1. Місце запису: село Ганжилівка Лисянський район Черкаська область;
2. Дата запису: 20 листопада 2005 року;
3. Ким записано: Іващенко Яна Іваневно;
4. Респондент: Больба Марія Трохимівна, 1913 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Вереміївка Чорнобоевського району Черкаської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Пам’ятаю 47 тоже, акацію рвали, буряки ломали і акацію їли цвіт.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Забирали ходили комсомольці були, ходили й жінки з ними, й хлопці. Вони вже померли – немає. Та даже в печі шукали. В горшках ховали люди зерно. Це були в мене, в батька мого. А мати ходила така сушка, що в Домки в хаті жила, як вона ? Дід у неї Йосип. Та каже так до матері та шукає гроші: «А у тебе, бабо, тут грошей нема?» Таке було .

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Хто був? А хто ж тоді був? Больба був, Хведько, його вже немає мабуть. Гани Бісажихи батько. Оце ж він там жив, де ото Борис із Раєю, там близько.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Були, у скриню закопували на городі діже. Не ніхто не знав, але ніхто його не шукав, ми його вже забрали досі.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Нічого вони нам не… Вивозили тоді і в заготівлю заставляли батька вивозити.

 Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Оце же нас виселили були з хати, батька забрали і потім сам поїхав на Донбас, а нас покинув, а тоді прийшли лці сільські ковзани, чи як на їх казали, і виходьте, дають нам таку хату стареньку, отам на горі, жде ото Ніна жила, що її вмерла уже нема. Пішли ми в чужу хату там сидимо. Й мати це нас було 3 дітей: брат і сестра менша, прийде батько, позабирав на Донбас та я там..

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Не було в них. Це вже в войну то поліцаї, як були, то була зброя в них.

Як люди боронились?

А так собі, що осталось у хаті, то з тим і зостались. Вони ж нічо не ходили жаліця нікуди, нічого. Ніхто нікуди нічо не ходив.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ну так ховали десь потрошку там.

Хто і як шукав заховані харчі?

Це їх уже немає в живих усіх.

Скільки їх приходило до хати?

Не знаю: Горобченко був один це Альоша, це баба, це Ліда, що і ми один був хто?-це Бобльбенко був цей уже такий на селі він наче був начальником. То приходили і то кури ловили, то забирали, то була й січкарня у батька й мамина така молотарка була своя позабирали в колгосп і клуню забрали. Все позабирали. То це була комора ото оце з нашою.

Де можна було заховати продукти харчування?

А де ж ми у своїй хаті, то де ж ти гірко сховати. Отам десь щось під голови щось покладуть.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Їсти чи давали? Варили якусь баланду там. Ходили туди з котьолками. Бо я ж кажу ми в те врем’я…

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Усе, я ж кажу, що ті гроші шукали.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Про колоски я тобі розкажу, що моя мати пішла по колоски на поле, на Орлянське поле. Ну збирала вона ті колоски, назбирала мішечок, а це їде на конячці Орлянський він сам і до тієї матері, забрав мішка, роздів наголо і пустив, а одежу забрав туди, у сільську раду, в Орли: що ж тоді бідна мати йшла додому ярами. Додому прийшла та й розказує батькові. А він каже:»Ну я піду до нього, буду судить, подам у суд на нього.» Пішов батько, а він просить: «Я тобі дам пшениці і всього, тільки не суди мене.» Батько отказавсь, не схотів. Тоді його десь забрали, не знаю, де він. Чи він немає його зараз. То таке було моїй матері, вона була бідна, пережила.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Запрещалось, не збирали – гонили.

Хто охороняв поля і комори?

Аякже охороняли. Хто був? Був дід Осаула, у нас казали на нього Трохим отам Осавули, де ото Лкся є дід її був. Оце той був, да!

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Котрі й не хотіли, то йшли, бо не було, де діться. Таких було багацько жінок, сами були та без чоловиків. Та пішли, баба Христя осьо розказувала, було як розкаже мені все, що вона бідна їла.

Чи змушували йти людей в колгосп?

Ну то там варили їм оце їсти, та й все.

Де переховували худобу?

Ніде не переховували. Забирали та й усе. Ми цього не робили. Не знаю.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Чи ноччю, чи дном? Дньом, вони ходили дном. Ноччю не ходили.

Скільки разів приходили до хати?

Ну кожен день раз приходили. Коли там вони зберуться, вже десь щось понабирають трохи.

Коли почали люди помирати від голоду?

То це ж 39 р, який же? Весною, бо закопували ями, копали, возили гарбами людей, возили на кладбище. А в Смільченцях (сусіднє село) один ожив у ямі та виліз, та й чи досі мабуть живий. Є Ягика, був ото що їздив на конях, по полях об’їзду.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Оце ж вони їх…там няньки були там варили їсти та годували їх. Свої дівчата там такі були. Так що їх гляділи. Оцей Танасько, то Шуляка, що вмер, був головою,він у нас то це ж він з патронату, то тож був сирота, то тож.

Хто не голодував в селі і чому?

Де  в кого хто був на Донбасі присилали посилки їм: сухарі там, крупи якісь, то так  виживали. Бо це осьо ці Райківські, то й ми туди поїхали, то там той дядько батька мого встроїв на роботу, тоже й я пішла в столову і там уже робила.

Чи допомагали люди одне одному виживати?

А ділилися. У кого сім’я , а ще десь і родичі є, то треба ж і то піддержать. Ділились.

Які засоби вживали до виживання?

Як це? Що вони їли? Що дадуть, те чи їдять, не перебирали – нічим.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Мали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Із липи листя молоденької то. Із кукурудзи видобували кукурудзиння та  мололи в жорлах, та й люди їли.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Акацію, оцю білу, що оце цвіте. Цвіту багацько брали.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Хіба їх хто ловив тих звірин. Тоді люди такі безсилі були, вони нічо не могли робити.

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

Виміняти міняли за одежду. Їздили і в Западну, люди десь їздили. Десь в кого яке було з одежі, то все попромінювали.

Чи був голод в місті?

Там не було.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

У нас у селі? Мабуть із 100 вмерло, бо і дітей по багацько було, сім’ї великі та вмирали діти, і старі, і всяки.

Чи відомі випадки людоїдства?

Людоїдство? Ото балакали там, що ото на тім вашім кутку, де Вєра живе була дівчина в однієї жінки, то слабе, отаке тошче, то кажуть, що вона її й з’їла, ніхто її не бачив, бо й не хоронили її, її ніхто й де вона ділась, то й казали, що вона з’їла мати свою дитину.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

В одну яму скидали.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Ото дадуть якось їсти. То не дуже, за тим воно і родилось, копали ту яму. Хто подужав.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Є місця там такі.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Як є ще родичі їхні приходять поминають.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві?

А тепер панахиду наймають же, в церкві правлять, то наймають і поминають.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Нема. У нас церква згоріла в войну. А потом комору зробили, а після комори клуб зробили вже у церкві був послідні времена.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Отож, де конюшня стоїть, у нас там було ж цвинтар, там церква була. А тепер нема там нічого. Поховані там і люди є.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Аякже, я своїм розказувала. Всі вони мене розпитують і правнуки.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Така власть була тоді, що ж, хто ж винен. Ходили, брали горнички з собою, ішли там в одній хаті жінка варила їсти і вони копали лопатами. От ідуть додому й знов ідуть по вечерю вже якусь дають додому несе, бо ми ж удома мати, якась стара лежить слаба от. То це таке було. Привезли, яма готова вже і скидають їх  туди, загорнули і все, і гроба не робили ніякого. Потихеньку стали у колгоспі уже давали потроху хліба, на другий год то вже сами собіі молотили в жорнах, пекли коржі, діждали зеленого жита та коржі пекли, сушили колоски, і так люди й виживали, а тоді стали дивитися побільше в колгоспі хліба стало, і стало все нам байдуже. І 1947-му пололи буряки й голодні були, оті бурячки, що вже такі підросли трошки ми їх виривали, приносили додому і мили й варили і ще такий суп варили з їх. Та так і їли, і там десь було підуть хлопці, у мене ж були сироти, я ж їх гляділа, а батько їх пішов на войну, а я  з ними осталась з чужими дітками і гляділа, то вони мені підносили вже з поля колосочки, я їм готовила їжу і все. 1933 р. – як настала весна, тільки земля розмерзлася, зразу беруть сапи і йдуть доббать картоплю і по своїх горах скрізь і в чужих, і на колгоспних може туди ходили  і пекли оладки і такі їли з мерзлої картоплі, ми листя додавали з липи. Без солі , її ж не було. У нас у голодовку не було таких родин (що вимерли повністю). У Будинюх не повмирали, я ходила туди, то була тітка. Напече хліба з буряками пополам, натре на дрібну тертушку буряків і трошки борошно там десь вони розживались, то вона мене вгощала, всігда ділились. Було принесу сюди в село, як я приїжджала в отпуск з Донбасу, той так наче ніхто.

 

1. Дата запису: 9 вересня 2009 року;
2. Місце запису: село Матвіївка Голованівського району Кіровоградської області;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Поліщук Лідія Григорівна, 1925 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Матвіївка Голованівського району Кіровоградської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

В мене батькове прізвище, це моя пам’ять про батька який помер в 1930 році (мабуть так, і його я  навіть не уявляю, яким він був). Ми  жили в Семипалатинській губернії, ст. Заозерна, батько був заможним селянином, бо ми всі працювали – діти, батько, усі. У нас була молотилка, яка нас годувала, годувала односельчан, у нас була взаємодопомога. Мій батько Григорій Зинович Поліщук молотив людям пшеницю, жито, ячмінь, а люди за це допомагали нам на полі. Почалося розкулачення, довбали повсюди, навіть де гуси були, мама каже: «Діти, чіпляйтесь до корови!» Ми її тримали, а нас швиряли як кошенятів і відібрали її. Все позабирали. Батько не витримав такої наруги, помер від розриву серця, наверно, бо він вже був слабий. У нас забрали навіть вторичний посівний матеріал. В 1933 році старші брати ( 4 брати і нас 2-є сестер) відвезли нас на батьківщину – в с. Матвіївку, нинішньго Голованівського району. В 1932-1933 рр. західна частина сучасного Голиванівського району входила до складу Грушківського району, утворений район в січні 1932 року. В Матвіївку приїхали голі і босі. Що у нас було? Нічого. Просилися до людей на хату. Двічі поміняли помешкання. Тоді помер наш дядько, дядина поїхала в невідомому напрямку, залишила двох дітей на призволяще. Діти загинули від голоду. На кладовищі навіть хрести поставлені в наш час. (Поховані в братській могилі- Коментар). Двоюрідна сестра згодом вигнала з тої хати чужих людей і зселила туди нас. Серед добрих людей, які нам допомагали я пам’ятаю Максима Ющака і його жінку. Ці люди робили мені добро, я їх дуже добре пам’ятаю. Давали їсти, брали крупу за пазуху і несли попід тин до нас. Жінку звали Тодоска Сидорівна. В село приїхали лише я, мама і брати, а батька залишили в Сибірі – поховали! Можливо нам інші добрі люди допомагали, але я їх не пам’ятаю.

1. Місце запису: місто Гайворон Кіровоградська область;
2. Дата запису: 12 вересня 2009 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Каленик Іван Пантелеймонович, 1923 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав в селі Ташлик (нині місто Гайворон) Смілянського (нині Гайворонівського) району Чернігівської (нині Кіровоградської) області. 

Під час Голодомору був учнем Ташлицької школи. У родині було троє дітей. Найменшій сестричці було 3 роки (вона Свербиус Лідія Пантелеймонівна 1930 р.н.) у той час відвідувала колгоспний дитячий садок. У 3 роки через голод Ліда не могла ні стояти, ні ходити, тільки сиділа. Батьки працювали у колгоспі. Їсти було нічого: їли лободу, жом. Усі діти в родині вижили завдяки корові. І хоч молока наша корова давала дуже мало, проте вона врятувала життя не тільки нам. Взимку до нас у хату не раз приходили двоє хлопців – Бойко Андрій (йому як і мені на той час було 10 років) і Карпінський Льоня, якому було тоді близько семи років. Вони були в мороз роздягнені тому що пухли від голоду і нічого не могли одягнути на себе. І наша мама ділила з ними нашу дуже бідну вечерю. Пам’ятаю, що в той час моя мати взяла найдорожче, що на той час було в хаті – килим, який виткала ще бабуся мамі у придане і разом із сусідом, який на той час працював на залізниці і мав можливість взяти квиток, відправлялись у м. Ленінград, щоб обміняти килим на крупи. У Ленінграді на залізничному вокзалі маму заарештував міліціонер і звинувативши її у спекуляції, відвів до відділку міліції. Мати плакала і благала, щоб її відпустили додому. На щастя, це побачив інший працівник міліції, старший за званням і родом з України. Він наказав віддати килим і сказав: «Ніяка це не спекулянтка, подивись на неї. В Україні голод, там люди пухнуть.» І маму відпустили. Вона заміняла килим на пшоно і це теж допомогло вижити.

1. Місце запису: село Терешківка Сумського району Сумської області;
2. Дата запису: 22 липня 2005 року;
3. Ким записано: Цявук Тетяна Василівна;
4. Респондент: Резніченко Анастасія Олексіївна, 1920 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Терешківка Сумського району Сумської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр.?

Пам’ятаю. 

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Влада забирала урожай.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

Із села назначали 4 чоловіка і вони відбирали вирощене в полі, городі.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Не знаю.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Приходили і скрізь шукали, ніяких документів не мали.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Заарештовували, били.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирали хліб у людей?

Ні.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, овочів, продуктів?

Ні.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Як звати не пам’ятаю. Заходили в хату, в сарай і скрізь шукали. 

Скільки їх приходило до хати?

Чотири чоловіка.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ніде, скрізь найдуть.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Забирали лише зерно.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Чула. Не можна було взяти з поля ні одного колоска.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні, не дозволяли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Поля охороняв об’єзчик, звали його – Дерновий. 

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Мати хотіла, батько не хотів, мати віддала в колгосп коня і корову.

Чи змушували йти людей в колгосп?

Змушували.

Де переховували худобу, щоб не забрали у колгосп?

Худобу не переховували.

В який день ходили забирати у людей зерно, продукти?

Вдень.

Скільки разів ходили до хати?

Один раз. 

Коли люди почали помирати з голоду?

З 1932 року.

Що було з малими сиротами, чи опікувалися ними держава?

Сироти вмирали, чи ними опікувалася держава – не знаю.

Хто не голодував у селі і чому?

Не знаю.

Хто зумів вижити?

Не знаю.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ні, не допомагали.

Які засоби вживали до виживання?

Ходили по полову за 7 км, добавляли кропиву, тому і виживали.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Ні, не мали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Ягід не було, кропива, лобода.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Кропива, лобода.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Жаби, коти, хто, що пойма, те і їли.

Чи можна було щось купити або виміняти в місті?

Нічого було міняти.

Чи був голод у містах?

Був, але не такий.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Не знаю.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Не відомі.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Звозчик був і звозив у яму всіх померлих.

Чи платити тим хто займався похованням померлих?

Платили, за одну душу 100 грам хліба печеного.

Чи відомі в вашому селі місця захоронення померлих від голоду?

Ховали на старому кладбищі.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Ні.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві, тепер і за радянських часів?

Раньше не поминали, зараз поминають.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Православна церква Московського патріархату, Церква Християн баптистів-евангелістів.

Чи встановлені у Вашому селі хрести, пам’ятники померлим від голоду? 

Встановлений хрест.

Чи знає молодь села про голод 1932-1933 рр? Чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Знає. Розказувала дітям, онукам.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей? 

Владу.

1. Місце запису: місто Київ;
2. Дата запису:  2008 рік;
3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Ткаченко Надія Марківна, 1928 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Чудінова Дар’я Іванівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Донецьк Донецької область.

Багато що забулося. Але страшні моменти пам’ятаю. Якщо той період часу, коли ми жили на Донбасі, і сьогодні, як завжди, щемить в серці, коли я чую про всіх цих людей, які там не живуть, а працюють на шахтах Донбасу. Бо живуть по-різному люди. Так от це остання шахта, яку я пам’ятаю. Бо ми жили на шахті № 7 імені Саркісова. Це 32-й – 33-й, можливо, і раніше, но я не пам’ятаю того. А оце як раз ті роки. Далі шахти 2-16. Це Сталінська область. Далі – шахта 4-21. Ось ці три шахти я вже дуже добре пам’ятаю, як ми жили на них, ось там. І ось остання шахта. 4-21 Сталінуголь. Що вам сказати? Умови життя були дуже страшні. Нас було вже сім душ: п’ять дітей, батько і мама.

Як звали батьків?

Батько Марк Феофанович, мама – Секлета Андріївна. І у нас була і попередня двохкімнатна, бо будинок і… – він з чотирьох сторін, як би живуть люди в однім кусочку, в другому, і з тієї сторони теж, це там, де шахта імені Саркісова.

Ви пам’ятаєте, як в кімнаті було?

Я пам’ятаю абсолютно все. А як я можу не пам’ятати? Тоді нас іще було три сестри і четвертий уже народився братик мій. Він 35-го року народження. То ще ми на тій шахті жили, де ото застав нас і 32-й, і 33-й роки. Ось, так зайти – така невеличка прихожа, коридорчик, ніяка не прихожа, а тоді направо кухня і прямо – кімната. Так от в одній кімнаті – можете собі уявити, скільки нас було? Ми папа називали, не тато, це, видно, дав Донбас, тому що там мова була дуже непроста. То вони вдвох на кроваті, а ми втрьох головочками під ту кровать, а ніжки – сюди, вперед. Так ми жили. А потім, коли переїхали вже на цю останню шахту, 4-21, теж була двохкімнатна, але будинок із двох сторін: одна сторона ми, і друга сторона – інші люди.

Так от мені тут хочеться один момент такий згадати. Можливо, молодь хай би послухала. Бо чимсь незадоволена, все щось не так. Бо я працюю з молоддю, між іншим. Ось. То зима для нас – то був страх. Тому що зими були дуже тяжкі, дуже суворі, дуже сніжні й дуже морозні. Дуже. І ото в тій нашій квартирі, де ми вже мали двохкімнатну, але нас уже було сім, п’ять дітей, і під… у великій кімнаті – так називали, велика кімната, де папа з мамою і найменше дитя, братик Коля. Я не знаю, як це називається, ночви. Дерев’яні ночви, не коляска, не колиска, в ночвах винянчували того братіка. Під кроваттю у мами лежали ці ночви з дитиною. А нас четверо дітей – одна кровать, двоє в одну сторону і двоє в другу сторону на тій кроваті. Так ми росли. А потім холода ці. До чого приводили ті холода. А до того, що такі діти, як я (старшенькі – вони вже іншим займалися), а ми з відерцями, такі, як я, сусідські діти, на оті терикони, де вагонеткою скидають породу, не вугілля. А терикон, єсть з вугіллям, а єсть з породою. І вагонетка аж там наверху, височенні терикони, і вона скидає цю породу, і ця порода летить сюди, вниз. А ми з відерцями отам між летучими породами, кусками породи, вишукуємо отакі вуглиночки для того, щоб допомогти потім топити. І коли ти назбирав з пів відерця, а там летить, чи приб’є тебе, чи поранить -= то вже доля кожного. Страх великий. Але коли ти назбирав з пів відерця тих вуглиночок, то ти з такою радістю приносиш додому, мамі. Ось що. Так що такі моменти дуже тяжкі.

А народилися Ви хіба на Донбасі?

Діло в тім, що дві мої старші сестрички, їх немає вже, вони народилися на Черкащині. Це село Бузуків, Черкаська область. А тоді, коли папа зрозумів, що йому не можна тут лишатись…

Чому?

Чому? Тому що доля така, що не можна було йому тут лишатися, і він виїхав з 22-го року, з 1922 року він працював на шахтах Донбасу до 1941 включо, доки не зайшли німці. Тобто, як бачите, десь 20 років праці. А чому? Ну, що ж? Якби мене запитали за роки радянської влади, я б не дала відповідь цьому Вашому «чому?». А тому що він був священик. А раз так, значить мови буть не могло лишатись тут, тому що предстояло йому не тюрма, а просто розстріл. Та й все. Можливо, тюрма. Цього я не знаю. Але то, що він звідси виїхав, із Черкащини, то це була основна причина, і тоді таких людей в шахтах не трогали: ти все рівно собі сам зробив кару, і ти відбуваєш те, на що тебе б засудили все рівно. Ось тому дві сестрички мої народилися одна двадцятого року, ось, і одна – двадцять четвертого. Так мама двадцять четвертого року верталася, щоб народити дитину тут, і коли вже мала мене народити, вона так само їхала на Черкащину. Тому що то є коріння. Вона не хотіла, ось щоб там було. То десь, це зі слів її, бо цього я не знаю, чи Ясиневата станція, десь, на якійсь станції, вона народила мене. Але записала мене в селі Бузуки, і я дуже щаслива тим, Черкаської області. Ось так.

Знаєте, щось запам’яталось мені, цього зараз а й близько немає. Наш будинок був біля дороги. І їзде – я не знаю українське слово – бричка, так тоді казали, правильно? Лошак, і там сидить цей дядько, і ця бричка, і він кричить: «Сдавайте, сдавайте барахло! Сдавайте барахло! Кому ненужное?». Там полу російська мова, не російська даже ніяка. І той, в кого якісь ганчірки єсть, і то зносили йому, і він якісь копійки за це давав. Тобто, отак по ходу він по вулиці проїжджав, і в той час він як би збирав оце все непотрібне барахло, але от платив якісь там копійки. Не знаю, нащо воно і що воно як, я не пам’ятаю. Але чогось я запам’ятала навіть цього чоловіка, який там частенько, він як раз на нашій вулиці їздив не один раз. Він був з вусами, з бородою, ось, якийсь такий полусідий, і шляпа на ньому була. Мені запам’яталося таке, розумієте? Ось.

Це по-перше. По-друге, якось так завжди, коли я бачила, приходив мій папа, він уже весь чорний. Що таке шахтарі? Це люди, які майже ти обличчя білого не бачиш, і самого всього. І чогось на тій шахті, я не знаю, чи вони вдома вже купалися. Чи там не було тоді. Пізніше я вже пам’ятаю, що були ішли вже додому помиті. Все рівно у них завжди на обличчі,там де очі – завжди це вроді як сніг ото, так і вугілля, воно засідає просто вже на людину. А от у ті страшні роки, мабуть, там не було де купатися, і він приходив додому, ми так називали – в шахтьоркі. Що це таке? Це одежа, в якій він був. То то моє враження було, що він отакий був чорний весь: то що одежа, то що обличчя, то що весь. Таким я його запам’ятала в ті страшні роки. Але ніжності такої, як ми мали від свого батька, я подібних не бачила. Наскільки він любив дітей, наскільки. От він іде на роботу, він завжди прощається з нами з усіма. Вибачте (плаче). Вибачте. Чому? Тому що ніхто не знав, чи вернеться, чи ні. Кожний раз.

Але той 32-й мені пам’ятається чим? Це був уже голодний рік. Це був дуже тяжкий, тяжкий, що називається, рік. І тих… тієї зарплати, бо мама ж не працювала, вона ж з нами, з дітьми, от, а папиної зарплати, звичайно, нам не хватало. Тому, ну, щось там раз на день, що там воно, не назвати супом, щось таке мама там варила. Трава якась … різалася, в об щем, це трудно сказати. Але такий то момент, який запам’ятався, звичайно, моя задача була ловити горобчиків до супу. Ну, і пробили клєточки із цеглини. Ну, так три і четверта клєточка, а п’ята зверху. І туди таку лозиночку щось туди підкладалося, і туди там крихоток так трошки всередину. А горобчик залітає, тронеться за цю кисточку, і його прибиває. Виловлю того горобчика, і мамі – таке щастя! На супчик нам є горобчик на шість душ. Це був 32-й, дуже тяжкий, дуже страшний. Але ми переїхали вже на шахту 4-21, ні, це ще було в тридцять… це ще там було, на тій от шахті. Де я її пам’ятаю. І в зв’язку з тим, що дуже тяжко вже було жити 32-й рік, то потім мені мама розказала, що папа сказав: «Забирай її і їдь, щоб трошки якимсь легше чимсь прокормиться було». Він лишається з цими двома моїми сестрами старшими. А вони такі працьовиті. Це тоді люди того покоління, то з дитини воно вже вміє і суп варить, і все, що завгодно: і прибрати хату, і помить, і постірать. То мама мене забирає і від’їжджає на Черкащину, ось, а сестер дві ще тих, брата ще його другого не було, що вони ще пізно, пізно ще народились. То папа лишився з ними двома, щоб просто легше було прожити. А маму у село. Того що він думав, що в селі ну все-таки якось можна буде десь і родичі якісь. Але так здалося, що це легше. Насправді, вихода другого не було, мама пішла в колгосп на роботу, ось, а це була дуже рання весна. 33-го року вже, дуже рання весна. І цілий день їсти нема чого. Як це можна забути? Цього не може забути людина, поки вона жива. І ми виглядали на… то називався широкий шлях у тому селі. І ми виглядали до того широкого шляху, коли будуть наші мами йти із роботи. Бо там варили… ой, між іншим, моя рідна тьотя по папі. Вона була там кухаркою, в тому колгоспі, на тому полі, де мама була. Я ну, так називали – кандьор, я не знаю, як це назвать. Якийсь вродє кандьор. Що воно, не знаю. То мама завжди брала з собою якусь баночку, і ото її порцію – там по порціях рахували – і отєї порції вона приносить (плаче)… Це не тільки мама в нас, так всі. Всі жінки. Ну, той страшний момент. Страшнішого в житті не бачила. Тільки … себе (плаче). Вибачте.

Це один із днів, тяжких днів, коли я з дітьми виглядала мами на… мамів своїх. Це була моя двоюрідна сестричка Маня. І братик. Ну, й інші діти. Але дітей не було багато. Чогось на нашому шляху всіх дітей закривали. Боялися, потому що це вже не просто був голод. Це вже коли ловили дітей, різали. Тому це ми втрьох і ще там пару діток було, виглядали все. І ось в один день підходе якась жінка до нас і говоре… не говоре, показала мені таку как би цукерочку. А я схватилась, юо що це таке? Ти забув, що вони єсть. Це не в силах просто (плаче). Я за ту цукерочку, поманили, так за ручку взяла, я, канєшно, пішла ж за нею. Вона завела в хату. Це був уже надвечір. Уже ішли з колгоспу, з роботи. І коли вона завела в хату, я як сьогодні все пам’ятаю, там був якийсь чоловік. Посадили мене за стола. Навіть пам’ятаю стіл: отак зайти двері, ця хата була недалеко від нас. Просто униз наче спуститися трошки. І… вибачте. Десь у мене там платки були. І так, як зайти, сіни. Тут зайти хата, по-моєму, одна кімната. Ну, так у селах було. І так стіл коло вікна: так вікно було і коло стіл. По цій стороні мене посадили. І спочатку щось вроді вони чи поїсти давали. Не пам’ятаю я. Не пам’ятаю. Але мені чогось стало дуже страшно. І я кричать почала: «Мамо, мамо!». Але ніхто не почує: двері закриті, їх немає. А потім почався дуже гуркіт у двері, стікла летять, б’ють оце в цій хаті. Я не… не то, шо… до мене це не доходило, я просто кричала не своїм голосом: «Спасіть!». Бо що побачила? От я глянула в угіл, в углу якісь сокири стояли, і мені стало дуже страшно. Но коли все-таки зломили двері, уже чоловік, декілька жінок сюди, в цю хату, забралися. Схватили її, цю жінку, мама мене приголубила до себе, придавила сильно. І кричала сльозами, бідненька, но виходило сміх. І потім вони почали шукать ще дітей. Але, вибачте, не витримаю… Підпіччя – розумієте, що це таке? Піч у селі. Тоді така ширмочка, підпіччя – це як би така дірка туди. І якийсь із цих чоловіків, що це ж прибігли сюди, бо мама дуже кричала, по селі бігала: «Спасіть!»… Але я запам’ятала, пізніше я не розуміла, чого мене так дражнили, це мене дражнили … (нерозбірливо; плаче). Так от, коли відкрили підпіччя, там декілька одрубаних дитячих голів було. Зарубані діти (плаче). Ой, вибачте. Бачите, проходять роки, проходять десятиріччя, такі речі не можна забути. Потім, це вже з маминих слів, бо я цього вже не пам’ятаю, схватили вони цю жінку, прив’язали до хвоста коня, і тягли до Черкас 15 кілометрів. І оце така кара їй була. Бо не було ні КГБ, ні НКВД, нічого. Люди самі зробили самосуд над нею. А потім – назад. Од її тіла осталися кістки. Це мама мені все розказувала, я цього не знаю. І потім живою в кінну яму закопали. Знаю тільки, що колись довго мене називали «найдючка». Чого? Бо я приречена була на смерть тоді. А все сестричка моя старша так називала. А потім мама розказала. Каже: «Надічка, ти не обіжайся, бо це так було. Ти була приречена йти на той світ. Але спасибі людям, спасибі».

Що таке 33-й – страшно було згадувати. Але для мене був і 47-й таким, що не дай Бог нікому. Але я хочу сказати що ті, хто кажуть, що це був голод – це не був голод. Це було знищення народу, це був геноцид в повному розумінні цього слова. Чого? Спустя багато років – це приблизно 30 років тому – це приблизно… Я їхала від Сміли до Черкас. І зо мною в поїзді їхав один чоловік. А знаєте, як у дорозі? Коли не знаєш людину, щось од неї почуєш або щось скажеш, розійшлися, та й ніколи не зустрілися з цією людиною. Так було. І оцей чоловік так сиділи, він положив на мою руку руку й каже: «Скільки живу, скільки моя душа болить, я скоро… (нерозбірливо)». Але йому на той час, як 30 років тому, то, канєшно ж, я іще зовсім іншою людиною була і сприймала то по-іншому. Він каже: «Скільки живу, на душі такий камінь, що я не можу, розкажу. Може, Ви комусь розкажете. Хай люди знають». Ми виїхали з Сміли, вони туди ж переїхали, бо ми виїхали в 68-му році. Вже потім з чоловіком. А то було до того. Значить це був якийсь 65-й, десь отак рік. Значить, оце скільки вже? За сорок років тому. То я їхала в поїзді, і оцей чоловік, ну, якийсь пасажир і пасажир собі. Так положив руку на мою руку і говорить: «Я розкажу Вам те, що мені болить. Можливо, комусь Ви ще розкажете. Нехай люди наші знають, що відбувалося в нашій рідній Україні».

І починає він мені розказувати таку річ. Це було 1933-й. І ось він, у 33-й рік. «Я, каже, був уповноваженим від міста Черкас по селам Черкаської області збирать померлих і закопувати в ями. Від голоду померлих». Розказує він мені за одне село. Я й по сьогодні не знаю. Але, з його слів, чи то те село? І хай мені пам’ять, можливо, дасть відповідь, що це правильне я назву село, він назвав село як би як ми з Сміли їдемо на Черкаси, то за Черкасами. За Черкасами село. Я, можливо, згадаю його назву. Він сказав, що там було три тисячі: дуже велике село. Три тисячі селян, які проживали. Ну, з дітьми, усим. І от він говоре, що це була, але 33-й рік, чи з 32-го на 33-й, бо це була зима. Просто зима. Пов’язав він з цим 33-м роком. «І, так само, – каже, – я їздив…», не він один, їх три чоловіка, на конячці із возом. Віз. «І під’їжджаєм ми до любої хати, відкриваєм, ну, воно там не заперлося ні за що, от. І відкриваємо двері, ну, хто там мертвий вже лежить готовий, ми витягаємо їх і скидаємо на цей віз. Гору ми набираємо цих покійників, і там викопали ще раніше трохи ями, які викопані там ями були, земля полумерзла, і ми скидаємо туди, не закриваючи нічого, отак скидаємо просто цілі трупи. І ось один такий із прикладів. Багато розказував, но один із них. «І так, – каже, – заходимо ми в хату. Це злополучний 33-й. Заходимо ми в хату. І теж в селі, це, як правило, була отак піч і там вроді трошки якась, вона не кухня називається, не знаю, як, не помню, від печі. І далі одна велика кімната. І в цій великій кімнаті од стелі, як оце в нас, тільки що прищеплена на крючку, на вірьовці колиска. Ісплетена така колиска дитяча. але дитини там немає, просто там якесь лахміття лежить, все. А на долі, діл, не пол, земляний діл. На долі лежить мати, троє дітей. Четверте у неї на грудях. Ті мертві діти, вона жива. Але в дитинки права рука од’їдена нею. З’їдена до кісточок. Абсолютно. Мати вже розум загубила. Голод заставив щось їсти. Вона їла власну свою дитину. Розумієте? Ось. І він говорить, що коли ми взялися викидать, то один хлопчина ще дихав, ще був живий, а другий ще й сказав «дядя, дядя», але вони вже були ніякі. Кістки самі, обтягнуті шкурочкою. А рою, щоб нам ще раз сюди не їхать, ми підхватили тих полуживих дітей, оцю матір, яка дихала, дивилася на нас. Але мертве дитя з об’їденою рукою – ми так само звалили все це на оті вози і покидали в оті ями».

Так це голод? Це той, хто не знає, той, хто тільки книжку читає і хоче нав’язати сьогоднішній молоді, що це просто був недорід. То я вам хочу сказати, бо я все-таки займаюся і книжками, і всім, що як раз тоді був, проти 33-го, 32-го, нормальний врожай. Це не був голод. Це був зумисне зроблений голод для знищення українського геноциду. Тільки так. Я, наприклад, дивлюся з сьогоднішніх позицій до того часу. Навіщо ж було із горшків навіть людських вибирати зерно, висипати де що сховане було? Абсолютно все вигрібали, все вивозили, все забирали. А потім забирали вже мертвих людей і скидали в ями. Так от він сказав: «Те село…». Я згадала. Значить, назва його, він назвав Білозір’я, но не це, що між Смілою й Черкасами, а за Черкасами. А зараз воно, по-моєму, Яснозір’я. Якщо я помиляюсь, хай мене вибачать люди. Но це з моєї пам’яті, з тих слів, що розказував цей чоловік. Так от він сказав, що три тисячі населення – там одиниці лишилися. Все село вимерло.

І ще один момент – я вернуся до себе. Коли ми верталися з мамою, у неї був ще батьком на весілля їй подарований хрест і ну, вони працювали, заробляли, це тоді було інше життя. І вона для того, щоб виїхати, треба було білєт взяти, квиток, щоби добратися нам до Донбаса, а за віщо – нема. А потім голод і тіф почався. Страшне. Так що виїхати було дуже тяжко. Так от вона здає його… я не знаю, що це за організація, но її мама назвала «Торгсін». В «Торгсін» вона здає, отримує щось за оці речі, і ми з нею опинились на Білозірській станції, вона купує білєти, і мені мама купила щось із’їсти. І коли я… м’ясне щось. І коли я почала їсти, і так раз назад: «Мамо, кісточка!». мама бере в мене з рук… Мамо добра! Я їла людське м’ясо! Це був пальчик. Ось так (плаче). Там, оказується, у тому Білозір’ї, у тому, що між Смілою, там були… там був пункт по знищенню людей. І їх переробляли на м’ясо.

А коли Ви повернулися? Який це вже було – літом?

Ні, це було під осінь. Ми все літо були там.

Це Ви їхали з мамою, і ще Ваші сестри, чи?..

Ні, сестри лишалися ж з папою там. Там вони були. Вони були втрьох. А ми вдвох тут у селі. І раніше ніяк не можна було виїхати, бо той тіф почався, по-перше. По-друге, ні за що було виїхати, ось. І по-третє, мама ж сильно захворіла. Мама була пухла в повному розумінні цього слова. Ноги перетворилися на мішки. Сил фізичних не було. І тому навіть моя ота тьотя, про яку я розказала, тьотя Марія, де вона оту юшку варила, вона вмерла з голоду. Вона свою порцію юшки приносила до дітей своїх, а сама отак, як небудь. Ну, й кінчилось тим, що вона помирає з голоду сама. Мама не могла, вона ж просто не могла, і просто все надіялась, що їй стане легше. І там воно не дуже стало легше. Ми з трудом добралися от до тієї Білозірської станції, там пішки кілометрів чотири, ніхто ж там не возив. І оце ж тоді, коли вона продала оцей свій хрест, вона мені ото кусочок той купила, якусь таку катлєтку, чи що, ну, я не знаю, як його там назвать, з людського м’яса. То ті, хто сьогодні хоче сказати нам, і по телебаченню, і в пресі, що це був просто недород, то при недороді люди людей не їли, розумієте? А тут було абсолютно людоїдство в повному розумінні цього слова. Це по-перше. Ну, я іще то… да…

Ну, ми приїхали тоді, це було вже десь глибоко восени, туди, на Донбас. Що я запам’ятала, з цього момента, ми тільки прийшли? Нас зустрічали. За столом дві мої сестрички стояли і з такою радістю подавали мені… (плаче) ой… на долоньках смажені шкурки із картоплі. Печені в духовці. «Надічка, ми ж тобі гостинчика…» (плаче), краще не згадувати.

Але на моїх очах був вже 47-й. Хочете два-три слова? А бо речення, вірніше. Ми прожили без папи – ну, все своє майже життя. Із 42-го чи 43-го року його не стало. А далі оті двоє дітей ми на мамі. Жили дуже страшно. Дуже вже в цьому селі було. Для нас голод був постійний. Але 47-й – страшний. В 47-му році я закінчила вже технікум. І я була на практиці 47-го року, між іншим, в Західній Україні. Я ще щаслива, дякую тим людям, ой, що з нами спілкувалися. Я отримала лист від мого братіка, по мені він менший на вісім років, але з двох він старшенький: «Надічка, якщо зможеш, привези патоки. Для мами». Я не розуміла, для чого патока. А я на цукровому заводі на практиці… не на практиці, а ось що це було? практика, да, це був кінець 47-й це ще була весна, ще я не закінчила. Я була на практиці просто. Вдвох з однією дєвочкою своєю, ну, ще з українкою. Але який попався чудовий директор цього заводу! Він визвав нас і каже: «Дівчатка, ви будете в столову ходити, – 47-й рік. – Ви будете в столову ходити по оцих талончиках. Не будете платити. А коли будете від’їжджати, ми вам пайок видамо». Так і було. Він виписав нам патоки і каже: «Оце продайте, а це з собою, якщо хочете, це…». Розумієте, що таке патока, да?

Угу.

Ось. «Оце з собою візьміть». А тут лист від братика, що треба привезти патоку. І ось їдемо ми з цією дєвочкою, Луша Сокоренко, як вона жива, дай Боже, а може, й ні. І як ви думаєте ми їхали? Як сьогоднішня молодь? Хай гріха на душу не бере. Квитків не було. І нам от дуже удалося сісти на поїзд грузовий… як це? товарний. Ну, товарняк тоді називали його. Він віз брьовна дерев’яні. І ось ми з нею вилазимо на оцей товарний поїзд наверху брьовен, можете собі уявить, що вони ж не закінчуються вагоном, а так вони іще зверху. І ми там іще зверху над ними, над оцими… на оцих брьовнах із нею вдвох із своїми чемоданчиками, бо пайки ж він нам дав, спасибі йому, таке чудо відбулося в житті. І коли ми їхали, в цей час трапилось таке, що знову наді мною нависло страхіття. З одного вагону перескочив сюди, на другий, якийсь чоловік. А вітер! Витримать неможливо. Голову рве просто, потому шо поїзд же ж на повному ходу, і ти аж на самому верху сидиш. Ось. І він перескочив сюди, і отак в шинель (тоді в шинелях же…), шинель отак розкинув, і вроді того, що бере мене і саде на цю шинель. Луша трошечки дальше була. Я з переляку трушуся, того що так страшно їхати, а тут ще невідомо яка людина. Коли перескакує із того ж самого складового поізда, вірніше, вагону, ще якийсь. І між ними почалася бійка. Така бійка, що передати я вам не можу. І кінчається тим: цей – оцей був чорнявий, що заліз перший, а другий такий, типа блондіна, ну, світленьке волосся було – і кінчається тим, що він оцього, що перший зайшов, кидає туди, під колеса, на повному ходу, да. І каже: «Ну, дівчата, моліться Богу. Це ви повинні бути там із-за ваших оцих чемоданчиків. Ось. А так я , – каже, – знав», і так от виходе у мене в житті, що він спас нас удвох і довіз оце до не Шевченкове, я не пам’ятаю, на яку станцію, ось. Благополучно.

І от я приїхала додому, це 47-й рік, це весна 47-го року. Зустрічав мене цей братік старший. Ну, малий же зовсім. Кажу: «Як мама?». «Ну, йдьом додому», – «Ну, йдьом». Ідем ми додому, приходимо. Бачили б ви мою маму. Вона лежала на лежанці. Вона худощавенька, невеличкого такого росту похожого. Але то вже лежала не вона. Це був страшний облік. Вона… половина її тіла спадала з лежанки сюди од опухолі, руки, отакі руки страхітливі, а очей нема: все оце запухло, і так тільки прорізі накинулися. Не могла узнати, що це мама. Це вже не 33-й, це вже 47-й. А для чого патока? Оказується, їй уже не можна було їсти давати, а треба було водичку із оцією патокою по ложечці в рот давати, щоб її витягти з цього. Ну, так сказали, знаю. Але що я хочу сказати? Тоді не був суцільний голод. Тоді страждали люди, в яких не було чоловіків, батьків. Бо рядом жили – не хочу називати їхнє прізвище – Бог з ними. Він був бригадиром. Я часто замість мами ходила, коли в технікумі вчилась. Приїжджаю додому, я тут же замість мами в колгосп: «Мамо, я побіжу за Вас». І там трапилася ще з мамою дуже велика біда. Там машина – я не знаю назви – молотілка – от молотила зерно. І мама стояла на подачі цих снопів. І обривається щось, і вона падає під цей пас. Це все було перед тією опухоллю, це було в тому 47-му році. І її обкрутило, вдарило об землю, і в неї була, години в дві, в три смерть ота якась… не знаю, я не медик. Відволікли її. В неї поламана рука, так ця поламана рука до кінця вже вона була. І страшно вона хворіла. Так як нема кому допомогти, то нікому такі люди і не потрібні. І потім, переживши це… А я замість неї пішла вже на ту молотілку. То я теж стояла подавала снопи. І сніп же ж здоровенний, а я там яка? Отак пополам треба було, худюща, ось. Але працювала замість мами, щоб це ж було під трудодні. Бо без трудоднів зовсім витримати було неможливо. Ну, а тоді оце, коли я вже вернулася, вже 47-й, то я хотіла сказати, був бригадир рядом, через три хати від нас. І він був здивований. Каже: «Що, Сикліта пухла? А чого ж вона не сказала? Я би хліба виписав». Це вона повинна була прийти і сказати, що я осьо пухну, а ви мені хліба випишіть.

Тому я хочу зрівняти цих два роки, 33-й і 47-й. Це різні речі. Це був голокост настоящий, коли людей спеціально, просто спеціально до голоду доводили і все. А 47-й – це був інший голод, страшний, для нашої сім’ї це страшний був голод, ось, і зрівняти з тим неможливо. Бо інші люди жили нормально, розумієте? У них був хліб, у них була і тварина якась у дворі, тому такого страхіття бачить не можемо, людоїдство – та  що? – я такого за 47- рік не скажу.

Я Вас переб’ю, я перепрошую. А Ви після 33-го року з батьками говорили про… про той голод, чи… і потім чи своїм дітям Ви розказували щось?

Ви знаєте, що? Ми жили, можливо, трошки в іншому світі. Наша сім’я, я мала на увазі. Говорити дітям про те, що відбулося в нашій державі, – це російською мовою була «запретная зона». Цього не можна було говорити, тому що дитина є дитина, вона завжди, як вам сказати, вона говорить те, що думає. І якби дитина прийшла в школу і почала розказувати про якийсь голод, про щось, що відбувалося, то це невідомо чим би кінчилось. Тим більше знаючи долю самих себе, батьків, вони заборонили цю тему навіть в хаті, про то мови не було. Це тільки багато років потому, коли ми отут вже були в Києві, коли мама сім років ще зі мною жила, нет-нет, а інколи ми згадували з нею вдвох, але не в присутності дітей. Бо я пам’ятаю, колись був тут уже такий момент. Син був в якомусь класі, в третьому чи в якомусь класі, ось. Моя мама – дуже віруюча людина, але вслух це нікому не розказувалося. Вона сама з собою, і все. І вона пішла осюди у Печерську Лавру і взяла з собою мого сина, свого онука. Десь третій клас приблизно. Він прибіг в школу після того, почав хвастатись, розказувати, що він був, так красіво. А мене не визвала учителька? «Скажіть, будь ласка, а що це значить? Що це значить, що Вашого сина повела бабушка в церкву?», – і так далі. Тому, іще раз говорю, це була зона заборонена. І тому вслух про це не говорили, і тому багато поколінь не можуть знати іскреннє того, що відбувалося в нашій державі. Бо ми жили ніби у якомусь, не знаю, середовищі не зовсім правильному. Ось так.

Дякуємо Вам.

Та нема за віщо. Це сльози, це гірко, це… Але я хочу сказати одне: не можна жити завжди ось життям, що було. Треба кожній людині набратися сили, мужності, і жити так, як того вимагає життя. І створювати, і працювати, і робити все, щоби людям було добре. Тільки так. Тому що якщо ми будемо жити своїми сльозами, своїми біллю… Але забути того неможливо. Про те люди повинні знати. Розумієте? Але себе налаштовувати на ту працю, яку ти можеш робити і яку ти повинен зробити у цьому житті. Тоді з Госодом Богом поруч ми ще багато чого зробимо. Тому я і працюю, як бачите, дуже багато. Дуже багато, не дивлячися на вік. І я не думаю ще кидати роботу.

1. Місце запису:  село Яструбине Сумський район Сумська область;
2. Дата запису: 26 липня 2005 року
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Биковченко Віра Іванівна, 15 квітня 1918 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Яструбине Сумський район Сумська область.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Влада забирала (все вигрібали).

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Активісти все з поля.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Сусіди не доносили.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Ні не показували, а силою.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Били людей, штовхали.

Як люди боронились?

Ні, брали,брать, боялися.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ховали, що з голоду не померти, то все гребли.

Хто і як шукав заховані харчі? 

Свої викачували.

Скільки їх приходило до хати? 

Приходили кучою, три ,чотири.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ховали під піч, мазали.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

У колгоспі варили затірку, поліку хліба, бо дуже робили, були пухлі.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Тільки хлібоздача,продукти.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

«П’ять колосків» щоб некрали, а то тюрма.

Хто охороняв поля і комори?

Сторожа охороняли. Василь Никонорович дуже ганяв. Горченко Василь. об’їжчики

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Ні не дуже.

Чи змушували йти людей в колгосп?

Змушували.

Де переховували худобу?

Здали в колгосп, коней,корову.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Днем забирали все, свиню ховали в рівчаку.

Скільки разів приходили до хати?

І не один раз.

Коли почали люди помирати від голоду?

 У 33-осінню, сім’ями помирали.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Діти мали самі заставлялися.

Хто не голодував в селі і чому?

Були і голова не голодував і активісти.

Чи допомагали люди одне одному  виживати?

Допомагали.

Які засоби вживали до виживання?

Пекти галети з листків крапиви,бур’яни їли.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Ягоди, рослини.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладовищі, возили тачками, нікому було закопать.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Ні нічим було.

 

1. Місце запису: місто Львів;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Мокра Тетяна, 1929 р.н., народилася в селі Демівщина Ржищівського району Київської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Чудінова Дар’я Іванівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Демівщина Ржищівського (нині Кагарлицького) району Київської область;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Голод. Голод в 33-м році. Владарює смерть на кожнім кроці.

Їздить по селу бригада й забирає тих, кого вже хоронить кому немає.

Ось під тином навіки заснула мати і дитину мертву пригорнула.

Косить смерть всіх гострою косою, забирає на той світ з собою. В кожній хаті квилять, плачуть діти: дай матусю, хоч що-небудь з’їсти!

Мати лиш до Бога руки зносить, для дітей опухлих смерті просить.

Тільки влада все спокійно споглядає і жалю до умираючих не має: хай вмирають і старі, і діти, їй би швидше світом завладіти.

Тай для неї суд божий настане: дитя мертве перед нею із-під гроба встане.

І не кайся, владо бузовірна, бо тобі ніхто вже не повірить. Не співатимуть вже пісню звичну, владу проклянуть комуністичну.

Підуть всі боротись до загину за убиту горем Україну.

Тетяна Мокра пережила жнива скорботи. каже, що голод загострює пам’ять, тому все згадує так, ніби це відбулося учора.

Народилася на Київщині. Тоді був Ржищівський район, село Демовщина. Народилася в сім’ї дуже такій гарній, віруючій дуже, і небідній, досить-таки яка мала, можете уявити, о, тільки города, присадибну ділянку, гектар 200 і двадцять сотих. Ми мали двух… пару волів, пару коней, мали шість овець, свини… свині мали, причому окремо, мама мені розповідала, окремо кабнів годували, окремо були такі, що на свиноматки, що їх потім продавали – свиней маленьких, свинок продавали. Мали худобу ми, мали все. Батько мій мав вищу агрономічну освіту. Мама не мала освіти. Бо тоді не давали жінкам, бо тільки щоб вона була доброю господинею. Бабуся все готовила до свят у церкві, у священика, готовила обіди, і завжди ходили всі до церкви. Церква для нас була – це найголовніше.

Село було дуже багате. Мало 500 дворів. Дуже було багате село. Церква була дуже гарна і велика. Був… була хата-читальня, теж яка збирала людей. І мій… мої брати старші і мої… мій вуйко там завжди виступали. Ставили п’єси. В селі було дуже гарно. У селі було три таких кутки називалися, кутки. Значить, то такі вулиці, які з’єднувалися. Три таких було вулиці. І там збиралася молодь. І кожний вечір линули співи із тих всіх трьох кутків. Люди старші сідали у своїх там… біля своїх осель і дуже то слухали. Так було. Село було дуже гарне, все у вишнях, у вишневих садах.

Одним з перших кроків більшовицького порядку до Голодомору стала так звана колективізація. Батько Тетяни Мокрої, на той час заможний селянин, критикував такі рішення нової влади, за що згодом і потрапив на Соловки.

В 30-му році ще колгоспу у нас не було, але вже починали приїжджати і збирали селян і розказували про те, що як добре буде жити в колгоспному суспільстві. Ну, батько мій виступав проти того. До речі, він колись служив у Симона Петлюри. Тому його так часом і кликали петлюрівцем. Але прийшов такий час, тридця… двадцять дев’ятий, тридцятий, ну, то я народилася в тридцятому, тридцять перший, тридцять другий, коли почали організовувати колгоспи. Приходили додому, забирали все. Сказали здати всю живність, що то буде разом. І ви би бачила то, як ті позбирал… як ті, такі бараки поробили для тих, для тої худоби, і як та худоба кричала голодна. І кожна господиня старалась набрати сіна й нести до своєї корови. Крик стояв страшний – і худоби, і господинь. Бо то кожному було дуже шкода.

Коли худоби не стало, взялися за збіжжя. Однімали у сім’ї останні крихти.

Я мала була, мені було три рочки. Але я запам’ятала один такий момент: коли прийшли до нас, до хати, наші активісти сільські і два солдати. З такими гвинтівками і з тими… тими штиками, чи як їх назвати, відкритими. Вони скрізь заходили й штовхали, перевіряли у соломі, скрізь перевіряли, чи там ще не залишилося щось із збіжжя. отак вони ходили і тикали. Але вже вони були на тому тижні, вже все забрали. Уже не було нічого. Але от у хаті у нас було мама стояла і плакала і я стояла тримала за спідничку її, теж плакала. Вони все пошукали, вже нічого не знайшли. Абсолютно. Але глянули – така в нас була мірочка, і вона стояла в такому запічку, колись там сіль стояла, і вони взяли ту мірочку, а там було – може, кілограм, може, й не було кілограма – борошна. Вони взяли хустину, яка лежала – мама зняла, бо вона тільки що вмилася, – і висипали то борошно, і забрали, й пішли. Мама на коліна падала, щоб лишили для дитини. Але не лишили. Забрали.

Смерть бабусі стала для трьохрічної Тетянки страшною несподіванкою.

То бабуся померла від голоду. Таке було, то й запам’яталось мені дуже. На печі ми з бабусьою спали. І бабуся спала, а я коло неї бавилася. Мама вранці варила їсти. Варили переважно що? Називався то… то страва кандьор. То було із пшона, наполовину із проса. І до того кандьору ще давалася запряжка: мама бігла на город, рвала крапиву і кришила дрібненько і дала ще, щоб вона прокипіла. Це був дуже гарний кандьор. От мама мені сказала: «Ти посиди з бабусею і побався, а я зараз зроблю запряжку, і ми будемо снідати». Я чемно сиділа коло бабусі, і прийшла мама, і каже» «Будемо снідати, буди бабусю». Я стала будити бабусю, а вона мовчить. Я кажу до мами: «Ти знаєш, бабуся не хоче вставати їсти». Мама встала на стільчик, бо піч була висока, і дотягнулася до бабусі. І як вона поторгала бабусю, бабуся була опухла, такий великий живіт був у неї, і не такі очі, такі витріщені, і вона тоді сказала: «Посиди хвильку, я зараз». Пошла до сусідів, прийшли й стали тягти бабусю з печі. Вона вже була мертва.

А одного разу маленька Тетянка не дочекалася маму, яка працювала у колгоспі.

Одного разу мама не прийшла. Я лишилася на порозі сама, у товаристві пса і кота. І я пішла, трьохрічна дитина, пішла до діда Дмитра. Дід Дмитро мені дав картоплину варену у лушпинні, я її з’їла і прийшла знов чекати мами. Так я чекала два… Дві ночі я ночувала на тому порозі. І я прийшла у дитячі ясла. Ясла були колгоспні. В колгоспні ясла мене не приймали, бо тато вже був два рази під слідством. Я зайняла чуже місце. Дівчинка прибігла, а я їм, а вона стала мене відтягати від тої миски, а я стала триматись і кричати, і діти прибігли, і ложками, які були у той… у тому їдженні, почали бити мене по голові.

Цього разу доля змилувалася, і мама Тетянки залишилася живою. Але через те, що тато був ворогом народу, їхню домівку зруйнували.

А мама не померла. Діду сказали, маминому татові, що мама лежить там опухла, і вона додому вже не прийшла. Уночі він найняв одноосібника, який мав ще коня, дав йому бабині сережки золоті, і він привіз маму до діда додому. І вони там її відгодовували, відпоювали, і таким чином вони її врятували. В селі ніхто не знав, чи є вона, чи немає. Ветеринар з дідом разом маму одягли, і з тими… збіжжям з тим маму, бо тоді не можна було з села виїхати, бо скрізь стояла сторожа, солдати були на, щоб не виходили люди зі села. То її разом з тими мішками, з тим всім, як вони відпроваджували, посадили на той пароплав, і мама поїхала в Київ, а там була її рідна сестра.

Прийшло в сільську раду, що тата мого засудили на десять років і відправили в Соловки. Сім фір приїхало волами із колгоспу. розібрали нашу хату. Мама просила: «Нехай буде хата, під ясла віддасте її, під ясла», – «Ні, з неї побудують колгоспну контору».

Ми зразу пішли до діда. Прийшов виконавець і сказав діду: «Якщо ти приймеш дружину ворога народу, то поїдеш в Сибір з своїми дітьми».

Поневіряння чужими селами, голод, холод. Тетянка занедужала.

Ми ходили до зими по тих чужих селах. Мама там щось помагала робити, і так і зо мною була, і я перестудилася дуже. перестудила ногу, і в мене почала боліти нога. Я так і залишилась на все життя калікою. У мене одкрився туберкульоз суглоба. Ми на зиму повернулися до села. В селі люди вимерли. В колгоспі не було кому працювати.

1. Місце запису: смт Теплик Теплицький район Вінницька область;
2. Дата запису:  2008 рік;
3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Анастасія, 1923 р.н., народилася в селі Кивачівка Теплицький район Вінницька область;
5. Розшифровка аудіозапису: Чудінова Дар’я Іванівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Кивачівка Теплицький район Вінницька область.

А ви от пам’ятаєте свою родину, яка вона була?

А чого ж не пам’ятаю? Пам’ятаю, дєдушка 96 років жив. От. Одна тьотя 94, мама моя – 88 років жила. От.

А в дитинстві скільки у вас – брати, сестри – були ще?

Була сестричка, яка в голод умерла. Був братік. А за братіка не помню – чи в голод умер, чи перед голодом. Тато дуже мастєровий був на ГЕСі, заболів желудком, приїхав додому, от.

Будував ГЕС?

Да. Говорив, что там деякі були такі сложні ці проекти. Що не всі могли. Він каже, що я харашо розбирався, всьо, но таки поїхав, поки не вмер.

А ви ще де народились не… не… не тут, а десь в іншому селі, так?

Ну, в Кивачівці.

А, в Кивачівці.

Да. Що через за Марківкою, це на виїзді оце до траси. Кивачівка. Там я народилась.

Тобто, батьківщина Ваша у Кивачівці?

Да. Да.

Красиве село було? Пам’ятаєте?

Ой, такі були садки, Боже, такі були садки! Білки бігали по дереві. Такі були. Там земля ж золота. Тут од Ставців до Пологів земля хороша дуже була. А вже туди трохи дальше, то вже туди, туди, це до Одеси вже, там картопля менше родить. Другий раз до нас привезуть редіску продавати сюда, на Вінничину, а в неї не такий вкус. Не такий вкус, як у нас тут. Наша редіска. Тьотя моя одна тут жила. Дєдушку з хати вигнали. Він мав одну коняку і плуга на двох з сусідою. Но його вигнали із-зі того з хати, шо треба було сільську раду, а дєдушка поставив нову хату. І зараді… заради цієї нової хати його вигнали з хати. Дали.

Це під час колективізації чи коли?

От. Ну, да. Да.

Розкуркулення вони називали, да?

Да. Да. Да.

А хто такі були куркулі?

Ой.

Це хороші люди чи погані були?

А як ви думаєте?

Я думаю, що хороші.

Самі працьовиті. А хто не вмер у 33-му, у 32-му році, то в 37-му забрали. Всьо. Не стожили. От. Самі.  Самих розумних чоловіків брали. От. Всіх тишком.

А якщо ти не хочеш у колгосп?

Да. А брали хіба таких як в колгосп об’являли. приїхав вночі воронок, забрав, та й всьо. Десять років без права переписки. А їх на третій день постріляли. Тепер вже виявляється те все.

Ваша сім’я була куркульська?

Тато мій був бідняк. Ще була справка сільської ради, що тато мій був бідняк. А дєдушка – він був середняк. Тому що  в нього була одна коняка і плуг на двох із сусідою. Но треба було хати під сільську раду. Вот його і вигнали, дєдушку. Дали якусь там, люди вимерли в тій хаті, а потом, після голоду, там з’явились хазяїни. Так дєдушка побиравсь, побиравсь, потом вже в нас, як наша сім’я вимерла, а ми з мамою вдвох осталися… Остались тільки того, що давали тарілку супу в школі пшоняного дуже ріденького, но все-таки я вижила. А мама вже умирала.

А ви пам’ятаєте, як ходили по хатах?

А чо ж не пам’ятаю?

Як розкуркулювали? Як там вночі, вдень…

Все пам’ятаю.

Що це за люди були?

Ой.

І чого їх так боялись?

Я не можу вам сама сказати. Я помню всіх тих зі свойого села, хто ходив розкуркулювати. Я їх помню. Мені ж було 9 років.

Ну, да, вже доросла дитина. Як вони робили це?

Не знаю, чи там їх в сільській раді назначали, чи хто. От. Но я тоді тут розкажу.

То потім, да. То ви розказуйте, а то потім подивимось окремо.

От. отакі, молодьож. Тоді в нашій хаті хтіли два комсомольці сісти. Вже ми тіки з мамою вдвох осталися. Мама тоже вмирала. Але я дуже начала плакати, то прибіг сусіда та й приніс картоплину варену, от. І півстакана молока. От. А потом вже саме більше люди вмирали, вже як пробивалася трава, лобода, понімаєте. От ті саме вмирали.

Навесні?

Да. Ще це ще не виросло, а того не стало. От. Але ми вже якось дотягли з мамою, що це вже ця лобода була вже. Уже варили суп з лободи. От.

А мені Марина казала, що якусь тряпку повісили вам надворі. Що це за історія?

А це… а це хто не виконав… То єсть, так. Якщо ви хазяїн, вам наклали хлібозаготівлю. Ви виконали. Накладають другу. Ви виконали. Накладають третю. Нема в вас уже з чого. Ага. Значить злісний… як це сказати? ну, що не хоче в государство давати. от ряднину. Оно його те, як мішок на патик почепили коло воріт. От.

І що це означало?

А це злісний, злісний той хазяїн, який не віддає хліба в государство.

Оце щоб всі дивились, да?

Як позор. Як позор.

І вам таку повісили?

За себе я не помню, наче, наче в нас не було. А в сусіди була. В сусіда була. Саме більше мені запомнилося, як розкуркулювали дєдушку, в нас за хатою жив. Дід Оверко. То був чорний день. найбільше мені запомнилася ця собака їхня чорна. Як вона сильно скавуліла, як вона сильно гавкала. Як надійшла ця комісія отуди от до цього діда. О. Всьо його забрали, його  хати вигнали.

А що собака, скавчала?

Так, таким голосом, що я до сіх пор той голос чую.

А його забрали чи залишили?

Їх… Їх мали вислати. Але потом їх де-то не стало, но потом вони появилися. Де вони були, я просто цього не можу помнити. А потом же він таки в своїй хаті доживав. Умер в хаті, в своїй хаті дєдушка.

А це були люди які – місцеві чи якісь приїжджі?

Оце приїжджав один всігда з района. Це з області – один. Й оце він організовував цих молодих, комсомольців, таких молодих чоловіків, і от вони тоді – ця бригада – на чолі з цим полномоченим. Як те них, я забула, як це них називали. І оце вони орудували тоді по селі.

Зброя була у них? Не пам’ятаєте?

Я не бачила. Вистрілів ніколи не чула. То я помню так. Одного вечора тата визвали у сільську раду. І я вночі почула, як він прийшов і начав розказувати, що сказали.

Мамі?

Бабушці. бабушка була, його мама, і моя мама, як він розказував, що визивали і сказали записатись в колгосп. А бабушка в крик: «Я не хочу!» Раньше земля же ж була старших, батьків же ж, да? Не татова, а бабушкина. «Я не хочу», начала плакати. І так було декілька разів, що визивали. І визивали всігда тільки в ночую. Тільки вночі. Ніколи дньом не визивали, що ви запишись в колгосп. І потом вони вже, видно, побачили, шо тато в колгосп не йде, і тоді до нас прийшла бригада. Прийшла бригада. Шо там було, всьо вибрали, нічого не оставили. І це ця дєвочка, сестричка моя, їй було, я не знаю, може, півтора року, може, ні. Ой! (плаче) Я можу розказати день і ніч. Я всігда, всігда помню – і вночі прокинусь, і коли – як вона кричала і ручкою плакала: «Дай, дай», щоб що-небудь дати сій дитині. Начали що з хати було міняти: то подушки, то о там. А ці люди, які записалися в колгосп, до тих не йшла бригада. Понімаєте? От. Тоді що було проміняли, о. І вмерли. Вперед сама перва бабушка вмерла, а тоді тато вмер, а тоді ця маленька сестричка вмерла.

Від голоду?

Від голоду. Всі від голоду. Нічого вже в хаті не було абсолютно. От. татові домовини, а такий мастєровий був на все село, робив вікна двері, всьо, а йому і домовини не зробили, бо не було з чого і не було кому зробити тої домовини вже. Ну, а там, на кладбіщі, зробили пічку. Пічку, понімаєте, щоб землю так, то його туди під пічку. Ну, я на кладбіщі не була, я не помню.

Не хотіли, боялися йти?

Я сама не знаю, що тоді, в якому я була состоянії.

А якісь помінки були?

А потом… Нє. Ото, ото хто прийшов, щоб, ну, ну, випроводити, і всьо. А вареного нічого тоді не було вже в хаті. Ну, після того як це вже, значить, весна началася, там вже тата… баб ушку поховали, тата поховали, сестричку поховали, от, ми з мамою лишилися вдвох. Лишилися вдвох. Цих два комсомольці задумали сісти в нашій хаті. Тато то… Хата була непогана, бо тато був мастєровий. Значить, що вони роблять? Це вже був 33-й рік, осінь. Що вони роблять? Накладають на маму знов податок. Щоб вона, значить, виконала. А ні – то з хати виженем. А чого ми мали? Бо обробити землі не мали як, бо ті померли, а мама нездужала, а я ще ж мала. Значить, вигнали нас з хати. Це від борони зубом забили клямка од борони зуба забили хату. І нас вигнали з мамою на подвір’я. Там була кучка соломи. Так ми в тій соломі. Але хтось мамі сказав, що якщо в тебе є справка, шо тато бідняк, і ти в район пожалійся. Мама ту справку взяла. Я не знаю, бо ми вікном лазили вночі. Хата була забита, але ми вікном лазили. І пішла в район до прокурора. І він написав, щоб маму не зачіпали. Вона занесла цю справку, вони побачили, і їй увечері сказали, приходь увечері. Мама пішла в ту дєдушкову хату вже, в сільську раду, її начали бити і убили. І полили на нього воду. А самі пішли в другу комнату. Видно, совітуватися, що з нею робити.

Вони побили маму?

Да. За то, шо пішла жалітися. А хата як рідна, то вона знала на подвір’ї, куди можна, значить, шо. Вона виповзла, а тут був, значить, так по межі дуже густий такий лаціон, чи у вас кажуть, повій, чи лаціон, так, ну, як вам сказати? Кущове. Кущовий такий, от. Я от в книжках не встрічала, як його звуть. І вона попід той лаціон, по рачки до… а тут, значить, був ставок. І вона туди до ставка, і там берегом, і вдосвіта прийшла додому. От. Прийшла додому. Тоді я вже не помню. Вобшем, вони нас вже не зачіпали. От після того було не зачіпали, і ми з мамою… А я заболіла на цей коклюш, дуже кашляла, лежала. Мама вночі, це ше до цеї, відкрила, значить, вікно, забрала… напалила піч, поклала мене на піч, я дуже кашляла, і з цих двох, шо це хтіли сісти в хаті, йшов вночі, почув, прийшов нас вигнав знову вночі. Ми знов то в кучку соломи повлазили з мамою. От. А потом якось пройшло, в обшем, ще ми так в тий соломі трохи побули, і нас не зачіпали, і мама в хату ми влізли. От. Так ми були в тий хаті. От.

А скажіть, будь ласка, пані Анастасіє, що було страшніше – окупація німецька чи окупація більшовицька?

Ой. Ну, як сказати? Я окупацією більшовицьку не щитаю, я щитаю вже те, що страшний голод. Я щитаю страшний голод. Нічого немає страшнішого у світі, хай яка бомбьожка, хай який, нехай оце б вас побили, покалічили, вас забрали, дали допомогу, да дали супу. А це ж нічого нема в хаті, і хочеться їсти, а кроме води й солі нічого немає. То найстрашніше.

Як ви думаєте, хто в цьому винен? Хто це зробив з людьми таке?

Ну, бачите, видно, було із верха. І потом, люди ж їздили у Москву. Їздили в Москву. Звідти привозили кірпичики такого хліба, от. Це кому цей ж і ноги поодрізало на поїздах, і …

А чому ноги повідрізало на поїздах?

Потому шо вони були в поїзда, поїзд став, люди всі тиснуться, хтят влізти, а він стоїть мало, рушає, а люди… там же як тіснота, то то й то впало, ото то так, так.

Тут недалечко поїзд був, да, станція?

У нас осьо цей, від нас усього сім кілометрів іде желізна дорога.

Христинівка?

Христинівка. Кубліч, Розкошівка, Христинівка.

А ви намагалися втікти так, на потяг, і сісти кудись поїхати з мамою?

Хто, я?

Угу.

Нє.

Чому?

А куди їхати? Ну, куди їхати?

В Галич чи…

Одна тьотя втікла у Москву, друга тьотя – в дєдушки було п’ять дочок, моя мама найстарша – то вони туди поїхали. Там робили. Одна на хімзаводі на красільнім отдєлі, то в неї тоді був рак, тому що надихалася цим. А одна тоже на хімзаводі робила, тіки та які-то там бочки катала із цим…

Але ви чули що люди тікають, лізуть в ті поїзди, да? Ви не були на станції, не бачили ніколи, як поїзди ті ходили?

Тоді?

Тоді.

Нє.

Не ходили туди?

Нє-нє.

Але тільки чули?

Да. Да. Чули. Он тоже були. Відрізало дівчині ноги. Калічилися люди.

А коли Ви в школу пішли? Тут, в тому селі?

В тому селі. В сім років.

Це було… Який це рік був? Пам’ятаєте той день, як ви в школу пішли? Який це рік був?

Нє. Не пам’ятаю.

Важко згадати… А в 33-му заняття були в школі? У 32-му?

Оце ж в 33-му ми ходили в школу, бо нам давали по тарілці супу.

У школі?

В школі.

Багато дітей було у школі?

Ну, я знаю? Тако, ну, деь душ десь 18. Десь 15 було в одному класі.

А де давали саме в школі – в класі чи столова якась була, хто це варив?

Тоді столовів не було, я не помню. Не помню. Десь така комната…

Не пам’ятаєте, що давали їсти?

А їсти то я пам’ятаю, заради цього…

Черга стояла дітей з ложками чи як це було?

Ну, да, да, да. Тарілочка й ложечка. Своя.

Кастрюля якась була?

Кухарка. Кухарка наливала із каструлі нам в тарілки, й ми їли.

Добавки давали?

Нє. Добавки не було. Та хто то, та шо ви тево. Там і вчитель. Вчителеві тре суп дати, і раді Бога. От.

Ви вважаєте, що це був штучний голод, чи просто так слалися обставини?

Нє. Нє. Це був штучний. Ну як же це? Ну, як це обставини? Там не вродило – це обставина. Ще щось. А так як? Якщо забирали. Ну, тут, бачте, з політикою. Тому що як тато не пішов в колгосп, то ми пострадали. А хто пішов в колгосп, тих не зачіпали. В нашім селі. Канєшно, може, в кожному селі інше, но…

А так багато людей померло в селі? Бачили померлих?

Ну, що ви? Канєшно. Сусід…

Вони на вулицях, на підводах, як їх возили? А де їх ховали? На кладбіщі?

На кладбіщі.

Спеціальне місто було, яма, чи як?

Так було, що викопають яму, а пока того привезуть, хто дужчий, то хтять свого поховати, то то ті, хто привіз свого, от, іде то якась жінка, якусь свою дитину чи чи ще кого, чи чоловіка, чи маму, є яма – так і кинула. … От так.

Ще анєкдот ви… як це? «Стоїть Лєнін на стіні і показує рукою: їдьте в Москву за мукою». А то ще співали, шо «Сталін грає на гармошку, Лєнін ходіт гопака. Вже в Радянському Союзі не хватає й кабака». Гарбуза. Оце тоді таке вже знаєте. Со злості люди… Цеж було злість і шо хтіли, те вже говорили. Тоді не було вже як вони падали, як мухи за … Но мене друге інтересує. Почему зробили в листопаді поминки? Цей оцього Голодомору? Треба весною було робить. Тоді, коли люди падали, коли таке було нещастя.

Там мені з села розказував чоловік, коли йшов тоже в його весни, в 33-му було дуже велике цей медо… збирали пчьоли мед. Каже, поприходять душ, каже, десять, полягають попід тин, а тато, каже, цього меду вкачає і так – ложка-дві меду і вода. І, каже, вони приходять рано опухші, а тоді лежать і постухають. А на другий день, каже, знов приходять, знов тато їм дає цього меду із цим.

А батько ваш був столяр?

Тато був столяр.

А Ви пам’ятаєте, як він робив?

Да.

Це ж запах дерева був в хаті, клію якогось? Пам’ятаєте як він працював?

Да. В хаті тако була…

Майстерня.

Ну, як холодно, дак він в хаті, а так в нас був така вазон ми казали, сарай, де там просторно було. Робив він і домовини, і вікна, і двері.

І хрести?

І казав мені, що я тобі, Стасю, зроблю такий шкаф, шо буде злодій цілу ніч коло його ходити, не відкриє. А я думаю: зараз! Тату, нема вже такого шкафа, бо такій вже злодії, що добудуть, шо ви хочете вже добудуть.

Я наперед не поняв, що Вам тато сказав про шкаф.

Ну, зробить такий мені шкаф.

Вам?

Да. Шо буде злодій ходити коло його і не відкриє його. От. Та й вмер, та й не зробив. Ну, так. Так воно в нас було.

А мама по господарству була, да?

Мама була по господарству. Мама всьо.

А як ви справляли Різдво чи Великдень? Пам’ятаєте в дитинстві?

Да, пам’ятаю.

Як це було? Як це відбувалось?

Ну, як було? Вже як хоть і було трудно, вже були труднуваті вже такі роки, але все-таки якось відмічали, от. 

Хороше життя дістається. Хтось живе нормально… А чому таке? От дивіться. Громадянська війна повбивала, потім голод, колективізація, розкуркулення, потім німці, потім окупація, потім 37-й.

Після німців знову голод.

47-й рік, 37-й всіх постріляли. А шо ж, чому це так буває з людьми? Чому таке буває в країні?

Я не знаю, чого це так, нє. Я десь чула хто-то з-за кордону говорив, шо каже, шо саме більше пострадали українці. От саме більше. Таке наші їздили в Росію, цей хліб-то там таки був. Був хліб. А в нас-то не був. Нічого не було.

І винних вже не знайдеш.

Що Ви кажете.

Я кажу, і винних уже не знайдеш. Сталін помер, Молотов помер.

Та хто там, та хто там, Господи! Не тільки в Сталінові, не тільки в Сталінові діло. А діло в том, що ми на місцях робили. Хіба цьому Гріші Задорожному чи цьому Пшеничному Фотієві прийшов Сталін казати, щоб він мою маму побив, що до смерті, бо хтів сісти в хаті, а? Якби ми на місцях цього злого не робили, то що, він би був би прийшов Сталін? Було б трохи, було б. Но не так. Но не так.

Тобто, виходить, що свої своїх…

Не так було б. Ой, не можу. Нема такого тижня, щоб я не плакала, нема такого свята, як накрили стіл, щоб я не плакала. Да. Як згадаю оту дитину, як вона плакала (плаче), кричала, ручкою, кричала: «Дай!». Я не можу. Я не можу. Де ж оце таке було горе зробили. Є такі люди кричать, що не було голоду. Неправда! Я їм вірю. Може, були такі райони, чи областя, чи села, шо не було такого, от. Но в нас таке було. Або по тих селах я вижу, що нема, ви не чули. Це …

Дуже наш народ пострадав, дуже. Ну, це… Чи нас Бог наказує, що ми не такі, що ми не дуже дружні.

Хіба не дружні?

Трошки, но не так, знаєте, немає в крові тої дружби, якая повинна буть. Нема. Так, то то байдуже – гостепріімні, от, всьо. Ну, от як засварився сусід з сусідом за межу, вже вони (хитає головою)…

А що треба зробити, щоб люди подружились?

Ой! Що ж це зробити? Во-пєрвих… А ви дивіться, що зараз молодьож робить. Ви бачите, що молодьож робить? А це ж треба в самий перед борбу з цим зробити, а. П’ють, оці дискотєки, там на них шо хош, те й робиться. А кіно? От показували недавно, оно даже ця, як вона…

Серіал якийсь?

Ну, серіал, воно вже… Тут познакомилась дівчина з хлопцем, і вже вони лежать в кроваті. Зачим це показувати? Зачим?

У них часу немає. Ухаживать.

Ну, то так же ж не можна. Так же не можна. Скромності нема ніякої. Треба, щоб був достаток, і треба, щоб на це обратили вніманіє. Шоб якісь були, ну, чи збори, чи щоб щось таке зробити, щоб цих людей, щоб це не говорити, щоб їх націлювати, щоб цього не робили, от. Ну, даже, дивіться, колись були комсомольці, так? Таке, як його визвуть, того забіяку, то якось він, як він комсомолець, то трошки він якось відповідав. Якось трошки цей… шось і тепер треба таке робити, от. Якісь робити, я знаю, осередки, називати…

Якщо у нас міністр МВД мера города Києва, по морді б’є, то… Ви ж чули про це, да?

Та чула. Бачили, скільки у мене газет там на купі? Я всьо читаю, всякі газети.

Ну, і що ви думаєте про це?

Якби він з Вами бився, то я щось би сказала, а так мені кажеться, ну, як це, два на п’ять, і…

Ну, да.

Добре, пані Анастасіє, я Вас буду дивиться, Ваше інтерв’ю. Сподіваюся, дуже скоро. Що б Ви хотіли сказати наостаннє людям, які будуть Вас слухати і будуть Вас дивитися по телевізору, я думаю, що…

То й що, що люди…

Що б ви хотіли їм сказати, людям? Отак. Людям.

Людям? Ой.

Можете сказати все, що ви думаєте.

Я не боюся нічого вже. Мені – скільки мені років?

Ні, а чого боятися? Може, сказати щось добре, хороше.

Треба змінити всьо. Треба отак… отаке робити, як це раньше були ці комсомольці, щоб щоб якесь таке… Такі органцзації, молодьож туди, от. Тіки це шоб було в кожном селі, потрошки хотя би. Не-не-не батьки не дивляться за ді… абсолютно не дивляться, от. Не виховуються.

Ні, комсомольців я не хочу. Це я Вам точно скажу.

Нє, комсомольці я Вам говорю під таке…

Щось таке…

Щоб назва… назвати нашим, ну, сучасним, добрим. Но я тільки кажу, що…

Я розумію, розумію Вас.

Щоб потом як цей Олєг там буянив ото таке туди пригласили. Та щось трошки сказали йому. Цей самий його товариш, один, двоє, мо, які цього не роблять. Отаке щоб робили.

А Ви думаєте, люди не можуть самі до цього дійти, треба обов’язково вести, їм щось розказувати? Не хватає нам голови своєї? Що це нельзя, а це можна.

Батьки п’ють, курат. П’ют, курат батьки. А діти дивляться на це саме. Всьо.

Може голод трапитись ще чи ні, як Ви думаєте?

Голод може трапитись, тільки не такий. Якщо не буде, воно пишеться ж у Біблії, що ще має бути на три роки і сім місяців не буде дощу. То що Ви думаєте? Це має бути.

А штучний голод може трапитись?

Нє, це тільки якщо вже така агресія піде з того государства на государство, і там всьо заберут. А так же ж не може бути. Хіба зараз можуть отаке вже зробити? Я вже думаю, що не можуть таке зробити.

А якщо завтра прийдуть міліція, НКВД, і позабирають картоплю з погреба, свиню?

А хто її дасть?

А як це хто дасть?

А зараз не так будуть уже робити.

Як?

А той дядько, що до нього прийдуть за свиньою, то він уже, вибачте, буде хіба міліціонер прикладе йому до лоба цього… Він вже йому не буде давати.

Ви так думаєте?

Так думаю. А що не буде себе захищати? О.

А що ж тоді не захищали?

Тоді не було цього. Тоді були дуже всі люди залякані. Дуже всі були угнітьонні.

Ким?

Порадком власті. Порадком власті.

А ми от вчора ввечері з Павликом думали. Я думаю, що так само люди все пооддають. Мені чогось так здається. Тому що прийдуть і скажуть: от там оддавай, там свої «Жигулі» і всьо, що ти там заробив. Бо треба на побєду комунізма. Позабирають.

На побєду комунізма?

Ну, я не знаю, капіталізма чи демократії… Думаєте, сильно люди помінялись?

Не знаю, чи є таке государство, щоб так робило. Може буть.

Все може бути. Це ж своє, це ж моє. Я просто думаю, як от прийшли до таких фактів? Ну, давай. Збіжжя, зерно. Фасоль, корову. І все забрали.

Такого не може бути. А отакі обмани, як з цими квартирами, як оці секти, як оце, це ж у цих у бабків заганяють і переписують собі квартири. От з цим треба дуже боротися. Люди під заборами стоять.

Спасибі. Похвилювались трошки, ну, нічого, все нормально.

1. Місце запису: смт Вороніж Шостинського району Сумської області;
2. Дата запису: 25 липня 2005 року;
3. Хто записав: Сурело С.П.;
4. Респондент: Сербенчук Володимир Карпович, 9 жовтня 1915 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр.?

Був голод і не тільки тоді.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Невеликий урожай і забирали хліб.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Партейці

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Не помню.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Не помню.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Роскулачували і десь їх дівали.

 Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

 Тих, кого бачив, були без оружжя. А може вони просто мені не показували.

 Скільки їх приходило до хати? 

 По двоє  і по більше. Партейці.

 Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

 Не розрешали у полі нічого збирать.

 Хто охороняв поля і комори?

Обєзчики.     

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

 Багато не хотіло іти у колгоспи.

 Чи змушували йти людей в колгосп?

 Заставляли, відбирали городи, розкулачували.

 В який час ходили забирати у людей зерно?

 Вдень приходили.

 Що споживали в їжу?

 Насіння різних рослин, лободу.   

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

Можна було.

Чи був голод в місті?

 Був            

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Ніхто не помер, ні один человік. До нас приходили з Полтавщини люди з пухлими ногами, щоб щось помінять, так їх несколько человек померло  у Воронежі. А наші – не. 

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Є дві церкви, обидві – Московського патріархату, поновлюється ще одна.

 Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

 Ні.

             

1. Місце запису:  село Яструбине Сумський район Сумська область;
2. Дата запису: 26 липня 2005 року;
3. Хто записав: Чечель Надія Миколаївна;
4. Респондент: Жарик Поліна Михайлівна, 1917 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респдент проживала в селі Яструбине Сумського району Сумської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Був урожай. Забирала влада

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Виконавці

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Вони були б раді якби їм донесли.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Не мали документів,голодранці забирали усе собі.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Угрожали,били

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Зброї не було.

Як люди боронились?

Ніяк.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Не можна, нічого не сховаєш.

Хто і як шукав заховані харчі? 

Виконавці.

Скільки їх приходило до хати? 

Виконавці, чоловік п’ятнадцять двадцять.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ніде нічого, все находили.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Не давали.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Забирали усе, робили ницими.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

За «П’ять колосків» судили кріпко.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли, перепахували.

Хто охороняв поля і комори?

Охорона, виконавці.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Заставляли.

Чи змушували йти людей в колгосп?

Примушували,люди не знали і боялись.

Де переховували худобу?

Де несховаєш,находили скрізь і забирали.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Вдень, весною, і коли їм схочеться поживитися не трудженим.

Скільки разів приходили до хати?

Багато разів приходили.

Коли почали люди помирати від голоду?

Весною.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Мерли.

Хто не голодував в селі і чому?

Виконавці.

Хто зумів вижити?

Хто їв галети з полови, бур’яни.

Чи допомагали люди одне одному  виживати?

Не допомагали.

Які засоби вживали до виживання?

Бур’яни їли, полову.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Ніхто.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Усе споживали.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Не пам’ятають, бур’яни їли.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Люди їли усе.

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

Не виходили з села, не було нічого і ні защо купить.

Чи був голод в місті?

Не такий як у селі, там були гроші і пайки.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості? 

Багато.

Чи відомі випадки людоїдства?

Не будо такого в селі.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

По улиці,канаві, на кладбищі.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Не платили ,нічим було.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Пам’ятають.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Не поминають.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві?

Згадують рідні.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церква є. Не хожу.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ніхто не ставив.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Розповідали, знають.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Государство виннє.