- Місце запису: місто Носівка, вулиця Чернишевського, 93 Чернігівська область;
- Дата запису: 10. 09. 2009 р.;
- Хто записав: експедиційний загон Носівської ЗОШ I-III ст. №1;
- Респондент: Рудь Олександра Федорівна 1922 р.н. народилася в селі Горбачі Бобровицького району Чернігівської області;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала у селі Горбачі Бобровицького району Чернігівської області.
Жили ми в селі Горбачі Бобровицького району. Сім’я наша була з 12 чоловік: батько Федор Трохимович, мати Онися, як по батькові не помню, я, сестри були Палажка, Оришка, Уляна, брати – Михайло, Андрей, Іван з жінкою Мар’єію і дітьми Василем і Полею. Ми з Оришкою були двійнята. Мали 9 десятин землі, коня, корову, поросят, десяток овець. Коли людей почали заманювать у колгосп, батько не схотів іти, і нашу сім’ю називали одноосібниками або куркулями. Ну і як почалася колективізація, все забрали з двору і хліб, і худобу, і одежу. Остались в чому були (юбки, свитки, сорочки кожушанки). До нас приїхали кіньми. Мати побачила і почала гонить нас, дітей на піч. Сказала: «їдуть «буксіри». Ховайтесь на піч і сидіть там». «Буксірами» називали людей, які ходили і забирали в людей все зерно, худобу. Вони з хати витягли почти все, даже в печі в горшку було заховане зерно, дак його витягли і забрали. Тоді почалась голодовка, їсти не було. Батьки і діти почали пухнуть з голоду. Померли батько і мати, брат Михайло, сестри Оришка, Уляна, невістка Мар’я і її діти Вася і Поля.
Живими остались я, старший брат Іван, Андрей і старша сестра Палажка. Іван пішов робить у Дарницю. Там почали строїть деревообробний цех. Палажка взяла ікони матері і понесла на базар продавать. За вторговані гроші купила 2 стакани муки. Принесла додому. Стали заварювать у горшку, а то була не мука, а з кукурудзиння змолота середина. Ми посиділи над тим горшком, плакали да так голодними й поснули.
Палажка стала ходить пішки в Макіївку на базар. Зразу просила корзи потрошку, а як розжилися вже, то й купляла. Іван заробляв на стройці і нам помогав. Привозив хліба. Корзу, яку Палажка купляла, у сусіда била на олій, бо в його була олійниця і він давав збивать олію безплатно, а тоді носила на базар продавать. Так і виживали.
Тоді Палажці було 23 годи, Андрею – 15, а мені – 11. Сусід дід, зараз не помню як його було звать, уговоряв Палажку, щоб вона їхала в Генічев, а дітей покинула. «Діти всеодно помруть і ти помреш», – казав він, – «А як поїдеш в Генічев, то хоч ти станешся жива». А Палажка сказала: «Хоч я коло їх умру, але не покину». Так ми і жили. Продуктами нам ніхто не помогав, бо і в людей не було чого їсти. Дуже багато людей померло в нашому селі.