- Місце запису: с. Тіньки Чигиринського р-ну Черкаської обл.
- Дата запису: 08.2018 р.
- Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
- Респондент: Тимошенко Катерина Тимофіївна, 12.1927 р.н. народилася в с. Адамівка (зараз не існує, в 1959 році затоплене водами Кременчуцького водосховища) Чигиринського р-ну Черкаської області;
- Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна.
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в с. Адамівка Чигиринського р-ну Черкаської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?
Тимошенко Катерина Тимофіївна. 16 грудня 27-го року.
А де народилися?
В Адамівці родилась і в Адамівці жила. Не дуже довго там жила, бо потом нас виселили, бо море запустили. Тоді Рацево – в Рацеві жила. А потом приходилилося собі шукать місця другого. Так між людьми жила, так і робила. І мені неплохо було коло людей.
Як звали батька Вашого, матір?
Тимофій Михайлович і Килина Оксентіївна.
А прізвище батька?
Мого батька? Та подождіть, придумаю… Смага.
І маму Смага. А брати, сестри у Вас були?
Нема нікого – ні братів, ні сестер, ні дітей – нікого.
А були брати, сестри?
Двоюрідній брат єсть сійчас. Рідних не було і нема. Оце вони мої найрідніші, і я так з ними і живу, і буду з ними жить.
А батьки де працювали?
Мої? Ну батьки працювали… знаєте война там, голодовка, то воно було там по всьому світу. Потім война і тоже так приходилося трудно. Ну вже як стало трохи на мирі, то жили вони в селі Тіньках. Так і я трохи знать почала, понімать. То було всякого, бо всяке ж время було.
А в колгоспі працювали?
Працювали. І добре працювали – не боялись ніяких робіт. І я все життя прожила на трудних роботах і любила я роботу.
А Ви теж потім в колгосп пішли працювати?
Да, в колгоспі працювала.
А батьки йшли в колгосп добровільно чи примушували?
Нє, добровільно йшли, з охотою йшли. Воно тоді понімаєте таке время було – трудне время. Люди дуже страдали, всякого було. Хто боявся мо, то таке… Наші батьки йшли.
Колективізація як проходила у селі? Люди здавали свою худобу, реманент?
Як у кого. Люди деякі тако з охотою йшли, а деякі, то сумнівалися. Всяко було. Хто дуже розкішно жив, то може і боялися йти в колгосп. А хто же ж так, то приходилося всякого.
А хто розкішно жив – це куркулі?
Да-да.
То що з ними було, як вони не хотіли віддавати своє?
Ну це я вже можу сказать, бо вже мені тоді сім років було. А були такі, знаю, що були такі багаті люди. Но мої дід та баба, вони чим багаті були? Ну була сім’я, обходили себе. Яка шоб там фабрика була чи шо, то не було нічого. А особенно як люди жили – по простому.
А були такі випадки, що приходили і забирали продукти харчування? Активісти сільські приходили?
Ну було. Да-да, було. Тільки це я мала була.
То ми про це і запитуємо. Приходили до Вас додому?
Приходили.
А двоє, троє приходило? Скільки їх було?
Та двоє і троє було. В начали обшуки, начали шукать. Що вони шукали, то вони нічого не найшли.
А вони шукали що – продукти?
Усього, що найдуть, то вони все забирали.
Що вони забирали?
Ну такого нічого вони не обнаружили. В нас лишнього не було нічого.
А з одягу могли щось забрати?
Ні, коли воно це було… Одяг дуже бравий у діда, у баби, і в моєї матері було, ну так позбували все на харчі.
Ну правильно, це ж голод був і позбували на харчі. А до голоду щось у Вашій хаті забрали?
Не знаю, не помню я такого, щоб забрали.
Ну а голод сам пам‘ятаєте?
Та трошки знаю. А як я знаю… Я особенно, то я не голодувала. Мої батьки й діди жили так по нормальному, ше дід їздив на полтавську сторону щось там заробив і привозив для нас. Но вже не розкішно тим жили. Це я найбільше знаю і довго мені мати згадувала, що там їла, дала там кусочок хліба, що до хліба. А я сиджу: «Якби мені ше трішки». (сміється) Вона мені довго згадувала: «А ти забула як ти просила?» Кажу: «Просила, бо їсти хотілось, а сійчас в нас їсти є шо. Я ні на шо не обіжаюся» То таке трохи, що запомнила.
А другі голодували?
Та понімаєте, щоб я бачила, що це там голодують… Ну а чула, що там щось печуть – їжаки ловили, їли… Оце так чула. Ну бачить, я його не бачила. А це так розговори були, я знаю.
А не бачили ніколи, щоб на вулиці хтось помер від голоду?
Не бачила.
А з чужих сіл може приходили люди, щось просили?
Ходили, ходили люди, просили. Бо була моя мати (ще молодою мати була), то було щось дасть комусь, хоч трішки шось. В нас і коровка була, ото ми з тим виживали, що корова. Людей піддержували і самі не голодували. Значить не дуже ми такого горя зазнали. Ну а знаю, що люди дуже страдали.
Ви кажете, що міняли речі на їжу, на продукти харчування.
На те, що їсти, бо було ж таке в моєї матері всякого такого добра. Все гарне було і все вона збула. Один платок тільки оставила для мене, щоб хоч платок був.
А куди ходила міняти?
Ну, на полтавську сторону більшість ходила, ото туди через Дніпро…
А звідти вони продукти привозили?
Да-да, продукти в основному. Якщо хліба привезли…
Це в 32-33-му?
Да, це в ті годи були, трудненькі. А потом вже як 47-ий год, то було трошки легше. Хоч і була голодовка, но всьо равно… Хто робив, то таки по трошку давали з колгоспу.
А тоді нічого не давали?
А тоді нічого.
А годували колгоспників в 32-33-ому?
Да, це я помню. Ще столи стояли довгенькі, це я помню, сідають люди і вже ж туди щось носять.
А за трудодні їм щось давали – так щоб додому занести, дітей нагодувать?
Ну в те время ну як… робили, але не було чого давать. Давать було шо, но не давали. Було шо давать – врожаї були.
Але вони вивозились? Все, що родилось на колгоспному полі, вивозилось?
Да, вивозили, вивозили… Труднощі пережили, сьогодні не можна сказать що трудно. Трудно тим, що молодим для кого роботи немає, то це трудно. А нам старим вже копійку дають, скільки нам треба, так ми і проживаємо.
А якийсь дитячий будинок чи патронат, чи яслі були?
Було це. Бо в нас через дорогу був патронат. Я ж тоді ше маленька була, а було бігаю туди.
Це в Адамівці?
Да-да, в Адамівці. Трудно жилося і в патронаті.
Ви бачили тих діток? Вони були худенькі? Чи їх годували гарно?
Та так не дуже і одіті, і не дуже ж довольні, щоб їли. Плохенько одіті були.
Це в 32-33-му?
Да.
Це їхні батьки від голоду померли, що залишились діти?
Мабуть да, мабуть, з голоду. Ну я дуже тако не скажу до точності. Ну, патронат знаю що був. Через дорогу жили, ходила туди гулять.
А багато дітей було там?
Нє, їх і небагато було, а всьо равно воно ж населення невелике було. Вроді і сім’ї були, але не рясно, не густо дуже були. Там сім’я одна, а там друга – ріденько…
А школу пам‘ятаєте?
Пам’ятаю, бо я ще і мала була. Вже діти пішли в школу, а я ше мала була. А мені вже нема з ким гулять. Мати на роботі, а я пішла з дітьми в школі. Приходять батько й мати, я ж розказую, радію, що я пішла в школу. А тоді каже мати: «А що ж нам робить? Йди, батьку, до вчителів та балакай, що ж воно буде». А вони согласились: «Хай буде». А батько каже: «Вона ще молода, тільки 7 років». Діти ж пішли у 8. Каже вчителька: «Нічого, походе год, якшо не той, то на другий год останеться, буде їй легше». То так до семи класів і ходила, так і переходила. Не дуже так відмінно, а середньо вчилася.
А у класі багато у Вас дітей було?
Ні, я одна в моїх хаті.
У школі в класі?
Нє, небагато.
А скільки приблизно дітей було в класі?
У школі? Та тако 10-15, туди далі, то 30.
Коли старші класи, то 30 було?
Да-да.
А щось пам‘ятаєте про закон про п‘ять колосків?
Ну да, вроді ж да. Вроді ж таке було, що судили за ті колосочки людей. Це так я тільки помню, що було кажуть: «Шо ж там діти назбирали, а так вже судять». То вже батьків судили.
А дітей?
Воно ж діти, нічого не наказували дітей.
А поля охоронялися?
Да, охоронялися, но люди йщли, хоч гірко, хоч як… А йшли та колосочки збирали.
Це виходить крали з колгоспного поля?
Да, но таке було шо і на токи… Це ж іде далі, то токи образувалися, зерна навозили, то люди було підкрадалися і на тік. То вже як уловиться, то дуже наказували.
Але ж крали, бо голодні були?
Да-да, їсти ж хотілося.
А наказували як, може пам‘ятаєте?
Батьків судили. А шо воно як, то не знаю.
А можливо було таке, що людина людину з‘їла – людоїдство? Щось чули таке?
Шо люди людей їли? Ну були розговорили…
Були розмови? То може щось пам‘ятаєте?
Но не приходилося щоб я шось бачила, знала. Но розговорили були.
Ну а які розговори? Про кого?
… Да, трудне діло пережили. Сійчас не можна сказать, що трудно, бо всьо равно ж государство помагає. Одна біда, що роботи для молодих нема. Бо щоб робота, то і копійка була б. Бо як роботи нема, то копійки нема.
А в голод 46-47 рр. як було?
Ну в мене батьки ж дуже робили, заробляли, потрошку заробляли. То і я потім робила. Вже як 8 березня, то подарок дають, а ми ж такі раді. Ну трудно було, а якось роботи не боялися. І тепер не боюсь, тільки шо здоров’я нема, роботу я люблю.
А Ви все життя в колгоспі працювали?
Да. Я на животності – зразу коло телят, бо я коло колгоспу жила і ото до телят ходила. Полюбила маленьку теличку, вона моя красуня, я її піддержую, вона жде, коли я прийду. Оце в мене перве. Красуня моя була, поки пішла в общий загін, вже нема в мене тої красуні. А вопше любила я, бо дівчата ж більші робили, я ходила до дівчат гулять… А жила через дорогу, так мені було харашо. Я так і робила: то зразу коло телят, а тоді до коров – доїть вже пішла. І тоді ше на свинарню схотілось, корови покинула. Це я з чоловіком жила, то він каже: «Тобі на свинарні легше буде. Йди вже хоч на свинарню, бо я знаю, що ж корови доїть важче і годувать». Пішла на свинарню, не злякалася, нічого. Робила і любила роботу хоч яка вона була – не пахуща була, но робила.
Десь Ви їздили на виставку досягнень?
Та бувало.
А куди їздили?
Та я вже чогось позабувала.
У Київ?
Да.
Це як на свинарні працювали, то їздили в Київ? Чи як коло телят працювали, то їздили в Київ?
На свинарні. Воно чогось, канєшно, багато згадується і багато забувається.
На дошці пошани були?
Була.
…
То в Адамівці Ви не знаєте, хто від голоду помер? Вижили всі?
Нє, були такі, що помирали. Тільки, шо я не можу сказать, хто вони.
Прізвищ Ви не знаєте?
Не знаю.