ну… і уже, якби сказати, цепочка людських слов, уже як знали, шо ідуть, як облава всьо равно, шо ходять по хатах туди-сюди і значить, хто ховав, хто утікав. Но…я такого сам лічно не бачив і не знаю, бо був маленький.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ну, якщо в кого було, то може й мог заховать. Були тако розказували, під пол закапували, в подвали, в погреба в кого там були, шоб не забрали, значить.

Хто і як шукав заховані харчі?

Ну, я же не знаю. Того шо я був маленький, я не можу Вам сказати. А вообщє, чуть чув, шо спеціальні бригади ходили відбирати злишки…

Скільки їх приходило до хати?

Ну…обично 3-5 чоловік.

Де можна було заховати продукти харчування?

У подвалах, погрєбах, закопували.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Я не можу Вам цього розказати, бо… одне тільки знаю, бо коли вже… забили хату і виїхали в село Будилки, Лебединського району, там строїли батько на роботу, Будильський спиртзавод, і… при колгоспі нам дали поганеньку корову. Ми цю корову кормили, стала давать молоко. Дала телятко – корову в нас назад забрали.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Ну, я Вам не можу цього всього розказати, тошо я маленький, я не бачив…

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Ну, чув. На полі залишались після жатки хліба, залишались колоски і ці колоски ходили собірали. Но ці колоски приховували, шоб їсти. І якщо председатель, ілі як там, староста, відбирав їх, то людей сажали.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Мені прийшов районі прошлогодня мерзла картошка. Вона така, як … біла, як крохмаль, і розталкували, і добавляли присівки, товкли, крутили зерно. Батько зробив таку (…), як тертушка (…)

Хто охороняв поля і комори?

Я не можу Вам розказати це.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Я казав уже, шо ні, не всі, но надо було.

Чи змушували йти людей в колгосп?

В колгоспи ішли, но не всі добровільно. Прийшлось. Хоч-не-хоч, а іти треба було. Так розказували. Я сам не можу вам розказать.

Де переховували худобу?

В посадках, в лісі.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Я Вам не можу розказати і коли, шо, як було, тому шо я був маленький, це раз. А так розмовляли сусіди: у того корова була, бичок був, так прийшли забрали вдень.

Скільки разів приходили до хати?

Були оці доносчики, дуже багато було, шо один на одного наговарювали і відбирали. Кажуть: «Петра посадили, а Іван іще не сидів, давай і його посадили».

Коли почали люди помирати від голоду?

З голоду помирати стали, того шо нічого їсти було. Я трішки помню це осінню, 32 рік. Приіжали із села (…), оставляли коняку у нашому дворі, скуповувались.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Дуже багато було безпризорних, сирот. Болтались вони в основному по базару, просили копійку, по вокзалах… Ну, їх ловили, забирали в інтернати… Це для мене дуже тяжкий вопрос, я не можу розказать.

Хто не голодував в селі і чому?

Були зажиточні люди, торговали по магазинах. Вони мали і гроші, вони мали золото, серебро. В торгсін ходили вони покупали, міняли. Вони були довольні.

Хто зумів вижити?

Вижити могли ті, хто мав золото, серебро. А я же Вам розказував: забили хату, їсти нічого, голодні виїхали в село Будилки, Лебединського району. Там устроїлись на роботу і в столовій давали поїсти галушки такі, як квадратні, чорні.

Чи допомагали люди одне одному виживати?

Було допомагали. Ділились, помагали. Я, напрімєр, в 6 років пас гусей, за це мені давали поїсти і шо-нібудь додому ще приносив. Було тяжко.

Які засоби вживали до виживання?

Шо я можу розказати, як мені було 6-7 літ. Канєшно, хто як… в селі були багаті люди, шо мали город, чи шось якийсь участок, і своє картошка чи буряк, морквина, тим легше. Було, а як одна хата і сарайчик, маленький садочок, то там тільки шо? Яблука, слива.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували? 

До крьосної ходив. Вона завжди покормі і дасть ілі картошину, ілі очистки. Вона спеціально чистила покрупніше картошку, шоб можна було варить їсти.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Кропиву, лободу, спориш, листя липи – оце я їв. Перепічки пекли з них. Добавляли отрубів чи якесь натерте зерно.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Я ж казав. Кору не їли.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ну, ролзающих я не знаю, а котів їли. Котів, собак їли. Горобців, їх трудно було. Но було, шо сито ставили, підставляли паличку і насипали туди зерна, і ловили.

Чи можна було щось купити чи виміняти в місті?

Не можу цього детально розмовляти на цей вопрос, тому шо я був ще малий. До мене воно не зовсім…

Чи був голод в місті?

