- Місце запису: смт. Нові-Білокоровичі Олевського району Житомирської області;
- Дата запису: невідомо;
- Хто записав: невідомо;
- Респондент: Хворостовська Марія Кондратівна, 1928 р.н.;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Дмитрашківка Пісчанського району Вінницької області.
Добре пам’ятаю, що був голод у 1932-1933 рр. Мені було 5 років, але те що я бачила і розказувала мати – неможна забути. Було дуже страшно. Кажуть люди, що була неврожайність, а ще вивозили за границю і що хоть і осталось, то пішло на посіви. Але в основному, як люди казали, вивозили за границю – цілі товарняки. Зерно ховали у колгоспі, у зерносховищі, але не було що хранить, бо все вивозили. У дядьків витрушивали все з торбинки. У матері була кишеня під спідницею, принесе трохи сої, кожному по 10 зерен, закине за образи, щоб ми не змогли достать і з’їсти все зразу. Мати давала нам по одній зернині, щоб хоч якось протягнуть. Бувало, що я з сестрою лазили за образи, щоб більш з’їсти. Ходили по полях хто мог, може де картоплинка гнила завалялась, перетер її. Їли лободу, кропиву, ляскавку, мать-мачуху. Намелять жолудя, ще всякої всячини, замотують у мать-мачуху листя, да й якщо є росол – то зовсім добре. Ще батько ходив січку різати. Потім на решето, може де яка зернина. Буряка не було. Помирала сила – силена людей, більше третя половина людей ляпнула. Діти пухли, падали під забором. Сонце пече, гріє, нема кому прибрати. Сили не було, де могли загребали. У колгоспі був кінь, яким вивозили цих людей. Може, де яка обща могила була, але хто може викопать? Сили не було ні в кого. У одній сім’ї уже не осталося нічого, батько поїхав у заподну, щоб поміняти хрестика на їжу. Багатьох скидали з поїзда, батько так і не повернувся. Діти всі померли. У одного діда забрали теля, все забрали. Багатьох репресіровали, а якщо мав латку землі – ти вже одноосібник. І в Білорусію їздили, но в большинство в заподну їздили, на бучкарах, товарняках, щоб виміняти якоїсь дерті, хустку, спідницю. Але це ті, хто мав хоч трошки сили. А скільки людей, як мурав’їв, треба було сили, транспорт. Випадків людоїства ні, не було. Я не пам’ятаю таких випадків Я, навіть, не знаю, чи існують вшанування померлим від голоду. Тим хто голодом помирали нічого не ставили. Зараз у Києві є Бабин Яр, там мертвецями пахне. Ніхто нічого не знає скільки померло людей в селі. Раньше не було ніяких обліків, хто їх писав, щитав. Я чула радіо, що той хто пережив 33 рік, то їм буде помощь. Ті хто були репресовані – то дають гроші, а нам нічого немає. Треба було картіну знімать, да й показувать. «Немає на них 33 року» – казав один дядько. Якщо щось скажеш лишнє – вже став врагом народа.