- Місце запису: м. Київ, вул. Лаврська, 3.
- Дата запису: 16.04.2018 року;
- Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
- Респондент: Циба Василь Іванович, 10.02.1927 р.н., народився в селі Райгородок, Коропського району, Чернігівської області (сьогодні проживає в місто Київ);
- Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна.
Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в село Райгородок Коропського району Чернігівської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Як Вас звати, назвіться?
Мене зовуть Василь Іванович Циба. Родився я в селі Райгородок Коропського району Чернігівської області.
В якому році?
В 1927-му році, 10 лютого. Недавно мені виповнилося 91 рік, вже пішов 92-ий. Ну, я думаю ще поживем.
Дай Бог, дай Бог. Як, на Вашу думку, якими були причини Голодомору?
Голодомор я відчув, настоящій вже Голодомор дійсно в 33-му році, але голодувати прийшлось іще раніше. Чому? Батько і дядько, які мали спільний двір, уїхали працювати на підприємство. Остався дід і баба, невістські діти.
А коли вони поїхали працювати на підприємство?
Поїхали вони в 30-му році, да. Один поїхав в Кам’янське, він був модельщик, мав фах. А батько поїхав у Лєнінград (Санкт-Пєтєрбург счас називають), там працював. Дід не пішов в колхоз. Голодомор в чому заключався, чого голодувать начали люди? Спочатку ті, кого розкуркулювали. В селі були так називаємиє куркулі, середняки і бідняки. Куркулів по рознарядкє із села виганяли, вивозили в Сибір чи на північ, бо хати забирали, забирали в колгосп: хати ці розбирали, а там строїли колгоспне – амбари, сараї. То людей не було в селі їх, бо куркулів не було до 32-го року, а були середняки. Наша сім’я відносилась до середняків, тому що мала і коней, і корів, і, кроме реманента, була ще олійниця. Вот. Якраз при непі єйо реконструїровали. І хату построїли на два входи – на дві сім’ї, два брати, тож при непі ще, дуже гарну хату. Так хто в колгосп не йшов – накладали трудове завдання і так називались «люди-трудовики». Деякі мали ще там корову і коня даже могли мати. Но у середняків корови позабирали зразу в колгосп, так що уже діти не мали молока. Забрали корову, забрали уже по налогу і сіні, все забирали, і курей. Тому уже… недоїдали. Уже й землю забрали в колгосп, то бил только приусадєбний участок… то шо виращували – літо, то можна було жить.
Ми, діти, ходили виливати хом’яків. Нас три брата було, ну четвертий був ще менший, то він ще не ходив, а я вже ходив. Там дві нори завжди у хом’яка, то вже я на одній норі стою, а в другу наливають воду, уже з кийочком, щоб ударить. Так шо, були у діда голуби, так дід порізав цих голубів, то бабка було богомілка, так вона з дідом не розмовляла. А потім, ви знаєте, і не жила як ми переїхали в друге місце, то вона жила в одного сина, а дід в другого сина. От. Зате… Ну, собака пропала, дід каже: «Вовки з’їли». А то ми її з’їли. Ну вот, настав 33-ій, зима була, прийшли до нас… Ну, до того із хати вже все повиносили, забирали, меблі даже забирали – скрині, дзеркала, якщо були. В нас була велике я дзеркало пам’ятаю, тако більше росту чоловіка. Колись, кажуть, купили в пана, у нас в селі був пан один. А село було козаче, но било, дядько казав, біля 240 дворів, а із них дворів 30 було селянських, а то було козаків. Вони відрізнялись тим, шо даже садиба била розташована не так як селянське. Селянські виходили окнами на вулицю, а козаче – хата була у дворі, подальше від воріт. Ну прийшли комнезами і забрали все.
Це в 32-му чи в 33-му?
В 33-му, зимой. А потім кажуть: «Виходьте й ви». Вигнали нас на вулицю, на мороз, п’ятеро дітей, дві жінки, баба й дід. Куди йти? Казанок був, так мати схватила казанок, там каша була. Так ми її на вулиці, ще в дворі ми були, з’їли ту кашу, ато ще заберуть ту кашу (сміється) А куди йти? Ну родичі там прийшли дивиться, там ж виганяють.
А чому вас виганяли, хтось на вас щось доніс?
Да нє, за невиконання налогу, за невиконання. Описували, ото всьо позабирали. Не виконали – значить за невиконання.
А дідусь Ваш, Ви казали, не пішов в колгосп? Там якийсь відробіток, трудодні, він мав працювати?
Ну якщо працював у колгоспі, то там трудодні писали.
А він не ходив?
А в нас ніхто не ходив. Він казав: «Не піду у ті колхози».
А він дома просто був?
Вдома просто був.
Тобто, ніхто в колгоспі не працював з вашої родини – ні бабуся, ні дідусь?
Ніхто не працював. А якщо викопали картошку осінню, то його закапували, ховали. Дід ховав, ну тички якісь ставив, де заховано, щоб зимой вже вирити. От. Так… родичі сказали, шо отам виїхали в Кам’янське, одна з родичів сім’я, так переходьте туда. Отдали ключі і ми туди пішли. Прийшли ми туди, переночували. Знову пришли, «комнезами» називались, ну комсомольці там із штирями і то в дворі чи не схована там якась картопля, чи жито. Ну ті шо уїхали, вони тож закопали картоплю. І нашли ту картоплю, їхню картоплю. Ми вже там жили в цій хаті, то нас вигнали і з той хати.
Хоча ви навіть не знали, шо там була закопана картопля?
Ми не знали даже там. Вигнали нас до Десни. Наше село над Десною було. Там умерла одна бабушка, вона одна жила, так ми в ту пусту хату зайшли, а їсти шось треба. Ну я пам’ятаю, що дід наловив в’юнів, приніс тих в’юнів в хату, а вони розлізлись по хаті. Як вони живучі такі були. Так їли ці… дуже смачні блюда. Ну дальше шо робить? Мати каже: «Ну, діду, як ти хочеш…» А в діда було 7 сестер в селі замужем, так він ходив по сестрам і вони шось давали. Так я помню бабка принесла, в першій хаті, ще як ми переселилися, кілограма три гречки. А комнезами коли прийшли в двір, то кажуть: «Сідай отут узлик, сиди, дивись, не віддавай». То вони побачили той вузлик, спочатку картоплю найшли шо закопана, а потом забрали той вузлик з гречкою. І ото ми були вже в тій хаті, а їсти то нема нічого. Бабка по селу, дід по селу, шоб шось дітям, п’ятеро дітей.
То мати домовилась в якогось трудовика, шо в його була лошадка, санки. Та посадила нас на ті санки, да повезла в друге село до свого батька. А батько цей вже був в колгоспі, а син його був, можна сказати, революціонер, балтійський моряк. Він вернувся в 17-му році і ділив землю там, там ще в свого дядька забрав, землю поділив. От. Так шо так сказать його не трогали, діда. Так ми приїхали, так цей дядько із матерю поїхали в район, да в торгсіни попродали її сережки, да обручальні кольца, да купили муки вже на це золото. А батько прислав… з Лєнінграда, там був ще комєрчєскій хлєб, так він покупав той комєрчєскій хлєб, сушив сухарі і присилав нам сухарі в посилках. Вот. Ще ходили посилки як там. І ото ми там. Я захворів воспалєнієм льогких, коли там біля Десни були зімой. Нада було мене спасать. Так батько прислав гроші, шоб дід купив козу. Так дід купив козу, в когось не було чим вже кормить, а дід купив козу і ото значить нас троїх єщьо козьїм молоком поїв. Так вижила, вся сім’я наша вижила. А батько в тридцать четвьортом році приїхав, він хотів приїхать і в тридцять третьом забрать, але приїхав дядя (тож був в Лєнінграді). Дядя приїхав, а його арештували і посадили, отправили на канал «Москва-Волга». Так він (батько) побоявся приїхать в 33-ому, а приїхав даже ноччю в 34-ому. В отпуск приїжав дядя, а його забрали, потому шо він був у войну мав три креста – один золотий, два серебряних. І вони требували, шоб він віддав ці крести, а він сказав: «Я їх загубив». І його взяли посадили, і отправили.
То батько забрав нас на баржу, там був його двоюрідний брат, і відправив, поїхали ми пароплавом, і козу забрали, в Дніпродзержинськ (Кам’янське). І батько там пішов працювати слєсарєм на металургійний завод, а дядько там уже працював модельщиком в модельному цеху. Так шо там начали ми виживать. Там на роботі вже давали обіди, там вже гроші і тут пайок давали на карточкє. Так шо тут ми уже начали виживать.
А під час Голодомору чи відомі Вам імена людей, які померли від голоду? Так щоб Ви знали ім‘я людини з Вашого села, може сусіди, може якісь родичі, щоб Ви пам‘ятали імена. Хто помер?
Ви знаєте, шо от родичі небідні теж були, так вони всі виїжали. А от двоюрідний дядя, йому 20 років було, батьков двоюрідний брат, так його розкуркулили і його відправили в район, а там в вагон і в Сибір. А в нього був маленький хлопчик, дитина була, єщьо в люлькі, так його викинули на вулицю з люлькою. І ото він поїхав в Сибірь з дитиною і з жінкою. І дитина померла ж по дорозі. Так він хоронив її вже на станції, куда там його везли, ну біля Байкала – станція Хілок. Так він там хоронив цього синочка і він там остався і жить.
А як його звали, прізвище пам‘ятаєте?
Його – Степан Іванович Циба. Він жив останній час, три года назад тільки помер, три роки назад, йому було 100 років. Ну потім в нього ще було два сина і дочка. Вже в Молдавії. Так шо умирали, коли виганяли. А вигнали з хат і розорили ці хати. Вот. Там були садки, я ж їздив в це село, так там, де був хороший сад, то тепер ліс росте сосновий. Вот. Так вони куда виїжали? Деякі хто мали фах хороший, то їхали на проізводство, на підприємства, а деякі йшли на торфяниє розробки. Там кругом торфяниє болота і там в бараках жили, бо там тяжка робота, так шо там деякі і помирали. Так шо я тоді не інтєрєсовался хто вмер і шо, не питав. А я питав уже у дядька, так він казав, шо 47 дворів було вигнано з хати, розповзлись, каже, по всьому Радянському Союзу. Де вони, чи живі, чи вижили, чи ні? Отаке було.
А взагалі на вулицях Ви бачили шо померла людина, трупи? Ви бачили таке?
Нє, ну оце як пішли ми у хату, де оце бабка померла. Називали її на вулиці – Єшпарка. А наший двір називали Юткови, хоч наша фамілія були Циби. Юткови. А чого Юткови? – прадід якийсь там був бабкин, ім’я таке було. Так шо я таке не бачив. Вот. А в нас умирали… Все таки сім’ї багато помагали один одному виживать, но не доїдали, помирали малі діти і старі люди. Вот. Не так шоб в один день, місяць. Ну виїхать до 30-го року можна було, а коли вже паспорти (по моєму, в 33-му вже паспортна система пішла), то виїхати не можна було, на вокзалах забирали.
І повертали назад?
Назад, а то забирали і судили… А шо ми їли шо голубів, шо ховрахів. Я знаю, шо ходила мати ноччю відкопувать ту картоплю, шоб шо-то било їсти, ще до того як вигнали з хати. Бо тоже не було чого їсти.
А діти-сироти, якщо батьки померли, шось таке, не було у вас там дитячого будинку чи інтернату? От діти-сироти, хто ними опікувався?
Нє, не було. В селі, дядько казав, дворів було 240 там чи 230. Ну, він казав, 47 чи 46 були вигнані люди. Із цих 47-ми старі люди вимирали. Вот. Ну це ж так – в однім дворі там похоронять, в другім, вот. А так щоб люди вже на вулиці, в селі це такого не було. Картошки, дядько казав, шо виручила наше село картопля.
А картоплю шо не забирали чи просто заховали?
Забирали, люди закопували, ховали… Накривали соломою, копали ями, накривали соломою, затрушували, ставили якусь там вєточку, дід знав там і лісі закопали, у полі недалеко. Колись тьотя пішла, так її впіймав вершник і вели по селу, так мати каже: «Біжіть, хватайте тьотю за юбку («дядину» тогда називали)».Ми вибігли, за юбку не пускаєм, а він нагайкою нас… начав шльопать. І єйо закрили, там мельниця била в нас, так її закрили в мельницю. А шо нам робить? Закрили її там, а ми вернули додому в кажем: «Не пустили тьотю». І єйо там тримали цілий день, шо з нею робили – ніхто не знає. А шо хотіли, те й робили.
А якщо допомагали один одному, то, мабуть, таких випадків – вбивство або шось таке – не було? В принципі обходилися.
В нас в селі…
Або як померли, то трупи коня чи корови, таке теж не їли у Вас, бо змогли заховати картоплю?
Колхоз, колхоз наш виконував завдання. Йому дали трактора даже. А от в село, де ми поїхали до діда, там нічого колгоспу не дали.
Це в 33-му?
Да-да. За те, що він не виконував план. І я козу весною пас, так там старші діти приходили та кажуть: «Давай ми його з’їмо. Він такий кругленький». А я був ілі пухлий, ілі після запалення легень двухстороннього. Так це був такий розговор. Та я прийшов та кажу: «Мене хотіли з’їсти». (сміється)
А щось Ви чули про «закон про п‘ять колосків»? Шось таке чули?
А-а-а, то це шо ми ше ходили шукали колоски собирать.
А не можна було?
А їх не можна було. Ну якщо поймають дорослого, то прямо в тюрьму, кажуть, було. А в нас посилали дітей. Ми йшли, то один стояв на стрьомє, шоб дивиться з села, коли буде вершник їхать (вони об’їзд робили, ганяли), то шоб звук давать. То шоб там ми десь в кустах чи в в ровчаках ховались, шоб не видно було. О, так ми оце собирали колоски, обов’язково собирали, іначе не можна було і прожить.
Але не впіймали Вас, ні разу не впіймали?
Нє, не піймали ні разу. Ні разу не впіймали.
А якби спіймали, то що було б? Когось ловили, Ви знали такі випадки?
Ну, нагайками били дітей. А дорослих забирали і судили за розкрадання державного майна. Да-да, було таке. Це ми жили, шо колоски собирали. Вот. Но в нас двір був і вкінці двора були посаджені кльони так густо, а дальше ішла колгоспна нива, так нам гарно було собирать оті колоски. Ми тікали, ховались даже в своїм получається подвор’ї. А навершники їхали по дорозі, так шо видно було, дивилися. Так ми… виживали і цім. Ну шо було сховане – і жито ховали, і пшеницю – находили, забирали. Вот. Тим колхозам теж треба було їсти, вот. Нічого не виганяли з хат, коли ще був місцевий голова колгоспу, а коли прислали з другой області, то він уже тут не жалів нікого і ото виганяв строїть колхоз. Розбирали хати, нашу хату тоже розібрали і продали в сусідній колгосп, нову хату – гарну хату. А той колгосп школу зробив там… початкову.
А коли забирали продукти харчування, худобу, то, мабуть, речі якісь побутові теж забирали?
Забирали.
І одяг теж?
Забирали і кожухи. І даже з мого дідового брата прямо на вулиці забрали кожуха, розділи. Бо дядько мій одписував, я його попросив у 90-му році, кажу, напиши… Він в Мурманскє жив, а потім в Пєтрозаводськє, так він там остався і там помер в Пєтрозаводськє. А з ким він там виїхав в Мурманськ? Так його репресовали і пропав безвісті, де вони?… Кромє того, шо вигнали, а потім єщьо і там провєряли. Ага, куркуль. Висланий. Так його ще репресіровали. Де вони ділись – чи їх розстріляли чи потопили? Одні кажуть, шо потопили, другі кажуть, шо розстріляли.
А 46-47-ий, де ви були після війни?
А 46-47-ий це ж бил… батько ше мій бил в армії, старший брат в армії в 47-ом, а середній брат – він ранений інвалід, то бил дома і працював в організації інвалідів, яку отримували з Америці барахло якесь і утримували інвалідів.
Гуманітарна допомога.
Гуманітарна помощь. І там єщьо був на бухгалтера, на молочьном заводє бухгалтером працював. Так він іщьо, так сказать, жив нічьо. Ну, не жонатий ж був. А я був, мати я , бабушка і сестричка, 8 років сестричці було. То на карточку шо ми отримували – ото і їли.
А де ви проживали в 46-47-му році? Де жили?
Но це начало 47-го року. А мені повезло. Я вчився в технікумі, то дозволялося отримувати посилку до 10 кілограмів, можна послать справку комусь, я послав справку у Сибірь отому дяді і вислав 10 кілограм пшона. То я получив на сім’ю 10 кілограм пшона. І 500 грам на карточку я получав хліба.
Но не вистачало цього ж?
Я його отримає, а пока додому дойду, то я його вже з’їв.
Тобто, голодували, в 46-му році?
Голодували, тому шо очистки з картошки тож їли – сушили, терли, а потом блінчики пекли і такі вони горькі, но їли.
А як Ви думаєте, які причини голоду були в 46-47-ому роках?
Ну, может був і неврожай, я точно не знаю.
Но так нічого не забирали вже у людей?
Нічого не забирали, наоборот ми йшли в село і єщьо просили там кукурудзу, шось мати там міняла, шоб кукурудзу дали. А потом терли кукурудзу так як в окупацію, так і в 47-ом. Ну, мати пішла ще працювати теж на молочний завод. Так вона очистки, це де морожено котли, вона чистила, то я приходив і забирав оці очистки, а вони такіє вкусниє. Так шо ото ми так трималися. Брат коє-шо принесе із завода молочного. Так мені ще повезло – я отримав посилку і мене… як лучшого фізкультурника в тєхнікумі мене включили в украінскую дєлігацію для поїздки в Москву на парад фізкультурников. Шоб попасти на той парад значить із нашого міста набрали 5 чоловік, хто може на перекладині шо-то робить і акрабатом, о. Но я бил фізічєскі дуже кріпкий, то мене взяли, о. Повезли в Дніпропетровськ, там кормили два дні, пока заберуть, пока набрали групу. Покормили в ресторанах, а потім повезли уже отряд в Київ. А в Кієвє нас тут відкармлювали і тренерували два місяці на Черепановой горє на стадіонє Хрущова. Так а кормили нас в ресторанє. А ресторани на Крещатику ці були розбиті, а був цілий ресторан біля Владімирського собора там. А розмістили нас в Арсеналє, там билі старі казарми і от в цих казармах ми жили, а ходили тренеруваться на стадіон Хрущова. Обідать, завтракать і вечерять ходили аж на Владімирську горку ( то не на нову, біля Владімирського собора). Так шо надовго хватило. Я вопше щасливий чоловік… якщо я дожив до 92-го року, то я щасливий. Хоча Ви бачили в мене посвідченні, шо я жертва. Я прошов ряд… Рим і Крим, і чорні труби, Средню Азію. От. Кримських татар вислали туди, в Средню Азію, в Узбекистан. Так шо я бил мастєром, то в мене були німці, татари і чєчєнци. Так і мене отсюда вислали, нас четверо вислали туда. Я думав, шо закінчу я дуже гарно, ну не було в мене трійки, а все п’ятьорки і може четвьорки там декілька. Так я мав право, хто на відмінно і на хорошо закінчив, то міг вибирати направлення. От приходить направлення там 10 місць чи 20 – от перше відмінники вибирають.