1. Місце запису: село Войнівка Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Цьома Валерія Едуардівна;
4. Респондент: Мала Галина Іванівна, 1926 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Войнівка Олександрійського району Кіровоградської області.

Було це у 1933 році. На Україні панував сильний голод. У нашій сім’ї случилась біда. Нас було двоє: я, Галя, і братик Ваня. Було мені 7 років, а братику 3 роки. У нас з голоду вмирає мамочка. Батька забрали в армію дуже далеко. Коли мама вмерла, ми залишилися самі в хаті в голоді та холоді. Рідня від нас відмовилась, залишилися ми одні сиротинки. Від голоду ми з братом попухли.

І тут до нас постукав голова сільради і сказав: «Давайте я у вас заберу лаву і сундук!» Родичі позабирали у нас усе з хати і зосталися лава і сундук і те забрали. Голова сказав, щоб ми ходили їсти у садік. А тоді була осінь, грязь, а ми голі й босі йдемо. Я йду і Ваня говорить: «Галю, не тягай його з собою та йди сама поїж, а Вані в горщику принеси».

Я й так і робила. А їсти давали одну пшоняну кашу, зовсім вода: ні крихти хліба не давали. Та в один час я несу братику їсти, приходю, а він на печі в тряпках лежить, я до нього: «Ваню, Ваню, йти я їсти принесла!» Я підійшла, а він мертвий.

Це мені страшно згадувать. Я вибігла на вулицю і почала сильно кричати і плакати. Позбігалися люди і говорять іди у сільраду та хай кличуть родичів. Я пішла, приїхали родичі та замотали Ваню у ті тряпки, що він лежав, викопали яму та у дворі й поховали.

Я сиділа у хаті, з голоду опухла. І приходить до мене сусідка і говорить: «Галю, в тебе воші є? Якщо нема, я візьму тебе до мене жить! «Я  сказала, що нема, а в самої аж кишить. Взяла вона мене до себе, викупала, оті лахмітини, що були на мені викинула у піч, одягнула у чисте. А я так її слухалася, щоб вона не вигнала мене. Жіночка, як йшла на роботу, говорила, щоб я підставила стільчика до печі, вийняла хліб, поставила на тряпку й водичкою побрискала.

І в один прекрасний час чуємо хтось стукає, а там моя рідна баба каже: “Віддайте мені Галю, приїхав її батько!” А жіночка взяла мене на руки та й зі сльозами на очах каже: “Я її не віддам! Я взяла Галю, коли вона була гола й боса, виняньчила її!” Так баба розвернулась і пішла. Тут через тиждень знову прийшла і каже: “Батько сказав, щоб віддали дитину, бо прийде він і буде скандал!”

Я так не хотіла йти, але жінка зі сльозами віддала мене. Прийшли ми до баби, а в них вибілено, красиво. Дід рибу ловив, а баба їзде продавать на базар у Кривий Ріг, а жили під Кривим Рогом. І од посадила баба мене на піч гріться, а сама на базар. А на печі багато тряпок та я й почала куколки робить. Дивлюся, а під тряпками невеличкий мішок сахаря, я й почала його гризти. Дід як побачив, він мене так бив. І сказав бабі, щоб її тут не бачив. Веде мене баба і ще жіночка якась хлопчика вела аж у Кривий Ріг (це 18 кілометрів). А баба цілу дорогу мені казала як звать, прізвище, і не казать хто в тебе баба і дід.

І підійшли ми до Кривого Рогу, мене і хлопчика покинули біля якогось будинку і сказали підождіть, ми підемо купимо вам гостинці. Так і по сей день вони не прийшли. Нас забрали у дитячий дом.

1. Місце запису: село Войнівка Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: невдомо;
3. Хто записав: Пузанкова Марина;
4. Респондент: Польова Марфа Іванівна, 1922 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала у селі Войнівка Олександрійського району Кіровоградської області.

Мій батько був із сім’ї хліборобів, ще він був ковалем. Мати була із великої сім’ї, де вона разом з сестрами ходили в найми. Була у нас земля, де ми робили від зорі до зорі. В батька нас було 4 дітей (я найстарша), стара бабуся і хвора наша мати. Спочатку забрали коняку, сівалку, жатку, а потім прийшли за коровою. Найбільше дісталося моїй тітці Марії, яка мала шість синів і одну дочку. Забрали все, що тільки могли, навіть рушники. Вигнали з хати серед зими, зоставивши голодних і босих.

