- Місце запису: місто Носівка, вулиця Воскресенська, 54 Чернігівська область;
- Дата запису: 22.09.2009 р.;
- Хто записав: експедиційний загон Носівської ЗОШ I-III ст. №1;
- Респондент: Солошенко Катерини Григорівни 1928 р.н. народилася в місті Носівка Носівського району Чернігівської області;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала у місті Носівка Носівського району Чернігівської області.
Катерино Григорівна, що Ви пам`ятате про той страшний час?
Коли був голод 1932-1933 року, мені йшов п’ятий рік. Я жила разом з батьком, матір’ю та бабою. Батько буй селянин-середняк. У нас було хазяйство: 5 десятин землі, коняка, очевидно, була корова та порося, що ми не повмирали з голоду. Але ходили по хатах і забирали зерно, квасолю, крупу, картоплю, але її тоді так багато ще не садили. Ходили із залізними палками і шукали, хто де що заховав.
Всі тоді були голодні, ніхто нікому не допомагав. Пригадую один такий випадок. Тоді в центрі був магазин «Торгсін», там торгували іноземці. Вони приймали від людей золото, в кого яке було: сережки, кольця та інше, обмінювали на крупу. У баби моєї були срібні сережки, то вона пішла в цей магазин і поміняла. Ї дали торбинку муки і кусочок хліба. Коли вона прийшла додому, то дала мені хліба і приказала, щоб я їла обережно, щоб ніхто не побачив. Я вийшла на вулицю, стала біля хвіртки і почала їсти хліб: укушу і заховаю, щоб ніхто не побачив. А по дорозі йшла якась жінка, і вона побачила, що я щось ховаю, то вона підійшла і забрала хліб. Я побігла в хату і розплакалася.
Як все ж таки вдалося рятуватися вашій сім`ї від Голодомору?
Я так думаю що ми не попухли з голоду і не повмирали, бо в нас, очевидно, була корова. А коли все зерно тоді забирали, то корів не забирали. Якщо була корова, то було якесь молоко, кисляк і було що їсти, але хліба не було. А пізніше нас «розкуркулили». Це сталося у серпні 1934 року. Батько працював у Києві на залізній дорозі сцепщиком товарних поїздів. У колгосп іти не хотів, або про нього толком не знав. Але відвів туди коняку, віддав плуги і що там ще було в хазяйстві. Йому видали довідку про те, що він віддав і може не вступати в колгосп. Але у серпні 1934 року прийшли виконавці і вигнали нас із хати. У цей день я була сама вдома, батьки були на похороні. То ці люди підождали, коли прийдуть батьки, а потім прочитали рішення Навіть не дозволили поїсти, сказали, щоб ми вибирались із хати. Потім розпродали всі господарські приміщення: клуню, комору, плотню, сарай, свининець. Ті, хто їх купив, розвалили і розтянули все по деревині. Хату купили за 40 рублів як квартиру для вчителів, і там став жити один вчитель. Правда, корову ми забрали, бо батько відвів її до знайомих, які жили на вокзалі. Ми жили де прийдеться. Спочатку жили в сараї, потім у знайомих, у рідні, але не більше ніж 1-2 дні, бо всі боялися і не хотіли залишати нас надовго. А зима тоді була дуже холодна. Був суд, і батьку дали 10 років каторги. Але протягом 40 днів- касація-можна було обжалувати рішення. У батька був друг Марко Андрійович, з яким вони разом працювали, в нього син навчався в Києві разом з сином Постишева, який був, очевидно, головою Верховної Ради. Марко Андрійович сказав, щоб батько зібрав усі необхідні документи, і вони передали їх через сина Постишева у Верховну Раду. Батько так і зробив. У нашу сільраду, вона була тут, де живе зараз Волошин, прийшла постанова: все повернути і вибачитися. Нам також прийшла копія. Але ніхто не вибачився, а навіть дізналися, де була наша корова, то пішли і забрали її. Хату теж ніхто не віддав. Ми її «відвоювали». Прийшли у хату і стали спати на полу на дверях із сарая, які батько зняв і приніс у хату. Вчитель який там жив, спочатку дивився, але в нас була копія постанови, і він нічого не міг вдіяти. Пізніше він переїхав, а ми залишилися у своїй хат. Коли прийшов час іти мені в школу і батько пішов до директора, щоб записати мене. То директор сказав, щоб батько виплатив ті 40 рублів, які тоді були заплачені за хату. Я не знаю, чи платив батько чи ні, але в школу я ходила.