1. Місце запису: село Бандурове Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Білан Микола Григорович, 1923 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав у селі Бандурове Олександрійського району Кіровоградської області.

То були тяжкі часи для нашого українського народу. Мені було 9 років. Батько працював у радгоспі «Комінтерн». Багато наших там працювало людей і з Бандурівки, і з Морозівки. Тим, хто працювали, давали поїсти. З Морозівки помічником бригадира був один молодий чоловік (імені не пам’ятаю), але батько казав, що він трішки не з повна розуму. Проте був хорошим виконавцем своїх обов’язків. Батько розповідав, що той чоловік декілька разів брав батька з собою, коли смеркалося і йшли вони до комори. Там у нього була приготовлена палиця, якою він стукав кудись угору, після чого звідти сипалося зерно. Наповнять вони кишені пшеницею і йдуть додому, але батька попереджав, щоб він нікому про це не говорив.

А по селу у людей були забрані майже всі продукти харчування. І хто забирав? Самі ж односельчани у своїх, виконуючи директиву партії більшовиків, так би мовити, проявляючи свою громадянську свідомість.

Були випадки, коли деякі сім’ї, рятуючись від голоду, від’їжджали за межі України. Так, Яковенко Григорій і Тараненко Іван разом зі своїми молодими дружинами сіли на поїзд і поїхали до Росії. Проте їм хтось із добрих людей підказав, що одну зупинку до Росії слід не доїздити, а встати і йти далі пішки. Так вони й зробили. Потрапили вони до одного колгоспу, де чоловіки влаштувалися працювати механізаторами, а їхні дружини — у колгоспній їдальні, бо дуже вже вони смачно вміли готувати обіди. Так і пережили лиху годину. А вже пізніше вони повернулися знову до Бандурівки.

Протягом голодних 1932-1933 років мільйони людей в Україні померли. Вони пішли з життя тому, що у них було забрано останній шмат – останню надію на порятунок. Хіба можна про це забути?

1. Місце запису: село Зелена Поляна Коропського району Чернігівської області;
2. Дата запису: 25.09.2005 р.;
3. Хто записав:Голубцова Віра Михайлівна;
4. Респондент: Чортополох Уляна Василівна, 1921 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала хутір Кабанів (нині село Зелена Поляна) Коропського району Чернігівської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Пам’ятаю.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Забирала урожай влада.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Влада. 

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Ні 

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Ті, хто відбираю урожай, ніяких документів на це не мали.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Застосовували висилання, арешти, висилали на Соловки.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Не пам’ятаю.

Як люди боронились?

Хто як міг.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Дуже важко.

Хто і як шукав заховані харчі? 

Спец бригади.

Скільки їх приходило до хати? 

По-різному.

Де можна було заховати продукти харчування?

Продукти і зерно закопували в землю, але і там знаходили і зерно викидали в р.Десну.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Не знаю, але тих, хто пішов до колгоспу, не грабували. 

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Забирали лише продукти харчування.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Чула.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Звичайно, ні.

Хто охороняв поля і комори?

Колгоспні об’їзні.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Ні. Але йшли примусово, бо відправляли в тюрми, на Соловки. 

Чи змушували йти людей в колгосп?

Звичайно. 

Де переховували худобу?

В основному, в найбіднішого населення. 

В який час ходили забирати у людей зерно?

В любий час. 

Скільки разів приходили до хати?

Хто-зна. 

Коли почали люди помирати від голоду?

В нашому хуторі ніхто з голоду не помер. 

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Ніхто ніким не опікувався. 

Хто не голодував в селі і чому?

Ті, хто пішов у колгоспи. 

Хто зумів вижити?

В нашому хуторі вижили всі.

Чи допомагали люди одне одному виживати?

Люди допомагали один одному, ділилися продуктами. 

Які засоби вживали до виживання?

Хто як міг.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Хто кому міг – допомагав.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їли липову тирсу, кору, гнилу картоплю.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Ми не вживали

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ми не вживали. 

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

Ми нічого не купували і ні на що не вимінювали. Виживали, як могли.

Чи був голод в місті?

Не знаю. 

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Ні. 

Чи відомі випадки людоїдства?

Людоїдства не було у нас. 

