1. Місце запису: село Тарасівка, Фастівського району, Київської області;
2. Дата запису:  невідомо;
3. Хто записав: Богданова Н. Б.;
4. Респондент: Ткаченко Марія Іларіонівна, 1928 р.н.:

 Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала у селі Тарасівка, Фастівського району, Київської області;

В той час вона проживала в селі Борщагівка, її сім’я складалася з 14 чоловік, в якій було 12 дітей, вижило тільки четверо. Запам’яталось їй найбільше, як ходили по хатам «авктивісти» і забирали всі продукти не залишаючи нічого. Людям раз в день в колгоспі видавалася «похльобка», за яку вони повинні були ходити в колгосп і тяжко відпрацьовувати. А одного разу в їхньому селі під час голодомору сусід у сусіда вкрав тільну корову. Вдома 8 дітей помирало з голоду. Привів її додому, зарізав і порубав на куска, а теля залишив цілим. Але крадія зразу ж було викрито і покарано. Саме оце покарання Марія Іларіонівна запам’ятала на все життя. Крадію на шию і на плечі положили оте мертве теля і пів дня водили під охороною селом, щоб всі бачили і такого не робили. Згодом чоловік, не витримавши цього позору і горя, поневолі помер. Її двоюрідний брат після голодної зими, коли почали сходити перші овочі, наївся редьки і за день помер. Шлунок після довгого голодування не зміг запрацювати.

1. Місце запису: м. Київ;
2. Дата запису:  невідомо;
3. Хто записав: Теличко Артур;
4. Респондент: Ткаченко Анатолій Прокопович, 1926 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав в місті Київ.

В голодовку я тут жив (м. Київ). По-моєму продуктів не було, а обмінювали продукти на серебро. Моя тітка обмінювала серебряні ложки. Траксін називався (установа), там сидів чоловік – оценював тебе внєшнє і забирав ложки. Оцінював сєребро по-своєму і в 2-й кімнаті давали кусок хліба. В магазинах хліб давали по карточкам, а потом появився комєрчеський хліб. В 34-му році був магазин на Святошино. Я помню: якийсь дядько купив буханку, зразу з’їв і помер. Лежав труп до вечора, приїхали міліціонери і забрали труп. Ну, я знаю… короче говоря, щоб чего-то купить, нічого не було. Людина знімає кольцо, щоб купить хліб. А в Повставщині звозили спирти на храніння, вони аж гнили там. Люди йшли, а там написано: «Сьой, стреляю!», а вони йдуть, бо їсти хочетья. Тяжело було, дуже тяжело. Це голодовка… штучна голодовка – вивезли весь хліб, згребли. Катомольці ідуть, забирають на подводі, все – сіл і поїхали. Діти в хаті сидять голі. Ховали, навєрно, де-то прикапували, так вони ж ходили з штирами і перевіряли. Лободу їли, трава там така, кору якусь… Ну, лободу, так це точно. Ну, тут не знаю, щоб хтось вмер.  Селах люди повмирали, це правда. Ну тут жидів жило, правда, багатеньких. Ну і кума, мого дєд поєхав на село і його там з’їли. Сусід воєнний, так воєнщина хорошо жила, получала пайки. Тих, що собирали по городу, то там, то там, ну я ж нікуди не ходив. Ні, у нас в районі немає.

1. Місце запису: місто Київ;
2. Дата запису:  2002 року;
3. Хто записав: Єрмоленко Вікторія;
4. Респондент: Прохоренко Прасковя Григорівна, 1914 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в місті Київ.

Роділася і жила я весь час в Києві на Слобідський Воскресенка. В голодовку не пам’ятаюсь було чи 17, а, може, й 18, ну яка, як ти була. Как воно оце як голодуха настала, то я тільки почала работать воспітательніцей. Ходило діточок багато, було їх багато. Роками до 8 років. А ще діточок частенько залишали батьки на сутки, бо кормили не погано, не пам’ятаю, що давали, але колгоспи забезпечував харчами. В мене група була з 33 діточок. Батьки платили гроші за садік. Я як такого голоду не відчула. Ночувала сутками в садіку, і жила там майже. І мала я ще сестру і 4 братів, так кушали вони, ото як би це сказать, шкарлупки, помиї. Але ніхто не загинув, людоїдства я не помню. В магазинах була їжа і на складах. Хліб давали по талонах. От як вам сказать, їли що приходилося. Любила я діток. І зараз бачу Оксаночку, не забула вона, приходить і дякує мені. Гроші мені платили, коли я робила у садіку, зарплату давали.

Було время таке плохе…

1. Дата запису: невідомо;
2. Місце запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Галина Жолудєва, 1926 р.н.;
5. Розшифровка:  Максимюк Олександр, Чех Вікторія;

(при розшифровці матеріалів збережено мову респондента)

Од Києва, Обухівський район сєйчас, єсть велике село  називається Германовка. Германовка це колись там був пан Герман і вот його назвали Германовка в цьому селі жили мої дідусь один і другий батькові і мамині

Як їх звали?

Дєдушку звали по мамі Марко Федорович

А прізвище?

Марко

Марко?

Джулай

ааа, Джулай, прізвище?

Марко Федорович

Зрозуміло, а маму?

У нього була дружина Олександра бабуся коли у них було дев’ятеро дітей.

Дев’ятеро це ваша бабуся чи ваша мама?

Це у дідуся у Марка, Джулая от у цих коли було одна хатина, бідні вони под одною кришою. Два сина і дочки, от одна вишла заміж це вже моя мама, стала вишла вона заміж за Гордієнко Тихона Степановича, вишла вона заміж і от я народилася 1926 році.

Так

Жили ми дуже бідно, от діда Марка і цих дітей коли у 30-х годах хотіли коліктівізіровать вони одказувались, потомушо в них було пало два, два,  бачка і шо то гектар чи 2 гектара землі .

То вони до якої касти належали? Середняки бідняки чи як?

Це по мамі Марко от.  Були і коли в 30 году хотіли їх коліктівізіровать в 30-м году вони відказувались не хотіли йти до по тому шо..

У колгосп заганяли?

Заганяли в колгосп вони не хотіли йти в колхоз. От вони тоді й прийшли с спеціальними службами приїхали вигнали їх всіх з хати забрали ці бачки забрали ліквідірували в них ці 2 гектари ше землі

Це в якому році 32?

В 30 і вигнали їх з хати вигнали їх з хати за саме село за ето с там були такі там формах і всякі  і вигнали їх за село і вони пішли по всьому світу десь вони ето вот уже за границю України і цими і де вони тільки не робили і копали землю і все по всьому світу ходили пока дето под порожанські дороги у 35 році отам опанували там начали ходить на роботу на москві це вже московська область вот етат рязанська дорога і вони там начали вся сімя опять вже кроми двух дівчат кроми тих коториє вишли замуж це моя мама і ше тьотя Фрося ці повиходили заміж а всі ці пішли в отетож по …

Джулаї?

Джулаї всі пішли вони от вони начали сторїть українці знають шо як могли робити і працювали на заводах

А там була вільна земля?

Земля там дорога желєзна дорого а от акий я в 48 році їздила сама лічно я подивиться де вони живуть як вони живуть ну українці оставалися українцями томушо і садки там поставили вокрух ціх хаток і етовот і колодязь і короче говоря і козу держали працювали для того шоб якось прожить, от а сімєйні мої Гордієнки. У дєдушки от він родився у батрачки которая у пана робила от і родила вона ето вот  коли вже цього пана цого вже не стало уже колікцівізація а коли а дєдушка Степан Тотосевич вот уже був дорослий пішов у козаки українсько коториє по українє робили. Це до до жинідьби ну єслі мама родила в 17 году сина моя мама родила ото Коля другого в 20 году родила Василя 23 году родила Степана етот Тихона це вже сини по дєдушкі Степана а по його сині Тихон .Тихон він розумієте? 20 18 20 23 і я 26 нас 4 дітей і 37-го ше родилась 5 сестра в 37 році  от коли вже то людей позабирали у колгоспи начали заставлять уже і мама ходила на поля на поляки на ето заробляла ростила нас і а батька застали він такий був як і дєдушка він знав і газєти читать дєдушка хотя він родився од батрачки вот і ето вот рано остався без матері і пішов у козаки він писарьом був мєжду козаками вот.

 Грамотний

Да, грамотний і вже от як закончилась колєктівізация батько в органі його в Обухові заставили при от єсь от та от називається це він головою колгоспу робив…

 Головою колгоспу?

Забула як це називається, ну я згадаю.

Село?

Згадаю ,от і батько став робить у колгоспі він.

Головою так?

Так головою мати нас нас ростила в школу ми ходили хлопці ходили первий коля закончив тільки 7 класів став начався голод в 30 года все зерно котореє було на полі у колгоспа робочим роботнікам нікому нічого не дали нічого десь вивозили вже в росію той хліб зерно всі оставалися без хліба нас було ето вот пятеро хлопці це один закончив 7 класів другий тоже 5 класів вот а етот 23-го закончив 7-го класа і начався началась війна брати пішли етот вот

Нє нє, а голод перед голодом, чому голод почався?

Рокуркурували у людей забрали все на світі заставляли шоб люди йшли робити в колгосп хто робив хто ето і так ми дожили до 33-го року я мені вже в 33 році коли такий вже розгон я уже мені 6 сім років я вже усе розуміла

А як же ви виживали?

А як виживали, дідусь Степан Тодосевич він був мастєром всього він і капці нам пошив то він із ето вот з лози вот тапочки він все нас обсулужавав а батько у 37-у році це вже коліктівізація но шо то в нього не получалося короче говоря його друг позвав дето у другу у Росію де лутче життя, де можна заробить і він і там застала війна і ми його більше не бачили

Батька?

Батька, не бачили а дідусь при нас жив невістка і діти. І діти хлопці кончали школу і я ходила в школу ну от саме страшне це був 33 рік самий страшний ми оставалися совсєм голодні

А як же ж батько він же ш працював?

А батько працював…

Головою колгоспу?

Тоді ше не був він головою колгоспу. Він ше не був голова колгоспа він тоже а в нас було всього 25 соток города всього 25 соток города і це на цьому городі повинні були кусочок коноплі поставити шо мама шото наткала якоїсь ткані шото пошила шоб дітям пошити шото а батько такий голод шо вже не льзя ходили на поле собирали з колосків сміття а дєдушка зробив жерно таке кругле колесо з накльопом і на цьому жерні робили муку із колосків робили і в печі хто міг ну це нас дєдушка піддержував

А ви ше шось додавали, одні колоски, чи ше шось додавали?

До колосків добавляли картошку гнилу витаскували з землі витаскували в печі на жорнах дєдушка на жорнах накрутить землі, не землі, а трави мама з бабусею брали як називається це кориці складували туда смазували цім не йодом а цім як його шо смазують машини.

Салідол?

Салідолом смазували і ці ліпьошки ліпили, а ми тіки одварювали, як ше були буряки одварювали буряки і оцю юшку з ціми… ет їли. А уже в 33 році начали люди дуже умирать, дуже умирать і от пішла етот по селу шо на нашій вулиці ну я ж не ходила нічого.

А слух такий пішов?

Пішов слух шо уже Татьяна з`їла свою дитину. У другої вулиці шо ето зїла свою дитину саму меншу. Наших молодих уже стали… в колгоспі дітей такі коториє ходили, наприклад, уже мене я уже повинна була іти… Один раз іти в колгосп там варили якусь кашу, навіть не кашу а якийсь суп і давали кусочок хліба, отакий кусочок хліба давали, ну я хліба не їла я за пазухой несла його мамі потомушо в мами начали вже ноги пухнуть. і я несла цей кусочок хліба шоб мама не померла

То це раз у день давали таке?

Раз у день дітей значить мали один раз прийти діти і поїсти.

Це вам а іншим вашим сестрам?

А хлопці, а хлоппцям заганяли їх на поле шоб вони копали для кузьок корови но не годували ніхто не годував десь я не знаю чи їм давали чи не ну в нас не було шо їсти. Бабуля собирає спідницю мама були ше корали ето вот червоні і батько їде у Воронєш щоб хоть якогось зерна достать а ми вже лежали на топчані уже їсти немає чого весна талачики на ето вот на дорогах талачики ростуть, і ми ті талачики їли на городах видолбували гнилу картошку їли і особенно ми боялися вже самі дєдушка горобці начав стріляти бо томушо хоть шото небуть.

Стріляти з чого, з рогатки, з чого він стріляв?

Уже річка у ставках появилася вода вот то стали оці малюсінькі мальки вот хлопці ходили ловили оці малюсінькі і їх як казали вот етовот Бабуля Ульяна так каже коже ну йди пукай оці рибки малюсінькі оці рибки оце уже нас начали спасать от вот шоб ми вже  їли.

Ага, шось могли істи.

А батько пішов у Воронєж одвіз усі етовот серебряні  сергі не золоті, а серебряні серги, серебряні якісь ложки ше шото там, спідниці платки.

Усе цінне взяв

Усе оце вот,то він завіз пів мішка туди віз і одтуда із Росії привіз клумачок зерна. Він приходить заходить у хату а сейчас я з мамой на топчаї лежу біля мами, вот лежу на топчаї бо я ж тоді сама менша була в сім’ї, ше ж тоді Ніни не було вот ето вот, вона він заходить у, вона говорить: “шо ж ти привіз? оце” говорить “скільки я виміняв зерна у Росії у Воронежі шо вже більше у мене нічого немає і це після цього от як він другого спасєнія не було і його позвали шоб він ішов головою і шоб заробив і шо йому будуть платити, шо йому будуть всяке і він пішов у цю Долину, в село Долина, Обуховського району.

Так у якому році він пішов головою?

Головою.. це було десь..

34? чи пізніше?

Десь в 35 чи 36, вот в ті года.. і він, а  вона ж мама біля дєдушка і бабушка старенькі і нас діти ето вот вона нас кормила уже ето вот а аж в 34-у році, у 34-у році народилася від батька, хотя він тут не по колгоспу, і  він так: поробив у колгоспі, організував шото там, шото построїв і його переводять у друге село у… не в Купачів… а в ето… забула як, і помнила ж, треба було записать, а тепер забила.

Теж Яготинського району?

Це Обухівський район

А, Обуховський.

Це в Обуховском районі його тикнули етім і так осталися він як тоді його ето вот він шото всьото таки боровся за своїх, за свій народ, за то шо вони робили його взяли ісключили з роботи і ето він у 36-у році він винужден був поїхать у Росію,  десь аж під  Лєнінград його позвав знайомий його друг.

1. Місце запису: село Черняхів, Кагарлицького району, Київської області;
2. Дата запису:  2002 року;
3. Хто записав: Володько Володимир;
4. Респондент: Кущ Ульяна Степанівна, 1930 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в с. Черняхів, Кагарлицького району, Київської області.

Сама я голоду 33-го не помню. Про 47-мий я більше могла б розказать. Про голод 33-го мені мати дещо розповідала. Вона казала, що в 32-му був неродод картоплі і зерна. А кроми тоги приїжджали в село представники і виконавці, які ходили по хатам і забирали все, що бачили з продуктів. Через це й почався голод в селі, бо грошей в колгоспі до війни ні копійки не платили і не було за що купити зерна чи ще щось з їди. Люди тоді почали втікати з села, закривали хати, забивали двері. Багато хто їхав в Київ і там стояли в очереді, бо там хліб продавали і міняли, і там пайки давали. Моя мати їздила в Київ, тоді до своєї сестри. Нас було тоді четверо дітей і мати хотіла здати хоч би двох в приют. Подруга сестри моєї матері робила в приюті НКВД і там годували дітей, бо в інших приютах діти вмирали. Але відправити нас в приют мати не змогла і вона вернулась в село. Двоє моїх молодших братиків таки померли з голоду. Мати розказувала, що тоді щоб не попухнути їли траву, рвали акацію і варили з неї суп. Сусіл наш Микола Березний вкинув свого малого синка в колодязь, щоб не мучився, а потім сам помер. Мертвих було дуже багато й не було сил їх до кладбища нести, закопували хї в дворі, на городі, в садку. Батько в голод на Донбасі був, робив на шахті, але коли він вернувся, то вже голод був не такий страшний. Літом 33-го був врожай і він порятував тих, хто ще живим остався. Мати казали, що по три душі в кожній хаті померли, а деякі сім’ї зовсім вимерли.

1. Місце запису: село Черняхів, Кагарлицького району, Київської області;
2. Дата запису:  2002 року;
3. Хто записав: Володько Володимир;
4. Респондент: Мироненко Ілля Давидович, 1918 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживав в с. Черняхів, Кагарлицького району, Київської області.

Під час голоду я жив в своєму рідному с. Серняхові. Працював я вчителем історії в Черняхові. Крім того, я художник-гравер і маю дуже гарну пам’ять. По памяті я намалював церкву, що була в селі Черняхові і біля якої я прожив. Про голод маю чотири картини. Перша картина це собака їсть людину. Це все не моя фантазія. Дійсно такий випадок був. Тоді люди були такі слабкі, що не могли викопати яму для покойника, то вони його трохи просто в землю закопували. Весною ми з матірю шли через кладбище і там була страшна вонь, тому що розкладалися трупи. Саме тоді я побачив як собака розкопавши одне з поховань і їла. Це я надовго запам’ятав і пізніше намалював.

Друга картина зображає людей, які вивозять мертвих в велику яму. Тоді ходили по хатах забирали мертвих і на кладбищі вкидали в велику яму.

Третя картина алегорична, вона забражає смерть з пощербленою косою, яка косить людей в 33-му році.

Четверта картина зображує сценку, коли людина їсть собаку, це я сам бачив на власні очі. Людина ця вже починає втрачати людскі риси і перетворюється на звіра.

Це ще не всі картини, багато моїх картин зберігається в Кагарлицькому краєзнавчому  музеї. Це не просто картини, це документи то ї епохи.

Про голод ще можу розповісти, що їли тоді акацію, полову варили з лушпайками. Наша сім’я мала кізку, яка давала нам молочка і це нас врятувало. Я якби міг, то тій кізочці золотий пам’ятник поставив. Батько тоді пухлий ходив, мати ледве тягала ноги.

Пам’ятаю гнався тоді за мною чоловік з сокирою, мабуть хотів з мене якусь здобич зробити. Колись прийшла людина до нас і просить їсти. На ранок та людина вмерла, то ми на возику одвезли на місце, куди скидали мертвих. Багато людей, щоб не померти з голоду ходили в сусідню Леонівку на буряки.

Запам’ятався такий епізод. Один хлопчик помер на полі, коли мати полола буряни. Звали його Гриша. Мати повезла його возиком, щоб поховати і його через річку треба було перетягти. Як вони з другою жінкою його перетягували, то впустили в воду, і вода поверх нього тече. А я думаю, що то баби роблять в тій річці, і до берега побіг. На мали сил, щоб його витягти з річки.

1. Місце запису: село Черняхів, Кагарлицького району, Київської області;
2. Дата запису:  2002 року;
3. Хто записав: Володько Володимир;
4. Респондент: Стратієнко Оксана Демидівна, 1911 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в с. Черняхів, Кагарлицького району, Київської області.

З чого ж почати розказувати про голод? Почну так. Коли Лєнін організував партію, то треба було тих людей чимсь годувати і в щось одягати. Тому в 32 році почали розкуркулювати людей, де було в одній хаті багато людей. Требували здачі хліба, позакривали млини. Тоді почали їздити до Дніпра до млинів, але по дорозі людей перестрівали і збирали хліб. В 1932 почалося голодування. Тоді багато людей не посіяли, бо організували колгосп. Не було чого здавать государству і настав голод. Кроми зерна тоді не вродила картопля. Люди друг другу стали не милі.

В 33- му лили сильні дощі, аж жито в колосках проростало. Але як дождались люди нового урожаю, то не було вже сил у людей. Колись мимо нашого двору йшов чоловік з дітьми, впав і вмер.

Люди не годилися ями копать на мертвих і носить на кладбище. Прямо в дворах цілі семї закопували. Я тоді полола буряки в колгоспі, там тоді давали баланду і по 200 грам хліба. Я цей хліб чоловіку приносила з колгоспу.

Стало до того, що не було чого давать на хлібозаготівлі. Свекра мого обвинили у вредительстві, присудили 3 годи і забрали. Одного вечора до нас чоловік стукав просився переночувати. Але мій чоловік сказав, щоб я не відкривала. Він трохи ще постукав, а потім його не чутно стало. Зранку найшли його мертвого під дверями. Закопали його в себе на городі.

Тут де не ступни, там і люди закопані. Я колись тут і жить боялася після голоду, але потім все забулося, так тут і живу.

1. Місце запису: село Черняхів, Кагарлицького району, Київської області;
2. Дата запису:  2002 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Редька Марія Костівна, 1927 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в с. Черняхів, Кагарлицького району, Київської області.

Я 27-го року народження. Родилася тут, тут була хата. Дітей в сім”ї було багато. Землі в нас було багато, млин, корови. Все позабирали, землю у колгосп.

Батько мій умер і брат Коля в голод. За хатою х поховали в ямі з-під картоплі, замотали в рядно і вкинули…

Я і Галя, були вдома, а старші ходили полоть у колгосп, їм там їсти давали, а мати в пазуху ховала, щоб нам принести. Сестри їй казали: “нашо ви оставляєте, самі вмрете”… Ото ми так ходим по полю, щавлик їмо…

Старша сестра Устя, від першого чоловіка, поїхала в Херсон чи… на Вологду, не пам’ятаю точно. Тоді написала нам, щоб ми усі приїхали, там були буряки і картопля, гнилі… можна було їсти. Так ми вижили. Друга сестра поїхала в Київ, там за Куренівкою, як на Пущу, була дача Колюженка. На полях орошенія працювала… Меншеньку забрали. Ми взяли хусток дорогих, 2 наволочки, добра всякого, загорнули, вона несла. Тоді босяки підскочили, 3 чоловіки. А Галі були 4 годика… Нема коли нам було ждать, пішли на поїзд. Мама писала потім об’явлєніє, а Галі нема…

Вертаємось у село, хату продали. Мати поїхала в Київ, мене взяла. Працювала вона на пристані, там зерно сгружали. Дали їй місце у гуртожитку як одинокій. Вона тіфом заболіла як верталися з Вологди. Я на Подолі жила на Межигірській у жидовки. Берманша, в неї було 9 синів. Старші дівчата були по наймах у євреїв. А мама стірала чи шось таке робила, щоб я переночувала. Як я лягала, то обмотувала голову тряпками, бо там пацюки були, щоб не погризли. Просилася дуже до мами в гуртожиток, плакала. А комендант Дубинський тоді був, бачте, давно було, а я так добре пам’ятаю, взяв мене за шию і у вікно викинув…

Мама потім у лікарню лягла, обстригли її, ледь не померла. Мама казала подрузі забрати мене у детдом. На Леніна 4 мене відправили у детдом, тоді у село Ходорків, станція Попєльня. Тоді як мама видужала, хотіла мене забрать…

Шо ми їли? Листя буває начухраєш і отак… Картошку гнилу, балабеники робили. Ще пасльон. Хліба не було, а врожай був. Хто то зробив?..

Батька поховали… Він все казав: “у мене 27 небожів, мене сховають з пєвчою, з усім…” А ми за хатою його поклали.. .

Як у Херсон їхали [оповідач весь час плутає Херсон і Вологду – прим. Я.Т.], так брали намисто, лєнти на себе начіпляли, шоб мінять. За рядочок намиста давали 2 стакани пшона. А хату продали за 200 рублів і хлібину…

1. Місце запису: село Черняхів, Кагарлицького району, Київської області;
2. Дата запису:  2002 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Удод Олена Петрівна, р. н. невідомо;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в с. Черняхів, Кагарлицького району, Київської області.

Голод був страшний, таке словами тяжко описать. Хто його зробив, спеціально зробили, бо хліб був, тільки забирали його в нас. Трошки хто шо міг, так ховали. В землю закопували вночі. Не тільки хліб, а все-все забирали: і картошку, і яблука, все.

Ми з сестрою дома сиділи, боялись іти десь. Тихе стало село, ніхто не кричить, не говоре даже так, шоб чуть було. Люди ходили як мертві, ледь ворушились, повзли мимо двору, десь шо знайти якусь їжу, а ми в траві ховалися, дивимось. Малі були, а страшно дуже ставало.

Батько і мати в колгосп ходили, там їсти давали, дак і нам трошки принесуть. Дуже трудно було, дітки. Вмирали багато люди, і на дорозі лежали, ніхто не підбирав. Цілі сім’ї помирали…

Хто міг, ішов з села шукати щастя. Ми все забрали шо луччє, теж пішли. На Сумщині аж були, там ліс людей годував. Гриби і ягоди люди збирали, чи стріляв хто звіря, які уміли. Просились ми то в одного, то в другого переночувать. Коли пускали, коли було: стукаєм, а відтіля ніхто не одзивається, чи бояться, чи вмерли всі. На Сумщині там добрі люди, пускали.

Отак перебивалися.

1. Місце запису: село Черняхів, Кагарлицького району, Київської області;
2. Дата запису:  2002 року;
3. Хто записав: Володько Володимир;
4. Респондент: Клименко Павлина Миколаївна, 1929 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в с. Черняхів, Кагарлицького району, Київської області.

Про цей голод я чула від матері й батька та других старих людей в селі. Сама я помню один момент. Коли баба наша зварила суп з лободи, мати десь виміняли трохи зерна і буряків і принесла додому. Та я тоді дуже плакала, що суп з лободи пропаде. Іще помню, коли картоплю копали, то був великий неврожай і я переживала дуже, що поросятам нічого їсти не буде. А вийшло так, що й людям не було що їсти.

В батька мого, ще з революції ружйо сховане було і коли зимою 33-го почався голод, він пробував птиці стріляти. Спочатку це нас спасало, а потом вже не можна було в селі нічого вполювать. Казали, що на ставах охота була на котів і собак, чи не всіх їх тоді в селі переловили і поз’їдали. В кінець зими баба наша Тетяна опухли, а на весну померла, може мене, батька і матір це й спасло, хоч гріх таке говорити, бо на одну людину менше стало. Ми пережили цей голод.

Про людоїдство різні розкази чула, але мати казали, що в Черняхові не їли людей. Як їздили в сусідні Стайки, то казали, що там деякі сім’ї великі по одній дитині вкинули в погреб і там убили, а один чоловік свого сусіда сокирою зарубав.

Мати моя були доброї душі людина. Як з осені було в нас трохи картоплі, то сусідам нашим помагала, які ходили по хатам і крали, бо сем’я сім чоловік в них була. А потім та тітка Марія, що мати їй помагала після голодовки, даже з матір’ю і не віталася. За це її Бог покарав і перед війною вона з розуму зійшла й померла. Перед смертю матів звала, щоб з нею попрощатись, але мати не пішла. Тоді люди неблагодарні були.