1. Місце запису: місто Батурин Бахмацький район Чернігівська область;
2. Дата запису: 23.07.1993 р.;
3. Хто записав: співробітники Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» у місті Батурин Бахмацького району Чернігівської області та зберігаються у фондовій колекції заповідника (інв. № КВ-3-2342/Р-3-1438);
4. Респондент: Стовпець Іван Оксентійович, 1914 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Батурин (нині місто Батурин) Бахмацького району Чернігівської області.

У сім’ї було 9 чоловік, в тому числі 2 батькові сестри — каліки. Батько плотнічав, ходив по людях, але охочих щось будувати не було. Їли ракушки з Сейму, а щоб перебити тяжкий їх дух, заправляли товченим рижеєм.  Варили всіляке зілля. Рятували нас граки, бувало, ловим їх по лагерях по цілому мішку. Хліба й картоплі не було. Батько опух від голоду, але не вмер, та й із сім’ї ніхто, слава Богу, не вмер. Помирали дуже старі, одинокі люди. Я бачив, як помер якийсь чоловік, ішов з торбою, у кар’єрі набрав землі в рот і помер.

Ми в колгосп не пішли. Була своя земля, а в колективізацію землю забрали. Уповноважені ходили по хатах, у нас забрали зерна 30 фунтів, винесли на вулицю і висипали в грязь, виганяли з хати, розкидали клуню, і сарай, приходили, щоб від хати одірвать сіни. Але старший, що був з ними, сказав, коли відірвем сіни, хата завалиться, так їх і не тронули. Все це робили для того, щоб ішли у колгосп. Забрали з господарства всі продукти харчування. Ми вибрали картоплю вночі і закопали серед городу, над ямою посадили старі соняшники, землю добре утрамбували. Активісти ходили по всьому городу і металевими штирями прощупували землю, але картоплю так і не знайшли. Хотіли забрать коня і корову — нам переказали. Батько з старшим сином встиг вночі відвести корову у Конотоп, а кінь був хворий і здох.

1. Місце запису: місто Батурин Бахмацький район Чернігівська область;
2. Дата запису: 07.08.1993 р.;
3. Хто записав: співробітники Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» у місті Батурин Бахмацького району Чернігівської області та зберігаються у фондовій колекції заповідника (інв. № КВ-3-2347/Р-3-1443);
4. Респондент: Лисенко Ганна Микитівна, 1924 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Батурин (нині місто Батурин) Бахмацького району Чернігівської області.

Нас у сім’ї було 4-о дітей, батько, мати і дід. Жили дуже скрутно, але нас виручало те, що мати робила на маслозаводі і приносила додому то пахту, то сироватку, а дід варив нам із цього юшку, додаючи трохи картоплі і макухи, які мати вимінювала на масло, що його видавали працюючим на заводі. І хоч ми не наїдалися вволю, але все ж жили трохи краще, ніж інші. В 1933 р, помер мій брат Іван, він довго хворів на мочовик.

1. Місце запису: місто Батурин Бахмацький район Чернігівська область;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: співробітники Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» у місті Батурин Бахмацького району Чернігівської області та зберігаються у фондовій колекції заповідника (інв. № КВ-3-2336/Р-3-1433);
4. Респондент: Осіпова Євгенія Григорівна, 1914 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Батурин (нині місто Батурин) Бахмацького району Чернігівської області.

Я робила в колгоспі «Червоний маяк» свинаркою. Хотілося їсти, а не було чого. Ми ходили по полю збирали гнилу картоплю і пекли з неї блинці. Сусіди — Книш Харитина — їли ракушки, цим і врятувались од смерті. Якось мати напекла із просіяної луски блинців, усі поїли — і нічого, а батько (1882 р. н.) чуть не вмер, цілий тиждень лежав пластом, і лише тоді почав потроху очунювати з допомогою матері. Їли різне зілля, помню — лущили череду і їли.

Багато було в Батурині прийшлих людей — просили їсти. Пам’ятаю сім’ю Артеменків з Керчі — мати, син і дочка 4-6 років . Мати з дочкою пішли в Бахмач і там вона залишила дівчинку,  щоб люди підібрали, бо сама не могла прогодувати. Прийшла з Бахмача і дуже побивалася за дочечкою. А її син  так і залишився у Книшів (згодом чоловік Марії Книш загинув на фронті).

Через Батурин проходило дуже багато голодних людей, просили хоч картоплину, ладні були віддати за їжу все — одяг, золото, різні речі. У кого були харчі — наживалися на людському горі.

