- Місце запису: село Мала Василівка Любашівський район Одеська область;
- Дата запису: 2006-2008 рр.;
- Хто записав: записано учнями Великовасилівської школи І-ІІ ст., під керівництвом вчителя історії Кудлача Івана Андрійовича;
- Респондент: Жуган (Кравченко) Наталія Іванівна, 1921 р.н.;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Мала Василівка Любашівського району Одеської області.
«Одного дня в школі Ліда (однокласниця та подруга Наталії Жуган) розповіла подругам, що вчора, прийшовши після уроків додому, не знайшла свого меншого братика Шуру. Мати Ткаченко Феня Трохимівна сказала їй, що братик помер. Проте в хаті — повні казани вареного м’яса. Ліда його не їла, а про свої підозри розповіла сусідам навпроти — Бурлакам. Через деякий час мама зарізала і другого сина — Вітю. Після цього Ліда втекла з дому до своєї подруги Савченко Олександри 1920 року народження і жила у неї. Згодом виїхала у Тирасполь до батька. Після війни писала листи і приїжджала гостювати до Загурської Надії Порфирівни. Поріг материнської хати так і не переступила».
Жуган Наталя Іванівна добре пам’ятає троїцьких «активістів»: Магденко Олександр, Китик Петро, Черченко Леонід. Вони не рахувались ні з чим і ні з ким. Забирали все, що могли. Щовечора збирались на «засідання» і влаштовували справжні бенкети. У той же час люди пухли і мерли від голоду. Вражає те, що люди навіть в таку мить ділились останнім. Батько Жуган Наталі Іванівни, Кравченко Іван Савелійович, сам був дуже виснажений, проте, коли на порозі стали пухлі діти, померлого з голоду Ободовського Степана: дочка Женя — п’яти років, і син Володя — трьох років, поділився з ними молоком. Бідні діти, згодом таки померли. Помер і сам Кравченко Іван Савелійович. Перед смертю він все повторював: «Дайте мені кусінчик хліба».
Пам`ятає Наталя Іванівна і про арешт батька Івана Савелійовича. «За що його арештували ніхто не знав. Можливо, за те, що не виказав «активістам», де сусід Ободовський Степан ховав зерно, яке згодом знайшли, а можливо, як куркуля. Батька протримали під арештом півтора місяця. Під тюрму в Троїцькому переобладнали магазин. Затримані спали просто на полицях. Приміщення було вщент переповнене так, що з вікон у морозний день клубами валив пар. І це не дивно, адже заарештованих звозили з усього району. Звільнення Савелійовичу прийшло неочікувано. Дружину Анастасію Мартинівну, 1888 року народження, викликали на допит до голови сільської ради Нігруци. Саме в той час приїхав уповноважений з Одеси, побачивши бідно одягнену Анастасію Мартинівну, він звернувся до Нігруци: «І це таких людей ви називаєте куркулями, і такими набили в’язницю?». На другий день, ще до сходу сонця, більшість затриманих було звільнено».
Із наступної розповіді Жуган Наталі Іванівни видно справжню причину голоду 1932-1933 років в Україні:
«У 1932 році в районі відбулася масова колективізація. Під час колективізації тато — Кравченко І.С. віддав землю, коня весь реманент до колгоспу. Із сім’ї в колгоспі працювало 5 душ. Заробили найбільше трудоднів — 1700. На ці трудодні після жнив дали жито, яке згодом і забрали. Колгоспу імені І.Франка дали непомірно великий план заготівлі м’яса великої рогатої худоби. Люди назвали його «Чорна дошка». Всі колгоспники привели своїх корів у містечко, на перевалку, де їх переважували і відбирали. Голова колгоспу Бабинець Герасим першим здав свою корову, а потім підійшов до Кравченко Анастасії Мартинівни і сказав, щоб вона стала в чергу останньою, то можливо, корова її і залишиться. Дійсно так і сталося. Крім Кравченкової залишились корівоньки ще у двох: Кочержинського Кирила і Коваля Григора. На весь колгосп імені І.Франка голодного 1933 року залишилось аж ТРИ корови. Вражений голова колгоспу Бабинець Герасим, йдучи додому, все повторював: «Що це робиться?». Не витримавши пережитого, він повісився на горищі».
Смерть Бабинця Герасима — протест проти антинародної політики комуністичного режиму. Не можна випробовувати терпіння людей вічно.
Кравченко Анастасія Мартинівна мати Наталії Жуган. Дивовижна то була жінка: терпелива, роботяща і, як не дивно для жінки, рішуча і смілива. Про це свідчить наступний випадок. Якось до господи Кравченків завітали активісти з «мітли». Поводились нахабно, як справжні розбійники. Забирали все, що було до вподоби. В погребі вивернули діжку з кислими помідорами. І тут же їхню увагу привернула купа свіжої землі з піском. Анастасія Мартинівна пояснила, що то закидали стіну, яка обвалилася напередодні. Але де там, ніякі пояснення активістів не цікавили. Щуп, яким тикали землю, наткнувся на камінь. Активісти взялися до заступів, аби, як їм здавалося, розкопати схованку. Таке неподобство обурило Анастасію Мартинівну. Взявши до рук сокиру, вона мовила активістам: «Якщо щось знайдете, то можете мене тут убити. Якщо ні — когось із вас зарубаю тут на місці». Браві хлопці не стали випробовувати долю і поспіхом покинули двір Кравченків.
В 2007 році на одній з могил кладовища в селі Троїцьке встановлено хрест з написом «Жертви Голодомору 1932-1933 рр.» Ось яка історія пов’язана з даним захороненням. Розповіли її Жуган Наталя Іванівна та Савченко Олександра Анатоліївна:
«Одного дня, йдучи до школи, дівчата побачили, як копають яму. Коли ж поверталися додому, то могила була вже насипана. Проте через кілька днів їхню увагу привернуло скупчення людей біля неї. В присутності міліції могилу розкопали і витягли померлих. Люди, що стояли поруч, пізнавали мерців. Причиною такої події стало те, що в даній могилі покоївся хлопець з села Кохівка, який помер в Троїцькій лікарні. Батько хлопця, коли дізнався про це, приїхав підводою в Троїцьке і слізно просив представників влади дозволити перепоховати сина в Кохівці. Казав, що самому залишилось жити недовго, адже весь опух з голоду. То хоч біля синочка буде похований. Хлопець в могилі лежав самим нижнім, тож довелося витягувати всіх померлих. нарахували їх аж 18 чоловік. Жуган Н.І. пам’ятає трьох із них — це Коваль Параска, Чечуй Дем’ян та Мороз Павло».