1. Місце запису: Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області;
2. Дата запису:  невідомо;
3. Хто записав: Кожан Світлана;
4. Респондент: Ткаченко (Яценко) Катерина Гаврилівна, 1929 р.н.;

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області.

… Сестра 1913 року була, так вона розказала це все мені, що ми з сім’ї великої, 8 дітей у батька було, 4 сестри і 4 брата. 2 сестри і 2 брати померли, а я осталася, найменша, але після мене ще був Вася, а я вже предпослєдня. Ми жили на хуторі на Ширмі, 3 км від Бузови, коло Ясногородки. У батька була своя молотарка, були корови, були свині, кури були.

Нас багато було, ну як 8 дітей, батько, мати – 10 чоловік. Старші у полі робили, обробляли картоплю садили, менші – матері помагали, свиней пасли, курей, коров…

Було хліба тоді намолотили багато, казала сестра, картопля вродила, но як пришла ця совєтська власть в 1933 році, прийшли, зламали нашу хату, построїли баню з неї, а нас вигнали, забрали хліб, забрали картоплю, даже дрібну, казала сестра. Погрузили на підводи, нашими кіньми, нашими возами забрали все, що не забрали за раз, то на другий раз, усе забирали!

Погнали нас на перехрестя в хату Мелащину, мати вмерла там, 2 сестри і 2 брати вмерли і батько вмер. А вже Карпо (1919 р. н.), Ярина (1913 р. н.) і Федь (1917 р. н.) пішли в колгосп. Федь на трактор пішов, Карпо – корів пасти, а Ярина на всяку роботу ходила. Там похльобку якусь давали, отак я з ними і вижила. А Наталка, наша сестра, старша од Ярини, брала мене на руки і ходила по селу, просила милостиню, але ніхто нічого не давав, бо нічого не було. Помирали всі наглою смертю.

А це, що помню: брат мій маленький Вася в люльці лежав і все просив: « дай, дай, дай…», отак він і помер з простягнутими руками.

Отаке в нас було… З усієї нашої сім’ї вижила я, Ярина (померла в 1996 р.), брат мій, Федь, офіцером бу, загинув на фронті, Карпо, у Германії був, 1990 році помер.

1. Місце запису: село Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області.
2. Дата запису:  2009 ;
3. Хто записав: Пальчук Альона;
4. Респондент: Кучеренко Віра Іванівна, 1930 р.н.;

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області.

Мені було три роки був голод, то я нічого не пам’ятаю про ті роки, а батько, Брамирський Іван Маркович, розповідав, що це було велике лихо в селі. Люди масово помирали, хоронить не було сили у живих, то були випадки, що по декілька днів на вулицях лежали мертві люди, а потім їх підбирали колгоспники з підводою, клали їх на воза і везли на могилки. Іноді на могилках лежали мертві, бо не було сили у живих, щоб їх похоронить. Весно, коли земля розтала, їх у спільні (братські) могили по наказу голови сільської ради чи голови колгоспу. На могилках весною стояв страшний сморід від розкладених трупів – розповідали люди, бо якщо хто і хоронив, то закопував дуже мілко, сили ж не було викопати глибоку яму. Багато хто з людей, хто намагався врятувати своїх дітей, заводили їх в Київ і там на базарах залишали. Знаю, що Ковальчук Петро і Ковальчук Марфа – чоловік і дружина, завели і покинули своїх дівчаток, не пам’ятаю уже тепер, як їх звали, казали, що одній дівчинці було 3 роки, а другій – 5. Пам’ятаю і те, що скільки жила Марфа, стільки і плакала, що покинула своїх дітей.

1. Місце запису: село Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області;
2. Дата запису:  2009 рік;
3. Хто записав: Борецька Ліана Казьмірівна;
4. Респондент: Куліш Марія Василівна, 1926 р.н.;

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області.

Сім’я моїх батьків Дудаленко Євдокії Йосипівни і Дудаленка Василя була багатодітною, в сім’ї було семеро дітей. Але у батька була земля, дві корови, пара коней, сім’єю обробляли землю і жили безбідно. Батько в колгосп вступать не хотів, то приїхали з району і місцеві активісти прийшли, батька забрали і відібрали все, що було у господарстві: і землю, і тварин, навіть курей, все зерно. Мати аби хоч чимось нагодувати дітей понасипала в бутлі (сулії) квасолю і заховала в загату (утеплення із соломи, навколо хати), ту квасолю знайшли, бо шомполами проштрихували загату, забрали і квасолю. Діти стали один за одним помирати з голоду. Мати сама клала мертвих дітей в рядно і носила на могилки, як могла, так хоронила дітей. Чудом вижило троє дітей. Ходила мати за продуктами (за кусками, які подавали люди), бо просила милостиню. Одного дня з нею пішли двоє старших дітей, а однорічна Оленка залишилася вдома сама, мама думала, що вона помре з голоду. Дивитися на муки, крики голодної дитини було несила, а нагодувати було нічим. У Київ пішли пішки, були дуже знесилені, йшли поволі, та й в Києві довго просили, бо голод був повсюди, мало хто подавав. Додому прийшли на другий день під вечір. Коли зайшли в хату, то оціпеніли – по підлозі мокре повзало дитя і губами шукало по землі їжу, уже й не кричало. Мама з тих кусочків, які подали люди, нажувала «куклу» і дала дитині. Не можу до цих пір забуть ту картину, з якою жадібністю ссала та дитина «куклу». Але Бог дав життя нашій Оленці. Вона, сестра Мотря і я, Марія, вижили, пережили те лихоліття.

1. Місце запису: місто Київ;
2. Дата запису:  2005 рік;
3. Хто записав: Маренкова Марія;
4. Респондент: Кришун Ганна Захарівна, 1923 р.н.;

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви про голод, що був у 1932-33 рр.?

Да, пам’ятаю.

Які, на Вашу думку, причини голодомору?

Причини голодомору були ті, то у людей позабірали все. Все, всі продукти з хати, абсолютно.

