- Місце запису: село Красна Слобідка Обухівського району Киїської області;
- Дата запису: 07.03.2008 року;
- Хто записав: Сергій Буковський, режисер;
- Респондент: Клименко Іван Кирилович, 1923 р.н., народився в селі Красна Слобідка Обухівського району Киїської області;
- Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;
Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав в селі Красна Слобідка Обухівського району Київської області;
У мого діда було 10 гектарів землі, а ще до цього… Дід народився у дуже бідній сім’ї, не так уже й дуже бідній… Була конячка, була корівка, там вони в центрі села сім’я жила. І прийшов сюди в прийми до дівчини у сім’ю… І дівчина роботяща, і він роботящий. В їх було півтора гектара землі.
Це багато чи мало?
Це мало, звичайно. Для Київської області для степного района це мало, звичайно.
Скільки це буде по нашому, ми не знаємо гектари, а по сотках скільки?
Ну півтора гектара, то це 15 соток, в гектарі 10 соток, а якщо півтора гектара, то 15.
Да, це не дуже багато.
Обоє були роботящі – і дід, і його дружина. І десь вже у восьмому році у його було 10 гекторів, прикуповував трохи, господарював хорошо, господарство було хороше. І він розділив цю землю так: моєму батьку Кирилу – 4 гектари, другому сину Устиму – 4 і собі залишив 2. І Кирило, це мій батько, і його брат Устим тоже роботящі, і дружини в них роботящі були. Вели харашо хазяйство і добре жили. Наприклад, у батька була оце ця хата стара, тоді вже була стара під час колгоспу, він вже мав будівельний матеріал і збирався строїть нову хату. Вона, якщо звернули увагу, то неправильно стоїть. На Україні парадний вхід всігда або на південь, або на захід, а в даному разі, бачите, вона на північ. Він хотів повернути цю хату. Там була клуня, величезна клуня. Напевно знаєте, що таке клуня. Це збіжжя завозять туда – снопи жита, пшениці, ячмінь, овес… і там ціпом молоть усю зиму в цій клуні, вона закривалася. Сюди ближче до хати був сарай один, а ще ближче амбар. Оце ця хата, тут погріб і там сарай. Отаке хороше хазяйство, можна було жить, хазяйнувать і було всього достатньо.
Що це значить «було всього достатньо»?
Ну я маю на увазі, шо був хліб і було до хліба. Якшо була корова і двоє поросят різали на рік, були коні, були овечки, даже овечки. До колективізації тут було багато овечок в селі, або 10, або хоть одна овечка обов’язково. І в нас були овечки. Кури були, гуси. Було в шо одітись. Це по фотографії видно, яку я показував. Я вважаю, що ці всі повністю потреби були задоволені…
А дід ким працював, чим займався?
Сільським господарством – орав, сіяв, збирав, молотив, залишав для себе, для коней, для корів, решту продавав. Приїжджали сюди євреї із Василькова і це вже конкретно з Василькова, це основні покупці були з Василькова. Там було таке товариство, яке поставляло сільськогосподарську продукцію, вірніше сільськогосподарський реманент. От він їм давав овес, це в основному овес, а одержував від них…
А коли прокидались? Дуже рано? Коли йшли на роботу?
Пам’ятаю, дуже добре пам’ятаю. В 6 годин ранку, літом в 6 годин ранку.
То вже на поле йшли?
Да, це вже по хазяйству. Це називалося «попорати» хазяйство – почистити, винести звідти гній, нагодувати, напоїти і збиратися на поле. А поле було в мого батька 4 гектари на віддалі трьох кілометрів від села. І вже йшли на відпочинок десь приблизно в 10, пів 11, а то й в 11.
Сюди до хати?
Ні, уже на відпочинок, уже спать. Уже вечером попорали, приїхали з поля, попорали коней, видоїли корову, нагодували, походили по хазяйству все. В 10, під 11 вже можна йти спать.
Так вони так все життя вкаливали. Чому Ви кажете, що це було хороше життя? Ні газет, ні розваг, ні телевізора, ніякого культурного життя. Цілий день пахати – це хороше життя? В чому ж воно хороше?
Повністю задовольнялись потреби на той час, я мав на увазі на той час, тоді ж не було телевізорів. Це сьогодні неможливо відмовитись від електрики, телевізора, тої ж кави. А на той час це вважалося достатнім.
А які у вас розваги були?
Отут бігали кругом хати, у цурки грали, на вигон бігали.
А шо таке «цурки»?
Цурки? Це битка й цурка. Креслили коло, били по цурці, цурка підлітала вверх, били її дальше (це один), а другий там її шукав і кидав, це треба було його в це коло кинут из піску. Якщо кинув, значить він бере битку і б’є цурку, а якщо не вкинув, то ще раз б’ю цю цурку. Він бігає, шукає її і ше раз кидає до того часу, пока не вкине. Оце така дитяча гра була на той час.
А дід добрий був?
Добрий дід.
Не давав Вам як слід?
Ні. Справа в тому, що дід не пив і не курив, і батько мій не пив і не курив, і його брат, що жив тут по сусідству, ми майже в одному дворі, не пили і не курили. Добре відношення були в них в сім’ї і в нас.
А Ви пам’ятаєте, що в селах не було замків і ключів? Ніхто не крав нічого.
Безумовно. І в нас не було замків. Це якщо треба було кудись піти, нікого біля хати не залишається, то такий колочок у скобу ставили і йшли, і могли десь бути цілий день. Якщо, наприклад, ідуть до церкви, всі ж ідуть до церкви, то колочок там встромить оце в цій хаті і в тих дверях колочок.
І ніхто нічого не крав?
Та ні в якому разі.
Злодіїв не було як зараз?
Були, були, але це надзвичайна рідкість, надзвичайна. Це якщо десь у нашому селі хтось в когось украв, то говорять про це рік. А потім прийшов колгосп, цей витвір, збіговисько шарлатанів.
Шо в один день?
Ні, не в один прийшов. Це спочатку була агітація, а спочатку плакати вішали: «Здавайте землю до колгоспу!», «Будемо працювати разом, здавайте тяглову силу», «Корів здавайте!».
А де ці плакати були?
Біля сільської ради, біля магазину чіпляли.
А що там намальовано було?
Нічого не було намальовано, були слова «Вступайте в колгосп». Але бажаючих не було. Бажаючих було там з десяток то це в цьому селі, як говорили, комнезами. В них своєї землі не було, вони в руках не лопати не тримали, ні волей, ні коси. Ледарі, п’яниці, картяжники, уже такий осередок, вони називалися совбєди – спілка незаможніх селян, їх називали. Ну пізніше, коли стало зрозуміло, шо селяни не хотят іти в колгосп…
Ваші батьки хотіли чи не хотіли?
Ні, ні в якому разі… Сталіну потрібна була робоча сила, він будував комунізм. Уже під час колективізації в нас все забрали – і клуню, і сарай один, і амбар, і другий сарай, половину хати відірвали тут. Це мені було 6 років. І забрали корову, коні забрали, то я вже пас корову сусідську, Григора. Отам він жив, там зараз двоповерховий будинок, в ньому живуть вчителі, а на тому місці Григор жив, Грицько. Я його корову пас у 6 років і гонив її за 3 кілометра від села. І бігав за нею босяком по стерні цілий день. За це мені давали пляшку пів літрову молока вранці, яку я брав з собою на поле. І ввечері давали під літра молока, яку я брав додому. Ну а це колективізація, ви розумієте, я хочу передати так, як я це розумію. Якщо одноосібник, то до одноосібника треба йти і хліб купити в нього. Я маю на увазі зерно, тому шо держава має мати зерно, треба ж годувати і армію, лікарів, учителів, всіх інших хлібом годувати. Де його взяти? Треба взяти у селянина, а селянину треба заплатити, для селянина це коштує грошей і заплати ціну, яку скаже селянин. Це хлопотно, безумовно. Щоб позбавитись від цього, то вирішили організувати колгоспи. Забирати хліб нічого не варто у колгоспі. Намолотила молотарка на току, купу насипали, приїхали машини, забрали. На кожній машині транспарант «Хліб державі» і повезли в державу. Перші роки – це 27, 28, 29-ий рік, то трохи давали колгоспникам, причому не жито, не пшеницю, а ячмінь і овес, тому що жито і пшеницю везли в Німеччину, в основному в Європу, в основному в Німеччину.
А звідки ви тоді знали?
Бо колгоспнику давали ячмінь і овес, 400 грам на трудодень.
Звідки Ви знали, шо це везуть в Європу тоді? Чи вже потім узнали про це?
Нє, тоді не знали, безумовно, тоді не знали.
Це Ви десь прочитали вже?
Да.
А пам’ятаєте, як розкуркулювали Ваших діда та бабу?
Пам’ятаю, а чому ж ні.
А коли це було – взимку, восени, літом?
Це було напротязі трьох років.
Це було поступово?
Це було поступово, напротязі трьох років. Були організовані бригади, їх називали «червона мітла», командував цьою бригадою отой путіловець і був ще Іван Федорович Кабанець (він пізніше був герой соціалістичної праці, пам’ятник йому там стоїть в центрі села) – це він був начальник оперативного штабу Голодомору і член основним бригади, або головою цього комбєда був Семен Білошапка, його внук зараз голова сільської ради.
Непогано, хороші хлопці.
То значить, я ранше говорив, що кожний селянин мав якийсь борг перед державою – не здав м’яса, не здав молока, не здав картоплі, не здав жито, шо виростив на пшеницю. Він же ж розраховує на те, якщо він зібрав там пів копи пшениці на городі, то він вже розраховує, шо це для сім’ї треба, це треба змолоть дерть і худобу покормити, він тримав для себе. Значить заборгувався, за счот боргу їздила ця бригада «червона мітла», там підвід 5 чи 6 було на селі тут. Їх називали «червона мітла» від слова, тому що це червоний колір подобався чомусь комуністам чи тому що вони всі були у куркульських таких чимерках (їх називали) і підперезані червоними поясами, які я сьогодні бачив, і п’яні. Це якщо появилася там «червона мітла», то ми, всі діти, бігли на городи і там ховалися, де тільки можна було. Оце вони приїжджали, в кожного з них була залізна колінка, загострена вкінці. Це вони ходили кругом хати, дивилися, де рушена земля, чи не сховав колгоспник зерно в землю. Отут во під припічком колупали, може там шо замуровано, щоб забрати у счот боргу. А якщо вони нічого з продуктів не знаходили, то зрували замок із скрині і забирали одежу.
У вас забирали одежу?
Безусловно. Моя мама – це дочка того Зважая, що жив у кінці села, у його було 22 гектари, то у мами були хутро, ми їх називали хутро, це значить дубльонка сьогодні.
Кожух.
Кожухи такі були у мами. І звичайно хороша одежа і в батька була хороша одежа – кожухи, були чоботи, черевики – це все забирали. Не залишали ніякої квитанції, абсолютно. Забирали, звозили в центр села до колгоспу, а там розбирали між собою.
А куди це все скидали, на гарбарку?
На цей самий віз, яким приїзджали, звозили.
Добре, ви сиділи там на городах. Як ви знали, що вони вже поїхали? Ви спостерігали за ними?
Мама дивиться у вікно і кричить (оце вам такий випадок), кричить: «Бригада їде!» І вхватила якусь одежуну і каже: «Тікай на город!» А там ще стожок соломи стояв у нас. То я побіг на город і цю одежину сховав у цій соломі. Стою, дивлюся, бригадир, члени бригади ходять кругом, виносять одежу з хати, сіли й поїла. Я по цю одежину, виносю в хату, а то генсек, знаєте, це безрукавка така жіноча, дуже красива, оздоблено і тут зібрано на спині. Оце таке, оце таке я сховав. А другий раз приїхали, то мама мені кинула мій костюм, це мені перший раз в житті купили костюм – штани і піджачок.
Це для школи?
Да, це вже я готувався до школи. Це цей костюмчик кинули, то я побіг на город, а замітив мене Іван Часник, туди на центрі села жив. Догнав на городі, вдарив, я впав. Він взяв мій цей костюмчик, приніс сюди, підвода виїхала з села (до цього ше шось в нас забрали), підвода виїхала з села. А на другий день я в селі, вигон у нас називався. В кожному селі єсть вигон, а «вигон» це від слова виганяли корови, а з вигона постійні пастухи гнали їх на поле. То я на вигоні побачив сина другого члена цієї бригади Василя Паламара у своєму костюмі, він хизувався моїм костюмом. Оце вам таке розкуркулення.
Іван Кирилович, скажіть мені, будь ласка, а як пізніше, після війни вже, в часи радянської влади, ставилися до людей в селі, які розкуркулювали? Вони ж серед вас жили, правда?
Стосунки були надзвичайно натянуті, надзвичайно. Справа в тому, що багато з них і майже всі, вони залишилися в окупації, розумієте. Коли відступала червона армія, то вони поховалися в очереті, в ліску поховалися. Прийшли німці – вони вийшли, таким чином чи у них завдання було залишитися чи вони відмовилися від мобілізації в армію і поховались. Оце на це я не можу прямо відповісти. Можливо хтось з них був по завданнях райкому залишений, але вони загинули під час окупації, німці їх постріляли. Вони були даже поліцаями. В нас в селі було 6 поліцаїв, 4 з них були це колишні комсомольці. Усі вони, коли відступали німці, відступили усі з німцями. Один залишився Іва, ім’я такі цікаве – Іва, це дядько мого двоюродного брата, Іва Терешковець залишився. Зайшли наші, польовий воєнкомат зібрав тих, хто повернувся з полону, а були такі, хто за ці роки підріс до призивного віку. Зібрали цих всіх 46 чоловік. Тут у центрі села районкомат. І оце цією через наш двір, через городи вивели їх на поле до Cимонової могили. Там була могила, козацька могила, такими могилами вкрита вся Україна. І в нас на полі була могила, її називали Симонова, тому шо сільського нашого селянина поле було біля цієї могили.