1. Місце запису: село Рясне Золочівського району Харківської області;
  2. Дата запису: 2008 рік;
  3. Хто записав: Сергій Буковський, режисер;
  4. Респондент: Пономаренко Галина Михайлівна, 1926 р.н.;
  5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Рясне Золочівського району Харківської області.

З 26-те по 18-те ноября, там півтора місяці я прожила.

А багато в вас було дітей в сімї?

У сім’ї четверо нас, четверо ше й осталися. Батька з войни немає, мати умерла 94 годи було, прожила 94 годи.

А це четверо всіх живі? І брати, і сестри?

Живі. Один в нас брат, а нас три сестри.

Вони младше за вас?

Одна старша. Одна з 23-го году, а то менші, такі, шо вже після 33-го.

А яка у вас була сімя, чим тато займався, чим мати займалася, хто вони були?

Чим вони займалися, тоді займалися у них поля були. У нас пана не було, а одноосібно робили, земля була. І вони жили як, робили, обробляли землю.

Хлібороби?

Хлібороби. А коли прийшли, одібрали в  колхоз землю. Зразу не колхозом називалося, а, я забула, як вони називалися. І сходилися, заставляли у колхоз. А батько не пішов у колхоз.

А чому?

Ну знаєте як, без привички, а на таких тоді було більше гонєнія, і більш… А він пішов у Харків. Пішов у Харків робить. У Харкові він робив аж до 39-го года. У 39-му прийшов уже, а тоді ж так і пішов в колхоз. Ну їздити, сім’я дома, вже, та ми вже взрослі були, а тих двоє менших було.

Далеченько їздити було? А ви були з мамою, мама вас виховувала?

Да-да, з мамою. Транспорт уже не було, тако або Золочів, або Довжок, 20 км, на станцію.

Поїздом?

Поїздом. Тоді автобусів не було.

Щось пам’ятаєте взагалі про 33-ій рік? Скільки вам було тоді?

Шість год з половиною було. А чо ж я не пам’ятатиму, коли я сама дома хазяйка була.

Як це?

Як та так. Дожилися, шо ніт ніде нічого. І мама тоже проміняла усе де, шо було. А вже до весни, шо вже бур’яни стали, то батько возив хліб звідти, із Харькова, та підкрепляв. А тоді таке время було, шо за хліб убивали і одбирали хліб, і хліба не возьмеш скільки хочеш, а надо в очереді простояти, по хлібині чи по скільки назбирати, шоб привезти.

Це батько розповідав вам?

Це розповідали, і мати це ж поїхала за хлібом, як  я осталася сама.

Як це так? І дітей покинула?

Ай Боже, тоді таке время було, шо не рад ніхто нічому. Бросила, а шо їй робити, коли та старша од мене на три года сестра, уже така, шо ітиме, те мале на руках несе, а мене ні нести, ні везти, і ручки пухлі, ножки пухлі, куди. І вона бросила уже ну, як на проізвол судьби.

Нічого собі.

Ну в неї положення не було. Уже нічим було, трох вона єлі.

І шо ж ви робили одна в хаті в шість років, страшно ночувати навіть?

А я не ощущала ніякого страху. Хата не закривалася, а я ось розказуватиму. Як, ото, за то я, Леонід Семенович, поставили ж на кладбіщі хрест за Голодомору і то собралися туди, а у мене ж то на душі болить, я його знаю, я його пережила. Ну то так кажуть кому казка, або шо, ну я його на собі іспитала. Я його не можу розказувати, без сльоз я його не розкажу, шо я пережила у тих дєтских годах.

І шо ж ви пережили, мені то ви можете розказати?

Ну я розказуватиму, а тоді вам не істересно буде слухати.

Ну а чому ж ні. Як ви вижили? Як вам вдалося вижити?

Поїхали, мама бросила, а нєт ніде нічого, а бур’ян вже був і у мене, там я казала дівчатам, оце як в’їзджали в село, отам до кладбіща, і получилась вона перва хата, там тако фігельок стоїть, тепер уже, то собствіно моя родіна, а тільки кришу переробили, пластікову поставили і кришу переробили, а то точно тако… і там же садок і то дорожкою піду в садок нарву оберемок бур’яну, лопучків разних, прийду, сяду в дворі поїм, а так і ще піду. А тоді бабушка моя жила, тут же вуличку, як проїжджали, одна, а то в другій вулиці, батькова мати. Хоч вони дві сім’ї, там ше дядькова жила. Піду туди, а баба така дати нічого, а з браги лад якийсь спечений, а ладь з браги. Ви понімаєте, яка брага? Не понімаєте? Був спіртний завод на зернові, а то вже одход із цієї браги, там таке шолуха, із зерна тоді воно і ото те зціжували, це ж не каждому. А нада було ще його виміняти. Це завод був у Брателівці, спіртний, і аж на Івашках був. І нада тієї браги виміняти за шось. А тоді спечуть ото, ну піду баба дасть оладь. А тьотці ж не нравиться, я її не нужна, а вони оставляють. Стала суперечити, шо, каже: «Там у школі полять ярину і дають їсти, іди і там». Ну а шо приходиться добиваться, находити, де школа і де… Пішла, я вже не помню як, но помню, шо на полі ж я була, як отдихали, ярина зійшла, а бур’яну багато було, пололи ярину. А найдужче запомнився, як їсти вже стояла коло столови. І це ж я не один день ходила. Я не помню скільки мама там була у Харкові, бо я це обітала і в бабушки, і то сама, і то ж одправили ше туди. Запомнилося, шо стояли під столовою, очередь же їсти, і два парні, уже таких, уже здорові, стояли і в очереді впали, впали намертво. А на кухні робила молода дівчина, вийшла, так поштовхала, одного в живіт і другого в живіт. А ми ж так і стоїмо, тієї похльобки ждемо, пішли. А вони вже ж дали тієї підводи, шо їзде збирати. Прикро каждий день і не один рейс робила. В мене ж тут біля двору возили і  я ж бачила як. Назбирає на підводу, накладуть, як попало, там рука лежить, там нога висе. А на кладбіщі покопають здорові ями, не тако шо на одного, а здорова. Під’їде, переверне, повикидували тако в яму, хто як упав. А були такі, що ще не дійшли совсім і тих туди вивозили. Ми ж таки пішли їсти. А шо їсти, не повню, чи хліба хоч трошки дали, чии… а заповнилося, шо в тарілці розсольнік був, кусочок огірка і кусочок картошки.

Смачний?

Ото і з тим йшла. І стільки я там ходила, я вже не помню, чи один день, чи може не один день, а попомнилося, шо вже коли, оце як їхали вулицею, оце там рівчак і протів рівчака було посіяне жито. І я найшла те жито, воно ж було блукаєш, дитина. Уже жито таке налилося. Пішла і рву там колосочки ці. Рву, чи може мняла і з колоском їла, а це глянула іде моя мама і сестричка, а маленької сестрички тай нема. Вже не принесли звідти. Кажуть, стояли в очереді за хлібом і вона на руках так і вмерла. А ще як тут була, шо браги, тієї ж браги, шо я розказую, шо напекли, у тарілочку насиплять, тай ручками бере і їсть. Дитина, така може й годів два, ходила, тоді падали, шо й ходили. Його страшно згадувати. А зробила нехарашо, вийшла,  дивлюся ідуть і вийшла я до їх же. Вони не ожидали, шо я може й жива. Несла мама хліб. Прийшли, додому ж привели мене і дали мені хліба, кусочок небагато, шоб з’їла. А тоді вже послє більше дали. Бо зразу я б могла поїсти і тощий желудок був. Вона ж не думала, шо я жива, бросила ж.

А як мама була вдягнена, не памятаєте? Як ви її побачили, вона через поле йшла, по стежці йшла?

Нє, вже в селі тутачко, я ж, в селі посіяне теє жито.

Ви до неї побігли чи вона до вас побігла?

Вона мене не бачила, я в житі була, я вийшла до неї, а вона до рівчака доходила. Ви проїжджали той рівчак, це на виход з села, там рівчак, ото протів того рівчака було через дорогу туди жито, а вона ішла по цю сторону, я вийшла до неї. Ну ви знаєте, воно тоді таке время, шо ні радіти, ні хто зна шо, сам собі вже не рад був. Може хто скаже, шо такі безсердечні, шо бросили, там невиходне положеніє було. А так просто мене сам Господь сохранив. Не було нікого, увійду у хату – пуста, я ні замикалась, нічого, в мене якось страху не було, я не понімала. А ще до цього ж, і зробили самі свої односельчани голодовку.

Як це?

Оружность була, це Рясне, тоді люди туди носили міняли, там хоч по-трохи було. А у нас свої ходили з щупами, тоді полів і не було, долівки і були такі, шо зерна закопували  хаті. Закопа і долівку замаже, шоб не видно. А такі залізні щупи, ходе пробує, де воно ж чути, де пустота, одкопують і забирають. Вроді вивозили, а куди вони вивозили, як ходили свої сім’ї спасали, то єсть такі, шо актівісти такі, а тут такі підсобні.

А як їм жилося потім, після цього?

У піджаках були, у піджаках кармани попроривають, а тоді понасипають, обсипляться кругом і то для сім’ї єсть. А як їм жилося, воно уся жизнь, ото до самої войни, воно отаке і було. Тільки, шо хоч хліб був. Ага, і прийшли ше, це ше не їхала мама в Харків, це ше ходили ці комнезами їхні. Пощупали, пощупали нема нігде нічого, а раньше, тепер томан говорять, а то різали помір з кабачками і сушили для борщу на зиму. І буряк сушений був з кабачками тоже для компоту. Тепер сахар, ніхто того буряка, а тоді же ж із буряка, стояла у глечиках. Вони нічого не найшли, а взяли те повисипали і забрали. І нас троє сидить на лежанці. Ото, хто зробив, свої ж і зробили. Було б луче, вони б луче забрали, а то помідори і буряк і те забрали, свої. Оце села Писарівка, воно називалось раньше Монастир, це тут монастир був. Це у совєцьку власть стала Мала Писарівка і Сільне, оце дрібні сестрички, самий більше Голодомор тут получився.

