1. Місце запису: місто Київ, Національний музей Голодомору-геноциду;
2. Дата запису: 28.09.2019 року;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна;
4. Респондент: Онищенко Микола Павлович, 16 грудня 1925 р.н., народився в селі Нововасилівськ Бердянського району Запорізької області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживав в селі Нововасилівськ (нині Роза) Бердянського району Запорізької області;

Миколі Павловичу 7 років було коли розпочався Голодомор. Була молодша сестра на два роки, батько під час Голодомору працював у Бердянському порту вантажником, а мати доглядала за маленькими дітьми. Голод стало легше переживати тільки навесні, коли з’явилася лобода і бруньки на деревах.

«Я пам’ятаю село і наших людей ще до колективізації, коли ще в діда були: хліб, кури, вівці, земля. Які люди були, зовсім другі люди були, як це вплинуло. Я пам’ятаю, шо в нашому маленькому селці було три хори, і співали вечером в теплу погоду. Вони змагалися – одні заспівають, потім другі, потім треті. На роботу йшли співали. Моя мати весь час співала, щоб вона не робила. Після Голодомору люди стали другими, і Україна стала другою. Це все звичайно, ніхто не пам’ятає, але люди на Україні були другими, села були другими, все було друге. А після колективізації, після Голодомору зв’язки між людьми були дуже великими. У нас ніхто не вмирав, але у мене хрещена мати вмерла, тітка вмерла, сусіди навпроти, все це вплинуло на людей так, що співати перестали, люди зовсім другі стали.

Голодомор зробив наших людей отакими. Оце може цей Майдан, оце Революція Гідності зробила нас. Підняла якось нас і люди стали трохи другі. Особливо молоді уже не те, уже другі, а після Голодомору село і люди вже були не ті. Коли я спитав у матері, хто оце займається Голодомором, хто забирав хліб, займався розкулаченням? А мати каже «покидьки, це самі погані люди, були організовані». Ви може з історії пам’ятаєте – комбєди людей, комітети бідноти. Людей, які вміли хазяйнувати, була землю, гарні сади, все…цих людей особливо багатих розкулачували і везли в Сибір.

Мій дід був середняком, як то кажуть, його не розкулачували, але відібрали все все, сад, коней. І бабуся, я коли прийшов до них 7 кілометрів ходив пішки, 6-7 річним. Вона весь час плакала і вона рвала траву і носила своїй корові, яка була в тому колгоспі в артерії, щоб вона не здохла. Так от, хто були ці покидьки, комітети бідноти, ті, хто не мали землі, батраки, байстрюки. Вони не вміли хазяйнувати, вони не вміли організувати ці колгоспи, так шо все почало…

Голод він прийшов і до нас, хоча ми не вмирали з голоду. Люди навпроти нас вмерли з голоду, там десь вмирали, йшли оті старці чи як пухлі, страшні люди які просили, а давать було нічого. А мені мати казала не виходь з дому, бо тебе з’їдять, йшли чутки, шо вже десь когось спіймали, десь когось з’їли, десь якась там жінка дітей поїла. Батько ходив з Бердянськ і дуже боявся, бо десь і в степу ловили людей, батько боявся шо його піймають, це я пам’ятаю з розповіді. Мені ж казали, шоб я нікуди… Ми вижили через те, що батько працював. У містах голоду не було, бо там видавали пайки робітникам, всі працювали як звичайно, і батько отримував якісь пайки, шо він там отримував я не знаю, но я пам’ятаю, шо хліба не було, хліба не було, а батько приносив, це шо я запам’ятав, це ж був Бердянськ, біля моря, порт, і він приносив тюльку. Но не ціла тюлька, а така якась пожмакана, може якісь відходи чи шо воно. І мати пекла з неї такі оладки прямо на плеті клала їх з чимось мішала, і ото ми її їли. Хліба не було, але мати якось робила такі тверді галети, мішала з висівками, каже шо з половою і ше з чимось, але я тільки пам’ятаю, шо вони були такі смачні і солодкі, вона іноді давала нам з сестричкою. А вони я так пам’ятаю були високо на поличці, шоб не достали, вони були такі смачні та надзвичайно, шо коли вже я був старшокласником і попросив матері, після Голодомору, спечи оті надзвичайно солодкі – «вона мені казала та ти     ж їх їсти не будеш, а я та ні, як же так та я ж пам’ятаю. І вона таки спекла, а я тільки взяв в рот надкусив і викинув, бо не можна це було їсти, це була просто полова вона неїстівна. Оце я пам’ятаю.

Ну отак шо я пам’ятаю саме страшне? У нашому селці людей мало померло, у сусідньому майже все село вимерло, у них була дуже погана земля, а у нас були дуже гарні городи у нашому селі і всі їли городину, городину в нашому селці не відбирали – залишили, оце ми їли. Хоча городину до кінця зими все вже поїли, і я пам’ятаю поїли все, поїли люди свої черевики, чоботи, оту шо від коней були ті вішки. Все це кожухи поїли, я пам’ятаю, шо все шо було кожане – все було з їдене. Я пам’ятаю саме страшне враження моє було коли я якось біля двору стояв і весь час йшли люди, куди вони йшли не зрозуміло, може не хотіли вмирати там вдома, чи шо. Йшли вони просили но я пам’ятаю одного чоловіка, він був такою кремезною людиною в таких ганчірках, нічого вже не було з кожі, а оці його ноги були замотані лахміттям, а вже була весна, були калюжі, грязюка, вода, місцями сніг. І він оце йшов і в його це лахміття ці ганчірки розпустилися, вони волочилися, а кінці ніг голі, пальці в грязюкі, а він такий опухший, жовтий і в його глаз, з глаз тече, дуже страшний. Мені було 7 років, дуже страшний і він підійшов до мене простягну руки, но я не закричав, я онімів, мати вискочила закричала тікай іди сюди, і схопила мене відтягла, а він пішов далі, ну десь там кажуть він впав. А я бачив мертвих тих шо ходили, іноді лежали, куди вони дівалися я не знаю, десь їх закопували, хоронили, оцю страшну людину я запам’ятав, дуже він був страшний, і вже нічого у нього не було людського, і я саме страшніше, шо я бачив оці ноги, шо йшли по снігу по грязюці і вони вже нічого не відчували. Ну отак ми вижили коли вже з’явилися бруньки, з’явилися трава, люди почали їсти молоду кору, лобода пішла. Був травень так тепло було, а школа у нас була така велика хата, чотири класи, початкова, я побачив біля цієї школи, я вибачаюся,  кучку лайна, а в тому лайні було зерня, воно непереварилося, я стояв мені так їсти хотілося, шо я хотів викулупати оте зерня і з’їсти те зерня. Це я пам’ятаю, стояв вагався, як же це зробити, потім я зрозумів, шо, мабуть, я не зможу з’їсти… Я просто розповідаю, шо яким я був голодний.

Я родився в селі Нововасилівка, вона десь 7 кілометрів від Бердянська. У великій сім`ї. У мого діда було три сина ото у старшого сина я родився, вони були одноосібники, як тоді селяни просто. Була земля у діда, діти, сини працювали на цій землі, і це дуже цікаво я так вважаю, шо то були, мабуть, найкращі роки мого життя. Двір повен всякої живності: індюки, яких я боявся, і гуси, і кури, і вівці шо там тільки не було, і лошатки, все це я пам’ятаю. Як я… коли молотили на тій тьорка називалася, шо солому різала, я на ній був, пілюги, а це таке задоволення було.

Це було дійсно дуже страшно, бо ота така нервова напруга, той жах, що охопив все село, всіх людей  у селі, і мою матір, і ми це відчули, і я це відчув, шо шось твориться. А мати сказала, шо у людей відбирають хліб, ну як це хліб? Зерно, пшеницю там, все зерно. Ми не були селянами, бо ж батько працював у місті. Хоча я пам’ятаю, шо у селі була така напруга, шо люди вже перестали, багато людей уже перестало відмовились від  своїх земль, і їх загнали в оці, тоді вони ще не називалися колгоспами, я пам’ятаю, – СОЗОМ називалися, це я навіть не знаю як це було розшифрувати, бо я пам’ятаю, шо мати казала, шо ми не в СОЗОМІ. Частина людей вже була в тій артілії, а частина ще трималася за свою землю, за своїх коней і так було, я тільки пам’ятаю, шо всіх було умовляли, заганяли, кричали там, і все шоб всі йшли у початковий колгосп, який ще не називався колгоспом.

Шо я пам’ятаю, мати почала бігати за клуночком кукурудзяного зерна, воно було у такому мішку, відро, може півтора, не більше, вона бігала з тим зерном не знала куди його заховати, куди його засунути. А ми стояли, це була кухня, долівка полу ж не було, мазанка долівка тут плита, мати бігала, бігала, а ми з Раєю стоїмо, чуємо, шо мати дуже хвилюється, чуємо, шо там десь люди кричать шось… А біля печі стояла така маленька діжечка з огірками з огірками, мати побігла, прибігла з відром, взяла ту діжечку відняла, невелика була, но важка, мабуть, вилела той росол у відро і огірки знову накрила тими кружками, поклала камінь, а тут якраз заходять до нас в хату троє. І один, мабуть, старший до матері «ДЕ ХЛІБ?». Мати я пам’ятаю каже «а де ж хліб? У нас немає, ми ж не в СОЗІ, у нас немає землі, тільки оцей город». А він свою «Де хліб? Де ви сховали хліб?». А вона своє, «чоловік в Бердянську працює, всі знають, у сусідів спитайте». А тим каже «шукайте, на горищі, в погрибі, соломі». А в нас пам’ятаю топили трохи соломою ще чимось, і вони пішли на вулицю, а він знову «де хліб?» Мати плаче… «та шо ж ви питаєта, я вам весь кажу, шо нема…» Ті вертаються і кажуть шо немає, нічого не найшли. «На горищі були?» «Та були», «а в погрибі були – немає, а солому смикали? В силі таки крючками солому висмикують. «А на городі копали?» «Так, нічого». А тут стоїть відро з тим росолом, мати не вспіла його кудись діти. Він нагнувся і побачив, що огірків маловато, і що там вигляда мішок. Він достав той мішок смикнув, полетіли ті кружки, і камінь і огірки, закинув собі той клунок за плечі, мати як закричить… І пішов. Мати за той клунок, а  він її потяг, а ми за спідницю, а мати плаче ми тоже голосимо. Витягнув він нас на двір відчепився. І я шо побачив – уже стояли декілька оцих бричок на них мішки, клунки, він пішов туда кинув, ми стоїмо і бачимо як напроти ще несуть багато таких мішків…

1. Місце запису: село Протопопівка Олександрійського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 05.09.2009 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Калашник Ганна Климівна, 1924 р.н., народилась в селі Протопопівка Олександрійського району Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Протопопівка Олександрійського району Кіровоградської області.

Запалюючи поминальну свічу, ми вшановуємо пам’ять не лише про замордованих голодомором 1932-1933 років, але й про тих добро творців, хто рятував від голодної смерті інших людей, односельців, співвітчизників. Особливо важкою була зима 1932-1933 років. Під час війни легше було прожити, ніж тієї зими. Знаходили просяну полову, мерзлу, гнилу картоплю. Незважаючи на велику скруту, жили дружно, ділилися чим Бог пошле, щоб не соромно було дивитися в очі одне одному. Слава Богу, ніхто про лихе не думав. На маленькому кутку «Матня» (село Протопопівка, вулиця Набережна) жили у семи дворах рідні брати і сестри Потапови (Потапами їх називали в селі) та їхні сусіди Іванченки, Горяки.

Потапови: Юхим, Данило, Іван, Христина, Силантій;

Дід Іван з родиною: Анрдієм, Федорою, Варварою, Оленою;

Дід Мусій з родиною: Яриною, Федорою, Федором, Олександрою;

дід Яким з родиною: Іваном, Ніною, Андрієм, Єфросією, Христиною;

Іванченки: Василь, Надія, Ілля, Іван, Льова.

Горяки: Хорив, Савва, Параска, Іван, Ганна.

Голод пережили завдяки взаємодопомозі і взаємопідтримці. Дядько Захар Горяка працював на залізниці, отримував пайок. Тітка Варвара завжди ділила його із моєю мамою, а були вони із Березівки. У родині Клима Федоровича Потапова, який спочатку працював надільщиком  землеміром), а потім перейшов на кар’єр, було семеро дітей. Клим Федорович відзначився побожністю. У 1932 р. Великдень його примушували йти на роботу. Він відмовився працювати. За це його не півроку позбавили пайка.

Залишившись без продовольчої підтримки почали споживати все, що тільки підлягало обробці: дерли горобців, їхні яйця, їли лободу, цвіт акації, спориш.

Наша мама, Оксана Яківна, їздила до Білорусії – возила рушники, скатерті, наволочки, а звідти – везла картопляний жом – жмиху із якої пекли щось схоже на млинці.

Напередодні лихоліття батько, Клим Федорович, таємно купив теличку, із неї діждалися корівку. На щастя, корову не конфіскували, а «контрактували» – обклали податком: 500 л. молока треба було здати у фонд держави, щось залишалося і нам. У семи сімей налічувалося до півсотні дітей. Чашечка молока допомагала виживати. Ділилися з іншими людьми з села. Я ділилася із своєю подругою, Параскою Єгоровою. Вона мала жваву вдачу і під час зупинки потягу “Мінськ – Дніпропетровськ” на станції Коростівка встигала напросити хлібчика. То ми з нею інколи просто мінялися: я їй півсклянки молока, а вона мені шматочок хлібця, який ми ділили на всіх. Допомагала вижити батьковій племінниці Ірині донька нашого дядька Михайла Потапова (репресований) – Ярина.

Тож нехай Господь упокоє душі рабів Божих Клима Федоровоч Потапова, Оксану Яківну, моїх батьків та інших добротворців, де нема ні недуги, ні журби, ні зітхань, а тільки життя вічне.

1. Місце запису: село Олександрівка Олександрійського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 15.06.2009 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Теличко Тетяна Митрофанівна, 10.04.1921 р.н., народилась в селі Ворошилівка Олександрійського району Дніпропетровської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Ворошилівка (нині Олександівка) Олександрійського району Дніпропетровської (нині Кіровоградської) області.

Мені було тоді 11 років. Їли з дерев цвіт, молоде листя, лопухи. В колгоспному дитячому садку була вихователькою Чумак Дуня Ільківна. Вона, намагалася підгодовувати тих хто зовсім плохий був та коли діти вмирали, виносили їх в сарай, потім приїжджав віз, вантажили і вивозили в яму

То був страшний рік: повивозили з села все, що можна було їсти. Відбирали в людей картоплю, буряки, квасолю, сою – все їстівне. Почали масово вмирати малі діти, а потім літні й хворі люди. Вмирали цілими сім’ями, родинами. Люди пухли від голоду, тратили розум і розсудок, вмирали в тяжких муках. Зима 1932-33 років була сувора, холодна: горобці злітались до колгоспних конюшень, люди зачиняли двері, вікна, ловили їх і їли. Весною багатьох врятували ховрашки, яких виливали водою з нірок. Почали здихати коні, їм теж не було чого давати їсти. На колгоспному дворі поставили великий казан, рубали конячі трупи, варили в цьому казані, але всім не доставалось.

Ще мені розповідали мама про Чуприну Павла, він був головою колгоспу. Так от він вночі заховав частину зерна, а потім давав голодуючим сім’ях колгоспників, що мали багато дітей.

1. Місце запису: село Косівка Олександрійського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Висоцька Єфросинія Степанівна, 20.08.1908 р.н., народилась в селі Косівка Олександрійського району Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Косівка Олександрійського району Кіровоградської області.

Висоцька Єфросинія Степанівна народилася 20 серпаня 1908 р. Її батьки і родина сестри проживала в селі. Вона в той час працювала на Харківському трактарному заводі, проживала в робітничому гуртожитку. Вона була передовою робітницею, завжди перевиконувала норми. Годували в робітничій їдальні дуже добре, а в цеху для них виставляли на тацях безкоштовні тістечка та газовану воду. І коли у гуртожиток одного разу у ночі якось пробралася племінниця, яку вона не могла впізнати, така вона була водою налита, запукла. Єфросинія Степанівна від неї довідалась про такі страшні події. Племінниця повідомила, що з усієї родини вона одна залишилася жива. Вмерло майже все село. Місто охороняли солдати, нікого не пускали в місто. Тому вона не могла отримати допомогу від рідних. Єфросинія Степанівна декілька раз бачила товстих людей, які стукали в двері і просили їсти, її це дивувало. А коли побачили племінницю то зрозуміла, що люди пухлі від голоду.

Наступного дня вона пішла до парторга за воду і почали питати чому в той час як люди вимирають селами нас годують тістечками, а парторг відповіла, що ми допоможемо твоїй племінниці, але ти мовчи. Якби ти не була така хороша робітниця, то за такі розмови відправили б тебе на Соловки.

1. Місце запису: село Косівка Олександрійського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Дмитрієва Олександра Іванівна, 1926 р.н., народилась в селі Косівка Олександрійського району Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Косівка Олександрійського району Кіровоградської області.

У ці часи мені було 7 років. Наша сім’я була бідна, у ній було троє дітей. Молодша сестра померла; не витримавши голоду. Батько попав у тюрму – засудили, бо був віруючий. У скрутний час жили з мамою. Брат Василь був пухлий, у кожного просив щось їстівне.

Я розкажу вам про гуманність навпаки – мене мама відвела до дядька (свого брата) «заробляти» їжу. Він робив міліціонером, тож не був бідним. Я робила все; прибирала в сараях, доїла корову. Дуже сильно незлюбила мене його дружина. І я все робила, та вона мене била. Одного разу вигнала з дому. Інколи приїздила мама, казала що брат ловить ховрахів, мишей. Потім вона пішла працювати кухаркою. Варити на бригаді людям їжу потім возили на поле. Це було навесні 1933 р. Варили похльобку, як виросли колоски, то вкидали в казани і їх. Згодом приїхали люди з міста, попробували вариво і наказали вилить. В замін дали зерна, муки з чого можна було варити галушки. Влітку жити стало легше. Людям дали по торбинці зерна. Деякі боялися брати.

1. Місце запису: село Косівка Олександрійського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 13.08.2009 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Меташоп Галина Іванівна, 1926 р.н., народилась в селі Косівка Олександрійського району Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Косівка Олександрійського району  Кіровоградської області.

Я, Меташоп Галина Іванівна. Я жила під час голодомору. На той час мені було 6 років. Я гризла кабак, буряк, пісний борщ. У нас на печі було 30 кг. проса. Комуністи прийшли і забрали просто.  Я доїла корів, пасла свиней, овець.

Ми переправляли корів через Дніпро, а зранку ми переправляли молоко човнами через Дніпро. Там ми їли і варили їжу, спали. Я доїла 20 корів і сапала ланку. Коли кидали знаряди, то ми ховались у лісі за Дніпром. У лісі було дуже багато козельок, полуниць, смородини, грибів. Тим і вижили. У селі було багато пухлих від голоду. Деякі відправляли дітей до інтернатів, щоб могли там хоч як не-будь вижити.

1. Місце запису: село Косівка Олександрійського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 17.08.2009 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Олійник Параска Кирилівна, народилась в селі Косівка Олександрійського району Кіровоградської обл.

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Косівка Олександрійського району Кіровоградської області.

Я, Олійник Параска Кирилівна жителька села Косівки. В 1933 р. у моєї сім’ї було чотири сестри, батько та мати. Батько поїхав по хліб. Старша сестра нарвала табаку, яку мама зварила і ми наїлися. Моя мама потрапила до лікарні, бо наїлася табаку. Якщо колись батько принесе трішки макухи-ми насолоджувались. Коли поспіла акація, трава, кабаку було тоді дуже мало, а табаку багато.

У моїй сім’ї не померло нікого. Одяг батько повіз на базар і поміняв на крупу. Він їздив на заробітки і деякий час привозив трішки проса та присилав нам гроші. Мені на той час мені було 7 років. Коли на полі з’являлись колоски, старші сестри ходили рвали та приносили нам. Комуністи забирали у нас одяг, рушники, харчі.

Коли з Полтави кидали знаряди, ми ховались в лісах, щоб нас не вибили.

1. Місце запису: село Косівка Олександрійського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Ремез Марія Миколаївна, 1925 р.н., народилась в селі Косівка Олександрійського району Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Косівка Олександрійського району Кіровоградської області.

Тато весь час працював комірником, мама ходила на різні роботи до колгоспу. Літо 1932 року видалася холодним, поля не були засіяні хлібами, а які були запаси попередніх років, то їх вивезли з села. Всі продукти, які були у населення, забирали активісти. Керівників, які допомагали голодуючим, звинувачували у злочині, приклеювали ярлик ворог народу і розстрілювали або виселяли. Така ж доля спіткала і батька – Ремеза Миколу Івановича. Його вина полягла в тому, що не витримавши спокійного споглядання, як пухнуть односельчани, віддав трохи зерна з колгоспної комори голодуючим. За це його засудили, з дальнього етапу тато вже не повернувся. Мама померла невдовзі. Мене з братом поселили в притулок для сиріт, але й там їжі не було. Ледве живих дітей відправляли в Коростівський притулок. Там же братик і помер, а я повернулась знову в Косівку – кругла сирота. До себе взяла тітка, ходити від голоду не могла, весь час лежала мріючи про шматок хліба. До тьоті приходила сусідка, і добра душа – приносила по півсклянки козиного молока. Воно і врятувало від смерті.

Прийшло літо 1933 року, я стала помаленьку ходити. Щоб заробити собі на прожиття, стала ходити по наймах. До школи зібрати хазяїни, у яких працювала, відмовилася, сказали, що у тебе є тітка, хай вона цим займається. Ось так у 7-річному віці я змушена була вирішувати дорослі проблеми.

1. Місце запису: село Куколівка Олександрійського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 16.06.2009 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Сагайдак Марія Аврамівна, 24.10.1924 р.н., народилась в селі Куколівка Олександрійського району Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Куколівка Олександрійського району Кіровоградської області.

Як був голодомор то в нашій сім’ї ніхто не помер. Хоть ми і не доїдали. Ходили і по щавлю, і по курячу лапку, і по лободу. Батько був бідняк, а мама з сім’ї середняків. Коли організували колгоспи в селі збирали збори на колективізацію. Після цих зборів батько прийшов і заховав все зерно в ярок за двором. Ми, діти, знали про це, але нам строго настрого запрітили про це комусь казать. Раз, коли батьки пішли з дому, то приходив до нас один партієць і просив відкрити двері. Видно хотів зробив обшук без батьків. А ми сказали, що не можемо открить двері. Він і пішов ні з чим. Корову в нас не забрали. А от тим хто не вступив до колгоспу прийшлось туго. В них коров забирали – оставляли їх, можно сказать, на голодну смерть.

Помню, що померли Сергієчко Ганна Гнатівна, Біликів твоє, Покладенків троє, Буркацький Іван.

1. Місце запису: село Куколіва Олександрійського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 15.06.2009 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Іленко Степан Семенович, 28.04.1926 р.н., народився в селі Куколівка Олександрійського району Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживав в селі Куколівка Олександрійського району Кіровоградської області.

На території села було декілька колгоспів. Хліб того року вродив – виріс здоровий. В селі була так звана ячейка яка узнавала в кого є хліб і доносила партійному керівництву. Весь час проводились огляди будинків дворищ селян. Залізними прутами тикали по дворищу, стіни будинків як з середини так і зовні. Якщо в хазяїна були коні корови – все забирали. Правда якщо було дві корови то одну залишали. Людям тоді благодаря коровам тільки і виживали.

Їли все тоді: і лободу молоду (стара була ядовита), зерно калачиків, цвіт акації. Я пухлий від голоду не був, а от мати була. Вижили ми благодаря тому, що мама робила прибиральницею в школі, а у директора школи було господарство, жив непогано, тож він і підгодував мене і матір. В центрі села стояла хата, де варили баланду і давали тим дітям, що у 1932 році ходили до школи. В моєї матері була сестра, моя тітка, так от у неї п’ятеро дітей померли від голоду, а ще мій дід помер з голоду.