1. Місце запису: місто Носівка, вулиця Троїцька, 74 Чернігівська область;
2. Дата запису:  12. 09. 2009 р.;
3. Хто записав: експедиційний загон Носівської ЗОШ I-III ст. №1;
4. Респондент:  Коржова Наталія Павлівна 12.09.1924 р.н., народилася в місті Носівка Носівського району Чернігівської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала у місті Носівці Носівського району Чернігівської області

«Страшно важкими і невимовно гіркими були 1933-1934 роки – це роки великого голоду. Не дай, Боже, вам, діти, таке пережить» – зі  сльозами на очах згадує Коржова Наталія Павлівна.

Народилася 12 вересня 1924 року і на той час мені вже було 9 років. У нашій родині було 6 дітей, один-одного менші. Утримували ми невелике господарство. У нас було 2 кози, кури і невеликий город (0,12 га). Батьки працювали у

Колгоспі. А ми, діти, гляділи одне одного, їжі, майже, не було. Коли дуже хотілося їсти, то ми зривали листя з дерев, збирали суху траву, зелені яблука і їли, а потім дуже болів живіт, що ми інколи навіть втрачали свідомість від болю. Коли приходили до тями – в голові були думки про те, що поїсти. Згодом мати навчилася пекти лєпьошки з сухих квіток конюшини та листя дерев, знаходили напівмерзлу та напівгнилу картоплю – відварювали та їли. Дуже багато людей вмирало тоді від голоду. Люди на очах падали і вмирали, й потім їх тіла збирали на підводу, відвозили на край міста і закопували. Часто траплялися випадки, коли до ями загального поховання приходили напівживі виснажені голодом люди, які падали в яму серед мертвих, щоб не жить. У нас по сусідству жила сім’я Назаренків та Чирків, у яких були малі діти (рік, два, три). Наша мати ділилася з ними продуктами харчування наскільки могла.

Пам’ятаю в 1944 році в колгоспі стали давати на одного працюючого по 100 грамів чорного хліба. Нашим батькам припадало 200 грамів хліба. Якось приніс цей хліб батько додому, поділив на 8 кусочків і каже: «Діти, давайте ми з’їмо тверду частину хліби, а м’яку поділимо між сусідськими малими дітьми.» І це вже було стало за правило. Сусідські діти не всі вижили, найменші померли від голоду. А ми всі шестеро вижили, хоча я одна дожила глибокої старості. Милосердна людина не залишається байдужою до чужого горя, вона обов’язково допоможе чи то грішми, чи то продуктами харчування, чи добрим словом, – так завжди говорила моя, нині вже покійна, мати.

1. Місце запису: місто Носівка, провулок Троїцький, 20 Чернігівська область;
2. Дата запису:  09. 2009 р.;
3. Хто записав: експедиційний загон Носівської ЗОШ I-III ст. №1;
4. Респондент:  Падун Любов Іванівна 1921 р.н., народилася в місті Носівка Носівського району Чернігівської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала у місті Носівці Носівського району Чернігівської області

В часи Голодомору проживала у місті Носівка. Тяжкі  то були часи. Батько, сестра, брат померли у 1933 році. Ми всі ходили по вулиці та просили крихти хліба. Людям самим не було чого їсти, а все одно ділилися маленьким шматочком. Думаю, винні у всьому жиди. По сусідству жила Ягращиха, в хаті якої померло троє людей. Тоді навіть не було трун, щоб людей ховати, а тіло замотували в якусь ряднину.

Щоб якось вижити ми рвали цвіт акації, сушили, а потім пекли. Пекли млинці з листу дерев. Часто ходили на колгоспне поле збирати гнилу картоплю. Потім ми її варили. У нас по хатах не ходили, нічого не забирали, бо брати було нічого. Згодом пішла у колгосп пасти свиней. За таку роботу майже нічого не платили.

1. Місце запису: місто Носівка, вулиця Чернишевського, 93 Чернігівська область;
2. Дата запису:  10. 09. 2009 р.;
3. Хто записав: експедиційний загон Носівської ЗОШ I-III ст. №1;
4. Респондент:  Рудь Олександра Федорівна 1922 р.н. народилася в селі Горбачі Бобровицького району Чернігівської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала у селі Горбачі Бобровицького району Чернігівської області.

Жили ми в селі Горбачі Бобровицького району. Сім’я наша була з 12 чоловік: батько Федор Трохимович, мати Онися, як по батькові не помню, я, сестри були Палажка, Оришка, Уляна, брати – Михайло, Андрей, Іван з жінкою Мар’єію  і дітьми Василем і Полею. Ми з Оришкою були двійнята. Мали 9 десятин землі, коня, корову, поросят, десяток овець. Коли людей почали заманювать у колгосп, батько не схотів іти, і нашу сім’ю називали одноосібниками або куркулями. Ну і як почалася колективізація, все забрали з двору і хліб, і худобу, і одежу. Остались в чому були (юбки, свитки, сорочки кожушанки). До нас приїхали кіньми. Мати побачила і почала гонить нас, дітей на піч. Сказала: «їдуть «буксіри». Ховайтесь на піч і сидіть там». «Буксірами» називали людей, які ходили і забирали в людей все зерно, худобу. Вони з хати витягли почти все, даже в печі в горшку було заховане зерно, дак його витягли і забрали. Тоді почалась голодовка, їсти не було. Батьки і діти почали пухнуть з голоду. Померли батько і мати, брат Михайло, сестри Оришка, Уляна, невістка Мар’я і її діти Вася і Поля.

Живими остались я, старший брат Іван, Андрей і старша сестра Палажка. Іван пішов робить у Дарницю. Там почали строїть деревообробний цех. Палажка взяла ікони матері і понесла на базар продавать. За вторговані гроші купила 2 стакани муки. Принесла додому. Стали заварювать у горшку, а то була не мука, а з кукурудзиння змолота середина. Ми посиділи над тим горшком, плакали  да так голодними й поснули.

Палажка стала ходить пішки в Макіївку на базар. Зразу просила корзи потрошку, а як розжилися вже, то й купляла. Іван заробляв на стройці і нам помогав. Привозив хліба. Корзу, яку Палажка купляла, у сусіда била на олій, бо в його була олійниця і він давав збивать олію безплатно, а тоді носила на базар продавать. Так і виживали.

Тоді Палажці було 23 годи, Андрею – 15, а мені – 11. Сусід дід, зараз не помню як його було звать, уговоряв Палажку, щоб вона їхала в Генічев, а дітей покинула. «Діти всеодно помруть і ти помреш», – казав він, – «А як поїдеш в Генічев, то хоч ти станешся жива». А Палажка сказала: «Хоч я коло їх умру, але не покину». Так ми і жили. Продуктами нам ніхто не помогав, бо і в людей не було чого їсти. Дуже багато людей померло в нашому селі.

1. Місце запису: місто Носівка, вулиця Воскресенська, 54 Чернігівська область;
2. Дата запису:  22.09.2009 р.;
3. Хто записав: експедиційний загон Носівської ЗОШ I-III ст. №1;
4. Респондент:  Солошенко Катерини Григорівни 1928 р.н. народилася в місті Носівка Носівського району Чернігівської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала у місті Носівка Носівського району Чернігівської області.

Катерино Григорівна, що Ви пам`ятате про той страшний час?

Коли був голод 1932-1933 року, мені йшов п’ятий рік. Я жила разом з батьком, матір’ю та бабою. Батько буй селянин-середняк. У нас було хазяйство: 5 десятин землі, коняка, очевидно, була корова та порося, що ми не повмирали з голоду. Але ходили по хатах і забирали зерно, квасолю, крупу, картоплю, але її тоді так багато ще не садили. Ходили із залізними палками і шукали, хто де що заховав.

Всі тоді були голодні, ніхто нікому не допомагав. Пригадую один такий випадок. Тоді в центрі був магазин «Торгсін», там торгували іноземці. Вони приймали від людей золото, в кого яке було: сережки, кольця та інше, обмінювали на крупу. У баби моєї були срібні сережки, то вона пішла в цей магазин і поміняла. Ї дали торбинку муки і кусочок хліба. Коли вона прийшла додому, то дала мені хліба і приказала, щоб я їла обережно, щоб ніхто не побачив. Я вийшла на вулицю, стала біля хвіртки і почала їсти хліб: укушу і заховаю, щоб ніхто не побачив. А по дорозі йшла якась жінка, і вона побачила, що я щось ховаю, то вона підійшла і забрала хліб. Я побігла в хату і розплакалася.

 Як все ж таки вдалося рятуватися вашій сім`ї від Голодомору?

Я так думаю що ми не попухли з голоду і не повмирали, бо в нас, очевидно, була корова. А коли все зерно тоді забирали, то корів не забирали. Якщо була корова, то було якесь молоко, кисляк і було що їсти, але хліба не було.  А пізніше нас «розкуркулили». Це сталося у серпні 1934 року. Батько працював у Києві на залізній дорозі сцепщиком товарних поїздів. У колгосп іти не хотів, або про нього толком не знав. Але відвів туди коняку, віддав плуги і що там ще було в хазяйстві. Йому видали довідку про те, що він віддав і може не вступати в колгосп. Але у серпні 1934 року прийшли виконавці і вигнали нас із хати. У цей день я була сама вдома, батьки були на похороні. То ці люди підождали, коли прийдуть батьки, а потім прочитали рішення Навіть не дозволили поїсти, сказали, щоб ми вибирались із хати. Потім розпродали всі господарські приміщення: клуню, комору, плотню, сарай, свининець. Ті, хто їх купив, розвалили і розтянули все по деревині. Хату купили за 40 рублів як квартиру для вчителів, і там став жити один вчитель. Правда, корову ми забрали, бо батько відвів її до знайомих, які жили на вокзалі. Ми жили де прийдеться. Спочатку жили в сараї, потім у знайомих, у рідні, але не більше ніж 1-2 дні, бо всі боялися і не хотіли залишати нас надовго. А зима тоді була дуже холодна. Був суд, і батьку дали 10 років каторги. Але протягом 40 днів- касація-можна було обжалувати рішення. У батька був друг Марко Андрійович, з яким вони разом працювали, в нього син навчався в Києві разом з сином Постишева, який був, очевидно, головою Верховної Ради. Марко Андрійович сказав, щоб батько зібрав усі необхідні документи, і вони передали їх через сина Постишева у Верховну Раду. Батько так і зробив. У нашу сільраду, вона була тут, де живе зараз Волошин, прийшла постанова: все повернути і вибачитися. Нам також прийшла копія. Але ніхто не вибачився, а навіть дізналися, де була наша корова, то пішли і забрали її. Хату теж ніхто не віддав. Ми її «відвоювали». Прийшли у хату і стали спати на полу на дверях із сарая, які батько зняв і приніс у хату. Вчитель який там жив, спочатку дивився, але в нас була копія постанови, і він нічого не міг вдіяти. Пізніше він переїхав, а ми залишилися у своїй хат. Коли прийшов час іти мені в школу і батько пішов до директора, щоб записати мене. То директор сказав, щоб батько виплатив ті 40 рублів, які тоді були заплачені за хату. Я не знаю, чи платив батько чи ні, але в школу я ходила.

1. Місце запису: місто Носівка, вулиця Шевченка 126 Чернігівська область;
2. Дата запису:  10. 09. 2009 р.;
3. Хто записав:експедиційний загон Носівської ЗОШ I-III ст. №1;
4. Респондент: Кириченко Марія Свиридонівна 1925 р.н. народилася в місті Носівка Носівського району Чернігівської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала у місті Носівка Носівського району Чернігівської області.

Голодомор в Україні 1932-1933 років став страшною трагедією, що забрала мільйони життів. Правда про нього повернулася до стражденного народу тільки після здобуття Україною незалежності. Пам’ять про померлих скресла: ми відкриваємо для себе нові факти, збираємо свідчення очевидців, вшановуємо могили хрестами, пам’ятними знаками. Маємо надію, що їх дуті знайдуть хоч і через багато років-умиротворення і спокій.

У жахливий час голодного мору, у час, коли людина ламалася фізично і психічно, доводилася до останньої межі існування і втрачала людську подобу, лишалися ті, що вистояли. Серед хаосу, безкінечної вервиці смертей і страху продовжували жити люди, що не злякалися, не втратили благородстві і протягнули руку допомоги приреченим.

Одним із очевидців цих трагічних подій стала Кириченко (Яма) Марія Свиридонівна, що проживає нині в місті Носівка по вулиці Шевченка. Народилася Марійка у багатодітній сім’ї, що мала 12 дітей, в 1925 році, була 11дитиною своїх батьків.