Багато людей померло?

Багато, вимерла та більше чим половина, більш чим половина. Його оце села осталася третя часть. Тут була хата в хату, які виїхали, пороз’їжалися, а так же ганяли. НЕ один мій батько не пішов в колхоз, а і ще були такі. Були сім’ями висилали. А то і самі поуходили, а ті сім’ями померли, то опустошіло все. А де кріпше, ну я ж кажу, навєрно, сам Господь удержав і мене. Отак.

Магазин був у селі? Можна було там щось купити?

За шо, де, я й не знаю, чи він був магазін. Так а купувати за шо. Нєт ніде нічого. Які тряпки були – поміняли, нема ніде нічого.

А бажання не було маму розшукати, в Харків поїхати, на поїзд сісти?

Нє, куди. Тепер ви знаєте, діти ж вони розбитні те се, а я школу кінчила, я ніде не була, нікуди не їздила. А куди б я пішла шукати її? Нє, обітала сама. Ну більш усього, шо той бур’ян вже наріс і бур’яном, бур’яном піталася, ножки пухлі були, і ручки пухлі.

Це ви памятаєте?

Пам’ятаю, ви знаєте, оце воно, мабуть, не забудеться і до смерті, не забудеться і до смерті. Оце моє дєтство. А свекруха, ше розказувала за розкулачення. Це у 32-му їх вислали. Отак же ж не пішли в колхоз, а вони уже намітили, оці ж комнезаможні, як голодранці, ті шо були, ті шо хазяїни були, тих вислали. А ті, шо чи може робити не хотіли, чи може хто зна, із бідних, із цих поіздєвалися, тих повисилали, а самі осталися. А у наших була хатка новенька, перестроєна і їм же нужна хата. І намітили, значить, розкулочити.

Забрати вашу хату?

Розкулачувати. І з Харькова уполномочений приїхав, ну й прийшли ж переписати шо єсть. А той уполномочений пише, тай каже: «та тут один собака куркульський». Одна коняка, одна корова і одна вівця, а то інвентар той, шо на полі робити, поле ж було. І ота новенька хата. І з того їх вирядили, і скільки там днів ходили вони на одмітку, ввечері і утром, шо вони не повтікали, а тоді собрали і на Сєвєр. Це був мого чоловіка брат старший, його то двоє дітей було вже, жонатий і двоє дітей, він на 20-ть год старший од мого чоловіка був. А чоловік в мене з 25-го году, то в 32-му був, так як я в 33-му. Повезли, погрузили у поїзд, повезли на Сєвєр, привезли. Привезли у ліс, згрузили і нєт ніде нічого, так вигрузили, якби тако от, то так би вони і померзли. А то ж хазяїв вивезли. Їх там були сокири, нарубали зразу гілляк, наслали і зробили пєчку, стали топити, і окружность так стали, а дітей у пазусі держали. Ну побули вони там і квартиру найшли, там же ж і люди десь жили, шо на квартирі побули. А тоді прийшло розпоряженіє, шо можна сім’ю вернути. Мужиків оставляють, а сім’ю вернути. Приїхали брати забрали цю невістку їхню забрали, старшого сина із дітьми, брат приїхав і свекруху, в мене свекруха з Малижи була, тоже брат приїхав забрав. І забрав же ж до себе. Їй нікуди вертаться, їм нікуди, з хати ж все забрали. А мущини осталися там. Ну трохи поробився, ну свекруха, то там побула і ще й 33-ій тут застала. Обєтала тоже скрізь. Ми хоч у своїй хаті, а вона то у чужій хаті. Ходила по квартирах і їсти нічого. Каже: «іду на промисел, а хлопця ж бросає Івана, іду, – каже, – а він слідом біжить». То вона в кущі сховається, та давай лякати аукати, а він вже мені розказував «Я знаю, шо то мати, а страшно мені, тай вертаюся». Ото таке дєтство наше пройшло. А мущин поробилися 3 годи, утік з цеї, мого чоловіка брат звідти з Сєвєра. А тоді перед Новим Годом втік і батько. Утік батько і сюди ж не являлися. Той утік, приїхав, жінка жила у сестри, ночью він прийшов навідався, сказав і поїхав у Харків, у Харкові устроївся. Отут де Газпром, отам він тачечкою возив по трапах етажі строїв, тепер крани, а тоді тачечкою. А свекор прийшов і сюди ж не являлися, а на Івашках, на Івашках там устроївся, там був завод спіртовий і він там став робити на квартиру і забрав же ж туди жінку і сина ж цього меншого. Ну поробився він, аж поки свої не бачили. А із нашого села там в Конгресівці робив, вони там 3 км розстояніє, головою сільського совєта, головою робив наш чоловік. Побачив його там, а увечері приїжає «чорний ворон» і ладно забирайте, ото він там 3 года побув на Сєвєрі, а тепер забирає «чорний ворон». Забрали, каже. І грошей трохи назбирали, поки робив, назбирав, хотіли ж купити квартиру. Вони ж найшли гроші, поки провірили [слово не розбірливо] не стало.

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду