1. Місце запису: місто Київ;
  2. Дата запису: 01.02.2009 року;
  3. Хто записав: Петренко Володимир Петрович (син свідка, котрий здійснив запис з рукописів Петренко Марії Юхимівни);
  4. Респондент: Петренко Марія Юхимівна,  31 липня 1927 р.н., народилася в селі Вівсяники Козятинського району Вінницької області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Вівсяники Козятинського району Вінницької області.

Мені здасться, що кращого села на Поділлі як моє рідне село немає. В моєму селі не такі люди як у сусідньому,  вони не так розмовляють, не так одягаються, не так ходять, не так працюють – все не так. В нашому селі люди щирі, добрі, не пам’ятають зла. Село потонуло у вишневих садках та квітах посаженних дбайливими руками дівчат та жінок. Хатинки біленькі, трішки підсинені синькою. Як подивишся на них – неначе усміхаються виглядаючи із зелених вишневих садочків. А як весною заспівають соловейки, та закує зозуля, це не можна порівняти з найкращою музикою. Як зацвітуть садки, загудуть бджоли на кленах, все навкруги пахне, пташки співають, соловей щебече, зозуля кує – рай та й годі. А що твориться у цім раї – це важке питання.

Зростала я у цій незрівнянній красі, у цих співах, та в тихому спокої природи. І сама я співала як соловейко, мала була – всього було мені  шість років. Все запам’яталося, неначе вчора. Все те чула і бачила своїми очима. Батьки мої були не бідні, але і не дуже багаті. Мали нову хату, клуню, хлів, багато поля і реманент для обробки землі. З худоби були корова, двоє коней, вівці, свині і всяка птиця – кури, гуси, качки. Було в мене два брати – Іван і Павло. Було дві няньки, які нас доглядали і допомагали мамі у господарстві, і був один пастух, який доглядав за худобою і пас її.

Я добре пам’ятаю свого дідуся Антона і бабусю Христю, вони були багаті, мали велику хату з садибою, багато поля, коней, корів і молотарку. В дідуся і бабусі було п’ять синів і одна дочка. Сини працювали в полі і хто бажав заробити грошей йшли до них працювати. Дідусь був грамотний і був на державній службі, допомагав бідним і в селі його дуже поважали. Допоміг сільській громаді відсудити у польського пана ставок. Дідусь мій був дуже гарний, я запам’ятала його коли він приходив до нас одягнений в довге чорне пальто з чорним каракулевим коміром, і в чорній каракулевій шапці. Великі красиві очі і невеличкі вуса під носом. Чорна гостра невеличка борода. Я дуже любила свого дідуся, він мене піднімав високо, аж до стелі і говорив – “рости сонечко здорова, щаслива, співуча і слухняна”. Бабуся моя Христя знала багато різних трав і лікувала ними все бідне населення села. Всі хворі довіряли їй і дякували, особливо жінки. Добре мені жилося тоді і весело. Гості до нас ходили часто. Це було недовго. Я незрозуміла нічого, коли до нас на подвір’я прийшли якісь незнайомі здоровенні дядьки і стали все забирати – корову, коней, овець, свиней, птицю, реманент для обробки поля і почали розбирати клуню і хліва. Мама почала плакати, татко став сумний, брати почали плакати, а я почала кричати на весь голос. Мама мене обняла і сказала – «Не плач доню, Бог нас не залишить». Забрали у нас все. Няньки і пастух теж пішли від нас. Потім я почула від сусідських дітей, що ми куркулі, і нас розкуркулюють. Я не могла своїм маленьким розумом збагнути, що трапилось в нашій сім’ї. У нас все забрали, ходили якісь люди, чогось шукали, залізними киями штрикали в землю і в гній, біля розібраного хліва. Ми з братом сиділи на печі, а під нами була в торбинці квасоля – єдине що осталось у нас для їжі. Великі дядьки витягнули торбинку з квасолею з під нас і сказали: “Все равно сдохнете як собаки і обматюкали нас”.

У хаті не стало ні хліба, ні картоплі, ні молока, не було чого їсти. Ми плакали і просили маму щоб вона дала їсти. Вона нас пригортала до себе і плакала. Весною ми з братом Павлом ходили по городі і руками розгрібали землю шукаючи випадково залишену після збирання врожаю мерзлу картоплю. Виривали для їжі молодий бур’ян, молоду траву, гірчак, кульбабки що не розквітли. Старший брат Іван ловив маленьку рибку (коблики), в’юнів  і жаб у ставку. Мама у печі запікала те що він приносив і давала всім порівно, щоб ніхто не помер. Брат Іван вночі витягав із під солом’яної стріхи нашої хати горобців, мама їх ошпарувала окропом, скубла і з буряном і травою варила. Ставок із маленькою рибкою вівсюшкою, горобці і бур’ян – врятували нам життя. Ми  їли все що росло під сонцем – вишневе листя, глей (смолу) з стовбурів вишневих і сливових дерев. Я так боялась щоб не вмерти. В п’ять років я вже зрозуміла що таке голодна смерть, бачила своїми очима як чужий страшний дядько, з вилами для гною, на підводі під’їжджав до кожної хати і вилами витягав з хати мертвого і клав на підводу. Коли він накладав повний віз мертвих людей – одвозив  їх на сільський цвинтар і скидав у велику яму. Одного разу підвода під’їхала до хати де був ще живий виснажений голодом непритомний чоловік. Його стали витягати з хати вилами для гною, а він заговорив, але вони його все рівно  поклали на підводу і сказали йому що другого разу вони не хочуть за ним приїзджати тому що він все одно помре. Його дружина бігла за возом і кричала щоб віддали його бо він ще був живий. Бігла за підводою  до самого цвинтара. Коли віз перекинули і вивалили з нього мертвих вона витягнула його із купи мертвих тіл і притягнула його додому. Від голоду в селі почалося людоїдство. Їли дітей. Я дуже боялася щоб мене не зловили і з’їли.

Через деякий час забрали тата в тюрму, довго його не було дома. А забрали його через те що він був куркуль. Та який же він був куркуль – він просто був хазяїн.
Від свого батька він як оженився одержав поле, батько  допоміг йому збудувати хату і інші хазяйські забудові, дав коней та реманент.
Обоє з мамою тяжко працювали – так і розжилися і стали «куркулями». Як тата відпустили – вони обоє з мамою записалися до колгоспу – колективного господарства. Мене малу віддали в дитячий садочок, а мама працювала на колгоспній ниві, а тата заставили працювати у колгоспній конторі бо він був грамотний (закінчив церковно-приходську школу). В той час діти були голодні, вдягались в зношене дрантя, а в дитячому садочку дітей перевдягали в однакову одежину. Дитячий садочок був розташований у хаті розкуркуленої сім’ї. Сім’я жила заможно – її виселили і вислали з села, а хату і все що там було забрали під дитячі ясла. Там був великий  і гарний фруктовій садок, просторе подвір’я, на подвір’ї  колодязь. На подвір’ї  був поставлений великий довгий стіл і коло нього дві довгі  лави. Ми діти всі однаково одягнені сідали за цей  довгий стіл перед нами стояла жінка у білому халаті і ставила перед кожним із нас маленькі алюмінієві мисочки, клала ложки, а потім наливала з каструлі сірий куліш і розкладала всім по маленькому кусочку чорного хліба. Починали  їсти тоді, коли  жінка казала, що можна їсти. Під час їди ніхто не смів розмовляти. Діти були як дорослі – ніхто не сміявся, всі були сумні. Після сніданку нам розповідали, як буде добре нам жити, що все  буде спільне –  що ніхто не буде ображений. Нас вчили співати, розказували нам  вірші. Нас вчили малювати. Ми були слухняні. Особливо я була дуже боязлива і слухняна. Дуже боялася як хто на мене дивився – мені здавалось  що мене вкрадуть. Мене любила повариха  і няньки ті що нас вчили. Я їм співала – а співати я вміла. Моя мама, коли була молодою співала в церковному хорі, вона мене вчила співати. Завжди мама коли йшла з колгоспної роботи з поля заходила в дитячий садочок і забирала мене додому. Одного разу  я вирішила сама піти додому, в той час 1933 року в селі був Голодомор. Дітей ловили, різали і варили щоб з’їсти, тому кожна мати  боялася за свою дитину. В селі в той час жив пастух який до розкуркулення пас нашу худобу, брав мене малу на руки як приганяв худобу, а я ще не вміла говорити і просила його: «мені дуду дай» всі з мене сміялися, його звали Гемен, потім розказували мені яка я була маленька. Оцей бувший наш пастух, як у нас все забрали зостався сам один, його батьки повмирали з голоду. Про нього люди говорили що він ловить малих дітей і їсть їх. Одного разу я вирішила піти  додому з дитячого садка  сама не дочекавшись мами. Стежка додому була протоптана попід хату Гемена. Я була мала і не знала що він ловить дітей, пройшла  по під його хату. Хата його була низенька. Вікна були майже коло землі. Я була цікава і заглянула у вікно. У вікні я нічого не побачила.  Прийшла додому сіла на травичку. Потім бачу біжить моя мама прямо до мене, взяла мене на руки притиснула до себе  і плаче, каже: «Слава богу, що ти жива». Вона розказала мені що цей Гемен, який у нас пас худобу  їсть дітей. Я розплакалася і дала слово мамі що я ніколи не піду додому з дитячого садка сама, а буду чекати її, або старшого брата. Брати мої ходили в школу  і старанно вчилися, а я була ще мала але все слухала  і все запам’ятовувала. Поки брат вчив вірш я йому підказувала слова вірша і запам’ятовувала текст вірша швидше ніж він. Рано навчилась читати і писати. Малювала скрізь де можна було малювати. У хаті по білих стінах чорним вугликом за що  і отримувала ляпаса. Писала і малювала надворі на стінах білої хати, тільки не там де вікна а там де ніхто не бачить. Хоч наказували що не можна, а я все одно писала  і малювала. Одного разу  я пішла з братом до школи і сіла з ним за парту. Вчитель зайшов побачив мене і сказав – що я ще маленька – як підросту – то буде мене вчити, сказав братові щоб завів мене в додому.  Дуже хотілося мені ходити в школу. Мені вже було не цікаво бути в дитячому садочку. Я любила лазити по деревах і співати, а в дитячому садочку це робити забороняли, за це на мене сварилися – боялись що я упаду і заб’юся. Згодом я дочекалась того радісного дня коли я пішла до школи. Ось я уже учениця 1-б класу сиджу на 2-й парті з хлопчиком, який був дуже неслухняний, він бився, вчитися не хотів. Я вчилась на відмінно була дуже слухняною, боязливою, спокійною, через те вчитель садив зі мною ледачих дітей, а мене хвалив перед класом. Спокійною я була до того часу, поки мене один хлопець-ледар не вдарив різкою по голих ногах. Я тоді кинулась на нього  і вдарила його  сумкою з книжками по голові, після того я стала хороброю і хлопчики стали мене боятися, не чіпали, я захищала таких спокійних як і я була. На яких нападали дразнили, видумували призвіська. Одного разу  по дорозі в школу я зайшла до своєї товаришки по Саньки щоб іти разом до школи. В хаті було 7 – ро дітей: Іван, Антін, Микола, Степан, Марія, Ганна, Санька.  Жили бідно через те що їх розкуркулили і забрали все.  Їх мама  Настя варила в печі обід. Дров не було, сире картопляне бадилля погано горіло. Діти  сиділи за столом і чекали їжу. Санька збиралась до школи я її чекала. Її мама була розлючена через те що не було їжі щоб нормально накормити дітей. Вона взяла рогачі і з ненавистю почала бити піч і проклинати Сталіна: «Сталюга забрав у мене все, щоб ти здох, я тепер у злиднях» – плаче б’є і приказує, а перелякані діти чекають їжу. Я вибігла з хати і пішла до школи. Вчителя нашого класу звали Микита Сидорович Кашук, він був молодий, невисокого зросту, був дуже добрий любив дітей, був ласкавий до нас, ніколи не кричав і ми його любили, він нас навчав до 4-го класу. Діти які були ледачі через деякий час  почали краще вчитися. А хто добре вчився тим давали премії та похвальні грамоти. На свято жовтневої революції мені дали – платтячко байкове тепленьке біле в смужку, знизу оборочка. Я була така щаслива, я дуже любила те плаття. Вчилася  я на відмінно по всім предметам. Оцінки ставили відмінно, добре, дуже добре, посередньо, погано  і дуже погано.
Були всілякі гуртки: співочий, фізкультурний, драматичний. На фізкультурі ставили  різні піраміди. Я була маленька і мене ставили на верх пірамід, а потім знімали  старших класів хлопчики. Цікаво було в школі. В 4-му класі я на свято 1-го травня розказувала вірш «Сон» Т.Г.Шевченка. У сільському клубі було багато людей, мені плескали в долоні і дали подарунок. Ще ми гралися в школі у війну – в білих і червоних. Вся школа старші класи і ми. Ми малі були розвідниками. Цікаво було. Були петлиці на сорочках на рукавах, погони на плечах, червоні пов’язки на рукавах. Гралися у «війну» в садибі бувшого польського пана, у пана був гарний будинок який спалили як розкуркулювали, садок кущі, доріжки, квіти, озеро – все це залишилось – там ми грали у «війну». Завжди перемагали червоні. Так гралися і догралися доки не розпочалася справжня війна. Не встигли люди прийти до гарного життя після Голодомору, як знову ми ні в чому не винні діти  страждали  разом  з батьками. Ми діти вірили що колись буде краще. Ми вірили партії, уряду. Ми чули неясні розмови про війну і дуже боялися – що буде з нами? Старший брат Іван після Голодомору захворів на тиф і помер. Остався в мене один брат Павло, він закінчив школу в 1941 році, здав  іспити і розпочалася війна. Дуже було страшно.  Я пам’ятаю, був  ясний сонячний день. Я пасла гуси на березі ставка. Дивлюся, а дорогою біжить мій брат Павло із села додому. Я побачила що він біжить і теж залишила гуси і біжу додому. Прибігаю – мама плаче, брат стоїть блідий заспокоює маму, я не розуміла що це таке і чому плаче мама. Тоді брат з криком прокричав мені: «Ти що не розумієш, що почалась війна і завтра мені треба іти у воєнкомат!».
Йому було 18 років. Страшно мені стало. Я розплакалась. У нас було багато книжок, українських і російських письменників, я могла читати до ранку за що мене наказували. Мама стала палити газети, книжки – я не даю вона плаче і каже прийдуть німці, і розстріляють нас за ці книжки. Я забрала у неї деякі  книжки і закопала на городі. Мама напекла брату коржиків і ще щось збирає в дорогу і тяжко плаче.
Я вийшла з хати, плачу і думаю як ми будемо жити? Над селом з’явився німецький літак. Літак збили. Льотчик вистрибнув з палаючого літака. Потім його шукали в полі. Приїхала міліція з району і люди які його шукали. Його знайшли і забрали. Після того з села почали тікати  директор школи, голова сільради які приїхали з Росії. Ми діти, бігали і дивились як з сільського магазину розбирають все що там було.
Я собі також взяла ящик. Мій тато дуже хворів йому було 53 роки, у нього була грижа. Як я принесла ящик він на мене став кричати: «Занеси назад, нічого не бери і сиди дома!». Недалеко від нашої вулиці проходила дорога яка вела до залізниці де курсували потяги з Жмеренки до Козятина. Тією дорогою їхало багато солдатів які  відступали від західного кордону. Страшно було дивитись на це все.
У однієї жінки віруючої в Бога Анни Юхремівної, був єдиний син Роман який служив на кордоні. Коли військо відступало син Роман забіг у свою хату і сказав матері: «Я мамо вернусь», але він загинув на фронті і вона залишилась одна. Після цієї страшної картини в село зайшли німці.
Зайшли два німці з автоматами на наше подвір’я. Один з них підняв автомат на маму  і на сусідку і сказав: «Jajka, mleko». Сусідка була не боязлива, і говорить: «Щоб ти пропав, чого тебе принесло до нас в Україну? А він їй: «Gut gut  mleko jajka». Побачив кури і постріляв їх з автомата, зібрав їх за ноги, потім побачив корову. Наставив  автомат на корову. Сусідка підбігла до нього і показує – що маленькі дітки молочка хочуть. Німець посміхнувся  і каже: «kinder, kinder, mleko» і пішли на друге подвір’я. А я підліток сиділа у ганку, перед цим мама обмастила мене сажею, закутала у чорну хустку, щоб не забрали німці, і  все це  бачила через щілину у дверях. Було дуже страшно. В селі залишились жінки, діти, ті що старі і слабі.

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду