1. Місце запису: село Червона Кам’янка Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Бородаченко Аліна;
4. Респондент: Бернадська Тодосія Данилівна, 1928 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Червона Кам’янка Олександрійського район Кіровоградська області.

Говоре вона ламаною російсько-українською мовою і закрадається думка, що вона не з місцевих. Та виявляється, що вона корінна жителька села Червона Кам’янка. Але саме в голодні роки для України доля її закинула у Білорусію, чим і врятувалася. І було це так.

«Коли почалися тяжкі часи, то мама з татом, не чекаючи голодної смерті, виїхали у пошуках кращих місць. Тихенько прилаштувавшись у одному із білоруських селищ мама повернулася у Червону Кам’янку по дітей, яких доглядали пристарілі батьки з сестрою. Була у мене ще старшенька сестра, 1926 року народження. Вона мала кращий вигляд, а я була вже зовсім висохша від голоду. Дід з бабою відмовляли маму брати мене з собою, що в дорозі не витримаю. Та мама настояла на своєму, відповідаючи, що якщо помру в дорозі, то вона мене пригорне земелькою і душа буде спокійна. Вона хотіла врятувати нас з сестрою і тіткою. Адже їли ми просяну полову, сушений бур’ян. Транспорту не було ніякого. Ледве вийшли на кам’янську гору, по дорозі до залізниці. І тут нагодилася підвода, куди мама впросила посадити мене. Вже біля залізниці мої рідні нас наздогнали і ми стали лаштуватися грузитися у потяг. Та пройшов гомін, що йде перевірка. Про неї мама знала і швиденько вивела нас, заховала неподалік. Всіх українців виганяли з потягу і повертали на попереднє місце перебування. Коли все вщухло і потяг став набирати швидкість, ми, зібравши останні сили, повскакували у вагони в надії на спасіння. Пасажири росіяни смакували хлібом, якого ми вже давно не бачили. На долівку сипалися крихти і ми, як горобенята, скльовували їх собі на радість. Мама з тіткою лише дивилися і плакали. Коли ми попросили у дядька хоча б кусочок, він нам відмовив, посилаючись на те, що йому є кого кормити.

Одна жінка здивовано спитала маму чиї ми. На це мама відповіла, що її. Тоді вона здивувалася і сказала, що слід хоча б самим врятуватися, а то ще й виводок за собою тягне. Вона ж своїх чотирьох закрила у хаті і наказала нікого не кликати і вікна не бити, бо мама буде гніватися. Моя мама лише міцно пригорнула нас до себе не відповівши їй нічого.

Тяжко було у чужому краї, серед чужих. Але ніхто не забирав зароблене нелегкою селянською працею. Вижили ми всі. Повернулися додому перед війною. Дідуся з бабцею вже не було. Але з тих часів, у пам’ять про білоруську доброту говорю мовою народу, що мене врятував».

1. Місце запису: село Мала Василівка Любашівський район Одеська область;
2. Дата запису: 2006-2008 рр.;
3. Хто записав: записано учнями Великовасилівської школи І-ІІ ст., під керівництвом вчителя історії Кудлача Івана Андрійовича;
4. Респондент: Жуган (Кравченко) Наталія Іванівна, 1921 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Мала Василівка Любашівського району Одеської області.

«Одного дня в школі Ліда (однокласниця та подруга Наталії Жуган) розповіла подругам, що вчора, прийшовши після уроків додому, не знайшла свого меншого братика Шуру. Мати Ткаченко Феня Трохимівна сказала їй, що братик помер. Проте в хаті — повні казани вареного м’яса. Ліда його не їла, а про свої підозри розповіла сусідам навпроти — Бурлакам. Через деякий час мама зарізала і другого сина — Вітю. Після цього Ліда втекла з дому до своєї подруги Савченко Олександри 1920 року народження і жила у неї. Згодом виїхала у Тирасполь до батька. Після війни писала листи і приїжджала гостювати до Загурської Надії Порфирівни. Поріг материнської хати так і не переступила».

