- Місце запису: місто Харків;
- Дата запису: 19 лютого 2008 рік;
- Хто записав: Сергій Буковський, режисер;
- Респондент: Порожня Ганна Савельєвна, 1924 р.н.;
- Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;
Ви така вже солідна, досвідчена людина, багато чого побачили у своєму житті. А звідки взагалі у людей, вашого покоління, вашого віку, вистачило скільки сил, щоб витримати голод, війну, репресії, післявоєнні часи, обради на кшталт там «селюк», звідки сили з’явились, щоб вижити і щось розповідати нам сьогодні? Звідки цей резерв сил, як ви думаєте?
Як я думаю, я там думаю, що 10 млн поклали в Голодомор і вижили, хто зна як вижили. І я, і ті що вижили. Так і наша, люди, я не знаю, як це пояснити, вижили, тай все. Може Господь Бог зберіг їх, шоб розповіли про те страхіття, може й тому вдалося вижити. Я пережила 4 великих голоди, не тільки 33-го, ше й 47-го, ше й в войну. Я була в лагері.
А чому так сталося, як ви думаєте? Чому саме на долю вашого покоління це все випало? Інші ж живуть і все нормально, ніяких війн, ніяких голодовок, все нормально, ніяких репресій. А чому так буває, що на долю, ви ж самі сказали, 4 голоди, війна, репресії, чому саме, це хтось так замовив, чи так сталося, от обставини, історія так сталася. Чому саме от на вас це випало?
Це не тільки, це на всю Україну таке випало. Того шо Україна, як то каже, на роздоріжжі, які війни не йдуть, то все через Україну. Візьміть Полтавська війна через Україну проходила. І ця ж війна в основному на території України, то через всю Україну пройшла з заходу на схід, а потім з сходу на захід. Як то кажуть, велика вона дуже Україна, і нація. А Голодомор, по-моєму, це навмисно таке зробили, щоб загнати людей у колгоспи. Це з такою метою. От за Голодомор, як, тоді було три міхви складені радянською владою про Голодомор і записані в історії Радянського Союзу: перший міхв, що ніякого голоду не було, шо це видумки українських націоналістів, ворогів народу, шоб скомпроментіровать в очах міжнародної спільноти радянську владу і комуністичну ідею, це один міхв. Другий міхв такий: в деяких місцях голод і був, тому що запеклі вороги радянської влади – куркулі не хотіли ділитися з радянською державою хлібом, не давали хліба людям, закопали його в землю, загноїли і від того був голод в деяких частинах. Але ви даруйте, голод, то був в 33-му році, тоді вже куркулі були знищені як клас. Почали колективізацію в 29-му році. Це в нашому селі спочатку пана Бруньку, вивезли і попа, зруйнували церкву, все церковне майно вивезли у район, де воно там далі пішло, хто зна. Пана і попа із сім’ями вивозили як: посадили, це взимку було, на сани, одівайся і забирай шо хочеш, у руках, шо возьмеш. І вивезли, невідомо куди вони ділися.
Розкулачили?
Так. Ні, розкулачували кулаків, а це просто вивозили. Усе їхнє майно, худоби, будови, земля усе це передали в соз. Так називались тоді колгоспи – товариство спільного обробітку землі. А потім, коли вже вивезли, це вже в 29-му році, а в 30-му році вже взялися за куркулів. І лозунг такий був: «Знищити куркуля як клас». І знищили. Куркулі, кого куркулями вважали, в кого там було двоє коней, у кого були міцні робочі руки, ці люди, вони не наймали нікого, вони самі тяжко працювали. У кого був клапоть землі, то вже куркуль.
А ваша сім’я була куркульська чи ні?
Ні, це були батраки. Безземельні. Куркулів вивезли всіх. Вивозили так, як в войну татар з Криму, тільки татар у вантажних вагонах, а цих просто не об’являли, нічого. Позаїжджали підводою в двір, заходили в будинок, в хату і сказати: «Збирайтеся, збирайте дітей, збирайтеся ви, беріть собі у руки, шо хочете, беріть у руку». Ну цінностей таких, як золото чи там шось у селян не було, так шо бери, шо хочеш.
Ну і що вони з собою брали?
Ну хто шо, хто одежу, хто їжу, ну хто зна, шо вони з собою брали. Садовили їх на підводи і організовано вивозили в район, а далі, хто зна, яка їх доля.
А ви бачили, як вони їхали, чи батько розповідали?
