1. Місце запису: село Попельнасте Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: 18.07.2009 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Нагаєць Олександра Федорівна, 1924 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Попельнасте Олександрійського району Кіровоградської області.

Нагаєць Олександра Федорівна народилася в селі Попельнасте в 1924 році. Сім’я складалася з тата, мами, мене, брата та дідуся, який і помер під час Голодомору.

Батько працював столяром у колгоспі, а мама на полі орала коровою запряженою в плуг. Коли розпочався голод, мені було вісім років. Пам’ятаю, що тато прийшов з роботи і сказав, що говорять про неправильно нараховане зерно, яке видали людям на трудодень. Тому по хатах будуть ходити представники колгоспної влади і забирати видане зерно. Ми дуже боялися, що заберуть все. Але на щастя до нас ніхто не приходив, не пам’ятаю, щоб приходили і до сусідів. Вижили ми в голодомор лише тому, що в нас була корова, дякуючи їй ми мали трішки молока. Коли вже зовсім не стало зерна, тато їздив у Білорусію, міняв там одяг на кукурудзяне борошно, з якого нам мама, домішуючи траву, пекла коржі.

Ще пам’ятаю, як ходили на поле і потайки, щоб ніхто не бачив, перебирали солому в копицях, надіючись знайти трішки не обмолочених колосків. Коли назбирували колосків, дома обминали їх і мололи на ручний млинок, щоб не платити міру за помол. Близькі сусіди ніби не мерли в голодомор, але про те, що в селі мруть з голоду, я чула, чула навіть про випадки людоїдства.

Моя мама, Карпенко Оксана Гнатівна, 1887 року народження, ділилася молочком від нашої коровки з сусідами, особливо в кого були маленькі діти, відповідно і сусіди, коли в нас не було молока, приносили і нам трішки. Тому в голодомор ми й вижили. Були дуже слабі, худі, але вижили.

1. Місце запису: село Попельнасте Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: 03.07.2009 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Озірний Андрій Іванович, 1925 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Попельнасте Олександрійського району Кіровоградської області.

Озірний Андрій Іванович, народився 1925 року в селі Попельнасте. Сім’я складалася з тата Івана Тихоновича, мами Євгенії Саківни, мене, та брата Івана 1923 року народження. Тато мій працював конюхом у колгоспі, мама була різноробочою. Коли розпочався голодомор, мені було всього сім років. Пам’ятаю як говорили, що по вулиці ходили Семен Сидоренко та Чорнобривець Никифор і забирали у людей зерно. До нас правда не приходили. Коли закінчилися всі запаси продуктів, ми з братом Іваном ходили на поле збирали колоски, розкопували мишаки (мишачі нори-схованки) та виливали ховрашків, коли вже зовсім нічого не було — їли лободу. Була в нас корова, дякуючи якій ми мали трішки молока. В сім’ї ніхто з голоду не помер. Не пам’ятаю, щоб мерли близькі сусіди, або по вулиці лежали мертві. Правда про випадки людоїдства чув. Від нас через вісім хат жив чоловік, якого по-вуличному називали Бадрей, так вони вбили свою дитину і хотіли з’їсти, а на них хтось доніс, його жінку заарештували.

У мого батька була велика сім’я, 7 братів і 4 сестри, то не помер з голоду ніхто. Виживати в голод нам допомагав батьків брат — Озірний Машко Іванович, який працював у нашій лікарні і йому там давали за роботу трохи хліба, так він інколи й нам заносив, коли половину хлібини, а інколи навіть цілу.

Тато і брат загинули під час війни.

1. Місце запису: село Нова Прага Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Гелеверя Марія Онисимівна, 05.08.1920 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Нова Прага Олександрійського району Кіровоградської області.

«Були у голодовку люди разні: і хароші, і нелюди. Сусід Антон Прожога з’їв свою жінку і матір начав їсти. Його арєстовали і судили, хоча він потом вернувся у село. А був такий Петро Компанієць — комірник. Дуже хароший. Бувало моя мати Настасія Гавриловна піде до нього, а він їй каже: «Заходьте до мене» і дасть пшонця або зерна, шо свиням на обмішку у колхозі давали. Він сильно людям помагав, багатьох з могили витягнув. А от голова колхоза Семен Бугайов був строгий. У нього було п’ятеро дітей. До нього не дуже обращались люди, хоча його жінка потроху людям помагала.

Мій батько, Гелеверя Онисим Максимович (мати 1901 года, а він за неї на десять лєт старший), (авт., 1899 року народження) усім родичам помагав і сусідям тоже. Він їздив на Западну Україну, а там люди не голодували, продавав одежу, а купляв пшоно, муку, сало, соль, спічки. Благадаря батькові вижила не тільки наша сім’я, а й сім’ї його братів Андрія і Василя Гелеверів. Андрія Твердохліба (сусід) і його сім’ю тоже батько спас. Багато людей у селі здуріло, а були люди, шо помагали другим, даже не своїм родичам, бо жаліли дітей, понімали горе».

1. Місце запису: село Войнівка Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Цьома Валерія Едуардівна;
4. Респондент: Мала Галина Іванівна, 1926 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Войнівка Олександрійського району Кіровоградської області.

Було це у 1933 році. На Україні панував сильний голод. У нашій сім’ї случилась біда. Нас було двоє: я, Галя, і братик Ваня. Було мені 7 років, а братику 3 роки. У нас з голоду вмирає мамочка. Батька забрали в армію дуже далеко. Коли мама вмерла, ми залишилися самі в хаті в голоді та холоді. Рідня від нас відмовилась, залишилися ми одні сиротинки. Від голоду ми з братом попухли.

І тут до нас постукав голова сільради і сказав: «Давайте я у вас заберу лаву і сундук!» Родичі позабирали у нас усе з хати і зосталися лава і сундук і те забрали. Голова сказав, щоб ми ходили їсти у садік. А тоді була осінь, грязь, а ми голі й босі йдемо. Я йду і Ваня говорить: «Галю, не тягай його з собою та йди сама поїж, а Вані в горщику принеси».

Я й так і робила. А їсти давали одну пшоняну кашу, зовсім вода: ні крихти хліба не давали. Та в один час я несу братику їсти, приходю, а він на печі в тряпках лежить, я до нього: «Ваню, Ваню, йти я їсти принесла!» Я підійшла, а він мертвий.

Це мені страшно згадувать. Я вибігла на вулицю і почала сильно кричати і плакати. Позбігалися люди і говорять іди у сільраду та хай кличуть родичів. Я пішла, приїхали родичі та замотали Ваню у ті тряпки, що він лежав, викопали яму та у дворі й поховали.

Я сиділа у хаті, з голоду опухла. І приходить до мене сусідка і говорить: «Галю, в тебе воші є? Якщо нема, я візьму тебе до мене жить! «Я  сказала, що нема, а в самої аж кишить. Взяла вона мене до себе, викупала, оті лахмітини, що були на мені викинула у піч, одягнула у чисте. А я так її слухалася, щоб вона не вигнала мене. Жіночка, як йшла на роботу, говорила, щоб я підставила стільчика до печі, вийняла хліб, поставила на тряпку й водичкою побрискала.

І в один прекрасний час чуємо хтось стукає, а там моя рідна баба каже: “Віддайте мені Галю, приїхав її батько!” А жіночка взяла мене на руки та й зі сльозами на очах каже: “Я її не віддам! Я взяла Галю, коли вона була гола й боса, виняньчила її!” Так баба розвернулась і пішла. Тут через тиждень знову прийшла і каже: “Батько сказав, щоб віддали дитину, бо прийде він і буде скандал!”

Я так не хотіла йти, але жінка зі сльозами віддала мене. Прийшли ми до баби, а в них вибілено, красиво. Дід рибу ловив, а баба їзде продавать на базар у Кривий Ріг, а жили під Кривим Рогом. І од посадила баба мене на піч гріться, а сама на базар. А на печі багато тряпок та я й почала куколки робить. Дивлюся, а під тряпками невеличкий мішок сахаря, я й почала його гризти. Дід як побачив, він мене так бив. І сказав бабі, щоб її тут не бачив. Веде мене баба і ще жіночка якась хлопчика вела аж у Кривий Ріг (це 18 кілометрів). А баба цілу дорогу мені казала як звать, прізвище, і не казать хто в тебе баба і дід.

І підійшли ми до Кривого Рогу, мене і хлопчика покинули біля якогось будинку і сказали підождіть, ми підемо купимо вам гостинці. Так і по сей день вони не прийшли. Нас забрали у дитячий дом.

1. Місце запису: село Войнівка Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: невдомо;
3. Хто записав: Пузанкова Марина;
4. Респондент: Польова Марфа Іванівна, 1922 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала у селі Войнівка Олександрійського району Кіровоградської області.

Мій батько був із сім’ї хліборобів, ще він був ковалем. Мати була із великої сім’ї, де вона разом з сестрами ходили в найми. Була у нас земля, де ми робили від зорі до зорі. В батька нас було 4 дітей (я найстарша), стара бабуся і хвора наша мати. Спочатку забрали коняку, сівалку, жатку, а потім прийшли за коровою. Найбільше дісталося моїй тітці Марії, яка мала шість синів і одну дочку. Забрали все, що тільки могли, навіть рушники. Вигнали з хати серед зими, зоставивши голодних і босих.

Ночами стали зникати чоловіки. Голова сільської ради застеріг і нашого батька, що можуть його забрати. Батько послухав, покинув село й Україну, забрався аж на Кавказ. Допомагав нам як міг. А нашу маму держали в льоху. Почалася голодна зима і весна 1933 року. Забрали у нас все. Пам’ятаю, сидимо ми четверо на печі, молодшій сестрі бабушка дала вузлик квасолі, щоб держала під платечком. Зайшли, почали обшукувати, полізли на піч і забрали у сестри квасолю і друге насіння, яке було на печі. Мамі розплели косу, щоб подивитися, чи не заховала вона там гроші. Тато наш передбачив і вночі посіяв жито на городі, і як появляться колоски ми брали і їли. Ходили ми з молодшим братом на поле і шукали мишачі нори, в яких були зернята мишію, жита, пшениці. Які не були ми виснажені, на Великдень, мама і бабуся прибрали хату, помазали, помили нам голову. В цей день ми піч натопили бур’яном і хмизом, у горшку кипіла шкура з якоїсь дохлої скотини. І ось в хату зайшли обшукателі і начали питати де бабуся заховала якесь добро, але вона сказала, що в неї нема нічого. І вони розвалили припічок, а звідти — сажа. Вся хата була в неї і вікон не було видно. Вони кинулись до бабусі, але ми почали кричати і вони пішли. Тієї весни померла наша сестра Вірочка, перед смертю просила бублика. Мама взяла свою хустинку і виміняла її на окраєць хліба, але сестричка так і не спробувала того хліба.

1. Місце запису: село Головківка Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: 2004 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Нерода Тетяна Сергіївна, 1921 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Головківка Олександрійського району Кіровоградської області.

«Було в сім’ї нас четверо: батько, мати, брат і я. Ми сильно голодували. Батькові, коли помер, було 38 років, мати померла у віці 33 років. Залишилися ми з Мишком удвох: мені було 12 років, а братові — 11 років. Коли прийшли до нас забирати те, що лишилося, я запитала: «Що ж ми будемо їсти?» Вони відповіли: «Те, що й всі їдять». Ми не знали, що нам робити. Мишко ходив опухлий, а я була худа й виснажена. У нас в дворі росла вишня. Весною наші сусіди, Беньки, виміняли борошна за золото. Ми обмінювалися: вони нам — борошно, а ми їм — вишні. Одного разу я замісила тісто і поставила пекти. З Мишком назбирали ще різної трави і в нас вже одержались невеликі коржі. Коли коржі спеклись, Мишко тим часом був надворі, щось робив. Я взяла один, і з’їла. Мені захотілося ще, і я взяла другий… Коли зайшов до хати брат, він запитав мене: «Ти спекла коржі?» Я відповіла: «Спекла». Мишко запитав мене: «А де ж вони?» Я опустила голову: «З’їла». Він взяв палицю й почав мене бити. Він бив мене, а потім перестав. Пішов, ліг на піч і заснув. Так він лежав довго. Я хотіла його будити, та коли доторкнулася до його руки — вона була холодна. Так я залишилася одна. Сусіди допомогли похоронити брата, таємно. Допомогли вижити мені».

1. Місце запису: село Головківка Олександрійський район Кіровоградсська області;
2. Дата запису: 2004 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Фесун Марія Іванівна, 1922 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Головківка Олександрійського району Кіровоградської області.

“Поряд з нами жила одна сім’я, що складалися з семи чоловік: бабуся, батько, мати і четверо дітей. Я пам’ятаю імена лише матері — тітка Марія і дівчинка — Ніна. Вони померли у 33-му, всі до одного. Я їх всіх хоронила. Першим помер їх батько. Тітка Марія зайшла до нашої хати і сказала про це. Я із своїм батьком допомагала його хоронити: викопали в садку яму і… Він був без однієї ноги. Тітка Марія не знала, куди та нога ділася? А через кілька днів стало зрозуміло, коли померла найстарша їхня донька. Виявляється, аби онукам було що їсти, бабуся у мертвого їхнього батька відрубала в сінях ногу і потайки від матері зварила її дітям. Менші з’їли не багато, то ще залишилися жити, а старша… За старшою ми хоронили тітку Марію. Вже калачики цвіли, спориш розпускався. Цією зеленню живилися. Нам батько, бувало, накошував споришу, молочаю, лободи, а я носила сусідам. В хату боялася заходити, бо Нінка мене дуже за руки кусала. То батько вийняв шибку у вікні, і я просто кидала ту зелень у хату знадвору. Ще пам’ятаю, як померла найменша. Ніна наносила соломи в хату, і вони так і спали на долівці покотом. Тією соломою протоплювали в печі. Якось вночі мала полізла в піч, шукати їсти — там і задихнулася. Слідом за нею померла бабуся, а за нею — й інші. Останньою померла Ніна. Ми її забрали до себе, але вона в нас пожила два дні й померла”.

1. Місце запису: село Ізмайлівка Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Шведова Юлія Миколаївна;
4. Респондент: Ткаченко Ганна Савівна, 1925 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Пустельниково Олександрійського району Кіровоградської області.

Було в нашій сім’ї п’ятеро дітей. У роки колективізації забрали у нас всю худобу. Залишили нас голими і босими. Батько помер, не переніс знущань. Набачились усякого. Мама працювала в колгоспі, за роботу їй давали по 200 грамів хліба. Мама його змішувала з половою і пекла лепьошки, щоб було їх більше. Їли ми буряки, моркву. Картоплі не вистачало до весни. Брати ходили по наймах, працювали тільки за їжу. Так і перебивалися з голоду. Пам’ятаю, як по селу їздила грабарка і збирала померлих людей. Ми дуже боялися тих дядьків, які робили цю роботу. Кожен виживав як міг. Ніхто не питав, де дівалася та чи інша людина. Ми були не людьми, а скелетами. А весною мама пішла сапати буряки у колгосп. Дітям колгоспників давали потроху молока, в яке мама добавляла борошно і варила галушки. Вони були недобрі, гіркі, але я їла, бо треба було вижити.

1. Місце запису: село Войнівка Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Ільницька Сніжана;
4. Респондент: Лисакова Ганна Юхимівна, 1928 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Войнівка Олександрійського району Кіровоградської області.

У 1932-1933 роках працював батько у радгоспі. Там їм давали макуху. Ще мати «бігала» у сусіднє село Тимофіївку до рідні по молоко. До нас часто приходив родич – Микола Кулинич. Було йому тоді 14 років і дуже голодним був. А приходив з надією, що тут йому щось дадуть поїсти. Та, окрім макухи, в нас самих не було чого їсти. Але мати завжди йому кусочок дасть. А коли залишала мене саму в хаті, то наказувала нікому не відкривати. «Якщо прийде Миколка, – говорила, – то просунеш йому крізь дірку у дверях кусочок макухи!» Ту дірку батько вирізав спеціально для того, щоб, не відкриваючи дверей, подавати старцям милостиню.

Якогось дня Миколка прийшов, я просунула у дірку макуху, він з’їв її і приліг на землю. Приліг і більше не піднявся. Помер. Прийшов його батько, загорнув у рядно, взяв легеньке тільце на плечі і поніс на кладовище. Удвох з моїм батьком вирили невелику могилку, де й поховали бідолашного.

1. Місце запису: село Бутівське Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Христонько Микола Петрович;
4. Респондент: Козаченко Євдокія Григорівна, 1922 р.н.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Бутівське Миронівської сільської ради (нині Олександрійського району) Дніпропетровської  (нині Кіровоградської) області.

Спогади про Голодомор 1932-1933 років Козаченко Євдокії Григорівни, 1922 р.н., яка народилась в селі Бутівському, яке в 1932-1933 роках належало до Миронівської сільради Дніпропетровської області.

Батько її, Артеменко Григорій Ілліч, працював сторожем на свинарнику. Коли йшов на роботу, то його дружину місцеві «активісти» закривали в льох. Мабуть, боялись, щоб вони не втекли, бо їх внесли до розряду куркулів і готували до виселення на Соловки. Кілька разів приходили до них шукати продукти, спеціальними піками проштикали все подвір’я, але нічого так і не знайшли. Євдокія Григорівна добре пам’ятає імена цих людей: Артеменко Трохим, Квіташ Степан Микитович, Попович Дунька. До цієї групи стали силою залучати і брата Євдокії Григорівни Артеменка Івана Григоровича. Він спитав батька, що має робити. Не піти означало підписати вирок і собі, і сім’ї, а піти — свої ж люди прокленуть, адже місцевий «актив» забирав з господарств все до крихти. Батько відповів: «Іди, але не смій кривдити людей».

Одного разу Артеменку Григорію Іллічу працівник контори (родом з Миронівки) сказав, що їх збираються виселяти на Північ. Виявилось, що на його господарство записано 1,5 га землі, а насправді було тільки 0,8 га. «Підіть в Миронівку, візьміть справку аби показати в місцевій конторі».

Григорій Ілліч так і зробив. Приніс справку, показав «активістам», ті випустили з льоху його дружину і сказали, що їх сім’ю більше не чіпатимуть. Але просили дати їм що-небудь з продуктів, бо їм треба виконати план. Дружина Григорія Ілліча дала трохи квасолі. На другий день прийшов син Іван і сказав аби батько написав заяву до колгоспу, бо інакше можуть виселити. Артеменко Г.І. написав заяву, а на другий день прийшли, забрали до колгоспу коня, корову, весь реманент. Загроза голодної смерті нависла над сім’єю, в якій було дев’ятеро дітей.

Тоді мати Євдокії Григорівни пішла до знайомого комірника Петра просити допомоги. Поряд було заможне господарство, власника якого виселили і в клуні лежали просяні висівки. Петро дозволив провівати ці відходи і там залишалось трохи просяної січки. Мати час від часу ходила провівати і це врятувало сім’ю від смерті. Однак голодне життя далося взнаки трохи пізніше – у батька почали пухнути ноги і в 1939 році він помер в лікарні у Крилові (тепер Світловодськ).