1. Місце запису: місто Київ;
2. Дата запису: 06.03.2008 року;
3. Хто записав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Ткачук Поліна, 27 липня 1921 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

В якому році Ви народилися?

Народилася? В 21-му році, в 21-му році… 27-го липня.

А господарство яке у вас було?

Ну яке, я вам скажу, тоді до часів колективізації я не помню того господарства, яке там воно було. Мо були який кабанчик, мо була яка курка, корову помню, чорна стояла. А так більше ніякого.

А корову як звали, пам’ятаєте?

Не помню, не помню. Я була мала ще. Може мені було років 5. Помню хату будували нову. В нас була маленька хатинка, як сказати, тако піч, ліжанка, тако тапчан стояв і всьо, отака хата. А потом нас вже було троє дітей в сім’ї, то стали нову хату будувати. Я трохи помню, як будувалась хата. Вже ця хата стара як я, роз’їхалась і всьо. Ми були самі бідніші, в нас було мало поля. В мого батька було тільки 2 гектари поля, а 2 гектари це нічого не значить для хазяйства. Посіяти жита, на хліб зерно. А солома треба зробити сліпки, щоб полатати хату, бо зверху солома. От каждий рік підсівали, підробляли ці сліпки, підшивали хату, бо буде дощ йти. Трошки якогось проса, бо треба ж кури годувати, а сім’я.  Ну шо ж, хліб в основному, взяв кусок хліба, цибулину, то вже пополудняв. Бідно ми жили, бідно. Люди були багатші, але я їм не завідую.

Чому?

Вони попали до білих медведів, повиселяли десь на якісь Соловки. В нас була жінка, в неї одна дочка і вона, я знаю, чи така багачка була – нє, але вона торгувала – там купить, там продасть, тепер зветься бізнесмен, а тоді звався спекулянт. От цього спекулянта взяли і з тею дитиною малою і повезли. Десь вона була далеко, ні за що була. Потом ще сусіди, ну ті були багатші, в тих були і корови, і свині, і геть молотарка молотити снопи. Ну шо ж вони,тоже побули десь в тому засланні та й додому тікали. Чи їх там хто держав чи не держав, я не знаю. Но було таке, шо пішки йшли. В нас тут чоловік ше живе, каже: «Я з Сибіру пішки прийшов». Да… отаке ше було.

А люди знали, де той Сибір?

Ну я знаю, казали: «Сибір, Сибір». А де той Сибір хто там був? Петро був, бо він пішки прийшов.

А, кажуть, куркулі-куркулі, а у вас були куркулі в селі?

Це такі куркулі, шо я можу сказати. Які там куркулі? Трошки багатші… куркулі. Отак  іздєвалися над людьми. Забирали все, шо було, началась колективізація, позабирали все – хто шо мав. Хто хоче йти в цю комуну, а хто не хоче. Але мусіли йти, бо як жити.

А Ваші батьки пішли у комуну?

Мій батько був, як вам сказати, він був великий майстер, він був столяр. Він робив вікна, двері, шкафи, столи, тако-го. Він не йшов в цю комуну, не йшов. Стала колєктівізація, пройшла ця «червона мітла» по селу, о. І батько мій поїхав в Харків, каже: «Мо я там шо зароблю». І його довго не було, саме голод був великий, не було в нас батька, нас троє і мати. То ше ми, ми діти, якось не пухли були, а мама дуже пухла, аж по самий живіт ноги пухли. Так лопається шкура і вода біжить з ніг. Ходили на станцію, там замерзла картопля у вагонах, десь перевозили картоплю, намерзла. І ми вже ходили, вже не сварили нас, як ми ходили в ту картоплю, брали вже ту картоплю.

Як ви взнали, шо там ця картопля?

Як ми взнали? Люди, Господи, шо люди не знають? Шукали, хтось сказав з другого села. Ми ходили туди.

Ви пам’ятаєте як ви туди йшли, яка була погода? Як той вагон виглядав?

Було всього, хіба ми раз туди ходили. Ми ходили та й ходили, поки було. Її вивезли на поле, так вагони на поле здали по колії, а там викинули. Та ми ходили туди, брали. Далеко, кілометрів 7. Візьмем – я менше, мама більше та й позносим. А вона така вонюча, але така добра, смачні такі пампушки. Ми натрем її, пекли такі пампушки і їли. А потом їли, шо ми ше їли? Шо хоч їли. Вже як весна стала, вже картоплі нема, пішли в поле. А в полі шо є? Може квасолю якусь не зібрали, а ця квасоля померзла, стухла від сирості, не можна їсти. От картоплю мерзлу їли, можна було їсти, а от квасолю  не можна. Так на поле більш не йшли. Ходили ожереду трусили, купа соломи дуже велика. От як жнива зара не збирають солому, розкидають по полю і палят. А раніше клали ожереди – багато соломи, о та й люди ходили. Набереш соломи, на мішечок витрусиш, мо там впала якась зернинка. Цілий день трусиш, може стакан зерна натрусиш, то вже харашо. Вже прийшов додому, спражив, макогоном стер в макітрі і зварив куліш та й з’їв. Таке, Боже, голод – це дуже тяжка штука. Страшно геть згадувати. Люди… шо ж, нема шо… їли самі себе. У нас правда в колгоспі, вже був цей колгосп, позабирали в людей там коні, землю, ну все, шо було. А тоже ж їсти нема шо тваринам, вони здихали, їх вивозили на скотомогильник і то недалеченько, кілометрів три від села. Ходили туди, обрізали ці дохлі тварини, обрізали м’яко, приносили додому, порубали, котлети зробили, з’їли. І шо – і харашо, не вмерли, нє. Їли-їли, я сама їла таке, їли, батько ходив. Ми ще близько коло цвинтара жили, моя батьківщина. Та стояла капличка, така може як ця кімнатка. Туди, як хто вже помер, то де його діти? Не може ніхто викопати яму, то туди в капличку. То були такі люди, шо ходили обрізали геть цих людей мерших, тоже їли. Моя тітка, батькова сестра, то з’їла свого хлопчика, три роки було йому. Воно померло, каже, я не знаю. А вона прийшла до нас, а чи мама, чи батько питає її: «А де Саша, малий цей?». А вона й розказує: «Він помер» – «То де ти його діла, як він помер?» – «А я його порубала на куски, склала в ящик та й поставила в погребі» – «Та й шо він там в погребі?» – «А шо? Він вже помер, йому всьо равно, а я хочу їсти. Я звару собі кусочок та й з’їм». Але вона померла теж… Ну так вже як стало вже літо… але які люди не були, як тяжко не було, ходили на роботу, ходили і свої городи порали. Нема картоплі посадити – сіяли просо якесь. Сіяли, городи не пустували. А зараз скільки пустує землі, який росте бур’ян. Страшно і подумати. А тоді йшли. А в колгоспі шо платили… паличку, а шо паличка? Трудодень зветься. А на цей трудодень може в осінь шось там дадуть кіло якоїсь зерна. А колись, помню, ходили на буряки. Ну заробили, вигрузили, спололи, викопали, вигрузили, получилось сахар. Як ми його поділим? Ланка велика. Пачечкою від сірників, оце тобі пачечка ця, а це мені. Оце ми так заробляли.

