- Місце запису: місто Носівка, вулиця Шевченка 126 Чернігівська область;
- Дата запису: 10. 09. 2009 р.;
- Хто записав:експедиційний загон Носівської ЗОШ I-III ст. №1;
- Респондент: Кириченко Марія Свиридонівна 1925 р.н. народилася в місті Носівка Носівського району Чернігівської області;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала у місті Носівка Носівського району Чернігівської області.
Голодомор в Україні 1932-1933 років став страшною трагедією, що забрала мільйони життів. Правда про нього повернулася до стражденного народу тільки після здобуття Україною незалежності. Пам’ять про померлих скресла: ми відкриваємо для себе нові факти, збираємо свідчення очевидців, вшановуємо могили хрестами, пам’ятними знаками. Маємо надію, що їх дуті знайдуть хоч і через багато років-умиротворення і спокій.
У жахливий час голодного мору, у час, коли людина ламалася фізично і психічно, доводилася до останньої межі існування і втрачала людську подобу, лишалися ті, що вистояли. Серед хаосу, безкінечної вервиці смертей і страху продовжували жити люди, що не злякалися, не втратили благородстві і протягнули руку допомоги приреченим.
Одним із очевидців цих трагічних подій стала Кириченко (Яма) Марія Свиридонівна, що проживає нині в місті Носівка по вулиці Шевченка. Народилася Марійка у багатодітній сім’ї, що мала 12 дітей, в 1925 році, була 11дитиною своїх батьків.
Батько: Яма Свиридон Андрійович, 1875 року народження працював у колгоспі, мама – Яма (Плиска) Орина Іванівна, 1883 року народження була домогосподаркою, займалася вихованням дітей. Діти хворіли і на момент голодомору живими залишилося тільки троє: 8-річна Марія та двоє братів. Старшому Григорію було 17 років, молодшому Івану – 2 роки. Жили по вулиці Кратківка (в майбутньому Кірова) у будинку, що власноруч збудував батько.
«Хата у нас була на полах», – згадує Марія Свиридонівна, – «її батько построїв, добрий був господар. У хаті було 2 кімнати, великі сіни, велика комора. В 1933 році скрутні часи були, хліба у нас не було, але була картопля, тримали корову. Поряд з нами жила сім’я Кацики Харитона, де було 5 малих дітей, то ж ділилися з ними чим могли, давали молоко, картоплю.
«А ще піч у нас була», – продовжує згадувати Марія Свиридонівна, – «то у 33 році, щоб не забрали залишки зерна, ми ховали його у припечок. Для цього розбирали кирпич, засинали туди зерно, а потім закладали назад. Якось жили. А у 1934 році з’явився у нас у колгоспі Буряк Яков, був присланий якимось начальником. Сподобалася йому наша хата, тож вирішив він в ній поселитися разом з сім’єю. Так ми опинилися без даху над головою. Батька тут же забрали і вислали на Соловки, де він прожив лише 1 рік і помер. Матір з дітьми не залишили без підтримки чужі люди».
З особливою вдячністю згадує Марія Свиридонівна людей, які не зважаючи на скрутні часи, не відвернулися, а підставили плече, простягнули руку допомоги.
«Жили по чужих хатах, спочатку у Кратко Варвари, потім у Малинки Йосипа, далі в сім’ї Покиньбород, де в 1951 році померла мама. І знову не відступилися, допомогли поховати матір. Потім жила у тітки Улити. І наша ж хата так і залишалася власністю Буряків. Повернути її вдалося лише в 1991 році».