- Місце запису: cело Марківка Томашпільського району Вінницької області;
- Дата запису: 2008 року;
- Хто передав:Сергій Буковський, режисер;
- Респондент: Текля Іванівна, 1918 р.н., народилася в cелі Марківка Томашпільського району Вінницької області;
- Розшифровка аудіозапису:Вигодованець Ольга Василівна;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Марківка Томашпільського району Вінницької області.
Текля Іванівна, скажіть, будь ласка, коли і де ви народилися.
Хто, я? В Марківці, я тут родилася і до сіх пор тут.
А в якому році Ви народилися?
Я в 18-му.
А ваша хата батьківська була де?
Тут аж біля другого села, там Важне, то там біля того села батьківська, нема вже давно, нема.
А потім сюди переїхали?
Да, на цім обісці бабка жила та й взяла мого чоловіка за свого, та й до сіх пор я жию з своїм. Тільки він з війни прийшов і помер, чоловік помер. Був на войні 5 років, а рік був ше десь, не знаю.
Іванівно, у Вас була велика родина? Скільки було у батька братів, сестер?
У батька?
Скільки вас було в сім’ї?
Сестер не було, я їдна, два брати і всьо. Два брати у мене, а я їдна, я їдна.
А чим Ваші батьки займались, хто вони були?
Коні мали, мій батько ше мав, воза, борони. Але як син, мій брат, був в армії та й сказав, написав пісьмо: «Тату, йдіть у колгосп, бо є такі чутки, шо заберут усьо у Вас. Не буде конячки, то не буде й чим поля обробляти. Та й віддайте його». Та й тато віддали поле, конячку, воза – всьо.
А мама що робила?
А я ходила на 13 років на рядок бураків, ми вже були в колгоспі.
А до колгоспів ще?
А до колгоспів, а поле своє обробляли. Тато обробляли, мама в’язали, а я бігала у спідниці. А тоді вже пішли в колгосп, то вже тато робили і брат ше їден був робив, а цей був в армії.
А церква була у Вашому селі?
Була церква, була. Розібрали, розбили. Була, я мала була, ше така років з 10, то була церква. В мене з цеї церкви є образок – Спасітєль є. Тато мій найшов під церквою, в кущах як церкву розбирали, в кущах. Стоїт ондо, стоїт, то ще з нашої церкви образок Спасітєль. Оце так було. Та й ми пішли в колгосп.
А чому ви пішли в колгосп? Всі сказали, то ви пішли?
То вони пішли чого, Бог його знає, а багато, все село пішло.
Пішло?
Да, тільки мо чоловік 10 не пішло, то ті повмирали, не вижили. А нам там давали болтушку, такі як ця кружка галушки в тій болтушці, в тій юшці. І вдома в нас була коровка та й ми вижили, та й ми всі вижили, всі вижили. А то багато… в нас в селі не багато вимерло, десь мабуть душ, сім’їв 6 або й 8 вимерли зовсім, поголовно, поголовно. На підводу викидали по 4 душі.
І Ви пам’ятаєте це?
А шо ж…
Куди їх возили?
На кладбіще, на кладбіще, в одну яму скидали. Ше там є знак, ходили наші жінки зімою, але я не можу зімою піти, я вже не можу та й тепер не можу. Там є, кажут, знак, де їх в яму скидали. Це в мого дядька винесли з хати 5 душ, 5 душ – батька й маму, й три хлопці. В мого рідного дядька 5 душ.
Іванівна, а чому цей голод взагалі трапився? Як так сталося?
А я знаю, чого це він так… Чогось не було вдома багато їжі, а вони чогось не хтіли йти в цей колгосп, шо це… А ми вдома трошки їли, такі галушки варили нам, давали. Та й всі пішли в колгосп. Це може, не забрехати, 10 сім’їв, не більше, в нас не багато в селі вимерло, так душ 10 сім’їв. Гет таких вже нема такі, шо діти пооставалися, а ті діти брали, тако сказати, в інтернат, то вже тих дітей нема, вже померли діти. Бо вже такі як я, в таких роках були, вже й молодші… То вже не більше як 10 сім’їв. То вже як посчитати, бо я вже трохи забула, але не більше.
А в якому році Ви у школу пішли? Була школа у Вашому селі?
Була. Я в школу пішла, три класи кончила, у 8 пішла.
В якому році це було?
Не помню.
Ну до голоду ще?
А ще-ше-ше-ше… Це голод почався вже мені було 11 років, я вже пішла на рядок бураків, ше й галушки їла такі крепкі.
А шо це таке «на рядок буряків»?
А такі буракі, це ж сахар… Ви їсте сахар? То це сахар цих бураків, шо я сапала.
А Ви сапали?
А шо ж, сапала. Я ж вам кажу, в 13 років я пішла. Та й такі були ці широкі, як вам сказати, осьо радок і осьо рядок, а це вулиця – і займала та й сапала їх, підгортала їх, проривала ті бураки, а тоді вже восени копала ногами, така лопата чи копач, а тоді чистили, а тоді вже на кіш носили, а з того коша габлями грузили на машину та й возили в другий район вже на сахар. Мили їх і на сахар робили.
Скільки кілометрів Ви за життя просапали?
Бураків? 30 років.
А скільки кілометрів, як Ви думаєте?
Бог його знає. Та багато, далеко були бураки, далеко.
Коли Ви на роботу виходили, в якому часу дня?
Дня? А шо сонце сходило на полі… шоб на полі сонце сходило. Ото викину сапу, піду додому, радки лишаться. І вже діти були ці во, то я спішила. Коровку видоїла, бо тримали, видою та й спішила. На греблі стоїть голова колгоспу чи бригадир та сапу ту, там є ставок коло млина, та й закине. А я верну за сапою, жінки втічуть та й мені тоді треба догнати, бурачки треба видзьобати, один від одного тако лишати треба їх просапати, бур’яну, шоб не було. І не більше, і не менше тих бураків я обсапувала. А тоді вже в жнива я ходила, жала пшеницю, це в войну я косила косою жито, пшеницю косою, бо була война. Чтири роки, чтири роки я була без діда, чтири роки. В 47-му тоже було тяжко, не їли. Це в 47-му, це в 33-му, а в 47-му був голод. Та й нічого на городі тоже не вродило – ні бараболька, ні бурачка. То я, це вже колгосп це був, вже вернулися, то я ті бураки, такі коші крепкі на машині, то я два коші переносила вночі, щоб не зловили. І в чоботях повні халяви снігу. То ми варили борщ з самими бураками і чуть ( це в 47-му вже) і жменьку кукурузяної муки і бураки. І так вижили. І вже дід мій був вдома в 47-му, робив в кузні та попухли ноги, бо не було шо їсти та й вже покинув ту кузню, а ше на городі було житечко, бо я посіяла житечко та й вже достигло те житечко. Я пішла нажала, вистоялось трошки, поносила на подвір’я, ціп, казали, помолотила його, вивіяла, занесла в млин, змолола в цей млин, напекли хліба. А в діда мого вже й ноги попухли, це ж в 47-му таке було, недород. Таке було.
А млин цей давно стоїть в селі у вас?
А шо ж, це мій дід камінь возив на цей млин. А я не помню як його ставили, мене ше не було, він же старіший цей млин чим я. Батько мені розказував, шо дід возив камінь, бо там тре те каміння. Та коні не можуть довезти, а в діда була пара биків моцних, тато казав, і дід дуженький. Та й дід по якійсь, то тато казав, бо тато не їздив, камінь той крепкий по тій дошці на підводу і тут знов привезуть до цього млина, знов по цій дошці, по другій дошці спускає дід помаленько, камінь скотився на землю. Всьо.
Це пан будував цей млин?
Ні, пана не було вже. Нє, пана не було.
Це просто люди з села побудували самі млин?
Да, це не панський, не пан. Бо це дід мій може був в пана, я не знаю, але тато був, то вже пана не було. Не було пана вже, бо мій тато мав чверточку поля в двадцяти сотих. Та вже як тих панів вигнав, то дали на душі, то мій тато вже мав три гектари, вже байдуже було жити, вже пара коней, корова, вівці…
Так ви хто були, скажіть мені чесно, середняки, бідняки чи куркулі?
Середняк мій батько був, в середняка писали, бо коні, корова і ще дав пан поля… чи не пан, вигнали пана. Дали поля це вже при цім, як мали бути ці колгоспи ці творити, то писали мого батька середняком, да, бо корова, коні, вівці.
Ви пам’ятаєте, Іванівна, як ходили ті, що колективізацією займалися, розкуркулювалися?
А шо ж…
Пам’ятаєте, до вас приходили?
Нє, ми віддали. А ходили-ходили.
Як воно виглядало, пам’ятаєте?
Я тільки чула, а ходили туди дальше, то туди дальше ходили. Це вели чоловіка і жінку (того чоловіка нема і жінки нема тої), йшли і кричали: «Не віддали заготівки». Я все розкажу як було. Та й кричали, що ми злосні контрактанти, жінка кричала, це ж при мені: «Злосний контрактант, не віддали в державу гроші». А чоловік грав в бубна, а за ним діточок, бо я туто, а діточки біжат.
Хто це грав?
Чоловік грав якоїсь… зерна не віддав, не виконав, злосний контрактант.
І що було?
Нічого.
Я не розумію, що було з бубном?
А його нема того чоловіка і тої жінки нема, шо кричала, і не знаю, де той бубн. Нема того чоловіка, тої жінки і тої жінки дітей в селі. А в чоловіка, то є дід, внуки є.
А шо та жінка кричала?
А шо не віддала злосний контрактат, зерна не виконали та й кричала.
Примусив кричати?
Аякже, примусив! Ті давно померли, той, шо примусив, йшов ззаду і: «Кричіть-кричіть!». І дітей багато біжать. І тих не має, шо кричали, і тих нема. З войни не прийшов, шо заставляли, з войни не прийшли.
А той млин був водяний?
Водяний, бо там було колесо. Водяний, я вам розкажу. Там було колесо, водою мололи. І мій дядько там був перший в тім млині мельником, самий перший. Та й тоді, як він був водяний, то він був в плащі, бо туди світер не вдягнеш. Він якось шось там робив, той плащ за те колосо замотало та й убило, тай там його вбило. Тоді ше їден, там два покойники получилися в тім млині, тільки їден трошки довше. А того убило на смерть, то мій родак, шо перший, дядько на смерть убило.
А мені казали, шо під час війни німці хотіли зірвати того млина. Було таке?
Було.
А чому вони хотіли взорвати?
Не знаю, не знаю. Я ходила, а я ходила… по кутку стали кричати: «Німці! Передова йде, німці!». І кругом млина ходять, хочут млин зірвати. Ми як почули, то нас шось трох чи чотирох, хлопці ще, а ще старенькі. «Гайда, підемо! Будем просити, падати навколінки, щоб не зірвали». То ті, я – ні, ті старенькі падали, просили, падали навколінки. То вони тей млин обходили та й плюнули. Отак було.
Це хто були, німці?
Німці, німці.
А більшовики не хотіли його забрати, взорвати?
А я не помню більшовиків.
У ті часи, коли колгоспи робили.
Нє-нє, ті нє, це німці.
А він був колгоспним млином?
Колгоспний, мельники найняті були, колгоспний млин був, колгоспний.
А шо в 33-му він не працював зовсім, весною 33-го?
А шо ж туди вести? Не було шо везти, то він стояв. В мого батька шось було заховане і він пішов в колгосп та й не зачіпали, то він сховав зараннє, ше, думає, заберуть та й сховав трошки пшенички та й товк в таку в колодці дірку видовбав дерев’яну, тако (нерозбірливо) залізний та й товк, а корова була, ми варили молочний куліш. І ше трошки нам давали ту болтушку в колгоспі. Бо це брат мій був у армії та сказав шо: «Батьку йдіть, бо ви писані в середняках, то йдіть до колгоспу. Бо так мені сказали в армії, шо мене виженуть з армії (бо він був в армії) і вас обдеруть. (це таке пісьмо получили ми) Та й ви поздихаєте та й я здохну». Та й тато пішов.
А мене німці хотіли забрати та й я бігала…
Іванівна, коли люди були добріші – зараз чи тоді?
Ой, зараз… зараз ці люди, вони молочаві, шо попереходили на пенсію, то вони в раю, це я ше була в пеклі, поки перейшла на пенсію. А вони зараз їх робити не заставляют – хоч роби, а хоч не йди, а гроші дают, а гроші дают… А я ж тоді візьму пляшку молока, занесу тепле сім кілометрів та q куплю там буханочку хліба. А тим тепер добре…
А хто той голод зробив?
Перший?
33-го.
33-го? А Бог знає, я не знаю, бо мій батько пішов в колгосп, а чого вони померли скільки людей. Та й ми мали трошки, нас не витрусили, бо це ж син був цей в армії, брат мій цей писав, щоб ми йшли в той колгосп. А ше ж галушка як це яблуко, оце чотири галушки та й наїдалися. Да, була кухня на господарстві.
В колгоспі?
В колгоспі на господарстві була кухня, тільки з дому треба брати ложку й мисочку.
А в колгосп не підеш, то помреш?
А шо ж, помреш. Хто не пішов, то помер.