А шо таке паличка, шо Ви кажете? Що це таке паличка, трудодні?
Ну це оплата за роботу, це звався трудодень. Ти відробив день, виконаю норму, шо тобі задали.

Я зрозумів, а шо таке паличка? Одну паличку дають тобі в руки?

На стіні висить такий табель,на стіні, всі люди виписані там. І от вечером чи на другий день ранком там є людина, яка ставе, що ти заробив за вчорашній день. От якшо повний трудодень, то палічка, ну а якщо не повни, то там вже на відсотки – ноль восємдесят відсотка чи скільки там. Це така палічка була. Та й тепер люди балакають, годи йдуть: «А шо ми тоді заробляли? Палички за день». Але ж робили, а сійчас, я вам скажу, дайте зара, шоб люди так ходили на роботу – не пайдут, дуже грамотні стали, не пайдут. Раньше йшли, трудились, прийде брігадір, каже жінка, в нас була така-во на зріст маленька… та й каже: «Ліза, йди сьогодні на роботу туди й туди» – «Іван, я така слаба, я йду в больницю» – «А ти… куди в больницю? Больниця замкана, жнива!». Немо чого в больницю йти. А зара шо –  не хачу і не пайду та й всьо. Красота-красота, зара добре жити, тільки вже нема коли.

В нас був такий хлопець, славний сусід недалечко. Ой, як зара його бачу, як він помер, від голоду помер. Та й шо… нести, а хто його донесе? Батько з матір’ю взяли на драбину поклали. Руки бовтаються, ноги бовтаються. Понесли Дмитра в капличку, а там може його хто з’їв. А бабка одна тоже, але це вже дальше від нас, через декілька вулиць, і ця бабка сидить на печі така як я, а може молодша. А виділяли з колгоспу одного чоловіка, шоб збирав трупи по селі, бо ж вмирали люди, то хто їх… засмердяться. Дали йому конячку, а він був без ноги, на костилях. Прийшов до цеї баби, но баба ше дихає, каже: «Аврам, куди ж ти мене тягнеш? Я ше ж дихаю» – «Це я ще за тобою завтра буду йти?». В той день забрав бабу живу до ями, але баба якось вона, я не знаю, чи він її одпустив, чи баба вибралась. Бо це ж так – накидають-накидають, сьогодні не засипають, бо ще завтра привезуть. Ну вона вилізла, десь сховалася, ше довго жила, да… Отакі були казуси всякі. А потом вже появився хліб. Бо ми нічого не хтіли, якби хоч хліб у нас був. Зара в мене сестра ця менша, вона нічого лишнього вам не купить, купить хліба, крупи, бутилку олії – всьо. Коли б мені, шоб хліб у хаті був, отак. А як брат у мене був такий малий, у нас жили на квартирі ( квартира була така величенька), там квартіранти були землеупорядчики і тей малий прийде під двері, стоїть жде, може йому хтось шось дасть. Вийде хазяйка: «Саша, шо тобі дати – хліба чи цукерка?». А він просить хліба: «Хліба дайте, хліба». Але помер, не дочекався. Ой, тяжко згадувати, хай більше такого не буде.

А як Ви думаєте, чого так сталося?

Ну я вам скажу, наче і врожай був, знаю, молотили і цього. Та й шо… приїжджали з сільської ради, там були такі активісти, як то кажуть, та й забирали, витрушували. Мо хтось десь сховав шось, мо мішечка закопав якого зерна, може хто… Знаю, там була бабка, ховала своє зерно у горщечках, (горшки були колись такі) у піч позакривала. Прийшли, забрали, висипали в мішок та й повезли. Зветься «червона валка» – хліб, заготовка хліба для держави. А люди остались без нічого. Каждий день, каждий… Уже вчора були, сьогодні знов прийшли.  То ви вчора були, чого ви вже сьогодні забрали, а мо дехто сховав.

А до вас приходили, Ви пам’ятаєте?

Приходили, аякже, приходили. А в нас не було шо ховати, не було. Шо в нас було… Добре, шо в нас батько поїхав, а тоді він приїхав.  А тоді була столиця Харков України, поїхав в Харків, привіз трохи продуктів. А потом прийшов до нас главний лікар нашої больниці , він строїв ту больницю. І він забрав батька на роботу туди. Там давали пайок, вже стали муки трохи давати, якоїсь крупи, зробили садік для дітей, ми там круглосуточно находились, вже нам було добре.

Баба Поля, а як Ви думаєте, то шо Вам помогло вижити? От Ви, троє дітей, мама…

Шо нам помогло вижити… сама не знаю, Господь Бог поміг. В нас не було ні знакомих, шоб нам могли хтось звідкісь підкинути, ні родичів. Та самі борсались. Я ж кажу, ходив батько на ту салатопка звалася, де звозили мерших, цих дохлих тварин, ходив, їли їх,ці тварини. Потом вже якось перелітували, а вже осінь, вже стала якась бараболя на городі, геть не бараболя, а просо ми посіяли, бо теї бараболі не було посадить. Отак якось вижили.

В школу Ви коли пішли?

Я пішла вовремя в школу, десь мені було років 8. Але шо, я  походила рік і не пішла. Я не мала в шо взутися, я не мала в шо вдягнутися. В нас були одні якісь чоботи на трох. Як я йду на двір, то сестра, брат сидять в хаті, бо вони не мають в шо взутися. Можуть вкрасти батька чоботи, як батько скинув. Та й покинула я школу.

А в батька які чоботи були?

Отакі ялові чоботи колись були, дьогтьом намащені, воняло на всю хату. Потом я вже собі подумала, я вже рік пропустила школу, ну думаю: «Ну всі ж ходять до школи, а я ж не ходю». Пішла осінню, почалося навчання, школа близько була. Нікому нічого не казала – ні батькові, ні матері. Пішла в клас до вчительки, кажу: «Я хочу в школу ходити» – «Хочеш, то ходи». В мене нічого не було – ні підручника, ні ручки. «То ходи». Ну я поседіла день, пішла другий, вона мені каже (була євреєчка така, Бася Євсєєвна звалася): «Як ти хочеш в школу, то треба ж мати те, те». Прийшла я додому, кажу матері, шо мені треба зошита, ручку, книжку. Мати каже: «Де я тобі візьму? Шо в мене гроші є? Я не маю за шо купити». Ну я думаю, як же мені купити. Пішла в погріб, набрала картоплі в торбинку. А  колись євреї торгували саме більше, пішла до одної, вона мала свою лавочку. Пішла, понесла цю бараболю. Вона мені дала зошита, ручку, шо там мені треба було, но книжки в мене не було, книжки. Це був другий клас. Я забула як та книжка звалася, знаю, шо буквар звався «До світла», а от читанка там звалась…

А чому «До світла»?

Ну, видно, із тьми до світла.

А малюнки пам’ятаєте, які були в букварі?

Вірші тільки помню з букваря, ше помню.

Які?

І так я ходила в ту школу…

А які вірші з букваря? Можете мені розказати?

Можу.

А розкажіть.

На якийсь празник ну нам роздають вірші казати дітям. Ну зараз же тоже роздают. Я собі получила такого в першому класі… Це я ше школу не кидала, не другий раз. Мені попався, пише «М’яч».  Ну стала на стільці: «М’яч. Мій дзвінкий веселий м’яч, тик уди подався в скач? Почекай, не тікай, каченяток не лякай! По двору женеш курчаток, аж пушинки з них летять. Ой, я з тобою у біду, мабуть, скоро попаду. Розіб’єш шибки в вікні, на горист тобі й мені». 

1. Місце запису: село Красна Слобідка Обухівського району Киїської області;
2. Дата запису: 07.03.2008 року;
3. Хто записав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Клименко Іван Кирилович, 1923 р.н., народився в селі Красна Слобідка Обухівського району Киїської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав в селі Красна Слобідка Обухівського району Київської області;

У мого діда було 10 гектарів землі, а ще до цього… Дід народився у дуже бідній сім’ї, не так уже й дуже бідній… Була конячка, була корівка, там вони в центрі села сім’я жила. І прийшов сюди в прийми до дівчини у сім’ю… І дівчина роботяща, і він роботящий. В їх було півтора гектара землі.

Це багато чи мало?

Це мало, звичайно. Для Київської області для степного района це мало, звичайно.

Скільки це буде по нашому, ми не знаємо гектари, а по сотках скільки?

Ну півтора гектара, то це 15 соток, в гектарі 10 соток, а якщо півтора гектара, то 15.

 Да, це не дуже багато.

Обоє були роботящі – і дід, і його дружина. І десь вже у восьмому році у його було 10 гекторів, прикуповував трохи, господарював хорошо, господарство було хороше. І він розділив цю землю так: моєму батьку Кирилу – 4 гектари, другому сину Устиму – 4 і собі залишив 2. І Кирило, це мій батько, і його брат Устим тоже роботящі, і дружини в них роботящі були. Вели харашо хазяйство і добре жили. Наприклад, у батька була оце ця хата стара, тоді вже була стара під час колгоспу, він вже мав будівельний матеріал і збирався строїть нову хату. Вона, якщо звернули увагу, то неправильно стоїть. На Україні парадний вхід всігда або на південь, або на захід, а в даному разі, бачите, вона на північ. Він хотів повернути цю хату. Там була клуня, величезна клуня. Напевно знаєте, що таке клуня. Це збіжжя завозять туда – снопи жита, пшениці, ячмінь, овес… і там ціпом молоть усю зиму в цій клуні, вона закривалася. Сюди ближче до хати був сарай один, а ще ближче амбар. Оце ця хата, тут погріб і там сарай. Отаке хороше  хазяйство, можна було жить, хазяйнувать і було всього достатньо.

Що це значить «було всього достатньо»?

Ну я маю на увазі, шо був хліб і було до хліба. Якшо була корова і двоє поросят різали на рік, були коні, були овечки, даже овечки. До колективізації тут  було багато овечок в селі, або 10, або хоть одна овечка обов’язково. І в нас були овечки. Кури були, гуси. Було в шо одітись. Це по фотографії видно, яку я показував. Я вважаю, що ці всі повністю потреби були задоволені…

А дід ким працював, чим займався?

Сільським господарством – орав, сіяв, збирав, молотив, залишав для себе, для коней, для корів, решту продавав. Приїжджали сюди євреї із Василькова і це вже конкретно з Василькова, це основні покупці були з Василькова. Там було таке товариство, яке поставляло сільськогосподарську продукцію, вірніше сільськогосподарський реманент. От він їм давав овес, це в основному овес, а одержував від них…

А коли прокидались? Дуже рано? Коли йшли на роботу?

Пам’ятаю, дуже добре пам’ятаю. В 6 годин ранку, літом в 6 годин ранку.

То вже на поле йшли?

Да, це вже по хазяйству. Це називалося «попорати» хазяйство – почистити, винести звідти гній, нагодувати, напоїти і збиратися на поле. А поле було в мого батька 4 гектари на віддалі трьох кілометрів від села. І вже йшли на відпочинок десь приблизно в 10, пів 11, а то й в 11.

Сюди до хати?

Ні, уже на відпочинок, уже спать. Уже вечером попорали, приїхали з поля, попорали коней, видоїли корову, нагодували, походили по хазяйству все. В 10, під 11 вже можна йти спать.

 Так вони так все життя вкаливали. Чому Ви кажете, що це було хороше життя? Ні газет, ні розваг, ні телевізора, ніякого культурного життя. Цілий день пахати – це хороше життя? В чому ж воно хороше?

Повністю задовольнялись потреби на той час, я мав на увазі на той час, тоді ж не було телевізорів. Це сьогодні неможливо відмовитись від електрики, телевізора, тої ж кави. А на той час це вважалося достатнім.

А які у вас розваги були?

Отут бігали кругом хати, у цурки грали, на вигон бігали.

А шо таке «цурки»?

Цурки? Це битка й цурка. Креслили коло, били по цурці, цурка підлітала вверх, били її дальше (це один), а другий там її шукав і кидав, це треба було його в це коло кинут из піску. Якщо кинув, значить він бере битку і б’є цурку, а якщо не вкинув, то ще раз б’ю цю цурку. Він бігає, шукає її і ше раз кидає до того часу, пока не вкине. Оце така дитяча гра була на той час.

А дід добрий був?

Добрий дід.

Не давав Вам як слід?

Ні. Справа в тому, що дід не пив і не курив, і батько мій не пив і не курив, і його брат, що жив тут по сусідству, ми майже в одному дворі, не пили і не курили. Добре відношення були в них в сім’ї і в нас.

А Ви пам’ятаєте, що в селах не було замків і ключів? Ніхто не крав нічого.

Безумовно. І в нас не було замків. Це якщо треба було кудись піти, нікого біля  хати не залишається, то такий колочок у скобу ставили і йшли, і могли десь бути цілий день. Якщо, наприклад, ідуть до церкви, всі ж ідуть до церкви, то колочок там встромить оце в цій хаті і в тих дверях колочок.

І ніхто нічого не крав?

Та ні в якому разі.

 Злодіїв не було як зараз?

Були, були, але це надзвичайна рідкість, надзвичайна. Це якщо десь у нашому селі  хтось в когось украв, то говорять про це рік. А потім прийшов колгосп, цей витвір, збіговисько шарлатанів.

Шо в один день?

Ні, не в один прийшов. Це спочатку була агітація, а спочатку плакати вішали: «Здавайте землю до колгоспу!», «Будемо працювати разом, здавайте тяглову силу», «Корів здавайте!».

А де ці плакати були?

Біля сільської ради, біля магазину чіпляли.

А що там намальовано було?

Нічого не було намальовано, були слова «Вступайте в колгосп». Але бажаючих не було. Бажаючих було там з десяток то це в цьому селі, як говорили, комнезами. В них своєї землі не було, вони в руках не лопати не тримали, ні волей, ні коси. Ледарі, п’яниці, картяжники, уже такий осередок, вони називалися совбєди – спілка незаможніх селян, їх називали. Ну пізніше, коли стало зрозуміло, шо селяни не хотят іти в колгосп…

Ваші батьки хотіли чи не хотіли?

Ні, ні в якому разі… Сталіну потрібна була робоча сила, він будував комунізм. Уже під час колективізації в нас все забрали – і клуню, і сарай один, і амбар, і другий сарай, половину хати відірвали тут. Це мені було 6 років. І забрали корову, коні забрали, то я вже пас корову сусідську, Григора. Отам він жив, там зараз двоповерховий будинок, в ньому живуть вчителі, а на тому місці Григор жив, Грицько. Я його корову пас у 6 років і гонив її за 3 кілометра від села. І бігав за нею босяком по стерні цілий день. За це мені давали пляшку пів літрову молока вранці, яку я брав з собою на поле. І ввечері давали під літра молока, яку я брав додому. Ну а це колективізація, ви розумієте, я хочу передати так, як я це розумію. Якщо одноосібник, то  до одноосібника треба йти і хліб купити в нього. Я маю на увазі зерно, тому шо держава має мати зерно, треба ж годувати і армію, лікарів, учителів, всіх інших хлібом годувати. Де його взяти? Треба взяти у селянина, а селянину треба заплатити, для селянина це коштує грошей і заплати ціну, яку скаже селянин. Це хлопотно, безумовно. Щоб позбавитись від цього, то вирішили організувати колгоспи. Забирати хліб нічого не варто у колгоспі. Намолотила молотарка на току, купу насипали, приїхали машини, забрали. На кожній машині транспарант «Хліб державі» і повезли в державу. Перші роки – це 27, 28, 29-ий рік, то трохи давали колгоспникам, причому не жито, не пшеницю, а ячмінь і овес, тому що жито і пшеницю везли в Німеччину, в основному в Європу, в основному в Німеччину.

 А звідки ви тоді знали?

Бо колгоспнику давали ячмінь і овес, 400 грам на трудодень.

Звідки Ви знали, шо це везуть в Європу тоді? Чи вже потім узнали про це?

Нє, тоді не знали, безумовно, тоді не знали.

Це Ви десь прочитали вже?

Да.

А пам’ятаєте, як розкуркулювали Ваших діда та бабу?

Пам’ятаю, а чому ж ні.

А коли це було – взимку, восени, літом?

Це було напротязі трьох років.

Це було поступово?

Це було поступово, напротязі трьох років. Були організовані бригади, їх називали «червона мітла», командував цьою бригадою отой путіловець і був ще Іван Федорович Кабанець (він пізніше був герой соціалістичної праці, пам’ятник йому там стоїть в центрі села) –  це він був начальник оперативного штабу Голодомору і член основним бригади, або головою цього комбєда був Семен Білошапка, його внук зараз голова сільської ради.

Непогано, хороші хлопці.

То значить, я ранше говорив, що кожний селянин мав якийсь борг перед державою – не здав м’яса, не здав молока, не здав картоплі, не здав жито, шо виростив на пшеницю. Він же ж розраховує на те, якщо він зібрав там пів копи пшениці на городі, то він вже розраховує, шо це для сім’ї треба, це треба змолоть дерть і худобу покормити, він тримав для себе. Значить заборгувався, за счот боргу їздила ця бригада «червона мітла», там підвід 5 чи 6 було на селі тут. Їх називали «червона мітла» від слова, тому що це червоний колір подобався чомусь комуністам чи тому що вони всі були у куркульських таких чимерках (їх називали) і підперезані червоними поясами, які я сьогодні бачив, і п’яні. Це якщо появилася там «червона мітла», то ми, всі діти, бігли на городи і там ховалися, де тільки можна було. Оце вони приїжджали, в кожного з них була залізна колінка, загострена вкінці. Це вони ходили кругом хати, дивилися, де рушена земля, чи не сховав колгоспник зерно в землю. Отут во під припічком колупали, може там шо замуровано, щоб забрати у счот боргу. А якщо вони нічого з продуктів не знаходили, то зрували замок із скрині і забирали одежу.

У вас забирали одежу?

Безусловно. Моя мама – це дочка того Зважая, що жив у кінці села, у його було 22 гектари, то у мами були хутро, ми їх називали хутро, це значить дубльонка сьогодні.

Кожух.

Кожухи такі були у мами. І звичайно хороша одежа і в батька була хороша одежа – кожухи, були чоботи, черевики – це все забирали. Не залишали ніякої квитанції, абсолютно. Забирали, звозили в центр села до колгоспу, а там розбирали між собою.

А куди це все скидали, на гарбарку?

На цей самий віз, яким приїзджали, звозили.

Добре, ви сиділи там на городах. Як ви знали, що вони вже поїхали? Ви спостерігали за ними?

Мама дивиться у вікно і кричить (оце вам такий випадок), кричить: «Бригада їде!» І вхватила якусь одежуну і каже: «Тікай на город!» А там ще стожок соломи стояв у нас. То я побіг на город і цю одежину сховав у цій соломі. Стою, дивлюся, бригадир, члени бригади ходять кругом, виносять одежу з хати, сіли й поїла. Я по цю одежину, виносю в хату, а то генсек, знаєте, це безрукавка така жіноча, дуже красива, оздоблено і тут зібрано на спині. Оце таке, оце таке я сховав. А другий раз приїхали, то мама мені кинула мій костюм, це мені перший раз в житті купили костюм – штани і піджачок.

Це для школи?

Да, це вже я готувався до школи. Це цей костюмчик кинули, то я побіг на город, а замітив мене Іван Часник, туди на центрі села жив. Догнав на городі, вдарив, я впав. Він взяв мій цей костюмчик, приніс сюди, підвода виїхала з села (до цього ше шось в нас забрали), підвода виїхала з села. А на другий день я в селі, вигон у нас називався. В кожному селі єсть вигон, а «вигон» це від слова виганяли корови, а з вигона постійні пастухи гнали їх на поле. То я на вигоні побачив сина другого члена цієї бригади Василя Паламара у своєму костюмі, він хизувався моїм костюмом. Оце вам таке розкуркулення.

Іван Кирилович, скажіть мені, будь ласка, а як пізніше, після війни вже, в часи радянської влади, ставилися до людей в селі, які розкуркулювали? Вони ж серед вас жили, правда?

Стосунки були надзвичайно натянуті, надзвичайно. Справа  в тому, що багато з них і майже всі, вони залишилися в окупації, розумієте. Коли відступала червона армія, то вони поховалися в очереті, в ліску поховалися. Прийшли німці – вони вийшли, таким чином чи у них завдання було залишитися чи вони відмовилися від мобілізації в армію і поховались. Оце на це я не можу прямо відповісти. Можливо хтось з них був по завданнях райкому залишений, але вони загинули під час окупації, німці їх постріляли. Вони були даже поліцаями. В нас в селі було 6 поліцаїв, 4 з них були це колишні комсомольці. Усі вони, коли відступали німці, відступили усі з німцями. Один залишився Іва, ім’я такі цікаве – Іва, це дядько мого двоюродного брата, Іва Терешковець залишився. Зайшли наші, польовий воєнкомат зібрав тих, хто повернувся з полону, а були такі, хто за ці роки підріс до призивного віку. Зібрали цих всіх 46 чоловік. Тут у центрі села районкомат. І оце цією через наш двір, через городи вивели їх на поле до Cимонової могили. Там була могила, козацька могила, такими могилами вкрита вся Україна. І в нас на полі була могила, її називали Симонова, тому шо сільського нашого селянина поле було біля цієї могили.

Місце запису: село Морозівка Міловський район Луганської області;

Дата запису: невідомо;

Хто записав: Коробка М.В.;

Респондент: Куркіна Євдокія Леонтіївна, 9 лютого 1923 р.н., народилася в селі Морозівка Міловський район Луганської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент прожтивала в селі Морозівка Міловський район Луганської області.

Сім’я складалась з 10 чоловік. У неї були батько, мати, 3 сестри і 4 брати. Вона була передостанньою дитиною в сім’ї. В сім’ї була корова, тому з голоду не вмер ніхто. Батько ще заробляв продукти харчування, так як був плотник, робив скрині, сундуки. Всі старші діти і батьки працювали в колгоспі за “паличку”, їм нічого не платили. Одного разу брати взяли з  собою в поле ступу, і натовкли там зерна, зварили супи. За це їх виключили з комсомолу, викликали батька, були у нього великі неприємності. Власті забирали за облігаціїї молоко, яйця, кожу із свині. Продукти харчування доводилося ховати, навіть закопувати, але їх шукали представники влади, знаходили і забирали. Але м’ясо не забирали. Коли була маленькою (8років), ходила з мамою в поле. Вона працювала з іншими жінками, а Євдокія Леонтіївна няньчила немовлят, колиски яких були прив’язані до воза. Вона їм давала замість соски пожований хліб з цукром і слідкувала, щоб вони не подавилися. В полі людям варили затірку. Влада нічого не давала. Вони продавали молоко і купували продукти харчування. З дубка зривали листя, сушили, товкли його і пекли оладі. Вродили у них картопля і буряк. Цього не забирали. В них померли сусіди, бо були ледачі. Ні в колгоспі ні на полі працювали не хотіли. Сусід, пухлий від голоду, вкрав у них на горищі кусок м’яса, який мати приховала для того, щоб взяти у роддом, з’їв його і через два дні помер. Його закопали в заброшеному погребі, просто загорнули і все. Голод 1946-47 був не такий страшний, тому що в колгоспі давали по 300 г хліба. А продукти у людей теж забрилали. Помирало людей багато, але тільки ті, хто не хотів працювати . Людей, що ховали проукти харчування заарештовували і додому не повертали. Колоски в полі зриати не давали, були охоронці,я к їх називали їздчиками. 

1. Місце запису: село Миколаївка Сумського район Сумської області;
2. Дата запису: 19.07.2005 року;
3. Хто записав: Глиненко Л. М.;
4. Респондент: Гончаренко Олександра Федорівна, 1916 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент прожтивала в селі Миколаївка Сумського район Сумської області;

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?

Пам’ятаю був голод, а як же.

Які на Вашу думку, причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забрала урожай влада?

Зерно вивозили, було хлібоставна так казали.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

На кожен двір була хлібоставна.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна?

Як здали хлібоставну, то кождий хова собі, щоб було що їсти.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Хтозна.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Було.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Ні, не мали зброю просто казали, кричали і люди віддавали.

Як люди боронилися?

Розказували, просили щоб не забирали, бо велика сім’я, як жити без іжи, але все марно – забирали.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ховали.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Скільки год пройшло, не пам’ятаю.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

І по три душі приходило і 5, забирали все.

Де можна було заховати продукти харчування?

У землі викопували ями і ховали.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали, через це люди і йшли в колгосп.

Збирали лише продукти харчування чи інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Не тільки їжу.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ходили, збирали і я ходила, їсти то треба було. Старались, щоб не бачили.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Поля охороняв об’їжчик, на коморах замки.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Ні, не хотіли їх заставляв голод та обіцянки.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Обіцяли, що буде краще жити.

Де переховували худобу, щоб забрати в колгосп?

Хто віддавав, бо не нічим було годувати, а у кого і забирали.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Вдень.

Скільки разів приходили до хати?

Не раз, разів 3.

Коли почали люди помирати з голоду?

Літом.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Забирали в дома, де їх забезпечували.

Хто не голодував у селі і чому?

Хтозна.

Хто зумів вижити?

Хто зміг прогодуватися.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Допомагали, родичі допомагали хто міг.

Які засоби вживали до виживання?

Їли, що могли, ходили в поле, в ліс, там шукали щось їстівне.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Родичі допомагали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Щавель, лобода, да і так яка травичка.

З яких дерев, рослин, вживали листя, кору в їжу?

Мати була в колгоспі кухаркою, приносила хліба, я була студенткою нам давали хліба, та так якої їжі, нас підгодовували.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ні такого не було.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Міняли, носили одіж і все що можна було виміняти, їздили в Росію, там такого голоду не було.

Чи був голод в містах?

Мабуть так.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Ні, не знаю. Багато людей тікали в город і по дорозі мерли, по дорозі всігда лежали померлі.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Ні, не було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Родичі хоронили.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Такого не було, ховали свої люди.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Таких місць не має.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, Зелені свята?

А хто його знає, може кожен собі і згадує.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Не знаю.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Так є, не знаю.

Чи вставлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Таких немає, усі лежать на кладбищі.

Чи знає молодь села про голод 1932-1935 р.р., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Мабуть знає, у школі учать. Дітям розповідала, а як же.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Держава забирала зерно, була засуха.

1. Місце запису: місто Житомир;
2. Дата запису: 16.05.2008 року;
3. Хто записав: Сергій Буковський, режисер
4. Респондент: Рубан Василь Іванович, 1920 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав в селі Болярка Житомирського району Житомирської області.

Як ви гадаєте, то все спеціально зробилося?

Як я можу гадати, коли насильно все забирали, я кажу, мак, хвасолю, картоплину, зерно – це особливо, все викачували. Банда, як тоді, комсомольська приходила, забирала все.

Так, а навіщо це було? Навіщо те було робить?

А я звідки знаю навіщо, щоб людей голодом поморить, я так щитаю, нашо його робили, оставить людей без продуктів, без нічого – це смерть. А грошей у людей не було, хліб в городі був, рублю дев’яносто кілограм, пожалуста, комерческій хліб був. Очередь була за три ночі, з вечора стаєш, до вечора не достоїшся, різали на куски його там, кілограм важили. Хліб був, грошей не було в людей. Роботи не було, в колгоспі ж не платили. Кажу, забирають хліб, весь викачують, змолотять, його забирають. Державі перша очередь була, а ви погано робили – вам нічого нема, трудодні.

А ви тоді один з одним розмовляли, ви якось думали над тим нащо це робити, щоб люди вмирали?

А коли ж я вмів ше в дєтстві балакать, я голодний такий був, як всі остальні, шукали, рискали, де можна шось поживитися. Зара в ноги вже артрит, не простив мені, чуть виходився болєзнь, бронхи не здорові.

А батьки між собою шось говорили?

Батько шо ж міг говорити. Батько такий же був нещасний, як і всі остальні батьки, шо батько міг говорити. Батько тоже помощь треба було, він інвалід. Єдина мати, яка спасала себе, нас і батька. Це четверо, такі ми ж підростали, великі були. Треба було чим же ж нас, ніде не робили. Ну я там корову пас, то молока четвертушку налляє мати.

Скажіть, ось ви питали, чого ми зараз тільки згадали про той голод, скільки років пройшло, а ви скажіть, ви ж були секретарем в колгоспі.

Я в сільраді був.

В сільраді… ви можете сказати, чому раніше не розмовляли про голод?

Та його забули вже.

Забули чи хотіли забути?

Та навєрно, і забули вже, вже ніхто не звертав уваги, був там голод. Пройшло время, це ж десятки років.  Хто там міг вже, ну розговорюють «В 33-ім помниш», «помню», на цьому і успокаюювалися. Не було такої потреби в цьому ділі. Вже добре було, вже хліб появився, наївся хліба, вже людині нічого не треба. Людині ситій, нормально людині.  А голодний… скільки повбивали в нас, там за відро картоплі зарубав його прийшов, той всіх повирізали, там пооставалися діти каліти, ще одна там осталася, десь в Некрошах, якщо не померла. Їх половили, ну вони не вернулися з тюрми, а де вони ділися. Ну діло в том, шо було.

Діти-каліки пооставалися, бо їх різали?

Ну підрізав, вирізав сім’ю, десь ножом пурнув малу дитину, вона осталася в живих, осталася калікою, десь нога, там жінка була з ногою. Так і хромає зараз, я вже не знаю чи вона жива, вже її тоже, навєрно, за сємдісят.

А хто вирізав?

Свої.

Нашо?

Ті которі голодні з села, ті і вирізали, організовувалися, крали корови, крали шухлі, літом було, шо в коморі було, все находили, крали. Де ж міг вижити.

Люди лихішими ставали від голоду?

Люди вже ніякими не ставали. Він голодний був, він вже нічого не міг орієнтіроватися, вже ждав конца свого. А шо толку, шо ти будеш злий чи не злий, хто тобі шо поможе, ніхто не поміг не сільрад, не колгосп нічого. То в колгоспі вже літом, оце трава вже всіяла, то це я бігав в колгосп, там юшку давали, сіно перегортати, перетрасати. Бо ше не повнолітній, то ше роботи не давали в колгоспі. Таке, знаєте, не переживши, все не перескажеш. Ужас був, як для того часу. Але люди ж перенесли, хто міг вижив, хто помер.

Але ж ставали піонером, комсомольцем?

А як же, в першу очередь, тоді ж таке було, піонер, потом комсомол, бо іначе тебе ж поважать не будуть. Як то шо ти не піонер, то чо ти не піонер, значить ти шось погане, чи дисципліна в школі погана. В піонери ж не приймали таких тоже. Треба, шоб був дисциплінований, шоб вчився належно. Комсомольці вже були, шоб менше п’янстував, таке було настроєнія. А зараз це діло вже пройшло.

Так ви хотіли бути комсомольцем?

Хотів, не хотів, но в армію, ти обязан бить комсомольцем. Хто чуть розбагатів, то на Соловки одправили, розкулачили, гроші пропили в сільраді, секретара вбили. Голова такий був, це років три чи чотири, як помер.

А ви вважаєте, зараз можлива така ситуація?

Вполнє. Не дадуть хліба, в людей немає, землю нічим обробить. Німець зробив же менше шкоди, чим оці усі. Вся земля не засіяна. Там два магнати землю взяли, то сіють гарбузи і ці ягоди, клубніку. Остальне обробить нічим же. За соту взирає, шо має хто коняку – 10 гривень. Осьо заплатив більше 600 гривнів, шо це маю двадцять сотих всього землі, я більше не брав. Я за ці гроші, то купив би на базарі, мені мішок на цілу зиму одному хватає картошки, я її не очінь то і їм.

Свято яке-небудь пам’ятаєте, як святкували?

Ну Паску святкували нормально, святили, ходили, до церкви, з церкви приходили, все було нормально. По-церковному було.

А день народження справляли?

День народження я не знав, пока я в армію не пішов, я не знав коли в мене день народження. Ніхто його не справляв і понятія не було, це зараз не встигла дитина родитись, як йому вже 10-ть цих заповідей читають і собирають сотню гостей. Дитина, каже, молока не напилася, а напоїли тільки цих гостей. Не було тоді, тоді поняття не було, шо таке день народження.

Такого свята не було?

Не було такого свята і ніхто не знав. Мій батько вмер і не знав, коли він родився. А я хтів акт його запісі найти і не найшов. Тоді не було цього понятія, шо таке день народження.

А які свята ви пам’ятаєте?

Ну які свята Різдво, Пасха, Троїця, отакі свята собі були. Основні це Різдво і Пасха. Не могли діждатися, коли мати напече коржиків солодких, там булку спече на Різдво і на цеє, яйце крашене з’їсти. Це зараз каждий день це свято.

А тоді комуністи ж справляли перше травня?

А, ну такі, то це обов’язково було.

Вони заставляли святкувати таке?

Ну а як же, то райком партії то все діло організовував. Було свято, це обов’язково октябирське було, жовтневі ці свята, первомайські свята це обов’язково. Ішли шествіям, оркестром, походом. Оркестр свій в селі був, це збиралися на площі і марширували там вулицями з оркестром. Це все було.

А на весні 33-го теж перше травня було?

Тоді нікому не було ходить, тоді не було його, не помню я цього діла. Хто ж тоді міг піти, як всі голодали, ходить не можна було. Не було в 33-му. А такі, перед 33-ім помню було і після 33-го, 4-ий, 5-ий вже ходив в 6-7-ий клас і це вже було обов’язковим святом.

А ви б хотіли забути?

Ну як ти його забудеш, як воно було наяву і в мозгах опечаталося, споминаєш інший раз, як воно було. Шо ж ти забудеш, забувай, хто тобі мішає.

А ви своїм дітям розповідали?

А мої діти поняття вже не мають. Це ви видумуєте, каже. В мене дочки розкажи, «це ви видумуєте, такого не могло буть». Даже про війну вітчизняну розказуєш, «шо ти там видумуєш», вже не знають вони шо це таке. Кінофільмов не хочуть дивитися про війну, там Сталінградську битву чи там Корсунь-Шевченківську і ці всі. Це ж було наяву і там показано правдивість. Все це забувається, це так вони помнять, як ми помним революцію, Наполеонівську війну, отаке відчуття.

А ви вважаєте це треба забути?

Я вважаю, шо треба помнити, особєно цюю війну, поколіннями, яка вона була страшна, як люди ждали сердечно цеї перемоги.

Скажіть, а де страшніше на войні чи в голод?

І там страшно, і там страшно. На войні страшно то шо ти мінутую там живеш, а там живеш і не знаєш, коли вмреш, розложився живйом, шо ти не можеш собою владать. Страшно там, і страшно там. На війні страшно йдеш і ти нічо не соображаєш, там мозги на війні не роблять, особєно коли там десь собитіє, шо треба лікідіровать шось, вже йдеш обоманяний, всьо. Шо ти, стріляй, пріказ єсть пріказ, виконуєш, хто шо тобі командує. Так як на війні.

Скажіть, ви прожили таке довге життя, а скажіть наступному поколінню що вони повинні пам’ятати?

Вони повинні пам’ятати то, шо написано в історії, про Вітчизняну війну повинні пам’ятати і повинні не забувати про голод, як це воно вже піднято на речах, шо страшніше смерті голодом немає. Там щолкула пуля ти й не ущутиш, а то вмираєш сознатєльно. Так що повинно покоління це помнить.  Ну зараз розкошно живуть, шо там казать.

Так, а що зробить треба, шоб помнить?

Так а шо ти їм зробиш, мозги другі ж не вставиш. Вона не хоче помнить і не хоче знать, і шо ти її розказуєш, це всьо ти брешеш, це ти видумуєш, такого не могло буть. Ну ніхто ж не вірить, в тому числі, і ви не можете вірити. Тому шо ви не знаєте, ви не бачили. Ви тоже так туманно його представляєте, як це воно могло бути. Так же ж.

1. Місце запису: село Миколаївка Сумського району Сумської області;
2. Дата запису: 19 липня 2005 року;
3. Хто записав: Глиненко Л. М.;
4. Респондент: Гончаренко Олександра Федорівна, 1916 р.н., народилася в селі Миколаївка Сумського району Сумської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Миколаївка Сумського району Сумської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

 Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?

Пам’ятаю був голод, а як же.

Які на Вашу думку, причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забрала урожай влада?

Зерно вивозили, було хлібоставна так казали.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

На кожен двір була хлібоставна.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна?

Як здали хлібоставну, то кождий хова собі, щоб було що їсти.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Хтозна.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Було.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Ні, не мали зброю просто казали, кричали і люди віддавали.

Як люди боронилися?

Розказували, просили щоб не забирали, бо велика сім’я, як жити без їжи, але все марно – забирали.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ховали.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Скільки год пройшло, не пам’ятаю.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

І по три душі приходило і 5, забирали все.

Де можна було заховати продукти харчування?

У землі викопували ями і ховали.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали, через це люди і йшли в колгосп.

Збирали лише продукти харчування чи інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Не тільки їжу.

Що таке закон про “П’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Ні, не чули.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ходили, збирали і я ходила, їсти то треба було. Старались, щоб не бачили.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Поля охороняв об’їжчик, на коморах замки.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Ні, не хотіли їх заставляв голод та обіцянки.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Обіцяли, що буде краще жити.

Де переховували худобу, щоб забрати в колгосп?

Хто віддавав, бо не нічим було годувати, а у кого і забирали.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Вдень.

Скільки разів приходили до хати?

Не раз, разів 3.

Коли почали люди помирати з голоду?

Літом.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Забирали в дома, де їх забезпечували.

Хто не голодував у селі і чому?

Хтозна.

Хто зумів вижити?

Хто зміг прогодуватися.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Допомагали, родичі допомагали хто міг.

Які засоби вживали до виживання?

Їли, що могли, ходили в поле, в ліс, там шукали щось їстівне.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Родичі допомагали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Щавель, лобода, да і так яка травичка.

З яких дерев, рослин, вживали листя, кору в їжу?

Мати була в колгоспі кухаркою, приносила хліба, я була студенткою нам давали хліба, та так якої їжі, нас підгодовували.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ні, такого не було.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Міняли, носили одіж і все що можна було виміняти, їздили в Росію, там такого голоду не було.

Чи був голод в містах?

Мабуть так.

Чи знаєте Ви, що таке “торгсін”?

У місті мабуть було легше, там була робота, робочим давали їсти.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Ні, не знаю. Багато людей тікали в город і по дорозі мерли, по дорозі всігда лежали померлі.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Ні, не було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Родичі хоронили.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Такого не було, ховали свої люди.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Таких місць не має.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, Зелені свята?

А хто його знає, може кожен собі і згадує.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Не знаю.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Так є, не знаю.

Чи вставлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Таких немає, усі лежать на кладбищі.

Чи знає молодь села про голод 1932-1935 р.р., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Мабуть знає, у школі учать. Дітям розповідала, а як же.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Держава забирала зерно, була засуха.

1. Місце запису: село Бездрик Сумського району Сумської області;
2. Дата запису: 26 липня 2005 року;
3. Хто записав: Шаповал Тетяна Миколаївна, секретар Бездрицької сільської ради Сумського району Сумської області;
4. Респондент: Супрун Марія Семенівна, 1925 р.н., народилася у селі Бездрик Сумського району Сумської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Бездрик Сумського району Сумської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?

Да.

Які на Вашу думку, причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забрала урожай влада?

Може було зроблено іскуствений.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

Відбирали, тільки я не помню хто.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна?

Ні.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Ні.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

У нас нічого було зернового.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

У нас продуктів для ховання не було.

Де можна було заховати продукти харчування?

Люди ховали продукти в землю.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Да.

Збирали лише продукти харчування чи інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Не помню.

Що таке закон про “П’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Чула, судили людей за те, що хтось у полі вкраде.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не разрешали.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Сторожі.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Був радгосп, люди робили там. За гроші (копійки).

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Ніхто нікого не примушував.

Де переховували худобу, щоб забрати в колгосп?

Не знаю.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Дньом.

Скільки разів приходили до хати?

Може приходили я не помню.

Коли почали люди помирати з голоду?

В 1933 році, був такий случай, у селі був чоловік, який вивозив померлих людей і хоронив. Були серед них люди, які не ходили слабі, але ще живі. Він їх теж вивіз, хоча говорили, що ще живі, а він каже – мені хліба дадуть за тебе.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Дітей спасали від голоду.

Хто не голодував у селі і чому?

Та всі пошти голодували, у нас, усі робочі були, всім тяжко було.

Хто зумів вижити?

Хто працював, хто як зумів, хто лободою кормився, брагу носили, могешки пекли, був спиртовий завод.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Бог його знає, нічим ділиться, люди робили за гроші, купити було нічого.

Які засоби вживали до виживання?

Їли лободу, їли що прийдеться, полугу збирали кулятину – траву.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Нє.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Вишню.

З яких дерев, рослин, вживали листя, кору в їжу?

Та хтосьо.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Там таких не було.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

У місто не їздили, далеко дуже.

Чи був голод в містах?

А Бог його знає.

Чи знаєте Ви, що таке “торгсін”?

Чула, не знаю що це таке.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Ті, що наймалися на сезонну роботу.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Ні, не було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Якась була яма, а де вона не знаю.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Давали тому, хто збирав і хоронив – хліб.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Ні.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, Зелені свята?

Ні.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Минулось і забулось.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Правителі мабуть винні, а хто ж, вони ж цим усім керували, розпоряджалися.

1. Місце запису: село Бездрик Сумського району Сумської області;
2. Дата запису: 26.07.2005 року;
3. Хто записав: Шаповал Тетяна Миколаївна, секретар Бездрицької сільської ради Сумського району Сумської області;
4. Респондент: Удовенко Марія Павлівна, 1920 р.н., народилася у селі Бездрик Сумського району Сумської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Бездрик Сумського району Сумської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?

Да.

Які на Вашу думку, причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забрала урожай влада?

Забирала врожай влада, ну не у всих.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

Виконавці забирали продукти.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна?

Хтозна.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Документів не було, спорилися, не давали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Ні, ну спорилися, не давали.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Не помню.

Як люди боронилися?

Ховали, у кого було зерничко, картошечка, у ями закопували. У нас, у Бездрику не дуже голодували, того шо у нас був завод, шось тай принесуть.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Можна, приховували, у нас була яма закопана зерна, картошки, ми голоду не бачили в 1933 р. Батько мій воспитував трьох (сирот братових дітей) корову у нас забрали.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Лазили виконавці шукали скрізь. Не помню як їх звали, свекор мій лазив, коров тіг, активістами були, вони померли.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

До нас приходили за коровою (одну забрали). Скільки їх було – не помню.

Де можна було заховати продукти харчування?

Закопували в землю.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Да, бо у колхозі їжу варили.

Збирали лише продукти харчування чи інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Продукти, худобу.

Що таке закон про “П’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Не чула.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Збирали люди, чи дозволяли чи ні, але люди збирали.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Сторожа були такі, я уже і забула, хто у нас був.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Та і хотіли, і не хотіли, та треба було іти.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Та хтозна, чи заставляли, а десь робить треба, коней позабирали, молотарну, плуги, борони, все на світі.

Де переховували худобу, щоб забрати в колгосп?

Ніде не ховали, забрали так забрали.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Дньом.

Скільки разів приходили до хати?

Раз, корову забрали.

Коли почали люди помирати з голоду?

У 33-ому.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Ніхто нічого не допомагав.

Хто не голодував у селі і чому?

Ті хто робив та жив зажиточно.

Хто зумів вижити?

Хто робив той і вижив, а хто жив одним дньом той і голодував.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Бог його зна, хто там ділився, каждий жив для себе, аби не вмерти.

Які засоби вживали до виживання?

Робили, їли разну траву, бур’ян.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Яка там допомога, жили каждий для себе, аби не вмерти.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Крапиву, изиренцю, лободу.

З яких дерев, рослин, вживали листя, кору в їжу?

Акація, липа.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ніяких.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Купувать було нізашо.

Чи був голод в містах?

Та хтозна, воно мене не інтересувало.

Чи знаєте Ви, що таке “торгсін”?

Ні, а шо це таке?

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

У нашому селі не дуже багато в 1933 году, в 47-ому – багато померло.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Ні, Боже сохрани.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладбищі, дома.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Та хто там їм платив, раніше помогали безплатно, це тепер за все платять.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Ні.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, Зелені свята?

Та хто їх поминає?

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Ні.

Чи вставлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ні.

Чи знає молодь села про голод 1932-1935 р.р., зокрема, чи розповідали.

Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Да, я своїм розказувала.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Влада, іскуствєнний голод.

1. Місце запису: село Степанівка Сумського району Сумської області;
2. Дата запису: 25 липня 2005 року;
3. Хто записав: Басенко Тетяна Олександрівна;
4. Респондент: Басенко Марія Іванівна, 1927 р.н., народилася в селі Степанівка Сумського району Сумської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Степанівка Сумського району Сумської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Баленко,тільки їй все то мало було.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Урожай вроді був тільки забирала влада.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Актівісти.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Не помню.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Ні нічого не показували, боялись питань, бо могли побити.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Обіжали, били,висилали на Стибір.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Приходили з отрядами з винтовками.

Як люди боронились?

Ні люди не боролись, боялись щоб не побили.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ніяк було сховать, і в погріб лізли, комору, хто закопував так одкопували.

Хто і як шукав заховані харчі?

Ходили по двору з ковіньками ширяли землю, одкопували і забірали.

Скільки їх приходило до хати?

По несколько человек ходили.

Де можна було заховати продукти харчування?

Подіте ніде, ну можно в землю, так і те доставали.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Ходили в колхозіз казанками давали якусь юшку.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Забирали худобу, в багатих людей брали де краще з сундуків.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

за п’ять колосків судили й били, сажали.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні, не дозволяли.

Хто охороняв поля і комори?

Об’єзчики, дурного вибірають, щоб бився, звери були.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Ні, ніхто не хотів іти.

Чи змушували йти людей в колгосп і як?

Да, одбірали землю, вози, худобу, коней.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колхоз?

Ні, ніде де сховати.

В який час ходили забирати у людей зерно?

І ноччю, і днем приходили.

Скільки разів приходили до хати?

По декілька раз.

Коли почали люди помирати від голоду?

В 1933 року мерли.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Нікуди не отравляли, в селі був (незрозуміле слово) і там були діти без батьків, годували.

Хто не голодував в селі і чому?

Хто сильніший був,та шустрий, багатий та до влади ближче стояв.

Хто зумів вижити?

Кому повезло.

Чи допомагали люди одне одному у виживані від голоду, чи ділилися продуктами?

Ні, не допомагали, кожне сами за себе впаде було хтось умре, переступлять і йдть далі.

Які засоби вживали до виживання?

Іли все підряд.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Ні, не мали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Бур’яни, лобода, лина, лопух.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

З липи, вишня.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Горобців, голубів, собак.

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

Можно було тільки если було шо мінять.

Чи був голод в місті?

Буві в городі тільки не такий, робочих годували лучше.

Чи знаєте Ви що таке “Торгсін”?

Не знаю.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Дуже багато.

Чи відомі випадки людоїдства?

В село Луциківка одна жінка задушила і з’їла маленьку дитину.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Люди хоронили як не противна людина так гроб робили, а як вредна – за рук і ноги і в яму.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Ні, не платили.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Не знаю.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Ні не поминають, позабували вже всіх.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Не знаю.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Є церква, до московського патріархату.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Не знаю може де й поставили.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Я розказувала дітям, онукам.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Тих хто забірав хліб.

1. Місце запису: село Степанівка Сумського району Сумська області;
2. Дата запису: 24 липня 2005 року;
3. Хто записав: Рябуха Надія Олексіївна, бібліотекар;
4. Респондент: Гливна Анастасія Яківна, 17 квітня 1926 р.н., народилася у селі Степанівка Сумського району Сумської області. 

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Степанівка Сумського району Сумської області. 

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Да.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Урожай забрала влада.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Не помню.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Не помню.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Ні, не мали.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Висилали в 1993 році.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Так мали.

Як люди боронились?

Ніяк.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Закопували.

Хто і як шукав заховані харчі?

Щупом ходили тикали по двору шукали зерно.

Скільки їх приходило до хати?

Багато.

Де можна було заховати продукти харчування?

В землю, если не найдуть.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Батьків годували в сохвозі, дітей в садіку.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Забирали все – свиней, корову,одяг,скрині.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Садили за п’ять колосків.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні, не дозволяли.

Хто охороняв поля і комори?

Охоронці.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Ні.

Чи змушували йти людей в колгосп і як?

Забирали майно і треба було іти в колхоз.

В який час ходили забирати у людей зерно?

І днем і ноччю.

Скільки разів приходили до хати?

По декілька раз могли приходить.

Коли почали люди помирати від голоду?

В 1933 році.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Були в приютах.

Хто не голодував в селі і чому?

Хто був при владі.

Хто зумів вижити?

Хто був сильніший.

Чи допомагали люди одне одному у виживані від голоду, чи ділилися продуктами?

Не дуже.

Які засоби вживали до виживання?

Іли все що можна, міняли речі на продукти.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Ні.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Лепеху, лободу, крапиву, ягоди, рогозу.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Листя з липи.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Голуби, голубці, коти, собаки.

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

Можно.

Чи був голод в місті?

Був.

Чи знаєте Ви що таке “Торгсін”?

Ні.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Багато.

Чи відомі випадки людоїдства?

Не знаю.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладовищі, в садках, на городі.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Ні.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Не знаю.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Ні.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Ні.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Є, до московського.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Не знаю.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Розповідала людям.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Ту владу.