Якщо відбирали все, що було на полі, в городі?

Ну, на полі ж не собірали, а брали тоді, як воно вже було все звезено додому, з дому. Це вже було перед самою зімою.

То єсть, коли вже собрали, все собрали ,підождали покі люди все зроблять?

Да, да

А хто це робив?

Це робили: присилали із центру 2 человека, тоді в нас бригаду собірали, із наших людей, і ці люди ходили і все забірали під їхніми вказівками. Наші, вже ж, винуждени були ето делать.

А були якісь нагороди, що хтось на когось доніс щось?

Ну, я була ще мала, то я цього не можу сказать.

А, які застосовувались до ціх людей покарання, якщо хтось, щось приховав, заховав, не здав?

Таких людей висилали. Висилали в Сибір.

Кошмар. А вони мали зброю ці люди?

Не. Не. Вони не мали зброю. Просто вони робили, заробляли, приробляли, в їх було, може десь, хтось приховав, от.

А як люди від них захищались: чи в хату не пускали, чи бійки були, чи ще щось?

Уже цього не було. Бійки ніхто не вчиняв, тому шо знали , шо нічого не поможе. Нічого не поможе.

Чи можна було хоть щось заховать, кудась?

Нельзя. В мене була баба, 80 год. В неї була манюсінька кімнатка. Вона під столом викопала ямочку, положила туда мішочок картоплі, приложила гіллячком, замазала землею і поставила на неї такий сундучок, наче столик. І прийняли той сундучок, і поштирхачи, і забрали той мішочок картоплі в тої баби, шо вже вона не подужа собі не заробить, не чого.

А скільки їх приходило до хати, людей?

До хати чоловік 6 приходило всігда. Приходили із такіми, із желізними палками, штирхали скрізь: і стени оббивали, кругом все, шоб хто, де нічого не заховав.

А, як їх називали?

Ну, уполномочений, а то комісія просто така була. Ті, шо з центру приїзжали, то були уполномочены, а ті, шо вже наших вибірали, то считались там комісія, люди по ціх же ж считалось, шо це все забірають у, на помощ. . .

Голодающим Поволжя?

Да, голодающим Поволжя. Оце таке.

А, чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Ну, як уже робили, уже люди не подужали, а хто подужав, трохи йшов, нада ж було робить у колгоспі, так шо-небудь зроблєш, то там варили їсти і давали разу день їсти. Той, хто робив – давали.

А змушували туда йти працювати?

Не, не. Хто подужав. Той, бо їсти хотіли, то хто подужав сам ішов.

А забірали, кроме їжі іще щось?

Ну, корови забірали, свині забірали, це все забірали.

А ви знаєте закон про „ 5 колосків”?

Знаю. Чого ж не знаю? Бо й сама по колоскі ходила. Селі тебе зловлять з колосками, а воно ж уже з поля вже все убрано, вже нічого не було, одне стерно, тіко його переорували. Підеш по колоскі, зловлять тебе, то й буде тобі: дитя, то ще одлуплять, там одлуплять, та й пустять; а, як взрослого – то й тюрму давали.

Тобто, не дозволяли ходити на поле чи город, щось собірать?

Нє.

Хто охороняв ці поля колгоспні?

Ну, були ж такі колгоспник наглядачі.

А, де переховували худобу, коли, щоб її не забрали?

Були люди, які думали, шо ще щось воно зміниться, то цю худобу в ліси забирачи, там і жили з тою худобою. Кому вдавалось виховував, кому не, попри… поприїзжають, поприходять додому.

В який час приходили до хати, щоб оце робити, оці обискі?

Да, приходили на протяженії всього дня: і дном, і вечором.

Скільки разів вони приходили до хати?

Приходили вони до хати, отак перед зімою раз, то це перший раз, як приходили — не все забірачи, оставляли трохи людям, а перед весною як приходили – до загрібали все, даже ті узєлкі, шо було на насіння, шоб посадить шось чи посіять у городі, забирали все. І ми тоді мерли, як мухи.

Тобто люди почали помирати навесні.

Да, да. Мерли, якмухі. Пока еже не додумались, шо можна якусь гнилу картоплину на полі вигребти, торішню. І почали пекти оці млинці з тої гнилої картоплі. А потом уже ж весна стала, пішла зелень, лопуцькі. То такі, як я, діти, то із самого ранку і до вечора на тому березі і паслися – зелень ту їли, бо не було шо їсти.

Що було з малими сиротами, чи опікувався ними хтось?

У нас так, шоб у селі було, у нас заносили дітей своїх, не сироти, батьки заносили, бо в Києві такі можна було з ‘їсти, а в селі не було, вибрали все. То просто оставляли на остановках, на вокзалах. То забірали цих діток і оддавали у детдом. Дітками цими там опікувались, вони там жили, учились і всьо.

Чи допомагали люди одне одному на селі?

Помагали. Якщо там у когось є картопля, а в мене нема нечого, значить вона картопельку обчистить, а мені лушпайки однесе. І я їх посушу, потовчу і таке завару. Воно таке, шо нельзя його їсти – в роті дере, але ж жить хочеться, то хочеться шо-небудь і з’їсти.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння якогось?

Все, шо тіко є з’їдобне, то все їли, все.

Яких тварин диких, птахів ловили, щоб з’їсти?

Ну, шо?

Голуба якогось, чи ще щось?

Хто зловить, то чого ж, і ворони їли, все їли.

Все, що ходить, все, що літає, все їли?

І шо у воді сидить. Жаб наче не їли у нас, а такі пуголовки були, то цілими торбами ловили, ще й таке добре.

А що таке пуголовки?

Ну, як тобі сказать. Ото з їх уже робляться тобі жаби.

А – це маленькі дітьониши, так сказать.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

У місті можна було шось вимінять, купить – за шо ж там. Нехто нечого не продавав за гроші, а, ето самое, ну, в людей же були харошиї там вєщі: І золото було, і кольца у людей там були, і сережкі харошиє і все. За те можна було вимінять. Були у Кієві американський такий магазин – Торгсін, де можна було і мукі, і крупи, і всього за золото вимінять.

Це було тільки в Києві?

Да.

Чи були випадки людоїдства у Вашому селі?

Були. Були у нашому селі випадки. Двоє діток з’їли батьки. А потом же хто-то замітив, да заявив, да їх забрали в тюрму. А девочка і хлопчик один, хлопчик ще такий був уже ж погризений, но, ще живий. Но обидва вижили, обидва, обоє.

Де і хто хоронили тих, хто помер від голоду?

Хоронили їх на кладбіщі. Ну так, Пслі там умерло в кого 1 дитина, 2 дитини, то ще якись, ще вони плутались, подужали, то якісь ящички робили і закопували на кладбіщі, так іще хрестик якийсь робили. А як уже так ідуть і по дорозі лежать трупи, або в хаті троє або четверо вже лежать, які вже такі, шо вже на кануні, вже не можуть, то була така бригада – спеціальна: ходити, собірали їх на вози і там викопувати ями. і закопувати, ну, накидають, так те ями і закопають Не оставляли, бо боялися, шо це ж епідемія може буть.

Чи відомі у Вашому селі місця, де ховали саме від голодомору людей, які померли чи їх ховали усіх разом?

Нє, нє, усіх у нас, усіх на кладбіщі.

Усіх разом, хто сам помер, хто раніше, хто пізніше?

Не. ну як. Например: у .мене 2 брати і батько вмерли, ховати самі на кладбіщі. а селі такі люди, що йдуть, даже свої, даже і чужі, іде – іде, і воно сіло оддихать. і уже його нема. Вже, я ж тобі кажу, були і такі бригади од колгоспу, які їздити, собірали і хоронили цих людей, тоже на кладбіщі, тіко без гроба, без нічого.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Як хто хотів, той і поминав. Кожне своїх поминало. А шоб так, шо це ж, якби в церкві: да. ну. давайте помолимося всі за mix, шо там з голоду вмерли, цього не було.

І зараз цього немає?

І зараз цього немає. А так, хто своїх поминає, той тоді поминав, і се час поминає.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона належить?

Церква є. Ну. як, церква наша згоріла, у войну, нема церкви. А вже совхоз дав таку, в общєжитії, 2 комнатки. їх розгородили і зробити там церкву. Ну, так, як настояща, але ж воно не настояща церква, і батюшка є, і правляться, і всі празники правлять, і так, і вінчають, і хрестять, і все. Церква наша греко-католицької віри.

Чи встановлені у селі хрести , пам’ятники померлим від голодомору?

Нє.

Немає?

Нема.

Чи розказували Ви, зокрема, своїм дітям, онукам про ці події голоду?

Ну да, розказувала, як жили. І що сечас кажуть, шо так погано жить. Боже, то той не знає, шо таке погано жить. Шо тоді в нас робити у колгоспі, і за год, на плечах принесеш заробіток, увесь за год, і то 2 рази – З, хліба спечуть за год і це все, і то весь хліб, а то ж одна картопля. Сечас у мене і хліб – є, і масло – є, і яєчко – є, щас у мене єсть усе. Так шо я не можу зрівнять сечас жизь і як тоді жити.

Кого Ви можете звинуватити у загибелі багатьох людей?

Ну. Бог його знає. Я ще була дитиною, а в політику я ніколи не влазила, та й не понімала, то хто його знає, що воно таке було. Якби сказать, що вже неврожай зовсім був – то це друге діло, то буває і год неурожайний, а тоді було і картопля вродила, і хліб уродив — все забрали просто у людей і зробили голод.

1. Місце запису: село Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області;
2. Дата запису:  2008 рік;
3. Хто записав: Тарабовська Наталія;
4. Респондент: Грищенко Іван Юхимович, 1901 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області.

Що пам’ятаю про голодомор? Краще про нього не згадувати. У селі дуже багато помирало людей, іноді цілими сім’ями вимирали, але, на жаль, прізвищ їх не пам’ятаю, знаю, що жили на Сябрівці. Було таке, що померлі люди тижнями лежали мертві під тинами. Йшло, померло, а хоронити нема кому, із рідні вже нема нікого, а у чужих людей ні сил, ні бажання не було. Люди наче очманіли, отупіли. Часто заносили, заводили до Києва, залишали в людних місцях, сподіваючись, що їх хтось підбере: чи представники влади, міліція, віддадуть в притулок, чи бездітні люди усиновлять чи удочерять. Одну таку жінку знаю. Це Кирушко Марія Петрівна. Жила вона з Кирушко Тифаном Свиродовичем, Тифан уже був колгоспником. Коли почався голод, в селі уже «пройшлися» активісти і забрали все, що у кого було. Тифан, щоб нагодувати голодних дітей, взяв у кармани і понасипав пшеницю, яку у нього витрусили і посадили Тифана на два роки у в’язницю. Марія залишилася сама з двома дітьми, семирічною Марією і дворічною Галею. Так як годувати не було чим, вона занесла їх на Бесарабський ринок у м. Києві, посадила під рундуком, сама втекла. Діти довго чекали, плакали, міліціонер поспитав у старшенької звідки вони, вивів їх на бульвар Шевченка і сказав їм, щоб ішли два дні, нікуди не звертаючи, і що так вони дійдуть до свого села. Три дні йшла бідна Марія і несла не руках дворічну голодну Галю. Ночували діти під тинами, їли моріжок, Марія жувала моріжок, подорожник і запихала в рот Галі, одного разу хтось із людей по дорозі дав їм по вареній картоплині. Але діти дійшли до села, обидві вижили, тепер живуть у Запоріжжі.

1. Місце запису: село Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області;
2. Дата запису:  2009 рік;
3. Хто записав: Васильєва Юлія;
4. Респондент: Журавель Євдокія Захарівна, 1932 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області.

