- Місце запису: м. Київ;
- Дата запису: невідомо;
- Хто записав: невідомо;
- Респондент: Трофіменко Степан Артемович, 10 квітня 1924 р.н., народилася в селі селі Буки Маньківського району Черкаської області.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі селі Буки Маньківського району Черкаської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Під час голодомору я проживав у своєму рідному селі з матір’ю, батьком, тіткою-вдовою( чоловік її загинув на війні) та маленькою сестричкою Оксаною. В 1932 було дуже жарке літо і посуха призвела до неврожаю, з села, і не лише нашого, викачуючи зерно, нічого не залишаючи. Крім цього був сильний контроль, отож узяти трохи зерна було неможливо. Але цього було мало: по хатах ходили чиновники, яких називали «зрадниками» та обшукували кожен куток забирали не лише хліб,зерно, овочі, а будь-що їстівне.
Їли кропиву, кору дерев, подорожник, – усе що лише можна було. Вимирали цілими сім’ями. По селу вже не бігали навіть коти з собаками. Дійшло до того, що люди втратили усе людське: за виногороду вони розказували чиновникам в кого в селі бачили хліб. Одного разу наш сусід, гулящий батько Оксанин, сказав, що бачив у нас хліб. В той раз хату обшукали ще ретельніше, але нічого не знайшли: хліба в нас не було вже давно. Мати цілий день ходила,в пошуках їжі, рідко, але вдавалося знайти та вловити їжака, або мишку. Батько ходив у місто в пошуках хліба, але вдалося донести йому шматок черствої заплесневілої булки лише один раз, багато разів хліб відбирали. Тітка, залишилась з нами вдома весь час примушуючи нас щось з’їсти, сама ж майже не їла прагнучи зберегти нам життя. Вона весь час непритомніла, в неї було таке тіло, що можна було порахувати кістки, одного разу вона вже не встала. Трохи довше протрималась Оксанка: вона вже не могла їсти траву, її постійно нудило, вона постійно хотіла їсти, замовкала вона лише, коли засинала, хоча це, мабуть був не сон, вона непритомніла від голоду. Після смерті дочки, мама ледь не збожеволіла: вже не було сили, здатної підняти її з ліжка – любові до дочки, вона годинами не підіймалась з ліжка.
Дійшло до того, що люди їли один одного. Одна жінка сказала, що її шестирічний син загинув, але увесь двір був у крові та «тхнуло» вареним м’ясом. Взагалі це було жахливо, незрозуміло, дико. За їжу люди, навіть, родичі вбивали один одного. На полях постійно велося чергування «активістів». Колись на моїх очах, застрелили друга, що разом зі мною збирав зерно. Ховали людей у величезних ямах разом. Ї досі я не знаю могили своїх рідних і друзів.