Я цього не бачила, бо наша вулиця була так окремо од теї дороги, яка вела в район. Це все розповіді батьків, мені ще тоді мало років було, так шо я цього не розуміла, бачила його, но не розуміла, шо воно діється.
А чим батьки займалися ваші?
Потім, я оце вже докажу. А потім їх грузили, і знову все оте куркульське, в якого там земля, майно, худоба, будови, все це переходило в соз. Це в 30-му році. А вже в 31-му році, як говорили, шо це куркулі закопали, куркулів уже не було, вони були знищені. Може вони там на Соловках, чи куди їх вивозили і закопували шо небудь вони, міхв, бо їх уже не було в селі. Так що ото тоже міхв.
А що от власне вам запам’яталось з тих років? Нічого такого майже не запам’яталось? Скільки вам було років?
Ну десь 7-8 років. 8 років.
Все стерлося із пам’яті, але може щось залишилося?
Нє, це не може зітертися, це така, як то каже душевна біль і рана на все життя. Воно пам’ятається, особливо було гірко од того, що не дозволяли говорити про це. Заборонено було.
А хто не дозволяв?
Влада.
Влада, це таке дуже загальне поняття, хто конкретно.
Ну загальне понятіє, якшо влада цього не дозволяла, то не робили цього.
Батьки про це розповідали?
Да, ну і ще, шо тоді пішов такий слух, чутки такі пішли, що хоч писали в пресі, що після того, як знищили куркуля, селяни добровільно пішли в колгосп, так само як ото у Шолохов о поднятії цілині, пішли добровільно в колгоспи, а то не так було. Приїжджали якійсь, я не знаю, хто вони такі, з району приїжджали виконавці, вони називалися. Визивали людей, тих, що залишилися, це були тільки… основне було признак куркуля, шо в нього була земля, ті, що залишилися це вже були безземельні. Визивали в контору, садовили, як оце мене, на стілець і казали: «Пиши заяву, шо ти добровольно вступаєш до колгоспу, а якщо не будеш писати, то ти підкуркульник, тебе настигне так сама доля, шо і куркулів – вивезуть». Люди боялися і всі писали. Ну половина ж людей було неграмотних, тому був писар, там сидів, він за нього писав, шо я такий-то і такий-то, ну од імені того, що не вмів писати «добровольно вступаю в соз і зобов’язуюсь виконувати то то і то то». Він підписував, якщо міг, чи ставив там хрестик, чи галочку і це від нього заява. Він кажного була заява, шо вони добровольно вступили в колгосп. Ну задумка в них була така, не колгоспи строїти, а будувати комуну, це перехідне – колгосп. А тоді буде все спільне, тому ті, що вступили в колгосп, все своє майно здавали в соз. Ну мої батьки, наприклад, здали коня, корову, порося, курей. Батько був, він займався, був хороший плотник і столяр, то він сам зробив і сани, і віз, і воронку, і плуг, і цим самим заробляв. Там їздив чи в економію, ну роботу виконував тим конем. Все цей інвентар забрали в соз, шо залишили, так це собаку і кота не забрали.
Залишили собаку і кота?
Котів і собак залишили, цього не брали. Це правда.
Як собаку звали?
Сірко, був собака і довго у 32-му році… зимою всіх собак переїли люди, а ми довго свого Сірка жаліли, це ж таке, як член сім’ї Сірко, собака. Ми жаліли до того часу, пока вийшли на подвір’я і остався тільки ошийник, а собаку вкрали і з’їли.
Сусіди?
Та хто зна, люди. Вже в 32-му році став колгосп, усі були колгоспниками. Вже на весну сіяли вже на колгоспних полях. Великий врожай був, багато вродило хліба. За працю в колгоспі нічого не платили, трудодні писали.
То Харитоненко краще був?
Ну в Харитоненка кожного дня видавали зарплату, шо заробив те й получив, а тут писали паличку – трудодень. Восени, після врожаю, повинні платить натурою, зерном. Ну я кажу, у 32-му році урожай був великий. Та із району наклали такий план хлібоздачі, шо уродило в два рази менше, чим був той план. Здали все. Навіть на посів не залишили те, шо вродило. Та не вистачило того всього, шо вродило. Знаю, батьки подилися, но залишилося селянам, тільки те, шо на огороді зібрали, там оклунок кукурудзи, торбинка квасолі, горщик гороху.
Городина?
