- Місце запису: місто Житомир;
- Дата запису: 16.05.2008 року;
- Хто записав: Сергій Буковський, режисер
- Респондент: Рубан Василь Іванович, 1920 р.н.;
- Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;
Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав в селі Болярка Житомирського району Житомирської області.
Як ви гадаєте, то все спеціально зробилося?
Як я можу гадати, коли насильно все забирали, я кажу, мак, хвасолю, картоплину, зерно – це особливо, все викачували. Банда, як тоді, комсомольська приходила, забирала все.
Так, а навіщо це було? Навіщо те було робить?
А я звідки знаю навіщо, щоб людей голодом поморить, я так щитаю, нашо його робили, оставить людей без продуктів, без нічого – це смерть. А грошей у людей не було, хліб в городі був, рублю дев’яносто кілограм, пожалуста, комерческій хліб був. Очередь була за три ночі, з вечора стаєш, до вечора не достоїшся, різали на куски його там, кілограм важили. Хліб був, грошей не було в людей. Роботи не було, в колгоспі ж не платили. Кажу, забирають хліб, весь викачують, змолотять, його забирають. Державі перша очередь була, а ви погано робили – вам нічого нема, трудодні.
А ви тоді один з одним розмовляли, ви якось думали над тим нащо це робити, щоб люди вмирали?
А коли ж я вмів ше в дєтстві балакать, я голодний такий був, як всі остальні, шукали, рискали, де можна шось поживитися. Зара в ноги вже артрит, не простив мені, чуть виходився болєзнь, бронхи не здорові.
А батьки між собою шось говорили?
Батько шо ж міг говорити. Батько такий же був нещасний, як і всі остальні батьки, шо батько міг говорити. Батько тоже помощь треба було, він інвалід. Єдина мати, яка спасала себе, нас і батька. Це четверо, такі ми ж підростали, великі були. Треба було чим же ж нас, ніде не робили. Ну я там корову пас, то молока четвертушку налляє мати.
Скажіть, ось ви питали, чого ми зараз тільки згадали про той голод, скільки років пройшло, а ви скажіть, ви ж були секретарем в колгоспі.
Я в сільраді був.
В сільраді… ви можете сказати, чому раніше не розмовляли про голод?
Та його забули вже.
Забули чи хотіли забути?
Та навєрно, і забули вже, вже ніхто не звертав уваги, був там голод. Пройшло время, це ж десятки років. Хто там міг вже, ну розговорюють «В 33-ім помниш», «помню», на цьому і успокаюювалися. Не було такої потреби в цьому ділі. Вже добре було, вже хліб появився, наївся хліба, вже людині нічого не треба. Людині ситій, нормально людині. А голодний… скільки повбивали в нас, там за відро картоплі зарубав його прийшов, той всіх повирізали, там пооставалися діти каліти, ще одна там осталася, десь в Некрошах, якщо не померла. Їх половили, ну вони не вернулися з тюрми, а де вони ділися. Ну діло в том, шо було.
Діти-каліки пооставалися, бо їх різали?
Ну підрізав, вирізав сім’ю, десь ножом пурнув малу дитину, вона осталася в живих, осталася калікою, десь нога, там жінка була з ногою. Так і хромає зараз, я вже не знаю чи вона жива, вже її тоже, навєрно, за сємдісят.
А хто вирізав?
Свої.
Нашо?
Ті которі голодні з села, ті і вирізали, організовувалися, крали корови, крали шухлі, літом було, шо в коморі було, все находили, крали. Де ж міг вижити.
Люди лихішими ставали від голоду?
Люди вже ніякими не ставали. Він голодний був, він вже нічого не міг орієнтіроватися, вже ждав конца свого. А шо толку, шо ти будеш злий чи не злий, хто тобі шо поможе, ніхто не поміг не сільрад, не колгосп нічого. То в колгоспі вже літом, оце трава вже всіяла, то це я бігав в колгосп, там юшку давали, сіно перегортати, перетрасати. Бо ше не повнолітній, то ше роботи не давали в колгоспі. Таке, знаєте, не переживши, все не перескажеш. Ужас був, як для того часу. Але люди ж перенесли, хто міг вижив, хто помер.
Але ж ставали піонером, комсомольцем?
А як же, в першу очередь, тоді ж таке було, піонер, потом комсомол, бо іначе тебе ж поважать не будуть. Як то шо ти не піонер, то чо ти не піонер, значить ти шось погане, чи дисципліна в школі погана. В піонери ж не приймали таких тоже. Треба, шоб був дисциплінований, шоб вчився належно. Комсомольці вже були, шоб менше п’янстував, таке було настроєнія. А зараз це діло вже пройшло.
Так ви хотіли бути комсомольцем?
Хотів, не хотів, но в армію, ти обязан бить комсомольцем. Хто чуть розбагатів, то на Соловки одправили, розкулачили, гроші пропили в сільраді, секретара вбили. Голова такий був, це років три чи чотири, як помер.
А ви вважаєте, зараз можлива така ситуація?
Вполнє. Не дадуть хліба, в людей немає, землю нічим обробить. Німець зробив же менше шкоди, чим оці усі. Вся земля не засіяна. Там два магнати землю взяли, то сіють гарбузи і ці ягоди, клубніку. Остальне обробить нічим же. За соту взирає, шо має хто коняку – 10 гривень. Осьо заплатив більше 600 гривнів, шо це маю двадцять сотих всього землі, я більше не брав. Я за ці гроші, то купив би на базарі, мені мішок на цілу зиму одному хватає картошки, я її не очінь то і їм.
Свято яке-небудь пам’ятаєте, як святкували?
Ну Паску святкували нормально, святили, ходили, до церкви, з церкви приходили, все було нормально. По-церковному було.
А день народження справляли?
День народження я не знав, пока я в армію не пішов, я не знав коли в мене день народження. Ніхто його не справляв і понятія не було, це зараз не встигла дитина родитись, як йому вже 10-ть цих заповідей читають і собирають сотню гостей. Дитина, каже, молока не напилася, а напоїли тільки цих гостей. Не було тоді, тоді поняття не було, шо таке день народження.
Такого свята не було?
Не було такого свята і ніхто не знав. Мій батько вмер і не знав, коли він родився. А я хтів акт його запісі найти і не найшов. Тоді не було цього понятія, шо таке день народження.
А які свята ви пам’ятаєте?
Ну які свята Різдво, Пасха, Троїця, отакі свята собі були. Основні це Різдво і Пасха. Не могли діждатися, коли мати напече коржиків солодких, там булку спече на Різдво і на цеє, яйце крашене з’їсти. Це зараз каждий день це свято.
А тоді комуністи ж справляли перше травня?
А, ну такі, то це обов’язково було.
Вони заставляли святкувати таке?
Ну а як же, то райком партії то все діло організовував. Було свято, це обов’язково октябирське було, жовтневі ці свята, первомайські свята це обов’язково. Ішли шествіям, оркестром, походом. Оркестр свій в селі був, це збиралися на площі і марширували там вулицями з оркестром. Це все було.
А на весні 33-го теж перше травня було?
Тоді нікому не було ходить, тоді не було його, не помню я цього діла. Хто ж тоді міг піти, як всі голодали, ходить не можна було. Не було в 33-му. А такі, перед 33-ім помню було і після 33-го, 4-ий, 5-ий вже ходив в 6-7-ий клас і це вже було обов’язковим святом.
А ви б хотіли забути?
Ну як ти його забудеш, як воно було наяву і в мозгах опечаталося, споминаєш інший раз, як воно було. Шо ж ти забудеш, забувай, хто тобі мішає.
А ви своїм дітям розповідали?
А мої діти поняття вже не мають. Це ви видумуєте, каже. В мене дочки розкажи, «це ви видумуєте, такого не могло буть». Даже про війну вітчизняну розказуєш, «шо ти там видумуєш», вже не знають вони шо це таке. Кінофільмов не хочуть дивитися про війну, там Сталінградську битву чи там Корсунь-Шевченківську і ці всі. Це ж було наяву і там показано правдивість. Все це забувається, це так вони помнять, як ми помним революцію, Наполеонівську війну, отаке відчуття.
А ви вважаєте це треба забути?
Я вважаю, шо треба помнити, особєно цюю війну, поколіннями, яка вона була страшна, як люди ждали сердечно цеї перемоги.
Скажіть, а де страшніше на войні чи в голод?
І там страшно, і там страшно. На войні страшно то шо ти мінутую там живеш, а там живеш і не знаєш, коли вмреш, розложився живйом, шо ти не можеш собою владать. Страшно там, і страшно там. На війні страшно йдеш і ти нічо не соображаєш, там мозги на війні не роблять, особєно коли там десь собитіє, шо треба лікідіровать шось, вже йдеш обоманяний, всьо. Шо ти, стріляй, пріказ єсть пріказ, виконуєш, хто шо тобі командує. Так як на війні.
Скажіть, ви прожили таке довге життя, а скажіть наступному поколінню що вони повинні пам’ятати?
Вони повинні пам’ятати то, шо написано в історії, про Вітчизняну війну повинні пам’ятати і повинні не забувати про голод, як це воно вже піднято на речах, шо страшніше смерті голодом немає. Там щолкула пуля ти й не ущутиш, а то вмираєш сознатєльно. Так що повинно покоління це помнить. Ну зараз розкошно живуть, шо там казать.
Так, а що зробить треба, шоб помнить?
Так а шо ти їм зробиш, мозги другі ж не вставиш. Вона не хоче помнить і не хоче знать, і шо ти її розказуєш, це всьо ти брешеш, це ти видумуєш, такого не могло буть. Ну ніхто ж не вірить, в тому числі, і ви не можете вірити. Тому шо ви не знаєте, ви не бачили. Ви тоже так туманно його представляєте, як це воно могло бути. Так же ж.