- Місце запису: село Червона Кам’янка Олександрійський район Кіровоградська область;
- Дата запису: 2008 р.;
- Хто записав: Бородаченко Аліна;
- Респондент: Бернадська Тодосія Данилівна, 1928 р.н.;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Червона Кам’янка Олександрійського район Кіровоградська області.
Говоре вона ламаною російсько-українською мовою і закрадається думка, що вона не з місцевих. Та виявляється, що вона корінна жителька села Червона Кам’янка. Але саме в голодні роки для України доля її закинула у Білорусію, чим і врятувалася. І було це так.
«Коли почалися тяжкі часи, то мама з татом, не чекаючи голодної смерті, виїхали у пошуках кращих місць. Тихенько прилаштувавшись у одному із білоруських селищ мама повернулася у Червону Кам’янку по дітей, яких доглядали пристарілі батьки з сестрою. Була у мене ще старшенька сестра, 1926 року народження. Вона мала кращий вигляд, а я була вже зовсім висохша від голоду. Дід з бабою відмовляли маму брати мене з собою, що в дорозі не витримаю. Та мама настояла на своєму, відповідаючи, що якщо помру в дорозі, то вона мене пригорне земелькою і душа буде спокійна. Вона хотіла врятувати нас з сестрою і тіткою. Адже їли ми просяну полову, сушений бур’ян. Транспорту не було ніякого. Ледве вийшли на кам’янську гору, по дорозі до залізниці. І тут нагодилася підвода, куди мама впросила посадити мене. Вже біля залізниці мої рідні нас наздогнали і ми стали лаштуватися грузитися у потяг. Та пройшов гомін, що йде перевірка. Про неї мама знала і швиденько вивела нас, заховала неподалік. Всіх українців виганяли з потягу і повертали на попереднє місце перебування. Коли все вщухло і потяг став набирати швидкість, ми, зібравши останні сили, повскакували у вагони в надії на спасіння. Пасажири росіяни смакували хлібом, якого ми вже давно не бачили. На долівку сипалися крихти і ми, як горобенята, скльовували їх собі на радість. Мама з тіткою лише дивилися і плакали. Коли ми попросили у дядька хоча б кусочок, він нам відмовив, посилаючись на те, що йому є кого кормити.
Одна жінка здивовано спитала маму чиї ми. На це мама відповіла, що її. Тоді вона здивувалася і сказала, що слід хоча б самим врятуватися, а то ще й виводок за собою тягне. Вона ж своїх чотирьох закрила у хаті і наказала нікого не кликати і вікна не бити, бо мама буде гніватися. Моя мама лише міцно пригорнула нас до себе не відповівши їй нічого.
Тяжко було у чужому краї, серед чужих. Але ніхто не забирав зароблене нелегкою селянською працею. Вижили ми всі. Повернулися додому перед війною. Дідуся з бабцею вже не було. Але з тих часів, у пам’ять про білоруську доброту говорю мовою народу, що мене врятував».