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хоронили померлих на кладовищі. 

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Ні.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Від голоду не помирали в нашому селі.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Померлих завжди поминають на Проводи. 

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві?

Не знаю.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

На хуторі церкви немає.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Хрести встановлені на могилах всіх померлих.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи 

розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Про Голодомор розповідала внукам, дітям.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Винною у загибелі багатьох людей, на мою думку, була влада.

1. Місце запису: село Веприк Бобровицького району Чернігівської області;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Панасюк Олександра Хомівна, 1924 р.н., народилася в селі Веприк Бобровицького району Чернігівської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Веприк Бобровицького району Чернігівської області.

А у Олександри Хомівни Панасюк з веприка шестеро внуків, десять правнуків, уже навіть праправнучка діждалася. І щоденна її молитва, щоб росли вони щасливими і здоровими, щоб їх оминули ті страшні випробування, які випали на долю її поколінь.

На тій вулиці в нас була хата, там де жили, чи померли, так оце є діти патрановані жили, шо батьки повмирали. І такий був дід старенький Марко, і подвода, і конячка, і ото кажний день ті дітки мерли, їх на воза оце дід той Марко положить і везе по вулиці. Ну я не знаю, там жили люди, а тоді померли. Таке хазяйство хата, так я не знаю, чи їх там годували, чи ні, шо мерли кажний день там, тії дітки. І їх везе він підводою на кладбіще, там уже готова яма викопана і їх так кидали в ту яму, і прикидали. І ми бігали ше дивилися на кладбіще. Так оце я дуже помню. А в нас, як іще батько був бригадіром дорожньої бригади, так який був той, чи, оце я ніяк не вздумаю, агроном чи зоотехнік на квартирі, так йому пайок давали, нам несе, ми не дуже голодували. Хліб пекли з макухою. Дуже багато людей повмирало. Я ж іще мала була, а так помню, шо там подвода цілий день возить на, там один, на кутку жили люди, так там один хлопчик вмер. Його закопали не дуже глибоко, должно так хтось у селі, я не чула, я ж не бачила, балакали шо одкопали того хлопчика, хотів же ж, їсти хотілося. Так він же ж хотів їсти, так його взнали. Так казали по селу його водили, кишками обматували. Мертвих одкопували з могили. І таке чула. Так не така вже була взросла, шо все помню, ну помню, шо багато вмирало, багато, дуже багато вмирало. Так багато повмирало людей, позило, було ідем туди у школу, да через кладбіще, ми там якраз жили, шо через кладбіще в школу ходили. Так було один раз іду у школу, один чоловік лежить на, коло стежички і цигарочка в зубах, і він уже вмирає, то циарочка падає додолу, і він уже вмирає з голоду вмирав, даже бачила своїми очима.

1. Місце запису: село Вороньки Бобровицького району Чернігівської області;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Юпченко Віра Гнатівна, народилася в селі Вороньки Бобровицького району Чернігівської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Вороньки Бобровицького району Чернігівської області.

А кільки роботи переробили  невтомні руки Віри Гнатівни Юпченко з села Вороньки. Ходила в ланку, у важкі повоєнні роки навіть молотобійцем працювала в кузні. А ще вона неперевершена в селі вишивальниця, її рушники навіть в церкві прикрашають ікони. От тільки в житті було мало червоного та білого, все більше чорного – кольору журби.

В мене був брат з 30-го года, так я стояла на тому припечку і колихала його. Уходять 5 чоловік, а може й 6, і оце долівку зрили тими залізними палками і кругом. Мати положила під подушечку в колисці квасолі у бабській сорочці в рукаві. І вони забрали цеї квасолі, і пошли.

Це свої всі були?

Свої,всі ж. Один недавно вмер, так я йому каждий раз споминала цієї квасолі.

А він що каже?

Ну шо ж він вже скаже: «Ти ж жива осталася». Оце таке приїхали і забрали корову і все що було, коні.

Ну як ви жили?

Ну як жили… Я ходила, мати мене посилала, на город,у нас город  берегом. Кропиву рвали, копички чи якісь листочки собирали, рвала. Оце  приносила, мати сушила, мняла. Де це муки вона візьме – не знаю, сусіди всякі були помагали. Оце пампушки пекли – їли.

Багато на селі помирало людей?

Багато… багато. А тоді вже на другий день пошла сусідка каже6 «Ходім…»… нє, мати каже: «Пойди побач, я ходила вчора  там баба лежить, я ходила вчора, чи не вмерла». Я пошла, а вона ногами тако… совала. Я ввійшла і кажу: «Мамо, соває баба ногами» – «То, каже, вмирає».

А тоді везли… баба одна, було дві дівчаток і порізала. Це на хуторі, там де Пашнюки живуть. Ну сусіди замітили, що дітей немає. Тоді з сільради пішли і знайшли два чогуни холодцю. Забрали ті чогуни, поставили на воза, її посадили і оце селом везли.

Багато… багато… багато. У каждій хаті вмерло двоє, но багато.

Даже там дядько жив, двоє дітей, словом, четверо. Баба, дід і двоє дітей –  померли всі, хата зосталася пустая. Багато померло.

1. Місце запису: село Вороньки Бобровицького району Чернігівської області;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Телятник Ольга Гнатівна, 1924 р.н., народилася в селі Вороньки Бобровицького району Чернігівської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Вороньки Бобровицького району Чернігівської області.

Пред голодовкою став мій батько і каже: «Мелахо, такий страшний сон мені приснився. Що це буде?» Мати каже: «Кажи» – «Що я запріг коняку, їхав на село (мені трудно розказувать) до глинища до їхав, а потім всі діти попадали, я і коняка впала». Мати каже: «О Боже, що ж це буде!» Коли так і є – прийшли грабить в колгоспи. Всі люди завірбувать, це всі люди кажуьб, що страшне щось. Приїхали ж грабить – і не кажи, і не балакай. З хати по вигонили і дітей. Наклали три пудводи хліба. У нас же батько возив молотив, коняка була, треба – сім’я. Так три пудводи наклали хліба, квасольки забрали і мачок, корзу, ту що на олію. Ну все забрали! А мати каже: «Олю, он квасольки ззаду лежать на пудводі. Піди забери, він тебе не займе». Я так живенько-живенько, восєм год, висохле таке. А він такий здоровий біжить за мною, мати втікла. А він догнав і як дав мені носаком в зад, так я перелетіла разів три і забрав ті квасольки і положив, положив на віз. А тобі прийшли коняку забрали, лоша і корову, теля, сарай розкидали, попиляли осики – в колгосп треба строїти магазин, на хлів.

Дві пудводи їздило позапрягані, по повному возу накладали. Скільки людей вимерло. У нас вмерло 5 душ… стой не 5. Дітей п’ятеро, так я осталась, значить четверо і батько, й баба.  А ми з матько на покаяння остались, ще би не остались. Мати прочула, що в радгоспі хто скільки сполить, то макухи кусок дасть той бригадір чи хто. Так мати туди пухла чи рачки лізла та долізла то робить та робить, бо сім’я вдома. А мене посилають: «Олю, піди нарви дикого часнику і липки начухрай листу. Ото таке хрестате наче морква дика і отого накопай. Я сама дужча була.

А ви самі старші були?

Ні, в мене брат був 13 год старший. Так опух зразу і охляв. Ага, я піду, учеплюсь за ту моркву та й впаду опухла, нарву липи, часнику дикого у нас в осиках.  Так вони розхватають та поїдять – хіба це їда? А мати поки ще не йшла в радгосп, каже: «Гнат (батька ж), я почула, що в радгоспі крадуть кислий жом. А там сторож із гвинтівкою стоїть» – «Так іди». Так кого ж возьмуть, ті ж хлопці полягли, а я шустренька – забрала мене мати. Так там з гвинтовкой  стоють та б’ють матку. Там багацько людей зійшлось. В тому жому червяків… А мене не б’ють, но гонять. А я з торбиночкою, нагорнула-нагорнула таке в торбиночку, принесла матці, висипала. Мати боїться йти – б’ють. Я ще раз, так три рази ходила… ой… Йдем додом… дойшли додому, а мати каже: «Гнат, я коржиків напечу з його». Я кажу: «Та які ж коржики, там он черв’яки, я викидаю». Діти як напали, там ті коржики жменею! Тей хвать, тей хвать, те… То мати пішла у радгосп, робить… А хлопці… нє, батько перший… Якось я ввійшла в хату, а брат на дереві лежить у дворі. Так я ввійшла в хату, а батько на піч як взліз і не взлазив нікуди. «Олю, ти в хаті?» Кажу: «В хаті» – «Я щось скажу вам». Кажу: «Колю, ідьом батько гукає» – «Ага, як Митрофанич з’їв Мотрю» – «Та ходім, батько вже не встане» – «Не пойду». І на другий день батько вмер і Коля вмер.

Ви кажете з’їв Митрофан…

Митрофан звать мого дядька, то чужі люди… жив, в нього дітей, жінка від родів вмерла. То він сам там з дівчатами жив і саму меншеньку… то слухи пішли, я сама не бачила, всі так балакали і з’їв. То каже до мене: «Ой дитятко, що його робить? Вся сім’я вимерла» – «Пишіться в колгосп». Дарма, що восєм год. «Пишіться в колгосп, не бийтесь. Що людям, те й нам!» Заява треба, мати якогось чоловіка знайшла, написав грамотно, щоб в колгосп. Пішла мати, понесла та каже: «Та дайте допомогу! Ми помрем, нема ж нічого – мєтьолкой замели з комори». Ага, то вони по пол пуда макухи виписали, пол пуда жита і пол пуда пшениці. Прийшла мати, намочила макухи,  на жорна на дерев’яні надерла, замісили ми його, спекли перепічку і супу наварили – шліхта – води наколотили. Но бригадір добрий був, хай йому легенько лежать. «Іди на ланку, хоч ти негожа, три ряди бери і прополеш. І хай дівчина біля тебе і їй пайку хліба, а то вмре дівчина!» Ну ладно, пішли ми в ланку і я кажу: «Займайте три і я буду рядочок», а мати: «Ой дитятко, ти ще мала» – «Займайте третій рядок». Довбну, довбну і ще в матір скубну, бо вона негожа. Господи, не дай Бог нікому такого!

1. Місце запису: село Рогізки Сновського району Чернігівської області;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Шатирко Михайло Десанович, 1925 р.н., народився у селі Рогізки Щорського району Чернігівської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав у селі Рогізки Щорського (нині Сновського) району Чернігівської області;

1925-го года рождения. Семья в нас была 8 человек. У зимне время я помню как мой отец сидел и шил  лично мне сапоги. Пришла посыльная из сельского совета и предложила: «Сами идите в школу на сборы». Заставила росписаться и он 8 часов вечера пошол на собрание. Там ему подносили заявление и пойдеш в колхоз рабо тать, но он отказался. Его с школы не пустили домой и на утро его угнали на Березное. И там у Березном усадили, дали 4 года тюремного заключения и отправили на Беломорканал. И с Беломорканала он уже не повернувсь.

После этого, как уже забрали забрали батька на Беломорканал, то дней через п’ятнадцять приехали подводами с сельсовэта и выгрузили  все имущество там: и дижки, и бочки, и ткацкие наряды – все выгрузили. И к третьей подводе привязали корову. Мама моя плакала, падала навколицы, обымала сапоги и просила: «Оставьте корову». А нас было 6 детей. И они не послухали – корову забрали.

1. Місце запису: село Кучинівка Сновського району Чернігівської області;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Полосьмак Лідія Дмитрівна, народилася у селі Кучинівка Щорського району Чернігівської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Кучинівка Щорського (нині Сновського) району Чернігівської області.

Прийшли, нас в колхоз заставляли, шоб ішли. Мама не согласна була, не пошла в колхоз, вони прихали, нас обобрали, все побрали. Всю худобу, все побрали, не було назиму. Це в 32-му году так було. Побрали, ну мама не пошла, потом вже, зиму одголодували, пухли, всі пухли, баба і тьотя Анхвія умерла тут. Ми її ховали. Ховалі їх так. Копали ямки, но гробов не було. Нічего, так кидали в ямку, аби тільки були в ямці. Люди ховались у лісі, ті люди, шо їх розкулачували, їх побрали тоже усе, вони ховались. Ми жили в лісі, хата в нас була, там в лісі, не було там близько нікого, одні ми жили. Ну вони ж ночью зімою по холоду ходили, мерзли, їм нігде було погрється, так вони заходили до нас, шоб погреться. А погреться тоді не було нічого. А теє, хата була з одним окном, позамерзали, холодно, залазили на печ, щоб погреться на печі. Ну батько, хто-то сказав, шо єслі ти будеш пускать кулаков і тебе сошлем, і тебе не буде. Батько прийшов і каже матері, шо, знаєш, єслі ти будеш пускать, то я додому не прийду, будеш з дітьми, або мене знов заберуть на всилку. Єслі будеш пускать – не буду додому ходить. Матка каже «А чого, люди плачуть, померзли, холодно їм, треба погреться, вони ж тоже такі як ми».

1. Місце запису: село Кучинівка Сновського району Чернігівської області;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Демиденко Григорій Григорович, народився у селі Кучинівка Щорського району Чернігівської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав у селі Кучинівка Щорського (нині Сновського) району Чернігівської області.

Я був вдома. Приїжав до мене міліціянт, та й каже: «Шо ти робиш там коло двору?», в мене коні. «Я орав, – кажу, – і коні пасуться». «Заходь, ідьом додому», «чого?», «бо в тебе є жорна. Ти мелеш муку і роздаєш людям, і собі печеш хліб, чого нельзя дєлать». Я кажу «Нема в мене жорна». «Йдьом, йдьом, побачим. У тебе в клуні, за кулями старі жорна». «Ну шо, ідьом», – кажу. Проводить додому, я одкриваю клуню, а вона там стояла на городі. Він говорить: «Отєц, а це ж, – каже, шо стоїть, а ти кажеш жорна нема?». Я кажу: «Ну так шо?». «Зачем ти мелеш, перероблене зерно мелеш і людям роздаєш?». Я кажу: «Для себе здєлал, для себе мелю. А єслі треба шось змолоть, якусь балабушку спекти». «Витягуй жорна». Я кажу: «Та я б потягнув, но я ж не кінь». Ну витяг жорна те із клуні. «Шукай топор». Я кажу: «На ось топор. А шо ти будеш робить із ним?». «Поб’ю». «Бий, дикий, камні на жорні, таке, і то в селі». Я кажу: «Ти не розб’єш його». Він раз, другий раз об плескало пухом. Я кажу: «Ну бомби, но не розб’єш». Умер дєд мой, батька батько, умер батькові два брати, Євсій і Макар, з голоду. Такий голод був, шо йдеш-йдеш, а на, ну жменьку макухи дасть за день на єду, і хоч їж, хоч давись. Ну шо бувало так, шо йде-йде на плугом, брик, полетєв і всьо.

1. Місце запису: село Горенка Києво-Святошинського району Київської області;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Гуцелюк Любов Савівна, 1927 р.н., народилася в селі Горенка Бобровицького району Чернігівської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Горенка Бобровицького (нині Києво-Святошинського) району Чернігівської (нині Київської) області.

Всього було на довгій ниві життя Любові Савівни Гуцелюк, війна, розруха, непоправні втрати найближчих, найдорожчих людей і десь на денці пам’яті той страшний 33-ій рік, чи не найперший, найстрашніший, спогад такого вже далекого дитинства.

“Було мені 4 годи, почті 5-ий, оце туто в нас рядом була така жінка, шо вона, ну вобщем, крала все, зарізала свого чоловіка і дочку, а я туди бігала гулять. В їй ще одна дочка була, я до неї бігала гулять, а було за мною біжать баба, мати, кричать: «Ой, заверніть цю дівчинку, бо вони її там вб’ють». Ну не знали, а потом вона носила, в Горенкі там базар був, вона носила продать туди м’ясо, таке все. А потом, як приїхала міліція. Ну я оце зараз бачу. Винесли такі постави, як винесли, отак руки порізані, ноги порубані, все порубане. А чоловіка її днів три ніхто не бачив. А тоді вже весь куток, як узнав оце таке, так оце повигортали усе це м’ясо, все на світі. І одна дочка в їй каліка, а друга – ні, так ту забрали дівчинку, ну кудись забрали не знаю. От, а нас туди даже вже не пускали. Бідно було, бідно. Тоді шо, ну в нас ше коє як було, батько робив, корова була, а тут вмирали. Оце було біжимо за возом, тоді ж не було, трунів не робили, нічого, отак на віз накидали мертви і везуть у яму. Привезли на кладбіще, кинули, засипали і все. Ну вобшем, ну дуже страшно було. У нас там такий хлів стояв, туди на город, так оце мати чи баба вийдуть, трабину поставили, як соняхи отак хитаються, уже хтось картошку краде. Вони оце підуть. Привели одну жінку, а вона така страшна. А ми вже, дід каже: «Ой, не трогайте її, дайте їй ще картоплі, хай іде». Тілько каже: «Більш не приходь». Дармо шо я мала, запомнила. «Колинко, більш не приходь, не толочи картоплі». Трудно було, в нас тільки дід вмер, уже мого діда батько вмер. Він такий був старий, слабий. А дід мій, так це вже батьків батько, тут у нас колгосп був, тоді хто не хотів в колгосп піти, так одбирали, забирали зерно, вибирали, ну все забирали, от і у нас забрали і корову, і коняку. А тут колгосп організували, так він уже пішов та доїв коні, так ото приносив кінське молоко, от. Ну вобшем оце так виживали люди, хто як мог, крали, одбирали, багато дуже померло. Як ж кажу, возом везуть, накидали, ніякої не домовини, нічо, в яму скидали, все. Хто не хоче в колгосп іти,  того приїжали ці поміщики, оці всі, все одбирали, забирали, все, а хто пошов в колгосп, той коє-як ото виживав, уже стали там з комори зерно давати, шо побрали од тих, шо не хотіли. Оце так”.

1. Місце запису: місто Київ, Національний музей Голодомору-геноциду;
2. Дата запису: 28.09.2019 року;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна;
4. Респондент: Онищенко Микола Павлович, 16 грудня 1925 р.н., народився в селі Нововасилівськ Бердянського району Запорізької області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживав в селі Нововасилівськ (нині Роза) Бердянського району Запорізької області;

Миколі Павловичу 7 років було коли розпочався Голодомор. Була молодша сестра на два роки, батько під час Голодомору працював у Бердянському порту вантажником, а мати доглядала за маленькими дітьми. Голод стало легше переживати тільки навесні, коли з’явилася лобода і бруньки на деревах.

«Я пам’ятаю село і наших людей ще до колективізації, коли ще в діда були: хліб, кури, вівці, земля. Які люди були, зовсім другі люди були, як це вплинуло. Я пам’ятаю, шо в нашому маленькому селці було три хори, і співали вечером в теплу погоду. Вони змагалися – одні заспівають, потім другі, потім треті. На роботу йшли співали. Моя мати весь час співала, щоб вона не робила. Після Голодомору люди стали другими, і Україна стала другою. Це все звичайно, ніхто не пам’ятає, але люди на Україні були другими, села були другими, все було друге. А після колективізації, після Голодомору зв’язки між людьми були дуже великими. У нас ніхто не вмирав, але у мене хрещена мати вмерла, тітка вмерла, сусіди навпроти, все це вплинуло на людей так, що співати перестали, люди зовсім другі стали.

Голодомор зробив наших людей отакими. Оце може цей Майдан, оце Революція Гідності зробила нас. Підняла якось нас і люди стали трохи другі. Особливо молоді уже не те, уже другі, а після Голодомору село і люди вже були не ті. Коли я спитав у матері, хто оце займається Голодомором, хто забирав хліб, займався розкулаченням? А мати каже «покидьки, це самі погані люди, були організовані». Ви може з історії пам’ятаєте – комбєди людей, комітети бідноти. Людей, які вміли хазяйнувати, була землю, гарні сади, все…цих людей особливо багатих розкулачували і везли в Сибір.

Мій дід був середняком, як то кажуть, його не розкулачували, але відібрали все все, сад, коней. І бабуся, я коли прийшов до них 7 кілометрів ходив пішки, 6-7 річним. Вона весь час плакала і вона рвала траву і носила своїй корові, яка була в тому колгоспі в артерії, щоб вона не здохла. Так от, хто були ці покидьки, комітети бідноти, ті, хто не мали землі, батраки, байстрюки. Вони не вміли хазяйнувати, вони не вміли організувати ці колгоспи, так шо все почало…

Голод він прийшов і до нас, хоча ми не вмирали з голоду. Люди навпроти нас вмерли з голоду, там десь вмирали, йшли оті старці чи як пухлі, страшні люди які просили, а давать було нічого. А мені мати казала не виходь з дому, бо тебе з’їдять, йшли чутки, шо вже десь когось спіймали, десь когось з’їли, десь якась там жінка дітей поїла. Батько ходив з Бердянськ і дуже боявся, бо десь і в степу ловили людей, батько боявся шо його піймають, це я пам’ятаю з розповіді. Мені ж казали, шоб я нікуди… Ми вижили через те, що батько працював. У містах голоду не було, бо там видавали пайки робітникам, всі працювали як звичайно, і батько отримував якісь пайки, шо він там отримував я не знаю, но я пам’ятаю, шо хліба не було, хліба не було, а батько приносив, це шо я запам’ятав, це ж був Бердянськ, біля моря, порт, і він приносив тюльку. Но не ціла тюлька, а така якась пожмакана, може якісь відходи чи шо воно. І мати пекла з неї такі оладки прямо на плеті клала їх з чимось мішала, і ото ми її їли. Хліба не було, але мати якось робила такі тверді галети, мішала з висівками, каже шо з половою і ше з чимось, але я тільки пам’ятаю, шо вони були такі смачні і солодкі, вона іноді давала нам з сестричкою. А вони я так пам’ятаю були високо на поличці, шоб не достали, вони були такі смачні та надзвичайно, шо коли вже я був старшокласником і попросив матері, після Голодомору, спечи оті надзвичайно солодкі – «вона мені казала та ти     ж їх їсти не будеш, а я та ні, як же так та я ж пам’ятаю. І вона таки спекла, а я тільки взяв в рот надкусив і викинув, бо не можна це було їсти, це була просто полова вона неїстівна. Оце я пам’ятаю.

Ну отак шо я пам’ятаю саме страшне? У нашому селці людей мало померло, у сусідньому майже все село вимерло, у них була дуже погана земля, а у нас були дуже гарні городи у нашому селі і всі їли городину, городину в нашому селці не відбирали – залишили, оце ми їли. Хоча городину до кінця зими все вже поїли, і я пам’ятаю поїли все, поїли люди свої черевики, чоботи, оту шо від коней були ті вішки. Все це кожухи поїли, я пам’ятаю, шо все шо було кожане – все було з їдене. Я пам’ятаю саме страшне враження моє було коли я якось біля двору стояв і весь час йшли люди, куди вони йшли не зрозуміло, може не хотіли вмирати там вдома, чи шо. Йшли вони просили но я пам’ятаю одного чоловіка, він був такою кремезною людиною в таких ганчірках, нічого вже не було з кожі, а оці його ноги були замотані лахміттям, а вже була весна, були калюжі, грязюка, вода, місцями сніг. І він оце йшов і в його це лахміття ці ганчірки розпустилися, вони волочилися, а кінці ніг голі, пальці в грязюкі, а він такий опухший, жовтий і в його глаз, з глаз тече, дуже страшний. Мені було 7 років, дуже страшний і він підійшов до мене простягну руки, но я не закричав, я онімів, мати вискочила закричала тікай іди сюди, і схопила мене відтягла, а він пішов далі, ну десь там кажуть він впав. А я бачив мертвих тих шо ходили, іноді лежали, куди вони дівалися я не знаю, десь їх закопували, хоронили, оцю страшну людину я запам’ятав, дуже він був страшний, і вже нічого у нього не було людського, і я саме страшніше, шо я бачив оці ноги, шо йшли по снігу по грязюці і вони вже нічого не відчували. Ну отак ми вижили коли вже з’явилися бруньки, з’явилися трава, люди почали їсти молоду кору, лобода пішла. Був травень так тепло було, а школа у нас була така велика хата, чотири класи, початкова, я побачив біля цієї школи, я вибачаюся,  кучку лайна, а в тому лайні було зерня, воно непереварилося, я стояв мені так їсти хотілося, шо я хотів викулупати оте зерня і з’їсти те зерня. Це я пам’ятаю, стояв вагався, як же це зробити, потім я зрозумів, шо, мабуть, я не зможу з’їсти… Я просто розповідаю, шо яким я був голодний.

Я родився в селі Нововасилівка, вона десь 7 кілометрів від Бердянська. У великій сім`ї. У мого діда було три сина ото у старшого сина я родився, вони були одноосібники, як тоді селяни просто. Була земля у діда, діти, сини працювали на цій землі, і це дуже цікаво я так вважаю, шо то були, мабуть, найкращі роки мого життя. Двір повен всякої живності: індюки, яких я боявся, і гуси, і кури, і вівці шо там тільки не було, і лошатки, все це я пам’ятаю. Як я… коли молотили на тій тьорка називалася, шо солому різала, я на ній був, пілюги, а це таке задоволення було.

Це було дійсно дуже страшно, бо ота така нервова напруга, той жах, що охопив все село, всіх людей  у селі, і мою матір, і ми це відчули, і я це відчув, шо шось твориться. А мати сказала, шо у людей відбирають хліб, ну як це хліб? Зерно, пшеницю там, все зерно. Ми не були селянами, бо ж батько працював у місті. Хоча я пам’ятаю, шо у селі була така напруга, шо люди вже перестали, багато людей уже перестало відмовились від  своїх земль, і їх загнали в оці, тоді вони ще не називалися колгоспами, я пам’ятаю, – СОЗОМ називалися, це я навіть не знаю як це було розшифрувати, бо я пам’ятаю, шо мати казала, шо ми не в СОЗОМІ. Частина людей вже була в тій артілії, а частина ще трималася за свою землю, за своїх коней і так було, я тільки пам’ятаю, шо всіх було умовляли, заганяли, кричали там, і все шоб всі йшли у початковий колгосп, який ще не називався колгоспом.

Шо я пам’ятаю, мати почала бігати за клуночком кукурудзяного зерна, воно було у такому мішку, відро, може півтора, не більше, вона бігала з тим зерном не знала куди його заховати, куди його засунути. А ми стояли, це була кухня, долівка полу ж не було, мазанка долівка тут плита, мати бігала, бігала, а ми з Раєю стоїмо, чуємо, шо мати дуже хвилюється, чуємо, шо там десь люди кричать шось… А біля печі стояла така маленька діжечка з огірками з огірками, мати побігла, прибігла з відром, взяла ту діжечку відняла, невелика була, но важка, мабуть, вилела той росол у відро і огірки знову накрила тими кружками, поклала камінь, а тут якраз заходять до нас в хату троє. І один, мабуть, старший до матері «ДЕ ХЛІБ?». Мати я пам’ятаю каже «а де ж хліб? У нас немає, ми ж не в СОЗІ, у нас немає землі, тільки оцей город». А він свою «Де хліб? Де ви сховали хліб?». А вона своє, «чоловік в Бердянську працює, всі знають, у сусідів спитайте». А тим каже «шукайте, на горищі, в погрибі, соломі». А в нас пам’ятаю топили трохи соломою ще чимось, і вони пішли на вулицю, а він знову «де хліб?» Мати плаче… «та шо ж ви питаєта, я вам весь кажу, шо нема…» Ті вертаються і кажуть шо немає, нічого не найшли. «На горищі були?» «Та були», «а в погрибі були – немає, а солому смикали? В силі таки крючками солому висмикують. «А на городі копали?» «Так, нічого». А тут стоїть відро з тим росолом, мати не вспіла його кудись діти. Він нагнувся і побачив, що огірків маловато, і що там вигляда мішок. Він достав той мішок смикнув, полетіли ті кружки, і камінь і огірки, закинув собі той клунок за плечі, мати як закричить… І пішов. Мати за той клунок, а  він її потяг, а ми за спідницю, а мати плаче ми тоже голосимо. Витягнув він нас на двір відчепився. І я шо побачив – уже стояли декілька оцих бричок на них мішки, клунки, він пішов туда кинув, ми стоїмо і бачимо як напроти ще несуть багато таких мішків…