Жуган Наталя Іванівна добре пам’ятає троїцьких «активістів»: Магденко Олександр, Китик Петро, Черченко Леонід. Вони не рахувались ні з чим і ні з ким. Забирали все, що могли. Щовечора збирались на «засідання» і влаштовували справжні бенкети. У той же час люди пухли і мерли від голоду. Вражає те, що люди навіть в таку мить ділились останнім. Батько Жуган Наталі Іванівни, Кравченко Іван Савелійович, сам був дуже виснажений, проте, коли на порозі стали пухлі діти, померлого з голоду Ободовського Степана: дочка Женя — п’яти років, і син Володя — трьох років, поділився з ними молоком. Бідні діти, згодом таки померли. Помер і сам Кравченко Іван Савелійович. Перед смертю він все повторював: «Дайте мені кусінчик хліба».

Пам`ятає Наталя Іванівна і про арешт батька Івана Савелійовича. «За що його арештували ніхто не знав. Можливо, за те, що не виказав «активістам», де сусід Ободовський Степан ховав зерно, яке згодом знайшли, а можливо, як куркуля. Батька протримали під арештом півтора місяця. Під тюрму в Троїцькому переобладнали магазин. Затримані спали просто на полицях. Приміщення було вщент переповнене так, що з вікон у морозний день клубами валив пар. І це не дивно, адже заарештованих звозили з усього району. Звільнення Савелійовичу прийшло неочікувано. Дружину Анастасію Мартинівну, 1888 року народження, викликали на допит до голови сільської ради Нігруци. Саме в той час приїхав уповноважений з Одеси, побачивши бідно одягнену Анастасію Мартинівну, він звернувся до Нігруци: «І це таких людей ви називаєте куркулями, і такими набили в’язницю?». На другий день, ще до сходу сонця, більшість затриманих було звільнено».

Із наступної розповіді Жуган Наталі Іванівни видно справжню причину голоду 1932-1933 років в Україні:

 «У 1932 році в районі відбулася масова колективізація. Під час колективізації тато — Кравченко І.С. віддав землю, коня весь реманент до колгоспу. Із сім’ї в колгоспі працювало 5 душ. Заробили найбільше трудоднів — 1700. На ці трудодні після жнив дали жито, яке згодом і забрали. Колгоспу імені І.Франка дали непомірно великий план заготівлі м’яса великої рогатої худоби. Люди назвали його «Чорна дошка». Всі колгоспники привели своїх корів у містечко, на перевалку, де їх переважували і відбирали. Голова колгоспу Бабинець Герасим першим здав свою корову, а потім підійшов до Кравченко Анастасії Мартинівни і сказав, щоб вона стала в чергу останньою, то можливо, корова її і залишиться. Дійсно так і сталося. Крім Кравченкової залишились корівоньки ще у двох: Кочержинського Кирила і Коваля Григора. На весь колгосп імені І.Франка голодного 1933 року залишилось аж ТРИ корови. Вражений голова колгоспу Бабинець Герасим, йдучи додому, все повторював: «Що це робиться?». Не витримавши пережитого, він повісився на горищі».

Смерть Бабинця Герасима — протест проти антинародної політики комуністичного режиму. Не можна випробовувати терпіння людей вічно.

Кравченко Анастасія Мартинівна мати Наталії Жуган. Дивовижна то була жінка: терпелива, роботяща і, як не дивно для жінки, рішуча і смілива. Про це свідчить наступний випадок. Якось до господи Кравченків завітали активісти з «мітли». Поводились нахабно, як справжні розбійники. Забирали все, що було до вподоби. В погребі вивернули діжку з кислими помідорами. І тут же їхню увагу привернула купа свіжої землі з піском. Анастасія Мартинівна пояснила, що то закидали стіну, яка обвалилася напередодні. Але де там, ніякі пояснення активістів не цікавили. Щуп, яким тикали землю, наткнувся на камінь. Активісти взялися до заступів, аби, як їм здавалося, розкопати схованку. Таке неподобство обурило Анастасію Мартинівну. Взявши до рук сокиру, вона мовила активістам: «Якщо щось знайдете, то можете мене тут убити. Якщо ні — когось із вас зарубаю тут на місці». Браві хлопці не стали випробовувати долю і поспіхом покинули двір Кравченків.

В 2007 році на одній з могил кладовища в селі Троїцьке встановлено хрест з написом «Жертви Голодомору 1932-1933 рр.» Ось яка історія пов’язана з даним захороненням. Розповіли її Жуган Наталя Іванівна та Савченко Олександра Анатоліївна:

 «Одного дня, йдучи до школи, дівчата побачили, як копають яму. Коли ж поверталися додому, то могила була вже насипана. Проте через кілька днів їхню увагу привернуло скупчення людей біля неї. В присутності міліції могилу розкопали і витягли померлих. Люди, що стояли поруч, пізнавали мерців. Причиною такої події стало те, що в даній могилі покоївся хлопець з села Кохівка, який помер в Троїцькій лікарні. Батько хлопця, коли дізнався про це, приїхав підводою в Троїцьке і слізно просив представників влади дозволити перепоховати сина в Кохівці. Казав, що самому залишилось жити недовго, адже весь опух з голоду. То хоч біля синочка буде похований. Хлопець в могилі лежав самим нижнім, тож довелося витягувати всіх померлих. нарахували їх аж 18 чоловік. Жуган Н.І. пам’ятає трьох із них — це Коваль Параска, Чечуй Дем’ян та Мороз Павло».

1. Місце запису: село Велика Василівка Любашівський район Одеська область;
2. Дата запису: 2006-2008 рр.;
3. Хто записав: учні Великовасилівської школи І-ІІ ст., керівник та дослідник Кудлач Іван Андрійович;
4. Респондент: Яковенко Олександр Стефанович, 1927 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Велика Василівка Любашівського району Одеської області.

«Велика біда почалася з того, що активісти занадились ходити по хатах і забирати у людей зерно та будь-який провіант. Пам’ятаю, як до хати зайшов голова сільради Архип Колісніченко за прізвиськом Сом. Ми, малі діти, сиділи на лежанці. Між ногами я тримав макітру з квасолею. Сом захотів її в мене забрати, але я боляче вкусив його за руку. Не бажаючи йти з хати із порожніми руками, він висмикнув з під нас ряднину.

Найбільше дітей померло в сім’ях, де не було кормителів. Справа в тому, що господарів, в кого знаходили зерно, висилали до Сибіру. В Галанівці (північно-західна частина села Велика Василівка) така доля спіткала Шкарупу Леонтія, мого дядька — Яковенка Севастіана, мого батька — Яковенко Штефана.

У сім’ї дядька померло двоє дітей, залишених з мачухою — це мій двоюрідний брат — Яковенко Григорій Себастіянович, і двоюрідна сестра — Яковенко Єля Себастіянівна. Сестрі було років шістнадцять, братові трохи більше.

В нашій сім’ї помер з голоду братик Іван 1929 року і братик Вася, приблизно 1931 року народження. Пам’ятаю, як вони лежали мертві з опухлими животиками під хатою, а я повзав на четвереньках і їв листя, козелики та цвіт акації. Крім мене вижили сестри Женя, 1922 року, і Ніна. А батько так і не повернувся. Загинув на будівництві залізниці у Забайкаллі. У Галанівці (північно-західна частина села Велика Василівка) з голоду помер чоловік Ступак Устини, приблизно 1890 року народження, Чубак Єфрим та багато інших, прізвищ яких вже не пригадую».

1. Місце запису: селі Велика Василівка Любашівський район Одеська область.
2. Дата запису: 2006-2008 р.;
3. Хто записав: учні Великовасилівської школи І-ІІ ст., керівник та дослідник Кудлач Іван Андрійович;
4. Респондент: Шкарупа (Чубак) Віра Єфремівна, 1928 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Велика Василівка Любашівського району Одеської області.

«Я була малою дитиною, всього осягнути і запам’ятати не могла. На жаль, багато імен стерлося з пам’яті. Але рідних своїх не забути. Першим помер з голоду батько Чубак Єфрим Антонович. Важко і довго мучився, весь опух, лежав, не маючи змоги підвестися. Мати, довідавшись, що активісти з «мітли» хочуть забрати у нас корівоньку, швидко, за півціни, продала її. А вже під вечір у двері стукали сільські активісти: Солоїда Дем’ян та Колісніченко Архип. Нашвидкуруч сховавши гроші за затулу, побігла відчиняти двері, які ледь витримували удари кованих чобіт. Та де там… Нишпорки швидко знайшли гроші, забрали все до останньої копійки. Не зупинило їх навіть те, що господар, хрипівши, конав на лаві. Похоронили його через кілька днів на ряднині, бо на труну вже грошей не було. Слідом за батьком померли і брати: Дмитро та Федір, сестри: Тетяна та Онися. Вижили лише мама, я і сестра Катерина».

1. Місце запису: село Велика Василівка Любашівський район Одеська область;
2. Дата запису: 2006-2008 р.;
3. Хто записав: учні Великовасилівської школи І-ІІ ст., керівник та дослідник Кудлач Іван Андрійович;
4. Респондент: Дембіцька (Коростій) Марія Наумівна, 1927 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Велика Василівка Любашівського району Одеської області.

«Від голоду у 1934 році померла бабуся по мамі – Телятникова Тетяна Гаврилівна. У батьковій родині з 14 дітей живими залишилося лише 6. Назавжди запам’яталося, як шестирічною дівчинкою з таким же хлопчиком Петром хоронила його маму, Дорошенко Агафію. Дорослих не було. Всі були в колгоспі на роботі. Удвох, обв’язавши покійну комишем, за лямки витягли на кладовище. Там, маленькими дитячими рученятами, вигребли яму, яку могли, і похоронили покійницю».

Таким же чином Марія Наумівна із сусідськими дітьми, Дубровим Борисем і Марусею, хоронили у 1934 році їх маму. Батько, Дубов Гаврило, помер раніше.

«Найбільше тоді людей повмирало з голоду на Галанівці (північно-західна частина села Велика Василівка). Пригадую лише імена декількох вдів, чоловіки яких померли під час Голодомору 1932-1933 років — це баби Мотя, Єлизавета та Устя».

Дембіцька Марія Наумівна також зазначила, що від голоду люди продовжували помирати і в 1934 році.

1. Місце запису: село Новоселівка Любашівського району Одеської області;
2. Дата запису: 2006-2008 рр.;
3. Хто записав: учні Великовасилівської школи І-ІІ ст., керівник та дослідник Кудлач Іван Андрійович;
4. Респондент: Батажан Дар’я Андріївна, 1928 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Новоселівка Троїцького (нині Любашівського) району Одеської області.

«Наша сім’я налічувала 11 чоловік: батьки і 9 дітей. Першим помер в 1932 році батько — Батажан Андрій Федорович. Було йому на той час 52 роки. В 1933 році на 48-ому році життя померла мати — Батажан Катерина Федосіївна. Хоронили її в ящику. Діти самі віднесли її на цвинтар. Самі ж і викопали яму. Коли маму несли в ящику, в ній всередині все булькало. Через два дні під хатою на сонечку повмирали з опухлими головами і животами Гаврило, 1903 року народження, Карпо, 1902 року народження, та Яків, 1924 року народження. Не набагато довше прожила Маня, 1925 року народження. Коли вранці я почала її будити, щоб збиратися в дитячий садок, то вона вже була мертва.

Те, що я залишилась жива, повинна завдячувати брату Івану. Він був старший. Ходив до колгоспу, насаджував лісополоси. За роботу щодня отримував пляшку молока і шматок макухи. Ділив на всіх. В мене тоді опухли голова і живіт, ноги були дуже тоненькими. Ніхто не міг подумати, що я виживу. Сестра Варка казала брату: «Не давай їй їсти, може, хоч ми залишимося живі». Проте Іван потайки в рукав ховав для мене шматочок макухи.

По сусідству з нами жив Думанський Северин, то він 3-ох померлих дітей замотав в одне рядно і погрузив на підводу. Так 3-ох і схоронив в одну яму. Від голоду померли і батьків брат Батажан Мартин Федорович, і його дружина — Ганна, і четверо їх дітей. Пам’ятаю лише, що одного звали Карпо. Також померли від голоду батькова сестра Тіщенко Олександра Федорівна, її чоловік — Гаврило. З шести їхніх дітей померло четверо. Одну з померлих звали Маруся».

1. Місце запису: село Новоселівка Любашівський район Одеська область.
2. Дата запису: 2006-2008 рр.;
3. Хто записав: учні Великовасилівської школи І-ІІ ст., керівник та дослідник Кудлач Іван Андрійович;
4. Респондент: Приступа Феофан Мефодійович, 1927 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Новоселівка Троїцького (нині Любашівського) району Одеської області.

У селі Новоселівка Троїцької сільської ради дитячий садок діяв у хаті моєї бабусі Албул Килини Мефодіївни. Колгосп давав харчі. Нам перепадало хоч щось з того, тому з голоду ніхто не помер. До дитячого садка ходило 6 дітей. Пам’ятаю чотирьох із них: Батажани Дар’я і Маня, Ситник Дуня, Малига Володя. Хто не ходив до дитячого садка – виживав, як міг.

Батьки, рятуючи дітей від голодної смерті, самі відмовлялися від крихти хліба, лише б врятувати дітей. Це були приклади справжньої самопожертви. Так вчинили наші сусіди: Сніжинські Олександр і Марія. Самі померли лютою смертю, але всі ДЕСЯТЕРО дітей вижили. Так вчинив Ситник Йосип з дружиною, ціною власного життя вони врятували трьох дітей: Дуню, Марію і Надію. Так вчинили Бевзюки, Костянтин і Феодосія, врятувавши 6-ох дітей: Ваню, Митю, Федю, Ганну, Марину та Олександра.

Після смерті батьків старші піклувались про молодших: їли собак, котів, дохлих коней, проте вижили. То були страшні роки випробувань. Хтось ділився останнім шматком, а хтось втрачав останні краплі людяності. На власні очі бачив, як на підводу грузили ще живого чоловіка. «Я ще живий», — звернувся він до їздового. «А що, я завтра буду їхати ще раз?!», – пролунало у відповідь.

1. Місце запису: село Шайтанка Любашівськи район Одеська область;
2. Дата запису: 2006-2008 рр.;
3. Хто записав: учні Великовасилівської школи І-ІІ ст., керівник та дослідник Кудлач Іван Андрійович;
4. Респондент: Яковенко (Коростієнко) Катерина Василівна, 1927 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Шайтанка Любашівського району Одеської області.

«Пам’ятаю, як до нашого двору завітали активісти з «мітли» – Ганна Шайтан, Ніна Даценко та інші. Нишпорили по всіх закутках, шукаючи зерно. Радості їхній не було меж, коли знайшли в сараї закопану пшеницю. Батько, аби не арештували, сховався за дітьми на лежанці. Ми тихенько сиділи, звісивши ноги, і зиркали спідлоба на непроханих гостей. Але Ганна Шайтан розгледіла в закутку батька і, незважаючи на те, що він жестом показував: «Мовчи» – адже, все-таки, була сусідка, виказала його.

Батька, Коростієнка Василя Івановича 1904 року народження, заарештували і доправили до райцентру Троїцьке. Вбита горем мати, супроводжувала його. Назад поверталася пізно. Був сильний мороз. Коли зайшла до хати, перед очима постала моторошна картина: перелякані діти, вибите вікно, затулене подушкою, а посеред хати викопана яма, — то активісти гадали, що зерно закопане і в хаті. Від сильного морозу, ноги в матері примерзли до чобіт. Зняти чоботи змогла, лише потримавши ноги в мисці з водою. Тата через декілька днів випустили. Можливо тому, що слідчий попався добрий. На його питання: «За що сидиш?» — тато відповів: «Не знаю». А можливо тому, що камера тимчасового утримання була переповнена.

Коли настала весна, знесилені люди почали ходити в колгосп на роботу. За це отримували хоч якусь їжу. Проте, добре платили: аж один кілограм муки, тим, хто збирав по селі померлих. Траплялось таке, що забирали людей ще живих. Якось, проходячи біля підводи з мерцями, бачила, як один чоловік ще рухав ногою. Люди ставали байдужими, як до чужого, так і до власного горя.

Живі перестали звертати увагу на мертвих. Пам’ятаю розмову жінок, котрі йдучи на роботу, зустріли чоловіка з підводою, що збирав мерців:

• Заїдеш, мого забереш.
• До мене теж заїдь, двох забери».

1. Місце запису: село Попельснасте Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: 13.08. 2009 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Безрукава Марія Тихонівна, 25.09.1926 р.н.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Попельнасте Олександрійського району Кіровоградської області.

Мама Чечіль Параска Семенівна померла в 1929 році, коли мені було три роки. В сім’ї залишилися батько Чечіль Тихін Тимофійович, брат Володя з 1923 року народження, я, а також з нами жила батькова молодша сестра, тьотя Антонина. Коли розпочався голод в нас спочатку було трішки продуктів, які скоро скінчилися. Батько з своєю сестрою ходили на П’ятихатки на заробітки, звідти приносили по дві хлібини і небагато пшона. Одного дня зайшли уповноважені з колгоспу і почали шукати заховані продукти, знайшли вузлик з пшоном, забрали й те. Пам’ятаю, що на вулиці від голоду мерло дуже багато людей, яких виносили з хат на ряднах і грузили на гарбу, щоб потім відвезти на цвинтар.

Батько наш працював виконавцем у сільраді, бувало, що по тижню його не було вдома, нас намагалася прогодувати тьотя Антонина. Вимінювала ввесь одяг що був на бурячок і зерно кукурудзи. Одного разу, коли нікого з дорослих не було вдома, вночі хтось постукав у вікно, а брат думав, що то повернувся батько і відкрив. Замість батька в хату зайшов злодій і користуючись темнотою забрав у нас останні продукти. Їсти не залишилося нічого. Батько повернувся вранці дуже побив брата, за те, що той відкрив двері. Декілька днів просиділи без продуктів, і були б померли з голоду, якби нас не врятувала Тьотя Олександра. Вона приїхала на велосипеді, закутала нас з братом в одіяла і повезла до себе в село Дмитрівку. У тьоті Чечіль Олександри Тимофіївни була своя сім’я, троє дітей, чоловік, який працював бригадиром. Їсти також не було чого, пекла з кропу та кукурудзяної муки коржики, було молочко, бо держала корову, але останню крихту розділяла з нами. Дякуючи їй ми вижили.

Тьотя Олександра, ще раз під час другого голоду в 1947 році врятувала від голодної смерті, забравши до себе вже іншу дитину, дочку тьоті Антонини Олю. Бо Антонину посадили на два рок за те, що йдучи з поля нарвала у кишеню колосків пшениці, щоб спекти коржа голодним дітям. Чечіль Олександра Тимофіївна померла в віці 77 років, в даний час зникло і село Дмитрівка П’ятихатського району, залишилися лише руїни спустілих хат.

1. Місце запису: село Попельнасте Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: 27.07.2009 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Білик Марія Сергіївна, 15.05.1921 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Попельнасте Олександрійського району Кіровоградської області.

Я, Білик Марія Сергіївна, народилася 15 травня 1921 року. Батька свого Білика Сергія Антоновича не пам’ятаю зовсім, бо він помер в той же рік, що я народилася в 1921 році, тому в житті мені не судилося зазнати батькової ласки.

На худеньких материних плечах залишилося 5 маленьких дітей, окрім мене в сім’ї було ще чотири брати. Жити не було за що, мама щоденно ходила на роботу, працювала різноробочою в створеному колгоспі. Мене більшість доглядали брати, які ще ходили в школу, щоб здобути якусь освіту.

Старший брат Іван був 1910 року народження, Олексій з 1914 року, Федір з 1916 року, був ще один брат Овечка 1918 року народження, але він помер маленьким, бо хворів на серце. Мій брат Білик Іван Сергійович освіту мав лише три класи, потім допомагав мамі і доглядав мене, аж доки не призвали в Армію. Спочатку був сержантом, потім політруком.

Коли розпочався голодомор в 1932 році, мама не могла нас всіх прогодувати, тому в віці 11 років мене забрав до себе брат Іван, харчувалися ми його пайком, який йому видавали на службі. Брат дуже відповідально ставився до мого виховання, я щоденно ходила до школи. Дякуючи брату, я вижила в голодомор.

Весною 1933 року приїхали додому і побачила жахливу картину. Брати мої були пухлі від голоду, і дуже виснажена мама. Мама напекла оладків з лободи, а вони такі гіркі були, ніколи в житті не забуду їх смак, і нікому не бажаю скуштувати їх. Брат мій Іван Сергійович загинув героїчно на війні.