1. Місце запису: село Помоклі Переяслав-Хмельницького району Київської області;
  2. Дата запису: 4 травня 2008 року;
  3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
  4. Респондент: Кравченко Анастасія Сергіївна, 1927 р.н., народилася в селі Помокли Переяслав-Хмельницького району Київської області;
  5. Розшифровка відеозапису: Рижа Анастасія Вікторівна;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Помоклі Переяслав-Хмельницького району Київської області.

Двадцять сьомого, у конці вересня родилася. То мені, може, й шести год не було.

Але ж Ви, все ж таки, шось пам’ятаєте.

Я добре пам’ятаю, бо було оце лежить усі, уже двоє пухліх було. Продали все: і килим, і платки, і що було у матері.

А де продавали, не знаєте?

Ходила материна сестра і носила десь продавать. Не знаю куди. Принесе стакани там. Стакани принесе. Не, не клумак, а стакани. А тоді оце, як лежимо ми, я ж ходжу у кутку, я ж мала, а ті лежать. А тоді оце лежить, а тоді одно каже: «Гіііі, до нас ідуть ударники!». Я на піч у куток, упаду і лежу, а вони бухкають [бере палицю, показує] оце – не отак, а бухкають у долівку, шукають де закопане може зерно є. Або хліб який, чи що. А ми трясемо-трясемося [трясеться] отако. А тоді, як вони виходять, то я через комин підлізу та подивлюся які здорові дядьки пошлі. А я не знаю – хто. А вони ж підуть, а у нас уже не було ніде нічого. Уже нічого не було, а тільки в нас була телиця тільна. І тоді вже дойшло – не продать, нічого.

А що було, це ж я буду розказувать тоді, як той, батько і старший брат був Гриша, ходили на роботу у колгосп. І це я, мов і зараз бачу – мати про (спомин???), а ті лежать усі. Усі лежать бо пухли вже ж. Вже тіки смерті ждуть. І я не знаю тоді, що мені було, коли я умерла, шо мене, кажуть, мене ж откачалі. Я вже мертва була, но мене як, як откачалі, бо я чую вже вранці кажуть «Дише. Вона жива, дише». А я тоді дивлюся – кажуть: «Вона дивиться». А що мені, як було, я б вобщем кончилась, може я що з’їла, та я ж маля була.

А брат прийде, оце йому дадуть там ну оце я думаю шо то 100 г було, отакий кусочок, як оце чотири пальці [показує на долоні]. І так як на палець завтовшки шматочок хліба житнього. Прийде й стане на коліна до матері, і каже: «Мамо, із’їште». А вони візьмуть у руки, а ми ж дивимося [плаче]. Я ото вже така, як кажу, так я не втерплю. А він і каже: «Мамо, із’їште при мені». «Та як ти підеш, я з’їм». «Ні» – каже, «Ви отдасте отим. А як ви ляжете, так оті всі будуть на тому світі. Вони не житимуть. Вони без вас помруть. Вони вже пухлі» [плаче] — То мати ж укусять може там дві відщипнуть, а то ті ж по крихті нам дадуть. А тоді ж ото як вони йшли на роботу туди… А не записуєте оце його, ні?

Записують.

Записують? Ой… Давали якийсь магар, ну воно казало якась покільчена, тиждень чи на місяць давали, я не знаю. Так шо ж, на сім душ, це уявіть – сім душ.

А шо це таке – магар?

Ну магар – це воно якась продукція. Ну кажуть воно таке як рижій і ото стільки ж його кіла того.

А шо ж там в ньому було?

Це давало і, навєрно, там варилось, тім шо на роботі. Бо якось же ходили ті два на роботу. Раз у день шось варилося. А тоді — хтось батькові каже: «У колгосп приведена корова тільна, так шкода різать, скоро отелиться. А я кажу, що в тебе є така скотина, шо на мнясо годиться». Батько зразу за матузку і повели ту телицю туди, а корову привели. І зразу начали доїть ту корову, вона ще не телилася. А ото тоді вже чи той магар, чи той стакан чи що. І тоді чавун, у піч і нас [хреститься і плаче] хай їм земля пухом, вони нас холодним не годували (і маму нашу???). А було – закип’ятять і гарячим нас ото понапувають. А лежить уся сім’я, роботи ніякої, ніхто нічо не робив. Яка робота, куди робота, як двоє пухлі?

А тоді давай ото ж молочко те, трошечки видоювалось щоб же ж вона не отелена. А тоді вже як і отелилася, спасибі ж Богу – благополушно. Дак оце і я тепер, і люди, і люди казали – у кого було скотина під голод, та сім’я вижила. І на у нас шоб не було телиці тоді, шоб зарізали телицю, ми б не вижили.

А то казала одна баба ото кущі отам [показує в сторону] жила така, у єї було, ой, якби ви раньше приїхали, я б вам попоросказувала. В єї було семеро дітей і не було нічо, і припічки голі. Чоловік прийшлов і вмер. Ранений. Дак іде хлопець один і сів (під десять???), а покойна мати й кажуть: «Саша, а де ти був?». Це не під тридцять третій, це вже воєнний, післявоєнний. А він каже: «Та це я ходив по колгоспу, поки й вскочив у комору да вкинув зерна в кармани, набрав. Да піду дітям їсти зварю». А дома жде п’ятеро дітей.

А в 33-му батьки в колгоспі працювали Ваші?

Мій батько – зразу вони пошли в колгосп, бо сім’я ж велика. А неправда шо оце було й мати ж кажуть і люди, да, до нас зроду, повна хата бабів гуляло й казали шо «Недороду не було в тридцять третьому». Чи воно тридцять другий на тридцять третій – недороду не було. Оце заріччя площа, оце картоплі кагати були і хліб був. Не дали людям нічого, а забрали те що було у кого і в гузні.

А хто ж забирав?

Хто забрав? Свої! Сталіна тут не було.

Ну хтось же ж їм сказав забрати.

А конешно шо забрав, було, кажуть один б’є да кричить: «Партія да уряд постановили, шоб отам…» – шось таке. Оце було, кажуть, кулаком б’є один, такий був шо й кулаком бив у вікна та ото кричав. А тоді ж у хаті, я кажу, шо пальками били, кажуть, то шомполами били. То – тут дерев’яне [показує на палиці], а там було желізо на споді [б’є палицею]. І вони оце били, оце шукали, чи не був тей, чи не заховано.

А Ви ж була маленька і Ви оце пам’ятаєте як оцими…

Ви дужче кажіть, бо я глуха тетеря [посміхається].

Я кажу, Ви була маленька, а пам’ятаєте як оце палицями отак били.

Я чула як било, я ж лежала у кутку. Я чула, на мені все ходором ходило. Я ж тряслась так, як і оті. Бо ніхто ж не знав, бо із колясок дітей викидали. Да його не можна згадувать! То страхіліще було! Це страшне було. Люди за собак були.

Аби була оця баба жива, шо оце вона ще в городі жива, тіки той, дак вона осталась без батька. Батько віз шось таке промінять за стакан за який, дак його задавив свій же, підвозив і задавив. І він в долині лежав, а те забрав. А мати з голоду вмерла, а вона маленька в брата була, дак її забрали в патронат. Там таких ото круглих сирот, у кого було кому. Дак вони ото туди, ну їх може з десяток чи дев’ятеро тих діток було чи що. Ото туди. І вона каже – «Я була маленька, так мене брат носив». Ну брата вбито на войні, а невістка осталась.

[заплющила очі] Оооой, у мене в грудях заболіло… —

Дак носив ночувать додому. Як дівчина ночує там, бо невістка недовольна була, «По мені, – каже, щось біга». Як ночує дівчина, так він носив уранці у патронат, а тоді приносив додому. Ото таке.

А вона каже, шо вона жила там серед села, там кладовище є, дак коло кладовища жив чоловік. Чи в його була сім’я, вона чогось не казала, а казала шо Свирид його звали. І він лежить той чоловік. А на кладовищі є ж таке шо, голод не в усіх був, були ті, шо звозили. Привезли підводу вже ж мертвих людей, з голоду померлих. Сільських же. А тоді пішли до його, кажуть: «Ми й тебе вкинемо. «Да дайте мені їсти! Я ще житиму, а ви мені їсти дали, я житиму». А вони за його і вкинули з мертвою, в яму вкинули і закопали. Кажуть: «Однак на тебе завтра яму копати». Це баба було розказує. Аби оце, аби оце вона прийшла до нас.

А Ви хрещена, тьотя Настя?

Шо?

Вас хрестили батьки?

Хрестили. Хрестили.

Малу, чи Ви пам’ятаєте?

Малу. Малу. Я народилася вже ж… Ой… Я народилася, одна дівчинка вмерла під старшим братом, дак я вже шоста народилася. Дак вони кажуть: «Ну кого вже будемо в куми брать?». Уже бо усі куми. А прийшла небога їхня. Вона вмерла оце, не знаю, чи два годи, чи що. А то жила, моя хрещена ще жила довго була. І прийшов у гості другий же той, сестрин уже, щитать небож материн тоже. Дак вони кажуть: «Перехрестіть у нас оце, шо те поймалося» [сміється]. Дак вони ото мене понесли перехрестили.

Чому сьогодні кажуть: «Голоду не було-не було»?

Хто каже?

Ну я по телевізору чую, люди кажуть: «Не було такого. Всюди був голод, Голодомору не було».

У Помоглях у сорок сьомому жінка вмерла под лісом, пошла по той, і вмерла з голоду. У той… У сорок сьомому. А не не було голоду. Я й про сорок сьомий розкажу!

А Ви нам про 33-й, от Ви не так багато пам’ятаєте, Ви ж пам’ятаєте більше шо мама або татко говорили. Правда? Чи сама шось пам’ятаєте? Про 33-й рік?

Про тридцять третій? Дуже багато розказували про голод.

Батьки розказували? А батьки шось Вам розказували?

Розказували все батьки. Батьки розказували вже як воно пройшло. Розказували шо хтось пік хліба, а не їв довго, дак ті люди вмірали. А в нас ото скотин. Ну нас спасла тіки скотина. Ніщо б нас уже б не спасло.

Шо б Ви побажали людям? От нашим людям, в Україні. Шо б Ви їм побажали, які вони мусять бути? У світі?

Шо б людям? Ну саме главне – шоб не було войни, шоб була злагода. Шоб люди одне одного не загризали так як оце тепер. Шоб не вбивали людей. Я бачила… Ой… Я бачила вбитого отут у коноплях, дак не вечеряла, не спала, не їла. І більш не ходила дивиться.

Баба Настя, а хто це у військовій формі? [оператор знімає портрети на стіні]

Ну то мій батько.

А як його звали?

Сергій Андрійович був.

А справа?

А то дочка. То та, шо пошла в Німеччину, забрали первим набором і вона з Німеччини і не прийшла.

Сестра ваша.

Ото сестра моя. Оце був брат…

А як її звали?

Маруся.

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду