1. Місце запису: село Сарнавщина Конотопського району Сумської області;
2. Дата запису: 21.07.2003 року;
3. Хто передав: Дудченко Ірина Іванівна;
4. Респондент: Лузан Євдокія Степанівна, 1925 р.н., народилась в селі Сарнавщина Конотопського району Сумської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Сарнавщина Конотопського району Сумської області. 

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

 

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?

Цей жах пам’ятаємо всі ми, страшні роки голоду, особливо запам’ятався мені голод 1946-47 р., бо в 1933 я була ще зовсім дитиною.

Які на Вашу думку, причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забрала урожай влада?

Це все вина жорсткої політики Сталіна, влада забирала врожай, бо влада вважала, що с/г повинно тримати всі вітки промисловості.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

Був жорсткий тиск, потрібно було сплачувати державі податки, ще й переплачувати за товари промисловості.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна?

Не знаю, але просто так ніхто цього не робив.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Не мали ніяких документів, нападали на села, відбувалося повне пограбування села.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Були і побиття людей, калічені люди в результаті запускали господарство, бо не могли вправлятися.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Я з цим не сталкувалась, бо їх тоді боялись – віддавали й так.

Як люди боронилися?

На хлібовикачку з району були прислані спеціальні уповноважені, які контролювали здачу хліба. В 1946 р. весь урожай забрала влада, а ми залишались голодними, хіба щось приховаєш.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Мізерну частину ховали, але щоб прокормити сім’ю, було цього мало, а вилучала влада і насіння, картоплю.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Підвищувала влада план хлібозаготівель, а план потрібно було виконати. Це були представники сільких райкомів.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Пару чоловік ходило по хатах.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ховали в одежу, комори, сараї, закопували в землю.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Вся сім’я працювала в колгоспі, а додому йшли голодними.

Збирали лише продукти харчування чи інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

В колгоспі все зібране вивозили повністю, а з двору стягували великі побори за скотину, дерева, а хто не сплачував податки – забирали все. Ходили по хатах перед посівом – забирали все.

Що таке закон про “П’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Я його й пережила, але ще була малою, щоб виконати хлібозаготівельні плани, держава проголосила власністю навіть врожай.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволялось, застосовувалось до збираючих побиття.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Це було голови райвиконкомів, голови сільських рад.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Ніхто не хотів йти, бо заробіток весь забирали, а давали воду та шматок хліба.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували, бо вважали, що так усе буде під контролем.

Де переховували худобу, щоб забрати в колгосп?

Ховали у стайнях, за сараєм.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Рано вранці – поки всі дома.

Скільки разів приходили до хати?

Один раз на день.

Коли почали люди помирати з голоду?

З осені 1946 року, бо податки треба було сплачувати, а зима на носі, а в нас топить нічим, їсти теж нічого.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Держава не опікувалась, чужі люди допомагали як у самих було чим.

Хто не голодував у селі і чому?

Мабуть наближені до влади, бо всі селяни пухли від голоду.

Хто зумів вижити?

Якось тримались на дуже поганій їді, боліли, але боролися за життя.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Родичі допомагали одні одним, та й люди були якісь добріші одні до одних.

Які засоби вживали до виживання?

Життя було зовсім погане, їсти зовсім нічого. Їли жолуді, лушпинання, буряки.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Мали допомагали чім могли.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їли жолуді, буряки, лушпиння з картоплі, хліб їли, який і собаки не хотіли їсти, гнилу картоплю.

З яких дерев, рослин, вживали листя, кору в їжу?

Їли листя з дерев, цвіт акації, жолуді.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Вживали м’ясо загиблих тварин, горобців ловили.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Грошей купувати ми не мали.

Чи був голод в містах?

Не доїдали люди і в містах, поширювалась дистрофія, поширювались хвороби, бо не було мила – захворювання.

Чи знаєте Ви, що таке “торгсін”?

Торгин – закрита торгова справа, яка за наші гроша лікувала іноземців, обслуговувала їх.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Голод найсильніше вдарив по селу. По Сумській області на середину 1947 року смертність перевищувала народжуваність. Люди мерли як мухи.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Траплялось і таке страшне лихо.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Прості смерті ховали померлих.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Люди допомагали одне одному, а в цьому страшному горі без ніяких грошей.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Наше сільське кладовище.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, Зелені свята?

Поминають, несуть все що є на столі. Роздають дітям цукерки.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Повинні згадувати, бо ці люди не винні, в тому, що держава знівечила життя людей.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церква православного патріархату.

Чи вставлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Стоять надгробні пам’ятники.

Чи знає молодь села про голод 1932-1935 р.р., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Я думаю, що знає, а розповідала і дітям і внукам.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Голодомор організований самою сталінською системою.

1. Місце запису: село Русанівка Липоводолинського району Сумської області;
2. Дата запису: -;
3. Хто передав: -;
4. Респондент: Якуб Галина Остапівна, 1936 р.н., народилась в селі Липова Долина Липоводолинського району Сумської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Русанівка Липоводолинського району Сумської області. 

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

 

Про голодовку 1932-1933 р. мені батько розказували. Казали шо було тяжко, дуже тяжко, ото єлі пережили той страшний період. Бо якраз тоді почалася колективізація. Забирали все чисто.Вигрібали до останньої зернини, яка була захована десь в глечику. Заставляли йти в колгоспи. Батько казали, шо перед тим, як я народилась, люди почали йти в колгоспи, бо трудне життя було, а там якусь юшечку давали. А ще було завдання розгромить куркулів як клас. Якшо йдеш у колгосп , то забирали постройки залишали тільки хати , комори хороші везли в колгосп, сараї палили. А ще до нас посля войни привозили кукурузу, давали качанами, або по 10-30 кг. Землі посля войни майже не було, лише садиба 36 соток, більше не давали. Так ото у нас посля войни як такой голодовки не було. Тяжко було, но не так як в 30-х годах, батько казали шо тоді страх шо творилось. Посля войни 800 руб. був пуд муки , так ото її ми купляли. А ще в нас був овес, так ми його здавали в комори, а там була драчка, де ми його драли і пекли галєти. А ще, як і в 30-х годах, пекли млинці з липи. А ще в нас була корова, то нам було неважко. Легше ніж другим жилося. А ще була і картошка, правда трохи гнила, но була. Людей майже не померло, бо я ж кажу, шо як такого голоду посля войни не було. Вижили. Важко було, но вижили.

1. Місце запису: село міського типу Липова Долина Липоводолинського району Сумської області;
2. Дата запису: -;
3. Хто передав: -;
4. Респондент: Яковенко Микола Савич, 1921 р.н., народився в селі Липова Долина Липоводолинського району Сумської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Липова Долина Липоводолинського району Сумської області. 

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

 

Перед тим як казать про голод 30-х років, нада сказать про кляту колективізацію. Ми повинні були йти в колгосп. Не хтіли йти, но йшли. Політика така в страні була, так ото й йшли, бо сказали, так ото те й робили, шо скажуть. Люди почали голодувать ще на початку 30-х годів. А з 1932 р. голодували всі. Найжалькіше було масесеньких діток, ми вже старші були, якісь проворніші, а то малесенькі з матір’ю, бо хазяїна заберуть і всьо, живи як ото можеш так і живи. Нікому до тебе не було ніякого діла. Ага, так як була ота колективізація то забирали хліба: раз прийдуть, а тоді ще раз ідуть по другому кругу. Вишкрібали все шо було. Приховать не можна було. Так ото на 30-ті годи не було в нас ніякого запасу. Правда наші матір мали рушники. Такі гарні червоні кролевецькі рушники. Вони нові були. Так ото мати їх брали і йшли на базар, там міняли на 3-4 стакани жита чи пшениці. Рушники нові, гарні були, але ото треба було продавать, бо нада виживать, шоб з голоду не вмерти. А ще мати міняли і скатерті і інші рушники. Міняла все, що десь раніше приховувала. Ото-таке було. А ще мати млинці пекла. Ото я з братом липу рвали, в нас її багато було, та й зараз її багацько не зря ж наше село називається Липова Долина. Ага, так ото нарвали липи, потом товкли її і були млинці. А ще ми часто на поля ходили. Ото було підемо, сядемо в пшениці, і як ото що зерно молоде, як молочко, так ото сидимо там і їмо. Їсти хотілось дуже. А ще в нас груша була, воно не груша, а дичка. А вона рясно родила, а ці груші маленькі були. Так ото ми ще й груші їли. А людей вмерло багато. Ой і дуже багато. Влада винна. А місце одне було де мертвих ховали, це на кладбищі, на отому старому, шо біля церкви якраз. А там раніше інкубатор був, так ото туди людей скидали, а тоді всих в купі ховали. Страх шо творилось. Дуже багацько ми поховали. Наші батько тоді вмерли. Так ото мати викручувались як могли, виживать то якось треба було. Але слава Богу з голоду не вмерли. Вижили.

 

1. Місце запису: село міського типу Липова Долина Липоводолинського району Сумської області;
2. Дата запису: -;
3. Хто передав: -;
4. Респондент: Грицай Микола Петрович, 1916 р.н., народився в селі Липова Долина Липоводолинського району Сумської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Липова Долина Липоводолинського району Сумської області. 

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

 

Про голод 1946-1947 р. я говорити не буду. Скажу одне в нас як такого голоду не було. Трохи важко було, а кому легко. Як не як була война , забрала багато людей , не було в нас і худоби, але було легше, було що з’їсти. А в кого була корова, тим взагалі було легше, ой, велике діло корова. Є корова, то можеш прожити. А ще було трошки й землі. Було поволі. А от голодовка 30-х років багато забрала життів. То було шось страшне. В 20-х роках ми повинні були йти в колгоспи. Можна сказать шо нас заставляли. А люди йти не хтіли, боялись, но йшли. Страшне творилось. Забирали зерно: спочатку 3-4 центнери, а потом знову йдуть і йдуть. Отдавали, не могли сховать. Чого не могли сховать? А в нас місцеположення погане: як тільки копнеш глибшу ямку, а там вже воді, і нікуди не сховаєш. Кепсько було. А з 30-х років чоловіка заберуть, може вже й не вернеться, а чи виживе сім’я, чи ні, то вже таке. Владі то не треба було. Вона про народ не думала, їм було байдуже шо твориться з нами. В 1932 тяжко було, але мати вмудрилась якось приховати діжку з огірками, а ще картошка, правда гнила була, но була. Шось трошки було. А ще в колгоспах на полях щось сіяли, так ото бува в ночі з рядном ходили та крали. А страшно було, бо як зловлять, то штраф платить, позабирають все чисто. Але крали. Жить треба за шось.. Ото й крали. А на полях у нас ставили вежі і дивились, вірніше наблюдали за тим, хто де ходить. Тяжко було. Людей померло багато. Пухли з голоду. Багацько померло. Ховали на кладбищі . Спочатку скидали в інкубатор, там де церква тепер. Одежу знімали, а потом всіх в ями. Страшно на все це було дивиться. Багато й діток померло, страх. А шо ще сказать? Ага, якщо була якась одежина, чи ще шось, то її можна було помінять на декілька стаканів жита чи пшениці вже на якусь кашку буде. Нада якось виживать. Так ото й брали те, що Бог давав. Тяжко було, дуже тяжко. Але слава Богу вижили, трудно було, але вижили. Не доведи Господи ще таке пережить Вам.

 

Місце запису: Вінницька область;

Дата запису: 2008 р.;

Хто записав: Сергій Буковський, режисер; 

Респондент: Руденко (дівоче прізвище Кириленко) Марія Василівна, 6 листопада 1925 р.н., народилася в селі Велика Білозерка Василівського району Запорізької області;

Розшифровка запису: Софія Дяченко, методист відділу усної історії Голодомору;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Велика Білозерка Василівського району Запорізької області. 

 

Ви 24-го, 25-го року народження?

25-го.

25-го.

 6-го листопада.

Давайте з самого початку підемо. Шо це за село було? Як воно називалося? Де Ви народилися?

Ну я народилась в Великій Білозірці – це Запорізька область тепер. 6-го листопада 1925 року. Це дуже красиве село, дуже, мальовниче. По центру села тече річка – Кінка по-моєму, да, Кінка, Конка. Ну а по обидві, по обидві сторони тягнеться село. Дуже довге село, величезне! Не так широке, як довге. Це тоді було 18 кілометрів. 

Це таке довге село було?

Таке довге село, от. І дуже красіве. Ну річка ця пересихала в літнє врємя, а в зимове – лід і діти катались там.

Це приток Дніпра був Кінка? Чи…

Це якийсь уже приток. Це вже приток притока. Кам’янка там ще річка є в Кам’янці, в селі, то це приток Кам’янки. Це я так по розмові батьків пам’ятаю. Ну…

А це було Запорізька, це зараз Запорізька? 

Це зараз.

А тоді як? 

То то Таврічєская губєрнія Мєлітопольского уєзда, Мєлітопольского уєзда. Да.

Це стара назва?

Це стара. Це дореволюційна навєрно. Ну…

І там була Ваша хата?

І ото ми жили на центральній улиці. Якраз оце річка тече(показує), а дальше туди ще трошки центральна ця вулиця і це наша хата була. І була дуже велика сім’я була. Це було два дідових сина жили в ній. В них було два, в нього була два сини і шість чи сім дочок. То дві дочки ще при дідові жили, а мій папа жив, ну більше,  його, батькова сім’я жила з дідом із цими сестрами. А напротив, ну отак дві хати було. То це така хата була, шо стояли там коні, дві пари, двоє коней було і корова і жив старший син діда, самий старший, бо мій батько самий молодший. А старший син діда жив у цій хаті із сім’єю своєю. Отак жили. Нанімали, арендували землю, сіяли, орали, сіяли, молотили і так далі. І отак. І все робилося разом – оці ці дві сім’ї разом робили.

А у Вас були ще брати і сестри?

А у мене, ну це ж у мого батька було двоє, троє дітей – два брати у мене – один менший, другий старший мене. Ну отак, і так ми жили. Так обробляли, арендували землю, обробляли її, орали, сіяли, молотили. А тоді ділили цей хліб, цю пшеницю, яку виростили, то ділили – то заготовку государству дати – державі, а то на пітаніє, а то на насіння, а то щось людям помогти, а то продати і купити всім то чого, те чого їм треба було – діям, дорослим. Отак і жили.

Ну це була така настояща куркульська сім’я?

Отака куркульська сім’я, шо в них не було нічого зайвого, такої мєбєлі в них не було, це ж нікудишня, а в них і цього й не було. Кухня була так, шо поміщалась кровать(показує) від стіни до стіни – дід спав на цій кроваті, потім він до нас пішов на піч. На печі – дід і троє дітей, отака піч. А тут уже батьки були – оце кухня. А чиста хата, то та вона закрита, там ікони, сундук сундук і оце все і лавки по краях  – ото такі куркулі були, оце такі багатії були. 

А що таке чиста хата? 

Ну така, празнічно одіта – туди, там й не жили й не спали, тіки на вихідні, на великі празники – на Паску, на Троїцу, на Рождєство, коли приходила родина. 

І шо там відбувалось?

Ну стіл накривали та обідали, шо там могло відбуватись.

А так протягом року ніхто туди не заходив?

Ніі, туди, ну заходять помолитись – молились там. Бо тому, шо там ікони. Ну і тут тоже ікони були в кухні. От, ну така…

А щось згадується от із свят? Як заходили в ту хату? Як свята були?

Канєшно, як ото на свята заходят в хату, батьки ставлят дітей – отак спереду дітей, ззаду вони стоят. І читає папа молитву і моляться і батьки, і діти. 

Церква була в селі?

Була. Чєтирі церкви і один монастирь – отаке село було! Шо чєтирі церкви і один монастирь був. І кажда церква… от наш наш приход був покровський, то на покрову там храм. Приходять до нас батьки, батьки, рідні, знайомі, дальші родичі приходять на храм – храмувать. А ми вже йдем у другий, от середній приход – на Петра й Павла – це був середній або Петрапавлійський приход, то йдем до тьоті – там мамина сестра була замужем. Отак святкували. 

А хто був у домі хазяїн? Хто був старший?

Ну дід був самий старший і з ним счітались. От це ж два сина його, дід був самий старший – з ним всігда совітувались, бо він направляв. І він був всим – і головою і нянькою нам. Ну… Батьки слухали, ці брати, ну сини його слухали діда. І онуки. Бо той же ж самий старший брат – то в нього були всі дорослі, всі дорослі.

Марія Василівна, а звідки от люди знали, коли сіяти, коли орати, коли там погода поміняється, коли?  Комп’ютерів же не було… 

Не було. 

Освіти не було. Як вони знали?

А вони ж по празнікам, оце ж який празнік, як от, як Стрітення, от яка на Стрітення яка погода – така буде й весна. Оце ж в цему році кажуть, що затяжна весна буде, така погода була. Но на Стрітення обєзатєльно дощ, сніг піде – так і в нас було оцей рік от. Ну і користувались чим, не було… Батько мій правда кончив церковно-приходну школу, то батько був більш-менш грамотний і таки писав він красіво, і на відмінно кончив школу. Ну потом уже коли оце совєтська власть, коли клєктівізація була, то він занімався з цими, з малограмотними – лікбезниками, займався. Потім вони прийшли його розкулачувать, то це вже потім. Отаке…

Марія Василівна, а якщо так закрити очі, ну, умовно кажучи, і згадати, щось дуже-дуже-дуже приємне з дитинства, щось згадується? Саме-саме таке перше враження.

Саме приємне, шо це мені батьки мої згадуються, тьотя дуже була…

А яка ситуація, щось таке, якийсь десь особий був якийсь, щось саме-саме приємне, якийсь випадок може із життя?

Та все було приємне, все було тепло, сонячно, поки не… не прийшла ця колєктівізація. Корова, от шо ще – у діда ж були вівці, ну скільки овець, скілька там пар і кури, і корова була. То це ж саме приємне, як вівці окотяться, або корова отелиться, та в хату ж вносять, воно ж маленьке та гарне таке. Ну шо ще…

Як корову звали, не пам’ятаєте?

Щас, коні – Лиска ііі ой-йой… (нерозбірливо) от забула, а корову – Мурка.

Як?

Мурка.

Мотя?

Мурка, мурка!

Мурка!

Мурка! Як Кицьку(посміхається). Да. І оце ж…а ну це вже потім, коли вже розкулачили, то забрали ж корову, це все хазяйство забрали. А мама йшла через колгоспний двір і вона побачила маму і начала ревти – корова, а мама плакать. Ну а шо хороше? Як діти. Шо? Все хороше було, бо грались тут же коло, коло хати. Груша коло хати була висока така. Спали під грушою, ночью, постелили соломи і отак – літом, літом, покотом.

І комарі не кусали?

Комарі не кусали, а ми не чули їх тоді(сміється), тоді нічого не було такого, може й були, но нас не, не дошкуляли тоді. Ну та, а шо ще? Да все хороше було, нам – ми діти малі, то було все хороше.

А пісні співали в родині? Коли гості сходилися?

Дуже, дуже навіть співали. Дуже любили – всі співучі. Там взагалі заведяно так, як збирається компанія, або оце ж храм, або гості які. У них дуже велика родина була. І дуже даже було так, шо батько жонатий був на жінці, вона померла від тіфу, а мама тоже замужем була. І вони померли –  чоловік, у мами чоловік помер, а в батька жінка і дитина. І вони одружились вдруге. То та родина – вони тоже родичались, вони дуже оце хлібосоли були батьки – із усіма цими родичались, і мамина родина тоже. То як всі збиралися – дуже співали гарно, дуже співали гарно, дуже… Батько любив дуже пісню «Ой літала галка». Її зараз не співають чомусь. «Вилітала галка з глибокої балки». Я даже запитувала, у церкву приходять там тоже на храм, в нашу церкву. То я запитувала: «А чому, цю пісню не співають?» Він каже: «Я знаю цю пісню. Але її чомусь не співають, но ми будем співать» – каже. Ну дуже хороші пісні, дуже такі, шо забути не можна. 

А річка ця, Конка, була далеко від хати?

Недалеко, дуже недалеко, може… Ну оце ж одна була вулиця наша, друга, а за тою другою їхні городи уже і там береги, росли вже дерева, ті шо не посаджені, а може вони були й ким посаджені, я не знаю, ну а береги називали. То це як парк було – йде молодь туди в береги гулять. 

Ну напевно ж був і пан колись в тому селі?

Ну канєшно був пан, він же ж іі… ці ж люди арендували землю панську.

Панську, так.

І отже вивезли коли нас на панську землю, ту шо…і там була даже хатина маленька, шо ті робітники, які обробляли цю землю, то могли захиститись від дощу. 

А Вас брали на поле? Пам’ятаєте щось, коли були маленькими?

Брали.

Брали.

Да. Я й забула там ще й глечичок маленький, до сіх пор пам’ятаю(сміється). Да, брали на поле.

Що за  глечичок? 

А глечичок – кувшинчик маленький, то такий малесенький – дєтский, то це ж така була іграшка, не так як – ну лучче чим тепер кукли оці дорогі(сміється) от. Бо в нас же не було такого нічого. Ну і шо я пам’ятаю ше, колись нас взяли на поле, бо нас же не було куди діти, то брали на поле. То коні накрили попонами, а самим нема чим накриться – то під гарбузи лізли всі. А дощ же ллє як на гарба, ви ж знаєте, шо це таке гарба? 

Нє.

Не знаєте?

Ні.

Ну не сіно – солому возили … з це ж все… еем… як покосят пшеницю, жито покосят і складають на гарби і везут на тік. І там молотят. То гарба отак значить – вона іде із (показує) віз такий і це багато-багато – кілочки такі закладені, а тоді зверху і ще одне таке підіймається, шоб… ну гарба. Хіба ви не знаєте? Ви ж українець.

Ні, ну воно по разному називається, в різних місцях.

Та ні, гарба – вона є гарба(сміються обоє). Гарба – вона є гарба. Так…

Так шо з цим глечиком Ви робили?

Ну так я його потіряла там, загубила і не найшли. І батьки не найшли й не знаю чому, може хтось взяв його. А хто тоді, це ж тільки вони арендували цю землю. То нас дощ тоді мочив, а глечичок так ми й не найшли, то це мені в пам’яті теж. Так…

Марія Василівна, по порядку ми щас підійдемо. Пам’ятаєте як почалася всім відома колективізація, як це було у Вашому селі? 

Ну…

Ну ви були досі маленькою? Скільки Вам було років?

Скільки мені – 8 ну, в 32-му – 7…

Ну вона почалася раніше трошки.

