Величко Марія Никифорівна, 1926 р.н.
- Місце запису: м.істоБоярка Київської області;
- Дата запису: 30.09.2017 р.;
- Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
- Респондент: Величко Марія Никифорівна, 01.08. 1926 р.н., народилася в селі Лютенські Будища Зіньківського району Полтавської області (сьогодні проживає в місті Боярка Київської області);
- Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна.
Коротка інформація про респондента: Величко Марія Никифорівна проживала певний час в Харкові, а потім переїхала до Києва. Працювала 30 років у буфеті лікарні ЦК на вул. Пушкінській, 22. Трудовий стаж – 47 років. Мати трьох синів, зараз має 6 внуків, 9 правнуків та 3 пра-правнуки.
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Лютенські Будища Зіньківського району Полтавської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента).
А Голодомор Ви пережили в цьому самому селі?
В цьому самому селі, де родилась… Голодомор, когда начався …ну помню я багато, в мене… дуже багато помню горя, таке саме страшне. Було мені всього шість років – сьомий як начався оце вже. Нас раньше…то…нас раньше оголила совєтська власть, как говоріца, за того шо дід мій ну зажитель – називали його куркулем. Чого?… шо робив дуже багато. В його було сім синів і одна дочка. Мій тато шестого року, вже до цього в нього був синок – старший його син Дмитрій, кажеця, бо я вже…бо я точно так…чи Петро чи Дмитро. Ще служив у Катерини второй, в царя ше був, ну старий дуже дід наш. Ну й так получилося, я не знаю, Петро погиб у революцію, а цей (казав мій брат двоюрідний, був як у Москві в книзі записі, там єсть мій тато, мої дядьки єсть записані у книзі записі), шо він один погиб, був развєдчіком і погиб в тисяча дев’ятсот сорок шестом году. А ми ніхто… Ну казали нам, шо хтось десь його бачив…земляки чи шо, шо то він точно. Но він одвернувся і коло його… Він такий одіто був красиво з ним якийсь (він ішов з паличкой – видно ранєний був), із ним ішов якийсь мужчина. І він з тим мужчиной говорив не по-руски, не по-українскі – вони говорили по-іностренному. Один мужчина нам розказував, уже моїм батькам. Ішов у Зінькові він був ішов, ну він не привітався, ніхто нічого не знав. Він десь работав. Казали тоді, шо він погиб розвєдчиком десь не в нас. Єсть записано у книзі в Москві.
А Вашого батька як звали, якого він року народження?
Мій тато – Никифор Явдокимович, мій тато…тисяча дев’ятсот шестого.
А прізвище його як?
Величко, я ж Величко. Я свої еті… І мама по фамілії – однофамільці зійшлись. В мами хфамілія була Величко і його Величко. Як вони розписувалися, то не прийшлось змінювать.
А маму як звали?
А мою маму – Величко Катерина Семеновна, тисяча дев’ятсот шестого року, одногодці вони з татом – з одного року.
А крім Вас ще діти в сім’ї були?
У мене брат був. Казали, шо вони поженились у восємнадцять років, обом було. То Антону (він умер), тоді ще малюком – три місяці чи два місяці. А після його це…тато було двадцять, мамі двадцять – я родилась, потом сестра моя, оця шо вмерла у Макеєвкє, родилась в двадцять восьмом.
Як її звали?
Алєксандра Нікіфоровна. Єлькіна – хвамілія її була, на фамілії була чоловіка Єлькіна. Я й так осталася і діти мою фамілію побрали, і правнуки мою фамілію побрали. Вони так любили діда й род наш, в нас порядочні. Так вийшло, шо мої сестри получилось то врачьом, то учителями. Не осталось нікого. Одна в селі осталась, вона в позапрошлом году (двоюрідна сестра)… вмерла вже, вмерла.
А Ваші батьки чим вони займались, яке в них було господарство? Можете розказати?
В мене батько, як я помню…Ну яке господарство? Як у селі – кури, свині, гуси та й таке. Я знаю, шо мама моя не робила сначала, а потом в колгоспі, вже після голодовки вже в колгоспі робила. А тато кончив церковно-приходську школу…ето …четирє класа. А потом пішов в (нерозбірливо). Він робив у тому, у селі вже робив – там мастєрска в їх була… це вже після Голодомору.
А до Голодомору?
До Голодомору він робив замєстітєлєм директора маслозавода у Константіновкє, город Константіновка. Ми ще там жили, тоже в голод тікали… до голода там батько утік туди…
А розкажіть, до голоду в нього якесь хазяйство велике було?
Велике. Корова, гуси були. Я ше помню лошадь мене перепугала. Моя мама ше в тридцатом году… Я ше помню як дід мій умер, мені чотири роки було. А чого я, я дуже дідуся любила. Мама оставляла на дідуся нас. Дідусь дуже старенький і больний такий був. Я не знаю скілько йому років, но дуже старий. І він… Мама уходила з дому, так казала шо: «Подивись, тату, подивися на дітей. Я посадила їх кушать». Чо я помню дуже гарно, шо в нас столик такий, маленькі стільчики і в залі, у великій комнаті, мама на середину ставе і каже: «Слухайте дідуся! (сестра на півтора года менша була) Бо я пішла з дому». Насипає нам в мисочки, а мисочки помню були білі…ні – голубі, а були на їх уточки білі, на цих… Чого я помню, бо ми їмо (ми кучеряві обі були), а тоді як кончаєм їсти, ото балуємось і мисочки як шляпу надіваєм на голову. А дід виходи з своєї комнати і на нас кричить я помню: «Обратно надо купать вас, обратно купать! Шо я зроблю з вами? Не розчешеш – волоси зсохлися». Він на нас кричить.
Як приходив помню ше тато, приходе ото з роботи та й їсти сідаєм (ше до того ж я помню). Та каже… насипав мені в тарілочку, а я кричу: «Дідусеві насипай. Я буду з ним їсти, я буду з ним». Так любила діда, а він: «Не нада мені, не нада. Кушай сама, ти ж так погано їси. Я буду бачить скілько ти з’їла, а то ж ти хитра». Ну я помню каже мені. А я взяла один раз дідусеві шо було в борщі – чи сало, чи м’ясо може жирне (я погано кушала) – і плюнула. А дід узяв ложкою мене по лобі і вдарив дерев’яной. А тато на його кажуть, я плачу, а тато кажуть: «Вона ж маленька ше, нашо ти? Сказав би» – «А шо вона така балувана в тебе». А потом на другий день насипать, а він каже: «Насипала тобі мама в тарілочку», а я кажу: «Я не хочу, з дідусем буду» – «Бач хитра яка».
Знаю мій дідусь дуже молився Богу. В своїй комнаті в його коврик лежав, він ставав на коліна і перед іконами (було в нього багато) і отак молився. А я … мені мама каже: «Возьми віничок, отам підміти». Вчили нас, була мала…бувало я сама возьму та так як я намету – но однаково шось роблю. А я взяла і дєдушку отак віничком вроді вдарила, а він Богу молиться, каже тілько «Отче наш», я вже знала шо це кінець цього вірша «Отче наш» і я тікать з хати. Та бігом. Двері открила. Мама шось витягувала чи пироги, чи шо… та крикнула на мене. А він тоді піднявсь і каже, двері открив та каже: «Ось я одінусь уже повністю, підем з тобою, я тебе накажу. Нашо ж ти мене віничком?» А мені так інтєрєсно, шо дєдушка сміявсь і я ж радувалась дідові, шо він сміється. І помню як умер, і як я сильно плакала…
Це він ще до Голодомору помер?
Да, в тридцатом він помер. Мій помер дідусь розкажу, це в тридцатом він помер, а бабуся моя Мар’яна була, його жінка, то вона померла ше до мене. Я не помню своєй бабусі, я ше не родилась…як там його дружина… Він жив з моїм татом і з моєю мамою, із синів, з семи синів вибрав мого тата. Так було положено в народі в Україні з меншим – чи дочка, чи син, остаються старіки доживать віку свого, остаються доживать з меншою дитиною і так було… Він сказав шо: «Я буду доживать віку з (моєю мамою) Катьою». Мама сказала на дідуся…
То це мамині батьки чи батькові?
