1. Місце запису: cело Соболівка Теплицький район Вінницька область;
2. Дата запису: 19 березня 2021 рік;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга, співробітниця музею Голодомору;
4. Респондент: Вітрогон Віра Іванівна, 17 вересня 1924 р.н., народилася в селі Стави Кагарлицький район Київська область;
5. Розшифровка аудіозапису: Паращєнко Тетяна Сергіївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Соболівка Теплицький район Вінницька область.

Скажіть будь ласка знову як Вас звати? Прізвище, ім’я, по-батькові, коли і де Ви народилися?

Вітрогон Вєра Івановна, сімнадцятого вересня двадцять четвертого року я народилась.

Як звали ваших батьків?

Іван і Тетяна. Батько Іван, а мати Тетяна.

А фамілія батька?

Шкляр Іван Степанович.

Шкляр?

Да батько Шкляр Іван Степанович.

А мама, дівоча?

Чорнобай Тетяна Івановна.

Вони всі з Ставів, так?

Всі, всі, всі. Батько ставянський, мати ставянська і я,і ми всі з Ставок.

А в якому році вони одружилися?

Та я забула паспорт, він? Я?

Батьки, батьки Ваші?

Та забулась в мене є паспорт та не хочу шукати.

Добре, а розкажіть про братів, сестер? Скільки було, як їх звали?

Перва – Оля, потім Ніла, тоді Таня, тоді Павліна. Це ви пишете? Пощитаю ж як, оце шоб я пощитала скільки було, нас же дев’ятеро було у матері. Може я кого … Таня, я, Вєра, Оля, Ніла, Павліна, Марія, а тепер хто … Параска, дев’ятеро.

А брати були?

Вася, один тільки брат був Вася. Брат один був, а то ми всі дєвки. Уже нащитала дев’ять?

Бабусь, а чим батьки займалися?

В колгоспі?

А до колгоспу?

Тільки в колгоспі. Як батьки в колгоспі так і ми в колгоспі. Занімались в колгоспі батьки.

А коли колгоспу не було?

Колгосп бистро у нас зробили, шоб ішли землю оброблять, бистро колгосп, та забула за колгосп. В мене паспорт є десь. Я була б усе підготувала.

Скажіть а батьки мали ще до колгоспу землю, господарство?

Да.

А яке господарство?

Ну яка – коняка, корова, город, полє, а тоді вже дали нам тільки город, шо поля не було, город, а як поле то сіяли ячмінь, пшениці не було – ячмінь і жито. Крупи, а жито не було, пшениця тільки, чи той ячмінь сіяли шоб крупи були, а тоді вже жито сіяли, пшениці не було, ми пшениці не бачили, так шо бідували дуже. А головка це тридцять третій то …

Ви пам’ятаєте так?

А шо ідуть, їсти нема чого, і шо не вродило, іде по дорозі травичку рве – сіллю посолило та й їсть, а йдуть тоді за воду на (не зрозуміло), так як у корів брага була, а вони ідуть на поле та брагу ту їдять, коло браги лягають і вмирають. А як коні були шо і закопували людей. Ну уже в тридцять другому почали дощі іти, почали сіять – уже почало родить, тільки ячмінь, пшениці не було у нас зроду. Жито, пшениця і ячмінь, чи то ячмінь, ячмінь і мелем і крупи, і млинці, все ячмінь був, і просо, просо отакі кетяхи (не зрозуміло) просо, а батько, ми намолотим десять мішків – наміняв просо, пшона та й людям давав, а люди сидить ʺДай Ваня хоч стаканчик діткам кулеш ізваритиʺ бо голод, батько каже ʺНате мішок проса та змеліть та їштеʺ, а хто йде то мати то мисочкою давала, то стаканчиком, то бачить шо в нас усе з мішка виходить уже, та каже ʺСтарий, навєрно уже п’ять мишків та їдь, а то дай людям хай вони тоже міняютьʺ бо гроші треба їх хоть заплатить за те шо виміняєш пшона (не зрозуміло) а люди йшли додому до нас, ото лупу з проса просили молоть і їсти, то воно візьме меле, а тоді вмира, воно кишки забивало, так не давали вже тої лупи, вона ж кишки забива, шо ж воно водичкою запило і всьо, а це ж лупа кишки забивала.

То у Вас було просо і Ви сильно не голодували?

Нє, у нас дуже голоду не було, бо багато проса вродило, саме просо батько засіяв, не сіяв ячмень – саме просо засіяв, отаки китиці проса, а молотили коняками, у батька було два коні великі білі, бо ми ж не помолотим бо багато. Батько зробив такий круг і коні ходять і ногами вистукують і ми змітаєм, батько вже згребе, згребе, ми змітаєм мішками тоді віяв, у нас такий був млинок, шо сип і вій і (не зрозуміло) але ж батько людей спасав.

Давав людям те шо мав так?

Да. А нема шо, ідуть у хату просять ʺДай стаканчик пшонцяʺ, а мати каже ʺДай їм по мішку проса хай мелятьʺ шоби їдуть міняють …

А куди їхали міняли?

А було куди – млин такий був, шо робив пшоно і ячмінь молов, усе, був у нас такий млин був, а тоді батько зробив дома саме такий жорна – ми самі собі мелемо, нікуда не йдемо, зробив камінчики і тако ми стоємо вдвох і колотимо, і намелю, і люди йшли вже до нас. І було жменьку (не зрозуміло) цієї не брали, батько ʺНе надо, меліть та їштеʺ, а батькові часто тре, у батькові вінт такий бо забивається, а вже старе ті руки боліли.

Голод самий страшніший. Іде на дорозі – упало і вмерло. Ідеш ти з відром корові несеш – проти тебе іде, гребе, з’їла – вмерла, але коні були то забірали їх, забирали і десь закопували, я не знаю де закопували, підводи, шоб на дорозі не валялись. Ой, ой страшний да страшний. Пройде, а шож голодне, а друге йде та травички нажралось і (не зрозуміло) і готове, а підводи забирали. Був голод, но нам страшного не було, бо в нас просо гарно вродило.

А до Вас додому не приходили люди не обшукували, могли наприклад забрати оте просо, чи до Вас ніхто чужий не приходив?

Нє, нє. Нас не разу … батько – скосив, мати – зв’язала, ми носили батькові коняті, ті коні (не зрозуміло) молотили, ми змітали в мішки, віяли. Ми з голоду не було страшного.

А коні в колгосп не забрали у Вас?

Нє коні держали, коні в нас тоді не забрали. Тоді вже сам коні здаєш бо вони ж нам не надо, в нас город – поля нема, то … у нас тільки город, то коні нам не надо, то коні ми в колгосп здавали.

А за те шо батьки в колгоспі працювали, їм шось давали?

Ну хліба там дадуть чи якого там ячменю, або обробляти коняки береш, обробляєш кіньми, але не беруть у нас тоді грошей … у нас коні були гарні, (не зрозуміло).

А в селі багато померло людей?

Багато, багато.

А скільки?

Я доцю не считала.

А приблизно, може батьки шось казали?

Я не знаю таке, то шо вам батьки, осьо (не зрозуміло) вийшло і вмерло, осьо (не зрозуміло) вийшло і вмерло, йде по дорозі і вмерло, мертвих не счітали, я не знаю скільки людей.

А хто ховав померлих?

Хто?

Якщо людина вмерла то хто її ховав?

Ну люди брали відносили в яму кидали вже без труни, а так однесуть при … викопана і дощичок наклали, її поклали і на неї наклали дощичок з труни, не було кому робить же, то не робили так як зараз труну, зараз іди бери готові труни, ну а тож не було трун і дощичок дуже ж не було.

А по селу підвода їздила збирала померлих?

Да, да.

Була гарба, да?

Була коняка в один дядько і він конякою їздив і збирав.

Йому хтось сказав це робити?

Аякже. А ше в нас був спиртовий завод то коло нього було браги багато, а вони ідуть і вмирають там, і там гонили – не давали їсти, бо вмирають, тоже брали і ховали людей.

Біля тої браги багато померлих було, да?

Да, багато. А тоді вже їхали та гонили, вже не давали – вже гонили людей отгонили, витягали, а шо воно лицем лежить.

А чого відгонили?

Шоб не їло. Шоб не їло отого шо корови годувати. Дуже, дуже страшно. Ой дуже страшно, як ідеш – лежить, несеш корові, а воно лежить, але забірали, забірали шоб не валялись по-дорозі. Хто коняки має свої – своїми коняками вивозили, а кого не має – я не знаю де, я коло себе знаю шо, а там далі я не знаю у селі хто ховав, бо ховали людей, не лежали мертві на дорозі – підбирали, чи рідні, чи не рідні а підбирають, а от ви йдете – лежемо вибираєте (не зрозуміло) везе.

А шо інші люди їли? Ви кажете і траву їли, да?

Травички нарвало, намочила у сіль, укусила і іде – і готова.

А взимку? Взимку не було трави, шо взимку люди їли?

Чьо маленька така травичка?

А як сніг випав? Чи снігу не було?

Што?

Сніг, взимку ж сніг був.

А взімку?

Ну да.

Взімку робили запас бур’яну. Да. І сушили, і присолювали клали в кагат, більше різали і сушили, шоб готове.

А Ви кажете в людей були городи то шо вони картоплю не садили?

Не вродило.

Все не вродило?

Не вродило. Всі садили, всі сіяли, картопля не вродила, молоду, а просо вродило у батька мого, а картоплі не було, а після головки картопля вродила, все. Дощі пішли, вже дощу не було, а то вже тільки бур’яне і просо таке, і колоски такі … голод, хай Бог не дає ніде. Ішла, впала і готова. Або до хати прийде їсти просить, коло хати лежить, то коло хати забіра підвода і одвозе – закопують, бо вже без труни, бо де то дощичок набрать, наклали там шось под спід положили на неї і прикидали. Дуже страшно люди.

А люди із села не ходили десь в місто чи в Кагарлик шоб шось обміняти, дістати їжу?

Куда підете, куда поїдете як немала, голодні.

А пішки?

Голодна ж (не зрозуміло) ну тоді вже стали ту муку підвозить із кудовась, з багатшої країни … картопельку, тих крупців, ячменю, возили по під хатами … от у нас голод – сімена, нам привезли дали, але ж не всігда. (Не зрозуміло) мати знаєте як ділила – по кришитці, бур’янцю … лободи нарве, лобода така була жовтенька, може вона і зараз жовта я не знаю, нарве лободи і це намішає нам, а ми їмо, лобода хороша їсти, а трава – від трави вмирають.

А в школу Ви коли пішли?

Я в школу не ходила.

Не ходили?

Нє. Пішла в пер … а шо у нас багато в матері і школа коло нас була, так як через дорогу, пішла в перший клас, я це одежу наділа, приходжу я – ця надіває, кажу ʺЯ в школу не підуʺ, вони ходили усі, а я не ходила. Пішла тільки день і в школу не ходила. Розписаться – знаю, почитать – знаю, а в школу не ходила, бо я сама старша, то мені саме більше горя, іди корову поможи матері подоїть, іди мені на городі поможи пополоть, як уродило – я сама старша.

А була церква в селі?

Була.

Постійно?

Ну постійно дзвонили, ходили, але шось не давали ходить у церкву, а тоді приказ шоб открили церкву. Ходила, ходила в церву, я ше шо любила надіть – віночка і стрічки і в церкву йду, кажуть ʺКуди ти Вєра?ʺ, кажу ʺБогу молитьсяʺ.

То це скільки Вам було років? 

Отако вбрана?

Ну да.

Каждий день. Як у церкву – так і вбрана.

Скажіть, а Ви знаєте шо таке Закон про ʺп’ять колосківʺ?

Колоски? Збирать на полі? То ше й не давали, ше й не давали на полі збирать. Ходить збирать у нас не давали … бо сидиш і намнеш колосочків, а та наїлася осьцюків одна дитина, ми то більші вже ху … (показує) та й сухеньки … гонили не давали збирать.

А хто гонив?

Об’єщики с коняками, але ми собі – він поїхав, ми в другому кінці набирали в торбинку бо ше й наб’є … у кульочок, у кульочок, у кульочок, а ховаю сюди (показує) до себе, до живота, а як нема – вони поїхали, ми назбирали, назбирали і полем до хати, а мати вже намне, сушить і кулешик варить. У нас було те шо молоть …

Жорна.

Жорна, да у нас батько зробив. До нас люди ходили, от прийшли там молоть ʺНа Ваняʺ, а він каже: ʺНє не давайте меніʺ, ми ні з кого не брали (не зрозуміло) нічого не брали, хто молов – аби тільки подужала крутить, її тоже важко крутить, то камінці … важко, а ми вдвох крутим, одна стає з одного боку – вона тут, а я тут, шоб не мішать одна другій і крутимо вдвох, ми намелем шоб борошно … Та всі ж не намелять, всі ж не намелять – у кого посіяно, а посіяного не має, то хто ж намеле, то всі вже стали даже сапою робиш рядочки і сієш і родить … ой то, то страшний голод, шо йде – і лежить уже, а коло ями де (не зрозуміло) коровам, але забирали, була спеціальна … як називалась якось яма, чи ʺБабина долинаʺ чи шо … отуди десь возили мертвих.

Не на цвинтар?

Кого на цвинтар, а кого …

У ʺБабину долинуʺ?

Да. Прикопували. І там прикопували, усіх не відвезеш – ось одне лежить, друге (не зрозуміло) на цвинтар … ручачки такі копали і закопували, закопували.

А де воно знаходиться?

Хто? Цвинтар?

Ну цвинтар.

Там ʺБабина долинаʺ і зараз є.

А де вона?

Я не знаю де вона, я не ходила. Ну знаєте отаке викопане, як яма і туди, туди їх складали, там були люди такі шо прикопували.

Це за селом, да?

Там де поле, недалеко близько у селі.

У селі?

У селі, близько, да.

А шо там рядом є?

Села. 

За селом?

Села, тут село і тут село і така знаєте ʺБабина долинаʺ.

Так шо там зараз поле чи шо?

Зараз вона є.

Долина така.

Є і зараз є.

То там багато ховали.

Да ховали, там зараз … але там трава позарощувана, зараз травичка там гарно.

Ніяки хрести там люди не ставили?

А?

Кажу хрестів нічого не ставили?

Ставили.

Був там хрест?

Там є, я не знаю чи зараз є, бо хрести крали та продавали хреста.

А до спиртового заводу тільки став’яни ходили, чи може ше хто?

Ходили, але не давали.

З яких сіл ходили?

Запруддя, Тендівка, а ти хочеш (не зрозуміло) держать, хочеш … ходили, але не давали вже охрана була.

З Мерівки ходили?

Нє з Мерівки не знаю бо то не тудой.

А спиртозавод де був?

А осьо тут в центрі, в селі.

В центрі, да?

(Маше головою) В центрі, завод спиртовий в центрі.

То там люди тоже працювали із села, чи ні?

Да, аякже. Без людей не було, люди шли скрізь робили, робили хоть і голод.

1. Місце запису: Умань;
2. Дата запису: 2008 рік;
3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Денисюк Петро Захарович, 5 травня 1923 р.н., народився в селі Соболівка Теплицький район Вінницька область;
5. Розшифровка аудіозапису: Паращєнко Тетяна Сергіївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Соболівка Теплицький район Вінницька область.

А число, коли Ви народились, якій місяць?

П’ятого мая.

П’ятого мая?

Да.

П’ятого мая двадцять третього року. А назвіть своє повне ім’я і прізвище? Повністю: ім’я, по-батькові, прізвище.

Денисюк Петро Захарович.

А в якому селі? Де Ви народилися?

Село Соболівка. Тут, тут де й є.

А як звали Вашого тата і маму?

Денисюк Захарко Васильович, Денисюк Фросина Карповна.

У Вас були брати я знаю, так?

Брати …єдин я ще в живий, а ті вже померли – два старших і менші померли.

А чим батьки займалися?

Плотніком робив на заводі батько.

Це до колективізації?

До колективізації.

А мати?

А мати домохазяйка, вона мала дітей багато – шестеро чи семеро.

А з якого року Ви жили в тій Вашій старій хаті? Вже в якому році Ви переселилися? І там у Вас був город біля хати, Ви пам’ятаєте?

Як я сюди переселився?

В тій хаті шо Ви зараз живете, з якого року?

Треба припоминати ше. Я не був тут. Я всьо врємя евакуіровався звідси, а потім у сорок втором году я був призваний в армію, ше город, як він Пенза, туди під Москвою аж, а сорок второго в сорок втором году я вже був призваний в армію, то я тут мало змало помню так шоб шось.

Петро Захарович, велике господарство було у Вас? Багаті були батьки чи бідні?

Нє, нє – бідні.

Бідні були? А шо Ви мали? Муку? Шо Ви мали біля хати?

Тільки кури. Нє, раньше була і коровка, ну і як його якби я знав шо брехати ж я не буду, а так не пам’ятаю нічого.

А шо Ви пам’ятаєте таке коли Ви були малі? Шо Ви перше пам’ятаєте?

Перше? Оце голодовка дуже мені запам’яталася.

А що саме запам’яталося?

Шо саме? Шо я збирав, збирав ше малим… мені десять років було, як була голодовка – збирав жолуді, барбулі по полях, весною особено, тіго прошлогодні барбулі – перемерзші. Сам собі млинці пік, в обід ходив за жолудьом.

А шо у Вас забрали всю їду? Як то було? Хто-то забирав?

В нас лічно не забирали, але вибрали всьо кругом – куркулями поробили всіх, і зробили куркулі всі, а ми робочі щитались тай батько робив на заводі робочим.

А шо нєльзя було в магазині нічого купить?

А за шо? Не було за шо.

А можна було кудись поїхати з села, десь в місто? Їздили люди?

Да, я сам їздив. Тільки так – я жуліком, жуліком їздив на Донбас уже після голодовки – шукав собі кусок хліба, їздив на це Донєцк.

А чому жуліком?

Чому? Бо не було за шо тай как

Зайцем?

Зайцем. Жуліком, зайцем.

А паспорти були у Вас?

Тоді ше не було.

Не було?

Нє.

А хто розкуркулював? Хто саме, шо це за люди були?

Такі ж наші – сельські. Помню таку фамілію Куртюг Степан – був такий, шо він заливав вогонь, шоб не палили і шоб ішли, ідеш в колгосп значить ти спасьоний, не ідеш в колгосп – значить тебе считають куркульом. А потім хочеш їсти – пішов в колгосп “Дайте їсти шо-небудь”, “Напиши заявлєніє шо ти член колгоспу – та тоді дамо” тай всьо.

І шо, всі ті шо були в колгоспі то вони вижили в голодовку?

Всі ті шо пішли в колгосп – таки вже вижили. Поки не було колгоспів, то ті всі почті як, не всі почті, а дуже багато було таких пухших. На дорогах валяються люди, прям опухло всеньке, шо воно не може дальше вже бігати, тай воно. А ми пацани поінтєрєсувались в чим діло

От Ви кажете шо Вам було трохи легше, Ви може комусь помагали                  може – ті шо були з колгоспу? Ви комусь помагали?

Нє. Я лічно нічого не помагав. Почєму? Я ж тоді десять років, шо ж я тоді міг зробити, я сам заглядав шоб десь шось мені хто шось.

А церква була в селі?

Була.

І як люди ходили в церкву тоді вже так от, як колективізація?

Як колективізація то ше ходили, але деякі, а то большінство протів церкви пішли, то це що я знаю.

І шо дітей не хрестили?

Просто не скажу. Я не можу сказати. Знаю шо і дітей не хрестили, тільки за всіх я ж не можу сказати.

А казали шо у людей забирали там, і зерно, і худобу.

Забирали.

І Ви бачили це?

Бачив. Тільки шо, я хлопчик такий, заглядаю за всім шоб десь шось – то бачив, як розкуркулювали.

А шо це таке розкуркулювали? Як це відбувалося?

Ну отак, шо в колгосп не йде бо він куркуль, а куркулями називали, тих которих багаті були – мали коровку там,шось таке їх тоді розкуркулювали шоб заставити в колгосп іти о, то всіх багатшіх розкуркулювали, считалося шо куркулі – значить їх розкуркулити треба, шоб вони були такі як люди.

Ну як це? Це ж Ваше власне – як це можна зробити? Я прихожу до хати. От сьогодні піду в хату, дивлюсь, хата непогана – забираю корову, “Жигулі”, чи якусь там машину, курей – це все на побєду комунізму, да? Ну як це можна зробити? Це ж люди. Як це ж можна прийти? І віддавали і просто віддавали?Беріть, нате – отак просто?

Попробуй не віддай.

Ну як це можна забрати у людини, об’ясніть?

Ну отак.

Ну так в тру чіпляються якшо ше й хазяїн, чіпляються там за коровкою, большинство баби плакали – плачуть, кричать, а вони шо відтрутив, єден відтрутив, а другий прийшов поправив ногою, та й та й так робили.

А могли пристрелити, чи в тюрму забрати? Чи в Сибір?

Хто?

Ну міліція?

Це не міліція робила.

А хто?

Ці, хто, котрих, як їх називали – комуністи, ну, шо він вступив в колгосп, чи не в колгосп, а він комуніст прийшов, заставляє все робити – значить мусиш робити. А міліція? Я їх мало помню, шоб міліція була.

Петро Захарович, як люди виживали, рятувались?

Отак. Настав сорок третій год …

Тридцять третій.

Тоїсть тридцять третій настав. Хто чим міг спасався. Бур’яни їли, молоду оцю варили, а кропиву так їли – кропива, щавель, всяка-всячина, шо міг, як скотина – так ми жили, то так тоді дехто вижив, а дехто помер. Як як можна було.

От Ви сказали гарно, шо ми жили, як скотина.

Як скотина.

А чому ніхто за це не поніс відповідальність? Об’ясніть мені?

Може десь і понесли.

Та ніхто не поніс.

Хтось поніс. Я ж не знаю дальше шо там.

Ні не понесли.

Не понесли?

Ні.

Ну то я

А Ви вважаєте треба щоб вони понесли чи не понесли відповідальність?

Конєшно. Я вважаю шо треба було б їх заставити шоб вони отвічали за це, але ж, хто ж заставить.

А Ви між собою потім говорили про голодовку, там з сусідами, чи потім своїй дочці Ви розказували за голодовку?

Аякже, і я розказував, і батьки наші розказували за голодовку. Бо це ж голодовка іскуствєна була – це ж не то шо був чи шось, а просто заставляли шоб в колгосп ішли, а не хоче іти бо кажен не хтів іти в колгосп – каждий не хтів іти. То вони шо? Забрали всьо – то мусиш, бо якогось супу дадуть там.

Ви сказали іскуствєна, Ви вважаєте це був штучний голод?

Штучний, да. Це просто викачали тоді, не то шо недоробок був чи шось, а в вогні він куркуль прийшли розкуркулювати – вогонь залили, в нього упав в хаті – і всьо, забрали всьо.

А чого вогонь заливали?

Шоб не їли нічого, шоб загнати в колгосп, а бувань палить шо-небудь – то варять шось. Тоді тако було.

А шукали зерно, збіжжя по дворах, по городах?

Шукали, шукали. Викочку робили.

Чим? Чим шукали?

Чим? Тоді так ходили як, як… Він дужчий, він прийшов – комісія якая. Йде комісія, то значить ховаються всі, хто куди – бо комісія іде. Вони прийшли – шарять по хаті всьо, всьо – ти куркуль тай всьо, а шо даєш? Вже вони не хозяї, бо комісія прийшли, То це я знаю, шо мені приходилось бачити.

А шо люди може міняли шось, рушники, чи шось таке?

Було й таке шо міняли.

А шо Ваша мама, шо Ваша мама робила шоб Вам помогти?

Моя мама лічно то тільки була домохазяйкою, вона собі пильнувала своїх дітей і більше нічого. Тато був плотніком – робив в заводі в сахарном.

А під час голоду шо він робив?

Тоже він робив в заводі.

А де ховали людей? А не приходилось йому труни робить?

Не знаю. Приходилось, але не знаю скільки, шо. Приходилось труни робити.

А майстерня дома була, в хаті?

Нє, вдома не було. Так в хаті робив собі та й всьо. А майстерні не було.

А шо він робив, можете пригадати?

Як шо робив.

Ну шо? Замовлення які були у нього?

Були шкафчики, тумбочки таке о верхи робив на хати, вобщім робив плотніком. Тільки я не помню хто шо робив навіть колись …

Ну розкажіть.

А тепер, а тепер шо ж я можу Вам розказати.

І зараз нічого не пам’ятаєте вже? Може трошки шось згадаєте, шо народ казав?

То це треба  як би то я посидів то нагадав, а так я не можу більше такого сказати.

А люди боялися говорити про Сталіна, про партію між собою?

Говорили тільки тихенько між собою.

А шо говорили?

Говорили шо Сталін настав про комунізм, про Сталіна тако шо говорили? І пісеньки видумували, тільки що ж я кажу, шо я ше Вам скажу, я після контузії, епілєпсією болів, та я мало помню шо В війну я був контужений.

А де було страшніше під час голоду чи на війні?

Під час боїв то страшніше, а голод страшніший. Під час боїв то страшніше, а так в війну вобще нестрашно було, а під час боїв то страшно.

А Ви пам’ятаєте де людей ховали які померли під час голодовки?

Нєа,

Ніхто не знає, хрестів нема?

Нема нічого. Тоді так шо лежить, лежить ше живий, а його забирали на підводи, а де їх хоронили не могли ми туди…

Як це на підводи?

На підводи, людина на дорозі лежить уже опухша, то це ми заглядали, басили, а куди їх везли – то вже нас туди не допускали. А де їх хоронили, як їх хоронили – знаю шо кидали десь в яму, але де так як другі хлопці розказували.

А хто на підводах тих працював?

Кого заставлять. Заставили – запрягай коні та гайда. Ще ж хтіли люди жити, та й підчинялися, а других не заставляли, та й …

Спасибі.

1. Місце запису: місто Київ;
2. Дата запису: 11 березня 2021 року;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга, Гоцуляк Любов – співробітниці Музею Голодомору;
4. Респондент: Сисоєва Ганна Михайлівна, 8 грудня 1924 р.н., народилася в селі Оболоння Коропського району Чернігівської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Оболоння Коропського району Чернігівської області.

Скажіть, будь ласка, як Вас звати – прізвище, ім’я, по батькові.

Я – Сисоєва Ганна Михайлівна, 1924 року народження. Родилась у Чернігівській області.

А число, місяць народження?

8 грудня 24-го року я народилася. Почався Голодомор, то мені вже було майже 8 років. Я все пам’ятаю. Я знаю, шо в нас і хліб був, і до хліба було, а тоді враз нічого не стало. Приїжджали такі мужики здорові підводами і забирали все зерно. І з погреба витягували, і з комори все забирали. То я тіко знаю, що люди кажуть: «Ой, більшовики приїхали! Ой, більшовики приїхали, будуть грабувати». І я оце бачила як зерно виносили і після того голод почався. А мати ще моя покійна вийшли у комору, да вони ж там зерно забирали, порозсипалося, то вона взяла вінечка та давай згрібати, щоб шось осталось. Дак прийшов та по руках ударив, воно висипалось все. От такі були… Ой, які жорстокі були люди, оті більшовики чи вони… ну так їх називали. Вони ж такі люди, як і ми, але такі озвірівші до людей. Хто їх так виховав, я не знаю. І тоді почався голод. Дітей же в кожній сім’ї по шестеро, по восьмеро, їсти нема чого – зелень з травов. Оце мати дасть такі торбинки нам, в мене брат на два годи старший був, а сестричка маленька була зовсім, а тиї… Нас було восьмеро дітей в батька, але двоє померли, шестеро залишилось. Так оце мати дасть такі торбинки, ми йдемо в ліс. Такий бур’ян, вона каже: «Попробуйте, як не гіркий, то у торбинку». І ми таких торбинок із братом понато… то жолуді сиплються із дуба, дак собирали. То у болото ходили, корінь копали. Якийсь товстий корінь, я не знаю шо то таке, але він дуже добрий, солодкий, то на тертушку мати потре, то ми їмо його аж… А з цеї трави, то вона її кіпятком обіллє її… Ну всякий бур’ян ми рвали: і круглі листочки, і длінні, і кінський щавель, ну шо попадеться під руки. І це вона кіпятком обіллє, а тоді ножом посіче-посіче. А була в нас макуха, бо мій дядько, материн брат рідний, да в його була олійня. А люди тоді ж коноплі сіяли багато, льон і масло видушували, дак у дядька була олійня, то там… У дядька ж тоже все чисто повигрібали, дак у кожній хаті все позабирали. А ця макуха, що видушували олію, там вона була й конопляна, була лляная, дак у сараї десь лежала, мусором закидана – вони не найшли, а то б забрали. Бувало таке, шо то забирають, вивозять до Десни і в Десну викидають, шоб людям не досталося. Я пам’ятаю? як на пристані, пристань була, дак мерзла картопля була, лежала під снігом на березі, не встигли її вигрузить у баржу, шоб кудись завезти. А весну вона мерзла,  а весною сонце, вона така гнила, вонюча. Так люди набросилися буди, щоб вибрать шо-нібудь з теї картоплі, то вони, сволочуги такі, взяли лопатою все в Десну згребли, не дали людям! Отакі були звєрі люди, Господи. Так мати то посіче ту зелень, посіче, да тоді трошки туди макухи так на тертушку натре, а воно ж там все не видушилось, десь там олійки трошки було і це на сковороду льопне цієї. Такі зелені бліни олійкою так запахнуть. Ну воно ж не держиться, бо там нема ні картоплі, ні муки, ну так то каша наче зелена, то ми таке їли. То корінь натреш, мати накопає. Я не знаю, як ми вижили. Люди собак повирізали. В селі ні одної собаки не було. А в нас собаки не було, щоб зарізать. Ми жили в центрі села, так наша хата і сусідська була хата, тоді їх розкулачили, дак сільраду там, так прямо вікна в вікна. І в нас була собачка, так голова сільради прийшов та каже: «Михайло Степанович, убери собаку, вона мені надоїдає». Вона ж гавкає, а вони рядом там у сільраді, то батько ще тоді собаку збувся, ше голоду не було. А люди собак поїли, все.

Що ще їли?

Дуже багато мерло людей. Ой, оце йде-йде людина селом – упала. Чи вона вмерла, чи не вмерла? Їдуть по селу підводи, собирають цих людей, де лежать на землі, кидають і везуть на кладовище. Чи людина ще може там жива, ну ніхто ні пульса не потрогає, ніхто. І мертвих, і ще може там живі були – всіх їх туди і на кладовище в яму.

І в одній ямі багато людей ховали?

Ну ми не бігали на кладовище, бо це за селом було, а бачили як ізвозили, то везли на кладбіще. Кажуть, везуть на кладбіще, а тоді ми вже од дорослих чули, шо в яму їх, в одну яму вже туди скидали. А як воно там було? Ми туди не бігали.

А потім на цвинтарі Ви знали, де поховані ці люди? Ну вже як дорослі були, Ви ж на цвинтар ходили?

Ой, та там кладовище, це старе кладовище було, а тоді його, те кладовище, зрівняли і построїли колгоспний двір на тому місці, колгоспний двір. Були такі конюшні здоровецькі, коні там стояли, вози там стояли. То вже того кладовища нема.

На всьому цвинтарі отак построїли?

Немає, усе зрівняли – і ті, що давно колись померли, може моя прабабушка, прадєдушка, так уже нема нічого. Зараз нове кладовище велике, бо люди мруть.

А в яких роках построїли на цьому цвинтарі?

До Голодомора нічого не побудували.

Ну це після Голодомору на цьому цвинтарі взяли і забудували?

Ви знаєте, у нас у селі про Голодомор тілько ж говорять… Ну я ж виїхала давно, я дуже, я вже… ось мені буде 96, а я виїхала – мені було 20 скільки-то років, я виїхала. То раз в год то приїжджала, то чула, шо там розказували. А після етого… після Голодомору в школу ми ходили, школа була, були дітки, так ходили в школу. Я помню які-то такі галстуки покупили красні із защепками, ми були… Нє, галстуки, то пізніше вже були, навєрно в п’ятому класі  чи в четвертому, а в перший такий прищепили тут «октябрята» (показує рукою на груди), «октябрьонок» написано по російськи, по українськи… но школа була українська, бо діти ж не розуміли російські, школа була укрАїнська.

То в школі українською викладали?

Українською, викладали все на українській – і математику, і все на українському було.

А в якому році Ви в школу пішли?

Ой, по моєму, в 32-му мабуть. Як 24-го, 24 і 7… У 32-му мабуть, а може в 33-му, бо я  ж родилася в грудні, то я тепер уже не знаю, в якому році я ж пішла в школу. Я знаю, шо батько до матері каже, шо: «Піду до Івана Івановича (це був директор школи), піду до Івана Івановича, нехай візьме її, бо всі ж падружки йдуть». Наташка йде, Ніна йде, Руся йде, Оля йде, Таня йде, а я одна залишаюся, а мати каже: «Сходи, може ето…». Так батько сходив до директора і мене взяли. То мабуть у 32-му році, я не знаю.

А під час Голодомору, коли голодували, то в школу ходили?

Ні, я не ходила.

А Ваші подружки, вони пережили Голодомор?

Подружки вже всі померли. По моєму, школа вопше не працювала, бо діти ж голодні були, куди ж та школа, вони мерли там як мухи. Осьо ми вечером сиділи біля нашої хати, повилазили, ну в піску там на землі сиділи і сусідський хлопчик прийшов тоже такий, йому 7 років було. І ми там посиділи. Вже вечоріло, мати виходить та каже: «Діти, заходьте до дому, а ти теж йди додому». Каже: «Я піду». І ми пішли. Утром мати до колодязя виходять, лежить та дитина, одійшло може 20 метрів од нашої хати, упало – вже мертве. Да яка там школа була. Я ж кажу, по селу їздили, собирали мертвих людей.

А хто їздив? Хто собирав? Хто цим займався?

Ну заставляли наших людей, хто був такий, шо мог ходить. А приїжджали з района наглядали, приїжджали.

А ці большевики, Ви кажете, що ходили, обшукували, забирали, то це вони звідки були? Що це за люди були?

Це ж тоже, як казали… як вони називали ту міліцію… МГБ, МГД, МВД ж ото, зтудова приїжджали. Я не знаю як називалося на той час, не пам’ятаю, але вони були всі большевики. А служили в МВД чи як МГВ.

Тобто вони з району приїхали?

З району, із района, да, із района, це були…

А скільки їх було?

Ну до нас заходили, зерно вибирали, то було два такі здоровякі. Вони ж заставляли матір висипать і все таке, і грузив на підводу мішки ції із зерном Дак два було, а конякою руководив наш дід, сільський дід. Вони ж прийдуть, заставлять, шоб… а вони вже тіко… Та Боже, шукали, обнищурували всі еті, шоб ніде нічого не залишилося, отак обшукували все.

У хаті все перерили?

У хаті, даже на чердак лазили туди, думали, шо може там шо-то сховане. Вигребли все, от оставили, душі тіко оставили. От на завтра вмирай – нема чого їсти.

Так забрали зерно, а картоплю тоже забрали?

Усе з погреба забрали.

Городину, все вигребли?

Все забрали. Це большевики. Їх большевиками називали. Та вони не те шо, це ж не один день їздили. Тоді казали вже, шо ГПУ, КГБ те, це в голові в мене запам’яталось. А як зараз я розумію, то це міліція.

А до вас один раз приходили обшукувати?

Ви розумієте, ми ж коло сільради жили, дак ми їх кожен день бачили, дак бувало… Шо може між ними були не такі вже погані, просто їх заставляли. Бо було у мого батька, батько курив покойний і садив собі табак, і тоді робив махорку. Дак було підходили: «Дід, є закурить?», а батько каже: «Да, є». Достає ж мішочок цей, дає йому закурить.

А Ви не розказали, в якому селі Ви народилися, як звали Ваших батьків. Про це розкажіть нам.

Ну, я народилася в Коропському районі, село Оболоннє. Батьки мої були… ну я так, як батько розказував і мати, шо до революції вони були заможні люди, у їх було багато землі. Вони і худобу держали, і все. У мого діда був постоялий двір, як зараз ті готелі, а то дід держав. Так я ще пам’ятаю, що в нас в дворі коло хати города було дуже мало, а весь був в полі – земля була. А земля коло хати застроєна такими навєсами, знаєте, одна сторона одкрита, а три закриті. То ж ції купці їздили з Новгород-Сіверська в Нєжин, вони зупинялися в селі нашому ночувати. То там стояли їхні брички та ето, а вони вже… Самовар я застала, отакий здоровецький красний самовар, метал такий красний. Було начистиш – він аж горить. Дак бабушка, це мати мені розказує, каже, бабушка то вони вже заїдуть, то бабушка зразу самовар, шоб скоріше чай. Так шо вони не нуждалися. А вже після революції забрали ж усю землю, все забрали, так канєшно ж жили так як всі люди.

Це батьки Вашої матері?

Мого батька.

А як фамілія діда цього?

Була фамілія Надточий, Надточий Михаїл Степанович, дід був Степан. А він помер, мене ж ще не було як дід помер, то я й не знаю як його по батькові.

А маму як звали?

Маму  – Акуліна Василівна була. Ну мати з бідної сім’ї.

А фамілія яка дівоча була?

Зима, була Зима.

Із цього ж села?

Із цього села, да. Оце в її було багато дітей, оце в мене льотки – 5 тьоток і дядько Андрій. Вони були бідні, дак дядько змайстрував собі олійню, дак трошки доход був. А землі було мало. Оце ж мені мати покойна розказувала: «У нас в батька було мало землі, а сюди я прийшла замужом – землі багато було, достаток був. То ж після революції вже нічого не стало.

А в якому році одружилися батьки ваші?

Я не знаю, в мене… Ви знаєте, було восьмеро дітей, я п’ята родилася і за мною ще дві сестрички було – одна померла, а друга у Москві живе, їй тоже вже 86 років… 89 уже.

А як звали братів, сестер? Хто старший?

Самий старший був Микола, він із 11-го року, то він даже голодовку не застав – його призвали в армію і він служив аж в Хабаровську, далеко служив. Він вже приїхав в отпуск, коли там женився, сверх срочно оставсь служить. Там женився, приїхав у відпустку він, мені було вже 11 років, як він приїхав у відпустку перший раз. А то сестра була в мене з 14-го року, тоді брат був із 16-го року, а тоді брат із 22-го року, а тоді Іллюша і Наташа (ці померли маленькими, то я не знаю даже, коли вони родилися), а це я була  і за  мною ше дві сестрички – одна померла, а одна у Москві.

А від голоду у Вашій родині хтось помер під час  Голодомору?

Під час Голодомору у нас не померли, у нашій рідні не померли, а сусіди мерли.

А Ви знаєте фамілії людей, які померли?

Ну це була сім’я Вовк, фамілія була Вовк, у їх було п’ятеро дітей. Вони трошки так од нас дальше жили. Дак батько й мати вмерли, а діти пухлі були і повиживали. Діти, ви знаєте як, даже оцей бур’ян, який в мішечку діти ходили збирать у болото. Отак, як я Вам казала, і дають же дітям в першу чергу, щоб дітей покормить. І оце Вовки ціє дітей кормили – самі померли.

А як їх звать? Імена Ви знаєте?

Я їх не знаю як… да як це було Марусю по батькові… вона на 2 года старша за мене, шо батьки її померли. По моєму, вона була Степанівна, ну не знаю. Ви знаєте, у етому, по моєму, це я чула.. хто мені розказував, шо в Батурині… Чули Батурин? Там же Мазепа чи хто там, маєток його. По моєму, там його єсть стенди оці, то, кажуть, шо там наше село єсть і люди там. Я тут рядом так знаю, хто померли. Дід, но вже старий був. Но хто дальше так я не пам’ятаю. Я знаю, шо один хлопчик, він аж туди за пристанню жив, Ганайчени по вуличному, я не знаю як його прізвище, Ганайчени. Так там хлопець  помер, бо він був такий як я годами. То в церкву ходили, коли церква була, причащали родітєлі дітей, так я цього хлопчика знала, оцей хлопець помер і батьки його померли. А як їх прізвище, я даже не знаю, як батьків звали, бо вони далеко жили, аж за пристанню.

А пустих будинків після Голодомору було багато в селі?

Ви знаєте, діти такого може й не знають.

По селу як ходили, то ви не знали?

Щоб вся сім’я вимерла, я наче не чула… Може десь дальше, село ж велике було і три хутори до села приєднувалося. На хуторах тоже ж мерли люди, но ми діти, так я не знаю.

А батьки Вам не казали скільки людей в селі померло?

Не було розговоров. Ви знаєте, даже був такий час, шо якшо ти говориш, шо був Голодомор, шо померли люди, не дай Бог у школі шо-то скажеш, ти вже ворог народу, тебе забируть в ГПУ. Мого батька забирали, бо він не хотів в колгосп іти. Мати каже: «Ну як же ми будем жить? Землю ж у нас всю забрали  (давали тоді по 20 чи по скільки сотих на двір, а то усю в колгосп забирали), люди ж всі йдуть», а він каже: «Не хочу, я не піду». І оце дядько Андрій не пішов у колгосп і мій батько не хотів йти. Дак дядько Андрій (в дядька Андрія з дядиною не було дітей) пішли на роботу, тоді називалося Водницьке, на Десні. Гатки гатили, шоб вода не підмивала берег, бо річка була судноходная, пароходи ходили. Я знаю, бо ми бігали на пристань, виносили яйця продавали, пасажирки виходили купляли, яблука там.

Так вони пішли з села чи тільки пішли працювати туди?

Дак от ето я шо хочу сказати, батька забрали в ГПУ в район, а мати шо ж робить… А тоді прийшов сусід і каже: «Василівна, давай я напишу заяву. Вступай у колгосп, бо Михайла не випустять, він не йде – його заберуть». Побрали батька і двух синів це моєї подружки. Забрали, ноччю приїхали забрали і по сей день… та навєрно в Биковні тута лежать. Тоді Шкути побрали, тоді побрали Боровиків, считали шо вони куркулі чи шото таке, забрали і ніхто не знає по сей день, де вони. Дак той вже каже матері, каже: «Давай напишу заяву, йди до голови колгоспу, він наложить резолюцію, шо ви вже (видно грамотний був дядько), шо ви вже в колгоспі, дак Михайла випустять, а то завезуть так як Шкутів і все». Ну мати согласилася. Він написав заяву, мати бистренько до… голова колгоспу тоже звідкілясь прислали, не наш був, ну навєрно ж той більшовик, я знаю. Ну він написав, шо сім’я колгоспна вже. Мати з цьою бумажкою туди вже в ГПУ. Каже, у  п’ять часов вечора вона туди прибігла, це в район і каже: «Мені треба до начальника. Я з бумажкою до начальника». В мене мати неграмотна була зовсім, вона не писать, не читать. А батько канєшно… Дід учив своїх дітей, батько дуже добре нас у школі провіряв, грамотний був. Так вони пропустили до начальника. Він взяв ту бумажку, прочитав та каже: «Йдіть у двір і ждіть, його у двір випустять». Мати каже: «Я там посиділа с пів часа, коли, – каже, – виводять батька, вже пострижений». В батька така чорна шевелюра була як у грузіна. Мати каже: «О Господі, чого це тебе постригли?» – «Уночі должні були вивезти». А це вже як вивезти – це вже з концями, це або в Биковню, або десь вони. Отако мати батька спасла. Ну батько в мене був… ще та війна була, шо в 14-му році з нємцами він воював. Чотири мужика з села, один без ноги прийшов, а другий там вискочка в плєн попав та через 3 роки якось, може обмєн якийсь був, я не знаю, прийшов через 3 роки. І його як нємци прийшли та поставили старостою. Він так плакав, падав на землю: «Людочки, я вас прошу, не обирайте мене! В мене ж три сини на фронті!» А в нього три сини були на фронті тоді в 41-му році. Люди йому кажуть: «Ти ж знаєш німецький язик. Ну кого ж ми поставимо». І так вибрали і він 10 років, як нас звільнили, одсидів у тюрмі. Мій батько їздив в Чернігов доказувать, шо він не винен, шо як він просився, шо його люди вибрали. І він був непоганий. Ми ж уже були дівчата по 16 років, Германії боялися, забирали в Германію, то ховалися да все. Так він оце, він же знає німецьку мову, вони оце говорять (а через дорогу ми жили, тут же сільрада, тут поліція), він оце каже: «Степанович, сьогодні ноччю будуть дітей забирать на Германію». Він оце, там дід з бабою рядом жили такі страшні, вікна у землі були, воніще таке. Боже, я як згадаю, і ото мене туди, і кровать баба лежала, дід без ноги, баба больна. Оце мене на ту кровать, тряпками прикрили. Ну туди й не приходили, в ту хату не заходили, туди треба було тако заходить.

То він так Вас врятував?

Да. А батько тоді вже матері каже: «Пройдись по сусідах та скажи». То мати вже піде по сусідах. Слава Богу, із моїх подружок ніхто не попав у Німеччину. Але моя сестра, яка старша, я ж вам казала, її забрали. Вже не могли. Захватили, забрали і вона побула в Німеччині, а тоді ж приїхала. Ну вже померла, покойна.

Скажіть, а батько як був у в’язниці…

Мій батько не був у в’язниці.

Ну як ГПУ забрало.

Він був у міліції, а судить – його не судили.

Так, а що він там бачив? Там багато таких було?

Багато, з усього району звозили. А тоді ноччю і батько казав, шо кожну ніч вивозять по скільки то. І вже, каже, вивезли – вже сюди не верталися. От. І це, каже, ми знали, що якщо постригли там 10 чи скільки, то вже ноччю їх заберуть. І це, каже, нас постригли. Він казав із Шаболинова був мужчина з Нехайовки (це села так називалися). Каже: «Нас постригли і це, – каже, – я увєрєнний, шо їх вивезли, їх нема».

А в якому році це було?

В 33-му.

Після Голодомору?

Нє, до, коли колєктівізація була.

В 30-му чи 29-му?

Ну в колєктівізацію, в колективізацію, які це роки були?

Ну 29-ий, 30-ий могло бути. А до колгоспу, яке у вас було господарство? Скільки було землі у Ваших батьків? Ви кажете, що багато.

Я знаю, шо багато землі. Ну скільки… Нас брали в поле, я не знаю скільки мені було, може 6, може 5 років брали в поле, дак оце село – по одну сторону хати, а по другу сторону поле, земля, а за полем вже ліс починався. То казали, шо це дідова вся земля – діда Степана і діда Василя, це два брати були, рядом жили. А тепер ту землю застроїли. Уже одна сторона хати і на нашій землі построїлися люди.

А корова була?

Ну канєшно, була корова, були свині, були овечки. Я знаю, як телятко родиться зимою, холодно, мати заносить у хату і воно плигає, гріється і зразу плигає то на кровать до нас, то на полик, то на лежанку. І тії були овечечки, ягнятка тоже плигали, як холодно родиться. Було-було хазяйство, але тоді вже все забрали. У колгоспі треба ж було ферму мати – забирали корів. Ну не  забирали так як в голодовку. Якщо дві, то одну заберуть, одну залишать. І так же само свиней брали, ферму добували, ферму організовували.

То це у вас забрали, але ви ще в колгосп не вступили?

Ну вступили ж. Заяву мати бігала у міліцію, батька випустили.

Ви написали заяву і тоді у вас забрали?

Землю?

Ні, свиней, худобу цю.

Нє, до того забирали, ше до цього. Ну організовували колгоспи – треба ферму мать рогатої худоби, треба свиней ферму мать. А це таке, що за день, за два не зробиш, годами треба, то в людей забирали, а тоді вже воно там.

А Ви пам’ятаєте як прийшли і забирали корову, як це все відбувалося?

Ну це не було мародьорством, це так воно здавалося так як землю забрали. Коняку одну могли там оставить, єслі в тебе двоє-троє, і ввози, і упряж. Ну організовували колгосп за счот людей, за счот людей.

І батьки вступили до колгоспу, працювали, а за те, що працювали, їм щось давали?

Ну батько мій був якби інвалід, він після теї войни, знаєте. Вони город Бельов, батько казав, десь там і їх там держали довго, а там цинга ходила. Каже: «Оце встаємо солдати, ідем там умиваться і , – каже, – зуби висипалися як сємєчки». І батько прийшов без єдиного зуба. Дак у його тобі була, як казали, «грудна жаба», він задихався. Він оце пройде і все дише-дише. «Грудна жаба» казали, що в мого батькавнутрі. А як я зараз дітям кажу: «Ану, подивіться, що це таке було в діда вашого «грудна жаба». Як воно, шо я не чую зараз в медицині «грудна жаба». Ну це сердечна, задишка воно називається, вже й забула… не астма, а серце було больне, то задихався. Дак батько в колгоспі був сторожем, він такі роботи не мог робити. А мати ходила, оце рано встає в 4 часа, затопила піч, чугунки поварила, бо ще ж поросята були. І оце збудить мене, я оце встаю, поросятка пожену, вижену до Десни, попасу їх там.

Скажіть, а коли був голод, у вас були одяг, речі, то не міняли це на їжу?

Ну так не було, шоб багато. Ну не забирали, такого не забирали.

Не забирали, таке лишилося?

Да, така одежа, яка була, постіль – цього не брали. Продукти всі забирали, а це не брали. А от як оце колективізація була, то людей розкулачували багатих. Дак сільрада ж в нас ну рядом совсєм. Дак там забирали майно все, з хати людей вигнали і майно всьо чисто забирають. Знаєте, як в сундуки в селі, туди гарну одежу складують уже на празники. Дак оце дядька мого, шо оце олійня, він же у колгосп не захотів, його теж вигнали з хати і він на пристані там робочі жили, він з дядиною жив. Дак дядька розкулачили – забрали сундук дядини, забрали кожухи, які були там. Ну все позабирали, вигнали їх в чому стояли. Дак прийшла дядина і каже до моєї матері, каже: «Кулино, осьо я тобі даю гроші…» А вони оце звозять, шо в кулаків побрали, а тоді стають до сільради підніматься крилєчко таке, ступеньок на 6 і така якби верандочка відкрита, бо там тоже багаті люди жили, їх вигнали. І оце вони беруть із сундука, оце тако  покажу, оце достає  (встає і показує, як це відбувалося): «40, 40! Хто більше?», або « 5! Хто більше?». Там платок чи кожух. «Хто більше?». Люди стоять, у кого гроші є купували. Приходили з других сьол там купували. Дак дядина каже… А ми ніколи не ходили на ці торги, нам із вікна видно було все. А вона і каже дядина: «А ти, Кулино, вийди. Якщо достануть мого платка – чорний в цвєтах  шерстяний (терновий називався, терновий платок), то купи його. В тебе дівчата є, дак люди подумають, шо  ж купила». Мати каже: «А подумають, де я гроші взяла». Ну ладно, взяла гроші і правда  в дядиновий сундук: «Хто скільки возьме?» Мати там набавила чи гривню, чи там копійки і більш ніхто нічого не сказав і так мати викупила дядині цього платка. Торги були. Пережито такого, хай Бог милує.

В місто ходили в торгсін?

Був торгсін в голодовку, був. Я пам’ятаю в матері моєї були сережки отакі полумєсяцем і ще щось там таке рісуночок якийсь чи шо. Дак мати каже: «Ой, отнесу в торгсін. Кажуть, шо муку привезли за золото міняють». А де вона міняла? Не в сільраді, десь я не знаю. Шо вона приносить (одну сережку зняла і понесла) і принесла муку таку в торбинці. Боже, як же ж ми раді були, що в ту зелень мати дві ложки муки положить і вже получається блінчик, хоть він і зелений, але він же блінчік. І макуха там так олійкою пахне. Ми так ласували. А другу, другу сережку теж вона здала пізніше вже. Здала вона за картоплю. Оце моя сама младша сестричка, вона 32-го року народження 14 серпня, якраз на Маковея родилася, то вона ж маленька була, год їй там. Дак мати виміняла картоплю, вже ж тоді не ходили, не грабили, уже ж все повигрібали. Дак мати ту картоплю, отакий пітючочок череп’яний, вона одну картопельку зварить і шоб вже я її кормила. Нам уже зелених цих млинців, а Наташі шоб картопельку цюю. І ви знаєте, як те дитя вижило? Я ту картопельку жуєш і даєш  жоване дитині. Я це пожую-пожую, на палець – нічого нема, де та картопля ділась. Я її не чула, як вона в ето. Ну вижило це дитя, вижило. А мати ж у полі. Дитина маленька, їсти нема чого, а мати ж у полі.

А корова була у вас в голодовку?

Ну потім була корова вже.

В голодовку не було?

Не було.

І вижила Наташа навіть.

Вижила, вона  з 32-го року, зараз у Москві. Вона вивчилася, в неї вища освіта є. Після інститута туда направлєніє.

А старший брат був у Хабаровську під час Голодомору, а він знав, що тут був голод?

Знав… ну навєрно знав, потому шо приїхали в отпуск вони, їм же мабуть розказали, що таке було. Ну вони приїхали, я ж кажу, мені було років одинадцять, я вже була в п’ятому класі, вони в отпуск приїхали. Ну канєшно розказали йому. А там у Росії хто вам скаже, ви шо! Єслі тут скажеш, дак ворог народу зразу, у ГПУ забирали. А в Росії скажи, то там розстріляють, скажуть: «Що це ти таке говориш?». Нє, і в пісьмі не можна було написать, цензура не пропустить ж. Батько як пише пісьмо, мати каже: «Ти там хоч все опиши», а батько каже: «Та провіряють же все!». Мати: «Шо і пісьма провіряють?» – «А як ти думала? Провіряє цензура – спалять». То батько теж не писав, не можна було. Кроме того, шо пісьмо не дойде, то батька ше ворогом признають народа, понімаєте. Було дуже важко, не знав як себе поводити.

То Ви кажете, тільки сережки поміняли, більше нічого не мали – хрестиків?

Ну сережки були, а так золота не було.

А якісь кожухи, таке нічого не міняли?

Та я шо-то не помню, шоб у нас кожухи лишні були. Нє, не знаю, знаю, шо золото поміняла, а так більше нічого.

Так вона поміняла десь в селі?

Вона поміняла в селі, але не в сільраді. Десь вони приїхали і десь, я там не знаю де, ну в селі. Це привозили, це не ми. Це звідкілясь приїжджали. Торгсін, я знаю, шо називали торгсін, приїхав торгсін. От, золото. Ну оце самовар остався тільки.

А де він?

Ну хата горіла, він так і згорів в 43-му році, не винесли з хати, треба було винести. Тож война була 41-45-ий рік, так знали, шо фронт буде продвигаться, дак закопували люди в землю сундуки, казали, шо хати будуть горіть, знали, шо палять спеціально.

А у Вас залишились якісь речі мамині, батькові?

Зараз?

Ну да.

Немає.

А фотографії батьків?

Ну фотографії єсть материні, але тут немає, тут нема, це вони там.

А ви чули про закон про п’ять колосків?

Судили в нас, за три колоски судили, не можна було собирать. Об’їждчик об’їжджав поля верхи на коні і дивився. Єслі хто колоски собирає, да він був такий об’їждчик, шо зразу продасть тебе. Судили, за колоски судили людей і це я точно знаю в нашому селі, я не знаю прізвища чи шо, но знаю шо як мати і батько: «Ой Боже, ой Боже, да хай би тії колоски! Це ж треба, три роки чоловіку дали за три колоски. Хай Бог милує!». Я помню, шо це мати все так казала. Судили, да.

А Ви колоски ходили  збирати?

Ні.

Мати не пускала?

Не ходили, бо даже діти будуть собирать, дак батьки будуть відповідать. Ви думаєте як? Я пам’ятаю уже… уже скільки мені год було перед самою… у 40-му році, уже ж нам було по 15 років, вже ж такі дівчата, шо ходили в колгосп. Пололи ми, ланка у нас була там, баба ланкова, стара така, баба Улита і ми ж оце все дівчата, куток наший. Нас чоловік 6 навєрно було, це ланка така була. І ми пололи квасолю у полі і дівчата кажуть: «Ой, отам за квасолей там горох і вже такий, шо їсти ж можна». То ми туди в горох, баба одна осталася, ми в час тей, шо треба відпочити, ми понаривали гороху. Тоді вже ж голодка пройшла, це ж 40-ий год. І вже із дому як ідем, дак шо їсти мати дає – кусок хліба і бутилку молока, це вже шоб дньом поїсти. І я візьми того гороху налузала, думаю, принесу сестрі зелененький такий вкусний горох такий. Я налузала того гороху в бутилку, де було молоко, накидала. І дівчата – хто там у кармани стручками, а я в бутилу повну начистила, думаю: «Ой, сій час сестричка буде кушать етот горох зелений солоденький». Ми вдома горох не сіяли. І ви знаєте, цей об’їждчик, він навєрно бачив як об’їжджав, що ми були в горосі, ну не прогнав, думає: «Хай діти поїдять». А то чому йому  в голову зайшло провірить нас, може нарвали додому несуть. І ви знаєте, витяг мою бутилу – ой, повна бутилка гороху, до горла аж насипала. Дак шо ви думаєте, забрав ту бутилу і на завтра… Ну то вже люди його осуждали, кажуть: «То вже не треба було робить над дитиною такого. Шо ти вже?» Прямо в глаза йому говорили баби-сусідки. Кажуть: «Ти вже наш мужик, це не то шо прислали, ти ж свій. Шо ти дитина оце…» і такоє. Я стільки плакала. На завтра у колгоспній хаті, куди сходяться утром получить роботу собі, кого куди пошлють, отака стінгазета – нарисована я із бутилкою гороху і така довольна, сміюся. Ну, нада було це робить? Та ще прийшов і каже: «Пошліть свою дитину, хай подивиться, яка вона красіва там. Мати пішла зо мною, ну там сусідки кажуть: «Ну це дурний чоловік тилько може таке зробить, умна людина такого ніколи не зробить». Я на тій стінгазеті з горохом повисіла днів три навєрно і хтось зірвав. Отаке було. Так шось візьмеш? І в рот побоїшся взять, не то шо в карман. Така була за колоски і за шо хоч. Сильно тяжоле було время, таке, шо хай Бог милує.

А може Ви чули, що це таке «чорна дошка»?

Я чула, але не знаю шо це таке.

Це коли село заносили на «чорну дошку», то значить забороняли людям навіть виходити з села.

А-а-а, то я не бачила.

Ваше село мабуть не було.

Мабуть не було.

Ваші люди з села могли йти в місто, вертатись?

Ну ми ходили, з села в село ходили. Особенно як голод був, дак із села в село ходять люди, думають, шо може там хто шо-то дасть, хтось там. І було таке, шо чужі люди заходили в наше село й тут вмирали. Запрету не було, з села в село ходили. Я не знаю як вже до району ходили чи куди, а з села в село ходили.

А в Росії або Білорусь не ходили люди з села? Там же рядом було.

Да од нас далеко вона, Білорусь.

Не ходили?

Нє.

Скажіть, а до Голодомору, може Вам батьки казали, не було там таких бунтів, повстань проти комуністів, проти большевиків в селі, в районі?

В нас в селі не було.

А в районі?

А батько розказував, шо (я не знаю де, це вони з матір’ю говорили), шо він каже: «Люди бунтують, да який толк із того? Їх же зразу забирають у ГПУ. Це якби громада була тисячу, а як їх бунт ну скіко там людей». Десь був бунт, бо батько з матір’ю говорили, я сама чула, шо батько матері каже: «Люди бунтують, але ж ніякого толку. Я розумію, зробить повстання, це велику масу людей треба, а шо ж бунт – вони їх схвати і все».

Всіх  учасників зразу в тюрму і все?

Та навєрно, а шо ж. Вони всіх хватали і, мені кажеться, вони всі в Биковні, кого повивозили, то вони десь тут. Якби батька мати цею бумажкою не то, то тут би лежав. Но так просто повезло.

А так багато було, шо розкуркулили, в Сибір відправили, повиганяли з будинків, таких сімей багато? Шо куркулями саме називали.

Дак куркулів забирали, їх же не повернули. Ото Боровики, Шкути, шо я вам говорю, позабирали. Їх усе тоже розкулачили, а їх забрали, заслали і всьо. Так вони  куркулили були чого, в їх землі було багато?

Ну оце Шкути – шо батько і два сини, у їх було багато землі. У їх же була подружка Оля моя, дівчина, вони ж недалечко од нас жили, вона моя однокласниця Оля була. Це її батька забрали, діда і дядька, батькового брата. В їх були хати хароші, під желєзом, так поли настелеті ( в нас тоже був пол дерев’яний, в моїх подружок ні в кого не було, а в нас дерев’яний пол був, буфет до самого потолка стояв з різьбою з такою, дід заказував десь, все погоріло). Дак у їх земля була, але вони на землі не робили, в їх люди робили. В кого землі мало, то вони в їх працювали і ті платили їм … картоплею там, хлібом. У нас тоже було в діда багато землі і не вспівали своєю сем’єю оброблять, то у кого як немає хліба на посів весною, дак прийдуть до діда да мірку, шоб зерна посіять, дід каже: «Ну харашо, на тобі мірку» – «А шо тобі заплатить?» – «Та колись одробиш». Отако дід давав тоже. Ну в основном своя сім’я обробляли землю, а комусь там позичить, тоді вже не бере нічого, а шоб відробить. А от ці Шкути дід з бабою робили на землі, а сини він їх виучив – оце в моєї Олі подружки батько був учитель (це вже інтелігенція, понімаєте, в селі) і дядя Гриша він теж закончив, шось таке він закончив. І так два будинки стояли – один і далі другий – два дідові сини жили і оце їх розкулачили, забрали і так вони в Биковні десь лежать. Оце таке було.

А Ви казали церква була,  Ви ходили до церкви?

Була церква, а тоді церкву розграбили і зробили клуб, коли це вже і колгосп був, і клуб був. Дуже багато було людей в селі, село здоровенне, молоді багато було до войни, до 41-го року. Село ж, паспортів же не було ні в кого, ніхто не мог виїхати нікуди. Тільки так – свої дівчата, свої хлопці тут женилися, тут жили. Оце після войни, аж після войни вже єслі там вчиться кудись їдеш, то тобі паспорт дадуть. А так не паспортизували села, ні. А потом уже… коли незалежна стала, то вопще всі повиїжджали.

А скажіть, а Ваш дід, він під час Голодомору де був?

Він не дожив до Голодомору.

Він помер ще до.

Дід і баба, вони не дожили. Вони не знають ні Голодомору, ні колгоспів, вони не дожили.

А може Вам розказували батьки, коли прийшли сюди большевики в 21-23 роках, тоді не було голоду? Тоді тоже вони забирали.

Не було, тоді не було голоду. Ви знаєте, я тоді ще не розбиралася ні в чому, але оце як дорослі розмовляють, там же скамєйка возлє двора, сходяться з того, з того, з того на цю скамєйку й говорять. І ми, діти, тут. То знаєте шо, я чула слово НЕП, це вже коли колгоспи були і все: «От при НЕПі було добре!» А шо таке НЕП, шо люди гарно жили? Чи налогів не платили, я не знаю. Мені каже ця як Ленін вмер, дак це стало таке, може буть.

А за Леніна, коли він був?

Ну шо… Ленін вмер, я була народилася в грудні, а Ленін вже помер раніше мене, по моєму.

Бо ще ж був голод в 21-23 роках, то може ще Вам батьки за те казали.

В ці роки, я ж кажу, НЕП був. За НЕПа жили люди добре, хвалили НЕП у всякому случаї.

А у Вас вдома ікони були?

Аякже, були ікони.

Ви не боялися вдома тримати?

Дома ікони держали, нє, нічого.

Не заставляли Сталіна на стіну чіплять?

Нє, не заставляли, не заставляли. В мене дід учив вже мого батька і учив батькового брата, дядька Івана, він закончив духовну семінарію, був батюшкою, то його забрали  тоже, забрали.

Репресували, да?

Репресували, тоже уночі забрали, ні суда, нічого не було. І ми не знали де він, у міліцію батько обращався. «Його тут нема,» – сказали і все. А тоді через рік прийшло письмо, прийшло письмо із етого… Архангельська область, Біле море, шо дядько писав: «Ми на Білому морі ловимо рибу. Нам так тут добре жить, нас добре кормять». А напиши правду – тебе ще розстріляють і пісьмо не дойде. І це розрішали два пісьма в год, і це дядько присилав пісьма. А тоді война началася в 41-му році, вже связь перервалась, ми вже за дядька нічого не знали. А тоді нємци до нас зайшли в село, ми два роки були в окупації, нічого не знали. А тоді і не знали за брата мого, нічого не знали. А тоді як нас у вересні місяці 43-му році вже нємца вигнали. Ну нємець він спалив все село. Фронт на Десні стояв дві неділі і вони всі хати попалили. Нашу хату, мати даже бачила, каже, ходив із факелом таким селом і це раз – як свічка горіли хати.

То у вас всі речі, все погоріло?

Все- все! Ікони, мебелі і все погоріло, канєшно. Дак тоді, коли нас вже звільнили, прийшло пісьмо од Миколи брата. Написав, шо його лєвую руку кість одірвало, то його комісували, він тепер в Хабаровську живе. Це ми вже взнали, бо в його дружина була і дитина, в 41-му році Валя родилася, Ніна родилася в 38-му, а Валя в 41-му перед войною. Война началась в іюнє, а вона родилася в іюлє, вже батька не було дома, забрали. І прийшло пісьмо од дядька Івана із фронту. Одправили їх усіх на фронт. А тоді вже, як дядько прийшов, демобілізували, то він розказував, як їм там було трудно. А ето самоє, я кажу: «Ви ж дядя писали як Вам там добре і кормлять і все». А каже: «А шо ж я мав писати? Якби я написав те, що як воно є, то або мене розстріляли і пісьмо не дойшло». А так їх у штраф-батальйон, як був штраф-батальйон в армії, шоб їх ставили вперед і йди, і всьо. І він каже: «Багато нас було, не тільки з нашої тюрми, а армія була штраф-батальйон». І під Лєнінградом чи десь він казав, там Біле море, десь на тому фронті, де Лєнінград, каже: «Нас послали в атаку і, Боже мій, діточки мої, це не можна, я не знаю, як моє серце винесло. Один по одному йшли, а ззаді кричить «уперьод». Тут усі падають, уже вбиті, а він кричить «уперьод»». І дядя каже: «Боже мій, я так як у лагері молився день і ніч про себе. Не можна хрест наложить, руки не повинні, а про себе молився день і ніч». І оце каже: «Там отаке… ну все горить, а він кричить «уперьод» і ми ж йдемо вперьод». Ну на смерть, на видиму смерть посилають і все. І каже: «І я в цю менуту тоже кажу: «Господи, та спаси ж». Все время просив спасенія і пробачення: «Прости мені Господи і спаси мене з етого ада». Та каже: «Навєрно нас 10 чоловік осталось з батальйона».

А він був священником?

Да-да, його ж і забрали як священника.

А звідки?

Із села нашого.

Він у вашому селі був священник?

Да, забрали його.

А в якому році забрали його в 30-му чи після Голодомору?

Ну коли всіх репресіровали.

До Голодомору?

До Голодомору. А тоді після вже, як він ж вернувся, теж був священником, тільки не в нашому селі, а був село Красиловка, в Чернігівській області таке село, я там не була, батько мій їздив. Він там приход мав, а тоді в Нєжині. В Нєжині й помер.

А в якому році помер?

Помер в якому році… старим уже помер, він довго в Нєжині був, приход в нього в Нєжині був. Ми їздили часто туди.

А в якому соборі він служив?

Не знаю, не можу сказать. Отєц Іван. Я знаю на похоронах оце ж усі – і пєвча, там і священники отпєвали його. А в якій церкві він служив, я не знаю.

А фамілію його нагадайте.

Надточий, отєц Іван. І так він помер в Нєжині.

А Ви знаєте, якого він року народження?

Дядько Іван? Мій батько був другим дитиною, дитиною другою у діда. Перва була тітка Надежда, потім батько 1891-го року, 1891-го, то дядько Іван буде десь, я не знаю, годів десь через три. Отаке. Тітка сама старша, дочку він не вчив, рано отдав замуж у друге село, худоби їй понадавав. Отаке було значить – дівчат не вчить, а тільки хлопців. Оце два сини було і два вивчив. Одна дочка була – не пустив у школу. Чого таке було понятіє в людей? Хоть у діда мого считали, шо він такий розумний.

А мама якого року народження? Молодша батька?

Молодша, 902-го.

А після війни в 47-му голод був?

В 47-му тоже був голод, але не такий голод, шоб люди мерли, ні. Просто недоїдали.

А чого був голод?

Ну це після войни ж державу треба було підтримувати. На той час… У Западну Україну їздили купували зерно.

Податки були?

Податки були, да. Я знаю на кожен двір було 40 кілограмів м’яса, які треба було здать, 90 штук яєць треба було здать, 40 рублів предналогу треба було здать і, якщо в тебе є сад, за кожне дерево скіко треба було предналогу платить. В нас сада не було, то я не знаю. 40 кілограм м’яса, 40 яїць і 40 рублів предналогу.

А якщо не мала м’яса, яєць?

Ну 40 кілограм ніхто не ето ж, а як робилося? Робилося так: собирається список, сусіди пишуться по 40 кілограмів, набереться там центнерів 3 чи 2, там 250 чи скільки там кілограм і хтось здає корову на базу і ту корову розписують по 40 кілограм на цей список. І хто корову здав, ці люди вже дають гроші, знають по чім воно. В Коропі в районі була в нас ця скотобаза, куди водили скот. Хто поросятами здавав, якщо не 40, то 80 із сусідом там на двох. А яйця здавали в коперацію. Да, молоко, скілько це молока було на двір на корову… Я не помню… чи 380 літрів. От уже забула. Кожне утро це несеш молоко на молочарню. Ну там було так: єслі в тебе молоко дуже жирне, дак давали якісь ще копійки, як жирне молоко. Я знаю, шо у мого брата… Да, в мого брата була корова, то дуже жирне молоко і йому платили якісь гроші за жирність. Ну давали людям за те, шо вони молоко здають у государство, давали сінокос, державний сінокос скілько соток тобі одрізали. Коси і забирай сіно для корови. Оце було вже таке. Це до войни і після войни, даже після войни це таке було. Бо це мій брат після войни вже женився, корова була, отдєльно жив.

Скажіть ще мені, будь ласка, під час Голодомору Вам ще хтось допомагав – сусіди, родичі, чи може батько шось заховав, шо  у Вас були якісь запаси? Чи тільки цьою зеленню?

Ну шо родичі? Вони ж тоже в голоді сиділи. Було ж оце дядько і три тьотки, бо було чотири дівчати і дядько Андрій. Усі ніщі були, усі голодували.

Але всі пережили Голодомор?

Да-да, всі пережили. Думали, шо моя сестричка помре, а воно вижило. Ви знаєте, було год дитині, вона голову не держала. І це я її беру на це плече, на цю руку, а вона голову туди. Ото як курку вб’єш, то вона голова в курки. Так вона туди голову закине. І я її картоплею в голод кормила цею, пожую-пожую і  вижило. Ото так Господь дає, хай…

А скажіть, як закінчився голод?

Ви знаєте, голод як закінчився… Давали зерно на посів, люди засівали скільки тому землі було. І колгосп засіяв всю землю. Звідкілясь привозили зерно і колгосп засіяв землю. Я пам’ятаю, як мати оце де церква, од церкви починається лан, пуста така земля, лан називався. І там садив колгосп то моркву, то картоплю – міняли так. І я пам’ятаю, шо жара така була, це ж ланка, де мати моя, тітка Марфа, усі ці сусідські баби пололи там картоплю і їм варили суп, суп гречаний варили полотницям. Це вже колгосп варив. Ми туди (це ж рядом коло церкви), ми туди бігали. Такий катьол і тьотка варить суп гречнєвий. А він же так пахне, хоч уже і голод наче пройшов, ну люди недоїдали. Не було того, шоб наїстися, коли ти хочеш. І ми значить туди. А бабам сказали, шо якшо будете йти на полоттє, то беріть з собою ложку й мисочку, бо ж суп будуть варить. Ну ми туди поприбігали, а та шо варить теж наша женщіна, така сама як наша мати. Так  (сміється) Господи, оце матерки з мисочками, вона то наллє, мати передає мені, я похльопаю-похльопаю. А та Олі передає, подружка моя… А ця повариха шо ж, вона сама така, так і її ж дитина прибігла. А тоді вже їм: «Ну, ідіть вже дітки, ідуть». Тоді вже вони їли суп. Варили суп. Ну а коли то вже свій хліб дозрів, там же пшениці сіяли, то перший сніп уже обмолотили, на жорнах помололи і напекли хліба. Ой, такий добрий був. Жорна були, були жорна.

У Вас були?

Да. І в сусіда приходили, мололи. А як вже стали жить, шо багато було зерна, дак у нас водяна мельниця була і вітряний млин був, то там мололи, там мололи. А зразу після голоду, єслі кіло чи два собрав… Ходили колоски щупали, де зріла зрізали, а те дозрівало. І оце обмолочували і на жорнах. Я знаю, шо перший цей хліб мати спекла, скіко там його було. Ой Боже, і не даєш багато їсти, бо каже: «Вредно, нельзя дітки, хай трошки зачерсвне». А батько: «Ой, а мені ж не можна». У нього такий був желудок, катар желудка називалось, жаба грудна і катар желудка. Це все в армії як служив, то таке придбав собі. Так оце як з’їсть хліба чи уже ж пізніше стали жить нормально, то і пиріжки ж пекли із яблуками чи з капустою. Так оце ж батько як не видержить і з’їсть щось таке ще гаряченьке, ну дуже-дуже свіже, оце сорочку піднімає тако і оце гладить-гладить (показує). Ви знаєте, даже тако видно як картоплина випирає, желудок не варив зовсім. І це він руками розминає ту грудку, розминає і соду, так вона не розійдеться, треба ложечку чайну соди випить. Сода там перетой, тоді відпускало. А ми первого хліба дождалися, Боже, мій Боже. «Мамо, дай! Мамо, дай!». А не можна було багато.

А скажіть, а хто засіяв? Коли був голод, люди були виснажені, вони не могли робити там в колгоспі.

Да робили, такі ж… Ганяли людей, робили люди.

І врожай зібрали?

І врожай собирали. Да, і врожай собирали.

Про Голодомор розказували дітям, внукам?

Розказувала, вони все знають.

Оце зараз вже, чи раніше ще?

Раніше, коли не можна було, то не говорила. Коли можна було.

Вже після 91-го?

Од незалежності вже. І то по началу незалежності… Ви знаєте, я Вам скажу. Це сталось 2005-го року, коли був Ющенко. Дай Бог йому здоров’я, шо він це питання підняв. Шоб не підняв, воно так би зам’ялося б. Шо то Кравчука вибрали, комуніста. Шо він буде цим займа… він як був комуністом, так і є. Я йому могу прийти, так у глаза сказать. Я сій час… він у Білорусі там сидить у тій команді, шо… дак шо він? Ви ж подумайте, яку політику по началу вів – до Росії. Дак хіба при ньому можна було говорить? А як Ющенко став, підняв це питання і люди підтримали, бо в кожного болить, воно у душі до самої смерті буде боліть. А сказать не можна, висказатися не можна, поділиться з кимось не можна було. А от як Ющенко, це ж все узаконено ж тепер. І геноцид признали, і Голодомор признали. Да скільки ж держав признало, то вже можна все говорить. Так шо мої це онуки і правнуки, зараз це правнук був Глєб, він усе знає. Одинадцятирічний ще правнучок за Голодомор теж знає. Він зо мною даже їздив туди, це мене возили  в прошлому році і він їздив. Тоже там ложив цвєточки.

Скажіть, а не боялися, шо після Голодомору може це  повториться? Шо большевики знову почнуть таке робить? Прозапас не тримали їжу, ці сухарі?

А з чого сушить? А після…

Да, після.

Ви знаєте, ну я не знаю, шоб люди сушили сухарі, я не знаю. Я сама лічно, ото  при Хрущову білого хліба не було, ото давали там шо-то. Так я як ото білу булочку куплю, дак не з’їм – сушу. І ми ті сухарі з’їдали ж зразу. Не прозапас, а так зразу. Ну а тоді воно наладилося все зразу. Я це не знаю, чого при Хрущову було такий період, шо білий хліб… Я помню городські булочки давали інвалідам. А так сухарів не сушили.

Так хто цей геноцид зробив? Як Ви думаєте, хто це винен?

Голодомор хто зробив?

Да.

А я Вам скажу зараз, чесно, це моя така думка. У Сталіна було це заплановано, шоб як нація України, шоб її не було. Вот і все. А чого було державний язик був російський зразу? Він не хотів, хотів Україну або приєднати до Росії, знищити всіх українців. Це Сталіна робота. І оце більшовики – це сталінці всі. А тоді ж партію создали комуністичну. Ти умна людина, ти шось закінчив, ти не можеш посаду зайнять, якшо ти не комуніст. Уступай в комуністи і тоді тобі дадуть посаду твою, по твоєму образованію, по твоїй спеціальності. Та шо там говорить. Даже моя дочка із затьом, Бам строївся… Знаєте, шо таке БАМ? Строїли Балкаламурську магістраль і туди молоду люди їздили, шоб заробить гроші, це в Сибірі. Поїхала моя дочка із зятем, вони там були 7 років, ну заробили. Вони тут купили одну машину. другу купили, ремонт хороший зробили і все. Там платили добре, але які там умови були, там страшне. Пробиваєш відро, шоб достать води утром. Дак це к чому я веду. Мій зять закончив автодорожний інститут, це ж строїтєльство дорог, желєзних дорог, грунтових дорог. Інженєр, він весь час проробив прарабом. Там же можна було вирости на тому БАМі, потому шо не кожен согласиться у таких умовах зароблять гроші. Але ступай у партію, а він не хотів і так прорабом і робив. А якби в партію вступив, був би начальником поїзда. Не цього, шо ходять, а був поїзд, який на тиждень їде у тайгу строїть дороги, там вагончики в їх, а тиждень вже дома живуть. Це називається «поїзд», п’ятисотий поїзд називався. Можна було ше на якого там начальника. Але ти не мав комуністичного білета. І так він не вступав.

Дякуємо Вам, що розказали скільки всього.

Спасіба вам, я виговорилася.

1. Місце запису: село Цапівка Золочівського району Харківської області;
2. Дата запису: 11 лютого 2008 року;
3. Хто записав: Сергій Буковаський, режисер;
4. Респондент: Сидоренко Марія, 1926 р.н., народилася в селі Писарівка Золочівського району Харківської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Цапівка Золочівського району Харківської області.

Із хат вигонили. Оце дідового сина, що оце розкуркулили, оце шо в Цапівці, отак жив почті через дорогу, розкуркулили, хату забрали, оставили один сарайчик, живи з своєю сім’єю. То ви цього не знаєте?

Хто такий куркуль? Ви кажете розкуркулили.

Ну да багаті люди були. Ну багатство як, можна вам сказати не так як сійчас, от як строять ці депутати, які вони багаті, все. Де вони його набрали? Хто зна. А люди жили собі, худобу держали, поле було в їх, орали, самі в себе. Ну які там куркулі? Пара волів, пара коней і це вже називалися куркулі. Землю там держали, обробляли її. Ви цього не знаєте?

А Ваша сім’я була куркульська?

Ні.

Середняки?

Почті шо бідняки були, я вам счас скажу. У батька було два брати, жили ми там в селі, ми проїжджали там двохетажні доміки, наворотів сусід, шо ми жили, ше живе. Нема вже, діти його живуть. Ну а батькові, як самий старший, вже попідростали ті брати, жениться начали, а це вже ж сім’ї великі. А він плотник, він неграмотний, вопще в школу не ходив і мати неграмотна була. Ну мати хоч у люкбез ходила, шо за люкбез, це мати мені розказувала, я там знаю, я не знаю нічого, це по материних розказах. Він плотник хороший, хати робив людям і собі вже зробив по цім же хуторі, тільки туди нижче. Три годи ми пожили в тій хаті, а тоді 33-ій. Їсти нічого, а мати забрала нас тоді, пнула то туди, то в Леміщино, то в Цапівку, то в совхоз – скрізь було нас. Єслі б вона такого не робила, то і матері не було б, подохла з голоду і ми б подохли. А то так вона старалася. Я не знаю як те Леміщино, ми одного сєльсовєту, шо ми, шо Леміщино, счас туди в сторону трохи, поле переїхати. І там батькова сестра держала, як нас забирала звідсіля з ясел, так вона держала ше  коняку, приїхали, забрали нас обох. І ми сюди приїжджали, так наша хата ще стояла. А після того як вона бросила сестру там у Леміщині, а мене одвезла до бабусі в Цапівку, а сама в Харків вернулася, робила.

А Ви пам’ятаєте, як у совхозі давали людям їсти? Лободу якусь там варили, щось таке було?

Та хто зна шо там було, я ж їла там, там же мати робила в совхозі, полола. Вона нас забрала , думала на нас пайок даватимуть, а ні – один матері і все, а нас дві.  Дивилась-дивилась, шо нема вже діла…

Багато там людей стояло за їжею?

Багато людей, там і писарівці робили, це мама розказувала, шо робили писарівці. А шо варили? Там якась така баланда і хліба там по кусочку давали і все. Ну а мати думала, шо і на нас пайок даватимуть туди, шоб вже при ній були, а вони не давали. Піде, мисочку супу, тієї баланди, получе і ми ж двоє, а це діти, самі ж знаєте, раз за раз би їсти, і кусочок  хліба. То вона ж розламає нам по кусочку і собі оставляє. Не дай Бог. (плаче) І вона там мучилась-мучилась і бачить, шо вже виходу нема, вона і не здужає на роботу ходить, а не здужає, то хто їй дасть. А дві материні сестри були вже в Харкові, робили там. І вона рішила нас там бросити в радгоспі тім, а сама поїхала. Но ми не знали, куди вона поїхала, вона тайно. Вона бросила ноччю, пошла… Та я вже розказувала, там барак такий довгий був і отак положені дошки, на тих дошках положена солома і отак шо було чи ряденце, чи одіялце там простеле. І ото там спали ну жінки отдєльно, мужики отдєльно в другому бараці. А там ото діти, ми з матір’ю були і всі отак підряд. Ну коли мати вже нас бросила, ми повставали утром, а матері нема, мо на роботу пішла. Ми сидимо, я не можу спомнити, чи ми зразу пішли в ту столову чи сиділи ждали на порозі… Наче Яроківка станція, як їдеш на Харків, там станція і там ярок. І по том ярку аж туди вкрай ярка оцей совхоз був, називався «Шовкотрест». І ото писарівці там і мати там була. І ото значить як поїзд іде з Харькова чи на Харків, тим ярком видно. І ми сидимо з сестрою на порозі і дивимося. Проїхав поїзд, там так  далеченько поїзд і як хтось появився із людей, ми радієм, мати йде. А вони взяли і повернули в другу сторону, не мати. Так ми мабуть тиждень чи шо.  Підем тоді до столової, лазили попід столами, головки з хамси їли. А тоді ті кухарки дивляться, що лазять там, винесуть нам супу. То ми поїмо і обратно сюди ж до барака біжимо, там виглядаєм матір. Я не знаю скільки, ну може з тиждень, не дуже довго вони там були. А от того совхоза бути не ясла, а садік, здорові діти оце як я були. Ну мені, єслі я 26-го, то було 7 год мені, а сестрі 4 года. Ну не знаю, просто не знаю, хто нас забрав, хто нас сюди одправив сюди пішки недалеко через поле, там сад був, оце вже там діти були. І ото туди нас здали. Там правда годували нічого так, непогано годували, но всьо равно діти як діти, забули, шо й матері немає. А тоді один раз, не знаю, ну мати весною нас бросила, полка була, проривали буряки якраз. А вже як поспіли яблука, тоді нас було пообідали і вложили спати. Каждого обіду укладали спати. Тоді вбігає там дівчинка, де вона була, може в туалєт ходила чи шо, і каже: «Дусю, Галю, ваша мати прийшла». А ми не вірили, а тоді вийшли і вона так стоїть там у саду за яблунею. Ми підскочили до неї, а вона якраз робила у Харкові і в неї на груді нарядився чиряк, вона була на больнічному. А то вона приїхала, ми не знаєм чи була вона в совхозі та мабуть прямо сюди прийшла. То ж ми побалакали з нею, я ще побігла яблук назбирала, їй дала. Вона каже: «Ідіть тепер, ідіть. А я піду в совхоз, я завтра піду, буду вже тут робить». Ми ж думали й правда.

Як маму звали?

Танька, Таня. Маму ви ж кажете, Таня. Утром повставали ми там, завтрак нам всігда дають, поїли і договорились з сестрою, шо хліба не будем їсти, там нам давали хліба потрошку, понесем матері. Ну і побігли, пооставляли, побігли ж туди.

От Ви кажете, що мати їздила в Харків, а де ж тато Ваш був?

Де був батько? Я ж вам казала. Його ще в колєктівізацію загнали, як врєдітєля признали, шо в колхоз не писався, а робив тут (нерозбірливо) недалеко, совхоз був (нерозбірливо) на роботу, поняли, і ото він там робив і ото один… Та він пів села загнав, не тільки мого батька.

А батько не хотів в колгосп іти?

Та не писався ше, а чи хотів, чи не хотів. Їх багато, їх багато хто не записався, зразу колгосп розкуркулював. Воли, коні – все в колгосп звозили, зерно все в колхоз, їх вигонили з хати і висилали туди на Урал.

Куди висилали?

На Урал, у Сибір. Ви не знаєте цього? Отаке було, це колєктівізація така робили, шо в колхоз гонили, а люди не хотіли. Але попривикали люди. От примєрно я сій час привикла в колхозі робити. Прийшла, одробили в колхозі, прийшла додом, я спокійна, не думаю ше там чи орати, чи сіяти, чи там шо. А люди тоді самі робили і позабирали поля. І в батька мого було ж поле оце тако прямо напротів хати, там ярок є, через ярок була земля. Оце людей порозкуркулювали, а хати привезли, їх по вигонили геть туди у Сибір, а  сюди хати привезли, построїли, колгосп організували такий.

1. Дата запису: невідомо;
2. Місце запису: село Райполе Софіївський район Дніпропетровська область;
3. Хто записав: Коцаренко Анна, Буряк Юлія;
4. Респондент: Зозуля Марія Максимівна, 15 травня 1918 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респлндент проживала в селі село Райполе Софіївський район Дніпропетровська область;

Такого жаху забути неможливо. Як такого голоду і не було б, але Сталін наказав вивозити з України все, що тільки можна. Люди залишались голодні, голі і босі. Тому причиною голоду є те, що від мирних селян забирала урожай влада. Звичайно те, що було вирощено у полі, на городі все забирали, але якщо в когось було зерно чи крупа, то ховали попід стріхою у торбинках. В той час хати були солом’яні, то так і ховали. А ще в конюшнях під жолобом рили ями ї ховали в казанках. Був один випадок, коли в жителя села знайшли котел з гречкою, то з нього чуть шкуру не зняли і ніхто не міг протистояти проти влади. В жителя забрали корову, овець, гречку в котлі. В дворі був страшенний плач, забирали все останнє. Не було в селі таких випадків, що хтось на когось доносив про приховане зерно ,чи їжу. Були всі дружними, але ніхто, нікому не допомагав їжею. Кожен виживав, як тільки міг. Але можна було виміняти молока на ховрашка, ракушку, адже корови були не у всіх. Всі голодували в селі. Діти засіли так, що навіть не росли. Але в той час на полях було дуже багато ховрахів. І люди, особливо старші хлопці, з палками, відрами ловили цих тварин. Також у ставку було багато ракушок. Їх також виловлювали руками, складали у казан і варили. Це було дуже страшно, тому, що коли ракушки варили, то вони сильно пищали. Також висмоктували стрючки з акації, чаї варили ї так були ці стрючки корисні і ми спасалися від цинги. А тому, якби не ховрашки, ракушки, акація, то повмирали б. Коли почали організовувати колгоспи я пішла на ферму працювати. Було дуже важко, але їсти давали і давали постійним робочим. А постійних робочих було чоловік 30. І на 30 чоловік поварисі було видано | кг. муки ї на всіх потрібно розділити. Кожному по маленькій галушечці, і цю галушечку треба було принести додому на гурт. Пізніше почали різати лошаків. І давали галушечку та кусочок м’ясця. А ще привозили великий пласт макухи. Вона була у волокні, її розрубували і давали по куску, а давали тільки постійним робочим. Але були такі люди, які не хотіли йти в колгосп. Влада застосовувала арешти, побиття, а найбільше висилали до Сибіру. Вночі приходили поліцаї, були воно у кожаних куртках, хромових сапогах, стукали у вікна і питали: «Якої влади хочете?», Також вночі приходили і викликали У сільську раду, яка тоді була у Зав’ялівці, заставляли йти в колгоспи. “Закон про п’ять колосків” був. Колоски не можна було збирати. Коли по дорозі їхала машина з буряками, і впав буряк, то його не можна було підбирати, бо дуже сильно карали. Вася Бовтуненко вкрав одного разу відро пшениці, то його вивезли У невідомо куди і по цей час. Дуже багато повмирало людей. Мерли майже в кожній хаті. Але в місті такого голоду не було. Там було легше. Була карточна система. Давали їсти баланду – це рідка їжа, так називали. Давали кусочок хліба, іноді сала, сахару, сухі пайки. І тому в тих сім’ях, де були трудоспособні хлопці, дівчата виїжджали в місто. Там влаштовувалися на шахти, шоферами кіньми возили. Але в місті і на шахті могло прибити і ходив страшний туберкульоз. Виїжджали на товарних поїздах, вискакували на ступеньки в поїзді, але ті, які були слабші зривалися з поїзда і не доїжджали. Випадків, що людей їли у нашому селі не було, але чули, що в іншому селі була така сім’я, яка жила на окраїні. Вони знищували бродячих людей.  Людей, які вмирали, хоронили їхні родичі, а хоронили в городах, під конюшнями. Замотували в простинь , якесь рядно, та й хоронили. Ці могили до цих пір є. Тих людей, які померли в голодомор, звичайно згадують. Коли збираються на кладовищі, розповідають про голодомор. Поминають, роздають платочки, цукерки, печиво, в кого що є. На могилах встановлені хрести, а не пам’ятники, тому що, коли батюшка читає молитви, то він читає біля хрестів, а не біля пам’ятників. Я весь час розповідаю дітям, онукам, правнукам про події Голодомору 1932 – 1933рр., вони із задоволенням слухають це і почитують.  А винним в загибелі багатьох людей було вище  «правітельство». Сталіна називали «батьком», в кожній хаті  повинна була висіти фотографія Сталіна.

Місце запису: с. Жовте, Софіївський р-н, Дніпропетровська обл.

Дата запису: невідомо;

Ким записано: Забігайло Дар’я, Ілюшик Тетяна, Поденежна Любов Юріївна;

Респондент: Філіп’єва Катерина Мефодіївна, 7 червня 1925 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років респондентка проживала в селі Василівка Софіївського (нині Солонянський) району Дніпропетровської області.

Я, Філіп’єва Катерина Мефодіївна, народилася 7 червня 1925 року в селі Василівка Софіївського району Дніпропетровської області. Голодомор 1932-33 років я пам’ятаю добре. Причиною цього Голодомору був неврожай, та й те, що вродило забирала влада. Їздили активісти на бричках, без документів із піками і шукали скрізь: в соломі, в сіні, в стріхах, в землі. Люди не хотіли віддавати останні продукти кричали, плакали, але на це ніхто не зважав. Небагатьом вдавалося приховати зерна трішки чи якихось продуктів. Були випадки, що доносили один на одного. В колгоспі давали раз в день галушки по мисочці.

В нашому селі був дуже хороший голова колгоспу Прокіп Минка. Це був красивий чоловік, чорнявий, невеликого зросту, худощавий. Прокіп був чутливою, доброю людиною, допомагав людям виживати. Сім’я голови складалась з шести чоловік: жінка Мархва, читирі дочки – Мархва, Устя, Уляна, Мелашка, також у нього був син Василь. Голова як міг допомагав людям, він нікому нічого не давав по блату, всі були рівні між собою. Яке було зерно варили з нього баланду у виликому казані на все село. Брали цю їжу два рази в день, можна було взять собі додому в казанок. Восени 1933 року, коли зібрали перший хоч якийсь урожай, він , без дозволу зверху, вночі змолов трохи зерна, спекли хліба і роздавали людям, за це його чуть не посадили, бо на нього хтось доніс в район. Взагалі, голодували всі однаково, навіть голова колгоспу їв те саме, що їли інші, бо я дружила з його дочкою і бачила, що вони їдять, коли приходила до неї в гості. Люди старалися допомагати один одному в цьому страшному лиху.

Мій батько взяв до себе племінників померлих родичів. Щоб вижити їли все; ховрахів, горобців, ловили в ставку ракушки і їли з них серединку. Мої брати кожен день приносили додому по 36 ховрашків, кожному по 4 ховрашки, сім’я складалась з 9 чоловік і завдяки цим ховрашкам ми і вижили. Я, спочатку, не хотіла їх їсти, але потім настільки ослабла, що прийшлось їсти і вони мені сподобались – це був делікатес. Масового помирання від голоду у нас в селі не було.

1. Місце запису: село Мар’ївка Софіївського району Дніпропетровської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Ким записано: Запорожець Юлія Валеріївна;
4. Респондент: Мурлян Марія Павлівна, 1923 р.н.;

Під час Голодомору респондент проживала в селі Мар’ївка (нині Вишневе) Софійського району Дніпропетровської області.

Про 1932- 1933 роки знаю з розповіді батьків і своїх дитячих вражень. Мені Тоді  було 10 років. Я знаю, що в 1932 році вирощене з колгоспу і в людей забирали представники від влади. У Хортиці був дєтдом. Та тільки там були такі умови, що Діти чуть всі не повимирали з голоду. В 1933 году дітвору роздали по людям. Наш тато теж взяли 4 діток: Бородаїв Надію, Миколу й молодшого Гришу та Василя Кульгу. Згодом Василя Кульгу відправили до родичів. Жили вони у нас один рік. У нас в цей час було своїх 5 дітей та 4 чужих. Так що в нас ротів було багато. В хаті держали корову. Обшуки нашу сім’ю обминали. Мама працювала в колгоспі дояркою, а тато бухгалтером при магазині. Я не помню чи на хортичанських дітей колгосп виділяв якісь продукти. Мабуть таки виділяв. Пам’ятаю, що їсти не було нічого. Мама парили лободу та пекли з них лободяники, збирали в полі мерзлу картошку, козелики їли, свиріпу, дикий щавель, орішки земляні викопували. А ще їли молочай, какиш на нього казали. Батько наш були охотником. Підуть в дерезу, горобців настріляють ціле відро, ми їх поскубемо, а мама юшку зварять. Ловили ховрахів, їжаків. Нашій сім’ї не допомагав ніхто. А були такі сердобольні, що дітям чужим помагали. Комірник Надія Сабецька, наприклад. Голодні діти було поприходять під комору, як зараз це помню, такі всі в латаних-перелатаних штанях, підперезані мотузками та й посідають. Нічого не просять, а тільки голодними очима дивляться. То ця Сабецька винесе круг макухи, розіб’є його на кусочки і роздасть дітям. Раз голова колгоспу узнав та почав кричати на неї: „Що ти хочеш, щоб нас обох посадили?” Та слава Богу не посадили. Не доніс, видно, ніхто, хоч багато про це й знали. А в 1934 році батько рішив тікати від голоду в Росію. То ми переїхали на Ростовщину, а цих дітей із хортичанського дєтдому здали назад. Потім їх люди розібрали. Ось така доля нашого сімейства. І, хіба, можна все це забути? Великий гріх не пам’ятати цього. Не дай, Боже, допустити Голодомор!

1. Місце запису: село Миколаївка Софіївського району Дніпропетровської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Ким записано: Запорожець Юлія Валеріївна;
4. Респондент: Любченко Євдокії Павлівни, 1926 р.н..;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Миколаївка Сталіндорського (нині Софійського) району Дніпропетровської області.

 Євдокія Павлівно, скажіть, будь ласка, чи були випадки людяності під час Голодомору 1933 р.
Мені тоді було 7 років, і я помню, як не було чого їсти. Їли траву Гірчак, були пухлі. У батька було троє дітей, ми голодували, з голоду вмерли тьотя і дядько. Їм було тоді 15 і 14 років. Ми сиділи біля річки, ловили черепашок і жабок і їли. У мене були дві сестри-Надя і Галя. Часто ми їли цвіт акації. Батько у вечері ходив заробляти якось мучки , мати зваре великий казан, заколоте і розділе ту заколотку, а ми її п’ємо. Одного разу наша мама сидить і плаче. А ми питаємо: «Мамо, чого ти плачеш?» Вона відповіла: «Плачу я, що ви, дітки, голодні». Було в неї гороху трохи і вона розділила нам по 10 горошин, ми поїли той сухий горох. Думали, що вмерди, а горох зостанеться. Нас рятував батько. Любченко Павло, він ходив на заробітки, а куди- не знаю, й вижили. А як прийшла весна 1933 р., був великий урожай, але хіба людям не давали, бо все вивезли. Зродили огірки, гарбузи. А вже було трохи легше людям. Радянська влада заставляла ходити в школу. Ми зі старшою сестрою ходили в перший клас, ходили голі й босі. А як стало холодно, то бігли бігом, щоб ноги не замерзли. А наша мама працювала у коморі, украла кукурудзу руками. Звали її Любченко Омикиївна. От вона нам каже: «Зайдіть до мене, дітки, у комору». Ми зайшли, і вона написала нам по жменці кукурудзи у кармани, щоб комірних не бачив. І пішли ми до школи. Доки йдемо, з’їмо кукурудзу. Ось так ми і пережили Голодомор.

1. Місце запису: село Миколаївка Софіївського району Дніпропетровської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Ким записано: Бойко Марина;
4. Респондент: Олизько Петро Семенович, 1920 р.н..;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Миколаївка Сталіндорського (нині Софійського) району Дніпропетровської області.

Эло было тяжелое время в истории человечества. Есть было нечего. Когда мне было 12 лет, осудили за колоски меня маленького на 5 лет к тяжелым работам. Мама пухла вместе с сестрой и умерла на моих глазах. Одно спасение: мыши наносили в норки запасы, землей обворачивали их в круглых кучках, а мы уже ее раздалбывали зимой и забирали эти запасы, потом мяли, и из зерна варили кашу – мыши спасали людей от голода, и опухлости. Ели ворон, сусликов, а из ежей, когда смалили, набирался 1 стакан жира. Ели конское мясо. Кто работал в колхозе, считал, что повезло, давали черпак баланды, но разве этого достаточно на четырех детей, а мама не ела, все нам, пока сама опухла, и из ног выступила вода. Работал в колхозе за 1 палочку, 1 трудодень, а на тот трудодень давали в конце года 300 г. зерна, в некоторых случаях авансировал колхоз, чтобы все нс умерли. Дети ходили везде. Родные умерли или осудили — работа на канале за Москвой, станция Хлебеткова, 2 км от Москвы. Там возили тачки с землей, строили канал, часто было так, что не удерживаешь тачку, она перевертывается и засыпает тебя землей, человек там и умирает. Можно сказать. что строили из людских костей.Много детей было на вокзалах. Родные от них отказывались. За Красноармейском Донецкой области в селе Кураково был сделан Детский дом, где было свыше 700 человек детей отовсюду, а Донецкая область обеспечивала его по первой категории, потому что была угольная промышленность. Ели конопляную макуху, после которой так скрутит, что не расправишься, лежали, целый день пока не отойдешь, потому что конопля была предназначена для красок, а не для еды. Вот такое тяжелое время жизни было в годы Голодомора l932 1933 годов, много людей умирало, пухло, отравлялось оттого, что ничего нельзя было есть. Невинныи люд судили, отправляли в ссылку, на каторжную работу. Пусть это больше никогда возвращается.

1. Місце запису: село Грузинівка Криничанського району Дніпропетровської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Ким записано: Білоус Юлія;
4. Респондент: Шмалько Марія Савелівна, 1924 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Грузинівка Криничанського району Дніпропетровської області.

Я, Шмалько Марія Савелівна, народилася 8 лютого 1924 року у селищі Грузинівка Софіївського району, Дніпропетровської області. На той час мені було дев’ять років, в сім’ї нас було 6 чоловік. Я, батько, мати та три сестри. Мій батько працював у Долинському районі Катеринославської губернії бухгалтером у кам’яному кар’єрі. В Поволожжі був неврожай, у Pociї. А в Україні був хороший урожай. Радами більшовиків  були створені продовольчі загони зі збору зерна в Україні. Більшовики заїжджали в кожне село i забирали зерно та їжу. В ciм’ях де було по 8 – 10 чоловік закопували їжу в схрони, але її все одно знаходили та забирали. Бо були зрадники, якi допомагали більшовикам, caмi не працювали i здавали більшовикам схованки, тi знаходили i забирали все до останньої зернини, а в сім’ях діти пухли з голоду. Але дякувати Богу, що в нас була корова, i завдяки їй ми й вижили. Обабіч дороги йшли люди, пухли i падали з голоду. Bci йшли в місто на заробітки, аби вижити. Це був великий жах 1932-1933 рр. Люди плакали, казали, що немає нічого, вимолювали їжу, падали до ніг, але більшовики відштовхували їх ногами та сміялися над людьми, а батьки все вимолювали та вимолювали їжу для дітей.

Продзагони забирали все до останнього, навіть те, що люди знаходили в землі, а хто не давав, хватався за лантух – розстрілювали одразу ж, не жаліли нікого. Mepтвi люди валялися на станціях та на дорогах i ніхто вже не боявся мертвих, бо ховати не було кому, i іноді тіла скидували в одну яму та прикопували. Дехто кріпився, люди шукали їжу у полях, вибирали зерна, в землі їли козелики та лободу. Спровокував Голодомор Йосип Сталін, він знав, що в Україні був хліб, але люди здали хліб скільки було, лишній зоставили собі. Але російське керівництво на чолі з Й.Сталіном не повірили, що люди здали весь хліб i наказали перевірити кожного i забрати все.