В 32-му. Да, раніше. В 32-му – 7.

Це вона й закінчилася вже й… 

… 7,   7 років. 

… в 32-му. Як це було? Що вдома говорили батьки? Що дід казав? 

Дід…

Як старший самий, що? Як він? 

Самі свєтлі спогади за діда, самі свєтлі, оце ви питали мене, а я ж за діда й забула. Бо він нам був всим – і нянькою, і ця рука така мозоліста-мозоліста в нього. А він було – наказати, так він казав: «Ось я тобі дам, ось я тобі дам. – і: – Ар-кар-кар-кар. – оце так він дав: – Ар-кар-кар-кар.» –  це така в нього була – наказаніє таке. Ну шо, як началось. Ну я з своєї сім’ї, як я пам’ятаю, бо ми так не дуже общались із дітьми, у нас своїх, своїми були. Вечером, уже пізно, уже сонце зайшло – в хату постукали, батько відкрив. Зайшли дядьки – найшло багато дядьків у хату.

І ви це пам’ятаєте?

І це я пам’ятаю. І ці дядьки даже ті, шо батько з ними занімався, тож ми їх, бачили ми їх, ми якось їх пам’ятали тих, обличчя їх. То ми подумали, шо це вони знов заніматься прийшли. А тут начинається крик, начинається, забірают – вони все забірают, шо бачать вони забірают, забрают і виносят. І значить, батькові ж вони навєрно сказали за шо, чого це забірают, ну… І забірают все і виносять з хати. Ми вже тоді начали плакать, кричать – малі, малі, ми діти. Вот, все повиносили з хати і все забрали! Абсолютно все! І на гарбу, оце ж граба, шо я Вам кажу, на гарбу склали, наклали соломи – і вас вивезут. А мама: «Куди? А ми ж з дітьми. Куди ж нас вивезут?» – а не кажуть куди. То мама упросила, як вони сказали, шо вивезут, то мама упросила, шоб наклали більше соломи і подушки умоляла їх: «Дайте нам подушки, бо діти ж пропадуть». А морози ж тоді такі були, такі ж морози та снігу багато! Ну й… отак і дали нам ці, дали значить, дали вони подушки, мама позакутувала ліжники. А шо ті ліжники? Вони ж холодні! Ви знаєте, шо це таке ліжник? Це ж із вовни…

Ліжник – я знаю, да.

От. І  все. І вивезли нас за за 50 кілометрів, вивезли, в степ.

А хто вивіз? Вони підводи дали чи що?

Підводи? Оце ж у гарбу, на гарбу все склали. Шо склали? Дітей забрали, все – нічого ж не дали. Даже тьоті Катіна, а тьотя Катя – це папина сестра, вона була манашка, жила вона всігда в Криму, в монастирі. А, а там же ж гонєніє тоже началось, то вона приїхала до батька сюда. І в неї поскільки ж вівці були, там скількись штук їх було, напевне не знаю я скільки, но в сему случаї для себе вона в’язала: кофточки нам, дітям, чулки в’язали тоді. Пряла й в’язала. То в неї її ця скринька така із лози, ну такій сундучок із лози. І вона була повна шерсті і цеї в’язки, було всім в’язала – сім’я ж велика і вона всім нав’яже. То цю скриньку забули. З тим, шо творилось тоді, із волнєніями цими, то скриньку ту забули. І все. І поїхали без тих… Ну а якось оділись і приїхали, коли привезли нас туди, я не знаю навіть, а знаю – Степноє.

Це село таке було?

Да. Оце не знаю, чи то було село. Ну то не в селі ж нас викинули – нас викинули серед степу. Серед степу. І хатина ця ж, оце папа розказував, шо це, коли робили работніки у пана, то вони там, коли пагана погода зімою, а шось треба було зробить, то вони там перебували в цій хатині. І там тіки піч у цій хатині, два віконечка – з переду і одно у задній стінці, боковій цій. І піч – то це точно була. Но стьокол не було, нічого не було. А пішли батьки… Ну й оце ж нас так і викинули в цю хатину. Анічогісінького й холодна-холоднісінька!  І скрізь холоднина, мороз, вітер! Це ж не в, не в селі! А серед степу. І викинули. А батьки значить – папа ж знав, шо там була колись скирта соломи – ще панська. Но там соломи ж уже не було – а осталась тіки оце подножжя соломи, скирти. І вони уже на другий день, вони нашкрябали, не на другий день, а в цей, в цю ніч вони нашкрябали цеї соломи, позатикали стьокла, де вікон, де стьокол не було. І двері, одні двері були там, а сінця, сінешніх дверей не було. Но позатикали ці дири цею соломою і так ми стали там, ми скільки днів там жили, батько нам через скілька днів він пішов в село і попав в сільраду. Пішов і каже, шо: «Люди добрі, пропадуть же діти – погібнуть діти, від холоду й морозу. Дайте мені справку, хай я поїду…» – в цей, кудись поїду, не казав даже куди поїду, бо це ж не можна було сказать. Не нужно було. І поїхали ми ото в Донєцк. Поїхали не ми, а поїхав батько.

Куди поїхали?

В Донєцк, в Сталіно, тоді ж він називався Сталіно. Донєцк теперішній. І там устроївся він на роботу, батько мій. Дали йому справку, шо він житель села такого, не не написано було, шо він розкулачений, не написано. Бо справки ці десь іще єсть, вони, не знаю тіки, де січас. Отаке. І ми виїхали на Донєцк. А дід уже помер. Наш дід, царство йому небесне, помер.

І він помер у степу?

Ні. У хаті уже після цього, він же ж не поїав у степ, дід, діда ж не взяли. А ще ж дочки в нього є – уже було сім чи вісім дочок у діда. То він поїхав, його завезли до дочки. А його там покусали собаки по дорозі. Обірвали йому кожух кожух, тулуб тулуб такий довгий. Він уже ж старенький був, ізроботаний… А потом уже значить, коли розрішили нам, розрішили заняти хату вкінці села. Прихода там, де тьотя жила, мамина сестра. І в самий кінець, сама вища вулиця і кінечна хата. І там була така тоже велика хата і маленька хата – хатинка. Ну як оце тепер лєтні кухні роблят. То малесенька зовсім малесенька! Оце така, як на Степному, оце наша, ми побули там, да. А ця тоже малесенька і кухонька маленька, піч і сіни. Оце таке було. І ото нам розріши цю хатину заняти. А батько поїхав в Донєцк. З братом. Ніі, це брат поїхав потім сам – оцей старший брат. Йому вже було тоді тринадцять років, 19-го года, да. Папа поїхав, там у Донєцку ж, значить, устроївся. А до нас, ну а ми вже голодаємо страшне! Ну нічогісінько немає їсти. Ну нічого! І мама на цілий день уходе з хати, а ми остаємось вдвом з цим меншим братіком. Він 28-го року, а я 25-го. Це значить мені – сім, восьмий. Це ж уже Новий год, ми уже ж, уже йде 33-й рік, весна. І ми голодні такі, ну ми не знаєм, шо їсти. І мама на цілий день піде і оставе нам шось кусочок чогось. І якось прийшла вона, принесла стакан муки кукурузної. І каже: «Оце я вам буду робити бевку. – бевка, ну це, знаєте такий супчик. – І ви ж не трогайте її». Ну а мама пішла, а я ж покуштувала її, а вона добра ця мука. То й ми отако, отак ми її їли(показує) з братіком. І ми з’їли всю ту муку. Мама на другий день приходить, та й каже, шо, не на другий день –  вечером приходить. Тай каже: «Шо з ви оце зробили? З’їли? І це ж ти винна. – на мене. – Ти ж старша».  Ото каже і розказує нам таку, ну сказку, притчу, шо діти, ласто…еее, птічкіні діти не слухали маму. Не слухали й не слухали. А вона каже, шо: «Отак, як ви не слухаєте». А вона каже, шо: «Я піду, кину. Не слухаєте мене, то я кину вас і піду в світ». І на другий день мама задержується. Це ж, це ж розказала нам, а на другий день тоже задержується. А вона всігда приходить чи бурячок приносить, чи картоплину. Ну шось навєрно вона просила, я собі так думаю тепер. Чи може дід і баба, ті мамині, дали їй шось. І оце вона нам приносить. І нічого, і оце значить… І мами нема. А я ж думаю, я ж нагадала, шо мама казала, шо: «Піду, поїду у світ, раз ви не слухаєте мене». І ходимо ми і плачемо обоє. З братіком цим меншим. На босу ногу, ті якісь калоші чи валянки, шо там я уже не пам’ятаю, шо надіте. І дуже: «Ой мамочко, голубонько, ти нас покинула».(плаче). Мама каже: «Та нікуди, – а мама йде ж же нам на зустріч та й, – та нікуди ж я не пішла, не покинула я вас. Та дурненькі ж ви, та куди ж я вас діну». Вобшем, ми вже всі. Потім іще ж значить, і ще було. Прийшов дядько до нас – папин двоюрідний брат. А чого він прийшов? Не знаю чого він прийшов. Прийшов, мама йому постелила, оце ж піч (показує), а тут лежанка – постелила йому на лежанці. Він один день, другий день, мені чось казалось, шо так багато днів він був. А тут же немає чого їсти, немає чим його годувать. А мама каже: «Никифоре, – він Никифір називався, – Никифоре, Ви ж прийшли за чимось сюди. Ви ж за чимось прийшли, а Вас же вдома діточки ждуть». А він каже: «Сестричко, то я піду, я піду, ось я трошки отдихну». А він уже спух, уже він не може двигаться. Навєрно, це я так собі тепер понімаю. І він каже: «Я уже завтра». Це полеже, посиде-посиде, а тоді ляже полеже: «Це я вже завтра піду». І на другий день він зібрався таки іти. Да. Зібрався йти. І зліз, а там була табуретка підставляна і стільчік маленький. То він на табуретку зліз із лежанки, а на стільчик уже не не міг злізти. Тако(показує) перевернувся і помер… І винесли його в сіни. (Плаче) І скільки днів він лежав, якби не, як хоть, навєрно неділя. А морози такі люті були, це все ще морози. Тоді такі зіми  були, шо страшне. І нема кому похоронить. І це ж мамин, маминої сестри чоловік, то він був у цьому, у колхозі – прєдсідатєльом колхоза він був. І він каже: «Я організую якось, шо похоронят Никифора». То скікись днів пройшло пока він організував, бо ж люди всі слабі, всі пухлі, больні. То якось похоронили його. А то ми цілий день, мама ж уходе на цілий день, а ми вдвох з братіком, а він – дядько лежить у сінях. І не боялись чогось. 

Він мертвий лежав?

Мертвий, ну да – мертвий. І ні сім’ї не сповіщали, нічого. Но викопали, дядько ж організував, значит, викопали йому яму. То каже: «Никифорові повезло. – потом він прийшов, мамі казав. – Никифорові повезло, бо шапку положили йому удачно» – положили, шоб під під голови якраз, і так і закопали. 

А чому удачно? Бо шапку поклали?

Ну шо шапку під голову – усьо-таки повезло, якесь тепло йому було у голову. Не знаю…

А куди мама ходила? От ви кжете: «Мама пішла, пішла». Куди мама ходила? 

От, а я собі думаю так – навєрно вона ходила просила, село ж велике. І шо, а і… не знаю. Або може вона робила, кому шось зробила нужне. Це ж зіма була, тоді ж в городині нічого не було, в городі нічого не було – нічого було робить. Отак… А потім мама, а потім тьотя до нас прийшла уже, оця ж монашка, вона ходила по сестрам…

Це яка з Криму приїхала, да?

З Криму, да з Криму. Так вона приїжджала, а їх же там тоже роз..роз..роз як це сказать, розігнали всіх – монастирі позакривали, цих людей, які були в монастирях теж. І тьотя приїхала і просе мене, мою мою маму значить, нашу маму. Каже: «Сестричко, – вони так одна одну називали, так і прийнято було, – не їдьте, не оставте мене, я з вами поїду» – до до папи мого. А мама каже: «Та я ж не оставлю Вас. Поїдемо всі». А папи, від папи пісьма нема й нема. Нема й нема, й нема, й нема. І уже трішки весна підходе, уже тепліше, сонечко – ми на сонечко стали виходить. А тьотя лежить. То тьотя, ну вона каже – ви мені постеліть на полу. А пол – не пол, а земля сама настояща. То мама взяла десь соломи, постелила їй соломи, накрила чимось, не знаю. І до, на…у стелі була, був крючок, шо вішали люльки і мама прив’язала туди цю – вірьовочку. Тьотя отак на руку вірьовку (показує) – одягала і піднімалась так. І більше вона вже не піднялась тьотя. І коли вже розвеснилось, уже й ходили на річку, шось, їжаків виливали, нічого не було вже тоді – все поїли. То тьотя…тоо, да – а тоді тьотя вже каже, шо – до мами звертається, каже: «Сестричко, – вона просила ж не їхать – не оставте мене». А тепер каже: «Беріт дітей і не ждіт від Василя пісьма – а їдьте. Їдьте, потомушо, як ви зляжете, – тьотя вже не встає, – то і діти погібнуть». Значіт.

А дід уже помер, а на … у посьолку Українка жила ще дідова дочка із сімйою і в неї була велика сім’я. Їх тоже розкулачили. І вона, у неї значит було – старші діти поїхали тоже на Донбас. А двоє малих таких, як я осталось. Один старший на год – міжду міжду них був був рік разніця. То вони були – старший братік помер, бо наївся кісточок абрикосових і помер. А цю сестричку, вона моя ровєсніца, тьотя направила: «Іди до діда», – розказала їй як іти, а сама уже злягла, уже пухла. «Іди до діда», – а діда вже нема! І ми вже в чужій хаті. І вже й ми умирали – то дядько помер, то тьотя ось уже лежить. А вона її послала – і ця Маня пішла… Пішла… і впала по дорозі й померла…(плаче) І ворони виклювали очі…І цю дитину потім найшли. Ну от таке… А весна… прийшла весна, то вже ходили мама, ходили ховрашків виливати. А їх нема вже – їх уже половили, хтось половив. От… А потім на річку цей, дьоргать камиш. Як він називається ще?  

Камиш.

Камиш. Да. Бо він солодкий. І мама потом простудилась ще, ноги заболіли в неї більше. Ну і тотя бачить, шо таке діло і каже: «Ідьте. Беріть дітей і їдьте. Бо вже Василь не приїде – не не получите письма. Ну як тіки зляжеш, зляжете Ви…» – вони всі одна одній казали всігда «Ви»… 

Я перепрошую, Марія Василівна, це мама лазила по річці, по воді й весною і зривала камиш?

Да весною, ранньою весною. 

А Ви допомагали мамі? Ходили по?..

А ми ходили, то ж ми ходили за ховрашками а їх не було…

Як це було? То ж вода ж холодна? 

Холодна – то того ж вона й простудилась. І ноги в неї боліли. А ноги вже всі красні були. І то тьотя їй нагадує: «Шо тіки спухнуть ноги, то Ви тоді уже не встанете – ідітьте». 

А як комиші Ви там? Там якась солодка частина була да? В камиші? 

Да, внизу ж – внизу ж солодка частина та, шо в цьому…Це це ж рання весна була. І тоді, коли…

Ви їли комиш прямо на березі чи десь у хаті?

А вона, а мама приносила нам. Це ж річка ж – нада ж пройти до річки. Це далеченько – ну не так, не далеко, тепер як я згадую, то тоді мені казалось, шо далеченько це. Ну…

А Ви сказали, що цих ховрошків, сусликів…

Ховрашків, сусликів.

 А Ви їх ловили? Пам’ятаєте? 

Ми ловили, ну їх не було вже.

А як їх ловили? 

А виливали – заливали водичку, де дірочку побачим…

Куди заливали? 

Да.

В норку?

В норку. І тоді вони підпливають. Ну їх не було вже – їх половили. І потім в загатах, а загати потопили. Загати знаєте, шо це шо таке? Загати це …. ну от по межі – отам вкінці города робили загату, як чистили у скота, вичищали, то цю солому клали у загати. І вона ж, тепло там – воно ж перегорає і ховрашки ж там тоже були. Ну їх уже не було тоже їх. Може їх з осені половили. Отаке.

А їжаків Ви казали щось, теж ловили їли?

Так ловили, ловили. Так ми виливали, но ви не виливали – ми їли, мама десь може хтось дасть їй, а мо я знаю принесе хто. 

Як же його їсти? Там же нема чого їсти. Там же гілки одні.

Гілки – здирали ті гілки і їли. 

А Ви пам’ятаєте це, як жаків їли? 

Ні я не їла, я не пам’ятаю. Но їли, оце …

Люди казали, що їли їжаків? 

Да. Ну а тоді мама ж іще син ще ж є один – старший. І мама посилає його: «Їдь до батька. В Донєцк». Папа тоже написав як їхать, він же раньше, раньше написав це, як їхать…як їхать. То він поїхав уже весна була і він був у курточкі цій такій  – плюшева курточка. То в нього був білєт, а не був перекомпасірований. Не знаю, це треба було із-за, до станції Пришиб треба було 40 км іти. А тоді на Пришибі сідать і їхать до Донєцка. Це в Запорожской області Пришиб. 40 км цей Пришиб. І нада було йти, да, й їхать 40 км. А він, і в нього був не закомпосірований білєт. З нього зняли курточку і він приїхав роздітий уже до батька. Ну батько в общєжитії жив і його, отож він пішов породу вибирать. То тож якісь навєрно, якісь грами хліба давали йому. І отак, а потім  уже, коли ми вже надумали їхать, уже розвеснилось, уже сніга не було. І тьотю, а тьотя ж Катя, то просила, не брать, не оставить її. А то вже каже: «Беріть дітей й їдьте. Бо вони, ви як тіки Ви зляжете, діти помруть». То а мама каже: «Харашо. А куди ж я Вас діну?» А вона каже: «А мене завезіть на Батьківщину». А на Батьківщині, це ж отступаю я назад – жила ж друга сім’я ще – брата, дядька. То там – всі були дорослі. І оце, шо мали вони, мої батьки: корову і двоє коней, то обробляли ж оцю оці 15 чи 16 чоловік. На всих це все було. А розкулачили діда й батька, бо дід жив з нами. То я не знаю кого розкулачили – батька чи діда. 

А Марія Василівна, а що сталось з тою хатою, з якої вас вигнали на степ?  

А вот я Вам все розкажу. Оце ж ми, як тьотя сказала: «То мене завезете до сім’ї Хоми», – брата, значить, батьків брат. Ну мама так і зробила. Ну вона вже така нємочна мама була, шо ми дійшли до цієї хати, до нашої хати, нашого подвір’я. А ті ж же ж живут – ті остались жить, їх не розкулачили, тіх. Бо вони всі дорослі, всі сіли – вони колхозу нужні і роботящі, от. То, коли вже ми стали їхать, то мама дойшла до цеї, до цеї Батьківщини нашої. А там попросилась на машину, машина якась їхала до Пришиба, то її уже скинули на машину, вона вже сама не могла залізти. І нас, як курчат – тоже туда. І все. Ми доїхали до Пришиба, з Пришиба на Донєцк. І все. Ну шо я ще не сказала Вам?.. А там же я розказувала, як приїхали в Донєцк і ми побачили. Прийшли на ту саму шахту, де папа робе.

Як Ви знали, шо треба туди йти?

А він же ж нам писав, він писав мамі, шо якою дорогою вона повинна йти. А ця шахта сідьмая «Наклонная», вона була коло самого …

Яка-яка?

Сідьмая «Наклонная». Вона коло самого завода. Тільки, значить, Донєцкий завод – він дуже величезний був, отак о (показує) стояв поперек. Якраз поперек. Значить, ну то якраз як із вокзала йти чи їхать, він написав яким трамваєм їхать, то доїдеш до центральної проходної ну, яка виходе до города. А дойдеш до центральної цей проходної, а там мост через весь попєрьок етово Донєцкого завода міталургічєского і пройти якраз упрешся у цю сідьмую «Наклонною». Всі, перейти мостами – там не один мост, перейти мостами, якраз, то ми й так перейшли. Хватило у мами сіл і там вона потіряла сознаніє. І все. 

Як Ви побачили батька?

Батька ми побачили – чорні, всі чорні були. Тіки зуби блищали та очі. Ну а, ну й мама потіряла сознаніє, тут їй скору визвали. І ці напарники папині зійшлись. І дуже помню, шо подарили йому буханку хліба. Папа чорний – весь чорний! І лиця їх чорні – і тіки зуби блищать та очі. А хлібина хліба під руками була біла. То дуже запам’яталось це. Який він смачний той хліб був. Ну а маму, коли то підняли на цей, на машину. І мама упала… і кричить: «Я тебе вже більше не побачу!» (плаче) Да. Люди падали, як мухи…Да…Ну а цей же ж, хто це капав на цих людей на, більш-менш такі люди роботящі були, то це ж куркулями їх признали. Оце у нас був такий сусід Антон, Антон Шкрул. Він не ходив по по вулиці, він не йшов, в нього вулиці не було, а йшло дорожка отак (показує) поперек хатів, усадьб, отак поперек. І він собі так ішов. Із ружйьом. І от одного разу, це він іде через, поперек города. А собаки його не любиди, як не любили його собаки! Як тіки він прийшов, то собаки ґвалтують з одного з кінця прихода в другий приход. Це вже кажуть: «Шкрул пішов», – це вже він пішов. І це він вислухує десь чи під підвіконнями, чи може баче шо і доносе. От то.. А …І от якось ми граємось дньом… Ні – дід рано пішов, шоб забрать яйця – це ще, ще я вернулась назад. Добре да?

Харашо, добре-добре!

Шоб забрать яйця…

У курянік?

У курятнік. Ну а він там уже похазяйнував – уже зібрав яйця в корзіну. Зібрав яйця. А дід розсердився та й каже: «Ах ти ж сукін ти син! Ти шо робиш?!» – вибачайте мені – ну так як сказав, те ж так та й так і я передаю. Боже, а він дідові на голову цю корзінку із цими, з яйцями. Це ще до цього поки нас вивезли. І так він ходив попід хати і все вислухував – все вислухував. І ми один раз із братіком граємось – був пісок коло колодязя, під хатою, під хатою ж і колодязь був. І собака Розка була – ну собака як побачила його й ґвалт, гавкає і кидається на нього. А він із ружжья – і тут ми граємось, і тут собака ж коло нас недалеко, і він з ружжья стріляє і прострелив їй щелепи. От так вот (показує). Божее! Мама так возмущалась: «Та тут же діти!, – каже – Ти ж міг попасти в…» Нічого – йому нічого не було. Це все сходило з рук.

Хто це він був? Ще раз скажіть.

Він сусід був. Він ніде не робив, вони з паганої сім’ї. Такі, шо шо повір’я народне було, шо вони маму свою прив’язали до коней і розтєрзали її, до хвоста коней. За коси прив’язали – Ви представляєте, шо це?! Отке то…

То він був просто такий стукач?

Стукач. Він вже колгоспу був нужен – він удобний. Саме самих таких людей роботящих – він доносив на них. Шось таке плів там, шо він плів, Бог його знає, шо він уже доказував. Ііі всьо.

А, Марія Василівна, а ви не пішли, я так зрозумів, в колгосп? Вам пропонували в колгосп піти? 

Навєрно ні, я цього не знаю – не казав папа, не не пам’ятаю я цього. Навєрно, не пропонували, як забрали і коней забрали і це…забула шо як іше… і корову забрали – все забрали! Ми ж би прожили якось. І пішли б – куди б вони дінуться вони би пішли у колгосп. Так главно, шо ті люди, яких батько навчив грамоті, ну писать – «лікбєз», то ті ж приходили й розкулачили нас! 

Це сама біднота була?

Це сама біднота. А і ледарі – отакі, як цей Антон Шкрул. І це коли вони, він коли вже війна началась, то він тоже евакуїровся. Евакуїровся і поїхав, де він їздив там я не знаю. А потом він надумав втік – втікти. Ну а видно за ним слідкували, бо ж знали на шо він способєн. Як він вернеться назад, то він їхнім жінкам тоже не поздоровиться. То вони й його втопили. 

А, Марія Василівна, тоді Донєцк називася Сталіно, да ?

Сталіно.

Спочатку він був, це було Юзівка…

Юзівка, Юзівка.

…потім Сталіно. 

Да-да-да.

А Ви чули щось про Сталіна в дитинстві?

Про Станіна …(киває заперечно)

Під час Голоду, чи коли Ви вже були в Сталіно? Хто це такий? 

Коли в Сталіно, Сталіно в школі…

Портрети бачили? Були в хаті портрети Сталіна?

Нєа, в нас не було. У на був – Тарас Шевченко був. Ікони були і Тарас Шевченко над вінком. Вони прєдпочетали дуже. Ну як прєдпочетали – любили Шевченка, бо Шевченка всі любили. Ну а батько ж трошки був грамотний, бо по тому році, по тому часу, то він такий – шось вчився, навчався і вчився добре. Ну от таке.

А як Ви думаєте?…

І його втопили в подхожем мєстє.

Кого? 

Оцього ж Шкрула.

Селяни?

Селяни. Нуу, не селяни – ті шо він з ними евакуїровався. Ну комуністи. Ну це повєрьє таке, а як там…нне знаю.

Це така байка вже?

Но він не вернувся.

Марія Василівна, чому, от як ви думаєте, на Вашу думку, те що трапилось – чому так трапилось?

Ну потомушо…

Чому так трапилось?

Неправда отака. Отака неправда. Чому? Потомушо від від відки ж ше усе йшло, хто це задумав цю колєктівізацию. Ці ж люди вони ж могли в колєктіві тоже так само робить. Нєт, вони найшли, шо це люди багаті – які вони багаті?! В них нічого не було. Вони, я ж Вам розказую, як розпреділяли цей вирощений хліб – государству налогі, продати, нє – государству, на пітаніє, на посєв оставить, потім помогти комусь – може ж комусь, хтось попросе, комусь дать. А були ж бідні. Вдова була одна – всігда папа їй помагав і дід підсказував: «Василь ти ж, – йому, – пам’ятаєш, шо ти, – Онися вона називалась, – шо ти Онисі повинен попогти». Зорать там шось, або так шось дать, якшо є. А потім ще продати зерно продати і купить всім, сім’я ж велика, всім, шо потрібно. Розкошей ніяких не було.

Це був голод штучно зроблений, навмисно зроблений?

Та канєшно!

Чи щось було…

А зачєм, нашо ж у нас забрали той хліб? Якби у нас він лишився, то ми б вижили. Такі як ми і ще із кимось би поділились, да? І було б шо продати і за шо шось друге купити. Нічого. Штучно, канєшно, штучно. Канєшно, іскуствєнний голод. І погода хороша була, і це ж батьки ж потом ну обсуждали, мама з батьком говорять, які ж і дощі були, обикновєнно було. Общєто там в Таврії – суха погода, ну це – в Таврічєской губернії, суха погода. Но були ж дощі проходили. І не було ж такого, шо діствітєльно, шо висохла уся трава. Там часто висихає. От і січас пишут, шо  висохло і води в колодязі даже нема. А тоді ж і вода була в колодязях. Ікуствєнний, канєшно, ікуствєнний. Да. Ну а портретів у нас не було, Сталіна – нє, не було. Отакі як, отакі пріхлєбатілі, такі, як цей Шкрул. Вибачте, що я так виражаюсь…отакі.

Ви кажете колодязь був прямо на подвір’ї у Вас стояв?Да?

Так.

А глибокий був колодязь? 

Глубо…, ну глубокий, канєшно.

Це був такий журавель? Чи мотали?

Нє, мотали. Отако (показує) отак. У дворі коло хати.

Там була вірьовка чи цепка?

Цепка. 

Цепка була.

Отако за, за крючочок такий. Не крючок, а як називається, шо замикає відро, такий. І була вода. Була вода. Вот січас пишуть, шо нема води. Січас. А тоді була вода. Да. 

Але ж мамі мамі вдавалося щось принести?

Ойй, да. Вона несла шо-небуть. Бодай кусочок чого-небуть, ну кусочок. Ну цибулину, цю, картоплину, бурячину. А нічого ж, хліба не було вобщє, вобщє не було хліба. Мама – вона ж тоді пролеж.. пролежала тоді чєтирі місяця в больніці пролежала.

Це вже у Сталіно?

У Сталіно. Оце ж як, а ми – голодні на цьому на, у хаті, у общєжитії. У нас же ж хати не було, чи цей, квартіри не було. Папі обіщали-обіщали, но так, но потом уже дали. А вже потом дали, коли брат пішов в армію. Да. А ходили по мусорнікам. Ну страшне – отак згадувать просто жутко. А там столова рядом була із общєжитєєм. І брат… і папа мені каже, прийде на пєрєрив та й каже : «Візьми ось січас обід, візьми Мішу за ручку і поведи його у столову. Там його шахтьори покормят. І сама останся там». А я ж так стіснялась – старша трошки ж була. І стіснялась його, цього. То поведу братіка. А він гарний такий маленький був – бєлінькій-бєлінькій. Та й поведу його туда. А він с удовольствієм, сміється, тіки заходить – сміється – знає же, шо ж йому шось дадут. Я ж не перший раз його водила туда. Сміється і ці шахтьори: «Іди мальчік, іди сюда іди сюда». А я сама піду. Накормят його і він виходе – уже сміється, улибається. Щьочки разкрасніються, видно гаряченьке з’їв. А як… То він радий. А як не дадуть нічого – він виходе і плаче, і витирає кулачком. Очі від від кулачка, ручки ж грязні – від кулачка потьоки. І я піду тоже, і плачу з ним. Де тіки нас не було! А скільки там було вобще дітей малолєтніх таких! Шо туда з’їжджались – такі бездомні діти. І там було отоплєніє якесь, шо котли зверху були. Коло Донєцкого цього завода Мєталургічєского. І тут ше наше общєжитіє було. То вони на цих котлах діти ці – голодні, холодні! А котли ж теплі і вони там. Ну все те – діти ж більше за всього відповідали хто – Діти, бо тому шо вони безпомічні. 

Бездомних було багато дітей, да? 

Дуже багато, дуже!

Отаке… Отаке життя було. Таке люди пережили. 

Хто в цьому винен? Як Ви думаєте? 

Хто? Правління наше. Он вчора ж було передавали про Сталіна. Вчора інтєрєсна передача була дуже. Хто – правітєльство. Я не знаю, він не кого не любив цей Сталін. І за дітей, хто за нас дбав тоді? Як це прийшли свої люди і таких маленьких дітей зібрали! І це харашо, шо ті подушки мама умолила-упросила їх. І то, і ще, шо шо потом при в сільраді дали батькові справку, а так би й ми померли там! І ще та солома, під дном соломи, шоб мама могла протопить ту піч, шоб вона тіки черінь була тепла – чуть-чуть-чуть, шоб діти не замерзли. 

А в селі багато людей померло? У Вашому – у Білозірці?

Багато людей, багато. Я не знаю скільки, розговор був раговор. Ну тоже померли, так багато ж і пороз’їжджалось – саме ті люди, які от, які роботящі, шо давали і самі робили, і людям давали, і помагали один одному. Тоді ж люди добрі були – помагали один одному. 

Розкошей не було ніяких. Доброта була все – це було, шо… Ізисканого нічого не було, абсолютно – і їжі вони даже не мали коли приготувати. Як це їхать, значить, на, на ниві уже застане сонце, зійде сонце. А дома іще нада зробить шо. Їм добре досталось нашим батькам… І ще й отаке от пережить. Потім це ж поступали в піонери, то я, я..

Пам’ятаєте це ?

Я не пам’ятаю, нас не принімали. Галстуки носили, а не принімали. Ну я галстук ношу в школу. А з школи прийду – папа каже: «Зніми, зніми той собачий нашийник. Зніми», – то я й зніму його. 

А як Сталін помер не пам’ятаєте? 

Як помер? Чого не пам’ятаю – пам’ятаю.

Це було доречі ось-ось – 5-го березня.

Це…пітна…53-го года, 5-го, 5-го. Я пам’ятаю.

Ви були там у Донецьку?

Нє, я вже була в Жмеринці.

Ага.

Це ж…

Інша історія.

Це все св’язано з цим самим, з цим розкулачєванієм. Ми ж прийшли в Білозірку пішки із Сталіно.

В якому це було році?

У 43-му. Нє – в 42-му! Це началась війна війна в 41-му, а я зімою пішла в Білозірку. І там ми вже зімували. Сначала тьотя нас прийняла на квартіру. І батько ж був батько він в окруженії там, батько був. І нам тоді предложили – вернули хату. І ми пожили ну одну зіму, чи дві зіми у хаті в своїй. А потім папі, як освободили нас уже тут, наші, то батька забрали на фронт. Він пішов він був тут тоже ранєний. Він на першій війні, на тій війні – Першій був тяжко поранений і на Другій теж. То ми, а батькові ж предложили теж – розкулачений був: «Ми тобі дамо роботу» – уже ці, ну шо, шо потом прийшли, тоже вони розкулачені були і вже в управі, в управі робили.

Оце німецька окупаційна влада була?  

Да-да-да. То: «Ми тобі дамо роботу», – він каже – «Не нада мені. Я буду робить робочим, як я, як я робив. Я буду робить робочим. Не нада». І так він був до кінця роботи робив. А уже на фронт як пішов, то ці люди, які жили прийшли уже нас з хати знов вигнали. І все. Прожили ми до кінця. І от тепер самих роботящих людей вигнали і їхні діти, вони ж – ми ж воспрінімали це все, ну любов к труду, к работі, к зємлє. А все, все пропало щітай. Вже де на яких роботах не роби… не робили. А приїхала ж я, ну не робила я тоді, а вчилась я ще. А коли приїхала ж оце в Білозірку, так само поїхала на степ і так само робила, як всі, бо ми – врождьоне ета всьо було. Ну, як це – не пріо…пріобретєне, а в крові любов к зємлє – так отих людей повиганяли і скарьожили це життя їх. Ну це у нас іще це не гірший случай, бо було і гірше ще. Сталін зробив багатьом людям – поламав судьби… Да. Ну а тоді у Донбасі ж це коли на востановлєніє нас забрали, то тоді вже мене брат визвав туда в Білозір… в цю – в Жмєрінку. І понравилась йому Жмєрінка, а нам вже діваться вже всерівно нема куди. Де? В нас нема ніде нічого. То ми у Жмєрінке осталися. Потом папа взяв кусочок землі і зліпили – 47-й, 46-й, 47-й рік, рік – зліпили собі хатину. Ну Лара бачила яка та хатина. Ліпили – ми на роботі. Да – а брат же заб… – уже уїхав у армію опять. В другу часть счітай. А ми остались тут, а жить же ж немає де, він квартіру ж ту здав. То ліпили – зліпили хату. Ми на роботі і батько робив, і брат мій менший, і я. А мама – замісе заміс принесе з поля соломи – благо, шо поле близько було. Замісе заміс, а ми прийдем виділаєм ці лампачі. І зліпили хату цю лампачеву. Так…отаке життя. А кому від цього була вигода, шо так людей порозганяли, я не знаю. І шо Сталіну від цього? Січас, тоді, а січас, навєрно уже…й кості стліли…

 То я помню, пам’ятаю, як помер він та й мене зустрічає жінка та й плаче отакими слізьми: «А Вас, шо нє трогаєт ета?» Я говорю: «Мене абсолютно нє трогає це». Хотя тоді тоже не можна було говорить. «Мене не трогає» – «А чього?», – а я кажу – «Так. Так», шо я тобі буду розказувать. Скільки ми пережили, а скільки таких людей, іще гірше пережили. А скільки їх погібло вобщє. І за шо?! 

Да, жизнь прожита і многа пєрєжита: война, два голада, іспитанія всякі, да…

 

#Голодомор #куркулі #розкуркулення #колективізація #вилучення продовольств #вилучення господарства(тварин) #активісти #сурогати #виживання #взаємодопомога #смертність від голоду #подвірні обшуки

1. Місце запису: cело Марківка Томашпільського району Вінницької області;
2. Дата запису: 2008 року;
3. Хто передав:Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Текля Іванівна, 1918 р.н., народилася в cелі Марківка Томашпільського району Вінницької області;
5. Розшифровка аудіозапису:Вигодованець Ольга Василівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Марківка Томашпільського району Вінницької області.

Текля Іванівна, скажіть, будь ласка, коли і де ви народилися.

Хто, я? В Марківці, я тут родилася і до сіх пор тут.

А в якому році Ви народилися?

Я в 18-му.

А ваша хата батьківська була де?

Тут аж біля другого села, там Важне, то там біля того села батьківська, нема вже давно, нема.

А потім сюди переїхали?

Да, на цім обісці бабка жила та й взяла мого чоловіка за свого, та й до сіх пор я жию з своїм. Тільки він з війни прийшов і помер, чоловік помер. Був на войні 5 років, а рік був ше десь, не знаю.

Іванівно, у Вас була велика родина? Скільки було у батька братів, сестер?

У батька?

Скільки вас було в сім’ї?

Сестер не було, я їдна, два брати і всьо. Два брати у мене, а я їдна, я їдна.

А чим Ваші батьки займались, хто вони були?

Коні мали, мій батько ше мав, воза, борони. Але як син, мій брат, був в армії та й сказав, написав пісьмо: «Тату, йдіть у колгосп, бо є такі чутки, шо заберут усьо у Вас. Не буде конячки, то не буде й чим поля обробляти. Та й віддайте його». Та й тато віддали поле, конячку, воза – всьо.

А мама що робила?

А я ходила на 13 років на рядок бураків, ми вже були в колгоспі.

А до колгоспів ще?

А до колгоспів, а поле своє обробляли. Тато обробляли,  мама в’язали, а я бігала у спідниці. А тоді вже пішли в колгосп, то вже тато робили і брат ше їден був робив, а цей був в армії.

А церква була у Вашому селі?

Була церква, була. Розібрали, розбили. Була, я мала була, ше така років з 10, то була церква. В мене з цеї церкви є образок – Спасітєль є. Тато мій найшов під церквою, в кущах як церкву розбирали, в кущах. Стоїт ондо, стоїт, то ще з нашої церкви образок Спасітєль. Оце так було. Та й ми пішли в колгосп.

А чому ви пішли в колгосп? Всі сказали, то ви пішли?

То вони пішли чого, Бог його знає, а багато, все село пішло.

Пішло?

Да, тільки мо чоловік 10 не пішло, то ті повмирали, не вижили. А нам там давали болтушку, такі як ця кружка галушки в тій болтушці, в тій юшці. І вдома в нас була коровка та й ми вижили, та й ми всі вижили, всі вижили. А то багато… в нас в селі не багато вимерло, десь мабуть душ, сім’їв 6 або й 8 вимерли зовсім, поголовно, поголовно. На підводу викидали по 4 душі.

І Ви пам’ятаєте це?

А шо ж…

Куди їх возили?

На кладбіще, на кладбіще, в одну яму скидали. Ше там є знак, ходили наші жінки зімою, але я не можу зімою піти, я вже не можу та й тепер не можу. Там є, кажут, знак, де їх в яму скидали. Це в мого дядька винесли з хати 5 душ, 5 душ – батька й маму, й три хлопці. В мого рідного дядька 5 душ.

Іванівна, а чому цей голод взагалі трапився? Як так сталося?

А я знаю, чого це він так… Чогось не було вдома багато їжі, а вони чогось не хтіли йти в цей колгосп, шо це… А ми вдома трошки їли, такі галушки варили нам, давали. Та й всі пішли в колгосп. Це може, не забрехати, 10 сім’їв, не більше, в нас не багато в селі вимерло, так душ 10 сім’їв. Гет таких вже нема такі, шо діти пооставалися, а ті діти брали, тако сказати, в інтернат, то вже тих дітей нема, вже померли діти. Бо вже такі як я,  в таких роках були, вже й молодші… То вже не більше як 10 сім’їв. То вже як посчитати, бо я вже трохи забула, але не більше.

А в якому році Ви у школу пішли? Була школа у Вашому селі?

Була. Я в школу пішла, три класи кончила, у 8 пішла.

В якому році це було?

Не помню.

Ну до голоду ще?

А ще-ше-ше-ше… Це голод почався вже мені було 11 років, я вже пішла на рядок бураків, ше й галушки їла такі крепкі.

А шо це таке «на рядок буряків»?

А такі буракі, це ж сахар… Ви їсте сахар? То це сахар цих бураків, шо я сапала.

А Ви сапали?

А шо ж, сапала. Я ж вам кажу, в 13 років я пішла. Та й такі були ці широкі, як вам сказати, осьо радок і осьо рядок, а це вулиця – і займала та й сапала їх, підгортала їх, проривала ті бураки, а тоді вже восени копала ногами, така лопата чи копач, а тоді чистили, а тоді вже на кіш носили, а з того коша габлями грузили на машину та й возили в другий район вже на сахар. Мили їх і на сахар робили.

Скільки кілометрів Ви за життя просапали?

Бураків? 30 років.

А скільки кілометрів, як Ви думаєте?

Бог його знає. Та багато, далеко були бураки, далеко.

Коли Ви на роботу виходили, в якому часу дня?

Дня? А шо сонце сходило на полі… шоб на полі сонце сходило. Ото викину сапу, піду додому, радки  лишаться. І вже діти були ці во, то я спішила. Коровку видоїла, бо тримали, видою та й спішила. На греблі стоїть голова колгоспу чи бригадир та сапу ту, там є ставок коло млина, та й закине. А я верну за сапою, жінки втічуть та й мені тоді треба догнати, бурачки треба видзьобати, один від одного тако лишати треба їх просапати, бур’яну, шоб не було. І не більше, і не менше тих бураків я обсапувала. А тоді вже в жнива я ходила, жала пшеницю, це в войну я косила косою жито, пшеницю косою, бо була война. Чтири роки, чтири роки я була без діда, чтири роки. В 47-му тоже було тяжко, не їли. Це в 47-му, це в 33-му, а в 47-му був голод. Та й нічого на городі тоже не вродило – ні бараболька, ні бурачка. То я, це вже колгосп це був, вже вернулися, то я ті бураки, такі коші крепкі  на машині, то я два коші переносила вночі, щоб не зловили. І в чоботях повні халяви снігу. То ми варили борщ з самими бураками і чуть ( це в 47-му вже) і жменьку кукурузяної муки і бураки. І так вижили. І вже дід мій був вдома в 47-му, робив в кузні та попухли ноги, бо не було шо їсти та й вже покинув ту кузню, а ше на городі було житечко, бо я посіяла житечко та й вже достигло те житечко. Я пішла нажала, вистоялось трошки, поносила на подвір’я, ціп, казали, помолотила його, вивіяла, занесла в млин, змолола в цей млин, напекли хліба. А в діда мого вже й ноги попухли, це ж в 47-му таке було, недород. Таке було.

А млин цей давно стоїть в селі у вас?

А шо ж, це мій дід камінь возив на цей млин. А я не помню як його ставили, мене ше не було, він же старіший цей млин чим я. Батько мені розказував, шо дід возив камінь, бо там тре те каміння. Та коні не можуть довезти, а в діда була пара биків моцних, тато казав, і дід дуженький. Та й дід по якійсь, то тато казав, бо тато не їздив, камінь той крепкий по тій дошці на підводу і тут знов привезуть до цього млина, знов по цій дошці, по другій дошці спускає дід помаленько, камінь скотився на землю. Всьо.

Це пан будував цей млин?

Ні, пана не було вже. Нє, пана не було.

Це просто люди з села побудували самі млин?

Да, це не панський, не пан. Бо це дід мій може був в пана, я не знаю, але тато був, то вже пана не було. Не було пана вже, бо мій тато мав чверточку поля в двадцяти сотих. Та вже як тих панів вигнав, то дали на душі, то мій тато вже мав три гектари, вже байдуже було жити, вже пара коней, корова, вівці…

Так ви хто були, скажіть мені чесно, середняки, бідняки чи куркулі?

Середняк мій батько був, в середняка писали, бо коні, корова і ще дав пан поля… чи не пан, вигнали пана. Дали поля це вже при цім, як мали бути ці колгоспи ці творити, то писали мого батька середняком, да, бо корова, коні, вівці.

Ви пам’ятаєте, Іванівна, як ходили ті, що колективізацією займалися, розкуркулювалися?

А шо ж…

Пам’ятаєте, до вас приходили?

Нє, ми віддали. А ходили-ходили.

Як воно виглядало, пам’ятаєте?

Я тільки чула, а ходили туди дальше, то туди дальше ходили. Це вели чоловіка і жінку (того чоловіка нема і жінки нема тої), йшли і кричали: «Не віддали заготівки». Я все розкажу як було. Та й кричали, що ми злосні контрактанти, жінка кричала, це ж при мені: «Злосний контрактант, не віддали в державу гроші». А чоловік грав в бубна, а за ним діточок, бо я туто, а діточки біжат.

Хто це грав?

Чоловік грав якоїсь… зерна не віддав, не виконав, злосний контрактант.

І що було?

Нічого.

Я не розумію, що було з бубном?

А його нема того чоловіка і тої жінки нема, шо кричала, і не знаю, де той бубн. Нема того чоловіка, тої жінки і тої жінки дітей в селі. А в чоловіка, то є дід, внуки є.

А шо та жінка кричала?

А шо не віддала злосний контрактат, зерна не виконали та й кричала.

Примусив кричати?

Аякже, примусив! Ті давно померли, той, шо примусив, йшов ззаду і: «Кричіть-кричіть!». І дітей багато біжать. І тих не має, шо кричали, і тих нема. З войни не прийшов, шо заставляли, з войни не прийшли.

А той млин був водяний?

Водяний, бо там було колесо. Водяний, я вам розкажу. Там було колесо, водою мололи. І мій дядько там був перший в тім млині мельником, самий перший. Та й тоді, як він був водяний, то він був в плащі, бо туди світер не вдягнеш. Він якось шось там робив, той плащ за те колосо замотало та й убило, тай там його вбило. Тоді ше їден, там два покойники получилися в тім млині, тільки їден трошки довше. А того убило на смерть, то мій родак, шо перший, дядько на смерть убило.

А мені казали, шо під час війни німці хотіли зірвати того млина. Було таке?

Було.

А чому вони хотіли взорвати?

Не знаю, не знаю. Я ходила, а я ходила… по кутку стали кричати: «Німці! Передова йде, німці!». І кругом млина ходять, хочут млин зірвати. Ми як почули, то нас шось трох чи чотирох, хлопці ще, а ще старенькі. «Гайда, підемо! Будем просити, падати навколінки, щоб не зірвали». То ті, я – ні, ті старенькі падали, просили, падали навколінки. То вони тей млин обходили та й плюнули. Отак було.

Це хто були, німці?

Німці, німці.

А більшовики не хотіли його забрати, взорвати?

А я не помню більшовиків.

У ті часи, коли колгоспи робили.

Нє-нє, ті нє, це німці.

А він був колгоспним млином?

Колгоспний, мельники найняті були, колгоспний млин був, колгоспний.

А шо в 33-му він не працював зовсім, весною 33-го?

А шо ж туди вести? Не було шо везти, то він стояв. В мого батька шось було заховане  і він пішов в колгосп та й не зачіпали, то він сховав зараннє, ше, думає, заберуть та й сховав трошки пшенички та й товк в таку в колодці дірку видовбав дерев’яну, тако (нерозбірливо) залізний та й товк, а корова була, ми варили молочний куліш. І ше трошки нам давали ту болтушку в колгоспі. Бо це брат мій був у армії та сказав шо: «Батьку йдіть, бо ви писані в середняках, то йдіть до колгоспу. Бо так мені сказали в армії, шо мене виженуть з армії (бо він був в армії) і вас обдеруть. (це таке пісьмо получили ми) Та й ви поздихаєте та й я здохну». Та й тато пішов.

А мене німці хотіли забрати та й я бігала…

Іванівна, коли люди були добріші – зараз чи тоді?

Ой, зараз… зараз ці люди, вони молочаві, шо попереходили на  пенсію, то вони в раю, це я ше була в пеклі, поки перейшла на пенсію. А вони зараз їх робити не заставляют – хоч роби, а хоч не йди, а гроші дают, а гроші дают… А я ж тоді візьму пляшку молока, занесу тепле сім кілометрів та q куплю там буханочку хліба. А тим тепер добре…

А хто той голод зробив?

Перший?

33-го.

33-го? А Бог знає, я не знаю, бо мій батько пішов в колгосп, а чого вони померли скільки людей. Та й ми мали трошки, нас не витрусили, бо це ж син був цей в армії, брат мій цей писав, щоб ми йшли в той колгосп. А ше ж галушка як це яблуко, оце чотири галушки та й наїдалися. Да, була кухня на господарстві.

В колгоспі?

В колгоспі на господарстві була кухня, тільки з дому треба брати ложку й мисочку.

А в колгосп не підеш, то помреш?

А шо ж, помреш. Хто не пішов, то помер.

1. Місце запису: село Помоклі Переяслав-Хмельницького району Київської області;
2. Дата запису: 4 травня 2008 року;
3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Кравченко Анастасія Сергіївна, 1927 р.н., народилася в селі Помокли Переяслав-Хмельницького району Київської області;
5. Розшифровка відеозапису: Рижа Анастасія Вікторівна;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Помоклі Переяслав-Хмельницького району Київської області.

Двадцять сьомого, у конці вересня родилася. То мені, може, й шести год не було.

Але ж Ви, все ж таки, шось пам’ятаєте.

Я добре пам’ятаю, бо було оце лежить усі, уже двоє пухліх було. Продали все: і килим, і платки, і що було у матері.

А де продавали, не знаєте?

Ходила материна сестра і носила десь продавать. Не знаю куди. Принесе стакани там. Стакани принесе. Не, не клумак, а стакани. А тоді оце, як лежимо ми, я ж ходжу у кутку, я ж мала, а ті лежать. А тоді оце лежить, а тоді одно каже: «Гіііі, до нас ідуть ударники!». Я на піч у куток, упаду і лежу, а вони бухкають [бере палицю, показує] оце – не отак, а бухкають у долівку, шукають де закопане може зерно є. Або хліб який, чи що. А ми трясемо-трясемося [трясеться] отако. А тоді, як вони виходять, то я через комин підлізу та подивлюся які здорові дядьки пошлі. А я не знаю – хто. А вони ж підуть, а у нас уже не було ніде нічого. Уже нічого не було, а тільки в нас була телиця тільна. І тоді вже дойшло – не продать, нічого.

А що було, це ж я буду розказувать тоді, як той, батько і старший брат був Гриша, ходили на роботу у колгосп. І це я, мов і зараз бачу – мати про (спомин???), а ті лежать усі. Усі лежать бо пухли вже ж. Вже тіки смерті ждуть. І я не знаю тоді, що мені було, коли я умерла, шо мене, кажуть, мене ж откачалі. Я вже мертва була, но мене як, як откачалі, бо я чую вже вранці кажуть «Дише. Вона жива, дише». А я тоді дивлюся – кажуть: «Вона дивиться». А що мені, як було, я б вобщем кончилась, може я що з’їла, та я ж маля була.

А брат прийде, оце йому дадуть там ну оце я думаю шо то 100 г було, отакий кусочок, як оце чотири пальці [показує на долоні]. І так як на палець завтовшки шматочок хліба житнього. Прийде й стане на коліна до матері, і каже: «Мамо, із’їште». А вони візьмуть у руки, а ми ж дивимося [плаче]. Я ото вже така, як кажу, так я не втерплю. А він і каже: «Мамо, із’їште при мені». «Та як ти підеш, я з’їм». «Ні» – каже, «Ви отдасте отим. А як ви ляжете, так оті всі будуть на тому світі. Вони не житимуть. Вони без вас помруть. Вони вже пухлі» [плаче] — То мати ж укусять може там дві відщипнуть, а то ті ж по крихті нам дадуть. А тоді ж ото як вони йшли на роботу туди… А не записуєте оце його, ні?

Записують.

Записують? Ой… Давали якийсь магар, ну воно казало якась покільчена, тиждень чи на місяць давали, я не знаю. Так шо ж, на сім душ, це уявіть – сім душ.

А шо це таке – магар?

Ну магар – це воно якась продукція. Ну кажуть воно таке як рижій і ото стільки ж його кіла того.

А шо ж там в ньому було?

Це давало і, навєрно, там варилось, тім шо на роботі. Бо якось же ходили ті два на роботу. Раз у день шось варилося. А тоді — хтось батькові каже: «У колгосп приведена корова тільна, так шкода різать, скоро отелиться. А я кажу, що в тебе є така скотина, шо на мнясо годиться». Батько зразу за матузку і повели ту телицю туди, а корову привели. І зразу начали доїть ту корову, вона ще не телилася. А ото тоді вже чи той магар, чи той стакан чи що. І тоді чавун, у піч і нас [хреститься і плаче] хай їм земля пухом, вони нас холодним не годували (і маму нашу???). А було – закип’ятять і гарячим нас ото понапувають. А лежить уся сім’я, роботи ніякої, ніхто нічо не робив. Яка робота, куди робота, як двоє пухлі?

А тоді давай ото ж молочко те, трошечки видоювалось щоб же ж вона не отелена. А тоді вже як і отелилася, спасибі ж Богу – благополушно. Дак оце і я тепер, і люди, і люди казали – у кого було скотина під голод, та сім’я вижила. І на у нас шоб не було телиці тоді, шоб зарізали телицю, ми б не вижили.

А то казала одна баба ото кущі отам [показує в сторону] жила така, у єї було, ой, якби ви раньше приїхали, я б вам попоросказувала. В єї було семеро дітей і не було нічо, і припічки голі. Чоловік прийшлов і вмер. Ранений. Дак іде хлопець один і сів (під десять???), а покойна мати й кажуть: «Саша, а де ти був?». Це не під тридцять третій, це вже воєнний, післявоєнний. А він каже: «Та це я ходив по колгоспу, поки й вскочив у комору да вкинув зерна в кармани, набрав. Да піду дітям їсти зварю». А дома жде п’ятеро дітей.

А в 33-му батьки в колгоспі працювали Ваші?

Мій батько – зразу вони пошли в колгосп, бо сім’я ж велика. А неправда шо оце було й мати ж кажуть і люди, да, до нас зроду, повна хата бабів гуляло й казали шо «Недороду не було в тридцять третьому». Чи воно тридцять другий на тридцять третій – недороду не було. Оце заріччя площа, оце картоплі кагати були і хліб був. Не дали людям нічого, а забрали те що було у кого і в гузні.

А хто ж забирав?

Хто забрав? Свої! Сталіна тут не було.

Ну хтось же ж їм сказав забрати.

А конешно шо забрав, було, кажуть один б’є да кричить: «Партія да уряд постановили, шоб отам…» – шось таке. Оце було, кажуть, кулаком б’є один, такий був шо й кулаком бив у вікна та ото кричав. А тоді ж у хаті, я кажу, шо пальками били, кажуть, то шомполами били. То – тут дерев’яне [показує на палиці], а там було желізо на споді [б’є палицею]. І вони оце били, оце шукали, чи не був тей, чи не заховано.

А Ви ж була маленька і Ви оце пам’ятаєте як оцими…

Ви дужче кажіть, бо я глуха тетеря [посміхається].

Я кажу, Ви була маленька, а пам’ятаєте як оце палицями отак били.

Я чула як било, я ж лежала у кутку. Я чула, на мені все ходором ходило. Я ж тряслась так, як і оті. Бо ніхто ж не знав, бо із колясок дітей викидали. Да його не можна згадувать! То страхіліще було! Це страшне було. Люди за собак були.

Аби була оця баба жива, шо оце вона ще в городі жива, тіки той, дак вона осталась без батька. Батько віз шось таке промінять за стакан за який, дак його задавив свій же, підвозив і задавив. І він в долині лежав, а те забрав. А мати з голоду вмерла, а вона маленька в брата була, дак її забрали в патронат. Там таких ото круглих сирот, у кого було кому. Дак вони ото туди, ну їх може з десяток чи дев’ятеро тих діток було чи що. Ото туди. І вона каже – «Я була маленька, так мене брат носив». Ну брата вбито на войні, а невістка осталась.

[заплющила очі] Оооой, у мене в грудях заболіло… —

Дак носив ночувать додому. Як дівчина ночує там, бо невістка недовольна була, «По мені, – каже, щось біга». Як ночує дівчина, так він носив уранці у патронат, а тоді приносив додому. Ото таке.

А вона каже, шо вона жила там серед села, там кладовище є, дак коло кладовища жив чоловік. Чи в його була сім’я, вона чогось не казала, а казала шо Свирид його звали. І він лежить той чоловік. А на кладовищі є ж таке шо, голод не в усіх був, були ті, шо звозили. Привезли підводу вже ж мертвих людей, з голоду померлих. Сільських же. А тоді пішли до його, кажуть: «Ми й тебе вкинемо. «Да дайте мені їсти! Я ще житиму, а ви мені їсти дали, я житиму». А вони за його і вкинули з мертвою, в яму вкинули і закопали. Кажуть: «Однак на тебе завтра яму копати». Це баба було розказує. Аби оце, аби оце вона прийшла до нас.

А Ви хрещена, тьотя Настя?

Шо?

Вас хрестили батьки?

Хрестили. Хрестили.

Малу, чи Ви пам’ятаєте?

Малу. Малу. Я народилася вже ж… Ой… Я народилася, одна дівчинка вмерла під старшим братом, дак я вже шоста народилася. Дак вони кажуть: «Ну кого вже будемо в куми брать?». Уже бо усі куми. А прийшла небога їхня. Вона вмерла оце, не знаю, чи два годи, чи що. А то жила, моя хрещена ще жила довго була. І прийшов у гості другий же той, сестрин уже, щитать небож материн тоже. Дак вони кажуть: «Перехрестіть у нас оце, шо те поймалося» [сміється]. Дак вони ото мене понесли перехрестили.

Чому сьогодні кажуть: «Голоду не було-не було»?

Хто каже?

Ну я по телевізору чую, люди кажуть: «Не було такого. Всюди був голод, Голодомору не було».

У Помоглях у сорок сьомому жінка вмерла под лісом, пошла по той, і вмерла з голоду. У той… У сорок сьомому. А не не було голоду. Я й про сорок сьомий розкажу!

А Ви нам про 33-й, от Ви не так багато пам’ятаєте, Ви ж пам’ятаєте більше шо мама або татко говорили. Правда? Чи сама шось пам’ятаєте? Про 33-й рік?

Про тридцять третій? Дуже багато розказували про голод.

Батьки розказували? А батьки шось Вам розказували?

Розказували все батьки. Батьки розказували вже як воно пройшло. Розказували шо хтось пік хліба, а не їв довго, дак ті люди вмірали. А в нас ото скотин. Ну нас спасла тіки скотина. Ніщо б нас уже б не спасло.

Шо б Ви побажали людям? От нашим людям, в Україні. Шо б Ви їм побажали, які вони мусять бути? У світі?

Шо б людям? Ну саме главне – шоб не було войни, шоб була злагода. Шоб люди одне одного не загризали так як оце тепер. Шоб не вбивали людей. Я бачила… Ой… Я бачила вбитого отут у коноплях, дак не вечеряла, не спала, не їла. І більш не ходила дивиться.

Баба Настя, а хто це у військовій формі? [оператор знімає портрети на стіні]

Ну то мій батько.

А як його звали?

Сергій Андрійович був.

А справа?

А то дочка. То та, шо пошла в Німеччину, забрали первим набором і вона з Німеччини і не прийшла.

Сестра ваша.

Ото сестра моя. Оце був брат…

А як її звали?

Маруся.

1. Місце запису: село Миколаївка Сумського району Сумської області;
2. Дата запису: 19.07.2005 року;
3. Хто записав: Глиненко Л. М.;
4. Респондент: Гончаренко Олександра Федорівна, 1916 р.н.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?

Пам’ятаю був голод, а як же.

Які на Вашу думку, причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забрала урожай влада?

Зерно вивозили, було хлібоставна так казали.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

На кожен двір була хлібоставна.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна?

Як здали хлібоставну, то кождий хова собі, щоб було що їсти.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Хтозна.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Було.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Ні, не мали зброю просто казали, кричали і люди віддавали.

Як люди боронилися?

Розказували, просили щоб не забирали, бо велика сім’я, як жити без їжі, але все марно – забирали.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ховали.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Скільки год пройшло, не пам’ятаю.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

І по три душі приходило і 5, забирали все.

Де можна було заховати продукти харчування?

У землі викопували ями і ховали.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали, через це люди і йшли в колгосп.

Збирали лише продукти харчування чи інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Не тільки їжу.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ходили, збирали і я ходила, їсти то треба було. Старались, щоб не бачили.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Поля охороняв об’їжчик, на коморах замки.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Ні, не хотіли їх заставляв голод та обіцянки.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Обіцяли, що буде краще жити.

Де переховували худобу, щоб забрати в колгосп?

Хто віддавав, бо не нічим було годувати, а у кого і забирали.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Вдень.

Скільки разів приходили до хати?

Не раз, разів 3.

Коли почали люди помирати з голоду?

Літом.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Забирали в дома, де їх забезпечували.

Хто не голодував у селі і чому?

Хтозна.

Хто зумів вижити?

Хто зміг прогодуватися.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Допомагали, родичі допомагали хто міг.

Які засоби вживали до виживання?

Їли, що могли, ходили в поле, в ліс, там шукали щось їстівне.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Родичі допомагали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Щавель, лобода, да і так яка травичка.

З яких дерев, рослин, вживали листя, кору в їжу?

Мати була в колгоспі кухаркою, приносила хліба, я була студенткою нам давали хліба, та так якої їжі, нас підгодовували.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ні такого не було.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Міняли, носили одіж і все що можна було виміняти, їздили в Росію, там такого голоду не було.

Чи був голод в містах?

Мабуть так.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Ні, не знаю. Багато людей тікали в город і по дорозі мерли, по дорозі всігда лежали померлі.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Ні, не було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Родичі хоронили.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Такого не було, ховали свої люди.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Таких місць не має.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, Зелені свята?

А хто його знає, може кожен собі і згадує.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Не знаю.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Так є, не знаю.

Чи вставлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Таких немає, усі лежать на кладбищі.

Чи знає молодь села про голод 1932-1935 рр., зокрема, чи розповідали. Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Мабуть знає, у школі учать. Дітям розповідала, а як же.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Держава забирала зерно, була засуха.

1. Місце запису: село Терешнівка Сумського району Сумської області;
2. Дата запису: 24.08.2005 року;
3. Хто записав: Цявук Тетяна Василівна;
4. Респондент: Стеценко Іван Іларіонович, 1928 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживав в селі Терешнівка Сумського району Сумської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?

Пам’ятаю.

Які на Вашу думку, причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забрала урожай влада?

Влада забирала врожай.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

Активісти відбирали вирощене.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна?

Не знаю.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Ні, документів не мали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Висилали, заарештовували.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Ні, не мали.

Як люди боронилися?

Не боронилися.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Де б не ховали, скрізь знаходили.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Як звать не помню. Шукали скрізь; у піч заглядали, на хаті.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

По 2 чоловіки.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ховали на комині, закопували.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали.

Збирали лише продукти харчування чи інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Збирали також й одяг.

Що таке закон про “П’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Не можна було у полі брать колоски.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Колгоспні комори – сторож, поля – об’єжчик Дерновий.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Люди толком не знали, шо це таке.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували, якщо не хочеш йти в колгосп, тоді ніде і місця тобі не буде.

Де переховували худобу, щоб забрати в колгосп?

Де сховаєш? Ні, не ховали.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Вдень.

Скільки разів приходили до хати?

Один раз.

Коли почали люди помирати з голоду?

у 1932.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Помирали, чи опікувалася – не знаю.

Хто не голодував у селі і чому?

Не було таких.

Хто зумів вижити?

Хто хоть чуть-чуть ворушився.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ні.

Які засоби вживали до виживання?

Ходили в сусіднє село, ходили на поле і викопували мерзлу картоплину?

Пекли драники.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Ні.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Липове, вишневе листя, калачі.

З яких дерев, рослин, вживали листя, кору в їжу?

Липи, вишні, лободи.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Хто, що поймає: горобців.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Нічого було мінять.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Звозчик був і хоронив померлих.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Платили – 1 кг хліба за одного померлого.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Старе кладовище.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, Зелені свята?

Ні.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Тепер поминають, за часів радянської влади – ні.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Православна церква Московського патріархату, Церква християн баптистів-євангелістів.

Чи вставлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Встановлений хрест.

Чи знає молодь села про голод 1932-1935 р.р., зокрема, чи розповідали. Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Знає, розповідав дітям, онукам.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Владу.

 

1. Місце запису: село Северинівка Сумський район Сумська область;
2. Дата запису: 26.07.2005 року;
3. Хто записав: секретар міської ради О. В.;
4. Респондент: Тригуб Лідія Романівна, 1932 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Северинівка Сумський район Сумська область.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?

Пам’ятаю від батьків.

Які на Вашу думку, причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забрала урожай влада?

Штучно створені, так казали батьки.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

Як свої, так і чужі.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна?

Звичайно, так.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Не пред’являли нічого.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Звичайно застосовували, мого діда вислали в Івано-Вознесенськ.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Мали пльотки.

Як люди боронилися?

Плакали, просилися і все.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Майже неможливо.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Перевертали, розкидали всі речі, імен не знаю.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Це були активісти, так вони себе називали

Де можна було заховати продукти харчування?

В ямах на березі ставка, в колодязі, але майже все знаходили.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Працювати заставляли, а якщо і давали, то зовсім мізерно.

Збирали лише продукти харчування чи інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

В основому зерно і інші продукти харчування та худобу.

Що таке закон про “П’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Говорили, що людину судили коли вона в полі вкраде п’ять колосків.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Якщо і збирали, то все здавали в колгосп.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Наймані охоронці.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Ті, що були зовсім бідні, ті йшли самі, а хто хоть трошки щось тримав – ні.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Примушували, заставляли віддавати скотину, а хто упирався били і висилали.

Де переховували худобу, щоб забрати в колгосп?

Разом в сінях, хаті.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Вдень.

Скільки разів приходили до хати?

І 1, і 2, і 5 поки не заберуть все.

Коли почали люди помирати з голоду?

Коли вже все відібрали і їсти було нічого.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Вони просто помирали і не тільки сироти, батьки відводили

Хто не голодував у селі і чому?

Люди і ті, що стали – активістами.

Хто зумів вижити?

Хто хоч щось зміг приховати.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Якщо було чим – то так.

Які засоби вживали до виживання?

Їли все, що можна було використати з дерев, листя.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Так, в нашій рідні була тітка в Росії, вона допомагала речами.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Листя липи, коріння пирію, кропови, незабудки, мерзлу картоплю.

З яких дерев, рослин, вживали листя, кору в їжу?

Листя липи, кору калини, бузку.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Голубів.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Фактично нічого.

Чи був голод в містах?

В нашому мабуть – так.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Не знаю, багато.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Зараз так, раніше церкви не було.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Так, Київського патріархату.

Чи вставлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Так, на місці захоронення.

Чи знає молодь села про голод 1932-1935 р.р., зокрема, чи розповідали. Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Звичайно переповідала і своїм, і учням школи.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Тодішню владу.