Батькові по закону. І потом у сорок…Коли начався це …Голодомор, я вже помню, я ше… в школу не ходила. Начався Голодомор, нас розкуркулили – нас з хати вигнали, вигнали з хати.
А хата велика була?
Хата велика була. Я ж кажу…даже молотарка була, бо хліб молотили, дідова молотарка. Клуня називалась…це велике дуже хазяйство, комори і великі були сараї для лошадєй. Ше в нас лошаді…ше одна перескочила через мене, шо водили мене лічить, виливать оце, шо я перепугалась лошаді. А тоді начався голод, розкуркулили. Заставили батька, шоб він одвів лошадь у колхоз. Тоді собирали все в колхоз, шоб дали даром туди в колхоз для всіх. Батько не одвіз. Мама нишком узяла лошаді, отвезла на ярмарок і продала. Тоді ше не вєздє таке було порядок. І хтось там купив русака. І вони взяли розкуркулили. Прийшли у нас усю вещі, сказали, шо будуть торги – на торгах продавать мамин сундук, там вивезли все і в такий то день чи воскрєсєня, ну не знаю який день. Як вони… як робилося: собралось дуже народу багато… Ви знаєте шо таке рогач і кочерга? Вони беруть на рогач, піднімають – кому там юбка, кому кохта, кому те. Я ше помню як моя мама ткала на станку, в мене ше єсть он кусочок полотна як моя мама робила, ткала це і все. І взяли продавать. А я дуже плакала. Сестру меншу баба забрала, мамина мама (до вона вмерла в голодовку в сорок сьомому, мама мамина) і одвели. А мама зо мной кругом за ручку, я ходила з мамой. Я дуже плакала як продавали. Накинули голубий платок з білой такой кайомкой, красива. Я ж кричала: «Мама, ти ж мені її, як виросту, ти мені її подариш?», а вона казала шо: «Це все буде ваше – твого і Сашино». І тато їхав десь у Констянтиновкє там, на Донбасі був мамин брат, він туди поїхав.
Коли це розкуркулення почалося?
Да, як було це. Це шо, кажеця, в тридцять другому він уїхав. І писав мамі пісьма. Я знаю як мама ето… писав пісьма, хтось приходив до нас, бо мама моя була малограмотна. А він писав мамі шо: «Бери дітей і їдь до мене! Бери дітей і їдь до мене! Хай все прийде, всьо… порядок якось буде, но не оставляй. Ти бачиш шо голод находе, такий голод, то чим ти будеш кормить?» А вона йому казала і я понімала. У мами була багато дукачів золотих. Де вони взялися в мами?
Мамина сім’я була як бідна роботяща, було восьмеро дітей: дві вмерло дочки, а шість, ну з моєю мамою. Я знаю всіх тіток і знаю…одна померла… і общє вся сім’я померла з голоду в тридцять третьом. І мама сказала, шо рядом жив пан Кальницький – польський пан. До сих пор стоїть маєток, а може вже розвалився. Ну дуже… погріба до сіх пор пана Кальницького стоять там, пользуються ними. І вони рядом жили. Оце пан Кальницький жив – красівий маєток з кірпіча зроблений, комора – ну як багата людина. А мій дідусь – фамілія чи то їх прозвіще Їжаки жили, а тоді мій дідусь жив – Семен. От отчєства… бабушку знаю Васільєвна, а дідуся дальше не знаю. Семен. І дудісь мій робив у пана…
А прізвище дідуся як?
Величко ж… Ето, то він пана возив у Зіньків, пана його родичі були і ті ж пани жили, помєщікі жили. Так він возив рисаками цими в красівом фаєтоні, бо іногда підвозе. Я біжу за ними маленьке, кажу: «Дєдушка, я біжу тата (недалеко ми жили) зустрічать. Тато посаде мене, а тоді коло двору мене висаде». Я побігла додому, а він поїхав туди…куди там надо. Помню тілько так мало-мало… помню. А потом пана цього увезли… діти повтікали за граніцу, а цей пан взяв… Чого я скажу ті дукачі… Казала моя бабуся, розказувала, шо пані звала як малину собирали. Дівчатка були красиві, всі робили, такі трудяги дітки. Вона їх позапліта коси, а пані приходить і каже: «Йдіть малину собирайте». А вона тоді дає дукачі. Хто скілько назбирав, кому дукачі… Но вона мою маму казала, шо вона дуже любила. В мами волоси були чорні кучерявиє, а глаза голубі. З шести сестер сама (нерозбірливо). Так всі кажуть, шо вона сама красивіша була, хороша… ну не красавіца. Нормальна сім’я була, порядочна. Їх обучала все бабушка, мені то вона прабабушка, а їхня бабушка чи як воно… чи вже пра-пра мені … далека. Ну кажуть, була строга, щоб дівчата за собою дивились, все вміли робить, тоді їх замуж бистріше забирають. Так шо ці дукачі я… коли началась голодовка, продали ото наші вєщі мамині, остались ми без нічого. А мама була ховала… у їх євреї жили у селі. Я помню Соня називалась тьотя, а тих – дядька і хлопець, якийсь больний єврей був. В них лавка їх була називалась, магазин тепер, а то лавка здорова. Вони прийнімали золото за муку. І мама оце піде, возьме цей золоту п’ятьорка чи як вона… понесе, дадут там скілько муки, вона яку затірку зроби, звари. А нас вигнали з хати, а дідусь Семен забрав нас. Там у його жила ше дочка, тьотя Христя, мамина сестра, десятого года. Так вона жила, її чоловік. Голодовка началась, в неї було двоє дітей – Марія (оце два чи три года як умерла)…Марія була двадцять дев’ятого, а Коля був з тридцять другого года. Оце двоє діток було і він узяв її покинув – утік од голодовки. А двоє діток покинув – дєдушку і бабушку. Оце зять у їх жив, він у приймах жив у дідуся. А мама каже… і мама туди ж прийшла з нами – зо мною і Сашей, Саша маленька ж була, менша, і я. То мама піде вимиє, по саму кичку затірку зроби, ото нам дадуть. І малі стали ми пухнуть, в мене стали наливаться ножки. А тато написав їй, пісьмо те, читали їй шо: «Єслі не приїдеш – покину. Поки дітей приїду заберу. Чого ти не їдеш?».
А він там десь робив, в нього була робота?
Він там робив замєстітєльом директора. Там маленький маслозавод був, маленький такий якийсь.
Це в Констянтиновці?
Чи в (нерозбірливо) чи в Констянтиновкє… Ні, кажеця, в Костянтиновкє… бо я ж там жила. Тоді мама каже: «Я тебе заберу за плечі… на плечі на себе, бо ти вже ножками не підеш». Бо іссякалась сила. Вона взяла, а хтось підвіз нас, бо далеко – ми ж од Полтави восімдесят кілометрів оце село. Взяли підвезли, я не помню чи в Полтаву чи в Гадяч. Но в Гадячі тоді поїзда такі не ставали, бо я знаю… Мама наварила буряка, то ми вже їли буряк білий, оцей кормовий, що свиней кормять. Вона нам дає, а я дуже плачу і кажу, що воно не добре. Вона мені витягла…було шось з вєщєй, витягла красивий платок такий, якийсь я помню такий… вроді голубий у цвєтах, і каже: «На йди…» Голова колгоспу був, я запомнила на всю жизнь, нєгодяй – Шевченко фамілія, був Шевченко, а вона каже: «Піди до Шевченка» – «А де він живе? Я не знаю, мама». А вона каже: «Попроси в їх зерна чи муки, чи хліба трошки, хоч нам у дорогу попроси. Отдай оцей платок». А я кажу: «Я милостиню не можу просить. Мама, я умру, но не буду». А вона каже: «Я йшла отам, де копиця стоїть ету соломи…» У нас стояла (копиця) среді…ета площадь така велика, сійчас там два млина – один з одной сторони стояв, а один з другой. Я вже годів, мабуть, двадцять я не була чи двадцять п’ять. Ну тоді ше стояли – работали. Да вона каже: «Ти сходи він коло млина там у яр там й така його хата, сходи попроси їх за платок, щоб вони дали хліба кусочок». Я кажу: «Я не можу, я просить не можу», а вона: « Ну піди платочок отдай там стара баба є. Бабі скажи: «Дайте нам хоч хліба кусочок».
Я взяла платок, прийшла, зайшла в хату, а в їх так пахне пирогами (плаче) …не можу … сійчас прошли годи спомнить, пирогами так пахло. А я стою, а вона каже: «Чо ти прийшла до мене?». Вона ж знала, шо всі…
Вона знала, що всі голодують?
Мама перед цим йшла… стог стояв з соломи, а моя мама йшла хотіла набрать той соломи, щоб розтопить у хаті піч же була…розтопить – а там троє дітей замерзлих з голоду. Це зіма була, так холодно було і замерзли діти, вони були німі. Прийшла й сказала – там люди собрались, голосять, шо вони зроблять як сили не було копать ями. Я прийшла до тої, дала бабі платочок, а вона мені дала два пирожка. Я поки дійшла додому один з’їла, так плакала: «Мамо, пробач, я не могла здержаться. Потрошку щипала (як селянські, то здорові пироги, не такі як у нас). Я щипала, щипала і з’їла». Вона каже: «Значить в мене ше дукачі єсть,стане тепліше (вже стала весна – це тридцять третій) поїдем до тата, поїдем».
І ми пішли. Вона взяла мене на плечі, вже в мене ноги стали пухнуть. А вона дає своїй сестрі Христі чи два дукача, чи один і каже: «Я оставляю на тебе дочку меншу Сашу». Саші п’ять було …п’ять з половиною, кажеться, мені шість з половиною чи…сім, сім було вже…ні, шість з половиною. Стала весна, стало тільки розставать і стала парувать земля так. Мене мама взяла і довезла до той Констянтіновки таки. Просила мене в поїзді, шоб я їла буряк, а я не їла, плакала й нічього не їла. Ходили тілько люди просить – в нікого не було нічого. Мо як в кого і було – боялись навіть показувать, шоб не вкрали.
Ми доїхали, стала земля парувать так красиво, а я кажу: «Мама, на тобі такі сапожки красіві красні». В неї зелені були і красні, на такому каблучку. А ми все казали: « Як ми виростем, так ти отдаси». Гарно одівались, то пані дарила мамі. Тоді ето приїхали, чого… вийшли тіко з поїзда, нам показали куди йти в совхоз. Отєц ше в совхозі робив,то там молоко…ферма ота молочна. І помню коров багато, свиней багато було і бараки, бараки…люди їдуть-їдуть, просять роботи в голодовку. Я ето … мама каже: «Я тебе не донесу». Вийшли з поїзда, пройшли недалеко, були люди – пахали землю весной, а я …Вона підішла до людей і каже чую: «Я оставлю у вас дитину, я піду де совхоз (такий-то)». Я помню як сійчас: «Там ідіть оце, он побачите воно спускається вниз-вниз, а внизу побачите там коров багато пасеться – ото там і совхоз такий». Як він називається – я не знаю. І вона каже: «Я піду. Ви не знаєте Величка Никифора Явдокимовича», а вони кажуть: «А чьо не знаєм – знаєм. Здоровий такий, високий (метр дев’яносто в мене батько), – каже, – дуже співає гарно. Співав шось таке». А вона каже: «Так куди мені йти?». – «Отуди ідіть, де йдете. Там спросите – покажуть, він у общежитії живе. Там живуть із ним в общежитії жінка, четверо дітей, чоловік і до їх помістили батька (кровать поставили – не було місця). Там йому одвели ширму якусь …» Ето як ми тоді прийшли , то бачу, а я кажу: «А чого воно закривається?» А він каже: «Бо там люди ше сплять. А це время… скоро дадуть нам комнату. Мама приїде – комнату дадуть». Ми прийшли туди… батько… я лежу, жду. Сонце так гріє, мені ці люди дали…Як мама підійшла й побачили мене, так один дядько одламав хліба мені – я так схватила його, а один з бутилки молока наливав. А мама на цих дядьків каже: «Спасибі, люди добрі, но не давайте, їй нєльзя. Вона голодна – вона вмерти може. Не давайте їй». Хтось закричав: «Не давайте їй!». А я думаю: «О Боже, мама моя не дає їсти». Коли недовго – приходе мій тато, мама нашла, тота мій приходить.
Я помню як він взяв мене на руки, як він плакав. Він сів ( якісь там вещі лежали цих людей), він так сів чи на якусь… плуги стояли і шо люди всі собралися, і він так плакав… лаяв маму: «Як же ти додержала дитину! Шо ножки бач пухли (нерозбірливо) і все». І тоді маму забрали, прийшли ми туди. Мені потрошку давали їсти – та женщіна якась і тато – понємножку. Там час пройде, два – ше дасть. А мамі каже: «Переночуєш і завтра їдеш за Сашой». А вона каже: «Я йду за Сашей і тата заберу свого (дєдушку), бо вони там помруть». То мама… тоді вже як я здорова була, оце все мені мама розказувала як я здорова була, то вона каже: «Я приїхала назад же, мені дали сухарів». Вона кругом понапихала як, шоб дійти,бо тоді же… людей їли. Каже мама: «Як мені дійти додому…» Розпороли її сапоги, бо сказали, як опухнуть, тоді нільзя їх скидувать, ну їх стянули, трохи надпороли, а ті стягнули сапоги , бо напухнуть ноги, в мами теж пухлі ноги були. І вона уїхала, переночувала – уїхала. Я дуже плакала, кажу: « Мама, ти ж умреш». А вона: «Ні, я не вмру, я приїду. Я ж хожу». Переночувала трошки…
Вона приїхала, діда забрала, то сиділа сестра моя сестричка, казала, шо такий понос був. На якомусь одіяльці і вся мокра, вже не могла пісять – лилося з неї… Ця тітка наміняла ж там шо муки – може своїм дітям більше давала. Чувствую, шо вроді в душі вона так обіжалась трохи на сестру, шо може своїх більше кормила, а мої діти …діти тож маленькі були . І забрала діда – привезла діда назад. Дід побув у нас там недовго і мама каже тату…Ми вже хліба десь розжилися, те шо там будо і діду надавали, і дід вернувся назад. І казали, що в мене вуха попухли, вже трошки одійшли ноги. В діда понабрякали , мама сказала… мама дуже просила і плакала шо: «Не нада, тату, їхати додому. Оставайся в мене. Там вони виживуть, може якось виживуть». Весна пішла та жовта квітка цвіла і ряст голубим, ви знаєте ряст …ряст, оті цибульки їли, усе викапували. То шо там дуже-дуже-дуже важко було, но дід вернувся додому, сказав: «Я боюсь. Моя Гаша умре (бабушка), а я її не побачу. Я її дуже люблю і ми прожили багато год». Вже дід старий був, не знаю скілько год, но старий. І він приїхав додому…він оставив їду… тим, шоб ж дітей викормить. А сам старався отой ряст їсти, оту траву і в його ноги налилися …дуже, руки, став опухать він. Бабушка плакала, бабушка тож опухша була, но не так. А дєдушка пішов у садок вирвати оцього рясту і цієї пшінки, а вона каже: «Сєня (потом мені мама розказувала) йди, Сеня, йди-йди». А він каже (на погрібник у бабусі там у дворі, такий гарний погрібник, шо мазали глиною, а тоді шось простилали, можна було літом… лежали яблука, груші, вилежувались, пахли всігда гарно), а він: «Я трошки ляжу, отдихну». Ліг так , не встав – вмер од голода.
А як його звали?
Семен…Сєня, Семен. Величко Семен, а по батькові не помню.
Так він це в 33-му помер?
В тридцять третьому. А бабушка…бабушка пухла була (нерозбірливо). А тітка моя, скажу вам за мою тітку… Олена від мами була старша. В неї вся сім’я…в неї вмерла… село Власівка Зіньківський район, но с. Власівка. Вона вийшла туди заміж, вони всі повиходили гарно. Ето, вийшла туди заміж, якісь люди зажиточні. Мені було годів п’ять, як мене возили туди в гості. Я чогось помню – криша була, ворота як в’їжать під черепицею. Криша була це в самих багатих людей. Лошаді як приїзжають, так ставлять, шоб і дощ не прискав на лошадєй. То я в тьоті була. Тьотя Лєна, Олена Семенівна. Ну фамілії я її не знаю.
Але дівоче – Величко?
Дівоче – Величко, да. Величко Олена Семенівна. Вона вийшла заміж. Дядько був…звать його Прокіп. Народила вона троє дітей – Івана старшого, Кирила і Марію. Троє дітей. Я їздила. В їх дом красівий був, великий такий на два чи три ходи, великий. І моя тьотя… Я гордилась, шо тьотя в такому багатстві. Водяна мельниця в їх внизу, була там якась річечка. І вони в тридцять третьому, їх обібрали оце ж ці красні, вони продали вещі – розкуркулили. Дід і баба померли – свекор і свекруха. А її чоловік Прокіп опух, опухли троє дітей – Іван, Кирило й Марія , і тітка. Була весна, мухи гуділи, так вже пробивалося все. Їде більшовик же цей, керівник партійний – голова колгоспу якийсь там (це вже потом тітка мені все розказувала) їде повз їх і каже на цього (хтось його віз – шофер його, но машин не було, а на лошадях), він каже: «Такий дом красівий. Давай заглянем, шо тут робиться». Це якраз оце в розгар.
Все забрали, а хату оставили?
А хату…не вигонили… оставили. Може вигонили, але вони там спали, уже людей багато вимерло. Вони в тій хаті – вони в своїй хаті… не знаю чого там. Розкуркулили, все забрали – водяну мельницю, усе повивозили, ну пусту хату оставили. Вона й каже Прокіпу, Прокіпу (вона ж жива осталася, осталась): «Піди (шось у них там є, було – чи заховала, чи може якесь намисто дороге), піди в Зіньків, купи макухи поїсти. Діти пухлі вже, начинають пухнуть». Забрав все, сам уже виглядів дуже-дуже-дуже погано. Забрав і пішов в Зіньків на базар. І кажуть там люди, которі бачили, шо купив шось поїсти – наївся і купив макухи той, макухи купив …і так і вмер, упав і вмер. Там сказали, шо вмер, а ту ж макуху – там ж такі ходять голодаючі… Вона жде свого чоловіка, а їсти ж нема нічого. І вже попухли і попадали. Заїжає цей голова колгоспу і каже: «Давай заїдем – подивимось, шо тут думають робить там із домом». Коли вони… заїхали, а вони лежать мертві всі, всі четверо – мати і троє дітей. Вони підходять і кажуть: «Нада машину прислать». Вони ж тоді як умирали – вилами скидали їх, так на вили – і викидали, бо розлажувались – така вонь… А цей каже дядько один: «А в неї очі вроді двигаються… очі. Вона вроді дише (на женщіну)». Він підходить, каже: «Дише. Бистро кидай!». Взяли за руки, за ноги – кинули в фаєтон і каже: «Поїхали, а дітей приїдуть заберуть». Подивились, там й попіднімали голови , все – вони не живі… Вони взяли тітку вкинули, і він оставив її, врача визвали, які там були. Дали їй, розказують, вона не помнить нічого. А її понємножку там одпували, її оживили. Тоді вона пита: «А де мої діти? Куди моїх дітей…де Прокіп?». А вони сказали, шо чоловіка нема й дітей в одній ямі, де похоронено…Вона з ума зійшла, вона так кричала, її помістили в ненормальний дом, під Полтавой єсть там інститут психіатрії. Її завезли туди і вона лежала год, лічили її… ну як вилічили, ну… словно привели шо вона… молода. Стали шукать наші, вже ми переїхали, були в селі.
А ви там побули і повернулися назад?
Назад, назад повернулись, батько нас назад привіз. І дали… ото батько став робить, він дуже гарно обувь шив, так його в мастєрску поставили його робить. Він з дитинства… дід вивчив його давно, каже: «За плечима не носить. Яку б ти спеціальность не вмів, а на цій сім’я буде – буде шо вшивать». Ми ніколи босі не ходили, тато нас…
Тато вам обув шив?
Обувь шив. Він в нас бригадіром… завєдующім, мастєрску дали, робочіх. Він там викройки – закройщиком був. Тато став закройщіком. Дали нам землю, тож таку розкуркулену рядом.
Так вашу забрали, а тоді другу дали?
Забрали-забрали, там в якомусь глухому дали. А нашу забрали хату і все забрали. І дали нам сад – великий був, мабуть, п’ятнадцять чи двадцять слив було. Сині, бо ми здавали – сушня була. Робили. Мама пішла в колгосп робить.
А в якому году це ви вернулися назад?
А ми вернулись в началі тридцять п’ятого… тридцять п’ятого. І за ето… в началі чи в тридцять четвертом, кажеця, в тридцять четвертом в конце … в началі чи… Весной нам дали той участок, то ми зимой жили ше в бабушки в одной, жили… значить вернулися. Я ше з батьком ходила, голод ше був, я там у Донбасі… ше ходили еті виливать – ховрахів отих я їла, люди їли всі, люди всі їх їли. І ми, коли ми вернулися, як ото… я в школу пішла – бо я в школу пішла в восємь год мені було, в тридцять четвертом … в тридцять четвертом я пішла в школу. Вернулися, брати тут позвали батька, ше ж були брати – дядько Андрій був, дядько Іван ше живий.
А оця Олена, що ви сказали в лікарні вона лікувалась, вона вилікувалась?
Вона вилікувалась, ну як стала там робить. А тато мій давай шукать її, де ж вона ділась, де ж ділася…її найшов. Тоді ж не так було як сійчас. Знаєте, в селах нєкоторих світла не було, це ж давно дуже … Коли хто сказав, де вона там. Тато мій поїхав і найшов. А вона робила в тій лікарні, уже там уборщіцей. Він узяв її до нас. Нам дали ше участок, але хати ше не було. Но вже так… помагали всі строїть і гуртом, люди дружні там. Зробили там усе – готовий там сарай, багато-багато… тато трудився, його брати – хто мог усі, родичів, багато родичів. Дуже дружні були мєжду собой були, друг другу помагали. І він каже: «Я найду і осталю в себе, хай в нас живе». Пішов – найшов її. Не знаю, де там вона… а тоді привіз до нас. Помню я ше так до неї … ше в школу ходила…і всігда як їсти: «Тьотю, я з тобой буду їсти». А вона каже: «Ну чого ж? Може я ше больна». – «Тьотю, ти така гарненька, такі очі чорні красиві. Я тебе люблю. Я буду з тобой їсти з тарілки». Бо я погано їла, мене всєгда ругали, бо худюща така… Ше тако виберу, шо не хочу. І вона така сідала, а я кажу: «Тьотю, та будеш з нами жить». І вона стала з нами жити. Десь її побачив дядько, шо в його жінка вмерла, а дітей двоє осталось, і вона виходе за нього заміж. Приходе, уже ж вона…немолода жінка…каже… став він приходить…ну казать мамі й татові шо: «Я її заберу як жінку. Одружимось законно. В мене син і дочка». І познакомились. Антон був і Поля дєвочка – вже здорові діти були. А один син уже женатий був, так він каже: «Я хату свою оставлю своєму жонатому сину, бо в його двоє дітей. А я роблю старшим пасічником в колхозі». В них другий колхоз, в тому селі, тільки далеко од нас. Село – чотири колгоспи були – таке здорове село. І каже : «Я її заберу, в мене єсть пів хати казьонной, дві комнати здорові, гарні. І будем жить». Ну не знаю, понравилась вона, забрав її. Вона була щаслива, шо так її приютили. Пішла, но дуже плакала весь час, вона все таки не така була, все таки не таке шось. Но одінаково вона нам дорога була , вона пішла туди… в тридцять сьомом году… вона в шостом… в тридцять п’ятом она ушла, жила там. Уже начався тридцять сьомий год, у нас на Полтавщині голод був – не хватало, неврожай був. Чи Сталін робив такий голод, Полтавщину цю душив її… Шо стало дуже тяжко, очень плохо платили, жили дуже бідно. В тридцять сьомому. Потом ше була фінська война в тридцять сьомому – в тридцять восьмому помню. Тепер вона не ходить до нас, довго не була, я й кажу: «Мама, а чьо тьотя Лєна не приходить?». – «А вона заробилась так, шо не приходить, ось вже не бачу. То була, приходила, а то нема» . Це коли ми прийшли, це було в тридцять шостому году. Було тепло отак літом, вона нас нарядила з Сашой, а далеко йти – може кілометра два, може три, де вона жила. Ми пішки пішли туди, набрали ж гостинців, підем до тьоті, до тьоті – провідаєм. І ніхто з їх не приходив, то діти заходили до нас, а то ніхто. Каже: «Шо це таке? Може шось случилось?». Пішли ми, приходим і помню як ми в хату зайшли велику, було тепло, а дядько там… Собаки в його здорові такі були й охраняли пчьол цих багато, пасіка здорова. Якесь начальство приїхало на машині до дядька. Попривітали і він каже: «Лєна в хаті там, йди». Ми заходим, а вона як глянула на маму і дуже стала плакать. Мама каже: «Як тобі не стидно? Скілько не приходиш, не являєшся» – « Не знаю. В мене роботи багато, ми строїмось, – каже, – ми кажді вихідні коло хати». Коли заплакало шось – дитя. А вона як кинеться до мами, цілує, каже: «Ти знаєш… в мене дитина є, я родила от Петра». В тридцять шостому. А мама каже: «То чьо ти?» – «А я стіснялась. Мені легше стало, мені легше стало», – вона каже. « А хто ж роди принімав? Ти ж так далеко живеш на цьому хуторі». Село далеко, пасіка стоїть під лісом, недалеко, кругом поля, поля, де гречки сіяли. А вона каже: «Петро в мене прийняв роди» – «А шо ж ти родила?» – «Дєвочку».
Ми, знаю, шо дивились на неї, радувались, шо це дитинка родилась . Ця дитинка з нею осталася. Ужилась вона, довго з цим дідом жили, вже старіки оба стали. Вона приїхала до мене в Харків, я жила в Харкові. Ми ж із Харкова сюди в п’ятдесять сьомом … шостом приїхали. А то я жила в Харкові – я вишла замуж за харьковчана, бо там работали.
У нас лічно була така комора під жилєзом, під жилєзом – гарниє такі засіки, як амбари, засиплена пшениця… й у коморі не була пшениця, то був сарай такий здоровий (нерозбірливо) тоді ж мололи на млинах – на водяних млинах, на таких вітряних млинах. І отак засіки великі такі, як ото в нас ванни, тілько такі великі до самого потолка і там з такими отвєрствіями… Ото засипали муку на зиму для сім’ї, крупи там, пшоно там – таке все. Мука житна, пшенична, гречана… гречка, здоровиє засіки такі. І при хаті була ше комора, при хаті пристроєна ото була. Усе повигрібали … мама у погребі… Хтось мамі підказав, шоб у погребі викопали таку яму і заложили отак досками, а потом насипали буряків ілі шо-небуть, землею притоптали, засипали у мішках ілі у чьом пшеничку, муку. Мука гірка, як довго полежи у сирості. А то пшеничку туди засипали, досточки положили, землею засипала мама і туди зверху висипали буряки, шоб… вони кругом шукали. Там не найшли, там трохи осталося, там не найшли. А то кругом закопували… пустили у ті колодязі, де пусті – висихали, як оставалося, так опускали туда у діжки там засипано чи зерно, чи пшоно,чи шо. Це все робили сусіди, один допомагали другу, одно не могло робить. А вони ходили й шукали, на собраніє звали і били людей, били. Мою маму звали, вона помню, утекла і влізла в курник. В нас там ше курей було чи п’ять, чи, мама казала, три курки (треба було їх ше зарубать). Та й вона туди, каже, ше прийшла додому, а я кажу: «Мамочка, а де Ви були? (на Ви – ніхто ж не називав на ти)». А вона каже: «В курнику була, а вони шукали по всім сараям, а в курник не полізли – знали, шо вже курей немає, то там же гавно те». То маму там не шукали, а то побили б за те. Вони находили, вивозили все, забірали. Даже… Мама каже: «Манєчка, іди-іди сюда». Кажу: «Шо таке? Шо?», а вона: «Сядь отут» – я кажу: «Я боюсь – тут двері рядом. Дядько зайде, мене не побаче або вдаре, або шо…» – «Мася, сядь»… і положила туди букички, шоб спекти чи блінчик, чи шо. І я сиділа. Він мене за руки: «А тут шо? О-о-о, ми вже ці хитрості знаєм. Знаєм як ви ховаєте». Забрав…потянув, нічого не було… А ото шо мама заховала в погребі – осталось, було трошки.
А хто ці люди були, які ходили обшуковували?
Більшовики. А хто зна…
А вони були місцеві?
Я так знала, шо дядько Яків чи Іван, чи шо… а хто вони, то хто зна. Їх ше присилали чужих, понімаєте? В своє село приведуть з чужого села, а в те – шоб не знали друг друга. Забирали все…Коли з хати вигнали, на улиці спать, а я дуже плакала, кажу: «Мама, поведи мене в нашу хату». Ше пуста вона стояла – вона стояла, мабуть, з года чи пул года пуста, нікого не посилали, ніхто не хотів. Там одного, казали, глухого якогось поселили з трьома дітьми, тоді чула. Тоді вже як я підросла, то розказували, шо я дуже плакала за своєй хатой і за двором. Я привикла. Копанка була в нас у дворі, де стірали більйо. Великий сад, був великий, я там полотно мамі помагала розстилать полотно… шоб висихало. Вибілювать із цього… помагала, уже вміла совком… ето вибивать. Як мама становилась…верстат у хаті і мама ткала дорожки, полотно шить сорочки, усе. Вже така мала була… до роботи, всю жизнь до роботи була сильна і старалася, шоб уміть усе…Ну так вчили нас дома. Забирали все – нікого не пожаліли. Коли з хати вигнали, я кажу: «Мамочка, поведи мене в хату (я дуже плакала). Поведи у хату». Повела взяла за ручку, привела, а там хтось наложив кучу…
У хаті?
У хаті, там де в нас стояла піч, а тут груба велика, там спальня откривала, комната, а тут двері… третя комната велика. І ми зайшли, а я кажу: «Як же?», а вона: «Боже, які нєгодяї…шоб оправляться у хаті». Я дуже плакала за своєю хатою, ну привикла дитина до всього свого, рідного. Так я скажу за цю тьотю. Моя тьотя осталась жива, прожила дев’яносто сім років… дев’яносто сім років оця прожила Олена. Вона ще на сестру обідилась…шо вона її викормила. Вона ушла, в тьоті була хата. Колхоз – хороший був голова колгоспу, дуже помінялись люди, гарний був він… Поміг – так в хату поселили, в которі люди вмерли там в тридцять третьом… роздавали. Вони получили там хату стареньку-поганеньку. Я в їх раз чи два рази була в гостях. А дядько больний був – так і помер, а тьотя ше сама жила. Дочка вийшла замуж, а потом не гарно поступила, шо забрала до себе, а коло неї не жила – вона в сватів десь жила. Десь шось не помирили вже, старі вже… і вона вернулась у свою хату. Но моя сестра двоюрідна була, ця шо двадцять дев’ятого года, виросла. Батька вони найшли після тридцять третього, коли їй було восємнадцять год, Колі було – п’ятнадцять, і вони поїхали до батька…
Це якась друга тітка, це не Олена?
То не Олена – то Христя. А найшли батька – він депутатом був, депутатом, то такі депутати були. Ну шо ж судить гріх, говорять, не суди – сам не судимий будеш… ну горя дуже багато. В селі повмирало, скільки вимерло. В мене і бабуся в сорок сьомому году вмерла, дід Семен – в тридцять третьом. Вони ж поховані у дворі, викопать яму ж не було кому, бо всі такі шо…то голодающі в тридцять третьом… як він лопати не підніме. Я на своїх глазах бачила як наш сусід, дідо Омелько, такий був гарний, багатодітний. Він, казали, всігда досвітки колись держали. Так я бачила як цього діда Омелька (син, в його дочка Марія така як я годами – Марія, не знаю чи були там в його ше діти…) так він жабу руками отак розбирав при мені, я кричала: «Дядю, не їжте!», а він роздере отак жабу…Він уже не мог ходить – нічого, а впійма, де жаба скакає, бере і їсть. Так недовго і помер, там же на призьбі. Називалась призьба – коло хати пригорожено, такий як фундамент… Сколько горя бачила, страшне. У людей, як сама наголодалась, коло нас умирали. Люди голодні: «Дайте їсти!», а шо ж їсти. Ми… я кажу як ми вижили … А в сорок сєдьмом, ну сорок сєдьмом уже давали нам хліб пайками… в сорок сєдьмом.
От скажіть, будь ласка, у тридцять третьому, коли приходили до хати, забирали люди якось боронилися?
Боронились… плакали, кричали. А шо вони зроблять, шо вони зроблять? Вони ж приходять оружоні, винтовки такі як… я не понімала, шо то вистолєт, я ше мала була до цього. А винтовку знала, бо мій тато любив охотиця, то я понімала, шо то оружиє, шо стріляє людей. Нє… ходили на поля, я ж кажу, ходили отих сурків виливали. Значить з собою нада нести відро води, як виллєш відро води – він вискакує, а на його… отак якось роблять таке, шо накидають, як сєточка, і тоді у відро отих сурків, їли. А Боже, ті лушпайки…так я їх скільки за свою жизнь… В Германії, а в Германії… я у Германії їла три годи…
Як Ви думаєте, для чого таке робили, що все вилучали, всі продукти? Для чого це влада робила?
Я тобі скажу… я не знаю, так я думаю і люди, так мєжду собою говоря…ето спеціально було на Україні, ето спеціально! Україна ж дуже красива! Я так любила Україну! Мені казали… ето коли була война кончилась, ото освободили американці мене, предлагали, шоб уїжали, шоб у Америку. Знакомтесь, там же було скільки людей, хлопців, шо можна познакомитьсь і уїжайте, вербуйтеся – уїжайте. В мене ж брат остався, ото шо живе мої плємяннікі в Торонто живуть. Вітя і родився в Торонто, а цей Сашко родивсь на граніци Америки. І предлагали. Я ж не знала, шо в мене рідних нема. Я казала, шо таких млинів і як сонце сходить, і єслі жито посіяно… поляна така велика коло нас недалеко було, де мій двір, коли виходиш і біжиш дорожкой до бабусі своєї – які волошки голубі, як оттуда вириваєш, віночки плетеш на головку і як вітряк, млин, крутиться, які там люди гарні, які співучі. Моя сестричка одна і друга – дві Насті (їх уже нема, фотографія в мене їх є) – як вони співали, як виходять, і ше там одна дівчина – вони дружили так. Як вечір, сонце, йдуть там з роботи, як косарки крутяться. Як це пахне все, як гречка зацвіте, як вітер повіє на одну сторону хили, на другу сторону хилить…Знаєте як це красиво, як це гарно… Я колись запомнила, скажу за людей, так:
«Судить о людях не спеши,
не торопись кого-то повторяя,
что внешность – зеркало души,
что под кривым лицом – душа кривая.
На свете я не мало жил, поверьте, люди,
встречал таких, что с виду очень милым был
и очень омерзителен по сути.
Я не против тех, кто красуясь среди них счастливо,
я не яркость внешнюю ценю –
я ценю души врожденную стыдливость.
Ведь мир не на красу и уродство,
а на подлость розделен и благородство».
Шо ето нє правда? Ето писав Мамакаєв – письменник. Так шо…чеченський, кажеця, він. Я колись давно-давно я багато раньше дуже книг читала. Я як розійшлась з мужом, я не…я не плакала – я старалась робить хату. Зробила времянку – в мене розобрав її внук і другу зробив – красіву… Хоч він не благодарний бабушкє – я дуже обіжена на нього. Я його няньчила, виняньчила, виносила. Мій син учився, поженили рано, сказав: «Я люблю дєвочку. Буду учиться. Як не даси жениться… не знаю, мамочка…» – «Сонечко, ти видний мужчина, вибирай собі. Яку вибереш – з такой і живи, будеш щасливий ». Така хароша вона дівчина, хароша, но так получилось шо розстались. Я дуже багато горя унесла, старалась усе… получили і тут живу шестдесят год на одном місці. Получила земельку і сама строїла. А тепер я ніщя, дєвочкі, мене обібрали свої, свої внуки обібрали. Я ж… я ж не дуже…якби я не могла вчиться, бо не могла – в мене рідних не було. Я десять класів кончила, старалась. Мені казали оце, казали в прошлом году (я год прожила , оце як син другий вмер) : «Як ти будеш жить?» Якось буде, мене в холод бросає:
«Где вы надежды светлые, что этот год обещает?
Не было б веры, было б сердцу смутно.
Меня любит Бог без веры, в руках его мне уютно.
Пастырь мой, Исус Христос, вовремя даст он хлеба,
Ответит на каждый вопрос и молитву я услышу с неба.
И в бури воспрос желанный – тысяча обетований,
Тысяча страданий».
Проживу… я всьо переживу (нерозбірливо) Справила синочку год, справили годічка.
Скажіть, будь ласка, чи були такі випадки, коли люди приховували худобу, щоб не здавати в колгосп?
Моя мама… то шо було…там корову вона казала, шо здала – корову. А конь вона десь чи продала, я не знаю… В нас не було шо їсти… Конь у нас був. Чи вони в неї…я так вже сама думала, шо, кажеця, вона одвела в другу село. Вона не хотіла… Тут такий предсєдатєль був нєгодяй, шо вона чи не хотіла… В нас село було три кілометра от нас Троянівка. Чого я так сама подумала й думаю, шо мама правильно зробила. Там була предсєдатєльом колхоза женщіна і вона мою маму дуже любила. Чого я … шо моя мама заболіла малярієй, когда нас ото розкуркулили. Як вона заболіла, то хіну, хіну давали. А коли її трясло, так ми сідали, отак наверх її підкидало, поки оце приходило. І хтось сказав зімою, шоб вона поїла, те шо вона хоче. То вони шукали за все, тілько де… І тато шо вона придума, хоче, ну не понімали вже. Тоді так не лічили малярію. А до нас приїхала тьотя Таня лошадьми і привезла кавунів зимою. Ви представляєте? Ми удивились – срєді зими отакі арбузи. Я коли стали різать… А мама кричить, вона каже: «Катю, бери їж, бери їж». Я його трошки обігріла, шоб не холодний, все розрізала, сіла за мамой і сиділа, там ше якісь родичі сиділи. А мама лежала на кроваті, тряслись в неї руки. А ми сиділи – тоді не понімали шо перейде – не перейде. Тоді все… І вона узяла – мама кричить на неї: «Таня-Таня, наріж дітям. Мені не неси зразу, не неси – дай дітям!». І я так заплакала, уже ж гарно знала, понімала така шо: «А чьо ти мені, мамочка?», а вона каже: «Ти їж, щоб ти не вмерла». Кажу: «Ти як вмреш – я за тобою вмру, я в ямку упаду за тобою. Я жить не хочу, я тебе так люблю». І Саша, моя сестричка, дуже плаче. Вона нарізала кавуна, поставила коло нас тарілочку, а то маму заставляла чи з чаєм, в рот їй подає. Каже: «Я тобі даватиму в рот». І тато сидів, і дід, і баба ше були живі. Мама дуже хворіла, шо це малярію тоді…ну плохо лічили. Ну всі знають, шо тоді так не лічили як сійчас вміють лічить.
А скажіть, Ви помните чи люди хотіли йти в колгосп?
Не хотіли, не хотіли. Хто жив непогано – не хотіли, а хто жив бідно або ледачі. Я скажу моє мнєніє – ледача людина не хотіла йти в колгосп. Ну чьо не йти?…Хотіли ті, хто робили… Чьо мій дід став багатший? Шо вони його розкуркулили, унизили, унизили й синів усіх. Чого? Бо діти були роботящі, всі дядьки робили. Ше моя мама, коли мене родила, так вона каже: «Я тебе родила, недільку дома побула, а потом забрала тебе та під косаркой (косили жито, косили там пшеницю – хліб убирали, це у августі місяці). Так я тебе брала, накормлю груддю і в холодочок ложу там, стоїть віз і там под воз. І все поглядую. Закрию, шоб мухи там не літали чи шось таке». Робила, ходила на роботу. А я кажу: «А шо не льзя було?…» – « Так, нельзя. Время, надо убирать, я здорова чувствувала. Отак всі», – каже. А невісток було їх скілько – п’ять вроді. Так, було п’ять невісток…
І всі працювали разом?
І всі, каже, ставали дружно. А як же ви жили отака сім’я? Тому одному дід собрав гроші – построїли, другому купив. У нас ліс був, у нас левади були, де садили яблуні і груші. Не скілько на городі були, як на левадах були – наша земля. Вона каже, шо розказувала моя мама, шо, каже, баба дуже красива була Мар’я, та каже, коса така, дуже півуча. В мене тьотя, я знаю, дуже гарно співала дуже гарно, дуже красива жінка була. Так каже, дєдушка пішов (землю тоді могли заложить), а дєдушка хоче там випить, а вона не дає. Така була, держала всих в руках. І каже, дєдушка пішов та десь чи десятину, чи як воно називалося, заложив на пиво…Раньше в барах грали музиканти еті, на скрипке грали, а жінки танцювали. На скрипке дуже гарну пісню і слухали. Оце вечорами ходили празники, на великі празники, а так Боже упасі, шоб отак скілько гуляли. Так вона, каже, пішла узнала, де він тим заложив ті гроші – і не дала…там купить скілько, так він заложив десятину, а вона: «Я ось його провчу». Каже, зашла до шинкаря (називались шинкарі), зайшла до шинкаря і каже шо: «Мій Явдоким заложив там?», а він морга шо «да», шо сказав отдасть тоді-то. А вона каже: «Я сійчас йому устрою?». І каже, підійшла до шинкаря, поговорила там шось, а він сидить там з мужиками ж. Багатий, вже заложив ж. Та вона входить, шоб дала йому гроши й каже: «Вроді як закладую – сійчас закажу музикантів, шоб гуляли-танцювали, і я їх напою – ну там чи по стопці, по двісті грам». І каже, уголос стала каже: «Слухайте, пани наші, ану давайте встроїм празник настоящій. Я закладую отам леваду – десятину, каже, тоді розплачуся. Музика грайте! Отакі гроши від шинкаря получите за музику, – а йому каже, – і давайте танцювать». А сама каже так плясала гарно, платок перекинула (така мода була), в цвіта – гарно, а вона перекинула, як пішла танцювать. А ті ж мужики там підвипивші: «Мар’юшка, пішли танцювать». А дід підходить: «Мар’я, ти здуріла? Ти шо здуріла? Ти шо не знаєш, шо в нас восьмеро дітей ?», а вона каже: «Знаю-знаю, Явдоким, шо в нам восьмеро дітей, ну нада ж і потанцювать. Люди не думають. А ти шо не знаєш скілько в нас дітей? То чого ж ти туди вліз? Ти ж должен шинкарю? (витягла) Я тобі плачу за його, а земля наша, нам ше нужно дітям хати построїть». То казала оця моя дядина, шо я вже доросла жила і їздила до неї в гості, вона казала: «Було їдемо оце в’язать снопи, а бабушка на обід кажек шо …одна по очереді невістка варить – сьогодні одна варить, готовить снідання і обід готовить – остається дома. А на вечір уже всі помагають доїть корови, там усе, то всі помагають. Дітей кучу оставляють, деякі великі, то помагають. Каже, друга другий раз на другий день. А була така свекруха добра. Каже, приїдуть в обід – та собі прилягла, бо придрімнуть хочеться, бо жарко, день здоровий, трошки придрімнуть. А дід такий: «Дівчата, йдіть таки собирайтесь. Нада – уже пора. Коней попоїли, вже пора впрягать». А вона положе тряпочку: «Ой, Євдоким, не трогай, ми ж почаділи, ми почаділи. Голова в той болить, у Вар’юшки, Одарки (Одарка була, дві Марії було, Катерина, Степанида). У їх же головки поболіли. Хай побудуть ше часок, ми тобі доробим, поки стане сонце сідать одробим». А ми, каже, чуєм, шо баба нас защища, лежимо – встаємо, собралися. Їхали з піснями, весело було. А тоді, канєшно, хто вже розжився… Мені писала одна тьотя моя Степанида пісьмо сюди, вже як я тут жила. А вона, каже…вже стара була – вона умерла в дев’яносто сім год. Да й кажу, в нас всі довго живуть по мамі, та й по тату – дядько вмер в дев’яносто два года. То побила война, война забрала. Один просто так впав, десь так робив та перебив подзвоночнік – довго лежав, то помер,ну то старий помер. Так вона казала: « Я стараюся (Степанида), Боже, як я прожила таку жизнь, такий чоловік – ніколи мене не обідив». А моя мама насміхалась всігда із Дем’яна. Каже, як устануть, а у хаті холодно, дрова горять у печі, а він возьме сапожки, отак трошки нагріє: «Степанидушка, вставай-вставай. Я вже нагрів, шоб ножку всунуть у теплі». Жили гарно… ніхто не чули як б’ють жінок…
Ви пам’ятаєте закон «про п’ять колосків»?
Я знаю, шо мене били по селі, отих шо за мной… не я одна – человєк двєнадцять ми соберемося і йдемо. Викосять поле, а в нас, понімаєте, яка територія, оце де я жила село. У нас село – багато лісів, дуже земля чорнозьом, хароша. І оце поляна велика – гектарів п’ять шо засіяне, а так стіна ліс стоїть і ліщана, оці лісові горіхи, з їх тоді робили тини, забор. Тепер забор не бачили ви такий, хіба десь в музеї побачите тини, тини робили, робили. Так вони викосять оце молотарки, а ми вже ж… (була я другому, третьому класі) соберемо чоловік двєнадцять дітей, беремо такі мішочки (нам матері дадуть) і йдемо колосочки собирать. Ну ми хитро. А об’їждчик ходи на лошаді, б’є батогом, шоб не собирали. Так ми йдемо так рано як устаємо дуже рано, до схід сонця, так ми йдемо на середину – там більше колосків комбайн потєряв, дивлюсь до ліса – там менше колосків. Так ми так уже надвечір ідемо до ліса з такими торбиночками з полотна… і як їде об’їждчик вже дивимось з одной сторони, з другой сторони. Їде об’їждчик, сідає ето…і батогом такий длінним як вжаре. Я кричу де менші: «Тікайте отуди до лісу». Він туди лошадю ж не поїде… уїжав в ліс, де ліщина – там не заїде, це там де дуб, де кльон, де осика росте туди він заїде, а де в ліщину – там же густо, туди не поїде лошадь. Так не раз по плечах получала, били. Тоді приношу ті колосочки… От сійчас покажу Вам полотенце. (хоче показати полотенце, але її зупиняють) І ложу їх на піч, воно підсохне, тоді беремо праник або ету палку таку і б’ємо ті колосочки. Це діти – батьки на роботі, нема, а це ми самі дома. Тоді б’ємо, отсіваєм, все викидаєм, а зьорнишко собираєм. Воно підсохло на другий, на третій день. І стояли жорна там в одного діда – такий млинок, шо молеться, но не получається мука, а получається така крупа – дерть як свиням. І оце йдемо, тато каже, шо підемо сьогодні молоть, а я кажу: «Тато, і я з тобою піду». І я біжу з татом. Тато мій такий худий був, одну кості були. Я бачу як йому важко, я беру зверху на його руку – тако йому помагаю трошки крутить, а воно важко. І ото оттуда біжить така крупа і ото приносим. Дома в затірку чи кашу по жменькі кидаємо. Встаємо рано і йдемо обратно по колоски, поки визбирали. Ходила просо собирать, просо… Така ж вєточка гарна. Я собираю, а тоді крутимо, воно висипається, ладошками. А тоді тож ходять обминають, шоб воно оббігло, шоб пшоно було. Так шо я знаю, шо це таке.
А коли люди почали з голоду помирать в 32-му чи в 33-му?
Нє, в тридцять другому, в тридцять другому стали.
А у Вашому селі багато померло людей?
Казала мама, шо дуже багато, й тато. Я ж тоді мала така до счоту, я ж не помінала. Багато дуже померло із голода. Мій дідусь і бабуся… Усадьби такіє… Вітя знімав фотографію, там же і сійчас хрести стоять. Ми їздили як у гості, то всігда цвєточки там росли. Там їхня внучка жила – Марія. Вона случайно, скажу Вам, переїхала до дочки жить під Харьков і мені подзвонила, казала: « Машенька, так ето приїжай до нас, я тобі подарю хату». В їх гарна хата – вони построїли і багато сараїв коло хати.
А скажіть, будь ласка, це вони ховали померлих, біля хати ховали?
Біля хати. У діда Семена – Семен похований, а баба Гаша померла в сорок сєдьмом, вона дожила до сорок сєдьмого. Ми ж знаєм голодовка була в сорок сьомом. Так її поховали, вона сказала: «Як я вмру, шоб коло діда поховали». Так вони рядом.
Так Ви пережили Голодомор 1932-33 та 46-47 рр., як Ви думаєте, вони були одинакові чи різні?
Ні, різні. Тут уже трошки… тут уже не вмирало, так багато не вмирало. Може в селах умирали, а городах нам давали хліб, я получала .
Ви вже були в Харкові?
Я була в Полтаві. Я получала, на мене… він получав на себе пів кілограма, як він робив, а на малого получав триста, а на мене – двісті. Так шо ми кілограм хліба получали. Но ви знаєте, він сначала непоганий був. Дитина. Так він іде пол хліба продасть… А люди знаєте як? Пекли свій хліб – в середину шапку якусь, або тряпку тістом обмаже в продає хліб і не розріша ламать. Отак було в Полтаві. Так він продасть нємножко, кусочок, і купе сметанки там стаканчик. Та й сметанки, продасть хліба. Сначала ж нормально було, не так і погано.
А скажіть, будь ласка, яку б ви дали пораду молоді, проживши такий довгий час, маючи такий великий життєвий досвід? Що б Ви порадили молодому поколінню?
Я б їм порадила набраться розуму, канєшно, не так як вони ведуть сійчас себе. Бо я ж не кажу на всіх. У нас молодьож дуже розумна, дуже хороша, дуже… Ну єсть, то я вже не називаю (нерозбірливо) це рідкость. Ото слухаю от Андрея шо там робиться таке, а так – талановита Україна. Щоб вони ніколи горя не знали, шоб вони ніколи не плакали і любили своїх жон. Молоді парні, як оце я чую, шо вбив там якийсь один, другий – ну показують по тєлєвізору. Развє можна так? І жаліли старіков, жаліли. Нєльзя, шоб матір або батька, або брата рідного, або вообще чужу людину обідить. Столько еті люди видержали, скілько винесли цього страданія і боролись. І все таки в нас була сама лучша… Україну я так люблю, як любила свою маму ілі отца і любила свою сестричку. Ми ніколи не ссорились, я прожила. В мене три сина. Чого на мене син обідився я не знаю. А невістка, його жінка, приїжала і на похорони, і дзвонить до мене., і безпокоїться. І дівчатка хароші – три дочки. А це він оце недавно, оце всього два годи як оце так спортивсь. Він приїхав, в армії відслужив у Германії, прямо з армії і до мене. І ми його з цим чоловіком оділи, обули, він пішов кончив технікум, інстітут, женився. В його дуже жінка хароша, до мене приїжає, плаче зо мною. І прошлу неділю… позапрошлу неділю була, попривозила там гостинців мені. Кажу: «Галочка, не надо». Він уже на пенсії, хароша сім’я – порядна дуже, дуже дочки харошо устроєні, всі получили образованіє.
Я вам тілько скажу за одну онучку. Оце шо я зробила, може я сама собі в жизні винувата. В дев’яносто сьомом году я отписала ето – хату свою…
Як Ви вважаєте, чи потрібно розповідати про Голодомор молодому поколінню?
Я считаю, шо потрібно, шоб всі бачили і знали. Знали, таке горе вижили. Ето ж спеціально Сталін зробив. А чого… Я так думаю, а чого сідали на поїзда на криші і їхали в Западну, в Западной було. Запад не признавав Росії. От по етому Запад вони не любили. І почему там було шо їсти, а почему наша Україна умирала, бо в нас земля дорога, земля родила – родюча. Вони просто забирали, якийсь приказ. А може, я думаю, і Сталін не знав, і правітєлі не знали. А ці наші, коториє руководили тут в області… Я не понімаю, хто це мог? Я не понімаю на счот етого, хоч я читала багато, але я на счот етого, політікі, не дуже грамотний чєловєк. Но знаю, шо ето хто-то зробив, мабуть, навмисне на нашу Україну. Це ж така земля, така країна, півучий такий народ – самий красивий народ на світі. Я може… ошибаюсь, я всіх людей люблю, я всіх люблю, усі гарні на світі і всі жить хотять. Ну українці, казали всігда, шо… Колись мій дядько розказував (служив в Росії давно-давно) та каже: «Їду, хати такі темненькі, з бровні зроблені. Як уїжаю – приїжаю в Україну – хати біленькі, цвітуть цвіти, кругом уголки, то голубі, то розові хатки. Ну заїжаєш як у рай, яка це… І народ дуже роботящий. Може єсть там такі, не помінаю». В нас народ хороший, гарний, я ж казала: «Не на красоту и рост, а на подвиг розделен», – і благородних людей у нас більше, а єсть такі… Он в мене депутат обіщав мені помощь вже скілько і так вже не заходив більше года. А позавчора було свято пожилих людей, мені… якби я знала, я забулась чи не знаю, яка це організація. Мені вчора жінка принесла скілько, шо я з п’ятнадцяти років ніколи я такого подарка не получала. Вона вчора принесла пачку гречки, пачку риса, пачку пшона, муки, сахару, посного масла, слівочного, принесла п’ять швейцарських шоколадок, принесла…принесла…
Це, мабуть, від якогось депутата?
Це ухажує за мене ця жінка, нас мало там, як безродну. А внук не зайшов і не дав стакана чаю…. Мені хочеться вам розказать.
А як Ви вважаєте, через Голодомор відносини в суспільстві змінилися?
Змінились-змінились.
Коментарі Вимкнено до Величко Марія Никифорівна, 1926 р.н.