1. Місце запису: село Куколівка Олександрійського району Кіровоградської області
2. Дата запису: 15.06.2009 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Баранік Марія Володимирівна, 03.03.1924 р.н., народилась в селі Куколівка Олександрійського району Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Куколівка Олександрійського району Кіровоградської області.

Батьки мої жили не бідно. Була в них у господарстві і корівка, і конячка. Батько збирався будинок будувати. Назвозив в двір лісу, каменю, зробив саман. Взяв в банку гроші і купив жатку. Збирався господарювати, адже нас у нього було семеро. Свого часу хотів вступити до колгоспу, але його мати не дозволила це зробити. А старших тоді слухали. Можливо, якби він був в колгоспі, ми б так не голодували, бо тим, хто це зробив залишили хоч корівчинку. А в нас забрали все з двору: і коняку і корову. Жатку забрали, та що там – ключку навіть забрали для сіна. Вигребли з комори їстівні припаси: квасолю, хліб. Навіть забрали одяг. Трусили кожного дня. Їздила на двоколкі така собі жінка. Одягнута була в кожані штани, кожану куртку, високі чоботи, на голові шапка, а на шиї красний галстук. Ходила по хатах і шаблею колола долівку, стіни, перевіряючи чи не сховане десь збіжжя. Якось мама спекла хліб і засунула його в піч. То й хліб уже був сухий, черствий і його забрали. Та де тільки не  лазили в пошуках хліба: і під стріху, і в димоходи. Навіть роздягали, розпинали нас: шукали гроші.

Всі були пухлі, лежали як дрова, не ходили. Мої брати Степан та сестра Ліда померли з голоду. Нас тоді спасало те, що батьки закопали в садку рядна, платки, скатерки. Батько викопував потроху все те і носив міняв на харчі. Пам’ятаю, я вже була при смерті. Мама мене покупали і поклали на солому біля печі – помирати. Але прийшов батько з глечиком молока, розкрив мені ротика і ложкою, по граминочці вливав мені молоко. Завдяки цьому я залишилась жити. Те ж саме було і з моєю сестрою Вірою. Батько поліз під страху наловив горобців, мама їх обпатрала та наварила юшки. Ось так і жили. А ще ловили мишей, жаб (літо тоді було дощове і вони лізли до хати, а ми їх ловили і варили). Та їли все: листя з вишень, калачики, гірчаки. Поїли люди всіх котів, собак, не було нічого. Влітку в нас на огороді трохи жита вродило, так батько скосив його, а мама драли і варили їсти. Давали ту юшку певними порціями. Тягли, щоб на довше вистачило.

Пам’ятаю, мерли тоді люди… Недалеко від нас жила сім’я. Там було твоє дівчаток маленьких. Кожного дня вони на вікна в хаті повилазять і співають пісеньку. Я її ніколи не забуду. А то якось не чуть їх стало. Батько пішов туди, а діти позалазили під піч, видно грітися, та там і померли. А батьки їхні по їжу десь пішли.
Згрузили їх на підводу та й повезли ховати.

Були випадки і людоїдства. На горі жила жінка, Баличка на неї казали, так от вона своїх дітей з’їла. Мамина тітка тоді до нас приходила і розповідала, що дітлахи кожного дня по двору бігали, верещали, а це тихо стало. Пішли до неї в хату, а там тільки черепи дитячі в печі лежать. І таке було.

Людей тоді вмерло дуже багато. Скільки тільки хат пустих стояло. Село стало пусткою. А всі робили вигляд, що нічого не сталось.

1. Місце запису: село Оліївка Житомирського району Житомирської області;
2. Дата запису: 15.06.2009 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Мірошниченко Ганна Архипівна, 1926 р.н., народилась в селі Куколівка Олександрійського району Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Куколівка Олександрійського району Кіровоградської області.

Ми росли в сім’ї, де було п’ятеро дітей: ( Галя (Ганна), Таня, Федя, Катя і Оля) мамо і тато. Тато був дуже працьовитий і любив, щоб у всьому був порядок. Жили ми в цьому ж будинку, що і тепер, тут на Бойковім кутку, вулиць раніше не було, а були кутки. Сім’я мала трохи землі, невеликий сад до залізниці, хорошу хату криту жерстю, дерев’яний забір.

З виникненням колгоспів на селі усе змінилося. На початку 30-х років жити ставало все тяжче. Старша сестра Галя змушена була поїхати до тітки на Донбас, там вона влаштувалася на роботу.

А до нас всю осі 1932 року «буксири» майже щодня з настанням ночі приходили, заглядали кругом: під піч, на піч, де ми сиділи, на горище, шастали на городі, все шукали чи не приховуємо ми зерно. А одного разу десь знайшли невеликий припас зерна і тата оголосили куркулем, а пізніше забрали до Олександрійської в’язниці. Мама була в розпачі. Як жити далі?

Тато через півроку відпустили і попросили не ображатися на радянську владу. Та додому він не повернувся. Прийшов до своєї сестри, яка жила у Протопопівці на хуторі, вона йому зібрала грошей і поїхав він на Донбас. А в цей час в Оліївці люди почали помирати від голоду.

Згодом тато вислав нам грошей і мама разом з дітьми виїхала теж на Донбас. Ми ледве дійшли до залізничної станції. Сили йти не вистачало.

На Донбасі тато влаштувався працювати на заводі. Під житло доводилося знімати хату, яка була дуже стара, дах протікав. До роботи татові доводилося ходити пішки кілометрів сім. Та все ж тут був заробіток, на який сім’я купувала харчі. Так ми і пережили ті тяжкі часи голодомору 1932-1933 років.

1. Місце запису: село Добронадіївка Олександрійського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Роменко Тетяна Олександрівна;
4. Респондент: Міщенко Марія Іванівна, 31.08.1923 р.н., народилась в селі Добронадіївка Олександрійського району Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Добронадіївка Олександрівського району Кіровоградської області.

Коли почався голод мені було 9 років. Разом з голодом прийшла біда в нашу родину. Батько помер, а матір забрали до в’язниці за те, що вона вкрала в колгоспі зерно. Казали, що цей наклеп зробили комсомольці. Маму відправили в Херсон. А я ходила попід хатами і просила хоч щось поїсти. Люди давали, хтось картоплинку, хтось морквинку. Ось так і виживала. Але кожний день я думала про маму і одного разу сіла в потяг і поїхала шукати маму. Всю дорогу мені допомагали чужі люди. Маму я знайшла, а незабаром її відпустили, пожалівши нас, маленьких дітей. Ми повернулись додому і слава Богу, вижили.

В роки Голодомору люди ставали більш жорстокими, більшість думали лише про себе, менше співчували іншим, але, на щастя, були й такі, які не боялись більшовицької влади, ризикуючи власним життям, допомагали вижити іншим. Саме такою людиною був Стаднік Василь Іванович. В ті часи біля заготзерна була так звана перевалка (склад, де зберігалися овочі та готували на відправу залізницею). Стаднік В.І, дозволяв робітникам трішки брати овочів, щоб прогодувати свої сім’ї, підтримати ними своїм голодних дітей.

Тільки тепер розумію, як він ризикував, адже за таке можна було потрапити у в’язницю. Тому Стаднік В.І. був справжньою людиною в нелюдяний час.

1. Місце запису: село Глибоке Олександрійського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Білик Ксенія Гнатівна, 5 січня 1929 р.н., народилась в селі Глибоке Олександрійського району Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Глибоке  Олександрійського району Кіровоградської області.

Я, Білик Ксенія Гнатівна ( дівоче Демченко), народилася 5 січня 1929 року в селі Глибоке Недогарської сільської ради Олександрійського району. От про цей хутір і піде мова, а саме про голодомор 1932-1933 р. Дещо розповім вам із своєї пам`яті а дещо зі слів моєї мами Демченко Векли Василівни 1906 р.н., яка померла 03.12.1999р., та зі слів моєї тітки Смаглюк Мотрі Василівни 1918 р. народження (05.05.2008 р. минуло 90 років).

Якось ввечері по радіо йшла передача: виступали наші доблесні депутати, і вели мову про голодомор 1932-1933 рр. Комуніст П.М. Симоненко сказав: «То брехня, що на Україні голод був. Ніякого голоду не було, а якщо щось трохи й було, то тому, що не вродило».  І от оте «трохи» змусило замислить. А якщо не вродило, то навіщо забирати у людей до останньої крихти не лише хліб, який людина придбала на своєму клаптику землі сама ( це ж не було колективне), а і бурячки, картоплю, зерно на сімена, навіть одежу, подушки. Залишали людей на голу, холодну й голодну смерть. Навіть забирали в людей ступи, ручні жорна і звозили все це до баби Хотини, що позаду Семенців жила, і там заперли, щоб люди не могли і бур’яну стовкти на якийсь маторженик.

Тоді мій дідусь викопав ямку в хаті біля сохи, вставив туди старе відро без дна чи казанок, а на дно вставив дерев’яний кружечок. Там товкли зерно вночі, а на день закривали і затрушували все соломою, бо шукали, може, де зернина впала. Якось у колгоспі здох кінь. Не знаю скільки часу пройшло від того, то мій тато обдер його, порубав, переніс додому і посолив у діжці, думав підтримати сім`ю. Та ні. Прийшов голова колгоспу і викинув все до кусочка. Все забирали.

У нас у хуторі було 60 дворів, а сім’ї були великі, то й людей було багато. Це перераховані ті сім’ї, в яких померли люди з голоду.

Починаємо від чернечого лісу і до школи

Так от, Варка наша Михайлівска ( рідна сестра баби Палажки Климечихи, дочка діда Савхи, що під номер 31, була замужем у Мар’ївці. Не пам’ятають наші прізвище її чоловіка. Уже вечоріло, а її старший хлопчик по бур’янах. На запитання сусідів чому не йде додому відповів, що боїться, бо мама заріже, адже вона вже двох меншеньких зарізала і з’їла. Тоді сусіди зібралися і пішли до хати, вибили двері, а вона сидить на печі скраю, а в кутку в ганчір’ї були головки тих дітей. Вона мовчала, а тільки погляд був як у вовчиці. Сусіди відвели її в ту хату, де був клуб у Мар’ївці. Там людей вигнали і хата стояла пуста, зачинили в чулані геть голу. Але Варка знайшла в стінігвіздок і до ранку продовбала дірку і втекла. Прийшла в Михайліку до сестри Палажки, та дала їй якусь одежину, або прикрила тіло, а вранці Варка пішла в Ульянівку до сестри Марійки. Сестри не було дома, тоді вона вибила шибку, влізла в хату, забрала сяке-таке збіжжячко, взяла той вузлик і пішла стежкою через жить Недогарок. Мабуть, думала десь виміняти якийсь бурячок, та не судилося. Зять прийшов додому ( Івань Кривінець), побачив, що хтось був у хаті, запитав сусідів, а йому сказали, що ту була Марійчина сестра варка, і що вона пішла в Недогарки. Він сів на коня, догнав її, і у житі застрелив з рушниці. Його засудили на 3 роки.

А ще з нашого села одинадцять сімей вигнали з хат. Кого вивезли до Сибіру, а хто поборів у світ широкий.

Сім’ї, яких вигнали з хат

1.Женіленка Івана

2.Кіндрата

3.Пилипа

4.Арсея

5.Демченка Лавріна

6.Демченка Каленика

7.Павла

8.Семена

9.Жиленка Пантелея

10.Макара

11.Лук’яна

Деякі сім’ї були вигнані з хат, але потім їм їх повернули. Але там вже все розтягли, люди вернулися в голі стіни, там і померли. А як викидали з хат. Моя мама згадувала, що їй і досі вчувається як Макарові діти кричать. Ой кричать. Один стояв у хаті і викидав дітей як жабенят у сіни голих і босих, а другий із сіней кидав у сніг. Погнали дорослих дітей (а самі верхи на конях із шабелюками), на станцію, щоб їх везли до Сибіру. Люди просили, щоб їм дали хоч їсти в дорогу, привезли їм їсти в дорогу, бо їхати далеко, а в них ні крихти. У Мар’ївці, там, де живе Степан Нечипор, жили Тихонівські. У них було два хлопчики десь – 5 і 7 років, а потім народилося ще троє близнят. Це було зимою, і їх теж виселили з хати. Вони склали тих трьох маленьких діточок на саночки, а більшеньких узяли за руки і пішли у білий світ. Доріг не було. До Олександрії 20 км, а до станції Лікарівка – 10 км, а снігу по пояс. І куди вони пішли по цей день ніхто не знає.

А як мучили людей. В одній хаті засідала комісія по викачці хліба: жінки, а в другій – чоловіки, і хто більше накачає. Викличуть людину, до однієї комісії, мучать – нема. Не встигне прийти додому душу відігріти, біжить виконавець і викликає до другої. Це було і вдень, і вночі.

От наприклад, діда Арсея (№29) викликали до комісії, що засідала у Гурія в хаті, то йому робили на хаті- бог знає, а потім вивели надвір, розділи наголо до пояса, поставили з північної сторони, щоб на весь хутір було видно. Обличчям повернули до стіни і сказали : “Будеш дивитись на стіну, поки з неї пшениця не по сиплеться”. Лили на голову воду, і вона на ньому замерзала. Так і замучили чоловіка, а сім’я вся вимерла з голоду. А ще я не можу не згадати жінку Пріську, це моя рідка тітка (татова сестра), вона була замужем у Василівці за Андрієм Мельниченком ( то був мій батько хрещений). Його десь не було дома, а її звали-звали до комісії, а вона вже не йде, бо все одно давати нема чого, тільки будуть мучити. Тоді за нею послали комсомольців, щоб живу чи мертву, а привезли в сільську раду. Вони приїхали кіньми, зв’язали їй руки, прив’язали до воза, і погнали коней. Вона бігла скільки могла, а потім упала та потяглись за возом. Дуже побилась, та й померла. А чоловік її женився і завербувався на Алтай. Меншеньку дівчинку загубили на вокзалі, а старший хлопець Ваня працював трактористом на Алтай. Меншеньку дівчинку загубили на вокзалі, а старший хлопець Ваня працював трактористом на Алтаї, але отруївся в їдальні, і помер. Ніхто не знає чи це було випадково, чи навмисне його отруїли. Мої батьки щойно побудували хату і восени переселилися в неї від своїх батьків. Більша половина хати була помазана лише раз,  а мала, в яку перейшли зимувати, була вигладжена під біловку але не білина, бо була ще сира, так і зимували. Пішла мати в Павлиш на ярмарок, понесла рядно, щоб продати та купити щось з’їси ( не одна вона, а душ вісім тоді ходили). Вона продала рядно і купила коня, привела додому. А тут наказ, що худобу необхідно здавати в колгосп, різати коней забороняли. Але якось уночі батьки зарізали його в дідуся у клуні. Та те м’ясо скільки не варили, а воно як мило. Всі захворіли.

А ще таке було: ходили по дворах і перевіряли, якщо в кого сіла квочка, то примушували курчат, які вилупляться здати в колгосп. Залишилась в нас одна курочка, і вона заквоктала, мама по родичах зібрала кілька крашанок і підсипала її. Прийшла Векла ( Степана Лисенка жінка) і ще одна Ганна. Питають маму: «Скільки в тебе крашанок під квочкою?» Мама сказала: «Візьміть та порахуйте». То отак порахували, що квочку зарізали. У хаті в нас лишилася одна подушка, вікона і пальто тітьки Химки, яка вже вмерла. Прийшов Лисенко Степан Кузьмович  ( це він керував тими, хто нищив людей), взяв подушку у дитини з-під голови, взяв вікону і те пальто. Вийшов на дорогу (якраз вода йшла по весні) скло з вікони вийняв, узяв собі, а її пустив на воду.  А вже як умерла його дочка у 25 років, сина засудили, другу дочку машина вбила ( 3 дітей лишилося). Я була на похороні, то він став на коліна і сказав: «Це люди добрі за мій гріх. Я знущався над чужими дітьми, а своїми поплатився. Краще б я вмер».

1. Місце запису: село Щасливе Олександрійського району Кіровоградської області.;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Соломко Олександра Василівна, 1927 р.н., народилась в селі Щасливе Олександрійського району Кіровоградської області.;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Щасливе Олександрійського району Кіровоградської області.

Я очевидець багатьох випадків, коли забирали все із погрибів, комор, горщиків. Витягували з печей горнятка з кашею. Діяли спеціальні команди, які формувалися органами місцевої влади. Людей залишили на вимиранння. Люди їли, що могли: черепашки, борошно з акації, різного виду бур’яни. А їсти, ой як хочеться! Весною виливали ховрахів і їли. Люди мерли на ходу. Наведу лише кілька фактів. Через декілька хат жила сім’я Доцентів. В них росло двоє дівчат Маня й Катя. Померли всі: батько, мати і дівчата. А скільки ще сімей повмирало. Люди, рятуючись від смерті, покидали рідні місця. Але дорогою їх багато вмирало. Селом їздила підвода, збирали мертвих і возили на кладовище, за це їм видавали якісь харчі. Мертвих скидали в одну велику яму. Коли яма наповнювалась її засипали землею.

Були випадки і людоїдства. Жила в нашому селі баба Горина з онкукою. Бажаючи врятувати життя онучці вона притягла мертву дівчинку і зварила її. І це непоодинокі випадки.

Голодомор 1933 боляче вдарив по українському народу.

1. Місце запису: село Калинівка Базарського району Житомирської області;
2. Дата запису: 29.10.2002 р.;
3. Хто записав: Шома Ірина;
4. Респондент: Богомаз Марія Прокопівна, 27.02.1911 р.н., народилась в селі Калинівка Базарського (нині Народицького) району Житомирської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Калинівка Базарського району Житомирської області.

Марія Прокопівна розповідає, що в 1933 р., їй було 23 р. І події 1933 р. вона добре пам`ятає. На той час ще були живі її батьки Богомаз Прокоп Макарович і Богомаз Люкіра Василівна. У 1932 р. у Калинівці був гарний урожай: жита, пшениці, овса, ячменю – усіх зернових. У тому році напокали багато картоплі. Усі люди, хто працював на землі, були забезпечені всім необхідним на зиму. В 1930 р в селі був організований колгосп. Хоч за трудодні майже нічого не платили, але з присадибних ділянок люди збирали всі сільськогосподарські культури.

