1. Місце запису: м. Київ, вул. Лютеранська, 6
2. Дата запису: 07.2019 р.
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Міляєва Людмила Семенівна, 13.11.1925 р.н. народилася в м. Харків
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в м. Харків.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтеся, будь ласка.

Міляєва Людмила Семенівна.

Коли Ви народилися?

Народилася я в 25-му році. Я академік Академії мистецтв України (Національної академії мистецтв України), доктор мистецтвознавства, професор Національної академії архітектури… нє, Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури. Я там працюю вже 56 років.

А дата народження? Уточніть, будь ласка.

13 листопада.

Давайте з дитинства розпочнемо. Де Ви народилися?

Народилась я в Харкові.

Про батьків трішки розкажіть.

Значить так, батько – художник, мати – висококваліфікована хірургічна сестра.

А як звати їх?

Ірина Федорівна Міляєва і Семен Матвійович Міляєв – батьки.

Ви в сім‘ї одні були?

Одна, одна.

Відколи Ви себе пам‘ятаєте?

Я пам’ятаю себе з трьох років. Але в основному, якщо так простежити що я пам’ятаю, в основному пам’ятаю, коли ми десь відпочивали, коли були найбільш якісь екзотичні враження і я то пам’ятаю. Наприклад… пам’ятаю наші виїзди з Харкова з мамою… Пам’ятаю наш відпочинок.

Десь далеко їздили?

В межах України їздили.

До моря?

До моря їздили. Потім їздили… взагалі в 37-му році ми виїхали на Полтавщину, під Полтаву і нам там дуже не сподобалося, бо з одного боку дуже красива місцевість, а з другого боку базар в Полтаві. Коли йде дощ, то отак по коліна грязь, не можна нікуди… І якісь там були несимпатичні люди.

А що Ви пам‘ятаєте про Голодомор?

Я ж була зовсім малою дитиною, але я дуже добре пам’ятаю. Річ в тому, що ми жили в так званому доходному будинку, де не було центрального опалення і палили вугіллям. Вугілля не було, дуже важко було дістати. І перше, що я пам’ятаю, це холод. А холод був подвійний через те, що холод і голод. Харків – столиця, а зникло все з магазинів. Дуже маленький, не знаю скільки грамів, хліба видавали по картках на людину. І був такий контраст – з одного боку пусті магазини, а з другого боку існував так званий торгзін – «торговля с иностранцами». І  там було всього вдосталь, що хоч – починаючи від взуття, тканин, вовняних виробів, кінчаючи ікрою, маслом – ну все, що хоч. Але для того, щоб там щось купити, треба було здати дорогоцінний метал, або каміння. У нас особливо дорогоцінностей не було, але були ще родинні срібні ножі, виделки, ложки. І спочатку ми носили це туди. Приймали це все на вагу. Навіть якщо ви принесете якийсь шедевр фаберже, там його зважать і не будуть звертати увагу на те, що це шедевр, а просто вам скажуть: «За цю вагу ви маєте оцей талон і можете на нього купити». І що купували? Купували якусь крупу, звичайно, найдешевшу, то було пшоно, і олію. І з цього  щось таке варили. Ну спочатку пішли наші оці срібло столове. Згодом його вже не стало. А грошей, те що батько і мама  заробляли, то були якісь… за них не можна було нічого купити. Ми ходили на базар. А жили ми в так званому Нагорному районі – це центральний такий район. Це я зараз так прикинула, що наша вулиця була дуже  маленька. В нас був останній будинок 22 і на цьому боці вулиці не було великих будинків, а це були старі двоповерхові, трьохповерхові будинки. І ця вулиця була перпендикулярно до центральної вулиці Сумської, треба було перейти дорогу, піти трохи далі і був там так званий Сумський базар, він був огорожений парканом. Я пригадую як ми з мамою ходили на той базар і навколо паркана лежали трупи, їх не встигали вивозити. На базарі ми купували в дітей, бо повно було дітей бездомних і вони мабуть десь воровали. І ми купували кілька шматочків якогось хліба у них, потім приносили додому і було таке приладдя (не знаю чи ви чули) керосінка і все готували на цій керосинці. І мама клала на ту керосінку, щоб воно піджарювалось з одного боку і другого, бо коли почався голод, то почалася епідемія брюшного тіфу і сипного. Бо воші оце розвелися, бо повно було голодних і бездомних людей.

Згодом… Тоді не модно було носити такі великі прикраси. В мами була коробка з гудзиками і серед них були серьожки, обручки якісь. І ми з мамою серед оцих всяких гудзиків виймали то і несли до того торгсіну. В цей час в Ермітаж продали багато дорогоцінних картин – Рембрандта, Тіціана, Веласкаса. І завжди нам казали, що за ці картини дуже важливі були гроші, які треба для будівництва, індустріалізації. Зараз я прочитала, що це були мізерні гроші, порівнюючи з того, що зібрали з того торгсіну. Тобто, голод заставив людей віддати все.

І коли в нас вже все закінчилось, я пам’ятаю як я зранку встала, а в нас перед домом лежав труп голодний, опухший. І холодно, їсти нема чого і батько зненацька каже: «Сьогодні в нас буде пшоняна каша». Мама каже: «А звідки ти її візьмеш?» А річ в тому, що в торгсін не дозволялося нести вироби радянських часів, а були ще срібні рублі радянські і їх там не приймали. А батько був членом профспілки робітників мистецтв – РАБІС (роботнікі іскуств). І власне це під час непу було зроблено дуже гарним художником  (я була мала, може він був меншим, ніж мені здавалося) отакий (показує) значок. Срібний значок, на ньому була емалєва театральна маска (бо ця спілка об’єднувала і театральних митців) і палітра з пензлями. Батько поклав цей значок на ту керосинку. Він взяв чавунну праску, молоток і розбив то все – просто як кусок срібла. Оце срібло ми віднесли, там же не було ніяких відзнак, що то було радянських часів виріб. Срібло те ми здали на вагу і мали ту пшоно на кашу. Оце я дуже добре пам’ятаю.

А багато дали за тей значок?

Кіло, мабуть, пшона за такий клаптик срібла. Давали мінімум.

А як відбувався цей обмін? Ви приходили в цей торгсін і відразу вам давали продукти  чи виписку лише давали?

Ні. Там спеціальний був відділ, куди зразу стояла черга і кожен здавав свої ці прикраси чи шось таке – срібло чи дорогоцінності. Там була вага і важили. І відповідно до того, що показувала ця вага, видавали такий талон. І ви могли за цей талон купити що завгодно, але вистачало тільки на олію і на кілограм того самого пшона.

А сам магазин з продуктами в тому самому приміщенні?

Так, але в іншому відділі. Уявіть собі такий супермаркет, в якому все.

А черги були?

В тому магазині не було черг. Черги були для здачі цих дорогоцінностей, там була невеличка черга, а в магазині самому не було черг.

А селяни теж приходили?

Ні, не приходили. Мабуть в них не було що принести.

А хлібні черги були, це до комерційних магазинів?

В комерційних не було хліба, в ці роки не було комерційних. Я пригадую комерційний хліб тільки був тільки під час війни, коли була фінська війна, перед війною. І комерційний ще хліб був у 47-му році, за ним були великі черги. А тоді не було ніякого комерційного хліба. В магазинах державних нічого не можна було купити, абсолютно були пусті. Нічого не було. Воно так виглядало, що, крім хліба, нічого. Невеличкий там клаптик хліба, який на кожного видавали.

А картки на харчування в столовій не видавали вашим батькам?

Не було ніяких столових. Ну на разі я не знаю. Може вони і були десь, але для такого вільного люду як художники не було нічого. В школі не було. Я в школу поступила і в 1-2 клас майже не ходила, вже поступила у 3-ій.

А в якому році?

Якраз в 33-му році. Бо дуже важко хворіла. Бо перед тим було таке виховання, майже домашнє. 30-ий, 31-ий, 32-ий я ходила в так звану до німкені. Було декілька груп німецьких, була така система Фребеля – система індивідуального виховання. І в групі було тільки 5 осіб. І всі заняття, які проводила з нами вихователька, проводилися індивідуально – тобто, кожного окремо вчили читати, писати. Єдині такі загальні заняття були музикою. Отам ми танцювали, якісь німецькі пісеньки співали. І вона давала настільки широкий діапазон знань, що коли я оце пропустила 1-2 клас і поступила в 3-ій, то мені не було чого там робити, бо всі початки географії, ботаніки я знала від своєї Вєри Едуардівни.

Мій чоловік був старший мене на 10 років. Він розказував, що він в цей час вчився на архітектурному факультеті в технікумі. Жив він на Печерську і там, якщо ви може знаєте, Собача тропа. Там зараз такі просто сходи. Це район Печерського базару, там такий магазин «Шайба» і там можна просто спуститися на Бессарабку одразу. І він там спускався. Він йшов рано, ще було… Ну знаєте як взимку дуже пізно розвидняється, ще така напівтьма, йшов до тєхнікума  пішки і бачив як з цієї анатомки підводами, як дрова, везли ці заморожені трупи. Зранку близько шостої вивозили їх кудись, ховали.

А куди вивозили?

Якщо не дай Бог запитати, то ніхто не скаже.

А в Харкові ви знали куди вивозили?

Ну розумієте, якщо тут йому було, він 16-го року народження, то він же був старше. А мені було тільки 7 років.

А потім не говорили?

Ні, в сім’ї взагалі ніколи про це не згадували. Нє, згадували. Я вам скажу більше того, що оце коли ми приїхали вперше в 37-му році під Полтаву, то таке село Нижні Млини (зараз це вже Полтава) там були декілька забиті вікна дошками хат. Там жили… Ці хати всі обходили здалека. Там жили людожери.

Вони там під час Голодомору жили?

Так.

А потім там вже нікого не було, просто люди обходили стороною?

Да-да. Покинуті були ці хати, ніхто туди навіть не підходив, бо такий страх у всіх був. А колись хтось закинув – а що ж українці такі слабкі, що їх отак морили голодом, а вони мовчали? А в мене був колега, з яким я дуже багато працювала, працювала не в одній установі, а просто ми займалися спільною справою. Це такий відомий наш вчений Григорій Никонович Логвин. Він на 15 років був старший мене. То він сказав: «Ніхто не уявляє собі що таке голод. Бо коли починається голод і людина голодна у неї ламається психіка, у неї психіка вся зосереджена на одному – щось поїсти, більше нічого. Розумієте? У нашому селі Запсіллі навіть розказують у того з’їли брата, у того когось ще з’їли. Розумієте? Жах. Бо забирали… Якщо в пляшці залишалися якісь зернятка для того щоб трошки висіяти, то забирали все вщент. В селі нема майже жодної родини де б половина не померла. Але зараз вже нема цих людей, які б могли розказати.

А в 37-му році, коли Ви приїхали, що побачили? Були пустки? Можливо когось переселили? Яка ситуація була?

В 37-му році, коли ми приїхали не в Запсілля, а в ці Нижні Млини, там було все гаразд, бо це було село біля Полтави. Був великий врожай. І взагалі в 37-му році всього було повно.

Я маю на увазі те, що лише 4 роки пройшло після Голодомору, наскільки село відновилося? Як змінилася ситуація?

Розумієте, ніхто ні про що не розказував. Бо ми пройшли оцей голод і одночасно з голодом ми ввійшли в терор. При чому цей терор він торкнувся не тільки інтелігенції, він торкнувся всіх верств населення і тому в кожному селі, так само як в кожній родині завжди дуже мало хто розказував стороннім людям про щось. Я можу навіть сказати, що років 15 тому я тільки дізналася (то були близькі нам селяни, бо в нас вже повно друзів в цьому селі вже), я тільки дізналася, що його німці хлопцем вивезли і він дуже жахливо працював у соляних шахтах. А потім їх звільнили, то всі були в Сибіру. Жінок якось відпустили, а всіх хлопців і чоловіків, всіх відправили в Сибір. І навіть оцей наш приятель, близький мені, не розказавав.

Наскільки люди були залякані. Заборонена тема, не говорили про це.

Ну просто страх був перед радянською владою, страх був до останнього часу.

А коли у вас закінчилися мамині прикраси, значок той, а далі як ви харчувалися?

А далі виявилася одна така дивовижна річ. Мама була дуже практична та оптимістична людина, абсолютно не активна соціально. Взагалі в мене батьки…  батько був безпартійний, а мати тим більше. Але вона пластична була, вона завжди могла пристосуватися до обставин. В неї були гарні руки і вона якось почала допомагати батькові, якщо в нього були якісь шліфтові роботи і бистро навчилася дуже добре писати. Приходить і каже: «Я влаштувалася на роботу» – «Куди?» Це вже були десь останні пів року голоду. Каже: «В магазин «Комунар». «А  що то є?» – «То магазин для партійного начальства» – «А що ти там будеш робити?» Продавати мама не вміла. Каже: «Мене взяли, щоб я писала різні прейскуранти. У них весь час поступають нові товари і я маю це все писати. Але я домовилась, що грошей мені не треба, а щоб ви мені оплачували продуктами». Не уявляєте, в тому магазині було все, буквально все. Навіть якось я досі пригадую смак… привезли цукерки «П’яна вишня» в шоколаді. Я мама приносила повну корзину і це нас виручило в останні місяці цього голоду. А потім все різко змінилося, з’явилося все в магазинах, але почався такий жахливий терор, що просто жах. Не було жодної родини, яка б не постраждала.

Ви кажете, в магазинах все з‘явилось, а у вас була можливість щось купити? Гроші у вас були?

Батько ж заробляв, а тоді ж гроші нічого не важили. У вас були гроші, а на ці гроші все рівно нічого не можна було купити.

А документи отримали Ваші батьки?

Ну коли оце була паспортизація в 36-му році, то отримали. Це тільки в селах не давали документів, а в місті всі отримували паспорт. Я про це знаю, бо в мами переплутали ім’я, по батькові і рік народження. І вона так раділа, що зробили її на 10 років молодшою, що вона така молода. А коли прийшла нагода отримувати пенсію, то тоді вона схаменулась: «Яка пенсія? Ти така молода».  І тоді почалася така епопея. Ми вже тоді жили в Києві. Щоб отримати в Харкові документи, де рік народження. Мама все таки добилася, щоб змінили їй рік народження із 12-го (1912) на 2-ий (1902)

А родичі у вас були?

Уявіть собі, що родичі в нас жили в Пітєрі і вони поняття не мали про те, що у нас голод і ми не мали права написати, бо нас могли заарештувати за це.

Там батькова родина була?

Батькова, у мами не було нікого. В мами був донський полковник батько, мати була (не знаю чому так сталося), але я її не бачила. Мати виховувалась у батька в Ростові-на-Дону і познайомилась із своєю мамою тільки, коли їй було 19 років. А то була батьківська родина в Пітєрі. Ніхто не знав. Знала тільки ( це ще до приходу Гітлера жила в Берліні) старша сестра батьківська, яка емігрувала і жила в Берліні. Бо вона якось нас підтримувала і вислала нам гроші німецькі, а вони ходили в торгсіні.

В 33-му?

Нє, в 32-му, бо в 33-му вона виїхала до Франції. А тоді вона ще була в Німеччині. А найближча сестра батька і брат, який жив у Москві, ніхто не знав нічого. Не знали, що ми голодуємо, абсолютно нічого не знали і нікому не можна було написати.

А на вулицях міста багато було трупів? Багато дітей жебракувало?

Да, діти жебракували, повно було якихсь злодіїв. Я пригадую як ми жили на останньому поверсі, а над нами було горище і на горищі всі вішали білизну. Не вішали як зараз у ванній кімнаті чи на балконі, а вішали на горищі. І мати каже батькові: «Знаєш, там хтось ходить. Піди і подивись хто ходить по горищу». Заходить батько на горище і бачить людину, яка знімає білизну і складає. Батько був сміливою дуже людиною і схопив його і повів до міліції. Веде, а той каже: «Не так швидко, бо я задихаюсь». А потім з’ясувалось, що задихається, бо він на себе надів кілька мокрих сорочок. І ото батько так піймав злодія.

А головне що повно було дітей-сирот, які жебракували, крали все що можна, продавали ото на базарі.

А про голод 1946-1947 років розкажіть нам.

Про 47-ий я майже нічого не знаю. Я знаю тільки, що було дуже погано в селі і до нас приїхав хазяїн, в якого ми знімали кімнату в селі, Михайло Тарасович Демидко, щоб ми допомогли. А в нас самих нема нічого – і грошей нема , і тоді мешкання ще не було. І батько пішов (був такий відомий художник Глущенко Ніколай Петрович), він пішов до Миколи Петровича. А він був завжди з грошими, бо його дуже купували гарно, держава купувала. Він приїхав з-за кордону, він був емігрантом, приїхав з Франції. А тепер з’ясувалося, що в нього дуже цікава така шпигунська діяльність. І Микола Петрович батькові дав грошей, позичив. Ми дали Михайлу Тарасовичу і вони якось вибралися з цієї… А в них загинув син під час війни, оцих наших хазяйнів. То був голод, але не такий страшний як перед тим. Причому був голод в 21-22 році, потім 32-33-ій, а потім в 47-му.

В тому селі з голоду ніхто не помер в 47-му?

Не знаю. Мені здається, що ні, що якось викручувалися люди. Бо не було такого грабування. При чому це був неврожай. А тоді ж (в 1932-1933 рр.) був врожай, його штучно все позабирали, то дійсно був Голодомор. Не просто голод, а Голодомор, щоб знищити селянство українське. А майже всі наші знайомі так само бідували в ці роки. Інтелігенція дуже бідувала в Харкові, но ніхто не помер, воно не було на такому вже рівні як в селі. А в селі просто то була біда. А трупи просто я сама бачила, дівчинкою бачила. То мене завжди дивує як люди трошки менші за мене кажуть, що не було терору, що було так добре при радянській владі. Терор був в 37, 38, 39-му році, потім після війни 48-49-ий поки не помер Сталін. Потім знову треба було винищити інтелігенцію українську, російську, коли з’явилися дисиденти. А тепер кажуть про щасливе життя за радянських часів.

Як Ви думаєте, в школі треба розказувати про Голодомор?

Треба якось обережно. Мені зараз дуже важко казати, бо я бачу як мій правнук, наскільки вони інші. Певний час змінювалися генерації і вони дещо були подібні. Зараз, у зв’язку з інтернетом, це зовсім інші діти… зараз дуже важко дітям то все розказати, бажано, але не знаю як. Діти книжок майже не читають.

1. Місце запису: село Гребінки Васильківський район Київської області;
2. Дата запису: 06.09.2018 р.;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Муха Микола Савович, 25.10.1925 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Вінсталах Гребінківського району Київська область (сучасний Васильківський район).

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

Муха, фамілія моя, а звать Микола Савович.

Коли Ви народилися?

1925 року, ну осьо скоро в жовтні мені буде мої іменини.

В жовтні, якого числа?

Ну цього числа, 25.

25 жовтня?

Да, 93 роки буде мені.

А де Ви народилися?

У селі Вінсталах, тут, рядом село Вінстала, був колись Гребінківський, а зараз Васильківський район, Київська область.

Батьків як звали?

Батьки мої селяни, в селі жили, Вінсталах, трудилися там. Вот, хліб вирощували, були й таке шо не було в їх хліба, його вирощували, а його не було.

В сім‘ї ще діти були? Брати, сестри?

В мене були брати і недавнечко в цьому році я поховав сестричку Люсю, яка прожила восємдесят з лишнім років, восемдесят шість. А був Василь, брат, загинув на фронті. Петро, у війну тоже загинув, 27-го. Ну а я серед їх остався один.

Ми хочемо запитати Вас про Голодомор, про 1932-1933 роки і події перед Голодомором. От, наприклад, про ваших батьків, вони працювали в колгоспі?

Працювали.

Коли вони вступили в колгосп?

Вони вступили, можна сказать, зразу. Тому шо в їх не було нічого, а тоді, знаєте, а тоді в колгосп спершу приймали бідняків. Бідняків, тих которі наче нічого не мали і которі розуму не мали. Брали їх і оці бідняки і вони працювали в колгоспі. Спершу працювали-працювали, а платить ніхто, де ж воно. Прийшли  такі, що тільки керувать, а не, матеріально якусь не складали і получилось так що у тих колгоспах люди, згнали їх, а толку з його нічого, ніякого не було.  Люди цього от, і як наслідок того одна голодовка, друга голодовка, третя голодовка, ну і вже ж ждали і четверту, но не дождалися. От наша країна багата на голодовки, багата. От таке і в тому числі і мені трошки прийшлося в голодовку прожить, правда, я в одну голодовку 33-го, 32-33-ій. А в 47-му році була ж ще одна голодовка, то тільки не кажуть. То я в армії служив, солдатом в Німеччині, а там, там ніякої голодовки не було, там ми не відчували що це голодовка, там батьки твої без картоплини сидять, таке.

Розкажіть нам, як почався голод, в 32-му, чи коли? Коли ви відчули голод у вашій сім‘ї?

Його відчули зразу, зразу, цей ще раніше. Тож людей розбивали, розкуркулювали, воно вже почалося, той голодовки.

Десь в який рік? Коли розкуркулення було?

30-ий. Коли начали колгоспи робить, ото вже й таке ж воно пішло, недоїдання, не до цього, розруха, не топить, нічо їсти немає.

А про розкуркулення розкажіть? Сім’ї, які були розкуркулені, може ви когось пам’ятаєте?

Да, а от про розкуркулення, я вам розкажу. У мене супруженка – Ганна Григорівна розкуркулена і село Пінчуки рядом.

А прізвище?

Литвин, ну вона Муха зараз.

А дівоче?

Вона Ганна Григорівна, а фамілія була Литвин. Вона в Пінчуках, село, село було заможне, люди багаті, коней оце самі кращі були. А в її батька була хата, був керет оце знаєте шо коней ганяють та січку ріжуть, ну і корова була, телиця була, плуг був і двоє коней було. От його оце пощитали, шо він куркуль і нада забрать оце все в колгосп, а їх вигнать з дому. Вигнали їх з дому, а за хазяїном начали ганяться, так він втік і опинився в Києві, бо бачив шо всьо. А її з чотирма дітьми, бабу, її Христя звали, вигнати і хату перебили отако на скло і сказали : «Тільки куркулька зайдеш, так голову одрубаємо». А вечір прийшов, ніч прийшла, ну куди ти дінешся, немає нічо. Ну пішла з дітьми і отбили то, шо вони за цьо і всьо. Як на другий день приходять: «Ах, то ти куркулька, тут знов?» і взяли вигнали, піч ломами розбили, що вже не топить, бо вже холодно було і йди куди хочеш. Це так могли зробить.

А прізвище цих людей?

Ах прізвище, там були ті ж активісти, які ходили, видирали з горшків.

Це вашої жінки батько, так? Куркуль? Як його звали?

Моєї жінки батько – Литвин Григорій, а її – Христя було. Отаке.

А у вашій сім‘ї як переносили?

Дуже важкі роки, усі дуже важкі роки при радянській владі. Це я тільки не знаю як можуть оце зараз люди, ті которі не жили і которі можуть шось добре сказать, чим вона та радянська влада здобувала собі славу, чим, ну чим вона могла себе показать, да ні кроме репресіями, Голодоморами і всім. І це не тому шо я, я. А дальше можна..  А ну ви на запитання чи ще щось казати?

Давайте ще трішки про Голодомор, а далі про все?

Ну давайте.

Про Голодомор 32-33 роки, до вас приходили бригади, буксирники, активісти? Розкажіть про це.

Приходили, ширяли, шукали. У нас було трохи, цього, зерна. Вот. Ну де ж його сховаєш як вони приходять і цю кажуть, батько хата і на хаті було таке шоб тепло було, там таке полова, ну таке все, глина  там всьо. Ну вобшем було таке. То вони взяли туди на гору, під два мішки там розсипали, а тоді тим сміттям перемішали  і зверху цю. Бо по чердаках же ж шукали, шукали, перше ж куда у погреб йшов та там поруч на чердаку в тебе там, в коморах, кругом шукали, приходити, та в людей даже з горшків цю. Та тей бригади  були, та то страшні роки, дуже страшні.

А що це за люди були, оці активісти, це односельчани?   

Це односельчани, ну приєде там може, свої, бідняки до куркулів, це ж куркулі там щось мали, то вони. А я нічого не мав, бо він був ледачий, нічого, шо це тоді. Ледачий, п’яний, в ті періоди п’яниць то мало, але ледачий, люди якось себе не дуже так. Тай так получилось.

То при обшуку у вас вдома що забрали? Зерно ніби заховали, так?

Нє, нічо вони не забрали. А у супруги, у куркульки, багато цього все, забрали шо було. І керета того забрали, ну керет це сільську різать, і коней, і керета все забрали, вигнали їх із хати і всьо. А мої батьки наче були такі до бідняків, мої, родина в Вінсталах, вот, то моїх не тронули, вони пішли в колгосп, батько був, батько був більш розумнішим і не йшов в сільради, то там цей, це ж цих людей, то там бригади робили, там один приїде з района, там старший буде командувати всім.

Вашого батька не заставляли йти?   

Кого?

Вашого батька в ту бригаду не брали?

Батька може б і брали, але він цю не ходив нігде, не намішаний, він нічо, Слава Богу. Шо він це людям ніякого зла не робив, тому він в колгоспі цю, деякі роботи він таки робив на роботах колгоспні, були уже колгоспи, після, коли вже встановилось більш-менш, це вже 30-ті, після голодовки, то батька там вже був і завгоспом у колгоспі таке. А мати в ланці, тоді всі ланкули, йди в ланку і буряки, дітей кидай, а йди в ланку робить на радянська влада і не хватало рук нічого, вот і давай ми будемо робить каждий чи платять чи не платять, а робить, йдіть робить. Тільки не пішов на роботу, тут же бригадір прийде до тебе і йдіть на роботу, нема чого. Ви оцего порушуєте дуже, дуже велику цю програму оцю. Шоб це знать, як люди колись, і це не каждий може одкровено так і йти на вас, то ше наскільки були залякані люди, наскіки, шо це ж не можна було, Боже збав колись, шоб це так про радянську владу ти сказав, тебе б туди загнали б і близько ти б не бачив світа. Батьки боялись між собою поговорить, така була хороша влада.

А в якому році ви пішли в школу?

Сім класів я закончив в 41-му, значить в якому…

В 34-му році ви пішли в перший клас?

В якому?

в 34-му?

Да.

Відразу після Голодомору?

Нє, в голодовку я був.

В 33-му?

В 33-му в голодовку, бо дітям, діти голодні були і цього, і приходиш, приходить у школу, сідають оце ж там чотири уроки було, класовод, так, і це в суботу по всіх класах співи і тільки співаєш «Із-за гір, із-за високих, сизокрилий орел летить, не зламати крил широких, того льоту не спалить», про Сталіна співали. І всі класи співали «Із-за гір, із-за високих» і боялися, бо людей багато позабирали, позацьо, і не щиталось про те скільки забрали і стільки всього, то Микола Полікарпович він може сказати скіки він ставить, то моя родіна, скіки людей забрали.

А під час Голодомору чим ви харчувалися, як ви вижили?

Де?

в 33-му році.

Як ми виживали?

Да.

Батьки були молоді, батько молодий, хоть вони і відчували, але молоді, діток, тоді одне за одним, через два-три роки. Тож вони так хазяйнували, уже в колгоспі, то вони людей же позабирали, ті которі на землі робли, їх позабирали, на Сибір поодсилали, а ці ледачі прийшли, начали керувать, вони не можуть, картопля де всьо, багато дечого, а зарання прийшла зима. Зима, а зима була сурова і позамерзало багато картоплі і тоді вже, як тіки весна прийшла, тоді вже хто вижив, хто не помер, вижив, а шо ж жить то треба. То спасалися по цих полях, наші же ці Вінстали, отуди до Хвастова таке Кельвичі, там радгосп був Кельвичі, радгосп був. Тоді ж радгоспи були і колгоспи. І там багато замерзло картоплі, люди з голоду мерли, а там картопля замерзла і в селі тоже замерзла, картопля була. І ше й цю ця земля шо можна бу цього, то вони ночью зранку, шоб поки сонце не вийде, бо не можна ходить, як вже воно встане по тому, та як ночью трошки прихватить то сьо. І ту мерзлу картоплю, де пооставалась виколупували її, брали, а вона так сплющена і чучуть її отакого лушпайку тако терли. Чистили тако за, візьму і так чистили, чорна-чорна. І то з цєї картоплі пекли хліб, млинці такі, не хліб, а млинці. То вже так, а тоді всьо. І тоді хто зміг, може якісь остатки недобрали ше може. І отаке получилось шо може тут брали, там, люди спасалися хто як може. У нас, в голодовку шо нас спасло, у нас була корова. І вона должна була телиться десь після Нового року, але ж немає чого їсти і це всьо. А мати якось дорозумилася начала її ходить і доїть, до того поки її там ше місяця два, а вона вже начала її доїть. Потроху, потроху і корова начала доїться. Корова начала і те молоко, шо то було вите, а тоді отелилася корівка. І тоді ми вже вижили, це всьо і тоді вже пішло, пішло луче в сім’ї. А так то тоже ми мучилися. І люди ці всі там, Боже. Старались, це як робили в колгоспі і це ж я в Майдан ходив. Що таке Майдан?

Розкажіть нам.

Це діти, це приходиш, там якась куркульська хата була, вигнали всьо, а поселили, зробили там кухню для дітей, матраки всі ж роблять на роботах, а діти ж де діти в Майдан, це яслі сказать, або садік такий. Садік то ми знаємо, скажи зараз садік, то ви скажете «оо, то вам повезло, в садіку ви». А це таке, майдан був, називали в майдані діти. І там в майдані варили, варили картоплю там, деруни, десь трохи брали ж якісь запаси, і в колгоспі в коморі десь там шось трохи було, колгоспна комора була ж, колгоспи були ж, з колгоспа брали та дітям варили таке, було як дадуть його, то не знаєш, як його пить і всьо, а картопляя як попаде, тай добре.

Баланду може?                               

Да, і бувало кусочок хліба дадуть, не каждий день, не каждий день. Та те тоже, діти поносили, було таке. Шо як дітям їсти не дають, не то шо там цю, це каждий, дітки там гуляють і всьо, це весь час. Це вже після Голодомора, після Голдомора, це таке робили. А до Голодомора то мені кажиться не було там нічого, шо то я забув, Боже вспомнить. Ну ніхто, не турбувався ніхто про дітей, про дорослих, ніхто, одні бригади ходило по тридцять, тридцять перший, тридцять другий, тридцять третій, то вже вони довели до того, шо вже не було, довели шо вже виштирили все, а в кого, в кого вже  найдуть, а чого найдуть, знають люди, шо помруть з голоду, бачив я шо забирають вже з горшка, люди начали ховать. Ну як же ж жить, треба ж сховать десь же. Зараз би, зараз би, то куди, тоже шось би вже таке робив,  шо крикали б гвалт. Але ж шукали-шукали і видерали з горшків.

А мати ваша ховала?

Га?

Ваша мати ще десь ховала, закопувала може?

Я ж вам кажу, на горі зерно, на горі зерно, із половою і все там перемішали, а тоді втіхарях, втіхарях, ночью його, цю проточували, а тоді тихенько провіяли, а тоді все через цю  намочували, а воно намокне жито, в основному, тоді жито було, до війни мало було пшениці. Жито сіяли, воно набубнявую таке.

А активісти забирали тільки продукти, чи може ще щось одяг, речі, може жорна в когось забирали?

Жорна в всіх позабирали, нікого нічого оце цего в людей.

А в вас вдома були жорна?

В нас не було нічого цього.

А в інших забирали?

Забрали все, ой Боже тай. Там коцик, жорна там оставили, де ви бачили. Це людоньки, це страшні роки були, дуже страшні роки. Такого гиноциду ніяка країна не позволить. От африканці, там кажуть не дуже там такі завидне дєло було, там всякі народи бувають. Але такого, такого ніхто не додумається як радянська влада додумалася робить голодом людей великою, тяжкою смертю. За шо їм і дуля під ніс, шо вони так. Нічого, нічого, ми вижили, мої батьки і все вижили. А вони, ліки людей загинуло.

А хто загинув, ви знаєте прізвища, імена людей?

Кого, в селі?

В селі вашому, скільки людей померло?

Ну я тако не скажу.

Бачили людей, які помирали на вулицях?

Да, да бачив. Їх в те скидали, там в ями везли.

Від колгоспу хтось звозив їх, так?

Ну вмерло, тай хто ж там, були, кажуть і такі шо ще й не зовсім, кажиться шо якби йому дати їсти, то воно б там.

Напівживі?

На возах була ця, так?

Гардала?

Так, яма була така, куди скидали людей.

А були історії, коли люди ратували інших, може хтось просив їсти, а хтось допомагав?

Та яке там, Господи, як люди. І кажде себе не цьо. Було таке канєшно шо. Я помню, шо приходили до нас, а цей жому. Знаєте, що таке жом?

Ну відходи.

Відходи від буряків. Це при мені, я бачив вони це жом, і в хаті жом цей морожений був. А якась жінка прийшла , ну я ше ж хлопець, ше ж мале, схватила таку грудку здорову жому і тікать. Це шоб, шоб ше не догнали. А мати каже до мене: «Боже, шо робиться, шо робиться і тут так дать їй, і тут же своїх четверо дітей». Мала це, сама менша сестра 30-го родиться, 30-го року. Тай шо можна сказать.

А були діти без батьків, наприклад, батьків забирали кудись, вивозили, репресовували?

Батька мого, мого батька не репресовували.

Сироти були? В селі, наприклад, батьки померли, сироти, що з ними було?

Тим якесь забирали, забирали може якісь родичі находилися брали. А то брала держава їх цих дітей, куда вона їх брала… бо в нас в селі інтерната не було. Казали шо в інтернат брали, цих дітей которі сироти.

А ви пам‘ятаєте, от сусіди, може хтось помер з голоду? Ваші сусіди? Чи там діти з якими ви грались померли чи вижили ті, хто біля вас?

Та сусіди з голоду в нас, це в важких умовах там мерли, чи вони з голоду померли, чи я не помню як померли, в одних і в других, по сусідстві, прям коло сусідської хлопець помер, я не знаю, точно не можу сказать в які він роки помер. А то шо люди мерли, то це точно.

А ваша сім‘я чи там сусіди не ходили в місто чи там обмінювати якісь речі, чи там може в кого золотий хрестик або щось цінне є.

Я ж вам кажу, шо мої батьки не розкуркуляні були. І дещо сталося, дещо сталося. А де ж там, а в кого ж, не було що міняти. Четверо дітей і сорочка, шо міняти, не було шо міняти. Так шо було своє, такего, було одне. Я вам кажу, моя сім’ю спасла корова. В нас корова була, от у кого корова була, той і вижив. Хай воно по скільки молочка, воно, по чарочці молочка вип’є і все.

А корови не намагалися забрати в вас?

Корову в нас не забрали. Корову не забрали, бо в нас не було що розкуркулювать. В нас нічого не було, одна корова була у батьків і все, і хата, і четверо дітей.

А до колгоспу, коли вступили батьки?

І в колгосп вступили зарання. Батько, ну якшо ж ви цікавитися моєю, батька той і було, коняка була, тоді ж всі, батько не зовсім вже бідняк був. Була коняка і був віз, але батько розумніший був якось, ну як хтось підказав зразу, шо ти, каже, того воза і ту коняку, каже, продай. І він ше до того, до того поки там це, начали колгоспи строїть батько одвіз у Білу Церкву і продав воза того, і коняку, продав, і в нас нічого не було, тіки одна корова. І розкуркулювать в нас не було чого. Бо якби вже дві корови було, то обов’язково забрали б, розкуркулювали. А так його нічо не було і зроду такого. І все, і Слава Богу, моя сім’ю, якось сказать, мило пролетіло. Важкі роки, дуже важкі роки, але сім’ю, ніхто ж не вмер з голоду в нашій сім’ї. Родичів там, Ковалів, то дід помер в голодовку, баба померла в голодовку.

Назвіть імена і прізвища цих людей.

Матирин батько, моєї матері батько, мати, і сестра померли з голоду. Оце таке. Хорошого про те, цього, Господи, не можна нічого, як пережив тоже багато. Бачите, цю голодовку пережив, Бог дав мені здоров’я, шо вже мені цьо, забрали мене німці, ті тоже добра падлюка, знущалися над дітьми, по суті дєла,в  колонії Юп, на Джезейр, і в колонії Юп і Бок, це так там 30-40 чоловік, колона Юп, колона Бок. І це в 6 часов збудять поліцаї, не поліцаї, німці. От шо по історії хочу сказати, якщо ви маєте час, то я буду розказувать, а якшо скорочувать то … От чого не було в лагерях, то це поліцаїв, німці, німота і кругом німота. І тут же ж вони і на фронті, і кругом на Джезейрі, в лагерях, а німота. З палками, били, добре били.

А коли голод закінчився? Коли стало краще?

Ну вже четвертий, ну шось там начали вже ж.

Колгоспи почали виплачувати.

Ну да в п’ятому, ну вже начали потроху давать, не було ж вже шо вже брать, вже люди ж гинули, начали якісь більше оставлять в колгоспах, а в колгоспах тоді ж родило дуже мало. Тоді цього, земля, запустили, вони ж в куркулів позабирали, а скотини немає, не вдобряли, урожаї ж були які. Шо в Голодомор, канєшно, це зробила штучно, шоб винишити українського селянина, трударя цього, которий трудиться, любить землю.

1. Місце запису: місто Київ, вул. Лаврська, 3, Національний музей «Меморіал жертв Голодомору»;
2. Дата запису: 11.12.2017 р.;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
4. Респондент: Нечипорук Валентина Гнатівна, 07.01.1926 р.н., народилася в селі Лука Житомирського району Житомирської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Коцур Юлія Олексіївна,  Вигодованець Ольга Василівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Лука Житомирського району Житомирської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента).

Розкажіть про свою родину до Голодомору. З скількох осіб вона складалася. Давайте розпочнемо з батька. Як його звали? Чим він займався?

Батько Нечипорук Гнат Тифонович.

Яке було господарство?

Господарство яке було? Любив дуже пчоли, бджоли. В нього була пасіка. Потім він був пасічником у колгоспі. А потім ще…

А вдома якесь господарство було в них, крім пасіки?

А як же? Свині держали, двоє свиней. Кожен рік двоє. Телятко було. І птиця була – кури. Гусей не було. Кури були.

А маму, як звали?

Нечипорук Філька. Філія… Пам’ятала, як по-батькові, та вже забула.

В господарстві у вас там був великий садок?

Великий садок…

Які дерева там росли?

Різні. І грушки, і яблуні, і сливи… Все було…

А город великий був?

Був. І город був…

А мама чим займалася, домашнім господарством?

Нє, трохи в колгоспі робила.

А до колгоспу. Поки ще не було колгоспу?

Дома була. Домашнім господарством …

 А бабуся чи дідусь з вами жили чи окремо?

Окремо ми  жили.

А діти в родині ще були, крім вас?

Брат був в мене.

Як його звали, якого року народження?

1921 року, Володимир Нечипорук.

У ваших батьків було двоє дітей?

Двоє.

А коли почався Голодомор, обоє пережили Голодомор, обоє врятувалися?

Да.

А от Ви пам‘ятаєте як починалися хлібозаготівлі, як батьки йшли в колгосп – вони йшли добровільно чи їх примушували?

Примушували. Ніхто не йшов добровільно. Усіх примушували.

То і батько пішов в колгосп, і мати пішла?

Да.

А пасіку вашу, коли проводили колективізацію, теж в колгосп забрали, чи лишили вдома?

Дома дуже мало… Але він займався у колгоспі. У колгоспі він був пасічником.

Як проводили хлібозаготівлі, були випадки коли зерно забирали? Респондентка перепитує. Уточнюється питання.

Було, було… Ходили з такими «дзіньдзьовами»… Провіряли чи правду кажеш чи як. Штурхали землю… Кінжал брали і проштирхали… Так …(показує, як проштирхували) Кажеш правду чи не правду кажеш…

Людей розкуркулювали?

Да, розкоркулювали

Ви можете пригадати, як це відбувалося?

Щитали «куркулем». Зразу казали, шо це «куркуль»… і наказували… Заставляли казать правду. Чи так було чи не так було…

А кого визнавали «куркулем»?

Куркулем? Визнавали усіх, хто мав шо-небуть. Сторонні якісь прибутки, той і «куркуль» був. Такі прості люди…були «куркулями» їх визнавали як… «підкуркульниками», чи не  «підкуркульниками» і всяким, всяким… Видумували, шо хоч.

Як розкуркулювали людей? В них щось забирали? Як це відбувалося?

Розкуркулювали багатьох… Хто мав сторонній якийсь прибуток то вже «куркуль». І шо вже, все забирали. Пішов геть із хати.

А в тих людей, кого «куркулем» не визнавали, зерно не забирали?

Забирали… В усіх забирали…

І що вони з ним робили?

Грузили на підводи і вивозили. Кудись. Я не знаю куди. Везли кудись. Я не знаю куди.

А вашу сім‘ю розкуркулювали?

Ні.

А зерно забирали в сім‘ї? Ви пам‘ятаєте як приходили ці люди?

Забирали. Приходили і провіряли, як були ці… Чи зерно було, чи може які продукти були. А вони провіряли: «Ану подивись чи правду він каже чи ні».

Люди розказували правду, все віддавали, чи намагалися щось заховати?

Старалися ховати. На стіні, наприклад, якщо висіло чи дзеркало чи що, там заховали. Вузлик якоїсь пшениці, чи жита, чи шо… Усе, то вже «куркуль»…

Вони шукали, знаходили. Навіть той вузлик забирали?

Забирали.

А люди якось намагалися заховати продукти чи все віддавали?

Старалися лишити. Ховали… Під сіном, а ми за сінник закидали. Ну вони находили… Находили.

Як називали цих людей, що забирали зерно? Не пам‘ятаєте?

Ні.

Вони по-одному приходили чи групою?

Група, група, групою…

 А зброю вони мали?

Зброї не було. Поставлені спеціально… Приходили без зброї…

Ці люди були місцеві чи приїжджали з району, з області?

Були чужі, були й свої.

А дітей вони якось милували чи ні?

Куди взяти тих дітей… Ну куди…

 Ці активісти забирали тільки продукти, тільки зерно, чи й речі також забирали?

(Говорить нерозбірливо) Ну все шо в них лишалося… Шо попадало… Те лишалося… В людей те не забирали.

Вони могли якісь огірки квашені забирати, чи їм тільки зерно треба було?

Зерно, зерно, зерно…

А одяг, рушники теж забирали?

Нє, нє, нє…

З якою ціллю робилося вилучення усіх продуктів харчування?

Ну, шоб люди вмирали з голоду…

Кому це потрібно було?

Видно, такі вони вказівки мали…

Ви пам‘ятаєте як голод починався? Ваша сім‘я голодувала чи не дуже відчула на собі голод?

Ні, не дуже відчула. В нас же не велика сім’я була. Двоє дітей було. І брат ще малим пішов у… як воно називалося?… У Житомирі, у  Житомирі була школа… як вона називалася … не знаю. Забулася. Про ту школу. І там був, і там його вже приписали все, і там він так і був.

Він там навчався і харчування було там?

Да. Він там навчався.

А дому приїжджав на канікули тільки?

Ні, ми до нього їздили… Як яке свято, або шо, то туди пускали.

В якому селі ви тоді жили?

Це Лука. Житомирська область. Зараз Житомирська область. А тоді був Троянів.

Троянівський район Київської області?

Житомирської області.

(далі відбувається розмова щодо місцезнаходження село Луки та адміністративне підпорядкування в 1932-33 рр.)

Внучка Валентини Гнатівни: Розкажіть, бабцю, як тато мед заховав, Ви нам розповідали завжди. Як мед заховав і як в ще когось годували цим медом.

Як Ваша сім‘я врятувалася, завдяки чому?

Мед, мед.

А мед батько приховав якось?

Да, він сховав далеко. І рятували ше сім’ю – мамину сестру Явдоху. Тоже рятували, рятувалися. Ділили між собою. Їли…зілля… Це так відбувалося.

А де він заховав мед, він його десь закопав, шо активісти не знайшли того меду?

Внучка: Під підлогою вона казала, шо під підлогою.

А-а-а, точно. Під підлогою. В хаті в нас була… тато як хату будував, то з другої сторони, в общєм зробив на два ходи хату. З другої сторони… під полом була дірка, тудою можна було заносити, завозити… все можна було поставити так, щоб було видно членам сім’ї, а так нічого не було видно заховали, ховали все.

А зерно забрали чи тоже десь вдалося приховати?

Зерно забирали, все забирали.

А що їли люди щоб вижити?

Ну чого ж Голодомор? Все позабирали… Я знаю… маленька діжка, то хвалилися мамі: «Мамо, є в нас картопелька» – «Та де?» – «Та ондо лежить біля ніжки ліжка діжка». Ой, та картопля, що всі наїдяться.

А де ви взяли ту картоплю? Заховали?

То була така маленька картоплинка, що вона ховалася під ліжком.

Щось придумували, якось намагалися вижити, що їли люди?

Виживали. Рвали, на городі збирали бур’ян.

Їли бур‘ян. З того бур‘яна мабуть якісь юшки варили?

Да. І юшки варили, і каші варили…

А крім бур‘яну,  ще були якісь замінники їжі?

Бур’ян в основном.

Якісь «липники», «ліпьошки» не пекли?

Шо ше… оце на вишнях такий клей, то ліпили такі ліпьошки. Дуже було трудно.

А людям, що пішли в колгосп, якусь їжу давали?

У колгоспі… шось давали. А шо вони могли дать, якщо в їх самих не було, мусіли якось терпіти.

Якийсь же був обід в колгоспі, може якісь похльобку чи баланду варили?

Баланду варили, варили і часто траплялася із кусками, всякою мошкою.

Але їли люди, бо хотіли врятуватися.

Хотіли їсти.

А всі пішли в колгосп в селі чи були такі люди, які не пішли в колгосп?

Ну були такі, що не хтіли йти, їх заставили йти в колгосп. Треба було йти.

А були випадки, що в розкуркулених забирали будинки, виганяли з хати?

Не знаю.

А якщо сусід приховав, а інший доносив, було таке?

Були, були.

А чули про такий закон про п‘ять колосків?

Це хто ходив… в обшєм людей мали право (нерозбірливо) не п’ять, а одного колоска. То доносили на хто взяв.

І що було цим людям, що брали колоски? Судили їх?

Нє, не судили, а всяко наказували.

А дозволяли збирати на полі колоски після того як зібрали врожай?

Це дуже-дуже треба було уміть підійти і зібрать, щоб ніхто не бачив.

Бо якщо побачать, то карали?

Карали.

А дітей посилали збирати, чи також їх карали?

Також карали.

А поля ці охороняли?

Ніхто не охороняв. Я пробачаюсь, був наглядач, який ходив і провіряв чи там було шо, чи не було. Все провіряв.

А в колгоспі комори, в яких зберігалося зерно, їх хтось охороняв?

Охороняли… охороняли.

А люди, які голодували, ходили там просити, чи всі були налякані?

Ніхто не ходив, боялися навіть рота роззявить.

А були такі люди, які не голодували?

Наприклад, наша сім’я, нас  було тільки четверо, і то бабця… на їжу нас було троє, голоду такого не було. Не скажу що ми так голодували. В нас була своя картопля.

Ще якісь овочі були – буряки, морква?

Овочі були – огірки, помідори.

Квашене лишилось. А бувало що в людей все розбивали, щоб нічого не лишилось?

Не знаю.

А худобу теж забирали?

Худоба лишилася, не забрали, але годувать чим було? Хто його знає. І ці корови вже… їли бадилля із картоплі, воно було дуже добре, їли все.

То молочко трошки було?

Трошки було. Трошки було молока і…

А люди допомагали один одному, родичам?

Родичі допомагали. У нас був мед, то завжди мати давали своїй сестрі. То ми рятувалися медом.

А у місті можна було щось купити, обміняти, щоб десь хліба знайти? Ходили люди в місто?

Ходили.

Щось можна було там знайти?

Да.

А у вашому селі люди помирали від голоду, чи якось ще трималися?

Були, мерли. Одна жінка втопилася, нарошне пішла втопилася, щоб не бачить як діти мерли, як її діти будуть умирати… Страшно навіть згадать…

А що тоді було з дітьми?  Вона втопилася, а діти самі лишилися?

Самі лишилися.

А вони вижили?

Я не помню чи це вони вижили, чи не вижили.

А Ви тоді ще в школу не ходили, чи в садочок?

Нє.

А коли були в колгоспі на роботі, Ви вдома самі були?

Я була сама вдома.

Вас закривали в хаті?

В хаті, в хаті. Я раз була вибила вікно і сказала, що то не я, а дядько прийшов якийсь і вибив скло.

А чому ви розбили – гралися, чи хотіли вийти з хати?

Не гралася – хотіла вийти.

А людей в селі багато померло чи не знали Ви?

… Я вже казала, що жінка втопилася, то я помню таке. А так я не помню.

Чи ховали тих людей також не пам‘ятаєте?

Не помню.

А зараз в селі поминають тих людей, що померли під час Голодомору?

Поминають, поминають. Багато-багато померло, їхні родини поминають… (нерозбірливо) Мій чоловік в Кодні був зачитував хто помер, а хто не помер з голоду…

Внучка: То бабця вже вийшла заміж за діда і переїхала в інше село, в Кодню. І дід займався дуже цією темою і поставили меморіал жертвам Голодомору в селі Кодня. Це бабця розповідає, що він зачитував імена, бо він якось більш пам’ятав, шукав. І він цю тему завжди в школі дітям розповідав, ну тоді ще не було такою культурою. Але він так намагався. В Кодні більше бак було. Бабця з років 20 з дідом була і жила в Кодні, то вона якраз це пам’ятає.

Як Ви думаєте, треба розказувати про Голодомор молодому поколінню?

Треба-треба… щоб вони знали, що це було.

А діткам?

Діткам також треба розказувать. Вони ше не пам’ятають такого, не запам’ятають, але треба розказувать.

А як Ви думаєте, Голодомор змінив людей? Відношення в суспільстві змінилося після Голодомору?

Трохи люди стали розумнішими, стали одне одного шанувать. І любили, робить заставляли і любили одне одного. Зовсім інші стали люди.

А як Ви вважаєте, Голодомор був геноцидом української нації, чи був Голодомор, тому якийсь неврожай був чи якісь там погодні умови?

Це спеціально… спеціально зроблено…

Для чого його робили, як Ви думаєте?

Щоб налякати людей… щоб люди завжди думали, що можуть з усіма таке робить.

А горобців, жаб ловили їсти, чи такого не траплялося?

Внучка: Це в діда таке було – голубів всіх поїли, всі голуби зникли.

Голубів їли.

Так це під час Голодомору, чи вже пізніше?

Да-да.

А після війни в 1946-47 рр. був голод?

Такого голоду не було.

Люди не мерли?

Нє.

З продуктами тяжче було?

Тяжче, канєшно тяжче.

Але це зовсім інша була ситуація?

Зовсім друге, іначе було.

Внучка: А скільки вуликів лишилося після Голодомору?

Та там лишилося небагато, вуликів 3-4, більш не було.

А як вам мед давали їсти – по ложці чи розводили?

Я мед незлюбила і зараз не люблю. Його так давали.

Внучка: Бабця розказувала, що вона його тоді наїлась і більше не їсть.

 

1. Місце запису: с. Тіньки Чигиринського р-ну Черкаської обл.
2. Дата запису: 08.2018 р.
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Олійник Марія Володимирівна, 13.04.1929 р.н. народилася в с. Шабельники (в 1959 році затоплене водами Кременчуцького водосховища) Чигиринського р-ну Кіровоградської області (пізніше Черкаської області)
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в с. Шабельники  (в 1959 році затоплене водами Кременчуцького водосховища) Чигиринського р-ну Кіровоградської обл.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

Марія.

А прізвище, по батькові?

Олійник Марія Володимировна.

А коли народилися?

Ну, в началі 29-го.

А дату, місяць пам‘ятаєте?

Та пишіть, який запишите.

Дочка (далі Д): Мамо, Ви  не чуєте, то кажіть хай голосніше над вухо. 13 квітня 29-го. А чого ж це Ви, мамочко? Хіба Ви не знаєте?

Знала, та вже забула.

Д: Та Ви такі в нас мудренькі. Не бійтеся.

 А де народилися?

У селі Шабелники. Тоді назва була Шабелники, село.

Кіровоградська область, Чигиринський район, так?

Да.

Розкажіть, будь ласка, як звали батька і матір.

Батько – Володя, мати – Мотря.

А прізвища які в них були?

Пшиченко, Пшеченко!

А де батьки працювали?

В колгоспі. Ну, вони родилися ше за царізма батьки. А вже ж тоді став колгосп, то в колгоспі працювали.

А в колгосп вони пішли добровільно? Самі хотіли чи їх примусили піти в колгосп?

Ну воно ж як? Людина не знає,  що це воно, як це воно іти прямо. А так взяли та  заставили. «Записуйтеся в колгосп отак, отак…», – розказують як це буде. Ну, канєшно, позабирали і скот, і вівці, й коні, і все у колгосп. І тоді уписався батько і робили в колгоспі.

Сім‘я була багата, що позабирали все? Було що забирати?

Ну було… Скотина була, вівці були, коні – один чи два. Це вже я не знаю. Бо конюшню я замітю, а коней не замітю. Скільки вони всього держали, все в колгосп ішло. Батьки робили в колгоспі – батько робив у плотні, а тоді на пасіці коло бджіл.

А були у Вас брати, сестри? Велика була сім‘я?

Ще кромі мене дві сестри і брат. Нас було сім душ: баба, батько, мати і нас четверо. Це я цих замітю, а ті що впереді були, то я тих…

А що Ви пам‘ятаєте? Як починався голод, Голодомор?

О, що я пам’ятаю… Мені було 5 год, но я добре пам’ятаю, як я сиділа, мати витопила. Уходить чоловік і під плечем щавель так випада з-під плеча. «Мамо-дружко, вари борщ!» А мати: «Сійчас-сійчас, витягну». Витягають із печі таке як казан борщу, насипають йому, дали оладки. Він поїв, поблагодарив і пішов. І оце запомню, що снідав близький молодий чоловік. Увійшов і до батька, став на коліна і обнімає батькові ноги: «Дядько Володя, спасайте, бо я вмираю!» Батько каже: «Мотря, іди сюдию та давай». Мати пішли, набрали коряк квасолі, картоплі, що було – наготовили, він пішов. Ну батько десь ходив…

Ми не голодували, слава Богу! Ми вірили в Бога, ми віруючі, нас Господь не оставив, в нас було що їсти, сусід піддержували і всіх же ми не можемо спасти. І знаю, що батько десь пішов, тоді приходять і кажуть матері: «Мені важко йти, на дорогах люди сидять: «Їсти, їсти…» Я не можу терпіть. Якби ж можна спасти, якби можна… А назад іду – вже й мертві лежать». Оце таке я замітила, що батько розказував.

А потом ми з сестрою були в хаті, сестра старша, їй одинадцять год було, сусід увійщов… Ранше були так під стелею полиці, туди ставили то горшки, то хліб як був. Увійшов сусід, закотив отак сорочечку, висипав ті оладки і пішов. А сестра кричить: «Нашо Ви всі забрали? Нашо Ви всі забрали?» А він пішов, бєдний. Оце таке добре замітю.

Голод був сильний, важко було. Клуня в нас була здорова, на клуні лелеки – люди брали. Їжаки збирали. Люди спасалися чим прийшлося. Таке варили там сусідські люди. Ну що… борщ нема з чого, кропиву,  якесь зіллячко. А хлопчик сіда їсти та каже: «Мамо, нема ж  боби, сама ляля». А воно його видно, що то за борщ? Оце такий був голод сильний, страшний. Як люди вмирали!.. А батьки піддержували скільки могли. Там у сусід батьки померли, діти остались – батько та мати не дали їм померти.

А яке прізвище, не пам‘ятаєте?

Шо померли сусідів?

Да.

Та вони близькі наші сусіди і однохфамільці – Пшиченко Степан і Марія. Це батьки розказують, я їх не знаю. То вони померли, а діти зостались. І діти вже були взрослі. Так вони сусід піддержували добре, скільки могли, усе ділилися… Я як подумаю як воно було, це дуже важко і страшно. І знаю ми сиділи з сестрою їли і мати, а  ті десь не було нікого. А ранше були такі столики, сідали діти кругом столиків на стільчиках і ми утрьох їли – сестра, мати і я. А це входить хлопчик такий, ну може год 12, і так бідне на ту мисочку, ухватило й п’є, п’є. А ми поотхилялись, дивимось, пив довго той борщ, а тоді мати тягнуть мисочку, а я думаю: «Нащо? Він же ще не виїв». «Підожди, синок, підожди, трошки перегоди. Ти голодний, а наїсися, то ти вмреш. Підожди, щось розкажи мені. Звідкіль ти?» – «Та ми з Жаботово». Де те Жаботово, я не знаю. «Та ми усією сімйою коло Дніпра та ловимо черепашки та мати варить та їмо».

А він оце балакає і в ту мисочку дивиться, тоді доїв і мати йому дали оладки та кажуть: «Приходь синок іще». Оце таке я замітю, так добре замітю. І знаю, що вже після цього голоду сходяться жінки та згадують, яке це воно «В мене вмер чоловік з голоду. Я осталася і троє дітей. І діти ті на печі лежать – їсти, їсти! А що я дам? Нема нічого. Іду в болото, рву шпичаки – сама їм і їм несу на піч». Ну шпичаки – воно таке солоденьке, м’якеньке-солоденьке, но шо з його? І поки носила їм ті шпичаки, іду один раз  і не чуть нічого, увійшла – вони вже готові. І мені не жалко нічого, нішо мені не нужне і зраділа,  шо вони померли, хоч не мучаться. І я зосталась сама, і вижила тими шпичаками. І ще таке було літо холодне, тут уже жнива, а воно ще не доспіва. Ну дождались жнив, я уже наїлася хліба і раз, і другий раз – оклигала і я, а тоді – а де ж мої діточки, де ж мій хазяїн? Та плакала та думаю, яке це страшне – голод. Як їсточки просять, а що дать?»

Оце таке було, оце таке я замітю, то я розказала вам. Голод – це страшне діло.

Може Ви ще пам‘ятаєте якесь прізвище чи ім‘я померлих?

Парубок помер, а як його звать… ой, забулася, забулася як оце в цих сусідів умер парубок – Трохим.

А прізвище сусідів?

Тоже Пшеченко.

Тобто, батько, мати померли і син Трохим?

Ні, а то з другої сторони, там три хати однохфамильців. То в другій хаті, вони брати двоюрідні.

А жінка та, що Ви говорили, щов неї діти померли, не знаєте її прізвище?

Ой, я вже забулася.

А оті люди, які забирали у вас харчі, це були ваші сусіди? Односельці чи чужі?

Знайомі, знайомі. Ну заставляли людей, то вони брали. Ну, понімаєте, колективізація… І звозили все в колгосп та вже в колгоспі була скотина і все. А люди то вже йшли робили. І земля ж була в людей, то землю забрали, дали по 70 сотих і харашо.

А скільки разів приходили активісти – один раз чи постійно?

Оце я цього не замітю. Я знаю, що батьки балакали, що все ж позабирали і вози ті, бо ж скот позапрягали і вівці погнали. То то було балакають, що все забрали, і землю на степу… Ми ж внизу там жили, де море, а тут на степу земля йде людська. То вони коло хат землі дали по 70 сотих, а ця пішла під колгосп.

Ви щось знаєте про закон про п‘ять колосків?

Нє-нє.

А на колгоспному полі можна було збирати колоски після збору врожаю?

Та щоб собі збирати? Ні. Тільки для колгоспу збирали.

А красти ніхто не ходив із голодуючих на поле?

Ото я за те не знаю, за це не скажу нічого.

А продукти харчування ховали від активістів?

Ну я знаю, що свекруха мені казала, що в неї дитина була, вона поклала, трохи насипала на піч і пелюшками прислала та, каже, і те забрали. Оце таке казала. А за батьків я нічого не скажу.

А відомі Вам випадки, коли на людей нападали – людину могли з‘їсти чи дитину?

А то не знаю, за це вже не скажу.

А трупи померлих на вулицях були? Їх хтось збирав?

А їх же підбирали, везли та закопували.

Розкажіть, де ховали ці трупи померлих?

А де? На кладбищі була викопана яма, на воза чи на гарбу кладуть їх та одвозять та закопують.

В одну спільну яму всіх?

Да-да, та куди там отдєльно…

А Ви не пам‘ятаєте, де та яма приблизно – біля кладовища сучасного десь?

Нє-є. Ми ж внизу жили, а тоді нас сюди переселили, то хто недавно помер, то переносили на степ, над Дніпром кладбіще.

То залишилось це як спільне кладовище затоплене – Кременчуцьким водосховищем.

Та переносили ж, не знаю чи всіх перенесли.

Мабуть, за Голодомор ніхто не перевозив і воно все затоплене.

Хто зна, це вже я не скажу.

А скільки приблизно людей померло?

І цього не скажу я, бо не знаю.

Мабуть, кожна родина втратила?

Да-да, хто слабіший, то вмирали. Но в нашій родині ніхто не вмер, слава Богу, ніхто не вмер. Людям помагали, скільки могли, стільки могли помагали. Ото оладки мати печуть, батько жерновку зробили і меле. А що зерно вже всяке – суржик звався, зо всякого, що остаток і ранше птицю годували. А ми вже то батько мололи, пекли мати оладки і ми ото спаслися. Слава Богу!

Д: Мамочко, а чого ви спаслися? Ви ж Богу крепко молилися, розкажіть. Ще Біблія у вас була.

Да, батьки віруючі. Ми були малими, але ж ми дуже молилися…

Ото умер парубок, то я добре замітю. То воно в кожній хаті таке було – хто слабенький, то ото ж. А той хлопчик, що казав: «Нема боби, сама ляля», то вижив.

 Це сусідський хлопчик так казав?

Да-да, він не дуже сосідський, не близько дуже, не коло хати.

А шкільні роки пам‘ятаєте, в школу ходили?

А, ходила. Я й вірші знаю з першого класу й до сьомого. Вірші замітю й правила…

А дітей багато у Вас у класі було, як ви вчилися?

Наче 24 душі було.

Один клас був у вас?

Нє, тоді дітей було багато, то було по 2 класи. Тоді ж дітей у кожній хаті багато було, хіба таке як тепер.

Це вже після Голодомору було багато дітей?

Та вже-вже. У войну саме я ходила і німці уступили, іду в школу, а вони у школі вікна повибивали, на партах сніг, а вчителька… Була стояча груба в класі, а вчителька: «Йдіть дітки до груби». Бо поки дійдеш, чорнильниця ж в руках, книжки несеш. Та померзли, стоїмо коло груби, а вона зміта з парт сніг. Отаке було. Повибивали вікна, трудне було вчення. Я дуже любила вчиться, я дуже хотіла вчиться, то ото і при німцях мало хто ходив, а я йду.

А зошитів не було – нічого, вчителька каже: «Беріть книжки там у батьків, може на горищах є та буде вам книжка». В нас книжок нема де взять, а вона ото ж діктує який урок та поверх букв чорнилом  пишемо, поверх букв. Та як зачну вчить його читать – не розберу, бо воно ж чернилом.

 А якщо батьки помирали, то дітьми опікувалась держава? Був якийсь дитячий будинок?

Так вони взрослі вже пішли. Один був тоді комірником став у колгоспі, замуж повиходили.

Я зараз про тих дітей, що без батьків залишились.

Ну брали ж у патронат. Був по сусідському був патронат.

А як там було?

Там кухарки варили їсти, кормили дітей. А я живу близько, через одну хату, а я ходю гулять туди до діток, а тут кухарки уже: «Обід». Такі столи довгі, такі лавочки, діти сідають, сідають, ложечки кожен хватає і ждуть. А мені ж хочеться, а мене не саджають.

То дітей-сиріт там годували?

Дітей годували. Та прийду додому та кажу матері: «Мамо, мені хочеться у ясла». Тоді не садік звали, а ясла. А вони пошуткували та кажуть: «То іди до голови, то йди». А я пішла, шукаю голову колгоспу. Коли питаю одного дядька: «Де голова?» – «Оно». Я пішла, а він: «Що таке? Що ти хоч, дитино?» – «Я хочу у патронат». А він дивиться на мене та так узяв мене та  підняв. «А в тебе батько є? Мати є? Брати сестри є?» – «Є» – «Ми таких не принімаєм, ми принімаєм сиріток». Побігла і плачу всю дорогу, не прийняв.

А дітей там багато було?

Багато. Звідусіль – з окружонних сіл багато дітей було. Кормили дітей і мені хотілося, но не посадили мене із ними пообідать.

А в місто ходили батьки, чи може старші, щось міняти, речі можливо міняти на продукти харчування?

Ото такого не було. Я знаю, що сусід розказував, що ішли в Чигирин з матерею, такі голодні, що ніяк не підемо. Щоб шось там купить чи вимінять, це вже я не знаю. І каже: «Єлі йдемо, коли попереду поїхав чоловік коровами і бумажка на дорозі. Я взяв ту бумажку, а в тій бумажці шкурка сала. Та перервався з матір’ю, з’їв, стало більше сили і дійшли в Чигирин». Та щось там купували чи міняли, це вже я не знаю, но отаке чула.

Я знаю, що мої батьки багато людей піддержали. Ну в нас коровка була, була картоплинка, ото таке. Батько мололи, мати оладки пекли і це вже не голод.

1. Місце запису: м. Городище Черкаської обл.
2. Дата запису: 08.2018 р.
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна,
4. Респондент: Остапенко Микола Юхимович, 06.01.1927 р.н. народився в м. Городище Городищенського району Черкаської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в м. Городище Городищенський район Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Назвіть Ваше ім‘я, рік народження.

Народився я 6 січня 1927 року в Городищі… А сюди вже перебрався, у прийми пішов.

Де проживали в період Голодомору?

В Городищі, тоді вона називалася вулиця Телечківка, а потом Чапаєва 129.

На Вашу думку, які були причини Голодомору?

Ну що я можу, як мені тоді було 6 років. Так уже по теперішній можу, що був штучний Голодомор, то вже всі пишуть, а я до його приєднуюся. Бо забирали все – і квасолю, і кукурудзу… Шприкали… палицьою і вишукували.

Хто забирав продукти харчування?

Люди добрі, що я скажу, шо хто збирав – я не можу сказать, бо я тоді не розбирався в 6 років. В мене мати була дуже серйозна, то я корову пас і всьо. Так що я не можу сказать про цю… Що я їх бачив, цих людей, то точно, а хто вони були – я не можу сказать.

Чи були вони озброєні? Чи мали якісь документи?

Не можу геть нічого сказать.

Яке було покарання за нездачу продуктів харчування?

Не скажу, бо не знаю.

Чи були такі люди, що допомагали вижити вашій сім‘ї?

В цьому питанні я скажу таке, що наш рід млинарів, вітряки будували. Було, бо дехто приносив, а покійний батько (скільки там приносили) піднімає опудало та позмітає там, а другий знову намелює. Ото такі діла.

Чи були випадки канібалізму і трупоїдства?

Не скажу. Не бачив і не чув я такого.

Чи пам‘ятаєте імена померлих людей від голоду?

Ну по вулиці були такі, на їх по вуличному називали Кривди, а фактично фамілія – Геращенко. Як їх імена і це все – не скажу, а чого, бо не знаю.

А скільки померло – двоє чи троє?

Не скажу. Мати лякала нас за непослух, що одведу вас до Кривдів, бо там нема чого їсти. То це я знаю. Ми цих Кривдів боялися як вогню.

Чи відомі вам місця масових поховань від голоду?

Не знаю.

Один епізод я упустив в попередній розмові.

Як я бачив голодних?

З_а сусідів. Один сусід упіймав цього, що по коморах вроді ходив. І бігає по вулиці: «Бандітку піймав! Бандітку піймав!» Ну а ми з дітлахами, я саме корову загнав і побіг. Яка вона ж там та бандітка? Приходю. Вона сидить, а він її цепком обкутав за шию, а якусь вірьовку в рот засунув і отакенним замком той цепок запер. І ми ж там бігали, дивилися з усіх боків на цю бандітку. Коли приходить батько: «Де ж вона, та бандітка?», а той каже: «Під коморою» – «Гад, що ти зробив?» – «Та я ж упіймав» – «То ж жива людина! Дай ключа!» – «Юхим Павлович!» – «Дай ключа!» Як вона вже йшла, чи він за руку привів до матері. «Ганно, де в тебе черствий хліб? Дай кусочок черствого хліба» – « Я ще не буду пекти» – «Дай!» Як вона їла, жутко дивиться.

 

1. Місце запису: с. Ходосіївка, Києво-Святошинського району, Київської області, вул. Вишнева 20.
2. Дата запису: 21 грудня 2019 року
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна, Кравчук Тетяна Володимирівна
4. Респондент: Паненко Євдокія Іванівна, 13.03.1929 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у с. Ходосіївка Києво-Святошинського району Київської області.

Допомагає дочка – далі Д.

Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна

Представтесь, будь ласка, як вас звати?

Паненко Євдокія Іванівна.

А коли ви народилися?

13.03.29 року.

А де народилися?

Тут в Ходосіївці.

І батьки ваші теж?

І батьки.

Як звали батьків?

Артеменко Іван Іванович і Артеменко Параска Прохоровна.

А чим батьки займалися?

Та всім займалася. І в колгоспі робила, і де мене тільки не було. І в сільраді секретарьом 5 год робила. І в совхозі робила, і учотчіком, і разноробочою, і ким я тільки не робила.

Все життя в цьому селі були?

Да.

А батьки в якому році вони одружилися?

Навєрно, в 23-му.

А в сім‘ї були ще брати, сестри?

Аякже. Брат був 25-го года, я 27-го, сестра 29-го, одна сестра 36-го, одна – 41-го, нас п’ятеро було. Ще жива сестра 41-го і 36-го. А брата, брат робив директором школи тут і помер в 69-му годі.

Ваші батьки вступили до колгоспу?

Да. Батьки обоє в колгоспі робили.

Батьки одразу до колгоспу вступили?

Да.

А в якому році?

Ну в якому ж, колгосп навєрно ж став в 33-му вже ж був колгосп.

Навіть раніше, мабуть, да?

Голодомор же ж передають 32-33, я не знаю, то вже ж був колгосп. Вже ж забрали все. І коні, і плуги, все забрали. Була у коняка в нас, і віз, і все, і упряж все забрали. Вже в колгосп.

А землі багато в батьків було?

Вже ж як у колгоспі ми були, то було в нас 60 соток, а уже в батькового батька, то було, одноосібники були, то було 4 гектара.

Вони в колгосп не вступили?

Їх уже не було. Він в 33-му помер. Це дід мій. Батьків батько.

Так, а від чого він помер? Від голоду?

Мати каже, шо він не од голоду, він дуже злякався. Бо брату було восємь год, мені було шість год і стали ж діти умірать, так для хлопчиків організували тут, в селі якусь, як це, толову чи шо, чи не знаю я, ну вобшем. А ми вже которі більшенькі, то тут садік був, так вже давали їсти, тай той. І мій дід, в нього померли діти, а як вже ж родився онук і онука, і ця ж Галя 29-го года, вона ж у грудні родилась, а голод начався ж десь у березні, так він боявся, шоб ми не поумірали. Мати каже, він просто, шо не доїв, то і сережки дві пари одвезли в той торгсін, і батькові чоботи, і там пальта, і така красіва хустка, мене запнули і це все відвезли в торгсін. І шо вони там їм заплатили за той торгсін. Ну в нас ше й була корова в 33-му, ховали десь її, так шоб не в сараї стояла, бо викрадали.

А так, а хто возив в торгсін?

Батько.

Це в Київ?

В Одесу, в Києві приймали. Гарні такі дві пари бабині і материні сережки. Хто із голоду вмирав тут же була братська могила і так туди кидали. А діда ховали нормально, було вже в діда окрема могила, ми й сійчас обходимо ту могилу. Баба вмерла в 48-му, батькова мати. А материні батьки – мати молодою вмерла і батько, вони не знаю в яких годах померли, матері може було год 20, як мати вмерла і не од голоду, нє.

А хтось в родині помер від голоду?

Ніхто.

Врятувалися, корова була.

Нас троє було, це один дід, батько й мати, й батькова мати. Вона була 1878 р. н., а дід був навєрно 1973-го р. н. Діду було 60 год в 33-му., а бабі було 35. Нє. Діду було 60, а бабі 65.

Це їхнє прізвище як?

Га?

Це чиї батьки?

Батькові. І дід був Іван Іванович, і батько був Іван Іванович. І родився ж, наче це, мій братік 25-го года і тоже, це ж тоді по анголах, і знов Іван, а батько каже «Вже так надоїли», так назвали Григорій Іванович.

А як вам батьки розказували, батьки хотіла в колгосп вступати?

Канєшно. То хоч не хоч, добровільно. А то ше десь вишлють.

Ну то то змушували виходить?

Да.

А вони ж не хотіли, просто боялись, шоб ніде не виселили.

Да. Коня отдали, і воза отдали, шо там було, все отдали.

А перед тим самі гарно господарювали, було велике хазяйство?

Да-да. Ще наконуні голода зерно ховали і ще сарай великий був, і корова.

А за те, що вони працювали в колгоспі їм щось платили?

Та, це вже ми робили в якому, в 44-му уже як освободили од німців, в 43-44-му, то вже ми робили, то шо нам платили вкінці начисляли трудодні, вкінці года, якшо останеться, то дадуть по 100 грам на трудодень. Грошей стали платить аж в совхозі, після, совхоз заснувався в 63-му годі, тоді вже стали робить на гроші.

А під час Голодомору батьки ходили на роботу до колгоспу?

Ну да.

А може там хоч якесь харчування було?

Не було ніякого.

Нічого не годували?

Нє, тоді вже вконці, десь, не знаю в якому, якусь варили баланду, да роздавали. Ходили получать у котьолки чи шось там таке давали.

А що ви їли? От в вас корова була, да? Батько виміняв в торгсіні?

Да, отдав дві парі сережок, отдав свої чоботи. Тоді, це ж видно було пальто бобрикове, а дід був дяком у церкві, ну тут же ж при, до колгоспів. Давали ж таку хустку, таку красіву, все туди ушло, повидурували жиди.

А церква була відкрита?

Була.

І не закрили церкву?

Так, церква аж коли закрилась. Я не знаю в якому годі церкву закрили. Я ше, коли одкрили. Я в 50-му годі ішла замуж, то церква була.

Д.: Церква закрилась, я пам‘ятаю, 62-63-ій рік, ми такі вже були.

А ходили до церкви батьки?

Аякже. Тоді ж інтіресно було.

Вона каже, шо її батька спас брат – Григорій. Годували хлопчиків тоді, з‘їть суп, а хліб батьку.

Старший Ваш брат – Григорій?

Да.

І він ходив в садочок?

Д.: Там підгодовували хлопчиків, шоб зберегти націю, дівчаток – ні, тільки хлопчиків.

То це патронат називався?

Ну да-да, якось так.

І шо, він ділився тим шо там?

Д.: Суп з‘їсть там, а…

Хліб батьку.

Приносив хліб. А що ще їли, що мама варила?

Я не знаю шо.

Якісь страви, рослини, ви щось збирали?

Лобода, я знаю, шо все лобода.

Все з лободи, да?

Да.

А у вас не було зерна, не було продуктів чого?

Так забрали все.

Розкажіть, хто приходив, хто забирав?

Та хто зна, якісь актівісти все забрали, де що на хаті було, яка була, все забрали туда. Од чого став Голодомор, шо все забрали.

А ви не знали цих людей, це були місцеві чи це були чужі?

Нє, я не знаю.

А приходили один раз чи декілька разів?

Нє, один раз – забрали і всьо. Хто не давав, то ше раз приходили. Вони й на хату лазили, де шо є там загрібали, вони все забирали, ну якісь були ж актівісти.

Так забирали навіть городину і картоплю?

Так в нас її вже й не було тієї картоплі.

А забирали якого, вже 33-го?

У 33-му. У 34-му вже голоду не було, важко було, но голоду вже не було.

То вашій сім‘ї найважче коли було?

Весною, навесні важко було. А тоді вже то шось виросло, то якесь на дереві, оце таке.

А весною нічого не посіяли, не посадили?

Д.: Ти казала, лушпайками садили?

Да, картоплю.

А то на осінь була картопля?

Да, вже було. В 34-му вже голоду не було.

А може якийсь буряк чи моркву посадили?

Та все.

Яке насіння було, таке посіяли?

А в Київ ходили, пішки.

Хто ходив? Батьки?

Мати ходили. Я в 33-му не ходила. Я в 47-му це ж якись там був голод, ну такий не великий.

Так, а мама ходила до Києва, то шо вона там робила?

В Київ, шось носила продавати. А шо? Може дрова якісь, я не знаю шо вона носила. Ну і ж корова у нас була, то може якесь молоко носила, шоб носити якись стакан пшона чи шось таке.

А чули ви про закон про 5 колосків?

Д.: Судили за 5 колосків.

На колгоспному полі залишки якісь можна було збирати?

Можна. Нам ніхто не запріщав.

Д.: В нас такого не чутно. Ніхто не розказував такого.

Не засуджували людей за те, що збирали?

Ні.

А про чорні дошки щось чули?

А шо це?

Ну це знаєте, ті села, які не виконали план, заносили їх в чорний список, на чорну дошку.

Це нє, я такого не знаю.

Не чули ви в Ходосівці такого?

Ні.

Так, а скажіть в селі багато людей померло від голоду?

Чи 140 душ.

Д.: В нас є книжка, там список є.

Ходив правнучок в перший клас, то написали історії Ходосіївки.

А ви пам‘ятаєте, знаєте людей, які померли від голоду?

Нє, я як читаю так, то я пригадую хто це. Я їх не знаю. Я знаю вже їхнє потомство, а їх я не знаю.

Так ви не бачили нікого на вулиці?

Бачила. Як я виходила в садік. Я бачу їде підвода. Оце дорога як була, оце вона є. І оце ж, де магазін, там була школа, там якись був магазін, а наш садік був туди трошки, там січас дом великий стоїть. То я така видно не од голоду, я на забор видерлася, бачу їде підвода, везуть мертву людину. І під’їхали у хаті мертву винесли на воза і повезли. І була викопана яма, туда їх скидали. Ото бачила, хлопці, це ж брат 25-го, сусід був 24-го і побігли через городи і кажуть «Там дядько вмер». Ну і я з ними побігла. То він отак лежав через поріг. Так була рубашка на ньому. Я так заглянула, вони мене як турнули на нього, я злякалася. А так сусіди, то я не бачила, шоб сусідів брали і тягли кудись. Не бачила.

А ви дитиною, не боялись на вулиці самій гуляти?

Нє, не боялась, нє. І в садік ходили самі, ну я ходила із братом, брат ішов туди чи школа, чи шо, йому 8 год було, а я вже в садік. Ніхто нас не.

Так а хто винен в тому, що був голод? Як люди говорили?

Не знаю чого. Чи Вкраїну хотіли, вкраїнців повидушувать.

А ви могли вільно говорити про голод після?

А ми нічого не казали.

А вдома згадували ж, чи як?

Ну на Леніна та на Сталіна казали. На Леніна, шо Голодомор він зробив на Вкраїні. Вони ж вивезли все з сюдаго.

А там де місце масового поховання там сьогодні хрест стоїть?

Да. Оце ж влаштували там братську могилу, то сійчас там вже і хрест поставили, і рушник вішають.

Д.: Пам’ятник жертв Голодомору там стоїть, а сам меморіал чось тут поставили. Люди хотіли, шоб там на кладовищі.

А там прям на тому місці, де були поховання, там братська могила?

Д.: Да. А меморіал голова бивший наш чось тут придумав. Збираємось ми тут.

А цей післявоєнний голод, ви кажете, він не такий страшний був?

Ніхто, в цей ніхто не вмирав. Просто було туговато так продуктами. Це ж Хрущов вже був наверно ж тим.

Д.: Нє, це Сталін був.

В Україні.

То не голод був нє, може де і голод, но в нас не голод. Ми під Києвом тут.

А з інших сіл до вас не приходили?

Та вони ходили, то вже не Голодомор був, як вони ходили, просили. То вже такі лодарі, як ото січас пендюги такі, а так нормальні люди.

А в 46-47, де ви продукти брали?

У Києві.

Міняти щось ходили?

Ходили, в оці …

Д.: Васильківський район, це її мама розказувала. Яцьке, оце туди ходили.

Оце після войни.

Зразу після війни тяжко було жити?

Да-да. Ходили туди міняти зерно.

Д.: 47-48-ий це вже їздили на базар, їздили,  пішки ходили.

А от ви кажете, що ті люди, які не хотіли віддавати в колгосп, то їх виселяли, то куди їх виселяли?

В нас тільки один такий був, як воно називається, на Соловки.

Куркулями їх називали?

Да, які вони куркулі? Просто не схотіли, не давали, я ж кажу, коні, і корови, і вози, і все. Вони не схотіли йти в колгосп і їх вислали, і всіравно забрали. Одно в нас забрали, знаю, шо він і не вернувся.

А що потім з хатами було тих, кого виселили?

Його вислали, а сім’я оставалась. Жінка його осталась тут, і діти осталися. Одна була дочка його, навєрно, года 15-го така, а одна года 20-го. І діти осталися. А його вислали і більше він не вертався. Там він і помер.

 

 

 

1. Місце запису: с. Мироцьке, Києво-Святошинський район, Київська область, вул. Калинівка 62
2. Дата запису: 16 грудня 2019 року
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна, Кравчук Тетяна Володимирівна
4. Респондент: Пархоменко Іван Єлисейович, 11.09.1925 р.н

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Морозівка Брусилівського району Житомирської області.

Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна

Допомагає донька – Оксана Іванівна (далі – О. І.)

Представтеся, будь ласка, як вас звати?

Іван Єлісєйович, по-українські я – Єлисейович.

Прізвище?

Пархоменко.

А якого ви року народження?

25-го.

Число, місяць?

11 сентября.

А де народилися, в цьому селі?

Нє.

А з якого?

Родом я Брусилівський район, Житомирської області.

А село, як називається?

Морозівка.

Ви в сім‘ї один були, чи були брати, сестри?

Батько мій тоже з села Морозівка. Мій батько у тому в морхофлотці служив.

О.І: Коком був?

Нє-нє. Він був моряком. Дізіртірував із армії і він договорився там з хлопцями, з моряками там  і в Америці був. Скільки був, в які періоди я не знаю. Но він англійську мову гарно був і він женився на моїй матері, в якої було троє дітей. Він був часником, він получив участок, земельний участок.

Великий?

Да. І той, я не помню скільки конкретно

Коні були?

Нє. Коней не було. А він хмільник, хмєль, хмельнік держав, сад був із з одних шовковиць.

І: Ну хотів, шоб шовк був. Шовкопряд, шо там вирощував, такі плани в нього були. І хміль вирощував, і шовковицю. Білу саме шовковицю.

Це в нього вже були гусінь, кокони, вже налагодили виробництво?

Да-да. І це батько мій, а потом колективізація началась.

І в 29-му десь почали забирать?

Нє-нє. Батько був тим, бухгалтером. А потом в 33-му році….

Чоловік один, із мєстних, прийшов по батька, шо визиває батька прокурор. І його в район, в Брусилівський район визиває. Цей чоловік сказав прокурору, в одного сільського чоловіка була, він держав охотніче ружйо і це вони. І з цих пор я батька не бачив.

Забрали і ви не знаєте, шо з ним сталося?

Да-да. Унічтожили батька, бо він часнік був.

О.І: Ми зверталися в Москву, але ніхто, нічого.

Тобто він в колгосп не вступив, він просто працював бухгалтером, мав землю, а в 33-му прийшли батька забрали в район і ви його не бачили?

Да.

Батько зник, а земля, це все забрали до колгоспу?

А земля… Да. А батько на це время в колгоспі бухгалтером був, кінці в воду. Забрали все.

А мати в колгоспі працювала?

Нє. Вона дітей багото було.

А після 33-го?

Три брати в мене.

Старші брати, ці, що ще від першого шлюбу?

Да-да. Самий старший брат був з 21-го року. А другий брат був із 23-го року.

А як батька вашого звати?

Єлисей Петрович.

А якого він року народження?

Не знаю.

А розкажіть про 33-ій, ви залишилися без батька, був голод в селі Морозівка?

Був. Да-да.

Розкажіть нам трішки про це.

О.І:  Корова спасла. І ніхто не вмер в сім‘ї.

Нас спасала корова. Хоть ми там така полова і полову голодну держали. І корова полову, спасали нас корова.

А в селі багато людей померло?

Я не знаю.

О.І:  Ну батько трохи даже осліп тоді. В погребі доставав якійсь буряки, бо це там позакочувалось буряки, корнеплоди.

Картоплі трохи було, редька тоже була, а в сусідів не занімався. Там людей чимало померло.

В нас була груша спасовка називалась. Груші були на деках, сушили груші.

О.І: А навесні, як ти розказував, і цвіт їли, мати пекла пирожки із акації, із усього.

Цвіт акації їли?

Акація, первий раз ми, животи як барабани, ото як зацвіла акація, то ми вже панами стали. О.І:  І корова вже ж почала їсти, корову підпирали з двох сторон, бо недоїдала вже накінці.

Сусідка приходила, шось в тебе просила, ти в погреб заліз і осліп, розкажи про цей випадок.

Свєту в нас в погребі, в тому під хатою, з пластіни і там як миші були позатягували там картоплю, свєта не було. В тому, на блюдці тут олію наливали, трошки, тоді в темну, в погреб, то трохи олій і хвітіль і це те, освещеніє таке.

О.І:  Шукав те, що лишилось.

Сусідка тоже приходила, вони вже тоже попухли од голоду. Я помню це. Мати з сусідкою ділилась редькою.

О.І:  Ще й ділились люди. У батька в родині ніхто не помер.

А про голод згадували в сім‘ї?

О.І:  Батько говорив, я ніколи не вірила. От, коли ми приходили, коли там, в 14 років, історію СРСР вчили і батько каже, шо був голод, а там цього не написано, я більше вірила тому, що було в підручнику написано, чим тому, що батько розповідав, чесно скажу.

А чого був голод?

О.І:  Бо забирали все.

Канєшно, штучний. Да, штучний.

А в селі, ви знади, де поховані ті, хто помер в 33-му? Були місця поховань?

О.І:  Де попало.

Казали, в городах, ну безсилі були. Сил не вистачало, шоб дойти і викопать ту яму. Якщо це десь на кладовище, то це ж і коня найнять, сам не потягнеш. І коней нема, нічо нема.

На колгоспному полі, можна було щось збирати для себе?

Там вже як урожай був, то тоді вже, а там неякий не було, нічого, ніякого врожая.

О.І:  Поганий врожай був тоді?

А за 47-ий розказував батько?

Батько був в Австрії в цей час. І мама прислала листа, шо каже «Я зробилась така як сусідка». Опухла від голоду тоїсть. Це в листі, так нізя було написати. Оце так іносказатєльно вона сказала, шо опухала. Така зробилась, як сусідка. А сусідка просто товста була. А вона зробилась від голоду така.

Да-да.

Тоже важко було? Мама голодувала?

О.І:  Всі пороз‘їжались, вона взагалі вже одна була. Нікого дітей не було.

Потім мати ж працювала в колгоспі?

О.І:  Ні, я так думаю, не працювала вона. Працювала в колгоспі.

Нє. Тоді вже я даже не знаю.

 

1. Місце запису: село Козин Обухівського району Київської області;
2. Дата запису: 10.08.2017 р.;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
4. Респондент: Пилявський Констянтин Степанович, 11 лютого 1921 р.н. – офіційно за документами (насправді народився в 7 червня 1920 р.) Народився в село Колибабинці Хмільницького району Вінницької області, нині проживає в селі Козин Обухівського району Київської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Коцур Юлія Олексіївна;

Коротка інформація про респондента: Пилявський Констянтин Степанович, 11 лютого 1921 р.н. – офіційно за документами (насправді народився в 7 червня 1920 р.) Народився в с. Колибабинці Хмільницького р-ну Вінницької обл., нині проживає в с. Козин Обухівського р-ну Київської обл.

Навчався в середній школі с. Колибабинці на Вінничині. Армійську службу проходив на Кавказі. В 1941 р. служив у Підмосков’ї в Новозавидові. Отримав там поранення в ногу та контузію. Був переведений у м. Владивосток. Лікувався в Свердловському госпіталі. Після закінчення війни в 1945 році був переведений з військами в м. Гродно, там закінчив війну і демобілізувався. Після демобілізації повернувся у Вінницьку обл. разом із дружиною. Працював учителем географії та фізики в середній школі. В Київську область переїхав на початку 1970-х років. Має сина, двох онуків та правнука.

Під час Голодомору 1932-33 рр. пережив в селі Колибабинці Хмільницького району Вінницької області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента).

Як так склалося, що ви народилися 1920 року, а в документах 1921 року?

Время такое било. Я не могу сказать, конечно, точно.

Про Голодомор ви пам’ятаєте, в якій місцевості народилися?

В с. Колибабинці. Сейчас уже немає там, уличка була у центрі.

Ви пам‘ятаєте, як звали ваших батьків, чим вони займалися? Яке господарство було у них?

 Займалися сільським хазяйством. Батько – Степан Данилович, мать – Лукерья Григоровна.

У Вашій родині були ще діти крім Вас?

Степан був молодший мене, умер в голодовку. Андрей бил, но Андрей вижив, я помню. Андрей тоже менший. Сестра  була Аня, самая младшая.

Інші родичі: дідусь чи бабуся проживали з вами чи жили окремо?

Їх уже даже не було. Умерлі. Отца, деда мого, я не знаю, я не відєл. Бабушку, тим більше не бачив, і не помню. Була бабушка, но не рідня. Она жила отдєльно. Я даже часто там гостював. Она до мене відносилася, як до ріднього.

Ви пам‘ятаєте яке було господарство у Ваших батьків?

Билі свіньї, била корова. А раньше, коли мені було років 4, то я помню. Сперва всьо харашо було, хліб бил, всьо було. А потім вдруг, моментально, всьо забрали. Вобщім нестало нічого, став голод, холод… всьо вот такоє…

Хто забирав продукти, Ви пам‘ятаєте?

Не то шо помню, а бачив даже. Бо заходили, вооружонні всі. Бо я ще ходив біля них для інтересу і щупав ружьйо. А тоді вже мама рвала бур’ян, лободу. Варила лободу. Ми їли цю лободу…

Люди, які ходили по хатах і вилучали продукти, це були свої люди чи з району?

Це просто… не свої. Це був, можно сказать, взвод воєнних. Вообще-то, було такоє подразділєніє воєнних. Їх було чоловік 30 до 40…

Знаю, шо визивали… Коли визивали, то Іван там, Степан в штаб. Такоє я чув і помню. В штаб, в штаб.

Що вони у людей забирали, коли в дім приходили?

Забирали вони вообще всьо, зерно, зерно… Вообще всьо забирала, всьо всьо, що можна забрать. В мішки зсипали. Всьо вместе зсипають туда. І просо, і гречку – всьо туда, всьо в один мішок.

Cкільки разів вони приходили до будинку?

Чуть лі не каждий день. Ходять і всьо кругом шукають. І такіє железние палиці. Полів у нас не було. Ходять і штрикають. І шукають, по під стіни, і кругом по кутках. Шо там було…

Люди щось приховували? Можливо було приховати якісь продукти?

Кому вдавалося, шось сховати, той ховав.

А вашим батькам вдалося щось приховати?

Ну, я не мог такого знати…

Активісти забирали ще щось крім продуктів?

Забирали всьо, шо сьєдобноє. Всьо йшло в один мішок.

А рушники, чи якісь інші речі вилучали?

А нє. Еті речі люди самі…. Всьо пішло на обмін. Вот, якщо взяти наше село Колибабинці Хмільнтцького району. А рядом село Пиків. І у Пикові очень много жило єврейського населєнія.

А євреї голодували?

Євреї жили, во!.. в достатку. У ніх било і хліб, і м’ясо, і сало. Всьо у євреїв било. Їх не трогали. Їм, євреям, була свобода… Ну всьо в них було. Ну вот еслі в Пикові взять, то євреїв там… Українці у євреїв там вони міняли всьо. Не то шо міняли… Всьо міняли за безцінь… Всьо работалі українці  у євреїв. Чи дров нарубати, води принести…

Бердічев був как всеравно большой город Бердічев, єврейський. Каждий день отец і мать ідут, в етот Бердичев, шоб шо небудь кому-то здєлать, заробить шось (відстань до м. Бердичева 30-40 км). Може кому дрова нарубать, води наносить, сміття винести, всьо вот такоє. А вот євреї жилі так. Експлуатіровали українців.

Сім‘я Ваша голодувала?

В нас нічого не могло бути. Потому шо всьо… Зделалі так, шо моментально не стало. Вроде було всьо харашо, харашо і хліб, і м’ясо… І вдруг в одін прекрасний момент всьо лопнуло, всьо забрали…

Як ви вважаєте, навіщо вони все забрали?

 А откуда я знаю? Я ж не знав.

Були випадки донесень людей один на одного?

 Я не знаю такого.

Люди хотіли вступати в колгоспи? А батьки ваші?

Вот іменно, шо моментально предложили етот колхоз, і ніхто не хотів його, того колгоспу. Потому, шо так зробили, сперва два три роки робили сіяли, горали – всьо було. І тут вдруг согнали всех вместе на збори. Оцепілі кругом, воєнние. І вообще, русскіє воєнние. Потому шо на украінском ніхто там не говорив. І всьо… Моментально колгосп. Кто схоче йти в цей колгосп коли треба всьо здати: коні, корови. І всьо ето нада отдать у колгосп. Хто ж ето хоче? Ніхто не хоче.

А пізніше люди все ж таки пішли в колгосп?

Ето років два – три ето всьо тягнулося. Той у колгосп, той не в колгоспі, той в колгоспі, той не в колгоспі. І постепенно, постепенно всіх загнали.

Харчування в колгоспі якесь було?

Нічого там не давали. На посівну, забрали лошадєй, інвентар у колгосп. Який там колгосп… Ніхто, нічого… Забрали все… Заставляли на посівну. Скажем, ідут на посівну. Хто йде на роботу, то там готовілі какую-нібуть похльобку і кормілі пока на полі. На полі роблять, значить три раза в день кормілі, тих хто робить.

А діти працювали в колгоспі?

Нічого не давали. Якщо трошки шось давали, то тим хто там робить, хто чимось занімається. В школу, заставляли ходити на поле. Якщо вчитель виводить учнів на поле збирати бур’ян. Збираєм бур’ян, то давали шото поєсть.

Чули про закон «про п‘ять колосків»? Колоски дозволяли збирати на полі після збору урожаю?

Вот я раскажу случай, шо було зо мною. Отец посєял рож. Вообще заставляли сеять. Коли вже рож поспіваєт, вже можна і колоски пощіпати. Но ето ж не розрішається. Даже на свойом полі. Вот ето еще в полі посіяв отец, а собірать не розрішається, хоть і поспіваєт. Поспіваєт – забірают. Било у нас на городє немножко жита, так його сьелі. Самі позривалі колоски і сьєлі. Но етого ж мало… І когда мать, у нас било у Березині поле, піддти хоть би трошки пощіпать колосків. Уже ж поспіваєт жито. Как-то пошол на своїм поле, сам посеяв… Но не разрешаєтся… А пошов без розрешенія туда, поймалі, судіть будут, обізатєльно. Мать говоріт мне: «Знаеш, возьми торбинку, підеш немножко нащіпай колосків». Пішов я. Щіпав, щіпав. А значить, я в школу пішов в перший клас. Нащіпав трохи колосків. Там Глібокий яр єсть, називається. І там било наше поле. Вдруг едут комсомольці верхом. Увіділі меня. Крикнули. Нікуди вже не дінешся. Куда ти дінешся?..

Приехалі сюда ко мне. Забралі торбу ету с колосками, і мене поконвоірували. Я конечно плачу… Нічого не зробиш. Приконвоірували в ету Березину. А там був пісок, люди брали. І до тих ям покопаних… Приконвоірували мене до одной ями… Положилі меня… Зв’язали ноги… Демонстріруют вродє меня розстрелювать будут. Ви собі уявляєте, шо ребьонок?.. Какое состояніє етого ребьонка?.. Но, вобщем, зв’язалі, положилі… Прутік взяв, не білі, нічого. За ногі держать, а по підошвах, по п’ятах добре луплять. Билі, билі… до тех пор… Я вже плакав, плакав… до тех пор, пока я потеряв сознаніє. Отлупілі, я вже дальше не помню, шо було…

А люди якісь там були, щоб могли за дитину заступитися?

Не було там нікого.  І бути не могло. Якщо ті комсомольці приїхали верхами, то там каждий хто де був, то всі попряталісь. Я вообще був без сознанія…

А додому Ви як потрапили?

Прийшов сам… Вони думали, шо я вже помер. Потому, шо я знаю, коли прйшов до сознанія нічого, нігде нікого нема, только я лежу… Лежав-лежав, потом попробував встати, встав. Прийшов в сознаніє і прийшов домой… Єслі би мать ето била, шоб вона, то б її суділі. Як судят, то забирают, безвісті. Ніхто й не знає й куди дівся. Як сосєда взялі, арестовалі, тоже. За шо, хто його знає? Потом напісал он, од туда. Где-то із Сібірі. А потом, там вообще й умер он.

Потом вже коли колгоспи стали, коли ми стали колгоспниками работали ми на полі. І я часто вже з матір’ю, тоже на поле виходив. Потому, шо еслі на поле виходиш, шото там дєлаєш, то покормлят.

Чи були випадки, коли хтось не голодував? Чи ділилися вони з іншими людьми продуктами?

Ніхто. Може б і помог хто, якби було чим помоч. Помоч не можна було.

Як люди рятувалися від голоду, що їли?

Бур’ян елі. Как кормят свінєй… Как свінєй кормят, коров, приходілось… Мать крапиви, лободи наріже, наріже, посолила. Сіль була. Посолила всьо і їж.

Я, отец і мать ушлі промишлять где-нібудь. У євреєв… Отец где-нибуть дров нарубає іли ще шось там. Тот корміт його. Дайот. Еслі попадается, скажем, кусочки може хліба, може картошки, то отец спрятав собі где-нибуть, у штани, у карман где-то, а жидкое сьел. А вже ето, шо можна принести, то принесе додому. Дєтєй надо покорміть…

У Вашому селі від голоду померло багато людей?

Каждий день кого-то хоронят. І нє один, а два-три похорони каждий день биваєт.

А хоронили людей за традиційними обрядами?

Уже там било не до похорон. Вот ето надо відєть… Страшное, очень страшное… Я каждий день іду в поле. І хожу там. Там щавель где нашол, поїв. А Андрей вдома. Потому, шо он еще ходить не мог. То я буває шо найшов щаваль, Андрєю принесу. Хожу, хожу по полю і птичка вилетіла. Посмотрел, гніздо, яічка есть. Попробовав, іще не засижені… Поїв яєчка, етой птічки. Єслі єсть більше, то штуки два брату принесу. Андрєєві принесу.

Як Ви вважаєте людям потрібно розповідати про Голодомор?

Треба… Но хто розкаже? Людей тех уже нет, хто знає харашо і голодував. Їх уже нет…

А дітям потрібно розповідати цю тему? Чи це страшна тема і її не потрібно розповідат?

Скажем, вот я знаю про це, відєл, пережив і всім розказую. Я говорив раньше, шо мог всьо расказать. Все кто бил около меня, все кто меня слихал, все знают. Іще люді билі і расказивалі, говорілі.

Когда жилі ми в колгоспе об етом нельзя било говорить. Єслі узнают, услишат, что ти… ето пропаганда… Ето в нас на Украінє било, а в Росії етого не било, нє знали. Я попав, я вже в арміі був. І мене дьорнуло на ету тєму поговорити. Я з хлопцями розговарював. Став говорити з хлопцями, а они-то зналі, люді всьоравно зналі. І вдруг, послухали мене, послухали і вопроси задают. Той одно спитає, той другоє. На другой день меня визиваєт політрук. А політрук оказався українець і койшто знав. І говоріт: «Вот ето било, било. Ти говорив?». «Да» – говорю. І він говорить: «Вообще етого НЕ БУЛО…Ніхто, нікого, вообще, вообще… Ти од куда взяв? Вообще, не було». Через пару днєй мене направляют служити в другой полк. В другую часть. Він мені сказав: «Вообще такого НЕ БУЛО».

Що Вам потрібно мовчати і такого не можна говорити.

Да. А оказується, что в каждой часті, в каждом взводе есть такие солдати которие всьо слушают і передают. А той політрук був украінєц і він знав, шо робилося на Украінє. Бо моглі судіть, а так в другую часть. Сказав: «Ти нічого, нікому не говори… Потому, шо ето, говоріт, не правда». Оказується, он просто мєня спас. А тот, хто йому передав ето, тот солдат, он його тоже із свого подразділєнія куда-то сплавив. Раз он мог ето зделать.

1. Місце запису: місто Київ, вул Стальського, 20, кв. 61;
2. Дата запису: 30.05.2018 р.;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна, Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Лук’янець (Остапенко) Оксана Павлівна, 25.01 1921 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

Коротка інформація про респондента: Народилася Лук’янець Оксана Павлівна 25 січня 1921 року в селі Козлів Переяслав-Хмельницького р-ну Київської області  в селянській сім’ї Остапенка Павла Андрійовича та Агафії Степанівни. В сім’ї було 4 дітей: респондентка, Герасим, Семен, Іван, Павло. Респондентка закінчила 2 класи сільської школи. Сім’ю розкуркулили, батько був ув’язнений на 5 років як «ворог народу». Під час Голодомору від голоду померла мати, Остапенко Агафія Степанівна та брат Павло у віці 2 років. Респондентка в 1932-му пішла в найми до сім’ї Кривенків на Переяславській станції, де проживала до 1936-го року. Сім’я Кривенків прийняла Оксану Павлівну як рідну дитину, завдяки їм свідок вижила під час Голодомору. Потім певний час працювала на торф’яному родовищі в Яготині. Переїхала до с. Лозовий Яр Яготинського р–ну Київської обл. та працювала в колгоспі до виходу на пенсію. Має 3 дочки, 6 внуків та 4 правнуки. Зараз проживає в м. Києві.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Козлів Переяслав-Хмельницького р-ну Київської області та на Переяславській станції.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтеся, будь ласка, як Вас звати – прізвище, ім’я, по батькові і де Ви народилися.

Переяславський район, село Козлів родилась.

А як Ваше прізвище, ім’я, по батькові, рік народження?

21-го. Остапенко Оксана Павловна.

Остапенко – це Ваше дівоче прізвище?

Ага.

А зараз Ви за паспортом прізвище Ваше?

Лук’янець. Чоловікове.

Якого року народження Ви?

21-го.

Коли саме народилися?

Кажеця, в січні, 25.

Розкажіть, будь ласка, про Вашу родину до Голодомору. Чим займалися Ваші батьки, яке в них було господарство? Як їх звали?

Село Козлів. Мати – Агафія Степановна, а батько – Павло Андрейович Остапенко. Мати сама з Вовчого. А село Козлів тоді розкулачили.

 А якого року народження батьки, Ви пам’ятаєте?

 Точно не скажу.

Дочка – Тюрина Катерина Павлівна (далі Д.) : Приблизно 1895 батько, а мати чуть старша. Той значить 95-ий, а мати десь 1897-му.

А яке в них було господарство, Ви кажете, їх розкуркулили. А до розкуркулення яке в них було господарство. Вам розповідали чи, можливо, Ви пам’ятаєте?

Я пам’ятаю корова, коні. Тоді тракторів не було, а кіньми орали, сіяли, косили косою, ціпом молотили – два дрючки «гуп жваво так ціпами і так цілу днину йде музика без упину». Покосить. За те його розкуркулили. Він один був, йому земля осталась, він її не купував.

 Од батьків осталась земля?

Ну да.

 А багато землі було, пам’ятаєте Ви?

Та вже не помню.

Ви кажете, що розкуркулили, а Ви пам’ятаєте як відбувалося це розкуркулення?

Ну як… Нас вивезли. Куркульська хата, тільки дівка незамужем була осталась, так туди. І ще другу, три сім’ї нас поселили у цієї жінки. А її звали Солоха, тепере не називають так.

А вона ще жива?

Та нє, це є вона моїх батьків ровесниця. Ця жінка не замужем була, так її не виселяли.

 А Ваших батьків до неї підселили?

До неї. І ще одну, нас три сім’ї. Ми – Остапенко, а то – Павленко. Таке було. Города оставили. 6 кілометрів Переяславська станція. Ходила я як грузять зерно, насиплеться на землю, назмітаю, а тоді такі два камінчики – роздавлювали. А тоді на Переяславську станцію мати мене відвела коров пасти і я там і осталась, і виросла, і паспорт узяла, і перейшла на своє життя – в Яготин на торфрозробку. Там річка Супій. І там в мене брат Герасим старший забрав. А там забрали на столову, а з столови в ресторан. І так життя моє… Мені добрі люди ішли навстречу. І кажуть: «Оксано, не йди туди в село, бо там вмреш. Оставайся в нас». Вони купили корову і я в них виросла.

 В чужих людей? Це під час Голодомору Ви пішли в Яготин?

Д.: Це під час Голодомору. Не в Яготин, а Переяславська станція.

Чужі люди приютили і Ви з ними там жили?

Приютили. В них двоє дітей. «Оставайсь у нас, бо підеш у село, там умреш.

Д.: Так і було – мама вмерла.

Той же пощитав скільки картоплі: «Марино, 9 десятків картоплі. Оце поділи до нової». Це шо своїм дітям, те й мені. Так стрілись добрі люди, спасли мене від Голодомору.

А Ваша сім’я – батько, мати – лишилися в селі?

 Батька ж засудили – 5 років Архангельська область, як куркуль. Була в батька земля.

В якому це році його засудили?

Ну це… до Голодомору.

 Коли колективізацію проводили, як розкуркулювали?

 Да, куркуль же. З хати вигнали. Три сім’ї. Таке було.

А у Вас були брати, сестри?

Були.

 Як вони вижили? Як їх звали?

Самий менший Іван, а чого він аж попав у Ленінград, не знаю. І там помер.

Д.: То пізніше. В Німеччину їздив, а з Німеччини в Лєнінград.

А під час Голодомору вижив брат Ваш Іван. А якого року він народження?

Примєрно 26-го, меншенький в мене він.

Д.: Як він вижив, розкажи.

Бог святий зна.

 Д.: Ви ж розказували, що тітка Анна його забрала. Він пухлий був і забрала тітка, це материна сестра. Вона з іншого села, вона бездітна булла. Вона його забрала і таким чином він спасся, це самий менший. Потім Семен. Семен тоже був пухлий, йому було на той час 7 років, він не міг працювать. Їй 10 років було (респондентці), її в найми забрали. А той Іван взагалі був маленький, 6 років десь, Семен був трошки старший. Оце всі менші діти вони були всі пухлі, вони чудом спаслись. Семен попав в дитячий будинок, його підібрали  і таким чином спасся.

А як він потрапив в дитячий будинок?

Забирали таких дітей.

В селі забирали?

Так, підбирали.

То це вас троє дітей було – Ви і два брати?

Д.: Три брати. Герасим самий старший. А Герасим був старший від мами на 5 років, він з 15-го року народження, він міг працювати.

Герасим пішов з дому кудись на заробітки?

Д.: Розказуйте де Герасим був. На торфрозробку, Ви казали, він пішов.

Ага, на торф. Ото в Яготині річка Псьол…

Д.: Не Псьол, а Супій.

І там торфрозробка. І його забрали, на курси послали, грущиком. А я в чужих людей совершенно маленькою. Вони купили корову і кажуть: «Оксано, оставайся в нас, бо ти з голоду вмреш». Кривенко Єгор Романович. І виросла, пішла в Переяслав, 20 кілометрів пішки, взяла паспорт і приїхала в Яготинський район торфрозробка.

Д.: Вона навіть як ішла на роботу, вони кожуха їй купили, щоб не змерзла, такі люди добрі були.

А їх не розкуркулили, їх не забрали чи як?

Д.: Вони в млині працювали.

Нє, не розкуркулили, а просто вони…

Вони одноосібниками осталися? Не пішли в колгосп?

Нє, одноосібниками зразу.

Вони українці були?

Українці. Город був, на городі сіяли, садили.

Їхня сім’я не голодувала?

Ні.

Ну було скрутно, але…

Я кажу: «Поділи, Марино, до такого числа шоб хватило».  І своїм дітям частинку і мені.

Д.: В них робота була, вони в млині працювали, в них хліб був.

А мати Ваша, вона пережила Голодомор?

Не пережила. Якраз знаю це на Петра праздник зайшла вона до мене. Я пасла корову в цього Кривенка. А вона пішла в село і вже я її більш не бачила.

 Це був 32-ий чи 33-ій?

33-ій.

А чим вона харчувалась, як вона в селі виживала до 33-го року?

Ну січка, садила, полола, отака спеціальність була.

А в колгосп вона пішла?

А я не помню за колгосп. Що помнила, уже повилітало.

У селі колгоспу не було чи вона просто не пішла?

Д.: У неї була малесенька дитина, 2 рочки, Павло, то від Голодомору ще брат Павло помер. Всі маленькі померли.

 Брат Павло, а якого він року народження був?

Д.: Якщо йому було два рочки, то він десь 31-го.

Отам примєрно.

Цього Павло прізвище, ім’я, по батькові як було? Остапенко…

Д.: Остапенко Павло Павлович.

31-го року народження – помер. Другий брат?

Д.: Остапенко… Давайте тоді по старшинству Остапенко Іван Павлович – 1926-го року народження.

Цей помер?

Д.: Ні, не помер, бо цей був у тітки, тітка врятувала його.

І ті всі брати теж вижили. Тобто, це один брат помер.

Д.: Один брат і мати – Остапенко Агафія Степанівна.

Якого року народження не знаєте?

Д.: Вона приблизно 1895, приблизно.

Приблизно, вона теж в 33-му померла.

А от коли виселяли з будинку Вашу родину, Ви пам’ятаєте? Речі якісь могли з собою взяти?

Ну просто… посилали заяву на таку хату, ті прийшли і нас посадили три сім’ї в одну хату.

Д.: А на підводі вас везли.

Пішки чи на підводі, а речі якісь взяли?

Та які там речі! Нічого. В чому були, може якусь там тряпку укриться да й годі.

А якісь продукти – зерно забирали чи не забирали? Продукти якісь?

Забирали все.

А Ви пам’ятаєте як це відбувалося?

Приїжали, звались «комсомольці», молоді хлопці. Батька забрали на 5 год, Архангельська область. А ми остались, з нами шо хотіли, те й робили… 10 кілометрів Переяславська станція, так я знаю шо зерно грузили, а на землі там десь розсиплеться, так я змітала та в торбинку. Йду, те зернечко несу. Їде підвода, думаю, сяду на підводу – заберуть зерно. А тоді камінчик об камінчик роздавлювали. Такого ужасу хай він не повторяється, шо було.

Д.: Мамо, а де забирали зерно, де шукали?

 У дворі, хаті обшуковували?

Кругом обшуковували, чи на чердаках… Були такі, шо закопували. Так цей хазяїн, шо мене спасли від смерті, була в сінях яма, так у ямі да ще яму викопав, да заховав туди зернечко.

В них теж були обшуки?

Д.: Да, і в них.

 А Ваш батько ховав десь зерно, зумів шось заховати?

Так його на 5 год забрали в Архангельську область.

А мати шось могла приховати?

Із хати нас вигнали, батька забрали, а ми шо могли там з собою взять?

А скільки цих людей було, які приходили до вас додому розкуркулювати, ці комсомольці? Їх було багато чи було декілька чоловік – 2-3?

Ну вони ж були як організація в селі.

Ви знали хто вони такі? Чи це чужі були?

Ні, свої. Свій свого, кажуть.

 А яке до них відношення в селі було? Їх поважали чи це ті кого не поважали, ніхто не прислухався?

Поважали, не поважали, а пригнічені були, не мали прова протів їх…

 Ні, ці активісти, комсомольців поважали люди?

Та як же поважали, як боялися їх.

 А до того як вони стали комсомольцями, ким вони були?

 Обикновенні люди.

Хлібороби, роботящі чи якісь там п’яниці?

Бог святий зна…

Оце розкуркулення, воно відбувалося тільки в тих селян, які були багатші? Чи могли в не дуже багатих селян забирать зерно?

Ну, зразу ж куркулів, в кого  більше землі, а тоді середняки звалися.

Д.: А батько Ваш хто був, середняк?

Нє, був первий – куркуль. Я ж кажу, забрали в Архангельську область на 5 год.

 А були у Вас дідусь чи бабуся, батьки ваших батьків? Чи вони вже тоді померли?

Їх не було вже. Батько був сиротою, виріс. І в матері… колись була така болєзнь – віспа, шо лице, як кажуть, рябий, незлічима.

 А були такі випадки, коли люди протестували, боронилися, коли люди забирали? Чинили опір цим комсомольцям?

А вони не в силах були. Шо хотіли, те й робили.

 А в них зброя якась була чи не було зброї?

Зброї я не помню. А зброя протів зброї… Вони ж обикновенні люди.

Вони ж якось заставляли, щоб їм віддавали?

Та вони самі забирали, не питали. Приїхали. Скрині були, в скринях всякі тряпки, шо хотіли, те робили.

І скрині забирали теж? І куди вони його дівали?

Бог святий зна, куди вони його дівали. Це ж Росія була… вивозили тоді.

А як Ви думаєте, для чого це робилося, з якою метою? Шо всі продукти забирали, шо куркулів висилали, для чого це все робилося?

 Ну це ж для знищення нації чи як, на Вкраїні? Шо ця Вкраїна ніколи не воювала, ні в кого не забирала. І з Польщі тоже було якесь наступлєніє при моїй жизні, а тоді Гітлєр прийшов.

Д.: Вона ще розказувала як люди помирали, сусіди, просто бачила. Розкажіть, мамо, за сусідів як з голоду помирали.

 Коли почався голод? Коли мати вирішила, що Вас треба десь пристроїти?

Це ж в 32-му, як з хати вигнали, так вона оддала мене корову пасти.

А от люди коли почали голодувати, сусіди? Ви бачили голодних людей, опухлих людей?

Бачила і пухлих. По сусідські пішла, так сидять так в сільській хаті піч і припічок. Висихали люди, вмирали і їх собирали, кидали в ями, прикопували. Такого ужасу, хай він не вертається.

 А багато померло людей?

Ого, багато. Це ж хазяїн шо то в їх хата і сіни, так у сінях яма для картоплі, так у ямі та ще викопав яму. А то так на городі прикопай, так забирали.

А от у Вашому селі багато померло людей в Голодомор?

Та конечно ж.

А імена Ви знаєте цих людей, що померли? Можливо, когось із сусідів знаєте, що померли?

Ну оце фамілія більш у селі – Остапенки… це такі… Кривенко, було це в село Лозовий Яр.

Д: В селі в нас вулиця Пінчуків, а в них Остапенки  в Козлові, це село Козлів.

Це ви в Козлові жили раніше?

Да, Переяславського району, 15 кілометрів од города, бо я за паспортом ходила туди пішки.  Студеники… це через двоє сіл город був.

А оцих людей, що Ви кажете, багато померло, їх хтось хоронив?

Ой, скидали у ями. Я вже була у цих Кривенкових, а тут був млин чотирьохетажний, петльовку робили. І в цього механіка це помошнік був. І мати одвела туди коров пасти, і так на зіму, і виросла.

Д.: А млином управляв росіянин, Хацей прізвище його було.

Так оце він був росіянин, той хто млина тримав. І в нього млина не забрали, не закрили. Тоді було розпорядження, щоб млини закривали. І всі хто тримав млини, їх визнавали куркулями. А через те, що він був росіянин, його млина не закрили. І він узяв на роботу цього чоловіка Кривенка і його жінку.

Д.: Жінка не працювала, з дітками була.

Він працював  і йому шось за роботу трохи платили. А Ви  вже помагали цьому Кривенкові вдома.

Вдома. Город великий був. Тоді на станції, станція Переяславська, 20 кілометрів од нашого села було.

А Ви чули про такий закон про 5 колосків?

Не в курсі справ.

А розрішали після збору урожаю збирати дітям, дорослим колоски на полі? Можна було?

Да і я ходила збирать.

Ніхто не наказував за це?

Об’єзчики на конях ганяли, не дозволяли.

Дітей били чи не били?

При мені не били, а просто виганяли.

А не чули, щоб були випадки, щоб когось судили в селі за те, що збирали колоски на полі?

Забирали.

Просто забирали ці колоски  і все. А були люди в селі, які просто голодували?

Ну, це де головою зумів десь так заховать, щоб його можна достать і їсти. Бо тоді ж поробили жорна звалися, бо зерно ж то не будеш їсти. Із зерна яка польза? А треба роздавить, щоб у рот вкинуть.

 А жорна не забирали?

Ну, зразу ж не було, а тоді пока в голову прийшло. Придумували жорна … звалися жорна.

 А люди допомагали один одному  чи кожен сам за себе?

Каждий про себе.

 Ну, Вашій сім‘ї помогли, Вас приютили, братів забрали.

Д.: Баба Ганна забрала ж брата .

Родичі допомагали один одному.

Да. А мені чужі люди. Та конечно. Так на це літо мати одвела корову пасти до механіка. Чотирьохетажний млин кірпічний. Колись був пан Берлявський  построїв той млин, шо звалась біла мука «петльовка».

Д.: А чого цей Хацей управляв?

Хацей. Ніби якесь єврейське прізвище. Росіянин. І його не розкуркулили, хоч у нього був млин. Нічого не забирали в нього?

Д: Він говорив російською мовою.

Ви пам‘ятаєте цього Хацея?

Така ж була… Скільки мені… Шо осталось у мозгах, а шо вилетіло.

 А розкажіть про нього, що Ви пам‘ятаєте? Який він був, якою мовою говорив,  яке в нього господарство було?

По російськи. У нас кажуть «як», а він каже «как». (сміється)

А господарство в нього, крім млина, було ще?

А конєчно .

 Корови, коні були?

Були. Тоді ж тракторів не було.

От Вашого батька розкуркулили, а в нього нічого не забрали. Його не розкуркулили?

Іначим порядком уже воно переходило.

 А може того шо він був росіянин?

Це я не в курсі справ. А мені ж тоді, де самостійні года були.

 Да, 10 років.

Шо осталось, те осталось…

А що  їли ті люди, що остались? В них забрали зерно, забрали продукти, їм треба було чимось харчуватись. Чим вони рятувалися?

Ну чим… землі ж ти не будеш їсти, а треба вишукувать шось с’єдобне. Лободу, траву .

А от в людей все забрали, продукти харчування, а можна було якісь речі обміняти на продукти? Чи рушник, чи якусь гарну хустку, чи сорочку.

Це все нікому не нужне. Основне хліба.

А в місті, наприклад, в місті на хліб обмінять? Чи взять там в кого золото осталось, чи сережки, чи хрест натільний піти в місто обмінять? Чи Ви тоді були дитиною і про це не знали?

В мене тоже були золоті сережки… так, кажеця, операцію робили, витягли. Батьківське.

І батько не повернувся?

Ні, повернувся. 5 год одбув і приїхав, і тут…

Д.: Хати нема, нема куди діться.

Жінка померла, діти по людях.

Він пошов у завод сахарний, в общежитіє  і там жив.

І більше його не чіпали, як колишнього куркуля його більше не чіпали?

Нє, вже не касалося.

 Він пішов робітником звичайним і працював.

Д.: А на дітях було тавро куркульське. Вона розказувала: «Хароша дівчина але куркульська дочка». І так само і брата не брали ніде на навчання через то, шо він куркульський син. Таке було.

А в школі Ви вчилися?

Усього два класи.

Д.: Коли голод почався, то школа закінчилась.

Вже я в школу не пошла.

 Це Ви в них до 18 років жили?

Д.: Нє, не у 18, а ще в 15 років вона пішла робить. Розкажіть як Ви тяжко трудились .

А де Ви пішли  працювати?

Торфрозробка.

Д.: Це брат забрав.

Брат там тоже послали його на курси механіком. Тоді мене тая позвала: «Оксано, я тебе забираю на кухню». Вже тут я попоїм і хліба кусок.

Д.: А там була така робота, що по закону дітям не дозволялось  таку важку роботу робить. Але ж вона там працювала, поки її не забрали звідтам.

А як Ви думаєте, зараз про Голодомор потрібно розповідати?

А чи вони повірять, шо це таке може буть. Безумія! Безлюдія! Люди ж не вічні. Живеш, возрост, коли що… приходить старость, умирає. Всьому, кажуть, своє время. А главне, чого на вкраїнський  народ? Просто чи земля нужна, чи шо… А на груди землю не забереш, умреш так як усі, так якщо варить головою. А таке безлюдіє наче на всьому світі… Скільки українці де той Амур, звозили туди. Я знаю з нашого села, материна сестра туди поїхала, там Голодомору не було, там вижила. А мати тут це перед Петром зайшла до мене, пошла в село… коли передають, що мати померла.

А хто її похоронив?

Скидали  їх у яму.

Загальна яма була?

Та нє.

Д.: Загальна, вона не знає це слово.

Я не бачила.

Ну не по одній людині там ховали, а всіх хто помер у селі туди скидали? А Ви знаєте де це місце?

Не в курсі справ, не ходили.

Чи там стоїть якийсь пам‘ятник чи якийсь хрест, не знаєте?

Д.: Я туди не їздила, то не знаю.

Такого ужасу на весь світ не було… як на Вкраїні.

А про це можна було говорити потім? Ви говорили, що був Голодомор, що люди голодували, що помирали з голоду? Можна було про це між собою говорити?

Ну так в ці года це ж наявно було, а тоді…

Пізніше, в 40-х, 50-х Ви могли так вільно казати: «В мене матір померла з голоду, батька заслали». Чи треба було про це краще мовчати і десь собі тихенько з рідними говорити?

Д.: Тільки з рідними вона говорила, більш ніде нічого.

Ну це я точно… законів… Бо більш у полі, сапа, коса. Ото таке… до законів далеко було…

Д.: Інтерв‘ю у Вас ніхто не брав.

 А на роботі? От ви сапуєте на роботі і між собою могли про це поговорити?

Могли… Слово до діла не пришиєш.

От Ви розказуєте дітям, онукам, правнукам про Голодомор?

Д.: Кожен день вона про це розказує і сушить сухарі, до цього часу боїться голоду. Я пам‘ятаю, я в школу ходила, а вона сушить сухарі, боїться, шо голод буде. В неї оця тема вона сама страшна для неї, вона ж втратила батьків, сама єлі вижила.

Но благодаря добрим людям.

 І воно видно, що для Вас дуже значуще, що вони врятували Вам життя.

Аякже… не знаю хто там остався.

Д.: Немає ні одного дня, щоб вона не згадувала про цей Голодомор.

Війна не така страшна для Вас потім була після Голодомору?

Так, поступово ж воно.

От що було страшніше – війна чи Голодомор?

Що страшніше? І те неприятно, і те… Бо без время смерть… ще людина должна жить, должна радуваться, а її давлять.

Там воювали, а тут просто прийшли просто забрали їжу, і забрали свої. Без війни помирало не менше ніж без війни. А як Ви думаєте, треба розповідати про Голодомор чи не дуже це потрібна тема? Бо от Ви зараз живете, з нами говорите, Ви це пам‘ятаєте, а пройде декілька років і таких людей як Ви вже не буде.

А він же не бачив… (показує рукою на правнука) Пішла до сусідів, сидять дітки, отут сільська хата, піч і так  (киває головою).

І Ваші ровесники теж помирали?

Ну да. Ну мені я ж кажу підкидав Бог добрих людей.

А після Голодомору Ви пішли працювати на кухні поваром, потім  уже пішли в колгоспі працювати ланковою.

Помошніком зразу на кухні, ресторан, а тоді офіціанткою. А тоді вийшла замуж, виїхали в село, давай хазяйнувать на землі.

Працювали десь в колгоспі?

В колгоспі.

Це в якому селі?

Село Лозовий Яр.

 І Ви весь час працювали в колгоспі. А дітей скільки у Вас?

Слава Богу всі живі… О, он Семьончик посчитав мені. (сміється)

Д.: Мамо, скільки  у Вас дітей, Голодомор пам‘ятаєте, а дітей забули.

Треба считать.

Д.: Хто у Вас самий старший?

Алла.

Д.: А потім?

Оля і Катя. Три дівчинки.

А внуків?

Д.: Внуків не дуже багато, по двоє у всіх.

Шестеро внуків, ну так багата бабуся.

Діткі хароші такі. Із самого малку руки стояли до діла.

Д.: Четверо правнуків.

Представтесь, будь ласка,  як Вас звати?

Д.: Тюрина Катерина Павлівна, 53-го року народження. Я сама менша дочка. Я народилася в селі Лозовий Яр Яготинського району Київської області.

Можливо, бабуся там щось забула, через вік таке буває, а Вам раніше розповідала . Можете щось згадати із її розповідей? Про сусідів Ви казали.

 Д.: Ну, в мене врізалося в пам‘яті як вона розказувала про діток сусідських, як вони страждали від голоду. Батьків не було, бо батьки десь шукали ту лободу, щоб чимось нагодувать цих дітей. А діти сиділи вже настільки обезсилені, що вони тільки укали, тільки «у-у-у», отак. Вони вже помирали з голоду. Це я пам‘ятаю як я була дівчинкою, розказувала.

 А це Ви казали, що тітка забрала Вашого  дядька. То це материна сестра чи батькова, трошки детальніше розкажіть.

Д.: Ця моя бабушка получається, а материної матері сестра Ганна. Вона була бездітна, вони вдвох з чоловіком жили. Вони забрали Івана, меншого брата. Він уже був пухлий, але  вони його врятували від смерті.

 І він далі з ними жив, бо мати ж померла.

Д: Він жив з бабою Ганною. Вона його фактично врятувала і далі опікувалася ним. Не було своїх дітей, а він уже опікувався в неї.

Можливо, ще щось пам‘ятаєте про Голодомор з розповідей її братів?

 Д.: Ну і брат Семен він також був пухлий  і він десь у дитячому будинку врятувався.

А як потрапив туди?

Д.: Я не знаю як туди потрапив, але факт в тому, що він також живий був. А зараз живих нікого немає, вони всі померли. Минулого року помер цей менший брат, йому 90 років було.

А оцей самий менший, який 31-го року народження, то він там відразу після народження помер чи трошечки пожив рік-два?

Д.: Мама тільки  розказувала так, що коли батька забирали,  то він цього найменшого хлопчика обійняв, поцілував. І він його більше не побачив. Він не міг вижити, був малий беззахисний, він не міг працювати, бо старші в наймах, якось вижили, а менші померли.

 А потім вже як батько повернувся, він спілкувався з своїми дітьми?

Д.: Да, він повернувся і з мамою спілкувався, і ще Герасим (це мій дядько), і Семен ще тоді був живий, і Іван. Іван якимсь чином після війни попав в Ленінград (це Санкт-Петербург) і він також приїздив сюди на Україну.

 А потім він вже працював на заводі і його, в принципі, не чіпали як колишнього куркуля, розкуркуленого. Не було вже ніяких репресій проти нього?

Д.: Можливо, шось і було, але ми про це не знаємо.

Ну, робить вже як чорноробом можна було. Це так в управі куркульських не брали.

Д.: А на таких посадах як вони працювали – сторож, то, мабуть, їх не чіпали, вже просто працював собі там на заводі.

 А от Ви ще говорили, що в них було тавро «куркульські діти». Десь там по життю їм це заважало? Могли на роботу не взяти?

Д.: На роботу яку вони хотіли, на навчання яке вони хотіли також дивилися – раз куркульський, то не брали.

Ви пам‘ятаєте, що Вам згадували, що Ви куркульська дитина чи не згадували?

Ну так мені не казалося, що мені треба, а на такі роботи приймали і куркульських. Аби руки робили да голова робила, да совість чиста.

 

1. Місце запису: село Мельники Чигиринського району Черкаської області;
2. Дата запису: 08.08.2018 року;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Панченко Іван Степанович, 12 жовтня 1925 р.н. народився в селі Мельники Чигиринського району Черкаської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав у селі Мельники  Чигиринського району Кіровоградської області (сьогодні Черкаської області)

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?

Панченко Іван Степанович.

Коли народилися?

25-го року народивсь, маю 93 годи.

А число, місяць народження?

12 октября 25-го року.

А де народилися?

Дома.

В селі Мельники?

Да, на родіні. Ось моя родіна  (хата) позаду. А я сюди в прийми прийшов, це я на жінчиній родіні живу. А жінка вмерла, 14 год сам. Добра я не зазнав ніякого. Германія, война, Голодомор – оце моя жизнь, щоб ви знали. В Германії тоже два годи прострадать, проголодувать. І били, сутками робили, там часів не вказано було. Як тільки вихідний день мається в неділю бути, то приходять і на розгрузку кірпіча, по 50 тисяч чи по 70 тисяч у вагоні та: «Згружайте хлопці!», а нас 20 чоловік. Оце нам таке добро було. 300 грам хліба з тирсою, або з вугіллям і брюква. Це я за Германію кажу. Картоплини ми не бачили, крупини ми не бачили як два годи був. Брюква, 300 грам хліба в сутки і вода переварена. Це так ми жили.

А як звали батька Вашого, матір?

Батько – Степан, мати – Якилина.

Прізвище?

Так само.

Брати, сестри у Вас були?

Брат був та вмер, сестра була та вмерла. Одна сестра і один брат. Нас троє було. Я один остався, а вони померли молодшими.

А в колгоспі батьки працювали?

В колгоспі, в колгоспі.

Добровільно йшли до колгоспу чи їх примушували?

Примушували.

А як примушували?

Приходять і пишись у колгосп. Правда, багато людей не писалося, то считалося як одноосібник. 15 соток землі кілочками оббили і більш не маєш права, як в колгосп не хочеш на роботу. Йшли в колгосп та робили. «Якої грали – такої і танцювали». Така власть була, то підчинялись, друга власть була, то теж підчинялись.

А щось приходили до вас забирати?

В 33-му годі було указаніє, вони кажуть що Сталін… Сталін може і казав, але дураки оце були як ми, як казали: «Почепи свині роги, то вона всіх переколе». Приходять оце, обкладали налогами дуже. Я буду сперва начинать. А було півтори-дві тисячі налогу. А де ж ти їх візьмеш, як в колгоспі за палички робили? І копійки ж нема де взять… За шо ти возьмеш? Приходять (нерозбірливо) беруть книжку: «Ви винні м’яса 44 кг, винні 300 яїчок здать, півтори тисячі грошей за грядку, за порічки, смородіну чи дерево яке. Якщо порося маєш, то шкуру здерти здать. Якщо корову маєш – 300 літрів молока в державу, козу маєш – 200 грам шерсті, обстрижи козу, правда молока не давали від кози, а лише обстригали. І так далі-далі, а потом ше холостяцьке. Батькові холостяцьке – сина має чи дочку і їм по 150 рублів холостяцького. Батько платить і ти платиш.

Це якщо незаміжні?

Да. Це яка сім’я – якщо мала сім’я, то холостяцький налог дівчатам, хлопцям і батькам були

Макарюк Віта Володимирівна – історик, краєзнавець с. Мельники (далі В.В.): Це після війни получилось так, що у нас в Мельниках на фронті загинуло десь 450 чоловік – 450 мужиків в разцвєтє сіл. Багато дівчат осталось таких, що просто їм не було за кого йти заміж і вони дуже довгий час платили холостяцьке. Кажуть, що принизливо було до крику. А реально не було за кого йти заміж і ше й холостяцьке платиш.

Оце прийшли, відкриває книжку: «Винні те, винні се…» – «А що ж дать, якщо діти сидять на припічку і їсти просять, і сам голодний? Де ж я що возьму?» Так безспірним порядком. Тоді й одіяла не було, ряденце виткане. Може хто заможніше жив. Воно і тепер є багатії, так і тоді було. «Ви виплачуйте, а – ні, то ми будемо виконувати ваші налоги». Простеляють якусь ряднину серед хати, барахлиння ваше собирають де шо є і на купу, склали, описали. А виконавці були як оце я, виконували їх накази і в сільську раду односили. Однесли і вольна продажа. Підніма одну хустку: «Сколько он будєт стоять? Ну три рубля» – «Хто больше?» Ну дають там, попродали за безцінь та ото і налог. Люди купують, було таке, а то вже і не купляли, бо не було за шо і боялися, що я куплю твою хустку чи мої штани, а ти мені будеш сердиться, побачиш завтра, що я надіну. То це до 33-го чи після 33-го було.

А то голодовка настояща! Їздять підводами (тоді ж машин не було) і все що є – картоплинка, квасолинка. Зайшла банда (це ж ці наші), ограбили, оставили, як той казав, на Божу волю. Діти кричать. Беруть на підводу. Колгосп організовувався, в нас був колгосп «Зірка», де оце кооперація була, там двір був, називався «Червона зірка». Конячки позабирали в людей, плужки, борони, підводи тягли в колгосп. Та я ще замічю, стояв у нас клуночок кукурудзи в углі, підійшов та бере (на 5 год менший, 30-го году) та кричить. «Що ви робите?», то поставив… Голодовка і всьо і це не тільки в нас, а скрізь.

А у Вас всі вижили під час Голодомору?

Вижила. Щоб не батькова сестра, то не вижила б. Батько лежить – ноги попухли, а мати висохла на кістку. А мені 8 год, а братові 3 годи, а сестрі 11. І оце тобі жили так.

А як тоді сестра помагала?

Харчами. Її чоловік був у лісі, а тоді якийсь пайок там видавали робочим, которі робили у лісі. А він був майстром у лісі та йому поручали робочим пайок розділять. А вона приходить до нас, а батько лежить (тоді ж кроваті не було, а піл називали) і плаче: «Сестро, спасай, бо ми вмираємо!» А вона щось у кошолочці принесла. Вони жили в лісі, вона голодовки не знала, в них і порося було, корова була. Та каже, що приходять люди, то вона ні одної людини не пропустила, каждий просить їсти. Каже: «Коли вже все роздам, то по стакану молока наливаю. Ну вже нема вареного нічого, то вже картоплю, по дві картоплинки даю сирі, подякували за те і пішли.  Я ні одну людину не випустила, щоб нічого не дала. Давала все, що було». І каже: «Приходьте, я ще буду давать. І це за Будою діброва, вона там жила у лісі одна хата: «Мені нема коли, то приходьте». То що ми робимо, бере кошолочку сестра, що 11 год, та через Холодний Яр на Буду, через всю Буду та переходимо в ліс. То це ми діти. Кошолочку вона тримає в руках, а я ззаду йду. Вона їсти дасть, а тоді: «Бери в кошолку, що подужаєш нести, бо я як тобі накладу, то не подужаєш. Йди в погріб, бери картоплі, скільки понесеш. То піде там десяток вкине. То вузличок борошна вам, а це вам по кусочку хліба на дорогу, а це кусочок сала помастить, а це якихсь крупів по трішечку». То вона в кошолочку набере та каже: «Дійдете в ліс та нашморгайте листя прикрити, бо дорогою хтось відбере, ви ж діти». І то було два рази на тиждень, поки батько трошки оклигав. Потом приходить вона та каже: «Степане, ти подужаєш дійти до нас?», а він: «Та буду пробувать. Чи я за день дійду?» Та вона його тиждень відгодовувала. А тоді до чоловіка (Микита його звуть) каже: «Ти можеш тріски збирать від робочих, вони там тешуть. А я тобі посчитаю як і ти робочий, буду тобі пайок виділять». Та батько забив кілочки, складав тріски від робочих, а тоді вже в суботу додому пускають, в понеділок на роботу. То пайок і йому виділя і сестра щось дасть… та ми два рази на тиждень. Та вимерли попід тинами, лежить та просить: «Дайте щось в рот вкинуть, бо вмирає з голоду людина». А що ж ти даш, як такий самий. Тільки тітка нас піддержала.

А тітку як звать?

Та може ти знаєш Івана Микитовича мати, помер недавно. Він робив у тракторній бригаді. Дзюбенко Іван Микитович. А мати – Текля була.

Голодовка. Грабили. Іскуствєнна голодовка була! Тоді врожай був! Казали  неврожай. Брехня! То ж просто приказ був – ограбить Україну! Сталін каже: «Брехня, голоду не було». Як же ти не знаєш, як у тебе робиться таке в державі. Знав він все! Він не робив, але він заставляв! Оставили на голу смерть людей. Ото тобі 1932-1933 год та вимерло.

Отут Городінський осьо… Та пішла мати полоть у ліс кукурузку, взяла хлопчика і на цей день… Воно гуляло десь там, украли та з’їли люди. Гриша звуть було. Та я знаю, ще менший був – мені 8, а йому год 5 було. А вона: «Гришо, Гришо!» Воно собі гуляло, поки мати полола, а потом не стало і по сей день. Людей їли. Голодовка була настояща.

Листя… Я не знаю, як я вижив. Батько помаленьку пошкопиртав у ліс під жнива та нарвав печериць свіжих. Там тоді всякі сорти були. А воно принесло та тако мати перекришила їх і поставила у коморі, у макітрі. А я ходив-ходив. Ходжу заглядаю. Там гірчаки рву та їм, а там щавель горобиний їмо, а там уже листя липове було нашморгаєм та мати сушить та товчемо. А шо ж те листя, натовчи з листя борошна, знаєш скільки його треба? То було спече оладок, він на кінець такий, аж слизький з листя липового. Ото їли. І принесла ті грибки, вона (мати) їх перечистила, а я пішов та геть усі й поїв. Ще ж і макітра така велика. А я пішов, відкрив комору. «А гриби де?» – «А я поїв» – «І нічого тобі?» – «Ні».

Сирими поїли гриби?

Та сирими, даже не солені. Тільки мати перекришила, щоб листя не було. Каже: «Мені, сину, не шкода, що ти поїв. Коли б ти не затравився». Бо воно всякі сорта і сирі гриби, не варені. Але нічого не було – ні живіт не болів, ні поносу не було.

Боже, Боже, оце тобі голодовка, тоді ми ледь вижили. А потом житце було в городі посіяне, воно молоде ще – кутя. Та нажала мама два снопи та поставила під хату на сонце. Воно трошки прив’яло, а тоді в діжку понаоббивала. Ціпом молотить, то воно поб’ється, то вона його обколотила, то ж кутя. Начали сушить  його, а воно як комарик.

Так весною де ви взяли жито, щоб посіяти?

Так з осені сіється жито, воно зимується. Картоплю вже вибрали, то сіяли люди жита в городах, поддержка така була. Не дали йому доспінуть, ледве доживали. Як згадаю… А тут тобі ше й Германія. Но там тобі давали 300 грам у сутки хліба, хоч він там із землею був усякий. І брюква, це таке як буряк.

Ви кажете, батьки в колгосп перед 32-им пішли?

У 29-ім годі, 28-29 год організувались колгоспи. І батько десь у 29-ім годі записався в колгосп.

А що їм давали за трудодні?

Трудодні писали, грошей рахували – копійка чи дві на трудодень, то вони їх не бачили годами. 10 год – у вас там на счету 50 рублів чи 70, не давали, але так на счету. То була позика, оце в маю місяці як облігація – підписувались на позику. «Розписуйся!» – «Та нема нічого. Там в колгоспі хай дають, я розпишуся» – «Та в колгоспі нема» – «А в мене звідки? У вас нема, то і в мене нема. Поросяти нема, курчат ходить троє». Тоді не було ніде нічого. Тоді скота тоже мало держали, бо не подужали удержать його… А хліба – скільки в тебе трудоднів – по пів кіла на трудодень. Відробила ти 100 трудоднів – 50 кілограм хліба.

То давали в 32-33-му?

Та не давали нічого, тоді не давали, це вже послі. А тоді трудодні, на трудодні насчитували хліб – добре як пів кіла, а то 300 грам. Добре як центнер натягнеться. А що той центнер?

В.В.: Наші в колгоспі так докерувалися, що для того, щоб провести весняну польову компанію, то поїхали на Кавказ по зерно.

В нас три колгоспи було – «Заповіт Леніна», «П’ятирічка» і «Ударник». А потом з’єднались докупи три колгоспи. «Заповіт Леніна» – це комуна називалася, «П’ятирічка» отам була, «Ударник» там.

А батьки в якому робили?

В «Ударнику». «Заповіт» найбільше платив і там правління наше – голова колгоспу, а там у них своє правління. То в «Заповіті» був голова такий сильно строгий, що він не дуже і державі підчинявся. Він держав і людей в руках крепко. Петро Теофанович Деркач. Оце його вбили. Кончилась война і був він головою колгоспу, званіє старшого лейтинанта в його було, він воював. І до войни він був головою колгоспу і остався живий, і бандитів били.

То Ви кажете, що в себе в колгоспі він платив?

Він платив. Даже кидали «Ударника» та до його в колгосп переходили, коли розрішалося. «Я не хочу в цьому колгоспі! Я піду туди» – «То йди». Він більше платив людям.

А скільки він платив, не знаєте?

Та я знаю… Це як в нас дають пів кіла, він грам 800 дає, трошки більше.

Це після 33-го він так давав?

Да-да.

А під час 32-33 років? Може хоч годував?

Я вже не знаю, я малий дуже був. Може варили в кого виварок, але не скрізь, не скрізь. Якусь капусту варили, то йди на роботу, а там обідать дадуть. Я знаю, що я в школу ходив, то нам гарячі сніданки варили. Я ходив уже в другий клас, це мені було 9 год. То в 32-му році виписують з колгоспу якесь там житнє борошно, то якась баба варила затірку у школі. То велика перерва і це на великій перерві підходимо до вікна і вона в мисечки сипле. То це ми йшли в школу не вчиться, а поїсти.

А скільки однокласників у Вас було?

Десь душ 20-25. Та дітей тоді багато було, тепер нема, а тоді дітей багато було. Я ходив туди на п’ятирічку.

А однокласники Ваші голодували так само як Ви? А було так, що ходила дитина в школу, а потім помирала?

Та багато такого було. Тоді точно було так як казав піп: «Перехрестився та оглядайся чи ніхто не бачить». Отак і я скажу, що знаєш шо казать. Щось не те сказав, очі замилять тобі.

А церква була в селі?

Не було. До 37-го году була. Оце де счас правять під землею, оце там була дерев’яна церква, а в 37-ім годі був приказ поламать – то поламали.

А в 33-му церква ще діяла.

Да, в голодовку була. В 37-ім годі в нас церкву поламали. Там Борис Безрукий, може не знаєте, вже вмер. Їх там три чоловіки. То дехто поспішили поламать, то поламали, а дехто під  ту гарячку не поламали, то зосталися. А в нас дерев’яна церква така ловка була.

То її повністю зруйнували?

Та розібрали, дерев’яна була. Та клуб зробили з церкви. А то, що в церкві було оце всяка святиня – коругви, хрести, ікони – всьо на металолом в Чигрин.

А люди вдома не ховали? Боялися?

Ні-ні, люди боялися. Е нє, тоді ще посадять тебе.

То Ви не пам‘ятаєте прізвища однокласників, яких не стало?

Та щось я не помню.

А на вулицях Ви бачили, щоб помирали люди від голоду?

Бачив. Ото йдемо попід тинами гричаки рвемо, а воно лежить, вже не забалакає: «Дайте, що можете, бо вмираю». Та обминув та пішов, а шо робити? Ми вже ніде й не ходили, бо ше хопнуть та з’їдять.

А хтось збирав трупи померлих?

Та може сільрада забирала. Ох, шо ж воно було… Мамочко ти рідна та й годі, шо ж воно було…

А щось пам‘ятаєте про «закон про п‘ять колосків»?

(заперечливо киває головою)

На колгоспному полі можна було щось взяти для себе?

Можна було, можна було, тільки 10 год получиш. Да було тільки торкнися! Та за качан кукурудзи – 3 роки. Строго сильно було. Не вкрадеш, бо боялися.

А чули таке слово «торгсін»?

Торгсін? Та чув, тільки не знаю шо воно.

А не чули, щоб колгосп на «чорну дошку» чи в «чорний список» заносили?

(заперечливо киває головою) Може де й було.

А якщо в людей були якісь цінності – сережки, хрестик, то вони могли це десь обміняти на їжу?

Були якісь «торгсіни» називаються, то міняли дукачі, перстеня, сережки, сєрєбро, золото. То це в городах, в селі його не було. То це людина послєднє віддає, а там продуктами давали. Оцінювали ото сережка тих 3 рублі, на 3 рублі тобі дадуть продуктів. То по городах було, по селах його не було.

Але люди з Мельників ходили мінять?

Та ходили, в кого було.

А куди ходили?

В Черкаси.

А речі теж обмінювали в містах?

Тільки коштовності, одягу – нє. Дукачі були, перстеня, сережки – оце таке міняли, золото вони брали. То держава там розпоряжалася.

А хтось Вам ще допомагав, крім родичів? Голова колгоспу не допомагав вижити?

Людям? Та шо він поможе як комора гола. Я знаю, що мати, вони ж в «Ударнику» працювали, там Єрєсь був головою колгоспу. А вона прийшла та плаче, а він дививсь, дививсь та каже: «Випиши їй 5 кіл проса». Видно там ще десь було трошки. Пішла та мати, виписала ж в конторі накладну ту, та комірна пішла та зважив. А воно не просо –  та пуслід. Давай товкти те просо як на пшоно у ступі. Зварили ми того проса та з’їли того посліду та посліпли всі. Нас п’ять душ в сім’ї і всі сліпі. Та посліпли. Коли стали людям показувать, то це ж не просо – це ж пуслід, його їсти не можна. Я не знаю, но нам потім попустило. Оце таке. Не було в коморі нічого.

А все вивозилось із колгоспу? 

Та позабирано все, спеціально унічтожено по людях, а в колгоспі то вопше. Указ такий був, посилають бригаду на участок пограбить людей, очистить. Голі стіни і діти кричать голодні. Я знаю сидимо, повставали, а матері десь не було, десь пішла вона. А батько сидить. «Тату, ми їсти хочемо» – «А де ж я, діти, візьму як нема нічого?» А ті, що посадили на висадки бурячків штук 4, садовлять на семену. Та він пішов, витяг тей буряк, що на семену та вніс у хату та обмив землю ту, а тоді на кусочки порізав та по кусочку бурячка того дав. А ми гризимо сидимо. Ох, жизнь була… Я ж кажу, щоб не батькова сестра, ми були б тоже вимерли.

А голова колгоспу, активісти голодували?

Та чого це він голодував? Вони знали все, то вони позоставляли собі. Брали у колгосп і він для себе зоставив.

А що було із дітьми-сиротами? Якось опікувався колгосп ними?

Я не знаю що було як сироти були. Хто їх доглядав? Я не знаю. Бо були ж такі, що батьків не було.