Бабуся з болем у серці і сльозами на очах згадує ті страшні часи. І до цього часу щодня дякує Богу за хліб, за сіль на столі. У сім’ї було 9 чоловік: бабуся, її мати Марина, тато Захар, брат Ялисей, брат Іван, сестра Паша, сестра Ганна, сестра Ярина та брат Сашко. Сестра бабусі Ярина померла перед тим, як моя бабуся народилась. Під час голодомору вмер батько Захар, брат Сашко і брат Іван. Бабуся згадує, що коли була маленькою, батько ховав гроші від «червоної мітли», щоб прогодувати дітей. У сім’ї був кінь, корова, теля, ліс, город, але все позабирала «червона мітла». Бабуся згадує, що була зовсім немовлям її мати лежала в гарячці, опухла від голоду, вона вже нічого не розуміла, а дитина хоче їсти, підлізе до матері до грудей, а та її за шкіру вхватить (бо вже не було нічого окрім шкіри та кісток) і відкине від себе, бо вже нічого не розуміла. Поблизу жила сусідка тітка Параска, її чоловік був активістом, у них було що їсти і теж була дитина, що вона годувала її грудьми і взяла вона годувати мою бабусю грудьми. Якось дожили до весни і старші діти рачками лазили і збирали гнилу картоплю та пекли з неї млинці, їли лободу, квіточки, акації, лопухи, лапуцьки. А літечком їли ягоди та гриби. Навесні 1933 р. вже припинився голодомор. Моя бабуся дякує  Богу, що пережила ці скрутні часи.

1. Місце запису: село Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області;
2. Дата запису:  2009 рік;
3. Хто записав: Спідчук Інеса Олександрівна;
4. Респондент: Баран Софія Василівна, 1925 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області.

Забирали все, що було в людей. У мене спалили клуню, забрали бричку. Накладали великі податки, потім приходили і забирали все, що бачили. З району був представник. Була баба, вся в шкіряному одязі. А чотири наші прихвосники: Володька Отришко і інші брали гострі штирі й штрикали все навкруги. Як щось знаходили, то забирали. Але серед них були і хороші люди, такі як Михайло Муненко. В нашій сім’ї було п’ятеро дітей. На припічку був мішок проса, мати посадила нас на цей мішок. Зайшли чотири чоловіки і почали нишпорити по всій хаті. Михайло Муненко заглянув за піч, а там були ми. Але він нас не видав. Щоб вижити, мати ховала квасолю і зерно в жертку, закладала ганчірками і ніхто не знаходив. Мати ходила на роботу і брала мене з братом. Там давали сушку, так ми і виживали. Весною їли акацію, збирали гнилу картоплю і пекли з неї млинці. Збирали колоски по полях, але за це дуже карали. Був навіть такий випадок, що їли людей. У матері Мані Звонківської (Кравченко) з’їли сестру, але хтось із людей помітив і повідомив у колгосп. Маню забрали. Вся моя сім’я вижила. Мати ховала зерно в бочку, зверху клала капусту і заливала водою, так і виживали. Але багато сімей у селі повмирало. Хто не хотів йти в колгоспи, виганяли з хат. Такі були страшні часи голодомору. Людей вбивали штучним голодом 1933 року. По селі їздила повідка із запряженим конем і збирала мертвих людей.

1. Місце запису: смт. Буча Київської області;
2. Дата запису:  2005 рік;
3. Хто записав: Зборовський Анатолій Іванович;
4. Респондент: Виставкіна Ганна Іванівна, 1922 р.н.;

В Бучі колгоспу не було, колективізації не проводили. Хліб продавали з 1933 року по 0,5 кг. Люди кілька разів ставали в чергу і отримували по два-три раза хліб. В 1932 році на дачі Штамма відкрився будинок дитини, куди здавали дітей-сиріт. До цього часу покинутих дітей роздавали в сім’ї. В Бучі в 1929-30 рр. сім’ї, які не мали дітей, або які мали дітей брали по одній-дві дитини. Держава давала пайки (смалець, крупу, тощо) і одягала. За рахунок цього сім’ї жили. Бувало, що в будинок дитини студенти здавали своїх дітей на період навчання, потім забирали. Було чимало випадків , коли підкидали немовлят до будинку дитини. В будинку дитини було 4-5 груп. Немовлят було 8-9 в групі. Трохи більших 13, ще більших 15 і старших 18. Дітей утримували до 3-4 років. Потім відправляли далі. Мої батьки працювали на Гостомельському склозаводі. Батько помер 1931 році, а мама влаштувалася працювати сестрою в будинок дитини. Старша сестра теж працювала там вихователькою. Співробітникам будинку дитини дозволяли годувати власних дітей в їдальні цього закладу. Ми там снідали і обідали. Таким чином і вижили.

 

1. Місце запису: місто Київ;
2. Дата запису:  невідомо;
3. Хто записав: Дерезюк Л. А..;
4. Респондент: Шохворостова А. З., 1923 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду респондент проживала в місті Київ.

 

Під час Голодомору 1932-1933рр. скільки вам було років?

10 років.

Причини голоду на вашу думку?

Нічого толком не знали. Знали голод тай усе. Селами люди умирали. Хто робив той більше знав.

Де могли сховати залишки зерна?

У нас його не було. Ми жили з базару, бо не було колхоза.

Хто вилучав їжу?

Ніхто до нас не приходив.

Чим харчувались?

На людях шкіра, як на свинях облізла. Мати варила лушпайки. Вихода не було дальше і батько зарізав коня. Люди по-соседству їли жаби, але казали, що давали їх котам.

Скільки приблизно померло людей?

Не було тоді не щьоту не расщьоту. На Масловці (сусідній посьолок) був канібалізм. Соседі Дякови з голоду попухли.

Як ховали іде ховали людей?

Машина забирала і не знали, де їх дівали, може лічили. Ховали всіх отдельно у Красному хуторі, може в ліс вивозили і десь дівали.

Чи є поблизу місця вшанування померлих?

Не знаю і не чула.

Що відбувалось тоді в Києві?

Стали давати комерческий хліб; стояла в очереді – давали керпічік на двох на тиждень. Хліб давали за гроші чи бумаги, точно не пам’ятаю. Помню, що на Старій Дороге давали у хіварках (десь нині у районі Печорському). Люди їздили на села і міняли гвозді та крейду на хліб. Я не їздила, а от моя мати їздила. Тоді з’явились болезні – тіф, чорна віспа, вошва. Люди боялись ходити по хатах через болезні. Одна жінка, пам’ятаю, не боліла, бо губи змочувала водою. Всі покотом лежали от тіфа. Кому було в голову рожать, ніхто не виживав. Дітей ховали под порогом, под деревом, щоб краще росло казали. У людей були стени чорні от горя. Я пішаком ходила на Басарабку і дрова продавала на хліб.

Що вас найбільше вразило?

Йшла коло Октябирськой больніци з дровами і бачила попухлих євреїв от голоду. Це було страшно, що тоді творилось.

1. Місце запису: місто Київ;
2. Дата запису:  2005;
3. Хто записав: Горбач Т. С., Горбач Л. В.;
4. Респондент: Новохатська Галина Іванівна, 1918 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Троєщина, Київської області.

 

Умовні позначення:

«Т» – Горбач Тимур Сергійович.

«Л.В» – Горбач Людмила Володимирівна.

«Г.І» – Оповідач Новохатська Галина Іванівна.

 

Т: Добрий день. Ви пам’ятаєте голод 32-33 років?

Г.І: Конешно пам’ятаю, бо мені було тоді 15 год. Це якби хто знав, то це буде це, то можна були б батька розпитати, а в 15 год, що це-дурень був. Ще ж молодий, понімав чи що.

Л.В: Він буде задавати питання вам. Наступне яке? Пам’ятаєте.

Т: А Що. як ви вважаєте, через що голод почався, які були причини голоду?

Г.І: Тоді був Сталін і схотів ануліровать державу волостю. Полностю щоб не було зовсім. І зробив голод. Послав своїх цих посланців. І кругом – де, на хаті, де узолок на печі, він усе, усе його комнезами були тоді. Ооце ті комнезами відбирали. Послав Сталін на чердак, де в кого було скільки привішано, що-небудь там, заховала людина кусочок сала, чи там якої крупи, чи що – все подчисту поодбирали, не оставляли людям ні грама. Де яка картопля була у землі закопана, дак шукали да відбирали, вивозили, нічого людям не оставляли. Були комнезами, людей на ссилку висилали. Куркуль був. Конячка там дряхла була та чоловік у кожусі – дак його висилали на ссилку. Я й знала куди, знала, отепер, а замкнуло…

На ссилку висилали людей, і зробили людям голод Вони. Не було голодовки тоді, оттаке зерно (показує) оттаке жито, така пшениця!

Л.В: Вродило все?

Г.І: Урожай дуже великий був! А все унечтожили, щоб вимерли люди. Вимерли саме більш мужики мерли. Бо знаєте мужчини вони слабші.

Л.В: Більше працювали.

Г.І: Було, знаєте переступали через трупи. Трупи лежали горою. Люди ходили отакі го (показує) тухлі ноги, тікло з ніг- і повиживали ж трохи люди ще.

Т: А до вас заходили в хату ті, що забирали?

Г.І: А чого ж не заходили? Вскрізь заходили. Ускрізь. Ускрізь, іще були такі комнезами, що трохи мали душу, так полізе на чердак, а там десь кусочок щось вісить, а він злазить далі каже нема нічого, нема нічого, а все поодбирали подчисту у людей. О! Приказав Сталін щоб уничтожить людей – і зробили голод. Ходили в колгоспи, варили куліш пшоняний, ходили ну що там датуть, мені ж напрімер 15 год, у менеж організм кріпший ще – черпалок дадуть того у мисочку. А нічого ж нема, мазаного нічого. А мущина виїв, що йому, умирають люди.

Т: Вони якісь документи пред’являли, що вони мають забрати у вас там щось, ну якісь розпорядження, чи ще щось, чи просто заходили й забирали?

Г.І: Просто заходили і забирали у людей все – де, що не було – все до чиста вибирали, нічого їм не було. Хто їх, їх Сталін послав, щоб уничтожить людей. Послав отих своїх бугалтеров, отих своїх причетніков, що поотбирали усе дочиста , щоб ніде не було ні грама.

Т: А якісь покарання застосовували до людей. Арештовували чи ще щось?

Г.І: Ви мені повторяйте, бо я не все розумію?

Т: Арештовували людей?

Г.І: Арештовували й посилали на ссилку людей, куркулями. Я оце як теє, так сама собі… Сама собі оце теє…

Л.В: Вже трохи забула. Нічого не переживайте так. Він якісь питання буде задавати конкретно, а ви кажіть те, що можете.

Т: А люди якось оборонялися?

Г.І: Що ж люди оборонялися…

Л.В: Десь ховали щось?

Г.І: Закопували. Де у кого картопля була, так закопували у ями, да маскували. Ходили тукали.

Л.В: Вилами?

Г. І. : Находили і вибірали з ями до грама, щоб і картоплини не оставить у ямі – все забирали. Так що голод не те, голод зробив Сталін.

Т: По скільки їх приходило, як правило до хати. По скільки чоловік?

Г.І: А хіба їх мало було комнезамів, їх же було багато, це ж не один був комнезам.

Л.В: Ну скільки 2, 3 їх приходило чи більше?

Г.І: Хіба тоді считав, сколькі прийшли. Прийшли значить на печі узелок там якийсь заховали на піч – і там знаходили й забирали. Забирали все подчисту і зробили голод. Так, що голод не сам зробився, а зробив Сталін, щоб Україну, чи як як вона тоді звалася, я вже забулася, щоб зробить полностю унічтожить.

Т: А де люди, як правило ховали свої продукти?

Г.І: Де, хто мог. Дехто в землю закопував, дехто на чардак. А з чардака все зносили, нічого не оставляли, ні грамочка.

Л.В: Де ще можна було ховати, тільки в землю. Тільки в святу землю або ще на чердак.

Г.І: Шукали. Ну де, я скажу забирали у людей скотину, ну все забирали, щоб человек умірав з голоду полностю отак. Ходили отоді ж стали варити куліш пшоняний. Одно пшоно да вода.

Л.В: А хто це варив?

Г.І: У нас гам була Василина, вона вже вмерла давно, давно. Так вона оце та Василина варила ото той куліш. От забула, чи хоч хліб, хоть по каплі давали. Давали, давали до куліша оце теє такий кусочок хліба (показує).

Л.В: Як сірникова коробочка.

Г.І: Ходили у колгоспи, і я ходила по суп. 15 год – що тоді той. Люди лежать переступив тай пішов.

Т: А крім – їжі одяг забирали ще якийсь, чи тільки їжу?

Г.І: Ні одежу не забірали, а нащо їм одежа. їм треба, щоб люди вмерли. То хіба вони своєю волею вмерли? Як ти синок будеш писать тепер я не знаю раз це є. Самі розшифровуйте, як воно там.

Т: А дозволяли забирати з поля те що залишилось, якісь колоски, якісь там овочі ?

Г.І: Усе забирали дочиста, нічого не оставляли, ні грама людям нічого!

Т: А охоронялися поля, щоб люди потім не ходили і нічого не шукали?

Г.І: Хм, готкуда я знаю, наверно ж охранялися. Такого не може буть, щоб не охранялися.

Т: А люди хотіли іти до колгоспу, чи їх змушували?

Г.І: А люди не хотіли іти в колгосп. Дак, хто пошол у колгосп і зразу дак йому було не пагано – тим людям. А хто боявся колгоспу – дак іздівалися. Оце мій свекор отут, да цеє, чоловіков батько, дак він, мати його була верующа – і це було гріх іти і колгосп. Дак вони сдільки з їх іздівалися, стільки здівалися – позабірали і коня, і воза, ну що було у тому, і прийшли ще забіжать, а свекор уже на лавці лежав, уже мертвий. Вони прийшли дак що ж вони будуть забіжать, забірайте вже мертвого!

Т: А худобу люди якось намагалися заховати десь, чи ще щось?

Г.І: Ну де ж ви худобу заховаєте? Худобу ні, не ховали. Всьо, все позабирали комнезами, тоді ж були комнезами. Дак як хароше дитя полізло на хату, дак подивилося зам десь вісить кусочок сала под балтиною там, заховав те десь там ту під балтину там якоїся крупи, всунула людина та сіном затоє, дак воно подивилося, злізло дай каже «Нема ні чого тут». А як усякі ж ті були комнезами, а хто полізе дак все забере подчисту.

Т: А в який час приходили забирати: вночі, вдень чи ввечері, коли, як правило?

Г.І: У день приходили забірать. Ночу не, чого вони йтимуть.

Т: А скільки разів приходили?

Г.І: А хто знає скільки разів, скільки, скільки одні побули пошли, набрали другі недобрали дак прийшли другі добрали, оце таке було теє. Оце така голодовка… Голодовка! Тоді не було голодовки… Зробили голодовку, оце так. Схотів Сталін вобше шоб не було держави цієї шо оце те.

Т: Коли люди почали мерти від голоду?

Г.І: А люди мруть через … на дванадцятий день, дванадцять день, голодні не їдять… А єсть такі мерли шо десь розгорається голодне, а тоді десь сере шось їсти , дай умірають, умірають бо заворот кишок.

Т: А шо було з сиротами? Були сироти, які залишалися діти там самі без батьків?

Г.І: Гм?

Л.В: Сироти, діти що залишались, що з ними було? Хтось забирав їх кудись, чи вони так там і сиділи дома? У вас не було таких в селі да?

Г.І: Нема такого. Не було такого тоді у нас. Тоді були людожери. Людей їли і діток своїх їли. Голод не свій брат…

Т: А хто в селі не голодував? У кого була їжа ? Були такі ?

Г.І: Хто знає – може й були.

Л.В: Але зараз це важко сказати?

Г.І: Не хто це, уже пройшло 80 год, хіба це, як би ще думав, щоб це знав…

Л.В: Ну такі були може…

Г.І: Були, були, були такі…

Т: Чи була якась допомога від родичів від рідних, з інших сіл?

Г.І: Ах тоді, яка була жалость? Тоді не було ніякої ні докою жалості, не до своїх, не до діток, ні до кого. Як воно саме голодне і дитя вмірає перед тобою – дак хто кого тоді по… Тоді всяк собі, як у кого було дак ховали, о. Да хіба ж вони могли у кого є шо шоб наружу викинуть, як вони пока зара прийдуть і заберуть.

Т: А коли не було що їсти, що їли, що намагалися їсти, шукати щось десь?

Г.І: ну що шукати, мерли…

Т: Листя якесь, кору з дерев?

Г.І: Хто знає, конечно їли все – і листя, і кору і все, все їли бо голод…

Люди хватались за все. А воно ж голодне дак і умірало да й все.

Т: А можна було щось виміняти, продукти якісь, продукти якісь, чи купити щось?

Г.І: Не, не, не було, це ж не так, як тепер. Оце шо як у 46 тоже ж голод був. У мене було 2 дітей малюсіньких, я їх дак їздили в западну, до доставали, возили чавуни горшки, ше у мене була одна дуже красіва ікона, і я одвезла тоже в западну, на хліб поміняла і…

Л.В: Це коли, це в якому році?

Г.І: В 46 році. 46-й гоже голодовка була дуже здорова, ну не така як тоді. Все таки можна було достать в 46-му. Ходили – очереді були такі… Хлібчик кирпічний – дак така очередь, як ото до остановки за хлібом, і… їздив конем не дай бог, щоб ти оце в сторону туди одхилився – да так би і вжарив би пльоткою.

Т: А в містах був голод? Голодували люди в містах?

Г.І: А цього я незнаю.

Л.В: А це село як називалось раніше?

Г.І: Троєщина!

Л.B: Троєщина?

Г.І: Оце було Вігуровщина, а село Тростина.

Т: А скільки людей померло в селі, були якісь відомості?

Л.В: Багато людей померло?

Г.І: Так пишеться ж отам скільки.

Т: А хто хоронив померлих, і де їх хоронили?

Л.В: Хто ховав?

Г.І: Не Знаю хто ховав !Свої ж, не приїжужали ж ховать остуда!

Т: А їм гроші за це платили, чи так просто?

Г.І: Які гроші?

Л.В: Загорнув – дай все!

Г.І: Тоді грошей не було! Тоді людили робили так – літо робить людина, заробляє, а зіму оддихає. Не так, як ми тепер робимо (сміється) і нічого ніколи не маємо.

Т: А відомі місця де похоронені, ті що загинули в голодомор? Чи їх разом з усіма ховали?

Г.І: Я не знаю, як тоді хоронили, де хто кого хоронив, я не знаю і батько ніколи не казав, і ніхто не казав.

Л.В: Десь на кладовищі…

Г.І: Де його хоронили, то ж Сталін приказав, так Сталін і теє…

Т: А їх поминають зараз на проводи, на гробки, тих що померли з голоду?

Г.І: Дак вже ж 80 год пройшло. Це тії грабки поминають тії своїх, хто помер дома, зараз так поминають їх.

Т: А в церкві?

Г.І. А нигде голодомор не споминається, нигде – нигде не споминається.

Г: А є в вашому селі церква?

Г.І: Є…

Т: А до якого патріархату вона відноситься?

Л.B: Московський, да?

Г.І: Я не знаю чи до московського чи якого… Московський да.

Т: А встановлено в селі там якийсь пам’ятник померлим, чи якийсь хрест, чи що від голоду, чи…

Г.І: Ні, нема, вони ж давно померли, уже стільки пройшло на їх душах бозна стільки людей.

Т: А сучасна молодь села знає про цей голодомор, ви їм розповідаєте про нього?

Г.І: Хто?

Л.В: Чи питають діти щось?

Г.І: Ніхто не вспоминає про цей голодомор, ніхто…

Т: А ви розповідаєте дітям своїм?

Г.І: Ніколи так не приходилось.

Л.В: Це був страшний час…

Г.І: Да голодовка, кажуть що була, голодовка, а чого була голодовка, того що цеє… Ой в мене було у мислях, у голові багато, а я цеє, загубила вже…

Т: Кого ви вважаєте винним у голоді?

Г.І: Гм…?

Т: Винним кого ви вважаєте у голодоморі?

Г.І: Сталін, Сталін… Сталін приказав, щоб народ уничтожить, а хто ж, так як ото тепер би например оце, Ющенко наш сказав, хто б же той … Так і то…

А тепер питайте, то я може що придумаю…

Т: Ваше прізвище, повне ім’я й по – батькові:

Г.І: Галина Івановна, Новохатська Галина Івановна.

Т: А визаєте що таке «Торгсін»?

Г.І: Хто?

Т: Торгсін.

Г.І: Торсін? Золото здавали в Торсін.

Л.В: Торгсін – це золото здавали?

Г.І: Бо я знаю, що в мене тоді ж войни йшли… Перейшли через наше село – турки, козаки, поляки, ції немці – всі оце перейшли і победили, победили ж наші. О, і поляки вбили мою маму. Убийте не знаю, я 18-го году, а война коли була, 17-го 18-го, 19-го, дак і войни оце йшли. Дак колись же война йшла , лак не було ж… Були орудія отакіго (показує), то , на колесах, а то були що – булавки, пулі, нуля летіла і маму мою у висок і я на руках була. Дак войни були, горе було, а тоді знов голодовка, колі оси – засновувався. Було теє, трудне время дуже було… Бо не йшли люди в колгосп, не знали, шо це, думали, що гріх іти у колгоспи. А хто пошов, дак було йому непл… кока.

Т. А з вашої сім’ї хтось помер у голодомор?

Г.І: Не, у нас ніхто не помер з голоду… Нихто не помер… Бо николи ж не казали, що цеє…Батько у нас був такий… Ну його хоть і не на ссилку висилели, ну якось що не висилили. Куркулями годі люди були. Тепер міліон дере, да машини, дай не тії:

Л.В: І не куркулі?

Г.І: І не куркулі… А тоді, драхлий коник був, і той куркуль був і голодний, голий був – дак його все туди на спілку. Багато людей не поверталися з ссилки. Повернулися деякі, да к ни хат нічого ж не було, уже тіх, куркулів. Знаю я що там одна сім’я приїхала, дак комора була, дак вони поселилися у коморі, а так щоб багато тоді, дак годі ж не треба було. Якби ж це треба було, або оцей період, оцейго ще ось, дак десь би сообщався – то з тим би побалакав, то зтим би…

А його не вспоминали тоже оце голодомор а в 80 год придумали. Собі хочуть голодомор зробити (сміється).

Т: А врожай в 32 році був хороший?

Г.І: Хороший… Урожай був, замечатільний . Такий врожай що…

Л.В: На рідкість був хороший…

Г.І: Все було… Все було… А тоді ж колосок… Поймалася, вирвала людина, в тюрму садовили за той колосок. Людина голодна – піде нашморгає трохи із колоска того, пшениці да жита. Дак і теє… А воно… А воно дак поймають і в тюрму садовили за то.

Т: А ті що забирали продукти і харчі – вони зі зброєю приходили?

Г.І: Нашо їм зброя?

Л.В: Нашо їм зброя, вони й так заберуть.

Г.І: Вони прийшли забрали й пішли і не було ніякої зброї. Ніхто нікого не вбивав. Нихго нікого не вбивав, нихто не бив никого… Люди голодні – позабирали все до чиста Це ж не так що – ага, ось пошов у Кієв… Не дали тут їсти – пошов собі у магазин. А там же не було магазинів… Люди жили, корову держить, якесь поросятко, городи свої, напахають, а зіму отдихають, а зіму коло худоби. Да й так іще я знаю, іще я була малою, дак тоже цеє мачуха пойде молоко…

Л.В: Мачуха була у вас?

Г.І: Мачуха була змалечку.

Т.: А скільки вам років було у 32 ?

Л.В: 15 років у 32-33?

Г.І: 15 років.

Т: А в 46 чого голод був?

Г.І: А в 46 вобще голод був.

Т: Того що не було врожаю?

Г.І: Скрізь повимирали б: А гак їздили – і на критий Брестовського, і у Сарни, в Здолбунов і ускрізь я оце виїздила. Двое маленьких дітей, – то там покину дітей, то там – дак привезу мішок, покину поки приїду – уже й моє жито поїли. Пооддавала де що не було – з якої одежі, із тряпки, з усього, за дітей, що кидала діти у людей. У мене в 46 синок родився, а в 41 дочка, оце 41 вона года.

Т: А в 32 році люди не міняли, не їздили – такого не було?

Г.І: Тоді ж не було ни отого – ни автобуса ни транспорта ніякого ничого не було. Нікуди і не ходили, бо не було ж… Це ж уже після войни стали автобуси, машини, трактори, а тоді ж що, конячка є у кожного. Дак вони кінь, да мій кінь, да орали двома, парою, кіньми.

Т: Худобу тоже забирали?

Г.І: Ну все под чисту. Раз забіралн у вузолочку картоплину ту, що я закопала була, дак все забірали вподряд. Хотів Сталін, щоб державу зовсім списать, і шоб вимерли ці люди, і не було держави цієї. А воно все одно бачите – стільки народа вимерло, а трохи ж осталося.

Л.В: А люди тоді розуміли, що Сталін це робить. Люди тоді розуміли це?

Г.І: Конєшно, конєшно, аякже. Він управляв і посилав людей своїх тих посланців. Він же не посилав вас, мене і вас, а посилав своїх цих бугалтеров, отаких от причетників до Сталіна а попробуй, він же тоді шо – розстрілював шоб побачив, що ти неправильно, узразу розстрілював, не давав те, і кажде боялося, кажде спасало свою душу.

Т. А посланці говорили чого це саме вони забирають продукти, чого це так сталося?

Г.І: Хіба… Ой синок я знаю, мені ж було 15 год, бігала, як бирка та.

Т: Ну все тоді будемо завершувати?

Г.І: Ну що моя дитино…

Л.В: А коли ви народилися?

Г.І: 1818-того.

Л.В: 1918-того? А число й місяць?

Г.І: Я народилася оце в тому місяці 22 числа.

Л.В: Жовтня?

Г.І. Нє, грудня?

Л.В: А, наступного місяця…

Г.І: 22 грудня на «Ганине зачатіє», празник був «Ганине зачатіє». Я це родилася годі. Ну тоді ж іменини не справляли.

Л.В: Назвали в честь Ганни дай усе.

Г.І: Ну я не можу замітить у скільки я осталася сиротою. У якому це годі поляки наступали. Чи в 19-му, чи в 20-му. Оце в отаких годах оце, 18-й, 19-й, 20-й. Тоді ж не було ізверху, а ховалися у погребі.І так як батько із мамою у погреб, пристрілка була. І вони хотіли у погреб і не вправилися — дак батько під цим углом став, а мама під цим углом стала. Дак батько нерушимий остався, а маму пуля, як летіла, дак так і в висок і в бруса застряла…

А чого я Торсін знаю. Розкажу. У мене, у моєї мами да були отакі циганські сережки, і була якась п’ятьорка, чи то. А як була мачуха моя, дак умер дід мій, батько мамин. І батько мій викопав могилу, отак батько…отакя дідова могила а так – щоб якраз захватить мамину голову. І батько забрав сережки ці золоті, моєї мами і мачуха забрала і однесла в Торсін, а ній були такі маленькі сережечки, дак вона, вони, й досі є, але тим сережкам нема толку. Вони оце в сестри моєї. Вона по батькові рідна, по матері ні, ну вона добра. Дак ції сережки, вона їх і не носила. То десь тая на свадьбу…

Л.В: Погана енергія.

Г.І: Еге, еге, от ми теє… не таки всьо равно, дано Богом. Дак у зеленому тому конвертику мачуха свої сережки витягла, і вони там лежали і вони ж мені не треба, да якби я ж їх забра… дак вони ме б вбили, нашо вони мені ті сережки. І мачуха однесла в Торсін, мої сережки. Так шо я знаю Торсін.

Т: А інші люди теж ходили здавати туди речі свої?

Г.І: Кого?

Т: Інші люди свої речі теж дорогоцінності туди здавали?

Г.І: Ну да здавали, а шо ж тоді теє, тоже ж послі войни…

Л.В: Це в сорок якомусь 5-му, 6-му, 46-му було, да?

Г.І: Ні, ні, нє дак не в 46-му, це ті у 18-му отому у 19-му, у

В отих годах, о, шо золото здавали в Торсін. Тоже не було чого їсти людям, дак здавати і золото, все, все здавали що було у людей, хотіли люди їсти…

Після войни, война тоже така пройшла, стільки пройшло – і турки, й козаки, й поляки і нємці І усі перейшли через Україну, і не побідив нихто.

Л.В: Так Богом дано.

Г.І: Да так Богом дано… Так шо Торсін я знаю що.

Л.В: А ми не знали, бачите як.

Г.І.: Не знали? А тоді був Торсін, я бачите не забула шоТорсін.

Т: Спасибі вам велике!