1. Місце запису: місто Сміла Черкаська область;

2. Дата запису: 30 вересня 2005 року;

3. Хто записав: Луценко Віталій Олегович;

4. Респондент: Мартинюк (Кобиляк) Ольга Дмитрівна, 1910 р.н., народилася в селі Синиця Христинівський район Черкаської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Синиця Христинівський район Черкаської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр.?
Пам’ятаю як сьогодні. Наче сьогодні.
Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?
Власть забирала. Зробили красивий тік, все своє забрали, а тобі й крихти не оставляли.
Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?
У нас усе забирали активісти. Як ти поступив у актив, то тобі легше. Будеш ходити грабити людей і тобі даватимуть їди.
Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?
Були. Були такі сволоти, які видавали сусіда. Їм харч давали. Тоді людей забирали. Оці, що доносили, були у почоті.
Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?
Не було ніяких документів. Сказали тобі, що комсомолець, – от і слухайся!
Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?
Карали, били. Пожалітись не було кому. Убивали і ніхто їм нічого не скаже.
Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?
Не знали, уого оружіє є, а в кого нє. Їх і так боялися. У складах було, а так ніхто не спрашував.
Як люди боронилися?
Як же вони захищалися, як їх сразу били. А як хто що хотів зробити, то вбивали й арештовували.
Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?
Нє, не можна, бо що найдуть, то заберуть. А як найдуть, то зроблять наказаніє.
Хто та як шукав заховані продукти?
Активісти, комсомольци. Приходили, забирали всьо. По стінам пускали. З щупами землю козиряли, чи хто що заховав.
Скільки їх приходило до хати?

І по трьох, і по штирьох. І з села деякі в актив записувалися. Та ото комсомольці та активісти.
Де можна було заховати продукти харчування?
Де ж ти заховаєш ту їду, як візує шукає.
Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?
Не давали. Ні тобі грошей, ні їди заа роботу. Ціле літо проробили, ще й винний будеш із-за аналогів.
Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?
Худобу геть забирали, рушники, скатерки, геть усьо. При мені мій піджак вдягнув та й пішов.
Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?
Ну, п’ять колосків…Чула, да.
Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?
Боронь Боже. Де городина, в якій там трохи бараболі і кукурудзи, то не розрішали, в тюрму за бараболину садили.
Хто охороняв поля, колгоспні комори?
Активісти. В актив поступаєш і тобі довіряють.
Чи люди хотіли йти в колгоспи?
Не хотіли.
Чи змушували людей йти в колгоспі?
Їх примушували. Як не підеш, то все заберуть, ше й податки наложуть.
Де переховували худобу, щоб не забирали в колгосп?
Не переховували, бо не могли. Все забирали, а як хто проворні ший, той продав. Поки не забрали.
В який час ходили збирати у людей зерно, продукти?
Ноччю. Звечора пізно.
Скільки разів приходили до хати?
Скільки хтіли, стільки й приходили.
Коли люди почали помирати з голоду?
Весною найбільше. Забрали все й сіяти нема чим.
Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?
Котре вижило, то забрали у приют. А большинство вмирали.
Хто зміг вижити?
Хто мав здоров’я.
Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?
У кого було, то дасть раз-два стаканчик і всьо. А чаше всього не давали. Чужому сьодня даси, завтра їсти не будеш.
Які заходи вживали до виживання?
Ходили, просили, хто що дасть. Дітям навіть їди не давали, щоб вижити.
Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?
Раз, два рази дасть. А більше не дасть, бо й самим не було що.
Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?
Ягоди, які могли їсти.

З яких дерев, рослив вживали листя, кору в їжу?
Кропиву, лободу. Листя липи вкусне. Соняшничиння вкусне.
Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?
Миші ловили, жаби.
Чи можна було щось купити у місті?
Та нема за що купити й міняти, як ти голо й босе.
Чи був голод у місті?
Ну, був. Але не такий.
Чи знаєте ви, що таке «Торгсін»?
Такого я не помню. Я ж неграмотна. Знаю комнезами були.
Скільки людей померло у селі?
Та пошті всі. Хто повтікали, хто повмирало.
Чи відомі випадки людоїдства?
Ну, в мого сестриного чоловіка син помер, от вони його й з’їли. Другі вбивали даже живих та їли.
Де і хто хоронив померлих?
Був визначений чоловік, що їздив трупи собирав. В їдну яму скинули – та й закопали.
Чи платили тим, хто займався похованням померлих?
Да платили. Давали з колгоспу їду.
Чи відомі у вашому селі місця захоронення померлих від голоду?
На кладбиші, біля кладбища.
Чи поминають їх на «проводи№, «гроки», Зелені свята?
Ні, ніхто не поміняє. Не згадують.
Чи згадують і помина.ть померлих у церкві?
У ті часи ніхто не згадував.
Чи є у вашому селі церква?
Була церквав та внічтожили.
Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим з голоду?
Нє, не, нема. Не встановляє і ніхто не вспоминає.
Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїи дітям?
Всі знають, що голод був. А онукам я розповідала.
Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?
Влада виновата, до цього допустили. Власть, власть.

1. Місце запису: село Станіславове Ульяновського району Кіровоградської області( в минулому Станілав);
2. Дата запису: 11 серпня 2003 року;
3. Хто записав: Сідько Ганна, студентка Київського Національного Університету імені Тараса Шевченка;
4. Респондент: Поступальська Тетяна Степанівна, 1923 р.н., народилася в селі Станіславове Ульяновського району Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Станіславове Ульяновського (нині Благовіщинського) району Кіровоградської області.

Чи пам’ятаєте ви, що був голод у 1932-1933 та у 1946-1047 рр?

Так, помню, у той час важко людям жилося, не всім канешно, але важко. Я … в той час малою ще дитиною але мусила працювати, бо їсточки хочется. Бувала малою прийду з роботи та й жалуюся, що крижі болять. Кажу робила, що я робила, що я тоді знала, що я мала казати, але брали щоб щоб і мене там погодувати, та й таке, а 47 рік ну як, так щоб сказати, що ми так дуже голодували з мамою, не дуже голодували, пухли, наша сусіда геть кота нашого з’їв, да, з’їла кота, мама так плакала, бо кіт дуже добрий був і з’їла … не було що їсти край та вона бідна ловила собак і котів та й їла, троє дітей у неї, чоловік погиб, а вона осталися тай попухли сильно, були люди пухлі, дуже були пухлі, такі ще не можна. То це я знаю, що дуже був голод.

Через що був голод?

Ну, що ж я, доцю, так тамом, не штучно, і наче ж врожай був, не так же ж що врожай не був, мама ходила на поле, то вона бідна там обтеребить тої пшеницьки і принесе додому тихенько, і там зваримо, чи що там таке зробимо чи зберем на колесо та й якогось там млинчика спечем. Картошку брали отака картошка була викидали замлир, гнила була, а тоді вона постоїть на сонці і суха робилася і брали і тоже млинчики пекли з неї, з тої картошки.

А чи забирали?

Не не, не було цього у нас не було що брати, що він прийде у нас брати, як нема нічого, ну да, нема нічого, мама так, там купе муки принесе додому, напече там булочок, винесе та продасть, та собі є хоть на баланду і за муку гроші вертає, оце тало.

Чи знаєте ви про закон “Про 5 колосків”?

Як кашу, ця Дуня Гордійова, за п’ять кіло зернят, Дуня і ця, ой як її це, то сиділи, геть у тюрмі сиділи, за 5 кіло зернят, взяли зернят по 5 кіло та й посадили їх.

А люди хотіли іти в колгосп працювати?

А я, ну як же ішли, ішли, бо мусіли а як же воно не піде працювати, як їсти хоче, варили в колгоспі їжу, це щоб мама моя була Юхимка чи Зіня, то вони б таки добре, а я тоді ще не така то була. То в колгоспі варили отако, який що варе, та й це йдуть, та брали, та їли, с колгоспу, та й це такого, харчували. Та йшла робити, бо їсточки хотять, та як же не піде робити, піде робити, бо як дома буде сидіти не, буде ж їсти, буде голодний.

Чи були люди, які не голодували взагалі?

Ну як, щож я прийшла сюди у, у 40, ну віддалася та й прийшла.

Цих людей поминають які померли?

А, я не знаю, дочечко, не скажу, залочте, бо я не була тут. Я ж була у Грушці, то там вмирали, ховали, дедушка в мене вмер, уже жнива, колоски, вмер межи хлібами, пухлий був. То це я помню бо мала була, але це й що я сиділа каю нього, а він так ще взяв мене за руку і помер, і на силу руку потім розважили. Помер з голоду, з голоду.

З дерев щось їли? Худобу якусь ловили?

Була, була худоба, тримали, хто міг тоді, але не дуже так тримали, бо не було чим годувати, я ж тобі кажу собак ловили, котів ловили, оце так.

Чи вважаєте ви когось винним в цьому Голодоморі?

Я не скажу, дитиночко, нічого, бо я не знаю, як що воно, як воно получилося.

 

1. Місце запису: село Вороніж Шостинського району Сумської області;
2. Дата запису: 23 липня 2005 року;
3. Хто записав: Сурело Сергій;
4. Респондент: Бурдюг Марія Яківна, 8 березня 1913 р. н., народилася в селі Вороніж Шостинського району Сумської області

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Вороніж Шостинського району Сумської області

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Да був.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха,

податки?

Неважний врожай, та те, що у людей забирали зерно.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Партейці

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Донесення на сусідів були, а чи були їм які нагороди не знаю, наверно були.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на

збирання продуктів?

Нахально приходили і заберали, що найдуть, документів ніяких не показували.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Висилали, арестовували, штахували, могли конфіскувати і майно, і худобу, і дом; розкулачували.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Не давали нічого і тим, хто в колгоспі був.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Забирали часто і коров, коней, свиней, а домашні вещі так тільки у тіх, кого розкулачували, дак у них вообще все заберали і з домов їх виганяли, хто богатир був, а саміх їх кудись висилали.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Про назву цього закону не знаю, а закон такий був, щоб не ходили по полях і нічого не брали. Одну жінку з нашого села за те. що збирала колоски арестували і посадили у тюрму. 

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не розрешали нічого брати  і після жнив і збору урожаю.

Хто охороняв поля і комори?

Сторожа і об’їзщики.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Хто й сам ішов, але большество не хотело.

Чи змушували йти людей в колгосп?

Заставляли їх, але як саме не знаю, бо ми з мужом робили у Шосці, а мої родителі самі пішли до колгоспу.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Ходили коли захотять, но в основному днем.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Отрубя і полову, добавляли у хліб і пекли мавиту у Шосці, лободу, конський щавель і ще щось. 

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

Можна було, если було у кого на що мінять.

Чи був голод в місті?

Тоже був, тіко менший.

Чи знаєте що таке ТОРГСИН?

Торгсін – це такий магазін, де на золото міняли продикти та другі товари. Такий магазин був у Шосці, а в Воронежі не було. У тому магазіні я не була, бо у нас не було золота.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

У нас такої дуже великої голодовки не було і в Воронежі від голоду ніхто не умер. Хіба може десь на окраїні, що я не знала.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

В нашому селищі є дві церкви і обидві вони відносяться до Московського патріархату. Розпочато відбудову ще однієї.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи

розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Знають, але мало. 

1. Місце запису: місто Київ;
2. Дата запису: 01.02.2009 року;
3. Хто записав: Петренко Володимир Петрович (син свідка, котрий здійснив запис з рукописів Петренко Марії Юхимівни);
4. Респондент: Петренко Марія Юхимівна,  31 липня 1927 р.н., народилася в селі Вівсяники Козятинського району Вінницької області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Вівсяники Козятинського району Вінницької області.

Мені здасться, що кращого села на Поділлі як моє рідне село немає. В моєму селі не такі люди як у сусідньому,  вони не так розмовляють, не так одягаються, не так ходять, не так працюють – все не так. В нашому селі люди щирі, добрі, не пам’ятають зла. Село потонуло у вишневих садках та квітах посаженних дбайливими руками дівчат та жінок. Хатинки біленькі, трішки підсинені синькою. Як подивишся на них – неначе усміхаються виглядаючи із зелених вишневих садочків. А як весною заспівають соловейки, та закує зозуля, це не можна порівняти з найкращою музикою. Як зацвітуть садки, загудуть бджоли на кленах, все навкруги пахне, пташки співають, соловей щебече, зозуля кує – рай та й годі. А що твориться у цім раї – це важке питання.

Зростала я у цій незрівнянній красі, у цих співах, та в тихому спокої природи. І сама я співала як соловейко, мала була – всього було мені  шість років. Все запам’яталося, неначе вчора. Все те чула і бачила своїми очима. Батьки мої були не бідні, але і не дуже багаті. Мали нову хату, клуню, хлів, багато поля і реманент для обробки землі. З худоби були корова, двоє коней, вівці, свині і всяка птиця – кури, гуси, качки. Було в мене два брати – Іван і Павло. Було дві няньки, які нас доглядали і допомагали мамі у господарстві, і був один пастух, який доглядав за худобою і пас її.

Я добре пам’ятаю свого дідуся Антона і бабусю Христю, вони були багаті, мали велику хату з садибою, багато поля, коней, корів і молотарку. В дідуся і бабусі було п’ять синів і одна дочка. Сини працювали в полі і хто бажав заробити грошей йшли до них працювати. Дідусь був грамотний і був на державній службі, допомагав бідним і в селі його дуже поважали. Допоміг сільській громаді відсудити у польського пана ставок. Дідусь мій був дуже гарний, я запам’ятала його коли він приходив до нас одягнений в довге чорне пальто з чорним каракулевим коміром, і в чорній каракулевій шапці. Великі красиві очі і невеличкі вуса під носом. Чорна гостра невеличка борода. Я дуже любила свого дідуся, він мене піднімав високо, аж до стелі і говорив – “рости сонечко здорова, щаслива, співуча і слухняна”. Бабуся моя Христя знала багато різних трав і лікувала ними все бідне населення села. Всі хворі довіряли їй і дякували, особливо жінки. Добре мені жилося тоді і весело. Гості до нас ходили часто. Це було недовго. Я незрозуміла нічого, коли до нас на подвір’я прийшли якісь незнайомі здоровенні дядьки і стали все забирати – корову, коней, овець, свиней, птицю, реманент для обробки поля і почали розбирати клуню і хліва. Мама почала плакати, татко став сумний, брати почали плакати, а я почала кричати на весь голос. Мама мене обняла і сказала – «Не плач доню, Бог нас не залишить». Забрали у нас все. Няньки і пастух теж пішли від нас. Потім я почула від сусідських дітей, що ми куркулі, і нас розкуркулюють. Я не могла своїм маленьким розумом збагнути, що трапилось в нашій сім’ї. У нас все забрали, ходили якісь люди, чогось шукали, залізними киями штрикали в землю і в гній, біля розібраного хліва. Ми з братом сиділи на печі, а під нами була в торбинці квасоля – єдине що осталось у нас для їжі. Великі дядьки витягнули торбинку з квасолею з під нас і сказали: “Все равно сдохнете як собаки і обматюкали нас”.

У хаті не стало ні хліба, ні картоплі, ні молока, не було чого їсти. Ми плакали і просили маму щоб вона дала їсти. Вона нас пригортала до себе і плакала. Весною ми з братом Павлом ходили по городі і руками розгрібали землю шукаючи випадково залишену після збирання врожаю мерзлу картоплю. Виривали для їжі молодий бур’ян, молоду траву, гірчак, кульбабки що не розквітли. Старший брат Іван ловив маленьку рибку (коблики), в’юнів  і жаб у ставку. Мама у печі запікала те що він приносив і давала всім порівно, щоб ніхто не помер. Брат Іван вночі витягав із під солом’яної стріхи нашої хати горобців, мама їх ошпарувала окропом, скубла і з буряном і травою варила. Ставок із маленькою рибкою вівсюшкою, горобці і бур’ян – врятували нам життя. Ми  їли все що росло під сонцем – вишневе листя, глей (смолу) з стовбурів вишневих і сливових дерев. Я так боялась щоб не вмерти. В п’ять років я вже зрозуміла що таке голодна смерть, бачила своїми очима як чужий страшний дядько, з вилами для гною, на підводі під’їжджав до кожної хати і вилами витягав з хати мертвого і клав на підводу. Коли він накладав повний віз мертвих людей – одвозив  їх на сільський цвинтар і скидав у велику яму. Одного разу підвода під’їхала до хати де був ще живий виснажений голодом непритомний чоловік. Його стали витягати з хати вилами для гною, а він заговорив, але вони його все рівно  поклали на підводу і сказали йому що другого разу вони не хочуть за ним приїзджати тому що він все одно помре. Його дружина бігла за возом і кричала щоб віддали його бо він ще був живий. Бігла за підводою  до самого цвинтара. Коли віз перекинули і вивалили з нього мертвих вона витягнула його із купи мертвих тіл і притягнула його додому. Від голоду в селі почалося людоїдство. Їли дітей. Я дуже боялася щоб мене не зловили і з’їли.

Через деякий час забрали тата в тюрму, довго його не було дома. А забрали його через те що він був куркуль. Та який же він був куркуль – він просто був хазяїн.
Від свого батька він як оженився одержав поле, батько  допоміг йому збудувати хату і інші хазяйські забудові, дав коней та реманент.
Обоє з мамою тяжко працювали – так і розжилися і стали «куркулями». Як тата відпустили – вони обоє з мамою записалися до колгоспу – колективного господарства. Мене малу віддали в дитячий садочок, а мама працювала на колгоспній ниві, а тата заставили працювати у колгоспній конторі бо він був грамотний (закінчив церковно-приходську школу). В той час діти були голодні, вдягались в зношене дрантя, а в дитячому садочку дітей перевдягали в однакову одежину. Дитячий садочок був розташований у хаті розкуркуленої сім’ї. Сім’я жила заможно – її виселили і вислали з села, а хату і все що там було забрали під дитячі ясла. Там був великий  і гарний фруктовій садок, просторе подвір’я, на подвір’ї  колодязь. На подвір’ї  був поставлений великий довгий стіл і коло нього дві довгі  лави. Ми діти всі однаково одягнені сідали за цей  довгий стіл перед нами стояла жінка у білому халаті і ставила перед кожним із нас маленькі алюмінієві мисочки, клала ложки, а потім наливала з каструлі сірий куліш і розкладала всім по маленькому кусочку чорного хліба. Починали  їсти тоді, коли  жінка казала, що можна їсти. Під час їди ніхто не смів розмовляти. Діти були як дорослі – ніхто не сміявся, всі були сумні. Після сніданку нам розповідали, як буде добре нам жити, що все  буде спільне –  що ніхто не буде ображений. Нас вчили співати, розказували нам  вірші. Нас вчили малювати. Ми були слухняні. Особливо я була дуже боязлива і слухняна. Дуже боялася як хто на мене дивився – мені здавалось  що мене вкрадуть. Мене любила повариха  і няньки ті що нас вчили. Я їм співала – а співати я вміла. Моя мама, коли була молодою співала в церковному хорі, вона мене вчила співати. Завжди мама коли йшла з колгоспної роботи з поля заходила в дитячий садочок і забирала мене додому. Одного разу  я вирішила сама піти додому, в той час 1933 року в селі був Голодомор. Дітей ловили, різали і варили щоб з’їсти, тому кожна мати  боялася за свою дитину. В селі в той час жив пастух який до розкуркулення пас нашу худобу, брав мене малу на руки як приганяв худобу, а я ще не вміла говорити і просила його: «мені дуду дай» всі з мене сміялися, його звали Гемен, потім розказували мені яка я була маленька. Оцей бувший наш пастух, як у нас все забрали зостався сам один, його батьки повмирали з голоду. Про нього люди говорили що він ловить малих дітей і їсть їх. Одного разу я вирішила піти  додому з дитячого садка  сама не дочекавшись мами. Стежка додому була протоптана попід хату Гемена. Я була мала і не знала що він ловить дітей, пройшла  по під його хату. Хата його була низенька. Вікна були майже коло землі. Я була цікава і заглянула у вікно. У вікні я нічого не побачила.  Прийшла додому сіла на травичку. Потім бачу біжить моя мама прямо до мене, взяла мене на руки притиснула до себе  і плаче, каже: «Слава богу, що ти жива». Вона розказала мені що цей Гемен, який у нас пас худобу  їсть дітей. Я розплакалася і дала слово мамі що я ніколи не піду додому з дитячого садка сама, а буду чекати її, або старшого брата. Брати мої ходили в школу  і старанно вчилися, а я була ще мала але все слухала  і все запам’ятовувала. Поки брат вчив вірш я йому підказувала слова вірша і запам’ятовувала текст вірша швидше ніж він. Рано навчилась читати і писати. Малювала скрізь де можна було малювати. У хаті по білих стінах чорним вугликом за що  і отримувала ляпаса. Писала і малювала надворі на стінах білої хати, тільки не там де вікна а там де ніхто не бачить. Хоч наказували що не можна, а я все одно писала  і малювала. Одного разу  я пішла з братом до школи і сіла з ним за парту. Вчитель зайшов побачив мене і сказав – що я ще маленька – як підросту – то буде мене вчити, сказав братові щоб завів мене в додому.  Дуже хотілося мені ходити в школу. Мені вже було не цікаво бути в дитячому садочку. Я любила лазити по деревах і співати, а в дитячому садочку це робити забороняли, за це на мене сварилися – боялись що я упаду і заб’юся. Згодом я дочекалась того радісного дня коли я пішла до школи. Ось я уже учениця 1-б класу сиджу на 2-й парті з хлопчиком, який був дуже неслухняний, він бився, вчитися не хотів. Я вчилась на відмінно була дуже слухняною, боязливою, спокійною, через те вчитель садив зі мною ледачих дітей, а мене хвалив перед класом. Спокійною я була до того часу, поки мене один хлопець-ледар не вдарив різкою по голих ногах. Я тоді кинулась на нього  і вдарила його  сумкою з книжками по голові, після того я стала хороброю і хлопчики стали мене боятися, не чіпали, я захищала таких спокійних як і я була. На яких нападали дразнили, видумували призвіська. Одного разу  по дорозі в школу я зайшла до своєї товаришки по Саньки щоб іти разом до школи. В хаті було 7 – ро дітей: Іван, Антін, Микола, Степан, Марія, Ганна, Санька.  Жили бідно через те що їх розкуркулили і забрали все.  Їх мама  Настя варила в печі обід. Дров не було, сире картопляне бадилля погано горіло. Діти  сиділи за столом і чекали їжу. Санька збиралась до школи я її чекала. Її мама була розлючена через те що не було їжі щоб нормально накормити дітей. Вона взяла рогачі і з ненавистю почала бити піч і проклинати Сталіна: «Сталюга забрав у мене все, щоб ти здох, я тепер у злиднях» – плаче б’є і приказує, а перелякані діти чекають їжу. Я вибігла з хати і пішла до школи. Вчителя нашого класу звали Микита Сидорович Кашук, він був молодий, невисокого зросту, був дуже добрий любив дітей, був ласкавий до нас, ніколи не кричав і ми його любили, він нас навчав до 4-го класу. Діти які були ледачі через деякий час  почали краще вчитися. А хто добре вчився тим давали премії та похвальні грамоти. На свято жовтневої революції мені дали – платтячко байкове тепленьке біле в смужку, знизу оборочка. Я була така щаслива, я дуже любила те плаття. Вчилася  я на відмінно по всім предметам. Оцінки ставили відмінно, добре, дуже добре, посередньо, погано  і дуже погано.
Були всілякі гуртки: співочий, фізкультурний, драматичний. На фізкультурі ставили  різні піраміди. Я була маленька і мене ставили на верх пірамід, а потім знімали  старших класів хлопчики. Цікаво було в школі. В 4-му класі я на свято 1-го травня розказувала вірш «Сон» Т.Г.Шевченка. У сільському клубі було багато людей, мені плескали в долоні і дали подарунок. Ще ми гралися в школі у війну – в білих і червоних. Вся школа старші класи і ми. Ми малі були розвідниками. Цікаво було. Були петлиці на сорочках на рукавах, погони на плечах, червоні пов’язки на рукавах. Гралися у «війну» в садибі бувшого польського пана, у пана був гарний будинок який спалили як розкуркулювали, садок кущі, доріжки, квіти, озеро – все це залишилось – там ми грали у «війну». Завжди перемагали червоні. Так гралися і догралися доки не розпочалася справжня війна. Не встигли люди прийти до гарного життя після Голодомору, як знову ми ні в чому не винні діти  страждали  разом  з батьками. Ми діти вірили що колись буде краще. Ми вірили партії, уряду. Ми чули неясні розмови про війну і дуже боялися – що буде з нами? Старший брат Іван після Голодомору захворів на тиф і помер. Остався в мене один брат Павло, він закінчив школу в 1941 році, здав  іспити і розпочалася війна. Дуже було страшно.  Я пам’ятаю, був  ясний сонячний день. Я пасла гуси на березі ставка. Дивлюся, а дорогою біжить мій брат Павло із села додому. Я побачила що він біжить і теж залишила гуси і біжу додому. Прибігаю – мама плаче, брат стоїть блідий заспокоює маму, я не розуміла що це таке і чому плаче мама. Тоді брат з криком прокричав мені: «Ти що не розумієш, що почалась війна і завтра мені треба іти у воєнкомат!».
Йому було 18 років. Страшно мені стало. Я розплакалась. У нас було багато книжок, українських і російських письменників, я могла читати до ранку за що мене наказували. Мама стала палити газети, книжки – я не даю вона плаче і каже прийдуть німці, і розстріляють нас за ці книжки. Я забрала у неї деякі  книжки і закопала на городі. Мама напекла брату коржиків і ще щось збирає в дорогу і тяжко плаче.
Я вийшла з хати, плачу і думаю як ми будемо жити? Над селом з’явився німецький літак. Літак збили. Льотчик вистрибнув з палаючого літака. Потім його шукали в полі. Приїхала міліція з району і люди які його шукали. Його знайшли і забрали. Після того з села почали тікати  директор школи, голова сільради які приїхали з Росії. Ми діти, бігали і дивились як з сільського магазину розбирають все що там було.
Я собі також взяла ящик. Мій тато дуже хворів йому було 53 роки, у нього була грижа. Як я принесла ящик він на мене став кричати: «Занеси назад, нічого не бери і сиди дома!». Недалеко від нашої вулиці проходила дорога яка вела до залізниці де курсували потяги з Жмеренки до Козятина. Тією дорогою їхало багато солдатів які  відступали від західного кордону. Страшно було дивитись на це все.
У однієї жінки віруючої в Бога Анни Юхремівної, був єдиний син Роман який служив на кордоні. Коли військо відступало син Роман забіг у свою хату і сказав матері: «Я мамо вернусь», але він загинув на фронті і вона залишилась одна. Після цієї страшної картини в село зайшли німці.
Зайшли два німці з автоматами на наше подвір’я. Один з них підняв автомат на маму  і на сусідку і сказав: «Jajka, mleko». Сусідка була не боязлива, і говорить: «Щоб ти пропав, чого тебе принесло до нас в Україну? А він їй: «Gut gut  mleko jajka». Побачив кури і постріляв їх з автомата, зібрав їх за ноги, потім побачив корову. Наставив  автомат на корову. Сусідка підбігла до нього і показує – що маленькі дітки молочка хочуть. Німець посміхнувся  і каже: «kinder, kinder, mleko» і пішли на друге подвір’я. А я підліток сиділа у ганку, перед цим мама обмастила мене сажею, закутала у чорну хустку, щоб не забрали німці, і  все це  бачила через щілину у дверях. Було дуже страшно. В селі залишились жінки, діти, ті що старі і слабі.

1. Місце запису: місто Бобринець Бобринецького району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 26.08.2020 року;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
4. Респондент: Кривошея Соломія Арсеніївна, 15 серпня 1923 р.н., в селі Трушівці Чигиринського району черкаської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Базько Софія;

 Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Степівка Уманського району Черкаської області. 

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як вас звати?

 Я не чую.

Як вас звати?

Кривошея Соломія Арсенівна.

А коли ви народилися?

Двадцять третього. Тисячу двадцять, тисячу двадцять третього року.

А коли саме? День, місяць?

П’ятнадцятого серпня.

Зрозуміло. А де ви народилися?

Га?

Де ви народилися?

Я в Київській родилася та й переїхалі відтілля.  Село Трофівці.

В селі Трушівці Чигиринського району, да?

Да, да, Чигиринського району. А тоді то вже переїхали, коли мені годик був. Переїхали в Степівку. Село Степівка. Тепер її вже нема, кажуть. Вже переселенці були.

В село Степівку Бобринецького району ви переїхали, так?

Да, село Бериславський сельсовєт. Бериславка була, сельсовєт, село Степівка, жили там ми. Батьки там ще після війни жили, й в війну. А зараз, кажуть, шо й нема вже, того села. І нема людей, і нема й села.

Тобто, до війни ви там жили? В селі Степівка Бориславського району, ви кажете?

Сільрада Бориславка Бобринецького району.

Все, Бобринецького району.

Ага.

Зрозуміла. Так, Соломія Арсентіївна, а де працював ваш батько, коли ви були маленькою?

В колгоспі, колгосп Ворошилова. Колгосп Ворошилова.

А він туди добровільно вступив чи не хотів вступати в колгосп, коли тільки починались ось цей колгоспний рух?

Все время в колгоспі. Я, правда, не робила. Я ж в школу ходила, вчилася в Братському один год на вчителі, а тоді поїхала в Ніколаїв та й з Ніколаєва евакуїровались отож дітей та й в Росію евакуїровала, от. В Сталінград, в Сталінградський район. Нє, область. Сталінградська область. Та й туди ми дітей дєтдомівських везли. Та й їх забрали, а ми пішли в колгосп. Та й робили з подругою в колгоспі там. Доїла коров. Ото й таке. Всю жизнь проработала, а зараз лежу тіки й їм.

Соломія Арсентівна, а мама ваша працювала в колгоспі?

Да, да. Обоє там працювали, сапали, зглажку робили тоді. Робили.

А брати, сестри у вас були рідні?

Нема вже нікого в мене.

А тоді?

А тоді були брати. Були два брати, сестра. Не два, чотири брати! То два брати там, в Росії, і  там і померли в Росії, а два тут померли. Була сім’я, не стало нікого, я одна. О, ото й таке.

Соломія Арсенівна, а якщо згадати отой період перед тридцятими роками, чи пам’ятаєте ви  процес, може пам’ятаєте щось, колективізація, розкуркулення?

Ні, я тоді маленькою була. Ще й два братики були, то я й гляділа. Мені було п’ять год, а я вже була нянька. 

А ви не пам’ятаєте, ви маленькою були 5 років, але все одно, не пам’ятаєте щоб до вас додому хтось приходив, щось забирав або обшуки робили?

Забирали пшеницю. Получили, от дали на трудодні пшеницю, о, а батьки ж получили, а тоді приїхали забирать на підводи, викидали мішки, забрали й поїхали і не спитали: «Може вам хоч мішок оставить…?». Не було. І голодували, їли що попало. Но вижили.

А розкажіть, розкажіть про це, як забирали? Як ви жили, як виживали? Чи всі вижили тоді?

Вижили в нас усі. Їли бур’ян, усяке їли. Отаке. Но вижили. Вижили й дожили вже. Було давали в колгоспі їсти, тоже варили обіди в колгоспі та на степ носили ми. Погано жили, а ще й досі живу. Оте й таке. Дві операції перенесла, о. Та тобі й таке. А ще живу.

А в роки Голодомору хтось з ваших сусідів чи рідних чи родичів помер?

В нас не померли. В нас був такий голова, Вдовенко фамілія, що доставав  суду — соя і насіння соняшникове, і мололи на жорнах, і то виживали так.

Тобто у вас дуже хороший голова колгоспу, він допомагав людям?

Був, був. Прибіг, каже: «Ховайте де можете пшеницю, бо будуть забирать». Коли на другий день приїхали, викидали мішки, бо він пороздавав на трудодень, а в нас чотири душі робило: батько, мати, сестра і брат. Робили чотири душі в колгоспі, заробили повну підводу мішків пшениці. А він, голова, роздав, а тоді бігав й казав: «Ховайте куда можете, будуть забирать». Приїхали, викидали й не спитали «Чи тобі, може, мішок оставить?». Нічого. Викидали й поїхали. Оте й таке було. Було тоді.

А ваш батько не опирався ось це цьому як забирали?

Плакав тільки стояв. Каже: «Беріть собачі душі й мою душу». Плакав тільки сильно. А мого ж батька бугай убив. Бугай убив і послі вже добре жили і те. Пас череду й бугай напав і вбив. Оце й таке.

Зрозуміло. А от ви кажете, що голова колгоспу попередив батька, що приїдуть все забирати. А він щось закопав, заховав?

Один мішок. Мати висипала, щоб ми сиділи на лежанці, вона один мішок висипала та й усе. А тоді от ж Голодомор, голодні. Ну в нас так, мати квасила й капусту, й огірки. Ото діжки прямо, діжками в погребі. Та ми переживали, а люди багато тоді, в нашому колгоспі ніхто тоді не помер,  голова діставав суду, то соя й насіння і на жорна намелемо, напечемо яких-небудь та й вижили. А в Бериславки то там багато молодьожі померло. Я не знаю їх фамілій, но отаке ж. Ходе-ходе, просить їсти, но що ж ти даси? Ну дасть мати огірок солоний, а шо ж той огірок , як дитина голодна. Страшне пережили.

Тобто, ви бачили із сусідніх сіл приходили голодні люди до вас у село?

Да, з Бериславки молоді тоже голодні просили їсточки. Ну дасть мати огірок солоний, но шо ж той огірок, як голодна. Таа. Пережили страшне.

А як оце забрали один раз приїхали, більше ніколи не приїжджали? Не робили подвірні обшуки оце, не трусили?

Нє, вже тоді ж не було шо брать. Не було шо брать, то вже й не забирали. Пшеницю забрали, а ми осталися голодні. То голова доставав суду, соя, знаєте ото соя, й насіння давали. То ми те намелемо на жорнах, та напечем якись з тих. Та таке. Так і виживали. Ну коровка була, то й молочко було. Так і ось це виживали. Та страшне було, страшне, хай Бог милує. А отам Бериславка то багато, я чула,  багато молодьожі померло з голоду. Ходе-ходе, просе, а шо? Як усі голодні, то шо ж дати. Ну дасть мати огірка, а шо ж той огірок як голодна дитина? То там багато, казали, померли. Не знаю. Оте таке. А в школу ми ходили далеко. З Степівки в Бериславку ходили. П’ять кілометрів ходили в школу. Я сім класів кончила, а тоді год училася на вчителів в Братському. Іти пішки із звідсіля, з Степівки, аж у Братське пішком. А тепер бояться пройти метр, а тоді пішком шагали студенти.

А ви не пам’ятаєте, тільки в Бериславці люди голодували чи ще, може, в якомусь селі?

Та всі села голодували!

А можете згадати назви?

Та й повимирали багато молодих дітей  померло з голоду. Но в нас наш голова сильно доставав ото суду, соя, насіння. Шо-небудь давав, шо їли то й їли. Всякий бур’ян, лободу, то й їли.

А крім, крім Бериславки, якесь село ще можете згадати, де люди голодували?

Та всі, вся Україна тоді голодувала. Я не знаю, вся Україна голодувала. Ото на Бериславке то там  багато померло з голоду молодих і дітей. Не було чого їсти, а в нас голова такий був, доставав суду, був Вдовенко.

А ви звідки знаєте, що вся Україна голодувала?

Ми то ж чули тоді, ну аякжеш. Чули. Може, я не знаю, западна яка, а тут оце ж було, голод був.

Це розказували, да? Розказували люди чи батьки, що всюди люди голодують?

Та я вже помню, як голодні були. Батько плакав стояв, отако плакав як забрали пшеницю. Каже: «Беріть, собачі душі, й мою душу». Отаке, бо осталися ж голодні. Шість душ в сім’ї, треба ж щось їсти, а вони все позабирали. Оте й таке було. А хто там винуватий не знаю. Ой.

Ну а як на вашу думку, тоді коли ось це все забирали, то це ж був цей Голодомор, то це штучний він був чи природній причини, чому це забирали?

Та було пшениця, тільки забирали й десь відправляли. Пшеницю в нас же ж…

Батько получив підводу повну мішків пшениці. Ми приїхали, а голова роздав. А тоді бігає, каже: «Сховайте де можете, бо будуть забирать». Приїхали, викидали мішки й повезли, а батько стоїть і тільки плаче, каже: «Беріть, собачі душі, й мою душу». Оте таке помню. А ми ж то сидимо, ше ж жовтороті були. Оте таке було. А хто винуватий, я ще не знаю.

А хто забирав, не пам’ятаєте? Це були з вашого села люди чи чужі люди?

Я не знаю, якісь казали комсомольці. Комсомольці якісь забирали, а чи правда, чи неправда — не знаю. Я тоді ще ж мала була, год сім чи скільки мені тоді було.  А помню, як батько плакав й казав: «Беріть, собачі душі, й мою душу». Оте таке, діточки. Було таке, було. А нашо його згадувать, хай не буде вам ніколи такого. Всігда щоб був хліб на столі. Дай Боже, щоб був хліб і до хліба. Сейчас, слава Богу, їсти є шо та воно не їсться. Приносять та й спасибі.

1. Місце запису: місто Черкаси Черкаська область;
2. Дата запису: 25.08.2020 року;
3. Хто записав: Костів Михайло Богданович;
4. Респондент: Білащенко Іван Корнійович, 20 травня 1926 р.н. в селі Дмитрівка Золотоніського району Черкаської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Дмитрівка Золотоніського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

 Представтеся, будь ласка, як вас звати?

Іван Корнійович.

А ваше прізвище?

Білащенко.

Білащенко. Коли ви народилися?

Тища девятсот двадцать шестого года, дев’ятого мая.

Дев’ятого мая… Де ви народилися, в якому селі?

Біля Золотоноши, село Дмитровка.

Це зараз Золотоніський район, так?

А?

Це Золотоніський район?

Ну Дмитровка — це Золотоношинський район.

Ви там проживали у 1932-33 році також?

Ну таак. 

А розкажіть про свою родину, от з якої ви були родини?

Ну там же і родина жила, в том селі, от. Ну були трудності в тридцять третій і за Голодомор. Очень трудно. Ми діти, от скільки мені було… Я двадцать шестого года, а в тридцять третьом…сім год, да? Мені було… Пам’ятаю великі трудності були, переживали , ну у кого шо було такоє, то їздили сюда в Черкаси. Я правда не знаю як називається, тургсіб, чи як, обмінювали, привозили сюда, золото сдавали. В кого кольце, в кого хрестик, давали там стакан манки ілі муки. Ну викачували тоді золото, бо голод — це страшне дєло, отдаси все, як їсти хочеться.

Я зрозумів. А розкажіть ще про ці двадцяті роки, шо ви пам’ятаєте до голоду? Як жила ваша родина?

Ну…до 1933-го году…Ну жили як обикновенні люді усі, того ж не було, шо тепер в усіх банани… Всьо було природнє, шо припахав, шо зробив, от, те твоє.

Як звали Вашого батька?

Корній.

Корній. А він працював у колгоспі? Коли він у колгосп уступив?

Він рано помер… Він зоотехніком був. Ну, ну…рано помер батько… Послє тридцять третього года… В тридцять четвертому якраз акація цвіла, бо я пацаном був, шо батько помер. Ну помер конєчно не от голодовки, бо в тридцять третьому якраз голодовка була, бо він у чотирнадцятому году тоже був на фронті і то був ранетий. Його получилося недостатки, недоїдання, всьо трудності і получився туберкульоз кості ноги. А тоді ніхто не дуже обращав вніманіє. Не то шо не обращав уваги, а не було возможності куда іхать, шоб десь лічиться тоже. І так воно… помер в тридцять четвертий год. Акація якраз цвіла в такє врємя.

А як маму вашу звали?

Ганна Івановна. Я могу показать фотограхфію.

Покажете, але не зараз, пізніше покажете. Вона також у колгоспі працювала, так?

Да, вона у колгоспі робила ламковою, в неї було дванадцять женщин, вона старшою була. Робила раді нас, четверо дітей було, надо було вигодувати і дньом і ночью. Дома треба робить було, і в колгоспі треба робить було. Коровку держала в селі. Жили в Дмитровке за Золотоношею отако.

А в якому році колгосп у цій Дмитровці створили? В якому році був колгосп?

Колгосп?

Так, так у Дмитровці, не пам’ятаєте в якому році? І як взагалі почали ваші батьки в колгоспі працювати? Вони добровільно туди пішли чи їх примусили?

Ну хто там  жив, то ішов, нікуда ж діться, а де ж працювать більше? Проізводства ж нема в селі. Тільки в колгосп надо було іти.

А до того мали ваші батьки свою землю? Так, як одноосібники, працювали на своїй землі, чи нє?

Нє, ну тоді ж давали по шійсят сотих землі. Як називалось, по шнурової книги, давали на двір шійсят сотих. Як нема огороду — десять давали шійсяток. Оце з цього й жили, шійсят сотих города. Пахали, от…

А до колгоспів як жили? Не розказував батько, мама, не розказували ще як не було колгоспів?

Так по розказу, шо при двадцять дев’ятом году це був НЕП, то люди би не прожили хорошо. По розказу. Мені було три года, то я…

Угу, а ви пам’ятаєте ось цей будинок, який у вас був, ну хата у Дмитровці? Яка вона була ось ця хата?

Хата?

Так.

Пам’ятаю, а як же, пам’ятаю і хату. Хата в нас була батьківська, стара. А батько ж помер, а мама осталася, а була у колгоспі стахановкою. Тоді робили і колгосп поміг, то построїли  нову хату. Там вже, на том дворищі. То просто прєдсєдатель тоді прєдложив і говорить: «Ганна Іванова, — мати, — як стохановка в колгоспі, четверо дітей, колгосп поможе!». Построїм вам, поможем, хату, бо ця вже у вас стара, а діти… Ну і построїли там хату.

А як от ішла колективізація, то забрали?

 Та нічього такого мені собствєнно говоря. То комусь якісь паї доставалися, но я ж рано виїхав оттуда, то мені ж там нема ніякого для мене…

Добре, а в 1932-33 році була голодовка, так? А в колгоспі шось давали їсти, годували якось у колгоспі? Харчі?

(киває головою ні) Та який же у колгоспі. У колгоспі хто шо мог урожиться. Я в 1933-му году пішли виміняли ми з матір’ю, нумо тряпків набрали, у сусіднє село, а там він, мужчина, і його як обірали колгосп… Як називався, я забув… Експерементальний там. І це він був як предсєдателєм і знав, шо в нього було шо поїсти. Так крупа там разна, висівки і всьо то було.

У предсєдатєля було шо їсти, а у простих людей не було, да?

Да, но він же як старший всьо такі, до нього йшли люди і помогав усім кому мог. Бо ми от з мамою ходили, він дав стакан чи два висівок. І мама прийшла, і давай у чагун та в піч варить.

То ви якісь тряпки поміняли ті, шо були дома, з дома взяли?

Ну да, шо є в когось то давали. Як їсти хочеш, то последнє отдаси. Воно не нужне в то врємя, коли людина голодна.

А як люди працювали в колгоспі, то най не знаю, на полі якусь баланду варили, ще шось таке?

Ні?

Навіть взагалі нічого?

У колгоспі не варили. Тільки давали тоді, писали трудодні і в конці года на трудодень розчитувалися, там по 200 грам зерна ілі по пів кілограма, смотря яка прібиль у колгоспі за год, от. То давали, ну як сказать, хто получив там мішок зерна, хто півмішка, а хто два…

Це за цілий рік роботи получали так півмішка зерна десь приблизно так?

(киває головою)

Я зрозумів. Ви казали, що у вас було четверо братів і сестер, так? Всього у родині було четверо дітей?

Да, у нас було четверо. Дві дівчат і брат старший, і я.

То дівчата молодші були?

Ні, сестра була сама старша, брат, я середній. За мною була ще сестра менша. Вєрка, померла тоже. От Гриша був, Марія сестра була сама старша двадцять второго года…двадцятого. А брат був двадцять второго года. Помер був, Мітя, той двадцять четвертого. А я двадцять шестого. І ще сестра була двадцять восьмого года. У нас всі були через два года.

І голод усі пережили чи? Усі з вашої родини пережили голод чи нє?

Да.

Всі вижили, ніхто не помер?

Ну мама моя була зажиточна у сім’ї, дак то коси, то хрестик, то сюда привозила і обмінювала. Давали там то манки стакан, то отдаси, дадуть стакан там манки. Тому таким.

І це ви жили в хаті, було ще дві сестри і брат, а дідуся, бабуся також з вами жили чи окремо вони жили?

Ні, баба жила отдєльно. Дід помер у тридцять четвертом году, а баба жила отдєльно. Ну там же в селі, тільки отдєльно живе. У нас була с матерью, з мамою нашею, отдєльна хата була. Ми жили самі.

А таке слово: куркулі, розкуркулення — чули, говорили тоді в тридцяті роки?

Ну чули, а як же, чули. По-сусідські у нас були, шо порозкуркулювали. Тоді так називалося. Десь вони повиселяли їх. А вже при нємцях вони всі поприїжджали. Вони жили то на Кубань, то ще десь там повиселялися були. Ну то куркуль був, хазяїн, то він і куркуль. То тільки при совєтской власті так воно їх… А так як не спав день і ніч, то в нього був хліб, а которе надіялося, шо воно само до нього прийде, то ті бідні були і ходили викачували хліб, зерно отбирали.

Добре ставилися до тих куркулів, то лишень пропаганда казала, шо вони погані…

Ні. Я, например, я не сказав би. Може кому і погані були. Всього ж не отдаси. Як у тебе є, то ти хоть, відро є в тебе, то ти хоть банку якусь літрову та оставиш для себе. Вот, то…то отако і було, шо отбирали і все було. 

А от їх з тих хатів виселяли от, тих куркулів так званих? Їх з тих хатів виселяли і кому ті хати доставалися? Хто в тих хатах жив?

Їх виселяли тоді ж десь, кудась. Потом вони при нємцях вони всі поприїжджали. Вони розселилися там десь то по Кубані, то десь повиїжджали десь недалеко, от. Куркуль, ця людина не спала. Робив добре, то воно шось було, а надіявся шо само прийде до нього… То спеціально ходили, тоді були такі молоді комуністи були такі.. Воно по сімнадцять, того шо було, ходили по цих куркулях, от, забирали последнє, от. Були такі случаї, шо…в мене товариш був, то його матері на груди ложили гирю двойну, два пуди, ложили на груди: «Признавайся, де закопано всьо, і зерно!», того шо… було таке, по всьому ходили  цей хліб викачувати. Він ходе, молоді ж пацани, він ходе і собі шось украде, додому принесе, родітєлям.

А хто тими молодими пацанами керував? Хто, так би мовити, це всьо огранізовував всі ті бригали, шо ходили по хатах, вилучали продукти?

Були старші над ними, тоже раді того, шоб шось узяти. Оці старші були, раді того, шо йому шось десь попаде. І оце бєдность їх заставляла, бо потом нєкоторие і каялися, шо цим займалися. Були такі, шо і наказані були, а були такі, шо і не наказували всіх. Всіх не накажеш.

А ці старші були місцеві чи нє?

А чиї ж? Хіба ти знаеш, як приїдеш до мене у село, де у мене шо є? А мєсний же знали друг друга. І знали шо, допустім, я живу зажиточніше, чим ти, от. То він же зна до кого йти. У того, шо нема він же не піде…

Але, наприклад, якісь приїжджали з міста тоже, чи нє? Чи ніхто? Чи всі відбирали суто місцеві чи хтось ще приїжджав з Черкас, наприклад, з Золотоноші?

Нє, всьо мєсні розходили.

А куда це зерно звозили? От шо у людей відібрали, куди його, де це зерно дівали?

Вони… то вже я того не знаю, куда вони вивозили то, кому отдавали. То вже дальше я того не знаю, куда воно поступало. Шо забрали в нас, то це я знаю, шо забрали, а куда вони одвезли, кому отдали.

А вашу сім’ю…

Ну я так бач соглашався, шо це було зерно, де? У селах, колхознику. Ну а я з тим соглашався на проізводстве, тоже люди хотять їсти, но он же хліб не виробатує. Забирали, то може розділяли тим людям, которие робили на заводах, на фабриках, того шо…от, от так от.

А вашу сім’ю називали куркулями чи не називали?

Ні, не називали. Ми не були куркулями. Жили ми непогано, конєчно. Дід мав свою кузню в селі, обковував три чи чотирі сьола, кругом обковував, заробляв. Ми за счьот родітелів жили…

А коні у вас були? От дід мав кузню, а коні мали ви чи нє?

Я не мав уже, а дід мав.

І шо потім, де ці коні, він їх продав, чого ви тоді перестали коней тримати?

Ну тоді їх забирали в колгосп, то так і коні називалися. Конів забрали добрі. Який конь? Циган конь. Або забрали там Петренка, а на коняку каже: «а Петренка!». Бо тоді забирали в колгосп коні, а в колгоспі тоді вже були конюшні, конюхи, которие ухаживают за ними. Їздили, робили, орали. Тоді ж не було тракторов, а плуги були і плугом коні запряжені. Бо я пацаном ходив за плугом орати. Коні поганяв пацаном.

А скільки дідо мав ваш коней, скільки він мав штук коней? Там одного, двох чи більше?

Та троє мав, четверо, коли як.

І всіх у колгосп забрали, так? Всі коні в колгосп?

Так. Ну у колгосп тоді позабирали. Так і коня називали, кого як прозивають ілі по улічному, ілі як так, і коняку називають. То не тільки в нас забрали. В усіх забирали.

То вас циганами прозивали, так виходить? Така була вулична кличка?

Так, ну ми ж цигани, бо ж такі цигани були, шо ми в осідло жили. Ми ж не їздили ніколи, ми ж шатрами жизні не знаєм, як жили в шатрат. А ми жили, родітєлі наші жили у селі. Ніде ні з ким не… 

То сім’я у вас давно осіла в цій Дмитровці, так?

Там родились, хрестились і ми не їздили. Ми не жили такими жизнью, як циганци. Нас даже не признавали за циган, тільки шо лиця чорні. А ми жили так як і всі. Діти в школу ходили у місті і всі ми дітьми жили так же само. У колгоспі мати працювала.

І українську мову з дитинства говорили всі в сім’ї, так?

Да, ми виростали так, шо на нас тіки шо, як сказать, похождєніє від циган, а так нічого даже і не обзивав циганом.

А ви кажете з 1926-ого року, то вас хрестили в церкві?

У 1926-ий год я родився.

І хрестили вас тоже? Всі хрещені були у вашій сім’ї? Всіх хрестили ну в церкві, ну хрестили?

Аякже. В нас церква була, такая церва тільки по Україні була…бооже мой, красавица, і кто то запалив. Уже не дуже давно. Це от нескілько згоріло. От…то там…в церкву ходили тоже з матерями. Раньше ж за руку підемо в церкву. То так як люди жили обикновенно, так і ми жили.

А у якому році церкву закрили? Чи в 1932-33-ому році працювала церква, був священик?

Церкву зберегли. Там зробили тоді, як зерно засипали, з колгоспу в церкву.

В церкві зерносховище зробили?

От там пол був, токо церква була в нас, о боже мой, красавица була. То її зберегли були. А то нескілько годов, та не дуже давно, хто то запалив — згоріла.

А в якому році це зерносховище зробили, десь приблизно в який рік, шо з церкви зерносховище зробили? Ну там в 1932-33 зерносховище зробили чи вже пізніше з церкви?

Та десь вже послє голодовки.

После голодовки зробили зерносховище?

Там бачив в неї поли були хороші, капітально здєлано. То там як зерно колгосп засипав, то хороше було, як склад. Церква була, ох, хороша була. Ну нашлися врагі якісь, я б іначє не назвав, шо спалить отаку реліквію…Згоріла…

А під час голодовки то там зерно ще не зсипали, так?

Ні, в голодовку не зсипали тоді.

Добре, а ці бригади до вас приходили, якісь продукти конфісковувати, зерно конфісковувати? Безпосередньо до вашої хати? Ви пам’ятаєте? Ось ці хлопці, пацани..

Вони знали до кого йти, ті шо ходили, то вони знали до кого йти.

До вас взагалі не ходили? Чи приходили до вас?

Ми жили, люди жили по колхозному тоді, як сказать. А ми жили, як сказать, на дєньги. В діда кузня була своя, от, заробляв дєньги і купували шо надо,купували і зерно, і всьо.

А до якого року в діда кузня була? Де тепер та кузня, шо з нею сталося?

До…до якого року… ну я пацаном був, то точно не скажу. Но помню було, шо я в кузню прибігаю до діда, а другий раз дід гаряче одрубав — кинув, бо шото мене було поганяє, а вона то до берега викопана, така називалася криниця неглибока з полметра. Там вода і шо робить, то гартує.

Це приміщення кузні, от воно збереглося? Кузня сама збереглася? Будинок, там де кузня була дідова?

Нє.

А де, а де воно?

Вже друге совсім, там поселились люді другі і всьо, там нічого не збереглося. Там, де наша була хата тоже вже друга хата построєна там, ну тоді такі хати були, а тепер по другому строють. А ми в центрі жили там якраз і так до берега, то було удобно. Там були канави такі покопані, вода стояла, було туди бочки завозять, кидали, шоб замокли, шоб не розсихались, от…

А ось ходили бригади, ви кажете, так людей катували, шо цю гирю ставили, і були такі люди, що якось помирали, шо вже не мали нічого їсти, шо в них все забрали? Помирали у вашому селі від голоду люди?

В 1933?

Так-так-так.

Були, були. Були такі, которі люди були такі, як сказать, ну брезгливі, тошо, шо во врем’я голодовки людина їжаки їли, а друге єсть брезгливе дуже, то ті скоріше померли, бо…

А може пам’ятаєте от сусіди ваші, наприклад, померли, от скільки по селі приблизно чоловік могло померти, чи по вашій вулиці?

Ну то ж то я  не скажу стільки, бо це ж воно давно було, ну смертники були.

А якісь такі..?

Вийде людина вже перед смертю, которий чуствовала вже большую слабость… на вулиці, шоб умерти не в хаті, завоняться, а вийде, сяде під заборчиком.

То ви таких людей пам’ятаєте?

І була підвода от совєта там. Тоді, ну то старостат тоді воно було чи як, от, которий смертників підбирали: їде, підбирає, йому пайок давали тоді хлєба там скільки 200 чи 300 грам оте й давали тому, хто одвозив на кладбіще їх от, тих покойних. А люди самі сознатільно виходили, сідали отак надворі під заборчиком і так і помре, шоб не в хаті. Бо хто піде провірять? Завоняється…

То людей так, переважно, хто в голодовку в 1933 рік помирав, то на кладбіще ось ці там підвозами там так звозили..?

Спеціально підвода була от старости тоді, от ну як сказать, от тепер сільрада чи як вона, которий їздив, одвозив на кладбіще мертвих.

І то та підвода раз на тиждень їздила, кожного дня? Як часто ця підвода їздила по селі?

Ну не каждого дня, ну часто, часто.

Часто.

Бо ми жили над дорогою в центрі села, над дорогою жили, то було бачиш везуть, скорбіє таке якось, аж страшно — везуть покойника. Ну було такоє время…

І цих всіх людей в одну яму скидували чи якісь… чи нє? От вже батюшки не було, шоб цих людей відспівував, так чи нє? Їх…

Було… батюшка був, но не всі могли… батюшки надо давать, платить. Якусь дань давать там чи з харчів чи з чого, а не в усіх було шо дать. У кого було шо там, чи курочки чи ше яїчки чи там шо там деякоє десятоє дать, то зовуть, а то большинство не звали, бо нема чого в людини дать, бо при бєдності.

А хто, хто ями копав, шоб тих людей поховати? От, чи в одну яму їх скидували, трупи, чи..?

Були спеціально такі от сільради чи як тоді, спеціально було три чи скільки чєловєк, їм платили, як платили — пайку хліба якусь виділяли там тошо…

І кожного в окрему яму чи в одну таку, спільну, братську могилу?

Нє, я не помню, шоб ото в обшу могилу, а так з досток яку-небудь і… То в кого двері єсть, тоді ранше клуні були, якшо ви знаєте, такі шо заїжджали машинами, такі високі от. Там достки були коло дверей великі, то у когось з оцього, знімали ці достки та й робили гробики, тошо…

А хрести там ставили на тих могилах чи нічого не ставили, просто такігорбики і всьо?

Ну да… Нє, хто ставив, у кого була возможность якесь там, то ставив, от. А не, хто посля… От мій батько тоже ж похоронений там от у селі, то я даже й не знаю і сєйчас, бо як на кладбіщу я був пацаном от… то сійчас не знаю, де його могилка. Так їжджу, могилка безпризорна, то так от до неї я преклонюся, як до батькової могилки та й всьо.

То людей ховали на тому кладбіщі що й зараз, так? Зараз там далі продовжується у  Дмитривці? А от люди, можливо, якийсь опір чинили, шоб у них продукти не забирали, я не знаю, ну якось били цих активістів, цих пацанів, ну не пускали до хати, шось таке було? Якісь бунти робили проти, щоб у них продукти не забирали? От самі селяни

Ну ходили тоді хліб забирали, зерно забирали. Люди ховали, закопували там десь… Ходили, шукали, забирали. Таке врем’я було, а куди це все дівалося, як це робилося, от. Люди, там у якогось мішечок та десь закопав в дворі, бо заберуть. Ходили штирями желізними шукали, було такоє врем’я.

А цих активістів ніхто… Там не було такого, шо десь убили активіста, шо ходив чи десь там побили в селі? Шоб активістів цих, які зерно забирали, шоб їх потім побили чи вбили?

Нє, смертників я не знаю, а на груди ложили гирю.

Ну а якось люди не мстились?

Да, признавайся де…

А люди не мстилися цим активістам? Ну мається на увазі, шо люди не йшли їх бити якось?

Ну то знаєте… В мене парень був на год старший, його в матері, це ж сам він розказував, як уже з армії ми поприходили, він же знав, хто ложив його матері гирю, тошо от. То так тіки розказує, такому як мені, як ми товариші були, а не хоче й даже розказать, шоб мстєнія не було ніякого. В їх діти, в тих діти, знаєте, і воно цей розговор, а тоді вийде вражда между, а воно село то, знаєш, неприятності. Та й так…

А чули такий закон про п’ять колосків, шо колоски не можна збирати по полях було?

Сідайте тут, коло мене, бо я не чую.

А збирати колоски, колоски в колгоспі можна було чи охороняли поля і не дозволяли ніяк?

Збирали, ходили, дозволяли. Скирта, солома… То ходили, мої сестри ходили, у тій скирті шукали колосочки у степу. Приходе додому, це лічно моя сестра це робила, приходе додому, ці колоски помняла, пішла до сусідів, в їх жорна такі були, шо мелють. Ну воно вже не така мука, ну все одно мука получається, не така м’ягка. Ці ліпьошки значить напече от було, ми і їмо і ше понесе на степ родні, бо той там оре, а може десь пацаном понесе, то може поїсти із колосків.

А ці об’їщики на полях, об’їщики на полях не били людей?

Та нє, ніхто не бив, бо як там ходять і скирта соломи, тошо, в скирті десь та колосок найдеться один так і по степу по зерні, де убрали — десь колосочок найдеться, от

А ви кажете їжаків їли, ховрахів, напевно, їли, от шо їли? За рахунок чого люди виживали?

Ну разниє трави всякі, которе сьедобно всьо і крапиву, всьо, поїли люди всьо. Щавель ходили, спеціально ходили на луг — мішок бере і рвали щавель оцей, шоб варити якусь уху там в виді борща, таку похльобку якусь тошо, крапиву, от. Всьо, шоб вижить — приспосаблювались до всього.

А жорен у вас не було, тільки в сусідів були жорна, так? Жорна, жорна?

Та де ж. В нас такого, шоб зерна такого не було, яке ж. Це тоді називали їх мов куркулями, шо там десь заховав тошо. А мій дід жив, то мав свою кузню, то жив на гроші, шо заробив — купив.

А ви кажете, предсідатєль не голодував, ше хто в селі не голодував. От хто не голодував ще у селі?

Ну були такі, це було…  29 год, я забув як воно називається, то були такі, шо в його їсти було шо, як воно було, він був…

Активістом може?

Нє, як експеримент комунізму.

Комуна була, та?

Да, да, комуни, як експеримент. Він руководив у цім, то в його було, то йшли до люди, то його ждали, шо в нього є. Тому стакан дасть, тому два, тому — нічого…

А шо там в тій комуні робили? Якесь вирощували, якісь продукти чи шо? От шо в тій комуні було, шо ви кажете?

Ну аякже ж. Дома сіяли, у каждого ж було, тоді ж давалося по 60 сотих землі. То каждий значить діляночку отділяв собі, посіяв картошечки, тут зерна посіяв латочку, того шо там. Так розприділяли так, шоб якось вижить людині, тих розкошів же сіх не було шо тепер усьо, всьо єсть аби…

А ось ця ділянка 60 соток, то ну можна… А ті продукти шо були з цієї ділянки де вони? Якось в 1932-33 році?

Ну так їх мати моя посадила, лушпайки садила з картоплі. Купила відро картоплі, то картопельку поїли, не купила — обміняла за тряпки, которі були в неї шо лучше. Отдала і виміняла відро картоплі, то картоплю ми поїли, а лушпайки ці чистили і ми їх тоді садили, оці лушпайки садили. Запаре, хлібає… Були трудності великі.

А от так, то скільки часу мама тратила аби, наприклад, піти в Черкаси в цей Торгсін? А за скільки часу вона верталася? Там за день, за два, за тиждень?

За день.

За день верталася?

За день було…

То вона так і казала, шо в Торгсін ішла і там були євреї за главних?

Там бистро, тут очереді не було. Бисто отпускали, бо людей мало…

А якось люди один одному допомагали, як такий важкий час був? Чи була якась помощ людей один одному?

Ні, виживали люди як хто мог.

А ось у місті можна було шось купити? Ви кажете ваш дідо мав дєньгі, міг шось купити за ті гроші?

Можна було тоди, не в каждого було за шо купить, грошей то в людей не було. За шо вони? Торгувать не було за шо, от. На базарі, як всігда… На базарі можна було… шось у когось осталось… Бувало ось такоє на базарі, дивись, були люди і зажиточні. Мій дядько хату купив у селі, сало у нього, він жив хорошо, сало було, діжечка сала була стара, вже жовте таке, да. І він на кусочки токой різав до базару у Золотоношу носив. За ці кусочки хату купив. 

Тоді в 1932-33, так? Такі дорогі продукти були?

Така…

А сироти були в селі ось, шо батьки їхні повмирали, ось сироти пам’ятаєте? Безпризорники, сироти в селі були?

Були, були. Сємь чєловєк даже було безпризорних. Їх тоді ловили і у колгоспи привозили, і на колгоспному обезпіченії вони жили. Убірали дом, де одна женщіна жила, хата здорова, і з сином вона жила, а хата здорова. Вони їх туда поселили цих безпризорників, рядом хата і моя була, де я жив, я з ними дружив, от. То їх кормив колгосп, за счот колгоспу вони питалися, їм продукти виписували, хазяйка ця варила їм… І я під’їдав в їх, за счот їх.

А що з їхніми батьками сталося, чого вони ті пезпризорники… Як вони стали безпризорниками?

Ну по вокзалах отак во, ізбєгали із дому, бо голод заставляв, а десь мєжду людьми шось десь…

Крали там шось, та?

Де людина заснула шось узяло десь, хто дав шось, отаково.

 То такі пацани були вашого віку, тоже 7-8 років, так?

Їх оце до нас тоді привезли человєк сєм навєрноє чи шість у село от. І вони за счот колгоспу жили, колгосп обіспєчивал пітанієм їх. Женщіна жила із сином, бідненька так.. І вони, хата здорова, туда помістили. Виписували їм продукти, вона варила і бідували цю бєдность безпризорні, а призорні які? В його є батьки десь тоже, ну вони тікали з дому, бо голод заставляв його десь між люди, от. На базарі бувало були такі пацани, ідуть п’ять отих пацанів, баба шось там продає, а той отвлікнув, той вирвав з рук, розсипали там на землі, попадали, пособірали, стоїть баба переплакала та й пішла.

То цих безпризорників з Золотоноші їх? У Золотоноші лапали і по колгоспах розприділяли, так?

Голод заставляє.

А ось чужі голодні люди з других сіл десь там проходили через ваше село? З других сіл, там з Золотоноші, з других сіл, шо чужі люди якісь по селі голодні ходили, бродили, таке бродяжництво?

Ходили, ходили. По селах, тікали із городов, тікали більше по селах, бо десь шось можна у когось розжиться таке. По селах люди трошки запас якийсь мали, а по районах уже ж було трудніше канєшно.

А ось може чули таке «чорна дошка», казали  шо от зле колгосп здає зерно, треба їх на «чорну дошку» поставити. Не казали такого? Чорна дошка, чорна дошка, шо колгосп зле погано мало зерна здав, шо треба їм якісь особливі такі умови дати, всьо зерно викачати, не казали таке?

Я не пойму, правильно постановки вопроса вашого не пойму.

Добре, а ось можливо таке людоїдство, канібалізм, шо хтось, шо якихось ну чи дитину свою вбив чи якихось прохожих, шоб від голоду, не було такого?

Я тільки розговори чув, а хвактічески не знаю, шо було. Мама каже шо доріжте мене, на мені ше є тіло, м’ясо. Заріжте мене, то хоть ви не поздихаєте.

То тільки такі розговори були, а шоб…

Да, а так лічно я не бачив цього, а розговори такі були.

А ось може імена пам’ятаєте тих людей, які померли, шо якісь ваші близькі, чи сусіди, чи родичі, шо померли? Імена їхні…

Ну та нє, фамілії чи як? 

Так-так, фамілії.

Ну такі фамілії, як Кириченки там, тошо такий, Ярмоленки, отаких фамилії були в нас у селі.

То вони умерли з тих фамілій тих? І як і ціла родина повимирала чи хтось там по одному, по два чоловіки? Оця фамілія Кириленків от, Кириченків, багато в них повмирало у родині було, так?

Канєчно, я не считав скільки: один, два, три, но умірали, умірали, були смертники.

А потім про голод уже не говорили? Ось скінчився… Голод коли скінчився взагалі? Коли ця голодовка закінчилась, як вона закінчилась?

Голодовка?

Так.

Я не знаю як, но вже 1934 год був, то можна сказать, шо не в усіх, ну уже було в когось, шо у людей поїсти так. То ділилися, бо большенство в селах як, большенство всьо родня друг другові. То в кого шо де було — ділилися послєднім і так виживали 1933 год. Бачать вже, шо людина от… Кажеш там: «Ганно, от, мої діти вже начали пухнуть ото, а в тебе ж є там он лушпайки викидаєш тошо, то я заберу, хочу зварить». А вона, та Ганна, тобі оті лушпайки там, карпотлину лише дві-три. Помагали друг другу.

А як ви думаєте, голод був штучний чи природній? От, наприклад, були якісь там фактори, чи посуха чи ше шось?

Штучний голод чи природній?

Бог його знає в тім? Це не мені судить, но мені кажеться ето було штучно сдєлано…

А люди потім говорили? Ну от взагалі можна було про голод говорити? Люди якось говорили, шо такі роки були, шо голодували, шо так багато людей помирало вже після війни, до війни чи боялись?

Ну воно может бить, понімаєте, воно як я ж кажу, шо не мені судить, воно может бить от того, шо голодовка ця стала… Неврожай був, ділиться нада було, а не було чим і воно одно по одному… так шо запас виходив от і були трудності, було такоє, як от чого воно такоє стало та голодовка от. Ну, їли люди, спасалися хто шо мог: разний щавель, крапиву, де-які  калачили,  де шо не було — люди з’їдали. Коли їсти хочеться — людина становиться звєрьом. Коли їжаків їли, то шось же заставляло людину, которі не брезгли..

Але в загальному так виглядає, шо то було організовано, шо в людей забрали ті продукти організовано, шо вони без нічого лишилися?

Нє, ну оставляли там якось буряк чи шо там, бували всякі: дитина їсть буряк варений, він приходить по руках б’є, вибива буряк, понімаєте. Ну це, це як називали їх тоді…

Комбіди може?

Комсомольці чи як тоді називали їх, шо вони тоді ходили по хатах — шукали, де шо найти в хазяїна, а як найде в хазяїна, то й він шось украде собі хоть у кармани, а набере.

Добре, дуже вам дякую, Іван Корнійович, дуже цікаве інтерв’ю. Дуже вам дякуєм, все ви дуже гарно розказали, все ви дуже гарно пам’ятаєте. Ще зараз сфотографуємося трохи, добре?

 

1. Дата запису: 20  липня 2020 року;

2. Місце запису: село Перекопівка Роменського району Сумської області;

3. Хто записав: Наталія Прохода, Шелест Михайло;

4. Респондент: Прохода Євгенія Володимирівна, 23 серпня 1929 р.н., народилася в місті Маріуполь Донецької області;

5. Розшифровка запису: Базько Софія;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Маріуполь Донецької області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента).

Респондент, представтесь, будь ласка.

Мої данниє.

Да.

Прохода Євгенія Владіміровна. Де я родилася?

Да.

Я родилася в городі Маріуполі.

Коли?

В двадцять дев’ятому году, і там я і проживала. Сюди я вже попала з чоловіком. Чоловік тут у лікарні працював. От. Ну шо мені розказували мої батьки. Зразу важко балакать. Мій дєдушка умер із голоду. У його все забрали. А жив він на Київщині. От Києва село Лобачеве. Вони жили заможно. Як заможно, в них було сім братів, дві сестри. Вони працювали, важко працювали, но без найомних. І в їх забрали все. І мого дєдушку із самим младшим. Мій папа приїхав в Маріуполь сюда, працював він агроном – садовод. І всі брати приїхали сюда. На завод устроїлись, робили, бо тут давали якийсь пайок, бо люди мерли так: іде, упав і вмер. І вони в городі так лежать і вони мертві. Хто їх ховав – я не знаю. Цього меня папа не розказував, ну вони мене ще й берегли от цього, тому шо не дуже це приємне. Ну коли дєдушка, на Київщині там страшний голод, там забрали все, розказує мій папа, шо це дєдушка розказував, шо ходили шампалами шукали землю, по землі зерно. І де яке хоч відро, все вигребли, і дєдушку викинули з хати. І дєдушка вмер з голоду з младшим своїм сином. І це таке… ну а шо свекруха мені розказувала, так це вообще ужасно. Вони із Кіровоградської області, мій чоловік і їхні батьки. Так мені свекруха каже, шо в їх одна жінка не стара ще, і з’їла свою дитину. Ето ужас канешно. У, каже, у бабушки стояла квасоля у глечику на сімена посадить, прийшли – і те забрали. Ну і хто як зміг вижить. Недорода не було, урожай був, і у кого була коровка, там сіно якшо заготовили, якшо коровку не відібрали, то ті люди вижили, так же як і мої батьки. У батьків була корова, і вижили мої батьки, я, хоть б мені три года було, я це нічьо не понімала, но ми вижили. Ну іщьо благодаря тому, шо на заводі Ілліча Маріуполь це так які всі города, він же розпреділявся на райони, там де працювали мої дядьки і папа, давали якийсь пайок. Він не був там таки обільни, но люди могли вижить. Ну і ще  й у кого була корова могли якось существовать. От.. ну отож мій дєдушка приїхав сюда, а тут папиних аж сім братів було. Один брат тіки остався там на Київщині, і якось вижив. Ми даже не знаєм як. А ці всі працювали на заводі, получали якийсь пайок, всі вижили. А люди мерли пачками, хто не працював на заводі. Було канєшно ужасно…

Скажіть, будь ласка, як звали вашого батька?

Ковєцкій Владімір Борісовіч.

Агрономом він працював у колгоспі?

Нєт. Він не  в колгоспі. Совхоз Рози Люксембург. Під етім… од Маріуполя 40 кілометрів. Там сади колись були панські хароші, і папа там працював. 20 років він там працював.

Він добровільно працював там?

Ну канєшно добровільно, потому шо надо ж було у корову прокормить, надо було сіно якось скосить, бо в городі була в нас і квартіра, но прийшлося їхать у село, шоб вижить.

А він здавав що-небудь у колгосп?

А в його, ну батько ж мій горожанін, шо здавать, не було нічьо, а тоді як ото уїхали дєдушка і бабушка, Альошка, це мамині батьки, продали хату тут у Маріуполі. У Маріуполі, і поїхали з моїми батьками в село, і вони тоді купили коровку, і ото корова…

Це виходить, дивіться, у вас батько з-під Київщини…

Да.

Працював в Маріуполі…

Да.

Під час Голодомору він там працював?

Да-да.

А що він розповідав про Маріуполь, тобто там багато люде в місті, була їжа?

В городі трудно було, люди дуже багато мерли, а ті хто уїхав у село, та ще в кого коровчина було, ті вижили. А так їсти не було нічого, хотя урожай був, а Сталін прислав сюди Кагановича, вигріб Каганович все, шо люди мерли, як мухи. Хотя город же стоїть на берегу моря, і там як весна, там путіна тюльку ловлять рибалки. І тоже саме виживали люди з тюльки тієї котлєти мололи на м’ясорубку, то хтось то повиживав, но померло дуже… процентів сємдесять померло людей у Маріуполі. Це так папа казав.

І в совхозу цьому годували людей, якійсь там обіди?

 Коли папа робив?

Да.

Та ми жили в саду одна хата, там не було ніде нікого.

А як звали вашу маму?

Ковєцкая Єлізавета Алєксєєвна.

А вона працювала в цьому совхозі?

Вона була домохозяйка. В неї було троє дітей, хозяйство, вони там завели птицю, завели корову. Матері хватало дома роботи. Працював папа сам.

А батьку у 32-33 рр. платили за роботу?

Ти знаєш, я даже не знаю. Навєрно платили. Якось про це мови не було. Но виживали трудно, потому шо як дєдушка приїхав з Київщини, от, там якийсь пайок, за це ще папа на заводі робив, якийсь пайок давали, шо папа, но нас же троє дітей в моїх батьків, дєдушка і бабушка, мамині батьки. Сім’я чимала. А дєдушка, папа мій казав цьому дєдушкі, свойому батькові, шоб він не їхав на Київщину, бо там сплошний голод був, там все повигрібали, а він, а там же жінка осталася, а він забрав хлопчика і поїхав, а папа, те шо получив пайок, переділив йому , ну і ми довго не знали нічьо, а потом як уже все воно, я не знаю як воно втихло чи шо, як уже батько мій узнав , шо дєдушка вмер з голоду. Ото таке було. Ну і розказувала свекруха те, шо в їх було дуже великий голод, це Кіровоградська область, село Попельнасте, дуже велике село. Свекор там вчителем працював. Так свекруха розказувала, шо дуже-дуже багато перемерло людей. Хотя урожай був.

А подробиці про те, як розкуркулювали родину вашого дідуся, ви знаєте?

Ну я ж не знаю, я не знаю, я тіки знаю, шо папа мені сказав, шо дєдушкі Борі, каже,вже немає. Кажу,  папа а де він дівся. Каже та в них же все забрали, хату забрали, зерно забрали, в дєдушки була дубина, в наслєдство переходило йому, ліс дубовий, земля, ставочок малий. Вони були, таких же людей називали кулаки, хотя вони були просто труженіки,  а не кулаки. Каже, все-все-все в їх забрали, а дєдушка , каже, под тином умер з голоду з цим хлопчиком. Оце таке.

А ви знаєте, ким були люди, які приходили по хлібозаготівлю?

Ну откуда ж я знаю, двже папа мій , може й знав папа, но я не знаю цього. Я бувало начну його коє-шо розпитувать,  і він, я бачу, як йому було це важко розказувать, він каже «Ладно, дєтка, потом ятобі все розкажу». І він як-то все время не хотів  у цьому в подробності вдаваться , шо і як було, було дуже важко, хотя і года пройшли, уже взросла була я, розпитувала, то він, не дуже йому нравилося, шо я розпитую, бо погибли ж, самі рідні погибли ж. було канєшно тяжело. Ну а я ж цього канєшно, я мала була. Ну раз живі, значит спаслися.

А що відбирали в селян –  продукти харчування чи речі?

Все підряд: і речі брали. Папа сказав, каже, у їх кожухи забрали, і валянки. Це була осінь. Так таку теплу одежу забрали. Оце. У кого…? Наче в дєдушки Альошки і папа там. Сначала мій папа як приїхав сюда на Маріупольщину, він тут у барині робив садовником. І жив у батьків моєї мами, у їх була свою хата. Вони не дуже зажиточні були. Сім’я була дуже велика, у бабушки було 12 дітей, мерли часто. А як папа приїхав, вони трошк.. Він арендував землю у барині, насадили вони капусти, насадили бакшу. І в їх пішли ,як сказать, гроші. Ну а потом папа каже: «я насадив на заливному лузі капусти, а потом каже капусту вирізали, модярами возили на базар, розбирали її, капусту… я зразу ж виорав і насіяв просо. Каже просо таке вродило і ми стіки його намолотили, шо варили, і для худоби було, та й продавали..»

Які роки були?

Це навєрно уже 34-35-й.

Це вже після голоду?

Да! ну каже папа, шо у їх були тепла одежа була, то брали теплу одежу. А хто вони такі були, ну я знаю шо… ну ета, тьотя Саша розказувала, ето мамина сестра. Вона тоже уціліла, бо папа мій купив їй ров. Так вона розказувала, шо як прийшли… як красні… прийшли красні, то каже, хто в нас робив прєдсєдатєлєм сєльского совєта, каже «П’яниця Іван і Зоська…, каже, секретарем там робила, то, каже, так безчинствовали, так безчинствовали ,так людей обіжали. Вони кажуть, шо вони були бідні, а люди були багаті. Люди, ті шо трудилися, у тих було, шо їсти, в шо вдіться. А це ж, пропивали все, хотя вони шось десь крали – пили, крали-пили. І вони були ото во власті оці вот, Зоська і П’яниця Іван. І каже шо  папа,  забрали, теплу одежу забрали.

А, на вашу думку, навіщо це робилося, навіщо у людей забирали продукти, речі? Ну  у цей період, 32-33 років.

… називали її, їздили. Папа каже, лошадка і мужики, ето самое, якшо находили землю, то шампуром так землю, як тільки там надирають шо зерно,  вигрібали все в мішки і забирала продразверстка. Для армії ,казали. Оце таке, та Бог святий знає, шо воно було. Хорошого нічого не було канєшно.

Чи упиралися люди конфіскації?

Канєшно упиралися.

А як їх, їх за це карали, чи як?

Забирали, забирали, дядю Васю забрали тьоті ніного, і не знають де він , шо він. Як його дочка виросла, учітельніцой стала і стала запрашивать, де батько. Приїхали у два часа ночі забрали і всьо. Отвітили тіки, шо він осуждьоний, без, а він на заводі робив гружчиком. Він осуждьоний, без права перепісі і умєр в Магадані.

А в якому році його забрали?

В 33-му.

І забрали саме шо, чому забрали?

Нічого не знають. Ну каже тьотя Нюня, це жінка його, це приятелі моїх батьків. Мі по-сусідству жили. Так вона каже, шо він такий шо скромний, політіка для нього не существовала, і він знаю: завод, робота, сім’я, всьо. Шо, за шо, ніхто не  знає. Ну ще такі були нюанси, оце , отой те сказав, а отой те сказав, а при Сталіну ето било всьо. Без разбора забирали людей і отправляли… написали, «без права перепісі і он умєр в лагєрі». І цей, і вони даже не знають… а там могилка, …, в ями братські викидали та і все, чи хоч пририли, Бог святий знає.

Чи можна було приховати якусь частину зерна?

Ховали, закопували.

Де закопували?

У землю закопували…

…в сараях ховали, на горищах ховали. Все находили. Як іщейкі, як вони наче чули, де те зерно, і людей оставляли без нічого. Все, шо було, чи квасоля, чи ячмень там  у когось, чи пшениця, все підчисту.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування худоби чи зерна?

Було, да. Тож я ж тобі кажу, шо доносили. Он кулак, а який же він кулак, от допустім, у нього було там дві десятини землі. Він на ті землі сіяв і пшеницю, і картошку садив, усе для своїй сім’ї. який він був кулак, но називали кулаком. А хто називав кулаком? Лодарі! Хто робить не хотіли, і прийшла совєтська власть, і оце наша власть пришла..

А які це були винагороди? Чим їх нагороджували?

Кого?

Ну тих, хто доносив.

А цього я не знаю, не знаю, чи їх нагороджували. При німцях плєтями били. Я ж окупацію пережила, так показують, он комуніст живе. А німці плєтями лупили. Були понімаєтє німці, которих біла подпольная комуністіческая організація,  і вони билі достаточно образованиє люді. Не тікі фашистська була там партія, шо било характєрно, шо оцих доносчиків били розгами. І таке було, да.

Чи чули ви закон «про п’ять колосків»?

«Колосків»?

Ну це образна назва. Насправді, він по-іншому називався. Ну те чим можна було збирати на полі колоски, врожай.

При совєтской власті нізя було. Тьотку Ганну посадили, хотя її муж погиб, двоє діток осталося.

Це інші роки біли. Вже після Другої світової.

Да, вона пішла ж на поле, назбирала колосків, каши дітям наварила. Ну вона каже : «я виновата в чом, шо послухалась людей. Ті хто просився, тіх не забирали, не садили  в тюрму. А я ж , каже, думаю – мій чоловік воював, мої діти, погибшого офіцера діти, так вони ж должни здохнуть. Я ж , каже, собирала після обробки урожая, ті колоски, шо вже на землі лежали, ї каші наварила. На те стріляйте в мене». Вона ж така, язиката баба була, і забрали її, три года дали.  А от я не знаю де її діти, з ким жили, мабуть з тьоткой Настьою, сестрою, два мальчика.

А хто охороняв поля і колгоспні комори, де зберігалося відібране у людей?

Ну  жителі села, я цього не знаю, но я знаю, шо комірники були і ті шо там …

Під час голодовки були комірники?

Нє, під час голодовки, я цього не знаю. Я це про вже як совєтська власть началася, так були комірники. А тоді забирали зерно ,як папа розказував, на підвози і увозили. І увозили на железную дорогу, на станцію, грузили у вагони. Шо вони везли, казали шоце прод.. як? На армію, хліб на армію. А куди воно, стіки на армію надо було хліба, шо вони вигрібли все, всі ж областя вигрібли.

Чи допомагали люди один одному виживати? Чи ділилися вони продуктами? Ну саме у часи 32-33 рр.

Ну тоді ні в кого нічого не було. Хто чим помогав, хто кропивою виживав, хто чим, хто лободу. Хто де шо міг, тим і виживали.

А в місті можна було щось купити чи виміняти на ринку?

Ти знаєш, я цього не знаю, не знаю, якто цієї розмови  не було.

А що ви чули про «Торгсин»?

А торгсин. Ну моя мама несла серебряні ложки, вилки, ножи, потому шо їсти було нічого. Вона несла в торгсін і купляла продукти

Це в Маріуполі було?

Да, в  Маріуполі. Це ж в 33-му році.

А от сироти, шо залишали в сім’ях, де померли батьки, яка доля їх була?

В детдом отправляли дітей. Да… моменти билі ужасниє.

Чи бачили ви голодних людей на вулиці, які ходили і просили їсти?

Ну я нічого не бачила, я ж то нічого не знаю, мені три года було. А навєрно були такі люди. Ну ті шо із города їхали  в село і просили, тим давали люди, картошку давали. Це мені мама казала колись. Каже, оті люди, каже, шо із города приїзжали в село, то каже, оце селяни картошку давали, там ну шо, шо в їх там моркву, буряк давали. Піддержували тих, хто ходив, просив, бо у їх купить було ні за шо, у їх вибрали усе. Хоть умирай там, хоть іди жебракуй.

Як ховали тих, хто помер від голоду, усіх в одну яму чи кожного окремо? Як це було організовано?

Я не знаю. Папа мені так казав, каже, «ідеш , людина вмерла, і там, каже, мертвий лежить, і там , і дуже ,каже, рясно лежать люди мертві». Я кажу: « Папа, а хоронить?», каже : «я не знаю, каже, як їх хоронили. І вообще чи їх хоронили. Їх ,каже, коли там були катакомби коло моря. Не знаю, шо це таке за катакомби, це так як ото  в Одесі так, шо ето. Хто їх рив ті катакомби, я не знаю. Так ото швидше всього їх туда і звозили, ті шо могли, ну може бить солдати, воєнниє может бить убирали, потому шо ті, шо голодали, убирать не могли цього нічого.

А у селі, де ви зараз живете, чи відомо вам, де є поховання людей, які померли від голоду?

Я не знаю. Я цього нічого.

Чи є в селі пам’ятник Голодомору? У Перекопівці?

Перекопівкі, кажуть, є. Вам не казала ета?

Ні, я не чув.

Не чули.. Тут єсть. Це ж … Валя там шось шефствує над цими пам’ятнікамі… Шо єсть тут есть пам’ятників Голодомора.

А за вашими спогадами, чи можна було виїхати із села під час Голодомору?

Можна було. Можна було. Люди не могли виїхать, а пішки люди йшли. Ні про який транспорт мови не було, а пішки уходили.

Чи чули ви про якесь  село чи колгосп, який було занесено на чорну дужку? Чорна дужка є такі..

Я не знаю. Цього не знаю.

Можливо пам’ятаєте, чи можна було з’їсти м’ясо мертвої корови або коня?

Їли люди, іли все: і котів, крис їли, папа казав , каже, мишей , горобців поїли. Це було.

Чи були у вас жорна?

Жорна не було. Жорнів  в нас не було. По крайнєй мєрі, як казав папа.

Чи чули таке поняття «червона мітла»?

Нєт. А шо це таке?

Ну це так називали бригади, які приходили додому і все вимітали.

Ну їх. Я не чула цього.

Чи можна було у ті часи говорити про голод? Велись такі розмови, і коли вони почали вестися?

Та вели канєшно, как говорят, на кухнє, а нє громогласно. На кухнє канєшно велись розмови. Особєнно у кого погибли люди, рідні.

Як, на вашу думку, Голодомор був штучним явищем чи природнім?

Штучним (кивнула). Урожай же був, так який же це природній. 47-й рік- це був природній. Там у нас на Маріупольщині отакі степи були коричневі, як оце (показує рукою). Все згоріло, не було ніякого. Картошку посадили харошу, а воно тіки почало вязаться отаке копали люди. Нічого не вродило. Голодовка була страшна тоже, і дуже багато людей погибло тоже. Це 47-й рік. 46-й …

Поки будуть жувать цю тему.

Тему жевать необходимо.

Нєобходімою но Ющенко її дуже хорощо проповідував цю тему, і він піднімав це питання. І правильно робив, потому шо багато забувають, багато не хочуть ні чуть, ні знать, особєнно молодьож.

Важливо знати і молодьожі про це розповідати?

Шо-шо?

Ну як ви думаєте, про це потрібно розповідати?

Конєшно, но їм ето нєінтєрєсно, нєінтєрєсно. Оні своімі афорізмамі сипят, оні, у ніх музика нелюдська, як начнуть гепать. І їм кажется, шо ето хорошо. А када хароша музика, када дєйствітєльно за душу бере, каже, та..

Скажіть, а ви не знаєте, взагалі як до цього Голодомору 32-33 р. і після, самі люди змінились, їх відношення один до одного? А шо саме?

Да. Значит оце дуже важно. Люди були дуже дружні після оцього Голодомора. І от ето розказує. Папа ж садовник, в його саду робили люди. Ідуть на роботу утром – співають, ідуть з роботи- співають. І на роботі співають. І оце ж Неділя, вихідний. Ну уже ж люди городи садять. У каждого, хтось там курицю завів, порося. Ну люди уже ж підняли плечі. Вечір. Значит оце вулиця, виходе. Каші наварили , в мене вареники, у того борщ, у того там картопля натушена, у того самогон. Виходять, то наливка, посідали, кавун роздали, і співають,  у якогось сусіда є двухрядка гармошка, танці, і каже, ото до півночі. Розходяться довольні, потому шо вони пережили таке, вони раділи життю, шо живі осталися. І каждій дуже хорошо друг до друга відносилися. Ну це із слов моїх батьків. Оце таке було, да. І даже після цієї війни. Я пам’ятаю,  в нас, я ще дєвлчкой була, як ось Ліза, нас ганяли на роботу. І їдем на роботу, ідем пішки на роботу. Ніхто не возив. Співали , с пєснями, і назад з пєснями. Кажу, ну шо ж, було весело. І день, шо нас заставляли. Наші як одступали, поля були ж засіяні кукурузами. А де мій папа робив, називався совхоз... І там оце, де папа був, там бариня жила і дуже гарний сад був. Вона із-за границі привозила такі сорта, шо я.. ось скільки я вже живу, мені вже 91 рік, но я такої фрукти не бачила, як в тому саду було. А в основном всі поля там не засівалися, там… був , пасли вівці по всім полям, так шо я вам хочу сказать. Оцю кукурузу вівці поїли, а … стоять. Їх нада було срубувать. Так оце дітей, взяли нас із сапами за сім кілометрів од дому йшли пішки, збивали це кукурузиння для того, шоб прибрать поля, шоб уже начинали садить, сіять, орать. А орали я своєю коровою,  і сусідська дівчина така, як я. І оце ми волочили коровами, а там воли орють, а коровами заволокчували  і сіяли.  Оце так сразу і було після цієї війни уже у етом 45-м році, як кінчилась війна. Ну, люди дуже дружні були, дуже дружні. Пережили канєшно багато, і всього пережили, потому шо, я помню батько чудом остався живий. Якшо вам інтересно, я вам це можу розказать. Це ви знаєте, роман написать. Мій батько значит був садоводом. Один главний агроном цього совхоза дуже він ето як то сходився з моїм батьком, і вони бєсєдували, ну той агроном і цей агроном. І він часто бувало як приїзжає до нас, питає : «Алєксєєвна, а борщ є?», мама каже: «Є, Тіхон Пантілєєвіч», каже: «Ну такого борща я ніде не їв, Алєксєєвна, насипай». А потом значит пріказ, і його  евакуіроваться. Папа був члєном партії. Евакуїровалися. У батька біли хароші лошаді тут в саду. Ну шо , все в домі осталося

… вся мебель , все. Погрузили на воза продукти і одежу, ну і поїхали. Од’їхали од Маріуполя до Таганрога 75 кілометрів. Це ж хароші коні. Доїзжаєи недалеко до Таганрога. Красноармейці кажуть : «О, а ну давай … ці коні». Забрали оцих лошадей у батька. І батькові  оставляють – у одной хряпа перебита, одна крива. Ну а в Таганроге жила мамина сестра. Шо робить, куди ж діваться? А моя сестра, нас було троє, на Кавказі жила. Ну решили, шо до Галі поїдемо. Отступать нада. Доїхали , ці коні бідні дотягли нас до тьотки моєї, заїхали у двір, а чим же їх годувать цих коней. А цей дядько, тьоткін чоловік каже папі: «Володя, давай їх одведем за село, там , каже, плантації були буряка. Там, каже, бурячки, там таке, каже, аони там не пропадуть, ці коні. У нас же, каже, нема шо їм дать». Ну їх випустили. А коні, не знаю хто їх забрав. А тут приказ німців : «Хто где работал, все по своим местам». Батько розпрощався з нами  і пішов у …, туди, де він робив. Ето 75 кілометров, і явиться в гестапо. Ну ми знаємо, шо батька ми більше не побачимо. Він тіки значит на порог гестапо, йому на встрєчу Тіхон Пантілєєвіч, отой агроном, який був главний агроном. Оказиваєтся, он бил граф, і він не встиг заграніцу утекти, і сховався оце у ці дебрі, де мій батько жив. Він як побачив, каже : «Ковєцкій, чого ти не отступив?», а він каже : «Тіхон Пантілєєвіс, у мене, каже, коні забрали солдати». «Сядь на лавку, не заходь до коменданта, посидь мене, подожди мене». І він пішов. Пішов  до коменданта і каже: «Там в карідорє сідіт отакой (показує рукою) спєциаліст». Ну а батько мій був действітєльно спєциаліст, потому шо тепер такий спєциаліст – це таких спєциалістів немає.  Він учився в Києві, оно називалось «Маерскоє…» Як, Наташа? І зараз те учіліще, казав Вітя, є. Учіліще імені Маера. Тудибрали мальчіков. Допустім сєльсько-пріходскую школу вони кінчали. Ето получал діплом батько. Ето там вивіска: «Господа, помєщікі, хто кому трєбується етот садовнік». І папа значіт подивився і каже : «В Маріуполь трєбується садовнік». Він подумав – город, море, і поїхав. І він каже, ліг спать, йому сниться сон, шо він на катку, катається. Ніде ні одної душі, коли, каже, навстрєчу біжить дєвушка, краснощока така, я протянула мені руки , і я , каже, як ухватив цю дівчину, і много-много раз обійшов цей каток. Ну приїхав він сюда, до цієї барині, заходе значить, постучав, откриває двері,(пауза) моя мама. А мама горнічною робила у барині. Папа каже: «я отшатнувся. Один к одному, каже, я цю ніч тіки бачив оцю дівчину, і вона мені открила двері». Ну шо, мій батько женився на моїй мамі, оце таке було. І мій батько вцілівблагодаря цьому Тіхон Пантілєєвічу, його німці не тронули, дали йому папір, шоб його войска не трогали, от. Шо він , а цей Тіхон Пантілєєвіч говорить : «Він дуже хороший социаліст. Он ещьо і для Рейха послужит». Німці ушли, він так остався живий тут у цієй … І кажу, отака буває притча, нєт, ето нє притча, ето судьба ілі шо, шо цей Тіхон Пантєлєєвіч остався живий, шо він батька спас. Оце таке. Таке в житті буває.

Кагановіч..

Да, шо це було штучно зроблено, але саме для чого, яка була ціль?

Ну шо я вам хочу сказать. На Україну всєгда покушенія. А як ви думаєте зараз, нема на Україну покушенія? Согласни ви со мной? Вот так било і тогда. Українці могли за себе й постоять, вони всєгда хотіли самостійної України, но не получалося. Вєчно хтось її лапою давив, як не той , так той. І під Росією, мі ж як були під Росією, то російська мова давила нас, українська мова, она презиралась. І росіяни називали, шо український язик – це собачий язик. А почему він собачий язик? Приїхав із кацапщини у Маріуполь работать на Україну, чого ти називаєш наш язик «собачий»?! жив би ти там уже у себе в Росії. Нєт, вони приїхали сюда, бо тут вони заробляли гроші хароші, тут можна було жить, і тут город непаганий Маріуполь. У Маріуполі море і так далєє. І українці дуже трудолюбивий народ, дуже трудолюбивий. Шо у нас каждий якою клапоть землі, то він його розроблено, шо він там шось має, от , потому шо як оце у Богославського жінка, він на росіянкє женився. Вона каже: «Нафіг он мне нужен, твой огород. Хочешь – сади», на мужа. Українець привіз сюди жінку росіянку, а вона каже – бери, сади собі, а он їй «нафіг нє нужен». Оце так, так шо українці канєшно, і німці тоже щитали нас ну как би рабами. І всі бачать українців рабами, потому шо українці, пожалйста, вони заробітчани, їздять ухажують за етімі стариками, шо негодні, потому шо тут вижить трудно, зарплати дуже малі. Ну то українців всєгда цінили за їхню работоспособність, і зараз таке робиться, і тоді творилося, шо Україну поработілі, поработілі. Вони  з України викачували все, все шо могли ,все йшло, все йшло на Москву, все хароше. Я помню у нас же в морі осітрина. Там як первоє мая, як уже освободили нас, так ми поражалися. Машина, …, це є американське шо, машина з прицепом, і голова етого осітра біля кабінки, через увесь кузов і прицем і хвіст тянувся по землі. Отакі вировсли осітри, потому шо німці замінірували море. Море  риба розводилася, шо риба кишила в морі. А риби сорта. 50 процентов в Маріуполі погибло людей. Остались ті, шо в села повтікали, може там десь хтось попристаювався, там же ш … я знаю хто там на рибоконсревний бил … там же рибоконсервний комбінат був, там ето, там таранку, там консерви робили з осітрини, ікру чорну. Ікри чорной там літрова банка десять гривень стоїла. Їж – не хочу. І все було конешно в ізобілії вже, кончилося це все. Но а те люди пережили важко. Ну ето спасібо Сталіну грузину шо обув всіх у резину, і видалив людей. Скікі людей пропало – ето спасіба Сталіну. В тридцять седьмом году наших знакомих родственіков всіх забрали, ніхто не вернувся. Тридцять седьмой год. А тоді виписували з Бєльгії, с Франциї, етіх, на завод Ілліча, інженєров. Потому шо не було своїх інженєров. Ну робочі люди були, а нужни ж були спеціалісти, так виписували з Бєльгії. І там бєльгіці як приїхали, то сразу поставили вопрос : «А где ми будєм жить?». Так вони зразу почали строїть. Построїли. Я между прочім родилася у том бєльгійском доміку на заводі Ілліча. Настоіли домікі такі, шоб можна були жить і поселилися. Вони ж забирали сім’ї сюда. І там контрактні вони були. На скікі, на три года, хто – на скікі. І уїжали. І я знаю, шо мої батьки купили, в нас були францезкіє кроваті красівиє, гардероби. Ето самое… у мене інтєрєсовало де ви взяли такі кроваті, а папа каже: «а французкі інженєра як уїжали вони ж, – каже, для себе попривозили, бо в нас, – каже, які дерев’яні були  кроваті або койки желізні. А вони, каже, продавали, а ми, каже, купляли. І всі інженєра були із заграніци, бо своїх видалили… совєтская власть».

Добре. Дякую Вам.

 

1. Місце запису: село Марківка Білопільський район Сумська область;
2. Дата запису: 20 липня 2005 р.;
3. Хто записав: Попова Ольга Миколаївна;
4. Респондент:  Гуйво Іван Прокопович, 1923 р. н.;

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 роках?

Пам’ятаю. Я у ’32 году в 6 клас ходив і весною тоже голодовка, так я і не доходив, заболів. В больницю мене одправили. І в ’33-м в 7 клас ходив, так тоже весною воно ж голодовка, і не доходив сьомого класу. Ото в тридцять втором у 6 клас ходив, в ’33-м в 7 клас ходив.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Та воно і урожай слабий був, а тоді воно й вобще забрали хліб увесь. Тоді було – бригади спеціальні були такі, комсомольські ходили. Буряки ото на городі, у кого виросли, центнерів 3-4 закопали на городі, і ті одкопували, і ті одправляли на завод. Хліб тоже, значить, у людей, у кого, значить, та його й не було, одкопували й забирали.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, то хто це робив?

Та хто, а шо ж тут робить. Ото голодували та і всьо. Ну відбирали, значить, з верха це все робилося, а при сельсоветі були спеціальні бригади такі, що ходять по вулиці – і давай. І хліб шукають, і буряки шукають, і всякі продукти шукають. І забірають. А для чого – спеціально наче зроблено.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Та, були. Була у нас клуня на городі, і за клуней закопали буряки, а через три двора і мій брат ходив, значить, комсомолець. Пішли туди, а там, знач, тьотка каже. Шукать, каже, у вас там за клуней буряки закопані. Так вони після цього вернулись і пішли, й буряки одкопали.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Та покарання нікаких не було. Яке там покарання, як воно голодна людина була.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Та, мабуть, не було зброї. Не було. Не було.

Як люди боронились?

Прийде, беруть та і все.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ховали. Ховали. Воно ж тоді у колхозі робив. У колхозі почти нічого не давали. Воно хоть і дали – до осені поїли, а зимою не було ні бісового батька. Не було ні в бісового батька вже хліба. У Суханівку, там спиртзавод був, так туди люди їздили і возками брагу брали. Ото брагу брали, значить, і зціджували, сушили і їли. Оту брагу. А тоді, знач, уже трава росла – траву всяку. Рогоза уже весной на болоті була заросла, так лазили, рвали, і їли її. Ну, а тоді в колхозі ж, правда, сіяли буряки так давали, варили таку затірку. Вода, і муки туди – такий бульйон получався. Ото по черпаку давали, значить, в день раз їсти. І кажеться, сто грам хліба давали, хто ходив на роботу на буряки. Так у нас у сімействі мати була. Вона, значить, ходила, дві сестри ходило і я ходив, значить, полоть буряки. Так я один рядок полов, так ото 100 грам хліба давали і черпак бульйону. І ото жили тим, а тоді ще грам по 50 чи по 100 давали ще й муки додому. Так ото ще й дома ввечері мама бульйон такий заделає. І ото їли той бульйон. Вода розбавлена – та і все. І ото благодаря, корова ще була у нас. Так ото потроху молоко. Коровка стара була, стара хата. На ніч корову в сіни брали. І там вона, і повернутися ніде було. Корова стояла, значить, щоб ніхто не вкрав. Потому шо крали тоді – їсти ж нічого.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі?

Продукти харчування забирали, а одежа, яка там одежа – ни в біса батька там не було. У нас така була одежа, так я у Курську область ходив вимінять на хліб весною. Односили те, шо було. Які тряпки були – поодносили. У батька був дукач і медаль, в старе время він заслужив в армії. Ну, тоді в Сумах були приймали. Так тоді несколько буханок хліба дали. Які вещі були, значить – у Курську область. Там хліб був, значить, пожалуста. Туда їздили.

Хто і як шукав заховані продукти?

Я все щас і не помню. В основном, комсомольці, молодьож. Організовували комсомольські бригади.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Та закон про «п’ять колосків» не чув, а в 48-му був указ за те, шо колоски ото збирали, так тоді судили страшенно.

Чи дозволяли збирати у полі колоски?

Не дозволяли ні в бісого батька.

Хто охороняв поля?

Об’єздчік тоді в колхозі був, що спеціально. Бригадір, само собою. А тоді ще й об’єздчік на коняці їздив верхом по полях, значить, дивився за порядком.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

А чорті, де там, в бісового батька, добровільно. Сильно заставляли іти в колхоз. Насильно заставляли, а хто не йшов у колхоз, так їх забирали у район, Улянівський район. Так туда забирали, там сажали у тюрму. Сиділи, а тоді випускали. Принудітельним порядком колективізація була.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Та чорті, чи переховували, чи ні. Воно коней мобілізовували. Були ж коні у людей – мобілізовували. А тоді шось через год, наверно, і коров мобілізовували, значить, щоб на ферми, вроді. Ну тоді шось, в скорості, коров розібрали назад. Потому, шо воно нічого не получається там. Кормів же немає, чим кормить. Так корів забрали назад додому. Роздали.

Коли почали люди помирати від голоду?

Та помирали. Багацько помирало людей. Ось у нас сусід: тут була сім’я і дівчина, і чоловік. Так осталась тільки жінка всього-навсього. Багацько померло. На Сметіно тьотка рідна моя була і дядько, так і тьотка вмерла, і дядько умер, осталась дівчина – одна дочка їхня.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Та ніхто за ними не турбувався, абсолютно. Ніхто за ними абсолютно не турбувався. Не було тоді ніякої заботи. Ніхто абсолютно. На дорозі люди помирали. Ідуть по дорозі – і на дорозі помирали.

Хто не голодував у селі?

Може, ті в начальстві, може, і не голодували, канешно. У начальстві котрі були, може, і не голодували, а всі остальні голодували.

Чи допомагали люди одне одному?

Та нема. Ні в кого не було продуктів, ніхто не ділився, потому шо не було ні в кого їх, тіх продуктів.

Чи мали якусь допомогу від родичів?

Та не було. І родичі ж такі самі. Не було.

Що споживали в їжу із рослин, ягід, коріння?

Весною, отож як рогоза началася, рогозу їли, а тоді лопух копали, коріння жарили, їли, з лопуха. Клевера цвітки збирали, сушили, терли і їли їх тоже. Тоді шо ж іще. Бузину рвали, цвітки. Тоді бузина появилася.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Та тоді не тільки диких – дохлих їли. Дохлих. Отутечка, домів через п’ять, здохла там та, коняка. Ну і кожу зняли, і давай же різать по кусках. І то з усієї улиці по м’ясо по те. Ходив і я туди дивиться, мій батько ходив, м’ясо брали. Так мясо розібрали, а тоді з улиці – дві сусідки. Тим вже мяса не хватило: кишки, значить, осталися. Та собі тягне кишки, а та собі тягне. Так вона ножем по руках, щоб та більше бросила для неї. На моїх глазах ото, шо творилося. Страшне.

Чи можна було щось купити в місті?

Та ні за шо ж купувати – грошей не було. І міняти нічого вже не було. Тоді одежі такої особой не було. Були якісь рушники старинні – ті, шо на вікна чіпляли, на стіни. І иі поодносили в Курську область, поміняли на хліб.

Чи знаєте, що таке «Торгсін»?

Торсінг? Та ото ж були торгсіни ж оті, котрі здирали всякі оті, і золоті, й серебряні вещі. Торгсіни. А наші їм ото міняли, ото в Сумах. Батько одніс медаль, була в його заслужена, і хрест на дукачі також. Так не знаю, скіки то буханок хліба, буханок 2 чи 3 хліба дали за це.

Чи був голод в місті?

У містах там потроху вроді давали хліба. Ті, шо на роботі, люди були. Там їм давали чи грам по 400 у день. Давали тим робочим.

Скільки людей померло в селі?

Чорті, не помню я, не знаю. Ну, багацько померло людей. Просто багацько. У сім’ї оставалось де одно, а де двоє, а то так і всі помирали.

Чи відомі випадки людоїдства?

Було. Отам, де ото стара школа наша і по тій улиці. Я знаю, ходила у школу, Тетяна її звуть. Так її мати вмерла, а вона осталась. Так вона ногу порубала материну, давай холодець варити. Фамилію її забув. Я її харашо помню: ходила разом зо мной у школу, в один клас. Варила холодець, оце випадок був такий. Я не знаю, може, ще де був.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Тоді спеціальні бригади. Чи бригадір організовував, спеціально збирали. Заїжжали по дворям і дивились, де мертві. Як є мертві, ото беруть і везуть на кладбіще. Там, я не знаю, без всякой труни, мабуть. Ями копали, закопували – да і все.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Та хто зна, чи їм платили, чи ні. Не в курсі.

Чи відомі у вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Та такого не знаю. На кладбище на одно, ото туди возили. А, мабуть, і дома хоронили. Не помню я, воно ще молодий був. Не доходило воно ще все до ума. А тоді вобще нікуди не ходили, по улиці – дак і собаки не бігали.

Чи згадують померлих від голоду?

Та хто їх там вспоминав. Ніхто абсолютно.

Чи є у вашому селі церква?

Була церва – сквер посадили ми тепер. На тому місті церква була, розорили. Строіли МТС – так туди кирпич перевезли з церкви.

Чи встановлені померлим хрести, пам’ятники?

Ні.

Чи знає молодь про голод 1932-1933 років, розповідали дітям, онукам?

Та розказували, розказуємо і 48, і 47, і войну – все розказуємо.

Кого ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Все со сторони правітельства. Сталінова робота це все. Він ідіот, на Україні зробив голодовку. Чо ж по тих у Росії не було голодовки – це тільки в Україні. Хліб уже викачали абсолютно звідсіля, з України, то шо виростили. І голодовку зробили спеціально, а для чого він робив – чорт його душу зна. Сталінова робота.

1. Місце запису: село Юнаківка Сумського району Сумської області;
2. Дата запису: 26 липня 2005 р.;
3. Хто записував: Грищенко О. Л.;
4. Респондент: Василєва Лідія Степанівна, 1929 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Юнаківка Сумського району Сумської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. Або у 1946 – 1947 рр.?

Так.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Забирала влада.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Представники влади.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Не знаю.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Не знаю.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Так.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Не знаю.

Як люди боронились?

Намагалися сховати.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Практично ні.

Хто і як шукав заховані харчі?

Шукали ретельно.

Скільки їх приходило до хати?

Точно не знаю.

Де можна було заховати продукти харчування?

Практично ніде.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Так, годували.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

І одяг, і рушники, і худобу.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Так.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні.

Хто охороняв поля і комори?

Об’їздчики.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Неохоче.

Чи змушували йти людей в колгосп?

Так.

Де переховували худобу?

В ярках, лісах.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Рано-вранці.

Скільки разів приходили до хати?

Не пам’ятаю.

Коли почали люди помирати від голоду?

Взимку, весною 1933 р.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Не знаю.

Хто не голодував в селі і чому?

Багатші, ходили в Росію, міняли одежу на продукти.

Хто зумів вижити?

Ті ж самі.

Чи допомагали люди одне одному  виживати?

Практично ні.

Які засоби вживали до виживання?

Міняли одежу в Вороноженській, Курській, Орловській обл.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Так.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Так.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Крапива, липа, калачики.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Зайців, їжаків.

Чи можна було щось купити чи виміняти в місті?

Так.

Чи був голод в місті?

Так, але менше.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Багато.

Чи відомі випадки людоїдства ?

Так.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Не знаю.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Не знаю.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Ні.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Так.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві?

Так.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Так, є, до Московського.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ні.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Думаю, що знають.

Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Комуністів.

1. Місце запису: місто Суми Сумська область;
2. Дата запису: 26 липня 2005 року;
3. Хто записав: Котенко Інною Павлівною;
4. Респондент: Бугайченко Микола Іванович, 1927 р.н.; 

   Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в місто Суми Сумської області.

   Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 роках?

   Я вас слухаю… Пам’ятаю добре. 5,5 мені було тоді років.

   Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

   Засуха і неурожай були. А ще влада відбирала мовби злишки, а мій батько їздив у Бєлгород, купив 2 пуди муки, привіз у Суми і його відібрали. Сказали, шо він спекулянт, посадили в ДОП.

   Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

   Ну, ядобре не можу Вам сказати, того шо я не в курсі дєла: хто там відбирав, коли. Но чув, шо були такі, в кого розкулькулювали і забирали ізлишки. А хто… Ну…міліція, в основному.

   Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

   Ой, тоді було дуже багато такого шо… наговарювали друг на друга і сажали. Це було дуже багато, часто. Я не пам’ятаю.

   Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

   Ну, іногда були в них якісь документи, якісь пред’являли… а вообще, люди не розбірались – чи є, чи нема.

   Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

   Ну…я помню случай, Павлюченко був такий, вродє розкулькулений, жив на квартирі по сосєдству, і до нього прийшли і арестували. Вопрос в том, шо він сказав: «гарні люди повмирали, а паразити остались». І його на другий день ноччю забрали і більш його не бачили.

   Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

   Я Вам не можу сказати цього.

   Як люди боронилися?

   Ну… і уже, якби сказати, цепочка людських слов, уже як знали, шо ідуть, як облава всьо равно, шо ходять по хатах туди-сюди і значить, хто ховав, хто утікав. Но…я такого сам лічно не бачив і не знаю, бо був маленький.

   Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

   Ну, якщо в кого було, то може й мог заховать. Були тако розказували, під пол закапували, в подвали, в погреба в кого там були, шоб не забрали, значить.

   Хто і як шукав заховані харчі?

   Ну, я же не знаю. Того шо я був маленький, я не можу Вам сказати. А вообщє, чуть чув, шо спеціальні бригади ходили відбирати злишки…

   Скільки їх приходило до хати?

   Ну…обично 3-5 чоловік.

   Де можна було заховати продукти харчування?

   У подвалах, погрєбах, закопували.

   Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

   Я не можу Вам цього розказати, бо… одне тільки знаю, бо коли вже… забили хату і виїхали в село Будилки, Лебединського району, там строїли батько на роботу, Будильський спиртзавод, і… при колгоспі нам дали поганеньку корову. Ми цю корову кормили, стала давать молоко. Дала телятко – корову в нас назад забрали.

   Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

   Ну, я Вам не можу цього всього розказати, то шо я маленький, я не бачив…

   Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

   Ну, чув. На полі залишались після жатки хліба, залишались колоски і ці колоски ходили собірали. Но ці колоски приховували, шоб їсти. І якщо председатель, ілі як там, староста, відбирав їх, то людей сажали.

   Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

   Мені прийшов районі прошлогодня мерзла картошка. Вона така, як … біла, як крохмаль, і розталкували, і добавляли присівки, товкли, крутили зерно.

   Хто охороняв поля і комори?

   Я не можу Вам розказати це.

   Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

   Я казав уже, шо ні, не всі, но надо було.

   Чи змушували йти людей в колгосп?

   В колгоспи ішли, но не всі добровільно. Прийшлось. Хоч-не-хоч, а іти треба було. Так розказували. Я сам не можу вам розказать.

   Де переховували худобу?

   В посадках, в лісі.

   В який час ходили забирати у людей зерно?

   Я Вам не можу розказати і коли, шо, як було, тому шо я був маленький, це раз. А так розмовляли сусіди: у того корова була, бичок був, так прийшли забрали вдень.

   Скільки разів приходили до хати?

   Були оці доносчики, дуже багато було, шо один на одного наговарювали і відбирали. Кажуть: «Петра посадили, а Іван іще не сидів, давай і його посадили».

   Коли почали люди помирати від голоду?

   З голоду помирати стали, того шо нічого їсти було. Я трішки помню це осінню, 32 рік. Приіжали із села (…), оставляли коняку у нашому дворі, скуповувались.

   Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

   Дуже багато було безпризорних, сирот. Болтались вони в основному по базару, просили копійку, по вокзалах… Ну, їх ловили, забирали в інтернати… Це для мене дуже тяжкий вопрос, я не можу розказать.

   Хто не голодував в селі і чому?

   Були зажиточні люди, торговали по магазинах. Вони мали і гроші, вони мали золото, серебро. В торгсін ходили вони покупали, міняли. Вони були довольні.

   Хто зумів вижити?

   Вижити могли ті, хто мав золото, серебро. А я же Вам розказував: забили хату, їсти нічого, голодні виїхали в село Будилки, Лебединського району. Там устроїлись на роботу і в столовій давали поїсти галушки такі, як квадратні, чорні.

   Чи допомагали люди одне одному  виживати?

   Було допомагали. Ділились, помагали. Я, напрімєр, в 6 років пас гусей, за це мені давали поїсти і шо-нібудь додому ще приносив. Було тяжко.

   Які засоби вживали до виживання?

   Шо я можу розказати, як мені було 6-7 літ. Канєшно, хто як… в селі були багаті люди, шо мали город, чи шось якийсь участок, і своє картошка чи буряк, морквина, тим легше. Було, а як одна хата і сарайчик, маленький садочок, то там тільки шо? Яблука, слива.

   Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

   До крьосної ходив. Вона завжди покормі і дасть ілі картошину, ілі очистки. Вона спеціально чистила покрупніше картошку, шоб можна було варить їсти.

   Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

   Кропиву, лободу, спориш, листя липи – оце я їв. Перепічки пекли з них. Добавляли отрубів чи якесь натерте зерно.

   З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

   Я ж казав. Кору не їли.

   Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

   Ну, ролзающих я не знаю, а котів їли. Котів, собак їли. Горобців, їх трудно було. Но було, шо сито ставили, підставляли паличку і насипали туди зерна, і ловили.

   Чи можна було щось купити чи виміняти в місті?

   Не можу цього детально розмовляти на цей вопрос, тому шо я був ще малий. До мене воно не зовсім…

   Чи був голод в місті?

   В селі більший голод був, но в городі тожє дошли ми до ручки. Наша сім’я винвждэна була забить хату і виїхать, шоб шось хоть якось прожить.

   Чи знаєте що таке «торгсін»?

   Торгсін знаю добре. Це біля Собора був магазин такий, де за золото, серебро можна було купить все: там і біла мука-крупчатка, і масло, і сахар. Чого тільки не було. Все можна було… Збирали кольца, серги, з ікон, як де було золото, все туди односили.

   Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

   Я бачив у місті, як на підводи ложили і одвозили.

   Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі ?

   Людоїдства я сам не бачив. А сестра, яка жила в Харькові, розказувала, на костилях ловили дітей і кормили поросят. Інвалідів їли под видом больних, занімались крахобарством.

   Де і хто хоронив померлих від голоду?

   Хоронить не способні були: ні викопать, ні похоронити, а так уже: під’їжала команда, забирали, одвозили. А куди їх возили, куди складували, я цього не знаю. Бригада спеціальна була зроблена.

   Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

   Не знаю. Я цього не можу сказати.

   Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

   В селі я вже попоже був, розказували в Штеповкі, в Гратові прийшлось в війну їздить мінять. Це мені було 14-15 років, і я вже це все пережив.

   Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

   В церкві просвири ставили, а так не особо знаю. У нас була дуже добра бабушка, ми чим могли помогали, а потім вона виїхала у Харків, жила домработніцей в одной єврейки…

   Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві?

   Кажуть, шо в місті не було голода. Я сам не вірю. Сам на собі іспитав голод, коли терли оцей зернину якусь, їли пампушки, які пекли, шо вони зозвалювалися

   Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

   Була. Не знаю зараз.

   Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

   Не знаю пам’ятники. Уже може зараз якісь пам’ятники роблять, а тоді пам’ятників ніяких не було.

   Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр.? Зокрема, чи

   розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

   Хто пережив війну, бачив із старшинь, ті розуміють, шо був голод, а другі кажуть: не розказуй, дід, сказок. Конєшно розказую, вони все знають.

   Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

   Винна влада. Раз голод був іскуствєнно зроблений, оце і вся вина. Ето було штучно. Трудно було, неурожай, недостаток, но можна було хоча б за свої гроші шось купити в Бєлгородськой області можна було купити, а в Сумах – нельзя.

   Прізвище, ім’я, по-батькові оповідача. Рік народження.

   Бугайченко Микола Іванович, 07.12.1926 рік, під час голоду був в Сумах, поті в Будилках, Сумської області.