«Ми мали корову. Держали свиней і коня. Після того, як закінчились в 1932 р. осінньо-польові роботи, стали по селу ходить комуністи і комсомольці і забирали у людей все зерно, капусту, картоплю, овочі – все, все. Особливо жорстоким був Козиренко Василь Іванович ( Довгий) так прозвали його в Калинівці. Настільки була недобра людина, що не можна було й впросить, не вимолить. Так вислужувався перед владою, що забирав усе з погребів, з льохів, з хлівів – все під мітлу забирав. Навіть, як хто ховав у вузлику за образами зерно або в піч у горщиках за засланку, та довгий знаходив, все забрав, не залишав навіть і крихти. Коли він йшов по селу, то люди казали: «Дивітья, он йде «червона мітла»! Дехто з людей закопували зерно в землю. Інші сипали зерно в мішки да прикидали на дворі сіном або соломою. Сусідка наша, Малаха Яківна Мельник, насипала жито в діжку, обгорнула рядном і закопала в гній, але й там Довгий знайшов і забрав все до зернини. Отак, на зиму людей у селі і ранньою весною повмирало від голоду багато людей. Було так, що в деяких сім`ях не було кому і за, що хоронить. Ніяких похоронів ніхто нікому не влаштовував. Замотували в рядини. Клали на підводи, возили на могильники.  А в деяких родинах померли лежали по декілька днів. Не було кому не то що хоронить, навіть з хати винести. Дуже багато опухлих, голодних людей бродили селом, просили хоть чого-небудь поїсти. Люди вимирали як мухи. Трупи валялись на дорогах. Попід парканами. І ніхто на них не звертав уваги, бо всі були голодні і безсилі.

– А я врятувалась, – каже баба Маруся, – не вмерла з голоду тільки тому, що в нас була корова, яка цілу зиму доїлась. Дякуючи молоку, яке у нас було, наша сім`я вижила. Мати кожного дня глечик молока виставляла на вулицю для «прихожан». А наши сусіди рятувалися тим, що в них на горищі висіла шкурка з корови. Вони різали її на кусочки і варили таку кашку – вода і шкурка коров`яча. А весною, як підросли трави, то люди варили борщ з лободи, щавлю, сички, буряка. А ми ще ходили в ліс, набирали сироїжок, бо інших грибів не було. Були такі голодні, що не могли донести додому, а там же сирі поїдали. Ясна річ, люди дуже хворіли. Вимирали цілі сім`ї. Коли дочекались першого врожаю хліба, люди збивали колоски, натирали зерно в руку і сирими так і їли. Родина Трохименка Сави Марковича зопалу наїлась свіжого гарячого хліба і повмирали всі.

Отаким страшним запам`ятався мені 1933 р.

1. Місце запису: село Щасливе Олександрійського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Погорілий Петро Антонович, 1928 р.н., народився в селі Щасливе Олександрійського району Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживав в селі Щасливе Олександрійського району Кіровоградської області.

Трагічні події 1932-33 наштовхують на гіркі роздуми, воскрешають у пам’яті спогади батьків. Скільки себе пам’ятаю, батько Погорілий Петро Антонович і мати Параска Василівна, обоє 1909 року народження, довгими і холодними зимовими вечорми уже в 1946-47 роках розповідали нам, 8-10 річним дітям, про великий голод 33-го року. Наша дитяча уява неспроможна була збагнути страшні картини-факти.

Люди падали на ходу. Знесилені, з пухлими ногами, з яких сочилася рідина, намагалися будь що потрапити на роботу у поле. Там готували приварок і люди сподівались чимось поживитись. Одна молода жінка, Килина, пухла від голоду, змогла дістатися лише на край села, сіла на камені відпочити та й не встала.

Бувало, згадував батько, здохне у колгоспі худобина її волоком тягнуть до скотомогильника. Слідом плентають пухлі, виснажені люди з мішками і сокирами. Накинуться на падаль і рознесуть «здобич» по домівках. А дехто, не витримуючи голоду, тут же починав їсти і в страшних муках помирав. Така доля спіткала не одного мешканця нашого села. Серед них був і молодий батько Іван п., що на той час мешкав на нашому дворищі.

Трагічна доля не обминула сім’ї моєї рідної тітки Соломки Меланії Василівни. Її чоловіка, Івана Євгеновича, ув’язнили за несплату непомірного податку. Дітей п’ятеро. Мати працювала в городній бригаді. Баланду, так називали колгоспний приварок, несла додому дітям. Але так і не спасла ні дітей, не себе. Помре дитина, мати покладе її на столі ( хай дідусь поховає), а сама спішить на роботу. А невдовзі і сама померла. Залишилось двоє старших діток. Добрі люди відвели їх на станцію Щаслива там і залишили. Їхня доля невідома. Повернувся батько з тюрьми, а в його хаті живуть чужі люди. Пішов бідолаха до сусіднього села Морозівки (Солов’ївки) до дружини свого товариша по ув’язненню розповісти про смерть її чоловіка, та там і залишився. Ось так нівечили долі людські.

Чи був урожайним 1932 рік? Так, був. Мій дядько, Олександр Антонович, на той час був одноосібником. Зібрав урожай, змолотив. А наступного вечора заїхали представники влади і забрали все до зернинки. Залишився дядько з дітьми без хліба. Лиха година штовхнула його на злочин. З такими ж, як і сам, обікрали колгоспний млин у селі Гулевичі, потрапив до в’язниці, а діти дома померли.

Інший дядько, Сергій Антонович, намагався віднайти роботу в Донбасі. Повернувся за дітьми( п’ятеро мав), а дітей нема – всі померли. Один з них 12-річний Вася, пішов до контори колгоспу ім. Сталіна, сподівався роздобути щось поїсти (поряд була колгоспна комора), голодний знесилений приліг в коридорі на лавочці і помер.

Мою бабусю Оксану, яка жила край села, разом із неповнолітнім сином вигнали з хати, а в хаті влаштували курник. Так і померла бідна в холоді та голоді. Дідусь відбував покарання за несплату податку.

В селі траплялися спроби канібалізму. Про це повідали Андрій Семенович Воробйов (1920 р.) та віра Миколаївна Колісник (1925 р.). На вулицях не видно було котів та собак. Гаврило Олександрович Олійник (1921 р.) розповідає, що врятували йому життя козельки та калачики, а ще була акація. П’ятеро його братиків і сестричок забрав голод. Люди блукали по вулицях, по городах (необроблених і не засіяних) як німі, мов божевільні. Все щось шукали, нічого не знаходили і  тихо вмирали. Їх ховали по погребах, в садках, в садках, на городах. Несила була доправить до цвинтаря.

А в цей час (1933р.) лютували активісти. Один з них (ім’я відоме) додумався до абсурду. В полі на жнивах після роботи голодних, пухлих, виснажених жінок – трудівниць шикував у шеренгу і власноруч обшукував, аби ті не приховали для діток якусь жменьку зерна. Винахідлива Олена Колісник набрала зерна в рот. Так цей посіпака брудними пальцями видирав з рота по зернині.

А ще жила в селі сім’я. Батько був майстром на всі руки. Вдень працював на полі, а вночі шив людям одяг, виконував шорні роботи. Називали його на вулиці додому Цибулькою. Весною 33-го зібрав останні пожитки (переважно одяг) і все це обміняв десь на мішечок ячменю, сподіваючись сім’єю дожити до нового врожаю і вижити. Та не так сталося. Дізнався про це інший активіст (ім’я теж відоме) і відібрав у голодних останню надію. Померли всі, крім найстаршої дочки, яка й повідала пізніше про страшний злочин. Ось так безкарно творили свавілля ті, що робили колективізацію на селі, морили людей голодом, виконуючи директиви сталінського режиму. Місцева влада нічого не помічала, не хотіла помічала. Ніяких мір не вживали. То що ж це було: голод, голодомор чи відкритий геноцид проти українського народу? А було, судячи із свідчень, і те і інше. Люди страждали, вмирали голодною смертю цілими сім’ями, а допомогти від держави, від батька – Сталіна ніякої. А пізніше, навіть нам дітям, батьки наказували мовчати.

В сім’ї мого батька померла одна дитина, моя старша сестричка Маша. Інші чудом врятувалися завдяки винахідливості батька. Восени 32 року його без провини звинуватили в справі старшого брата, бо той не виказав своїх спільників за попередньою з ними угодою, і засудили до ув’язнення. Втік з тюрми і ховався від злого ока, вибирався ночами далеко в поле, натрапив на так звані мишоловки (казав: миші відчували наближення великого голоду, заготовляли собі на зиму корм, наносили невеликі кучки зерна і пригортали землею). Ось ці заготовки і збирали батько з матір’ю, сяк так очищали і за селом в балці біля не докопаного колодязя ховали у ями, землю від яких скидали в колодязь. Так створили нехитрий запас, який уберіг сім’ю від неминучої смерті.

Був у батька мого дядько Іван і сім’єю. Померли всі. Врятувалася лише найстарша дочка Марфа, яка в село більше не повернулася. Ховаючись від переслідування, батько деякий час переховувався аж у Ростовській області у брата, який втік туди від розкуркулення. А був прости сільським ковалем і встиг побудувати собі хату. В 1933 році туди наїхало з України багато людей. Місцеві жителі їли білий хліб і питали з подивом: «Що у вас там, на Україні, твориться, що скільки люди ринули до нас?». А коли їм пояснювали причину, то вони не вірили чим жахливим розповідям.

Таким чином, лише моя рідня втратила 18 чоловік. А в селі, далеко не за точними даними, протягом зими, весни та літа 1933 року померли з голоду більше 100 чоловік. І так по всій страждальній Україні.

Вшановуючи пам’ять жертв голодомору 1932-33 років, ми говоримо «Спочивайте з Богом, вічна вам пам’ять і царство небесне». А тим, хто творив страшні беззаконня – наші прокляття.

1. Місце запису: село Щасливе Олександрійського району Кіровоградської області.;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Олійник Гаврило Олександрович, 22.07.1921 р.н, народився в селі Щасливе Олександрійського району Кіровоградської області.;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживав в селі Щасливе Олександрійського району Кіровоградської області.

Я, Олійник Гаврило Олександрович, народився 22 липня 1921 року, житель і уроженець села Щасливе. Мені було 11-12 років, добре пам’ятаю, що було в згадані роки.

Батьки мої до 1930 року жили одноосібно, за період НЕПУ (Нової економічної політики з 1917 по 1928-29 роки) одержали на кожного члена сім’ї по одному гектару землі, сім’я складалася з 10 чоловік. Батько прибув з війни в 1919 році, а був мобілізований в 1914 році. Як спеціаліст коваль робив все, що просили жителі села по кузнечній роботі. Заробляв мізерну плату.

Купили одного коня, потім другого, пароконий плуг, сівачку, борони, гарбу та інше. Спрягалися з половинщиком і обробляли свої землі 10 гектар. Працювати буле нелегко, але це було для себе. Був хліб пшениця, жито і інші культури. Обробляли поля старші сестри.  На сім’ю мали корову, 15 голів овець, двоє свиней, кури. Хватало для харчування всієї сім’ї. Жили в цей час бідно, сім’я велика не вистачило взуття, одягу, а думалось, що згодом буде краще.

Та не довелося жити довго так, як хотілося всім людям, село наше було багате на жителів, сім’ї в основному складалися з 7-9-10 членів, хоч і бідно було та вулиці села були наповнені дітлахами, як літом, так і взимку. В цей час в селі була лише початкова школа до 4-го класу. Всі навчалися весело. Як грім з неба, розпочався в країні «Великий перлом» – колективізація всієї країни.

Після одноосібного господарювання нікому із жителів села не хотілося розорятися, віддавати коней, сільськогосподарський інвентар і землю. Та треба було покорятися місцевій владі. Коней відводили в Бригадній конюшні, інвентар також. Розпочалася викачка зерна в населення, все це робили місцеві активісти з бідноти за вказівками уповноважених від району. Для чого все було зроблено нам не відомо, та згодом виявилось: уведений режим будівництва соціалізму. Почалися розкуркулювання, висилки із села багатих. Приступали люди до колективної праці в колгоспах своїми кіньми, плугами, сівалками, жатками. З раннього ранку до пізнього вечора в полі працювали за трудодні. Домашні продукти харчування вичерпались, кормили на бригадних кухнях.

Пам’ятаю, пішли з братом в поле ловити ховрахів капканами. Я зловив, в брат бігав по полю, ховраха не піймав, та мені дали на кухні черпак баланди, а братові ні, він заплакав, поїли або випили баланду, від якої брат пішов додому із сльозами, захворів, згодом помер. Не було чим харчуватись.. Ще коли він був живий, нас запросила сестра, яка працювала в радгоспі «Більшовик». З дому йшли по залізничній колії, збирали недоїдки, головки з риби. Прийшли до неї, вона віддала нам свою пайку хліба і борщу, там поїли. Залишили сестру без обіду і тих 600 грам хліба якого вона віддала нам. На роботу в радгосп нас не приймали що далі. Батько працював на два колгоспи: «Червоний Путіловець», «Перемога» майже без оплати, за винятком 10 кг посіву березки і деколи давали буряків, а цим продуктами накормити сім’ю не можна було. Помер братик Саша 2 років від голоду, помирає сестра Паша 1917 року народження, поховали добрі люди. Ще було з чого збити труну. Мати плаче гіркими слізьми. Ще далі набили сухих качанів з кукурудзи змололи в млині напекли смерть для себе, поїли, після чого створилися закрепи, почали опухати ноги, руки, обличчя. Уже коровка розтелилася, було молоко, та нічого не допомогло. Передає комірник з контори, щоб батько ішов одержувати вальцову муку по 16 кг на душу. Пішли, одержали наварила затірки один казан, другий, поїли, а не знали, що жде велике горе – помирає братик Антип 1923 року, сестра Раїса 1926 року народження, залишився я один. Ходжу по городах в балку, збираю гірчками і їм. Це мене врятувало від смерті. Вижив батько, мати,  я та сестра, що в радгоспі була – Оляна, а ще одна сестра поїхала на Дон, тікала від смерті, вижила аж в Дагестані. Згодом привикали до колективної праці, всі працювали на полях і городах, люди виживали, хоч були бідні.

Для подолання труднощів в колективному господарстві треба мати розумного господаря, і ось він, наш селянин – Кочерженко Іван Хресанович взявся за цю роботу: в 1935-38 роках закотив штани до самих колін і пішов по полях вивчати сівозміни. Перший рік видався урожайним, одержали на трудодень пшениці стільки, що хто мав багато трудоднів, завозили машинами по дворах, з кожним роком господарство міцніло, за високі врожаї одержували 3 грузових машини, як премію. Тоді Іван Хресанович показав, як треба господарювати, щоб мати. Видавав премії передовикам, зажили весело, ідуть жінки, жнивують співають пісні. В Україні все були задоволені, і ось знову з’являється рушійна сила – політичні репресії: забирають його, як голову, заступника голови Тимченка Івана Михайловича, головного бухгалтера Колісника Андрія Федоровича, комірника Соломку А.І. їздового-голови Івана Дмитровича, то дали їм по 10 років «колими», які вони повністю відбули. Двоє не повернулись, там загинули. Після цієї трагедії колгосп став занепадати.

Ось так будувався соціалізм. Один слідчий говорив своїм підсудним так: «Соціалізм в білих перчатках не побудуємо, а збудувати мусимо». Ось будували його 75 років, і пройшло – 75 від дня голоду, а кінчилось повним розвалом. Отак буде з незалежною Україною. Бо вона будується для міліонерів депутатів і уряду.

1. Місце запису: село Щасливе Олександрійського району Кіровоградської області.;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Колісник Григорій Дмитрович, 1928 р.н., народився в селі Щасливе Олександрійського району Кіровоградської області.;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживав в селі Щасливе Олександрійського району Кіровоградської області.

Я, Колісник Григорій Дмитрович, в роки голодомору мав лише 5 років, але в пам’яті назавжди закарбувався той страшний час. В сім’ї були батько, мати та семеро дітей. П’ятеро дітей були батькових, а двоє спільних. Тяжко жилося, але що поробиш. А коли настав 1993 рік, то зовсім стало голодно. Батько і мати день при дні на роботі, старші хто цим міг той тим і займався, а Григорій, найменший, сам по собі. Як не вертілись батьки, але голод з кожним днем все міцніше стискав горло. Таня, Катя та Іван ходили пухлі. Одного разу Таня пішла, може щось розживеться поїсти, по дорозі спіймала мишу, наколола на стержень, спекла на вогні і з’їла. Другого дня знову зібралися до тітки, та дійти їй до неї не пощастило – померло по дорозі. Катя була також слабка, пухла, через декілька днів померла на погребі. Мама і старша сестра поклали на її двері і віднесли на її кладовище. Через декілька днів біля колодязя помер Іван. Так протягом кількох днів померло троє дітей.

Їли що було на землі. Пам’ятаю, як одного разу батько притяг аж із села Куколівка дохлу коняку. Сусіди і вся сім’я її з’їли. Менша сестра рвала листя вишні в корзину і діти їли це листя. Один раз дали в колгоспі дві пригорщі борошна мама наварила галушок смачнішого я ніколи нічого не їв. Козельки паслін калачики були щоденною їжею сім’ї. Так підтримуючи одне одного вдалося чудом вжити. До цього час перед очима односельчани які помирали щодня. Підводою їх забирали і відвозили їх на кладовище.

Голодомор

Голодовка по Вкраїні так встелила путь,

Що село наше Щасливе не могла минуть.

Люди Сталіна кляли всюди й без кінця,

Не казав ніхто про нього путнього слівця.

Десь пів сотні літ тому, як примара лазив,

Найстрашніший людоїд, каганович Лазар.

По дворах валялись мертві, по два і по три

І з’їв Лазар і у мене брата й дві сестри.

Біля станій мерли люди, гинуло село,

А Берії і Сталіну весело було.

Реготалися вожді аж кругом гуло,

Що із каторги, із тайги ніхто не втекло.

І не дивно що тепер згадуємо їх,

Тих невільних трударів, прадідів своїх.

Підпис очевидця – Колісника Г.Д.

1. Місце запису: село Щасливе Олександрійського району Кіровоградської області.;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Капеляха Марія Купріянівна, 1919 р.н., народилась в селі Щасливе Олександрійського району Кіровоградської області.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Щасливе Олександрійського району Кіровоградської області.

“В 1933 році мені було 14 років вік, коли хочеться жити так, щоб було всього доволі. Дітей в сім’ї було четверо. Батько й мати працювали не покладаючи рук, але жили бідно, а іноді й голодували.

Дівчата Марія й Марина вже були підмогою як вдома, так і в полі. Та 33 рік ніколи не забудуть. Батько працював то комірником, то охоронником. Було принесе в пазусі зерна, а іноді наловить горобців, то це було свято. Їли лободу, козельки, гірчаки, коржі з опилками. Ноги були такі пухлі, що ранком не могли ходить, аж вода сочилася. І так день за днем. На вулицю було страшно виходить, бо під тинами лежали або мерті або напівмертві дорослі і діти.

Діти були напівголодні, ребра аж світилися. Здається, коли торкнешся  пальцем, то ребра розсиплються. В кого буде яке майно, то ходили в Кременецьке і міняли на жменю пшона чи якоїсь крупи, а в основному на будяки. Про ті роки страшно навіть думати, і не дай Бог дожити ще до такого. Наша сім’я вижила, але майже в кожній сім’ї нашого села були померлі”.