1. Місце запису: місто Київ;
  2. Дата запису: 06.03.2008 року;
  3. Хто записав: Сергій Буковський, режисер;
  4. Респондент: Ткачук Поліна, 27 липня 1921 р.н.;
  5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

В якому році Ви народилися?

Народилася? В 21-му році, в 21-му році… 27-го липня.

А господарство яке у вас було?

Ну яке, я вам скажу, тоді до часів колективізації я не помню того господарства, яке там воно було. Мо були який кабанчик, мо була яка курка, корову помню, чорна стояла. А так більше ніякого.

А корову як звали, пам’ятаєте?

Не помню, не помню. Я була мала ще. Може мені було років 5. Помню хату будували нову. В нас була маленька хатинка, як сказати, тако піч, ліжанка, тако тапчан стояв і всьо, отака хата. А потом нас вже було троє дітей в сім’ї, то стали нову хату будувати. Я трохи помню, як будувалась хата. Вже ця хата стара як я, роз’їхалась і всьо. Ми були самі бідніші, в нас було мало поля. В мого батька було тільки 2 гектари поля, а 2 гектари це нічого не значить для хазяйства. Посіяти жита, на хліб зерно. А солома треба зробити сліпки, щоб полатати хату, бо зверху солома. От каждий рік підсівали, підробляли ці сліпки, підшивали хату, бо буде дощ йти. Трошки якогось проса, бо треба ж кури годувати, а сім’я.  Ну шо ж, хліб в основному, взяв кусок хліба, цибулину, то вже пополудняв. Бідно ми жили, бідно. Люди були багатші, але я їм не завідую.

Чому?

Вони попали до білих медведів, повиселяли десь на якісь Соловки. В нас була жінка, в неї одна дочка і вона, я знаю, чи така багачка була – нє, але вона торгувала – там купить, там продасть, тепер зветься бізнесмен, а тоді звався спекулянт. От цього спекулянта взяли і з тею дитиною малою і повезли. Десь вона була далеко, ні за що була. Потом ще сусіди, ну ті були багатші, в тих були і корови, і свині, і геть молотарка молотити снопи. Ну шо ж вони,тоже побули десь в тому засланні та й додому тікали. Чи їх там хто держав чи не держав, я не знаю. Но було таке, шо пішки йшли. В нас тут чоловік ше живе, каже: «Я з Сибіру пішки прийшов». Да… отаке ше було.

А люди знали, де той Сибір?

Ну я знаю, казали: «Сибір, Сибір». А де той Сибір хто там був? Петро був, бо він пішки прийшов.

А, кажуть, куркулі-куркулі, а у вас були куркулі в селі?

Це такі куркулі, шо я можу сказати. Які там куркулі? Трошки багатші… куркулі. Отак  іздєвалися над людьми. Забирали все, шо було, началась колективізація, позабирали все – хто шо мав. Хто хоче йти в цю комуну, а хто не хоче. Але мусіли йти, бо як жити.

А Ваші батьки пішли у комуну?

Мій батько був, як вам сказати, він був великий майстер, він був столяр. Він робив вікна, двері, шкафи, столи, тако-го. Він не йшов в цю комуну, не йшов. Стала колєктівізація, пройшла ця «червона мітла» по селу, о. І батько мій поїхав в Харків, каже: «Мо я там шо зароблю». І його довго не було, саме голод був великий, не було в нас батька, нас троє і мати. То ше ми, ми діти, якось не пухли були, а мама дуже пухла, аж по самий живіт ноги пухли. Так лопається шкура і вода біжить з ніг. Ходили на станцію, там замерзла картопля у вагонах, десь перевозили картоплю, намерзла. І ми вже ходили, вже не сварили нас, як ми ходили в ту картоплю, брали вже ту картоплю.

Як ви взнали, шо там ця картопля?

Як ми взнали? Люди, Господи, шо люди не знають? Шукали, хтось сказав з другого села. Ми ходили туди.

Ви пам’ятаєте як ви туди йшли, яка була погода? Як той вагон виглядав?

Було всього, хіба ми раз туди ходили. Ми ходили та й ходили, поки було. Її вивезли на поле, так вагони на поле здали по колії, а там викинули. Та ми ходили туди, брали. Далеко, кілометрів 7. Візьмем – я менше, мама більше та й позносим. А вона така вонюча, але така добра, смачні такі пампушки. Ми натрем її, пекли такі пампушки і їли. А потом їли, шо ми ше їли? Шо хоч їли. Вже як весна стала, вже картоплі нема, пішли в поле. А в полі шо є? Може квасолю якусь не зібрали, а ця квасоля померзла, стухла від сирості, не можна їсти. От картоплю мерзлу їли, можна було їсти, а от квасолю  не можна. Так на поле більш не йшли. Ходили ожереду трусили, купа соломи дуже велика. От як жнива зара не збирають солому, розкидають по полю і палят. А раніше клали ожереди – багато соломи, о та й люди ходили. Набереш соломи, на мішечок витрусиш, мо там впала якась зернинка. Цілий день трусиш, може стакан зерна натрусиш, то вже харашо. Вже прийшов додому, спражив, макогоном стер в макітрі і зварив куліш та й з’їв. Таке, Боже, голод – це дуже тяжка штука. Страшно геть згадувати. Люди… шо ж, нема шо… їли самі себе. У нас правда в колгоспі, вже був цей колгосп, позабирали в людей там коні, землю, ну все, шо було. А тоже ж їсти нема шо тваринам, вони здихали, їх вивозили на скотомогильник і то недалеченько, кілометрів три від села. Ходили туди, обрізали ці дохлі тварини, обрізали м’яко, приносили додому, порубали, котлети зробили, з’їли. І шо – і харашо, не вмерли, нє. Їли-їли, я сама їла таке, їли, батько ходив. Ми ще близько коло цвинтара жили, моя батьківщина. Та стояла капличка, така може як ця кімнатка. Туди, як хто вже помер, то де його діти? Не може ніхто викопати яму, то туди в капличку. То були такі люди, шо ходили обрізали геть цих людей мерших, тоже їли. Моя тітка, батькова сестра, то з’їла свого хлопчика, три роки було йому. Воно померло, каже, я не знаю. А вона прийшла до нас, а чи мама, чи батько питає її: «А де Саша, малий цей?». А вона й розказує: «Він помер» – «То де ти його діла, як він помер?» – «А я його порубала на куски, склала в ящик та й поставила в погребі» – «Та й шо він там в погребі?» – «А шо? Він вже помер, йому всьо равно, а я хочу їсти. Я звару собі кусочок та й з’їм». Але вона померла теж… Ну так вже як стало вже літо… але які люди не були, як тяжко не було, ходили на роботу, ходили і свої городи порали. Нема картоплі посадити – сіяли просо якесь. Сіяли, городи не пустували. А зараз скільки пустує землі, який росте бур’ян. Страшно і подумати. А тоді йшли. А в колгоспі шо платили… паличку, а шо паличка? Трудодень зветься. А на цей трудодень може в осінь шось там дадуть кіло якоїсь зерна. А колись, помню, ходили на буряки. Ну заробили, вигрузили, спололи, викопали, вигрузили, получилось сахар. Як ми його поділим? Ланка велика. Пачечкою від сірників, оце тобі пачечка ця, а це мені. Оце ми так заробляли.

А шо таке паличка, шо Ви кажете? Що це таке паличка, трудодні?
Ну це оплата за роботу, це звався трудодень. Ти відробив день, виконаю норму, шо тобі задали.

Я зрозумів, а шо таке паличка? Одну паличку дають тобі в руки?

На стіні висить такий табель,на стіні, всі люди виписані там. І от вечером чи на другий день ранком там є людина, яка ставе, що ти заробив за вчорашній день. От якшо повний трудодень, то палічка, ну а якщо не повни, то там вже на відсотки – ноль восємдесят відсотка чи скільки там. Це така палічка була. Та й тепер люди балакають, годи йдуть: «А шо ми тоді заробляли? Палички за день». Але ж робили, а сійчас, я вам скажу, дайте зара, шоб люди так ходили на роботу – не пайдут, дуже грамотні стали, не пайдут. Раньше йшли, трудились, прийде брігадір, каже жінка, в нас була така-во на зріст маленька… та й каже: «Ліза, йди сьогодні на роботу туди й туди» – «Іван, я така слаба, я йду в больницю» – «А ти… куди в больницю? Больниця замкана, жнива!». Немо чого в больницю йти. А зара шо –  не хачу і не пайду та й всьо. Красота-красота, зара добре жити, тільки вже нема коли.

В нас був такий хлопець, славний сусід недалечко. Ой, як зара його бачу, як він помер, від голоду помер. Та й шо… нести, а хто його донесе? Батько з матір’ю взяли на драбину поклали. Руки бовтаються, ноги бовтаються. Понесли Дмитра в капличку, а там може його хто з’їв. А бабка одна тоже, але це вже дальше від нас, через декілька вулиць, і ця бабка сидить на печі така як я, а може молодша. А виділяли з колгоспу одного чоловіка, шоб збирав трупи по селі, бо ж вмирали люди, то хто їх… засмердяться. Дали йому конячку, а він був без ноги, на костилях. Прийшов до цеї баби, но баба ше дихає, каже: «Аврам, куди ж ти мене тягнеш? Я ше ж дихаю» – «Це я ще за тобою завтра буду йти?». В той день забрав бабу живу до ями, але баба якось вона, я не знаю, чи він її одпустив, чи баба вибралась. Бо це ж так – накидають-накидають, сьогодні не засипають, бо ще завтра привезуть. Ну вона вилізла, десь сховалася, ше довго жила, да… Отакі були казуси всякі. А потом вже появився хліб. Бо ми нічого не хтіли, якби хоч хліб у нас був. Зара в мене сестра ця менша, вона нічого лишнього вам не купить, купить хліба, крупи, бутилку олії – всьо. Коли б мені, шоб хліб у хаті був, отак. А як брат у мене був такий малий, у нас жили на квартирі ( квартира була така величенька), там квартіранти були землеупорядчики і тей малий прийде під двері, стоїть жде, може йому хтось шось дасть. Вийде хазяйка: «Саша, шо тобі дати – хліба чи цукерка?». А він просить хліба: «Хліба дайте, хліба». Але помер, не дочекався. Ой, тяжко згадувати, хай більше такого не буде.

А як Ви думаєте, чого так сталося?

Ну я вам скажу, наче і врожай був, знаю, молотили і цього. Та й шо… приїжджали з сільської ради, там були такі активісти, як то кажуть, та й забирали, витрушували. Мо хтось десь сховав шось, мо мішечка закопав якого зерна, може хто… Знаю, там була бабка, ховала своє зерно у горщечках, (горшки були колись такі) у піч позакривала. Прийшли, забрали, висипали в мішок та й повезли. Зветься «червона валка» – хліб, заготовка хліба для держави. А люди остались без нічого. Каждий день, каждий… Уже вчора були, сьогодні знов прийшли.  То ви вчора були, чого ви вже сьогодні забрали, а мо дехто сховав.

А до вас приходили, Ви пам’ятаєте?

Приходили, аякже, приходили. А в нас не було шо ховати, не було. Шо в нас було… Добре, шо в нас батько поїхав, а тоді він приїхав.  А тоді була столиця Харков України, поїхав в Харків, привіз трохи продуктів. А потом прийшов до нас главний лікар нашої больниці , він строїв ту больницю. І він забрав батька на роботу туди. Там давали пайок, вже стали муки трохи давати, якоїсь крупи, зробили садік для дітей, ми там круглосуточно находились, вже нам було добре.

Баба Поля, а як Ви думаєте, то шо Вам помогло вижити? От Ви, троє дітей, мама…

Шо нам помогло вижити… сама не знаю, Господь Бог поміг. В нас не було ні знакомих, шоб нам могли хтось звідкісь підкинути, ні родичів. Та самі борсались. Я ж кажу, ходив батько на ту салатопка звалася, де звозили мерших, цих дохлих тварин, ходив, їли їх,ці тварини. Потом вже якось перелітували, а вже осінь, вже стала якась бараболя на городі, геть не бараболя, а просо ми посіяли, бо теї бараболі не було посадить. Отак якось вижили.

В школу Ви коли пішли?

Я пішла вовремя в школу, десь мені було років 8. Але шо, я  походила рік і не пішла. Я не мала в шо взутися, я не мала в шо вдягнутися. В нас були одні якісь чоботи на трох. Як я йду на двір, то сестра, брат сидять в хаті, бо вони не мають в шо взутися. Можуть вкрасти батька чоботи, як батько скинув. Та й покинула я школу.

А в батька які чоботи були?

Отакі ялові чоботи колись були, дьогтьом намащені, воняло на всю хату. Потом я вже собі подумала, я вже рік пропустила школу, ну думаю: «Ну всі ж ходять до школи, а я ж не ходю». Пішла осінню, почалося навчання, школа близько була. Нікому нічого не казала – ні батькові, ні матері. Пішла в клас до вчительки, кажу: «Я хочу в школу ходити» – «Хочеш, то ходи». В мене нічого не було – ні підручника, ні ручки. «То ходи». Ну я поседіла день, пішла другий, вона мені каже (була євреєчка така, Бася Євсєєвна звалася): «Як ти хочеш в школу, то треба ж мати те, те». Прийшла я додому, кажу матері, шо мені треба зошита, ручку, книжку. Мати каже: «Де я тобі візьму? Шо в мене гроші є? Я не маю за шо купити». Ну я думаю, як же мені купити. Пішла в погріб, набрала картоплі в торбинку. А  колись євреї торгували саме більше, пішла до одної, вона мала свою лавочку. Пішла, понесла цю бараболю. Вона мені дала зошита, ручку, шо там мені треба було, но книжки в мене не було, книжки. Це був другий клас. Я забула як та книжка звалася, знаю, шо буквар звався «До світла», а от читанка там звалась…

А чому «До світла»?

Ну, видно, із тьми до світла.

А малюнки пам’ятаєте, які були в букварі?

Вірші тільки помню з букваря, ше помню.

Які?

І так я ходила в ту школу…

А які вірші з букваря? Можете мені розказати?

Можу.

А розкажіть.

На якийсь празник ну нам роздають вірші казати дітям. Ну зараз же тоже роздают. Я собі получила такого в першому класі… Це я ше школу не кидала, не другий раз. Мені попався, пише «М’яч».  Ну стала на стільці: «М’яч. Мій дзвінкий веселий м’яч, тик уди подався в скач? Почекай, не тікай, каченяток не лякай! По двору женеш курчаток, аж пушинки з них летять. Ой, я з тобою у біду, мабуть, скоро попаду. Розіб’єш шибки в вікні, на горист тобі й мені». 

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду