1. Місце запису: село Бандурове Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Вакало Надія Степанівна, 1922 р.н. ;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала у селі Бандурове Олександрійського району Кіровоградської області.

Під час Голодомору я також проживала в Бандурівці. Ті страшні часи Голодомору 1932-1933-го вдалося пережити завдяки тому, що мене, бабусю і мою тітку на підводі чомусь відвезли в Щасливу. Батька вислали на Північ, а нас також хотіли заслати на якісь роботи. Не відправили завдяки тому, що я була малою, а бабуся і тітка – непрацездатні. А потім приїхав мій дядько з Дніпродзержинська і забрав нас туди. Так ми і жили в нього. Перебивалися деякими харчами, але з голоду не пухли.

Пережили ми там зиму, а на осінь 1933-го повернулися додому. Восени видали хліб, жити стало краще.

1. Місце запису: село Бандурове Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Білан Микола Григорович, 1923 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав у селі Бандурове Олександрійського району Кіровоградської області.

То були тяжкі часи для нашого українського народу. Мені було 9 років. Батько працював у радгоспі «Комінтерн». Багато наших там працювало людей і з Бандурівки, і з Морозівки. Тим, хто працювали, давали поїсти. З Морозівки помічником бригадира був один молодий чоловік (імені не пам’ятаю), але батько казав, що він трішки не з повна розуму. Проте був хорошим виконавцем своїх обов’язків. Батько розповідав, що той чоловік декілька разів брав батька з собою, коли смеркалося і йшли вони до комори. Там у нього була приготовлена палиця, якою він стукав кудись угору, після чого звідти сипалося зерно. Наповнять вони кишені пшеницею і йдуть додому, але батька попереджав, щоб він нікому про це не говорив.

А по селу у людей були забрані майже всі продукти харчування. І хто забирав? Самі ж односельчани у своїх, виконуючи директиву партії більшовиків, так би мовити, проявляючи свою громадянську свідомість.

Були випадки, коли деякі сім’ї, рятуючись від голоду, від’їжджали за межі України. Так, Яковенко Григорій і Тараненко Іван разом зі своїми молодими дружинами сіли на поїзд і поїхали до Росії. Проте їм хтось із добрих людей підказав, що одну зупинку до Росії слід не доїздити, а встати і йти далі пішки. Так вони й зробили. Потрапили вони до одного колгоспу, де чоловіки влаштувалися працювати механізаторами, а їхні дружини — у колгоспній їдальні, бо дуже вже вони смачно вміли готувати обіди. Так і пережили лиху годину. А вже пізніше вони повернулися знову до Бандурівки.

Протягом голодних 1932-1933 років мільйони людей в Україні померли. Вони пішли з життя тому, що у них було забрано останній шмат – останню надію на порятунок. Хіба можна про це забути?

1. Місце запису: село Зелена Поляна Коропського району Чернігівської області;
2. Дата запису: 25.09.2005 р.;
3. Хто записав:Голубцова Віра Михайлівна;
4. Респондент: Чортополох Уляна Василівна, 1921 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала хутір Кабанів (нині село Зелена Поляна) Коропського району Чернігівської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Пам’ятаю.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Забирала урожай влада.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Влада. 

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Ні 

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Ті, хто відбираю урожай, ніяких документів на це не мали.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Застосовували висилання, арешти, висилали на Соловки.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Не пам’ятаю.

Як люди боронились?

Хто як міг.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Дуже важко.

Хто і як шукав заховані харчі? 

Спец бригади.

Скільки їх приходило до хати? 

По-різному.

Де можна було заховати продукти харчування?

Продукти і зерно закопували в землю, але і там знаходили і зерно викидали в р.Десну.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Не знаю, але тих, хто пішов до колгоспу, не грабували. 

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Забирали лише продукти харчування.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Чула.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Звичайно, ні.

Хто охороняв поля і комори?

Колгоспні об’їзні.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Ні. Але йшли примусово, бо відправляли в тюрми, на Соловки. 

Чи змушували йти людей в колгосп?

Звичайно. 

Де переховували худобу?

В основному, в найбіднішого населення. 

В який час ходили забирати у людей зерно?

В любий час. 

Скільки разів приходили до хати?

Хто-зна. 

Коли почали люди помирати від голоду?

В нашому хуторі ніхто з голоду не помер. 

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Ніхто ніким не опікувався. 

Хто не голодував в селі і чому?

Ті, хто пішов у колгоспи. 

Хто зумів вижити?

В нашому хуторі вижили всі.

Чи допомагали люди одне одному виживати?

Люди допомагали один одному, ділилися продуктами. 

Які засоби вживали до виживання?

Хто як міг.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Хто кому міг – допомагав.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їли липову тирсу, кору, гнилу картоплю.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Ми не вживали

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ми не вживали. 

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

Ми нічого не купували і ні на що не вимінювали. Виживали, як могли.

Чи був голод в місті?

Не знаю. 

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Ні. 

Чи відомі випадки людоїдства?

Людоїдства не було у нас. 

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хоронили померлих на кладовищі. 

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Ні.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Від голоду не помирали в нашому селі.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Померлих завжди поминають на Проводи. 

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві?

Не знаю.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

На хуторі церкви немає.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Хрести встановлені на могилах всіх померлих.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи 

розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Про Голодомор розповідала внукам, дітям.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Винною у загибелі багатьох людей, на мою думку, була влада.

1. Місце запису: село Веприк Бобровицького району Чернігівської області;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Панасюк Олександра Хомівна, 1924 р.н., народилася в селі Веприк Бобровицького району Чернігівської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Веприк Бобровицького району Чернігівської області.

А у Олександри Хомівни Панасюк з веприка шестеро внуків, десять правнуків, уже навіть праправнучка діждалася. І щоденна її молитва, щоб росли вони щасливими і здоровими, щоб їх оминули ті страшні випробування, які випали на долю її поколінь.

На тій вулиці в нас була хата, там де жили, чи померли, так оце є діти патрановані жили, шо батьки повмирали. І такий був дід старенький Марко, і подвода, і конячка, і ото кажний день ті дітки мерли, їх на воза оце дід той Марко положить і везе по вулиці. Ну я не знаю, там жили люди, а тоді померли. Таке хазяйство хата, так я не знаю, чи їх там годували, чи ні, шо мерли кажний день там, тії дітки. І їх везе він підводою на кладбіще, там уже готова яма викопана і їх так кидали в ту яму, і прикидали. І ми бігали ше дивилися на кладбіще. Так оце я дуже помню. А в нас, як іще батько був бригадіром дорожньої бригади, так який був той, чи, оце я ніяк не вздумаю, агроном чи зоотехнік на квартирі, так йому пайок давали, нам несе, ми не дуже голодували. Хліб пекли з макухою. Дуже багато людей повмирало. Я ж іще мала була, а так помню, шо там подвода цілий день возить на, там один, на кутку жили люди, так там один хлопчик вмер. Його закопали не дуже глибоко, должно так хтось у селі, я не чула, я ж не бачила, балакали шо одкопали того хлопчика, хотів же ж, їсти хотілося. Так він же ж хотів їсти, так його взнали. Так казали по селу його водили, кишками обматували. Мертвих одкопували з могили. І таке чула. Так не така вже була взросла, шо все помню, ну помню, шо багато вмирало, багато, дуже багато вмирало. Так багато повмирало людей, позило, було ідем туди у школу, да через кладбіще, ми там якраз жили, шо через кладбіще в школу ходили. Так було один раз іду у школу, один чоловік лежить на, коло стежички і цигарочка в зубах, і він уже вмирає, то циарочка падає додолу, і він уже вмирає з голоду вмирав, даже бачила своїми очима.

1. Місце запису: село Вороньки Бобровицького району Чернігівської області;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Юпченко Віра Гнатівна, народилася в селі Вороньки Бобровицького району Чернігівської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Вороньки Бобровицького району Чернігівської області.

А кільки роботи переробили  невтомні руки Віри Гнатівни Юпченко з села Вороньки. Ходила в ланку, у важкі повоєнні роки навіть молотобійцем працювала в кузні. А ще вона неперевершена в селі вишивальниця, її рушники навіть в церкві прикрашають ікони. От тільки в житті було мало червоного та білого, все більше чорного – кольору журби.

В мене був брат з 30-го года, так я стояла на тому припечку і колихала його. Уходять 5 чоловік, а може й 6, і оце долівку зрили тими залізними палками і кругом. Мати положила під подушечку в колисці квасолі у бабській сорочці в рукаві. І вони забрали цеї квасолі, і пошли.

Це свої всі були?

Свої,всі ж. Один недавно вмер, так я йому каждий раз споминала цієї квасолі.

А він що каже?

Ну шо ж він вже скаже: «Ти ж жива осталася». Оце таке приїхали і забрали корову і все що було, коні.

Ну як ви жили?

Ну як жили… Я ходила, мати мене посилала, на город,у нас город  берегом. Кропиву рвали, копички чи якісь листочки собирали, рвала. Оце  приносила, мати сушила, мняла. Де це муки вона візьме – не знаю, сусіди всякі були помагали. Оце пампушки пекли – їли.

Багато на селі помирало людей?

Багато… багато. А тоді вже на другий день пошла сусідка каже6 «Ходім…»… нє, мати каже: «Пойди побач, я ходила вчора  там баба лежить, я ходила вчора, чи не вмерла». Я пошла, а вона ногами тако… совала. Я ввійшла і кажу: «Мамо, соває баба ногами» – «То, каже, вмирає».

А тоді везли… баба одна, було дві дівчаток і порізала. Це на хуторі, там де Пашнюки живуть. Ну сусіди замітили, що дітей немає. Тоді з сільради пішли і знайшли два чогуни холодцю. Забрали ті чогуни, поставили на воза, її посадили і оце селом везли.

Багато… багато… багато. У каждій хаті вмерло двоє, но багато.

Даже там дядько жив, двоє дітей, словом, четверо. Баба, дід і двоє дітей –  померли всі, хата зосталася пустая. Багато померло.

1. Місце запису: село Вороньки Бобровицького району Чернігівської області;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Телятник Ольга Гнатівна, 1924 р.н., народилася в селі Вороньки Бобровицького району Чернігівської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Вороньки Бобровицького району Чернігівської області.

Пред голодовкою став мій батько і каже: «Мелахо, такий страшний сон мені приснився. Що це буде?» Мати каже: «Кажи» – «Що я запріг коняку, їхав на село (мені трудно розказувать) до глинища до їхав, а потім всі діти попадали, я і коняка впала». Мати каже: «О Боже, що ж це буде!» Коли так і є – прийшли грабить в колгоспи. Всі люди завірбувать, це всі люди кажуьб, що страшне щось. Приїхали ж грабить – і не кажи, і не балакай. З хати по вигонили і дітей. Наклали три пудводи хліба. У нас же батько возив молотив, коняка була, треба – сім’я. Так три пудводи наклали хліба, квасольки забрали і мачок, корзу, ту що на олію. Ну все забрали! А мати каже: «Олю, он квасольки ззаду лежать на пудводі. Піди забери, він тебе не займе». Я так живенько-живенько, восєм год, висохле таке. А він такий здоровий біжить за мною, мати втікла. А він догнав і як дав мені носаком в зад, так я перелетіла разів три і забрав ті квасольки і положив, положив на віз. А тобі прийшли коняку забрали, лоша і корову, теля, сарай розкидали, попиляли осики – в колгосп треба строїти магазин, на хлів.

Дві пудводи їздило позапрягані, по повному возу накладали. Скільки людей вимерло. У нас вмерло 5 душ… стой не 5. Дітей п’ятеро, так я осталась, значить четверо і батько, й баба.  А ми з матько на покаяння остались, ще би не остались. Мати прочула, що в радгоспі хто скільки сполить, то макухи кусок дасть той бригадір чи хто. Так мати туди пухла чи рачки лізла та долізла то робить та робить, бо сім’я вдома. А мене посилають: «Олю, піди нарви дикого часнику і липки начухрай листу. Ото таке хрестате наче морква дика і отого накопай. Я сама дужча була.

А ви самі старші були?

Ні, в мене брат був 13 год старший. Так опух зразу і охляв. Ага, я піду, учеплюсь за ту моркву та й впаду опухла, нарву липи, часнику дикого у нас в осиках.  Так вони розхватають та поїдять – хіба це їда? А мати поки ще не йшла в радгосп, каже: «Гнат (батька ж), я почула, що в радгоспі крадуть кислий жом. А там сторож із гвинтівкою стоїть» – «Так іди». Так кого ж возьмуть, ті ж хлопці полягли, а я шустренька – забрала мене мати. Так там з гвинтовкой  стоють та б’ють матку. Там багацько людей зійшлось. В тому жому червяків… А мене не б’ють, но гонять. А я з торбиночкою, нагорнула-нагорнула таке в торбиночку, принесла матці, висипала. Мати боїться йти – б’ють. Я ще раз, так три рази ходила… ой… Йдем додом… дойшли додому, а мати каже: «Гнат, я коржиків напечу з його». Я кажу: «Та які ж коржики, там он черв’яки, я викидаю». Діти як напали, там ті коржики жменею! Тей хвать, тей хвать, те… То мати пішла у радгосп, робить… А хлопці… нє, батько перший… Якось я ввійшла в хату, а брат на дереві лежить у дворі. Так я ввійшла в хату, а батько на піч як взліз і не взлазив нікуди. «Олю, ти в хаті?» Кажу: «В хаті» – «Я щось скажу вам». Кажу: «Колю, ідьом батько гукає» – «Ага, як Митрофанич з’їв Мотрю» – «Та ходім, батько вже не встане» – «Не пойду». І на другий день батько вмер і Коля вмер.

Ви кажете з’їв Митрофан…

Митрофан звать мого дядька, то чужі люди… жив, в нього дітей, жінка від родів вмерла. То він сам там з дівчатами жив і саму меншеньку… то слухи пішли, я сама не бачила, всі так балакали і з’їв. То каже до мене: «Ой дитятко, що його робить? Вся сім’я вимерла» – «Пишіться в колгосп». Дарма, що восєм год. «Пишіться в колгосп, не бийтесь. Що людям, те й нам!» Заява треба, мати якогось чоловіка знайшла, написав грамотно, щоб в колгосп. Пішла мати, понесла та каже: «Та дайте допомогу! Ми помрем, нема ж нічого – мєтьолкой замели з комори». Ага, то вони по пол пуда макухи виписали, пол пуда жита і пол пуда пшениці. Прийшла мати, намочила макухи,  на жорна на дерев’яні надерла, замісили ми його, спекли перепічку і супу наварили – шліхта – води наколотили. Но бригадір добрий був, хай йому легенько лежать. «Іди на ланку, хоч ти негожа, три ряди бери і прополеш. І хай дівчина біля тебе і їй пайку хліба, а то вмре дівчина!» Ну ладно, пішли ми в ланку і я кажу: «Займайте три і я буду рядочок», а мати: «Ой дитятко, ти ще мала» – «Займайте третій рядок». Довбну, довбну і ще в матір скубну, бо вона негожа. Господи, не дай Бог нікому такого!

1. Місце запису: село Рогізки Сновського району Чернігівської області;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Шатирко Михайло Десанович, 1925 р.н., народився у селі Рогізки Щорського району Чернігівської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав у селі Рогізки Щорського (нині Сновського) району Чернігівської області;

1925-го года рождения. Семья в нас была 8 человек. У зимне время я помню как мой отец сидел и шил  лично мне сапоги. Пришла посыльная из сельского совета и предложила: «Сами идите в школу на сборы». Заставила росписаться и он 8 часов вечера пошол на собрание. Там ему подносили заявление и пойдеш в колхоз рабо тать, но он отказался. Его с школы не пустили домой и на утро его угнали на Березное. И там у Березном усадили, дали 4 года тюремного заключения и отправили на Беломорканал. И с Беломорканала он уже не повернувсь.

После этого, как уже забрали забрали батька на Беломорканал, то дней через п’ятнадцять приехали подводами с сельсовэта и выгрузили  все имущество там: и дижки, и бочки, и ткацкие наряды – все выгрузили. И к третьей подводе привязали корову. Мама моя плакала, падала навколицы, обымала сапоги и просила: «Оставьте корову». А нас было 6 детей. И они не послухали – корову забрали.

1. Місце запису: село Кучинівка Сновського району Чернігівської області;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Полосьмак Лідія Дмитрівна, народилася у селі Кучинівка Щорського району Чернігівської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Кучинівка Щорського (нині Сновського) району Чернігівської області.

Прийшли, нас в колхоз заставляли, шоб ішли. Мама не согласна була, не пошла в колхоз, вони прихали, нас обобрали, все побрали. Всю худобу, все побрали, не було назиму. Це в 32-му году так було. Побрали, ну мама не пошла, потом вже, зиму одголодували, пухли, всі пухли, баба і тьотя Анхвія умерла тут. Ми її ховали. Ховалі їх так. Копали ямки, но гробов не було. Нічего, так кидали в ямку, аби тільки були в ямці. Люди ховались у лісі, ті люди, шо їх розкулачували, їх побрали тоже усе, вони ховались. Ми жили в лісі, хата в нас була, там в лісі, не було там близько нікого, одні ми жили. Ну вони ж ночью зімою по холоду ходили, мерзли, їм нігде було погрється, так вони заходили до нас, шоб погреться. А погреться тоді не було нічого. А теє, хата була з одним окном, позамерзали, холодно, залазили на печ, щоб погреться на печі. Ну батько, хто-то сказав, шо єслі ти будеш пускать кулаков і тебе сошлем, і тебе не буде. Батько прийшов і каже матері, шо, знаєш, єслі ти будеш пускать, то я додому не прийду, будеш з дітьми, або мене знов заберуть на всилку. Єслі будеш пускать – не буду додому ходить. Матка каже «А чого, люди плачуть, померзли, холодно їм, треба погреться, вони ж тоже такі як ми».

1. Місце запису: село Кучинівка Сновського району Чернігівської області;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Демиденко Григорій Григорович, народився у селі Кучинівка Щорського району Чернігівської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав у селі Кучинівка Щорського (нині Сновського) району Чернігівської області.

Я був вдома. Приїжав до мене міліціянт, та й каже: «Шо ти робиш там коло двору?», в мене коні. «Я орав, – кажу, – і коні пасуться». «Заходь, ідьом додому», «чого?», «бо в тебе є жорна. Ти мелеш муку і роздаєш людям, і собі печеш хліб, чого нельзя дєлать». Я кажу «Нема в мене жорна». «Йдьом, йдьом, побачим. У тебе в клуні, за кулями старі жорна». «Ну шо, ідьом», – кажу. Проводить додому, я одкриваю клуню, а вона там стояла на городі. Він говорить: «Отєц, а це ж, – каже, шо стоїть, а ти кажеш жорна нема?». Я кажу: «Ну так шо?». «Зачем ти мелеш, перероблене зерно мелеш і людям роздаєш?». Я кажу: «Для себе здєлал, для себе мелю. А єслі треба шось змолоть, якусь балабушку спекти». «Витягуй жорна». Я кажу: «Та я б потягнув, но я ж не кінь». Ну витяг жорна те із клуні. «Шукай топор». Я кажу: «На ось топор. А шо ти будеш робить із ним?». «Поб’ю». «Бий, дикий, камні на жорні, таке, і то в селі». Я кажу: «Ти не розб’єш його». Він раз, другий раз об плескало пухом. Я кажу: «Ну бомби, но не розб’єш». Умер дєд мой, батька батько, умер батькові два брати, Євсій і Макар, з голоду. Такий голод був, шо йдеш-йдеш, а на, ну жменьку макухи дасть за день на єду, і хоч їж, хоч давись. Ну шо бувало так, шо йде-йде на плугом, брик, полетєв і всьо.

1. Місце запису: село Горенка Києво-Святошинського району Київської області;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Гуцелюк Любов Савівна, 1927 р.н., народилася в селі Горенка Бобровицького району Чернігівської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Горенка Бобровицького (нині Києво-Святошинського) району Чернігівської (нині Київської) області.

Всього було на довгій ниві життя Любові Савівни Гуцелюк, війна, розруха, непоправні втрати найближчих, найдорожчих людей і десь на денці пам’яті той страшний 33-ій рік, чи не найперший, найстрашніший, спогад такого вже далекого дитинства.

“Було мені 4 годи, почті 5-ий, оце туто в нас рядом була така жінка, шо вона, ну вобщем, крала все, зарізала свого чоловіка і дочку, а я туди бігала гулять. В їй ще одна дочка була, я до неї бігала гулять, а було за мною біжать баба, мати, кричать: «Ой, заверніть цю дівчинку, бо вони її там вб’ють». Ну не знали, а потом вона носила, в Горенкі там базар був, вона носила продать туди м’ясо, таке все. А потом, як приїхала міліція. Ну я оце зараз бачу. Винесли такі постави, як винесли, отак руки порізані, ноги порубані, все порубане. А чоловіка її днів три ніхто не бачив. А тоді вже весь куток, як узнав оце таке, так оце повигортали усе це м’ясо, все на світі. І одна дочка в їй каліка, а друга – ні, так ту забрали дівчинку, ну кудись забрали не знаю. От, а нас туди даже вже не пускали. Бідно було, бідно. Тоді шо, ну в нас ше коє як було, батько робив, корова була, а тут вмирали. Оце було біжимо за возом, тоді ж не було, трунів не робили, нічого, отак на віз накидали мертви і везуть у яму. Привезли на кладбіще, кинули, засипали і все. Ну вобшем, ну дуже страшно було. У нас там такий хлів стояв, туди на город, так оце мати чи баба вийдуть, трабину поставили, як соняхи отак хитаються, уже хтось картошку краде. Вони оце підуть. Привели одну жінку, а вона така страшна. А ми вже, дід каже: «Ой, не трогайте її, дайте їй ще картоплі, хай іде». Тілько каже: «Більш не приходь». Дармо шо я мала, запомнила. «Колинко, більш не приходь, не толочи картоплі». Трудно було, в нас тільки дід вмер, уже мого діда батько вмер. Він такий був старий, слабий. А дід мій, так це вже батьків батько, тут у нас колгосп був, тоді хто не хотів в колгосп піти, так одбирали, забирали зерно, вибирали, ну все забирали, от і у нас забрали і корову, і коняку. А тут колгосп організували, так він уже пішов та доїв коні, так ото приносив кінське молоко, от. Ну вобшем оце так виживали люди, хто як мог, крали, одбирали, багато дуже померло. Як ж кажу, возом везуть, накидали, ніякої не домовини, нічо, в яму скидали, все. Хто не хоче в колгосп іти,  того приїжали ці поміщики, оці всі, все одбирали, забирали, все, а хто пошов в колгосп, той коє-як ото виживав, уже стали там з комори зерно давати, шо побрали од тих, шо не хотіли. Оце так”.