Городина. Те, що зібрали. У погребі була картошка, було буряки, діжки з квашеною капустою і огірками, ну така сільська, а хліба не було нічого. І знаю, батько з матір’ю так журилися, як же пережити зиму на оці продукти. Ну в нас то сім’я тільки з трьох чоловік, а на нашій вулиці більшість було багатодітних сімей, було по семеро і по шестеро, і по четверо. А город у всіх одинаковий, 30-ть соток, то як з цього городу прожити. Як то кажуть, смерть з косою за плечима вже надвисла над селом. А тоді почалася нова біда. Із району нажимали виконуйте план хлібоздачі, десь поховали хліб, мабуть звідти і пішло, шо куркулі закопали. Хоть їх уже давно не було в селі. І тоді почали ходити по хатах. По хатах ходити, відбирали все те, що з городів зібрали: кукурудзу, квасолю, горох, там у кого просо було. Із погребів брали картошку, буряки, ну все те, що було.
Я вибачаюсь, но я трошки не розумію, як до сьогодні до вас в хату заходять – віддавайте, ви відкриваєте холодильник і віддавайте все.
Вони не казали давайте, а вони заходили і шукали. Шукали, находили і забирали.
Ну це ж моя власність, як це можна зайти в хату і забрати? А що люди віддавали і так «ну беріть»?
А людей не питали, їх заходили, забирали і все. Люди почали ховати свої оті скрутні запаси. Хто там під стріху, хто у комін, були такі, шо на подвір’ї викопували яму, закопували оте, шоб зберегти для сім’ї. Шастали скрізь: на подвір’ї, на горищі, під стріхою, у погребі, у кладовці. Були такі залізні щупи і так пробивали землю на подвір’ї, шукали ж яму, як найдуть оте все виберуть і заберуть.
Це були свої люди місцеві з села чи звідки вони були?
Ні, не з села, це вже були із району. Це так я вже і з історії догадуюсь, шо це були оті 30-тисячники, знаєте історію, шо їздили із Пітера із того прислали на Україну для закріплення радянської влади і для заготовки хліба для голодаючих пітерських робочих. Тільки це вже я з історії прочитала.
А як вони приходили, ви власне не пам’ятаєте, не бачили?
Я бачила, як вони в нас на подвір’ї були.
Як вони виглядали, як це було, вранці, вночі, коли це було?
Удень, ну як виглядали, мужики тай все.
А що мама казала, батько, що казав?
А хто їх що питав. Вони заходили так.
А що мама робила в той час? Де вона стояла, не пам’ятаєте? Мама щось кричала їм, просила, чи не кричала?
Були такі люди, шо і плакали, і голосили, і просили, і все, но як то кажуть «Москва слезам не верит». Таке було. Батьки почали думати, як же зберегти оті запаси, шоб не одібрали. Ну знаю, шо мама варила чавун картошки в мундірах, потім різала його на такі кружальця, засипала в піч гарячу, а ввечері вже виймала такі засмагляні, картопляні сухарики. Таких картопляних сухариків вона насушили два мішки. Насушила оклунок буряків і моркви тоже сухої. Ну це десь треба було заховати, бо прийдуть заберуть. Знаю, в нас так був город відгороджений від подвір’я тим тином, за тином росли гарбузи. Гарбузиння розстелилося скрізь і повісилося на тин, батько взяв оте гарбузиння на тину, так роздвинув, шоб не видно було і не пошкодити його. Роздвинув гарбузиння на тину, на грядці викопав там яму. Шоб не видно було слідів ями, він землю з ями зсипав у відро, передавав мамі через тин, а вона виносила за двір і висипала ту землю в рівчак. Потім у ту яму поставили діжку, в діжку поставили мішки з сухарями, оклунок кукурудзи, який зібрали з города і гороху трохи, квасолі, все оте склали туди, закрили діжку кружком, дерев’яним, а потім дошками заложили, засипали землею. Батько розгладив оте гарбузиння і так, як воно було повісив на тин, пройшло декілька днів, вже пройшов дощик і вже не видно було отеї схованки ні з подвір’я, ні з городу. І коли прийшли, я тільки бачила, троє мущин. А хто вони такі були, в чому вони були одіті, ну в штанях, не в спідницях же. Вони скрізь шукали. Раз іще з цього подвір’я нічого не взяли, то десь воно є, ходили з отими залізними штирями, пробивали землю скрізь на подвір’ї, но не найшли. І так ми ту схованку одкрили аж весною. Воно, звичайно, нашу сім’ю врятувало від голоду. Так вдалося це зробити.
Велика хата в вас була?
Ні, хата не велика, а як обична хата. І хатина сама, і ще батько сам її зробив, своїми руками. Коли він женився, молодим, в 18 років женився і пішов в армію після того. З армії прийшов, треба було будувати хату, бо у батька ще було два сини і дві дочки, ну в общем у батьків ніде було жити. А на хату не було матеріалу, він вночі ходив у ліс, на плечах носив, коня ж не було, на плечах носив те дерево, а дньом тесав і зразу закладав, ну ото зробили таку хатку.
Хата була з дерева чи з землі?
Ні, у селі я не знаю, чи в кого була підлога із… цей знаю, де там дом, тих людей, що їх розкуркулили, в одній хаті була підлога дерев’яна, у хаті, а в хатині земельна підлога, це я знаю. А в селі ні в кого не було. Може, ага, у попа там було, і в пана Бруньки був двохетажний будинок. Тоді в тому будинку, ще була сільрада.
То в заможних, якщо в людей два поверха, то то заможна людина?
Ну це один був на все село, це пан Брунька був, це в нього хвамілія така Брунька.
Ікони були в хаті? Не пам’ятаєте?
Були ікони.
У церкву ходили по суботах, неділях?
Ну всяко тоді вже, я пам’ятаю, у церкву, ще пам’ятаю, не знаю скільки мені було років, но тепер дивлюсь на отих діток і два роки, і там півтора року, ходять і молять і все, а в мене ж не було ніякої одежі. Помню, шо мама поставила мене на полу, замотала в рядно і понесла в церкву. Церква далеченько була, от у центрі села. І це пам’ятаю, як причащав батюшка і давав із ложечки того меду, це я тільки запомнила. А вже, якшо я пізніше, напевно, в тому ж році, церкву зруйнували і попа вигнали, так шо церкви вже не було.
А пам’ятаєте, як її зруйнували, ви бігали дивитися?
Ні, ми жили далеко від центру і я туди не… її не зруйнували зовсім, знесли купол, те все начиння, яке там було, а церква залишилася, сам будинок залишився. І тоді вже після голодовки, там були дитячі ясла, в тому приміщенні.
А чому ви думаєте, та влада, радянська влада, таку атаку вели на релігію, на християнство, чому це так? Чому вона їм заважала?
Це як було «опіум народу».
Що значить опіум?
Ну таке було, релігія – це опіум народа. Це задурманюють людей, шоб несли в церкву гроші, шоб молилися, так атеїзм був. Це, як то кажуть, ідеологія комуністичної партії.
Багато людей померло від голоду в вашому селі?
Це, я ж кажу, це страхіття було. Уже у 32-му році, як ото вже походили, позабирали оте все, то вже зимою, деякі сім’ї до нового року ще дотягли, хотя після нового року вже не було нічого. Поїли котів, поїли собак, як то кажуть. Все, що нявкало, гавкало, шкряботіло, квакало, все те з’їли, ловили мишей, ловили крис, з’їдали крис. А до весни 33-го року більша половина вже померли людей. Уже на нашій вулиці, ну я не знаю точно скільки було подвір’їв, ну приблизно 18-20-ть, то із них може якихось восємь було, шо в них були люди, а то всі вимерли люди, не було. Самі перві вимерли багатодітні сім’ї, я знаю сім’я Скляренко, там були шестеро дітей, ну одна дівчина, то ота подружка моя, мого віку. Вони всі вимерли. Тоді Христилки були там, сім’я багатодітна, тоже вимерли. Сім’я, дядько Мусій, наш сусід, там тоже було четверо дітей, чоловік і жінка, і діти Павла, сім’я велика була, до весни із цієї сім’ї ніхто не залишився, всі вимерли.
Як ви про це дізнавалися, що люди вмирають?
Ну тут же на очах, не знаю, як там в селі робилося, тут на очах було.
Що запам’яталось особливо?
Ну, що запам’яталось особливо…
Ви саме бачили, як люди мертві чи лежать, чи пухнуть, як це було? Це страшно на це дивитись?
На вулицях лежали мертві люди, більша половина подвір’їв були пусті хати, заросли бур’янами, і з бур’янів ото, як привиди виглядали хати із вибитими вікнами. І на те страшно було дивитися. Оті трупи, шо валялися на вулицях, їх нікому було хоронить. Це так добре запам’яталося, шо по селу їздила підвода, гарба запряжена і два чоловіки їздили на цій підводі. Мої батьки жили дуже бідно, це я із свого раннього дитинства ще пам’ятаю, як мені дуже хотілося ляльки. А побачила я її, пішли у гості, не знаю до кого і там хлопчик був такого віку і в нього в руках була та кам’яна лялька, невеличка. Я, як побачила ту ляльку, ніколи ж не бачила, схватила рукою за ту ляльку, а він своєю рукою, і кричали не своїм гласом, вибігли матері, розмирили нас. Ну мати моя пояснює, шо «то Ромчина лялька, я тобі поїду на ярмарок і куплю таку саму». Ну а до того, шоб вже мені не скучно було із тряпок зробила мені ляльку.
Мама чи папа?
Мама. Кожного разу, як їхала мама на ярмарок, я з такою надією виглядала її і надіялась вона привезе ляльку, но я була дуже боязлива, сором’язлива. Не знаю як. Прохожу день, якшо мама не скаже їсти іди, то я ніколи не попрошу, боялась чи шо, хто зна чого. Ніколи, привезе мама, приїде, я так заглядаю ту корзину, не привезла ляльки, іду поплачу з своєю тою тряпічною, ну ладно на другий раз мама привезе. Так я прочекала два роки і не було теї ляльки. А вже осінь як настала…
А як вона виглядала та лялька, як її звали, з чого вона була зроблена?
Я вам можу січас її показати, бо я зробила таку ляльку, шоб показати своїм правнукам.
Покажете обов’язково. А вашу як звали ляльку?
Лялька.
Просто лялька?
Просто лялька. І це як гратися, в мене була лялька, коні в мене були свої, це палки такі довгі, на опогибнику я їх ставила, клала їм трави їсти, все, собака – це такий маленька дровина з сучком.
(30 хвилина)
Давайте повернемся до поховання?
Хто на вулиці помер, того укидали. І кричать, вулицями їздять і кричать: «Давай мертвяків». Було так, шо дивляться сусіди вже, там пройшло 5-6 днів, ніхто там нема, не ходе, то казали «ідіть в ту хату, там, напевно, вже всі вимерли». Знаю, це із розповіді батьків, я цього не бачила. На нашій вулиці, там, де Вуграх жила тітка Горпина, її називали, ще молоді люди, чоловік помер з голоду, а вона залишилася, одна дитина 4 роки і друге немовля в колисці. І от сусіди сказали цим повозам, шо «от уже тиждень ми не бачимо цієї Горпини, може вони померли, зайдіть у хату», це так сусіди писали. Ну, коли вони зайшли в хату, побачили дуже страшну картину, з голоду та тітка зійшла з ума, вона забилася в куток, сильно кричала, тряслася, кричала, боялася, шо до неї підступають люди. А потім вона в відкриті двері вискочила і з криком бігла у поле, пока замертво упала, бігла, поки впала, а коли впала, то вже була мертва. Подивилися старша дитинка лежала на полу мертва, а немовля все вгризяне до кісток. Вже вона не при умі вгризла свою дитину. Ну в мене був двоюрідний братік, Івась, Іванко, йому було два роки, вони недалеко від нас жили. Я так часто ходила до них. І він такий від голоду ослабший, не міг від голоду ні ходити, ні говорити. Сидів на лежаночці, так скрученим, простягав до людей тоненькі рученята, згинав і розгинав прозорі пальчики, як молитву повторював: «Дай, дай, дай». Ну всі знали чого він просить, а дати було нічого. Так і помер той Івась, як то каже, не пізнавши того світу, не заставивши звернутися тих, хто прирік його на такий жахливий кінець. У селі організували, як допомогу, ясла для дітей. У ясла приймали до 10-ти років дітей. Там раз на день шось варили їсти, не знаю, якусь похльобку, но хліба не було. І всіх дітей матері посилали туди щось поїсти. Ходили й ми. Я ходила із… ходить далеченько було… із сусідським хлопчиком Миколкою. У нього батько вже помер із голоду, помер старший брат Максим, а вони по-сусідстві жили, то я харашо знала цю сім’ю. Помер старший брат Максим, а менший трьохрічний Саша вже не міг ходити в ясла, а потім помер і Саша. Після обіду в яслах клали спати. І кожного разу двоє-троє дітей не просипалися, вмирали.
Ви це бачили?
Це я бачила своїми очима, но я не могла зрозуміти, чого вони помирають, шо це од голоду, просто їсти хотілось і все. А шо це од голоду помирають до мене це не доходило. У нас така була думка, шо це кладуть спать спеціально, шоб вмирали діти. І ото, як тільки пообідали, то ми з тим Миколкою… у заборі був ход такий і залазили і ховались у бур’яні, а як діти просипалися тоді вилазили, боялися, шо покладуть і вмрем. І от одного разу, пройшов дощик, а ходили навпростець, через греблю, то далеко, а навпростець через луг. Була дорожка, після дощу дорожка та вкрита водою, ми так і йдемо, взялися за руки і так задоволено хлюпаємо босими ногами по воді. Раптом серед калюжі Миколка скрикнув, підняв високо вгору руки і впав обличчям в воду. Я скоренько взяла його за руку, з великим зусиллям витягнула на траву. Постояла та бачила, шо він не збирається підніматися, побігла до його мами тітки Параски. Вигляд у неї вже був страшний, вона вся опухла, ноги були як стікляні, в деяких місцях вже потріскалась кожа. Разом із нею ми пішли за Миколкою, він ще був живий, а піднятися вже не міг. Слаба мати тоже не могла його взяти на руки, вона попросила мене допомогти їй. Перевернула Миколку вверх обличчям, ми взяли його за руки з двох сторін і потягли додому. І оце дві широкі глибокі борозенки, залишені Миколкиними ногами на мокрій, сілшьській дорозі, закарбувалися в пам’яті на все життя. Затягли ми Миколку в хату, поклали на долівці і я пішла додому. На другий день заходжу до Миколки запитати чи йтиме він у ясла. Його мама сиділа на лаві, опершись спиною об стіну, далеко за плечі закинула голову і вже невидячими очима дивилася у стелю. Посинілими губами шось шептала, но вже, шо говорила не можна було розібрати. Так вона Богу душу і віддала, сидячи. А Миколка лежав на тому самому місці, шо ми його залишили. На його мертвому обличчі глибоко запали щоки, а широко відкриті очі, голубі, дивилися німим докором і людям, і владі, і світу, і самому Господу Богу. Мені дивно і боляче слухати уже тепер, як деякі літні жіночки такого інтелігентного вигляду виступають по радіо і говорять «В то время я жила на Украине, никакого голода не было, это вранье». З чого б вона це говорила, чи то вона так ненавидить Україну, чи може запекла хванатка комуністичної ідеї, чи за великі гроші, але це ж яка неправда. Правда там тільки буда та, що вона може й жила на Україні, може й голоду не знала, бо належала до правлячої сім’ї. А не побачити отого страхіття, що було, це міг не побачити тільки глухий і сліпий, або мертвий. Значить, говорила вона неправду.
А чому так люди, розумію, що ви зараз спираєтеся на якійсь літературні речі, ваші щоденники, я дійсно думаю, показують по телебаченню, по радіо, в газетах, а одні кажуть голод був, інші кажуть голоду не було. Навіть в нас в Києві, сусідка наша за стінкою живе, така бабуся з Харкова. І я кажу дружині «піди подивись, попитай». А вона така під 90, але така шустра. Вона приходить «голоду не було», вона кажить. Я кажу «як це не було». Вона каже: «мій батько отримував пайок, а хто не працював, той помирав». Ви правду кажите, хто до якої касти належав. Чому так люди, так що не було чи було?
Ну значить, вона не голодував, значить їхній батько… пайок кому давали, тільки тим, хто при владі були. І в Харкові було, голод був, і голодали люди. Знаю, одна наша сім’я, це мені вже розповідали, із розповіді людини, нікого із села не випускали, про голод говорить не можна було. 60 років забороняли говорити про голод. Якшо, хто скаже, шо був голод їх об’являли ворогами народу, їх вивозили десь у Соловки, десь у Сибір. І тому я знаю, шо уже після голодовки, там у 36-37-му році, тоді їздили по селах, забирали ворогів народу. З нашої школи, пам’ятаю, вчитель історії був, це вже я була в шостому класі, вчитель історії був Тирентій Іванович, ми його так любили, такий молодий, чорнявий, хороший, учитель, розповідав багато. Побув він десь до Жовтневих свят, а тоді не стало. Не стало і мовчки, ніхто нічого не каже, друга вчителька почала.. І тільки я почула батьки це про голод, про шось, говорили як, страх такий у людей був, шо страшно було говорити із друзями, із сусідом, як тільки шось сказав проти радянської влади і донесуть, відразу ж ворог народу, його забирали. І це батьки пошепки казали, шо забрали того вчителя, бо він ворог народу. Ми вже тоді гасла ті знали, що «Як ворог не здається – його треба знищити», «жити стало краще», «жити стало веселіше», «знищимо куркуля як клас».