Батько: Яма Свиридон Андрійович, 1875 року народження працював у колгоспі, мама – Яма (Плиска) Орина Іванівна, 1883 року народження була домогосподаркою, займалася вихованням дітей. Діти хворіли і на момент голодомору живими залишилося тільки троє: 8-річна Марія та двоє братів. Старшому Григорію було 17 років, молодшому Івану – 2 роки. Жили по вулиці Кратківка (в майбутньому Кірова) у будинку, що власноруч збудував батько.

«Хата у нас була на полах», – згадує Марія Свиридонівна, – «її батько построїв, добрий був господар. У хаті було 2 кімнати, великі сіни, велика комора. В 1933 році скрутні часи були, хліба у нас не було, але була картопля, тримали корову. Поряд з нами жила сім’я Кацики Харитона, де було 5 малих дітей, то ж ділилися з ними чим могли, давали молоко, картоплю.

«А ще піч у нас була», – продовжує згадувати Марія Свиридонівна, – «то у 33 році, щоб не забрали залишки зерна, ми ховали його у припечок. Для цього розбирали кирпич, засинали туди зерно, а потім закладали назад. Якось жили. А у 1934 році з’явився у нас у колгоспі Буряк Яков, був присланий якимось начальником. Сподобалася йому наша хата, тож вирішив він в ній поселитися разом з сім’єю. Так ми опинилися без даху над головою. Батька тут же забрали і вислали на Соловки, де він прожив лише 1 рік і помер. Матір з дітьми не залишили без підтримки чужі люди».

З особливою вдячністю згадує Марія Свиридонівна людей, які не зважаючи на скрутні часи, не відвернулися, а підставили плече, простягнули руку допомоги.

«Жили по чужих хатах, спочатку у Кратко Варвари, потім у Малинки Йосипа, далі в сім’ї Покиньбород, де в 1951 році померла мама. І знову не відступилися, допомогли поховати матір. Потім жила у тітки Улити. І наша ж хата так і залишалася власністю Буряків. Повернути її вдалося лише в 1991 році».

1. Місце запису: м. Київ
2. Дата запису: 23. 11. 2005 р.
3. Хто записав: Дубіневич Анастасія
4. Респондент: Купко Микола Михайлович 1926 р.н. народився в селі Мочалище Бобровицького району Чернігівської області

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав у селі Кобижча Бобровицького району Чернігівської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933рр?

Пам’ятаю.

Які на Вашу думку, могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Влада забирала урожай, влада.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Хто? Комуністи, наверно. Хто ж, це ж із района приїзджав чоловік і голова сільради свій, і ще там хтось…

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Цього я не помню. Не помню, шоб таке було.

Чи застосовували до людей побиття, покарання, висилання, арешт?

Побиття не було. Але виселяли, виселяли. Арештовували і виселяли.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Мали зброю, мали.

Як люди боронилися?

Ховалися в лісу.

Чим можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Можна було ховати. Ховали, хто в городі закопував, хто у ліс завозив. У нас ліс, дак у ліс завозили да там ховали десь.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі?

Да бувало і як, у кого, хороша куртка там кожана чи що таке гарне, так речі забирали.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Чув. Там не п’ять колосків, а около ста. Ну забирали колоски, і судили людей за колоски.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Сторож. Сторожа у нас в селі.

Чи хотіли люди добровільно йти в колгоспи?

Хто хотів добровільно, пішов. А хто не хотів, то так не хотіли.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Оце ж і змушували, да забирали все. А хто в колгосп записався, в того нічого не забирали. Той жив, все своє в нього було.

Де переховували худобу, щоб не забирали в колгосп?

У лісу. Більш нема де. У лісу.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Дньом ходили. Може, і ночую ходили. Я ночую не знаю. А дньом ходили, бо я сам бачив. Ще й я ховався од їх там ото.

Скільки разів приходили до хати?

Скільки? Кожний день ходили.

Коли почали люди помирати з голоду?

Коли їсти не було чого.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Ні. Ніхто не опікувався.

Хто не голодував у селі і чому?

Не голодували ті, хто записався в колгосп.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Не було з кім ділитися. Не було.

Які засоби вживали до виживання?

Ходили на поле, собирали там з клевера цвіточки да пекли бліни з цих цвіточков. Да в ліс ходили, груши дички собирали там ото.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Мали канєшно. Селі у родичів було, дак мали.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ніяких. Я такого не помню. У нас не було цього.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

У нас село 20 км до міста. Так шо не ходили. У місто люди не ходили. Виживали самі, як могли в селі.

Чи був голод у містах?

Не знаю. У містах не знаю. У місті я не жив.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

У нас мало. У нас село маленьке, людей мало. Так шо мало і вмерло.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

Не було у нас такого.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладбищі.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ніхто не платив нічого.

Чи відомі у вашому місця захоронения людей від голоду?

У нас одно кладбшпе в селі. І на кладбищі всіх хоронили.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Поминали, поминали.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Були тоді встановлені, а шас нема нічого. Щас у нас хрести робили дерев’яні, дак вони потрухли, вже давно повикидали.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932 – 1933рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Розповідав.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Владу! Кого ж іще?

Чи знаєте Ви, що таке Торгсін?

Не знаю.

1. Місце запису: село Кобижча Бобровицький район Чернігівська область
2. Дата запису: вересень 2009 р.
3. Хто записав:Циба Анна, Забоцька Анна
4. Респондент: Слуговин Ганна Іванівна 05. 02. 1922-го р.н. народилася в селі Кобижча Бобровицького району Чернігівської області.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав у селі Кобижча Бобровицького району Чернігівської області.

Коли почався голодомор мені було 8 років. Нашу сім’ю за невиплату податків розкуркулили. Податки були такі, що важко було виплачувати. Були у нас овечки, воли, кінь, 16 соток землі. Спочатку забрали воли, потім коня, а потім овечки. Нашу бабу Єлизавету побили, бо заступалася за своє господарство. Коли буксири прийшли забирати овечки, то побили діда. Він полежав дві неділі та й помер. А матері моїй шнурком, на якому був хрестик, буксир передушив сонні артерії. Так залишилася я із тіткою. Батько пішов наймитувати і відмовився від мене, завербували нас із тіткою на Дніпропетровщину. Не пам’ятаю скільки ми там були. Коли повернулися назад, то наша сусідка, Варка Цибиха дала картоплі, пшениці, жита, бо ми ж нічого не садили, а вона обробляла трохи городу. Тоді я почала у людей пасти корову (їла там два рази на день і тітці приносила чашку молока і кусочок хліба, щоб вона попоїла).

1. Місце запису: село Кобижча Бобровицького району Чернігівської області
2. Дата запису: вересень 2009 р.
3. Хто записав:Циба Анна, Забоцька Анна
4. Респондент: Рибак Борис Федорович 1922-го р.н. народився в селі Кобижча Бобровицького району Чернігівської області

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав у селі Кобижча Бобровицького району Чернігівської області.

Ми жили без батька. За батька мені був дядько. Всією сім`єю обробляли землю пахали на хліб, а потім закопували його у хаті. Картоплі у нас не було, бо всю покрали родичі. По селу ходили буксири, які забирали хліб. Серед них були і совісні. Були такі, що полізуть на хату шукати хліб, побачать, що стоїть у мішку, а скажуть що хліба немає. А деякі навпаки забирали, наприклад, наш сусід Овдій.

У нас були сусіди Чижі, то вони померли від голоду, а залишились їхні два сини. Мій дядько їх забрав і вигодував. Ми всі разом їли хліб та макуху.

Після того як скінчився Голодомор 1932-1933 років, то мій дядько не хотів їсти хліб, тому що звик до макухи. Деякі люди, коли у них був хліб, то від жадності їли до схочу і помирали.

Це були дуже тяжкі роки…

1. Місце запису: село Бригинці Бобровицький район Чернігівська область
2. Дата запису: 05. 11. 2005 р.
3. Хто записав: Анна Дьошина
4. Респондент: Старченко Ганна Давидовна, 1921 (офіційно 1922-го ) р.н. народилася в селі Бригинці Бобровицького району Чернігівська області
5. Розшифровка аудіозапису: Анна Дьошина

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Бригинці Бобровицького району Чернігівська області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 рр. або у 1946-1947 рр.?

А, да, а голод був в 33-ому. Мені було 13 год. Так, ну не знаю, що це голод був. Липу рвала листя, товкла. Тоді ходила отам в нас були гаї, ото в Басані, були, не знаю, чи в Басані, чи поза селом. Там у нас гаї були, дак таке ото плевери четовські, і васики рвала, сушили, товкли.

Які причини голоду були, на Вашу думку? Може неурожай, засуха, податки чи забирала урожай влада?

Да тоді ходили ще і все ж забирали, хліба чи трусили, чи вже, не знаю, ото прийшли до нас, дак у комору пошли, дак мати вже моя каже: « Це ж крихтина, це дочки, вже сина, була скриня, вона як перевозила, дак шоб не брала, вони по скринях лазили. Вже так, оце таке я замітила. В колгосп заставляли, дак ніхто не хотів оце ходити туди. Було групами ходять. Помню коли ходили по вулиці, то мертві там кругом лежали. Казали ото, що через село від нас жінка жила, так вона ото зварила  з’їла свою дитину. Бог його знає, чи то правді, я не бачила, дак не буду казати, але люди говорили, що таке було.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Шоб ховали зерно? Не знаю оце я тоді вже менше ходила і чи ховали зерно, чи де воно дівалося не знаю, казати не буду.  Знаю, що ото  ходили бригади по хатах, бригади тоді, дак звозили все в колгосп. Знаю мама картошку потре дак крохмаль трошки посушить, да посушить да оце поросятам таке варила.

Як це відбувалося, чи ті що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Та де там, збирали, вже все. Ходили групами, а яке воно, дак шо не знаю.

Чи застосовували до людей якісь покарання, побиття, висилання якісь, арешти?

Ну так це ж висилали, як ото в колгосп не хотіли. Почали розкулькулювати куркулів. На висилку, повиселяли, повиселяли наших.

Чи мали зброю ті що ходили відбирати хліб у людей?

Ну я не знаю, вже ж як воно було там. Ну оце ходили бригадами, а як вони собирали. Дак ото ходили до всіх, по багатших ходили, і бідних. Ну і приходили до нас. Забрали все, шо було в скрині.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Е, приховать? Оце як ходили ви вже в жнивах, дак було, як машина раньше молотила же двигуном, ну дак дехто дак прихопить. Але потім приводили у контору дак витрушували усе із карманов і забирали. Оце таке було. Було йдем з поля, кияшків наламаєм, дак і ті повитрушують та заберуть.

А от хто і як шукав заховані продукти і як їх звали?

Ну я вже позабувала. Голови шо ото витрушував уже нема помер. Знаю, що приходило їх багато, постійно хліба шукали.

А де можна було заховати продукти харчування?

Ну а де ховали там… У карманах ховали, де, де заховаєш. Як вийдеш на роботу да десь коло машини – в кармани наховаєш. Куди заховаєш?

Забирали лише продукти харчування, чи й інші речі, там одяг, худобу, чи щось інше, рушники?

Продукти, хліб шукали. Ну а шо ше …??? Оце я бачила, знаю, брали. Дак Ященко живе, дак ото Шищенко отам хата жив, вони там жили, а тоді вже я не знаю як що ж це тут хатку построїли. А то там хата була. Там Шищенко, тоже щітай їх розкуркулювали

Що таке закон про «5 колосків»? І чи чули Ви про нього?

Ну знаю шо судили на то, шо вкраде як хтось, то його зразу засудили.

Страшно було, все заставляли віддавати або смерть, або на висилки. Каждому ж не хотілося віддавати, скотину вели у колгосп, і коня, і воза.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

А де ж переховували? Де ти заховаєш? Звозили. Те паслось, те паслось, то пиходили і забирали.

Коли почали люди помирати з голоду?

Ну на весні, на весні. Йдуть, попухнуть

Що було з малими сиротами? Чи ними опікувалася держава?

Хто там їх опікував?! Яка там держава тоді була?! Держави не було. Трудно зароблять…несе додому…???…

Хто не голодував у селі і чому?

Не було таке. У всіх була голодовка. Не було таке… Пападали та й лежать…

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду і чи ділилися вони продуктами?

Да хто там ділився?! Тут аби самому, хто там ділив. То там бригада уже була, шо собралася, ті шо в колгоспі, то там варили їм і давали їсти. Варили їм там суп вони і їли. А таким простим, хто там шо давав.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які не голодували?

Да хто там. Не знаю, в мене не було такої родини.

А що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Порічки, дак коли це воно було…

3 яких дерев, рослин вживали листя, кори в їжу?

Кажуть акації були, так давай з акації рвать. Рвать і рвали, і товкали.

Чи можна було щось купити в місті чи виміняти?

Що міняти?! За що ?! В 47-ому були така голодовка шо було міняють і рушники, так це вже в 47-ому міняли…

Чи був голод у містах?

Не знаю, туди не їздила.

Чи відомі випадки людоїдства в Вашому селі?

Казали, що це таке було. Я то не бачила і не чула, ну а казали що це таке… То людині хотіло, так уже тєрпєніє давно ж було. Казали, а чи воно правда, я ж не буду казати, чи воно правда, чи ні – я то не бачила

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Вмерлі люди заховували на кладбищі. Да й усе.

А чи платили им, хто займався похованням померлих?

То шо їх помер, хто їх ховали… Хто там давав?!

Чи відомі у Вашому селі місці захоронения людей від голоду?

Немає кладбіщ.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені Свята»?

А-у-ух, поминають усі порядні, у нас нема… Поминають. А той у кого вмер, усі поминають.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Б. – Нема. Не чула, щоб було у нас пам’ятника померлим.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 років? Зокрема, чи розповідали це Ви своїм дітям, онукам, сусідам?

Нікому не. Вони самі знають. Розказую, шо оце таке було. Горе, колись було, а я кажу ні сейчас не горе. Сейчас хочу пить і їсти, хоч і трудно, но такого не їли, шо ми раньше їли. Оце таке. Розказую, шо таке було, таке переживали раньше. Хлопець приїжджає, так балакаємо. Кажуть, так трудно жить. Ні, не трудно жить, не трудно. Ми коллись ходили витре мати хустку полотняну да ульхи кори, да покрасимо синенька і сподмицю. Вот так ми їх водили.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Бог його знає. Це воно при Сталіна було. Це у нас тепер Ющенко, так коли ж такі правителі були, ну і… Засновували колгосп так був главний, що приказував отак я думаю

Дозвольте зробити з Вас фото

Не надо, не надо.

1. Місце запису: село Медведівка Чигиринського району Черкаської області;
2. Дата запису: 20.10.2018 р.;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна;
4. Респондент: Стукало Іван Микитович 03.1928 р.н. народився у селі Медведівка Чигиринського району Черкаської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Гоцуляк Любов Богданівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Медведівка Чигиринського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Куркульять, в діда хату забирають, в діда бджоли були, тоді не вулика, а дуплянки, забрали й дуплянки ці, забрали коні, корову, розкоркуркулили і взяли на підводу погрузили і дітей, одвезли в Новоселицю і в провалля викинули. І поїхали, куркулям у Івківцях не місто. Він там знакомий товарищ був та він його привіз. Тут осьо де я жив, ярки такі були, провалля і посадки тошо, і там його і скинув (респондент розповідає про свого діда), він там зоп’яв у когось попросив із хати, ушивали ж раніше соломою, і курінь він зробив, і там зиму зимувала сім’я в курені під соломою. І такі річушка йшла да, і він будував із таких паличок хатинку, маленьку, аби було де, бо сам так поторошку іплотнічав, так ось шось, то ложки робив, то драбини та так ото, ну раніше нерозвинута була техніка всяка, а все як то кажуть із під молотка, потихеньку.  Ну да і начинають роз’їжджатися діти, бо вже гонєнія, уже на сім’ю куркульського батька діти. Доходить до того шо й до батька мого добираються, куркульського батька син, а він ше був і поступив в комсомол, то дід його ругав, бо знав шо це за комсомол, знав, шо це партія советська  і шо вже начинається така заворуха. Батькові пришивають тверде завдання, хліба, він уже в колгоспі робить, примітивний колгосп був робить і там нараховують зерно, значить вони у колгоспі хліб зачинили не видали йому, а йому довели ше тверде завдання, у тебе ж три гектари, чи три десятини і двадцять дев’ять долей, ти ж маєш зерно, доход. «Здай і це державу», а він же «хлопці в мне ж нема, то другого, шо ж я вам буду здавати, а в мене ж сім’я їсти». Значить це ж вони таки, самі такі ж називали бандою просто, їдуть до нас, а мені ж було около п’яти років, і я це помню приїхала багато підвод думали, шо тут у Стукала багато зерна єсть, а вони стали шукати на горі тоді відер не було, а мірки такі дерев’яні, десь більше півмірки квасолі забрали, а мати ж просить та дитині їсти, а куркульські сім ї нічого ми не оставляємо і так поїхали вони в пусту, де ви закопали кажуть, а ми ж кажемо в нас нема ось все, так і так, да. Батько не поповнив, тільки те шо в колгосп забрали, йому доводять це ж тверде завдання – виплати, а він не виплатив, і начинають, составляють протокол і суд. І судять батька, йому дають за невиконання твердого завдання три роки, і отправили його в город Омськ, там така тверда лопатка, шо я не бачив, тоді люди здорові були грабарював на якомусь каналі. Отсидів він три роки, а ми із матір’ю вдома. І це ж стала голодовка. Оце ж у людей, не тільки в нас грабили хати, розбирали строїли будівлі колгоспні, криші і так дальше. Ну а я малий, а їсти хочеться, мамо, дай їсти, а нема шо. Піде до братів до своїх, бо це ж Стукали, а вони Гапачі, вона Гапич фамілія, то там дасть хтось корочку вони принесе дитині їсти, то я ото і з’їм, а ми жили отак на оципі і ліс, на ліс стежка, мати каже не йди ж до річки, до води, бо там стежка і там ходять людоїди, ті що ріжуть людей і їдять, бо ж голодовка нема шо їсти. А я так не послухав та й пішов отак від хати до річки метрів 150, і там вода тепла, там ноги миють, ну так як мала дитина 5 років знате, а нема ж нікого близько, десь около кілометра ближча хата, бо хату ж построїв на собстеності. Ну і отак я бавлюся, гульк по стежці йде мужчина, а я помню 5 років, я щас дивуюся споминаю ті года, да, а він, синок, осьо конфет я тобі дам підожди а мати мені сказала, як хто коиче конфет давати, або шо тікай і не ходи, бо каже заріжуть та я як окрутнувся та бігом додому та прибіг та матері розказую оце, а я ж тобі казала, шо не ходи, бо заріжуть да. Він пішов на ліс і я дома, ну батько у тюрмі, а мати тут уже в колгосп ходить потроху на роботу, а їсти нема нічого, і я ускорості став боліть, желудок, або живіть у мене болить, болить, болить , ну нічого так, а росту, воно перероста мені легшає, да.  І от ми таки з матір’ю, брати її піддержували – вижили. Батько отсидів три роки і прийшов, як я кажу, мамо, завтра батько прийде, а вона та шо ти? Каже він же не писав нічого,  а моя душа чуствувала і він приходе, точно як я сказав, його менший брат був якраз у нас та в хаті у другій , їх же розкуркулила, а в нас же недострояна хата була ше батько не кончив та дід достроїв та вони в нас временно жили прибіг я  хату та кажу, Іване, на дядька того, він 20, а я 28 року 3 березня. Кажу батько прийшов та він та як же цей кажу зайшов поцілував тут заходе батько до нього здоровається, а я каже Ваня сказав завтра прийде батько, отак почуствувала душа. Ну і мати прийшла з роботи та думала, шо він пухлий, бо в тюрмі тошо, а він каже, Ганно, не переживай, я каже грамотний і був у тюрмі кладовщиком і у мене продукти були у руках, а він їв зрядно так.

Ми такі сільнейші в то время народ слькиій кріпаки були шо як той Шевченко писав шо так важко як він тоже в кріпаках його викупили оді таке було.

Голодмор – це строїлась советська власть – дураками, по селах в основному, самого найбіднішого, так як Кармелюка, кажуть добрий хлопець, він по світу ходить – багатого ограбляв, а бідного награждає, а советська власть тоже: Ми будем жить! Земля наша! Хвабрики, заводи наші! І та дальше, і оце ж ті котрі харашо жили за свій труд, як я розказував за свого діда, цих заставли робить, а тими  цькували і робили.

Чим харчувалися під час Голодомору 1932-1933 років?

Ми ж якшо була голодовка в 33-тім році я знаю акація цвіла я їв, вже бурячки підросли – гичка, мати зірвала і варили таке, ну суп від крише туди. Качани лузані з-під кукурудзи валялися, ступи тоді були такі товкли, товкли на борошно і їли й це ото там позбувся і желодку через те.