І своїх голодуючих було багато. Особливо сильно бідували в Шовковиці Дудки і Датчуки. Було йдемо мі з поля, а діти Датчуків лежать посеред дороги і просять хоч крихітку хліба. У мене була маленька суха скоринка, я її смоктала під час роботи, щоб приглушити голод. Я дала цю скориночку Датчукам, а вони стали обціловувати мені ноги. За маленьку обсмоктану скориночку!

1. Місце запису: смт. Копайгород Барський район Вінницька область;
2. Дата запису: 22 серпня 2003 р.;
3. Хто записав: Бойко Олександра;
4. Респондент: Дучкова Марія Бенцівна (Борисівна), 1925 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Копайгород Барського району Вінницької області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-1947 роках?

Сюда мы приехали уже где-то перед войной, помню голодование в 47 годе.

Які на вашу думку могли бути причини голоду?

В 1946 лето было жаркое, так ещё и посуха – урожай был слабенький, а нормы требовали большие, выше, чем за румын, те то хоть деньги давали, а в колхозах – кукиш. Я ото говорю со слов очевидцев. Я тоди работала в «Чайной», то крутилась, как могла.

Якщо забирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Помню, где-то в августе 1946 сказали, шо не зараз за трудодни дадут, а после, где-то к зиме, тода, мужики, какие были, и бабы, ходили «бастовать». То их всех поразгоняли. А двоих, то вообще арестовали, но потом, вроди, повыпускали.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання

зерна?

Про то, шо б хто-то доносил, не знаю.

Як це відбувалося? Чи ті, хто відбирали мали якісь документи на збирання продуктів?

То, шо мы с городов имели, того не забирали.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, овочів, продуктів?

Председатель часть хлеба не сдал, и, я слышала, шо, хто нуждался, потроху давал, шоб не умерли с голоду.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

У нас не шукали, а в селах, где колхозы слабые, то там ужас, шо было, говорили люди, шо выносили всё подчистую.

Де можна було заховати продукти?

Мы не  ховали, ведь еще надо было шо прятать, мы больших запасов и не держали, перебивались от одного к другому. Всё, шо хотели схоронить, – за зиму поели.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали, но только, хто «активничал».

Чи люди хотіли йти добровільно в колгоспи?

У нас все в колхозах были.

В який час ходили у людей забирать зерно, продукти?

  До нас не приходили.

Коли почали помирать люди з голоду?

Знаю, шо на весну начали вмирать детки годик-пять.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Сирот, то их родичи позабирали к себе или кого в интернаты забирали.

Хто не голодував у селі і чому?

По-разному было. Были, шо голодали те й помирали. А мы, так пережили голодовку, хоть и тяжко приходилось и так молодые были, а шо и муж добывал, он в колхозе был агроном, как пришел с фронта в 44-м (после ранений), а потом выбирали даже председателем, но то уже позже было.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Помогали.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Да, муж ездил в город на базар, то заодно и к родичам заезжал, давал им «вещи», шоб они выменивали на еду. А тогда в Могилёве можно было всё найти, хоть марципаны.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

Слышала, шо такое было.

Яких диких тварин, птахів, плазунів їли?

Как весна была. А мяса-то не было, то поели люди всех кошек и собак, мало у кого осталось. Не пожалели даже сизарей. А вот охотником был, то ходил стрелять дичь. Там. Где щас ПМК, то там была запруда и было много чирков, то иногда понабивали по 15 штук. А потом жена или …и ихние ходили выменивали. А там мяса совсем нет, но мясо-то нужно. А то, слышала, рассказывали люди, шо и змей и крыс еще ели.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладбище.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Давали чи пляшку,  чи шось с еды.

1. Місце запису: село Станіславчик Жмеринський район Вінницька область;
2. Дата запису:невідомо;
3. Хто записав: Свідчення з фондів Музею Голодомору;
4. Респондент: Солоненко Михайло Петрович, 1916 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Станіславчик Жмеринського району Вінницької області.

В той час я навчався у технікумі в Харкові. Тоді там набирали бажаючих для геологічної експедиції. Я пішов туди топографом. Тим, хто погоджувався, видавали пайки. Я взяв свій пайок і поїхав на декілька днів в своє село. Коли приїхав – села не впізнав. Кругом було дуже якось тихо, нікого на вулицях не було. Я підійшов до своєї хати. До мене вийшла мати, худа  як тінь,з сірим обличчям. Вона довго плакала і обіймала мене. Потім вона розповіла проте,що багато людей в селі повмирало з голоду. Дуже вона була мені вдячна за їжу, яку я привіз. Коли повернувся до Харкова, мій викладач Петро Архипович Власюк( академік с/г наук, викладав в агрономічному технікумі. Потім був редактором журналу «Наука і суспільство») попросив мене відвезти його пайок до батьків. Я поїхав , але батьки його вже померли.

1. Місце запису: село ЯлтушківБарський район Вінницька область;
2. Дата запису: 23.04.2003 р.;
3. Хто записав: Кулібаба Оксана Анатоліївна;
4. Респондент: Людткова Ксенія Іванівна, 1921 р.н., народилася в селі Ялтушків Барського району Вінницької області.

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Ялтушків Барського району Вінницької області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках, або у 1946-47 роках?

Так, пам’ятаю найкраще голодомор у післявоєнний період 1946-47 років. Тому, що була вже дорослою дівчиною, який вже було на той час 25 років. Про голодомор 1932-33 років пам’ятаю лише те, що розповідала мати, бо була ще маленькою.

Які, на Вашу думку, мали бути причини голоду: неврожай, засуха, податки? Чи забирала врожай влада?

Що я можу сказати, так це одне: в усьому винна була власть, бо забирала все, що бачила і що могла забрати. А люди падали від голоду як ті мухи.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Точно про це нічого не можу сказати. Але помню, що приходили чоловіки з сільської ради. Фамілій їх не пам’ятаю, а в очах їх постаті до цих пір стоять.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна?

Якщо хтось і зміг щось вкрасти і зберегти якусь часточку зерна, то про це ніхто не знав. Всі старалися лише для себе і своєї сім’ї. І дуже боялися, бо донесення таки були.

Як це відбувалося? Чи ті, хто відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Які документи?! Ніяких документів ніхто не пред’являв. Приходили і забирали все, що могли найти.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Про кару то не знаю, а от багато людей вислали тоді в Сибір  (навіть подекуди цілими сім’ями).

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Навєрно, мали. Того, що коли приходили і людина не хотіла віддавати зерна, то кричали, що зараз всіх поперебивають.

Які люди боронилися?

Ніхто не боронився. Не могли про таке думати, бо були без сил, напівживі. Думали лише, за що власть оце так знущається. Але в голос, навіть в сім’ї, про це ніхто не зумів говорити, бо дуже крепко боялися.

Чи можна було приховати якусь частину зерна ,продуктів, овочів?

Про що ви говорите?! Ніхто не міг нічого приховати; забирали все, що знаходили.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Як звали їх – не знаю. Приходили до хати чоловіки (десь троє-четверо), обшукували все, проштовхуючи залізним крючком кожну шпарку так, що приховати щось було невозможно. Помню, прибігла додому наша мати так й кричить до нас ( а нас було троє малесеньких діток – я і ще двоє хлопчиків), що як прийдуть забирати зерно, то щоб просилися і не віддавали, бо з голоду ж помремо. Батька нашого з нами не було. Заарештували і вислали (ми навіть не знали куди), а ми залишилися з мамою самі. А то приходять троє чоловіків, а ми позалазили на піч і тримаємо клунок зерна, і плачемо – просимося, щоб дядько в нас хліба не забирав, бо помремо. Боролися з ним – він до себе, ми – до себе. Але де там дітям тягатися з дорослим чоловіком. Забрали все. Не помню, але кажеться, це був колишній голова сільської ради. Осталися в погребі кілька червоних буряків – ото ними кормилися. Як з голоду не повмирали – один Бог знає. Добре, що ще деколи батько допомагав: з заслання посилки присилав, та й то дуже рідко.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ніде. Ховали поблизу хати, коло садка, але завжди у всіх все відбирали.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Так. Як я була колгоспниця, то давали, я помню.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Сам закон я точно не помню, але про нього добре знаю, бо моя мати через цей закон ледве в каторгу-засилля не потрапила. А було це в полі – випила четвертушку води, коли збирала хліб, а туди насипала зерна, ото ледве батько відпросив її. Весь час бігав в сільську раду, щоб її не засудили, бо сам вже мав іти в заслання.

Чи забирали лише продукти харчування, чи інші речі: одяг, рушники, худобу тощо?

Не знаю, не помню такого.

Чи давали збирати в полі колоски, залишки городини?

Хто там що давав?! Не можна було. Та й люди самі боялися.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Поля охороняли, знаю, комірники. Колгоспні комори, навєрно, тоже вони.

Люди в колгосп ішли добровільно, чи примусово?

Ніхто добровільно не йшов – змушували. Боялися люди, то йшли. Бо хто сам приходив, до нього не застосовували покарань.

Де переховували худобу, щоб не забирали в колгосп?

Ніхто не переховував. Приходили – забирали, а люди боялися щось говорити в протест.

Що було з малими сиротами? Чи ними опікувалась держава?

Ніхто ними не цікавився. Нікому вони були не потрібні. Якщо родичі могли забрати, то, считайте, їм повезло, а ні – вмирали на дорозі.

Хто не голодував в селі і чому?

Таких не було. Були лише ті, хто зумів хоть щось приховати, але таких були одиниці. І то про це взнавали вже набагато пізніше.

Чи допомагали люди одне одному у  виживанні? Чи ділилися продуктами?

Ніхто нікому не допомагав. Кожен думав лише про себе.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Що можна було найти,  те й споживали. А що ж було робити?! І полин варили, і кору їли, і вовчі ягоди. Все було..

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

Ніхто в місто не ходив. Бо, по-перше, було далеко,а по-друге, не було за що купити і не було, що міняти.

Чи був голод в містах?

Такого не знаю.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Не чула, не знаю.

Чи відомі випадки людоїдства в Вашому селі?

Да. Одна  жінка (не помню фамілії) вбила свою наймолодшу дівчинку і по кусочкам варила своїм двом старшим дітям. Та про це спочатку ніхто нічого не знав, аж потім набагато пізніше це проявилося.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Ховали за селом в одну яму по 5-6 чоловік.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ніхто нічого не платив; прибирали і ховали померлих, щоб ще крім голоду не було якоїсь другої біди.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей, померлих від голоду?

Да.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Не знаю.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церква є. А от до патріархату якого належить, не знаю.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Хрести – да. Могилки бур’янами позаростали, ніхто за ними не дивиться.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Про молодь не знаю. А діти мої знають про це, бо це моє життя і життя мільйонів людей, таких як я.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Власть.

1. Місце запису: село Жуківці Жмеринського району Вінницької області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Свідчення з фондів Музею Голодомору;
4. Респондент: Мунтян Марія Іванівна, 1927 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Жуківці Жмеринського району Вінницької області.

Сім’я в мене велика тоді була. Було нас 11 дітей, але двійнята померли, бо годувати нас було нічим. Мама моя тоді робила на землекопці – мул з річки там вибирали. Для цього була бригада робочих, а мати ще повинна була давати їм денну порцію їжі. Видавала їм хліб, невеличкий шмат (1/12 буханки). Мати собі панталони пошила і тугою мотузкою їх знизу перев’язувала. Крупинки хліба, який вона різала, складала в ці панталони і несла нам. Батько займався лікуванням, тиф лікував. Якійсь настойки на жабах робив. За це йому несли хто шо міг. Потім у нього ноги повіднімалися, опухли. Ходити він довго не міг. Ще батько в річці рибу ловив, яку ми їли без солі, без муки. А у сусідів наших було 5 дітей. Всі попухли. Батько в них загинув під трактором. З сім’ї залишилася одна дитина. А в нашій сім’ї тільки 2 брати мої померли. Олександра, сестра спухша була, але вижила.

1. Місце запису: село Вознівці Жмеринського району Вінницької області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Свідчення з фондів Музею Голодомору;
4. Респондент: Лихші Микола Вадимович, 1928 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Вознівці Станіславчиського району (нині Жмеринського) Вінницької області.

Я тоді зовсім малий був, пам’ятаю зовсім небагато. Дід мій  довго хворів, спухший був, а коли помер, мати з сестрою його самі ховали. Видовбали в землі неглибоку яму (земля замерзша – зимою це було) і, загорнувши тіло в мішок так і закопали. Сам більше нічого не пам’ятаю. А от мати мені розповідала (Лиха Текля 1901 р.н.), як вона з сестрою (Василевська Фекла Іванівна 1900 р.н.) ходили в колгосп робити. Тоді жатва була, і хто хотів приходив до колгоспу, там їм давали дільницю, яку вони повинні було обробити. Якщо люди встигали, їм давали їсти. Мати з сестрою наварили собі компоту з зелених грушок і пішли. Працювали вони цілий день, але не встигли закінчити свою дільницю і їм нічого не дали. Мати тоді дуже плакала, бо я спухший був, а вона мені нічого не принесла.

1. Місце запису: невідомо;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Жирнова Олена;
4. Хто оцифрував: Різник Катерина Вікторівна;
5. Респондент: Губаль Олександра, 1920 р.н.;

Під час Голодомору проживала в селі Бджільному Теплицького району Вінницької області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору)

На вашу думку, яка була причина голоду?

Ой, звідки я знаю.

Де люди у вашому селі найбільше ховали зерно?

Де тільки не ховали! Памятаю, що мати моя ховала в сіно, ховала в подушки.

Скільки, на вашу думку, померло у вас у селі людей?

Багато померло! Так, багато!

У вашомі селі люди пухли від голоду?

Так, пухли.

А що ви їли під час голоду?

Їли полову, бур’ян, жолуді. Ходили на поля шукали те, що залишилося у мерзлій землі. Бувало таке, що їли собак, мишей, кішок, коней, які здихали від голоду.

Скажіть, а людожерство у вашому селі траплялося?

Нє, на мою пам’ять нє, людей не їли.

А людей, які помирали від голоду, як їх ховали і де їх ховали?

Людей? Людей ховали, як завжди, на кладовищі.

Чи є тепер місця вшанування похованих від голоду?

Є, і ось недавно…

 Коли недавно?

Здається, у листопаді, вшановують померлих від голоду.

1. Місце запису: смт. Нові-Білокоровичі Олевського району Житомирської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Хворостовська Марія Кондратівна, 1928 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Дмитрашківка Пісчанського району Вінницької області.

Добре пам’ятаю, що був голод у 1932-1933 рр. Мені було 5 років, але те що я бачила і розказувала мати – неможна забути. Було дуже страшно. Кажуть люди, що була неврожайність, а ще вивозили за границю і що хоть і осталось, то пішло на посіви. Але в основному, як люди казали, вивозили за границю – цілі товарняки. Зерно ховали у колгоспі, у зерносховищі, але не було що хранить, бо все вивозили. У дядьків витрушивали все з торбинки. У матері була кишеня під спідницею, принесе трохи сої, кожному по 10 зерен, закине за образи, щоб ми не змогли достать і з’їсти все зразу. Мати давала нам по одній зернині, щоб хоч якось протягнуть. Бувало, що я з сестрою лазили за образи, щоб більш з’їсти. Ходили по полях хто мог, може де картоплинка гнила завалялась, перетер її. Їли лободу, кропиву, ляскавку, мать-мачуху. Намелять жолудя, ще всякої всячини, замотують у мать-мачуху листя, да й якщо є росол – то зовсім добре. Ще батько ходив січку різати. Потім на решето, може де яка зернина. Буряка не було. Помирала сила – силена людей, більше третя половина людей ляпнула. Діти пухли, падали під забором. Сонце пече, гріє, нема кому прибрати. Сили не було, де могли загребали. У колгоспі був кінь, яким вивозили цих людей. Може, де яка обща могила була, але хто може викопать? Сили не було ні в кого. У одній сім’ї уже не осталося нічого, батько поїхав у заподну, щоб поміняти хрестика на їжу. Багатьох скидали з поїзда, батько так і не повернувся. Діти всі померли. У одного діда забрали теля, все забрали. Багатьох репресіровали, а якщо мав латку землі – ти вже одноосібник. І в Білорусію їздили, но в большинство в заподну їздили, на бучкарах, товарняках, щоб виміняти якоїсь дерті, хустку, спідницю. Але це ті, хто мав хоч трошки сили. А скільки людей, як мурав’їв, треба було сили, транспорт. Випадків людоїства ні, не було. Я не пам’ятаю таких випадків Я, навіть, не знаю, чи існують вшанування померлим від голоду. Тим хто голодом помирали нічого не ставили. Зараз у Києві є Бабин Яр, там мертвецями пахне. Ніхто нічого не знає скільки померло людей в селі. Раньше не було ніяких обліків, хто їх писав, щитав. Я чула радіо, що той хто пережив 33 рік, то їм буде помощь. Ті хто були репресовані – то дають гроші, а нам нічого немає. Треба було картіну знімать, да й показувать. «Немає на них 33 року» – казав один дядько. Якщо щось скажеш лишнє – вже став врагом народа.