В селі більший голод був, но в городі тожє дошли ми до ручки. Наша сім’я винуждэна була забить хату і виїхать, шоб шось хоть якось прожить.

Чи знаєте що таке «торгсін»?

Торгсін знаю добре. Це біля Собора був магазин такий, де за золото, серебро можна було купить все: там і біла мука-крупчатка, і масло, і сахар. Чого тільки не було. Все можна було… Збирали кольца, серги, з ікон, як де було золото, все туди односили.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Я бачив у місті, як на підводи ложили і одвозили.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Людоїдства я сам не бачив. А сестра, яка жила в Харькові, розказувала, на костилях ловили дітей і кормили поросят. Інвалідів їли под видом больних, занімались крахобарством.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хоронить не способні були: ні викопать, ні похоронити, а так уже: під’їжала команда, забирали, одвозили. А куди їх возили, куди складували, я цього не знаю. Бригада спеціальна була зроблена.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих? 

Не знаю. Я цього не можу сказати.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

В селі я вже попоже був, розказували в Штеповкі, в Гратові прийшлось в війну їздить мінять. Це мені було 14-15 років, і я вже це все пережив.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

В церкві просвири ставили, а так не особо знаю. У нас була дуже добра бабушка, ми чим могли помогали, а потім вона виїхала у Харків, жила домработніцей в одной єврейки…

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві?

Кажуть, шо в місті не було голода. Я сам не вірю. Сам на собі іспитав голод, коли терли оцей зернину якусь, їли пампушки, які пекли, шо вони зозвалювалися.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Була. Не знаю зараз.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Не знаю пам’ятники. Уже може зараз якісь пам’ятники роблять, а тоді пам’ятників ніяких не було.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Хто пережив війну, бачив із старшинь, ті розуміють, шо був голод, а другі кажуть: не розказуй, дід, сказок. Конєшно розказую, вони все знають.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Винна влада. Раз голод був іскуствєнно зроблений, оце і вся вина. Ето було штучно. Трудно було, неурожай, недостаток, но можна було хоча б за свої гроші шось купити в Бєлгородськой області можна було купити, а в Сумах – нельзя.

1. Місце запису: м. Суми;
2. Дата запису: 26 липня 2005 року;
3. Хто записав: Завідуюча відділення соц.-побутової реабілітації Котенко Інна Павлівна;
4. Респондент: Макаренко Марія Федорівна, 1919 р.н., народилася у місті Богодухів Богодухівського району Харківської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Богодухів Богодухівського району Харківської області.

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Пам’ятаю, дуже пам’ятаю. Мені було 14 років.

Які на вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забрала урожай влада?

Була засуха.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Ну, звичайно, влада. Приходили вони, і присилали їх, влада…

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Я не можу сказати.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Приходили, рили, копали, шукали, забирали, і уходили. До нас не приходили.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

До нас не приходили, а до людей… ні, забирали тільки добро. Забирали все, виганяли їх з хат, і йдіть куди хочете. Людей не били, не арештовували.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати у людей хліб?

Не знаю.

Як люди боронилися?

Ну, звичайно, як завжди, кричали, плакали, просили, і все було…

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ну, дуже шукали, дуже шукали: по городах, по сараях, дуже вони шукали.

В омашині…

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Не знаю…

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Я не пам’ятаю, но не один, звичайно, кілька чоловік приходило. А скільки, хтозна…

Де можна було заховати продукти харчування?

Закопували, під піччю десь там ховали, тоді … якщо якщо дерев’яний пол, значить під полом, ну і скрізь ховали. Одні на дворі ховали, і в садка, і скрізь.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

По-моєму давали. Навіть я ходила, збирала малину в совхозі і нам за це обідом кормили.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Більше продукти. Усі були бідні, не було одежі, так як зараз, ні… Було дуже мало, так що ховати нічого було. А більш — продукти.

Що таке закон про “п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Не чула…

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки голодини?

Збирали лише колоски, але збирали ли колоски по-моєму вже… здавали їх, і жуки збирали довгоносики, і колоски збирали… Давали збирати пізніше. А тоді ганяли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Охоронялися. Наймані…

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Були такі, що хотіли йти добровільно, були… ні, силою не заставляли.

Чи змушували людей іти до колгоспі і як?

Ні…

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Більше у лісах, там може десь у рідних… отак.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

По-моєму, удень…

Скільки разів приходили до хати?

Ні, ми жили бідно, до нас не приходили. Моя сім’я була бідна дуже і там, де я жила у дяді, були бідні, до нас не приходили, бо в нас нічого не було.

Коли почали люди помирати з голоду?

У 33-му році умирали з голоду. Померла моя бабушка, померла моя мама. Їх ховали, у якусь ряднину замотували, відвозили саночками, рили ямку, і так ховали.

Що було з маленькими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Ні,ні… отак — у няньки, йшли пасти корову чи ще щось робити, не було такого.

Хто не голодував і чому?

Ні, дуже багато голодали. Усі ті, що жили коло нас недалеко, усі голодали.

Хто зумів вижити?

Одна я вижила. У родині нас було четверо. От брат, мабуть загинув у війну Фінляндську, сам його рік призивався, а я шукала, коли одружена вже була…

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Не було, бо кожен старалося вижити саме.

Які засоби вживали до виживання?

Всяк старалися.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Жила у дяді і за це мене годували отакими продуктами, які самі їли. І самі голодували.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їли ми і трави, листя всякі, весна вже як почалася, дуже зраділи, уже ходили на луг, там ото рвали, я забула, чи очерет, чи щось таке, що можна було його жувати, м’якеньке таке, солоденьке.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

І трави їли, ще там… Де тільки могли добути.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ні, тварин і птахів не їли.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Виміняти можна було, купити тільки за золото. Можна було всі продукти поміняти, та не в кожного вони були.Рідко в кого вони були. У кого було золото, вони голодні не були, бо муки наміняють, крупи наміняють, їли і все, а всі голодували.

Чи був голод у містах?

Чула, що був голод скрізь.

Чи знаєте Ви, що таке “торгсін”?

Оце у торгсіні обмінювали золото на продукти.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Я не пам’ятаю. Багато. Більше половини.

Чи відомі вам випадки людоїдства у Вашому селі?

Цього я не пам’ятаю.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Везли на кладбіще. Родичі.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ніхто нічого не платив. Самі просто родичі ховали.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронених від голоду людей?

Де могли найти ямку, там і ховали…

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, “Зелені свята”?

Ні, поминок не було. А тоді після, згадували.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і чи часів радянської влади?

Поминають.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Була церква. Ще бабушка моя була, і вона мене водила в церкву.

Чи встановлені в селі хресні, пам’ятники померлим від голоду?

Не було ніяких пам’ятників. У сумах уже давно живу, але незнаю.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

По-моєму, знають. Своїм дітям розказувала, знають.

Кого ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Знаєте, в політиці я ще тоді не розбиралася, а що засуха була, я це пам’ятаю. Можливо влада. Мало того, що засуха була, так відбирали продукти, єслі в людей оставалися продукти, тому і голодовка була.

1. Місце запису: м. Суми.
2. Дата запису: 26.07.2005 року
3. Хто записав: Чечиль Г.М.:
4. Респондент: Терлецька Єфросинія Микитівна, 1909 р.н., народилася в місті Суми.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Суми.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Пам’ятаю.

Які на вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забрала урожай влада?

Забрала урожай влада.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Влада.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Ні.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Не мали ніяких документів.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Хто владі не подався — висилали в Сибір.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати у людей хліб?

Ні.

Як люди боронилися?

Ховалися.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Можна.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Мужчини-активісти.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

2-4 чоловіки.

Де можна було заховати продукти харчування?

В підвалах.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Забирали продукти харчування.

Що таке закон про “п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Хто зумів вкрасти колосок — судили.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки голодини?

Ні.

Хто охороняв поля, колгоспні комори? Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Робітник із села.

Чи змушували людей іти до колгоспі і як?

Змушували.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

В сараях.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Коли їм надо вночі і вдень.

Скільки разів приходили до хати?

Багато разів.

Коли почали люди помирати з голоду?

В кінці 33-го року.

Що було з маленькими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Ні, якщо в родичів було що їсти, вони забирали до себе.

Хто не голодував і чому?

У кого була корова та огород і сад.

Хто зумів вижити?

Хто виїхав на стройку в Донбас.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Допомагали фруктами.

Які засоби вживали до виживання?

Їли рослини, кору.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Мали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Лопухи, липу.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Листя липи, конський щавель, вишня.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Не знаю.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Можна.

Чи був голод у містах?

Так.

Чи знаєте Ви, що таке “торгсін”?

Іностранний магазин, в який здавали дорогі речі (драгоценності), взамін давали продукти.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Багато.

Чи відомі вам випадки людоїдства у Вашому селі?

Не знаю.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На огороді.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ні.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, “Зелені свята”?

Поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і чи часів радянської влади?

Так.

Чи встановлені в селі хресні, пам’ятники померлим від голоду?

Не знаю.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Так.

Кого ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Владу.

1. Місце запису: село Сіробабино Лебединського району Сумської області;
2. Дата запису: 26.07.05 року;
3. Хто записав: Чечиль Г.М., соц. працівник ТУ «Берегиня»;
4. Респондент: Носко Віра Іванівна, 1926 р.н., народилася у селі Сіробабино Лебединського району Сумської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Сіробабино Лебединського району Сумської області.

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 роках?

Пам’ятає.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Забирала урожай влада.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Комуністи.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Ні.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Ніхто ніяких документів не пред’являв.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Хто владі не подобався, висилали на Сибір.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Зброї я в них не бачила.

Як люди боронились?

Ховались, хто куди міг.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Можно.

Хто і як шукав заховані харчі?

Активісти із села. Їздили на конях.

Скільки їх приходило до хати?

2 – 4 чоловіки із нашого села.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ми ховали під піч.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Ні.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Забирали продукти харчування.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Хто з селян міг украсти хоч один колосок, його судили.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні, не дозволяли.

Хто охороняв поля і комори?

Об’їждщик на коні.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Добровільно селяни не хотіли йти в колгосп.

Чи змушували йти людей в колгосп?

Змушували.

Де переховували худобу?

В сараї, в лісі.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Коли хотіли, вночі та вдень.

Скільки разів приходили до хати?

Багато разів.

Коли почали люди помирати від голоду?

В кінці 1933 р.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Ні, держава про сиріт не опікувалась.

Хто не голодував в селі і чому?

У кого була корова, сад, огород.

Хто зумів вижити?

У кого була корова або багаті родичі.

Чи допомагали люди одне одному виживати?

Ділилися фруктами.

Які засоби вживали до виживання?

Їли рослини.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Родичі, які не жадні, допомагали чим могли.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Лопухи, липу.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Листя липи, вишні, конській щавель.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Не знаю.

Чи можна було щось купити чи виміняти в місті?

Ходили міняти полотно на сіль, пшоно.

Чи був голод в місті?

Був.

Чи знаєте що таке «торгсін»?

Іностранний магазин, в який здавали дорогі вещі на продукти.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Дуже багато.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Ні.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хоронили односельці на городі, в полі, в лісі.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Їздили на підводах, собірали померлих і хоронили в одну яму.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Ні, місця захоронення не пам’ятаю.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Поминають.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві?

В церкві поминають і згадують.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церкві в нашому селі немає.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ні.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Про голод я розповідала усім, кого знаю.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Владу. Ту, що була в ті часи.

1. Місце запису: село Сінне Миропільського району Сумської області;
2. Дата запису: 20.07.2005 року;
3. Хто записав: Мартиненко Н. А.;
4. Респондент: Іванова Анна Луківна, 21 вересня 1920 р.н., народилася в селі Сінне Краснопільського району Сумської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Сінне Краснопільського району Сумської області.

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Так.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Неврожай.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Забирала влада.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Не було.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Не було.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Ні.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Не помню.

Як люди боронились?

Не помню.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Можна.

Хто і як шукав заховані харчі?

Не знаю.

Скільки їх приходило до хати?

Не приходив.

Де можна було заховати продукти харчування?

Закопать.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Так давали.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Тільки продукти.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

“П’ять колосків”- засудження за вкрадене зерно.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Забороняли.

Хто охороняв поля і комори?

Сторожа.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Йшли добровільно.

Чи змушували йти людей в колгосп?

Не примусово.

Де переховували худобу?

Скотину ховали де хто мог у пісок.

В який час ходили забирати у людей зерно?

По-різному.

Скільки разів приходили до хати?

До нашої хати не приходили.

Коли почали люди помирати від голоду?

Помирали з 1932 року.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Ніхто не турбувався.

Хто не голодував в селі і чому?

Усі.

Хто зумів вижити?

Хто не був заможним.

Чи допомагали люди одне одному виживати?

Допомагали.

Які засоби вживали до виживання?

Ходили міняли хто шо міг, все несли з дому.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Рідні помогали хто чим міг.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Листя кропиви, щавлю.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Листя, кропиву, кукурузу.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Не знаю.

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

Міняти ходили.

Чи був голод в місті?

У містах тоже був.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Не знаю, а чути чула від людей померло дуже багато.

Чи відомі випадки людоїдства?

Не знаю, у нас не було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Ховали померлих свої родичі.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Хто там кому платив.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Де хто міг, хто на городі, хто на кладбищі.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Родные всегда вспоминають.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві?

Згадують у церкві, а якже.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церква є й тепер, церква хритсиянська.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Хто там ставив, горбочок нагребли дай усе.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Молодь знає по голод 1932-1933 років.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Не знаю.