Ночами стали зникати чоловіки. Голова сільської ради застеріг і нашого батька, що можуть його забрати. Батько послухав, покинув село й Україну, забрався аж на Кавказ. Допомагав нам як міг. А нашу маму держали в льоху. Почалася голодна зима і весна 1933 року. Забрали у нас все. Пам’ятаю, сидимо ми четверо на печі, молодшій сестрі бабушка дала вузлик квасолі, щоб держала під платечком. Зайшли, почали обшукувати, полізли на піч і забрали у сестри квасолю і друге насіння, яке було на печі. Мамі розплели косу, щоб подивитися, чи не заховала вона там гроші. Тато наш передбачив і вночі посіяв жито на городі, і як появляться колоски ми брали і їли. Ходили ми з молодшим братом на поле і шукали мишачі нори, в яких були зернята мишію, жита, пшениці. Які не були ми виснажені, на Великдень, мама і бабуся прибрали хату, помазали, помили нам голову. В цей день ми піч натопили бур’яном і хмизом, у горшку кипіла шкура з якоїсь дохлої скотини. І ось в хату зайшли обшукателі і начали питати де бабуся заховала якесь добро, але вона сказала, що в неї нема нічого. І вони розвалили припічок, а звідти — сажа. Вся хата була в неї і вікон не було видно. Вони кинулись до бабусі, але ми почали кричати і вони пішли. Тієї весни померла наша сестра Вірочка, перед смертю просила бублика. Мама взяла свою хустинку і виміняла її на окраєць хліба, але сестричка так і не спробувала того хліба.

1. Місце запису: село Головківка Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: 2004 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Нерода Тетяна Сергіївна, 1921 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Головківка Олександрійського району Кіровоградської області.

«Було в сім’ї нас четверо: батько, мати, брат і я. Ми сильно голодували. Батькові, коли помер, було 38 років, мати померла у віці 33 років. Залишилися ми з Мишком удвох: мені було 12 років, а братові — 11 років. Коли прийшли до нас забирати те, що лишилося, я запитала: «Що ж ми будемо їсти?» Вони відповіли: «Те, що й всі їдять». Ми не знали, що нам робити. Мишко ходив опухлий, а я була худа й виснажена. У нас в дворі росла вишня. Весною наші сусіди, Беньки, виміняли борошна за золото. Ми обмінювалися: вони нам — борошно, а ми їм — вишні. Одного разу я замісила тісто і поставила пекти. З Мишком назбирали ще різної трави і в нас вже одержались невеликі коржі. Коли коржі спеклись, Мишко тим часом був надворі, щось робив. Я взяла один, і з’їла. Мені захотілося ще, і я взяла другий… Коли зайшов до хати брат, він запитав мене: «Ти спекла коржі?» Я відповіла: «Спекла». Мишко запитав мене: «А де ж вони?» Я опустила голову: «З’їла». Він взяв палицю й почав мене бити. Він бив мене, а потім перестав. Пішов, ліг на піч і заснув. Так він лежав довго. Я хотіла його будити, та коли доторкнулася до його руки — вона була холодна. Так я залишилася одна. Сусіди допомогли похоронити брата, таємно. Допомогли вижити мені».

1. Місце запису: село Головківка Олександрійський район Кіровоградсська області;
2. Дата запису: 2004 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Фесун Марія Іванівна, 1922 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Головківка Олександрійського району Кіровоградської області.

“Поряд з нами жила одна сім’я, що складалися з семи чоловік: бабуся, батько, мати і четверо дітей. Я пам’ятаю імена лише матері — тітка Марія і дівчинка — Ніна. Вони померли у 33-му, всі до одного. Я їх всіх хоронила. Першим помер їх батько. Тітка Марія зайшла до нашої хати і сказала про це. Я із своїм батьком допомагала його хоронити: викопали в садку яму і… Він був без однієї ноги. Тітка Марія не знала, куди та нога ділася? А через кілька днів стало зрозуміло, коли померла найстарша їхня донька. Виявляється, аби онукам було що їсти, бабуся у мертвого їхнього батька відрубала в сінях ногу і потайки від матері зварила її дітям. Менші з’їли не багато, то ще залишилися жити, а старша… За старшою ми хоронили тітку Марію. Вже калачики цвіли, спориш розпускався. Цією зеленню живилися. Нам батько, бувало, накошував споришу, молочаю, лободи, а я носила сусідам. В хату боялася заходити, бо Нінка мене дуже за руки кусала. То батько вийняв шибку у вікні, і я просто кидала ту зелень у хату знадвору. Ще пам’ятаю, як померла найменша. Ніна наносила соломи в хату, і вони так і спали на долівці покотом. Тією соломою протоплювали в печі. Якось вночі мала полізла в піч, шукати їсти — там і задихнулася. Слідом за нею померла бабуся, а за нею — й інші. Останньою померла Ніна. Ми її забрали до себе, але вона в нас пожила два дні й померла”.

1. Місце запису: село Ізмайлівка Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Шведова Юлія Миколаївна;
4. Респондент: Ткаченко Ганна Савівна, 1925 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Пустельниково Олександрійського району Кіровоградської області.

Було в нашій сім’ї п’ятеро дітей. У роки колективізації забрали у нас всю худобу. Залишили нас голими і босими. Батько помер, не переніс знущань. Набачились усякого. Мама працювала в колгоспі, за роботу їй давали по 200 грамів хліба. Мама його змішувала з половою і пекла лепьошки, щоб було їх більше. Їли ми буряки, моркву. Картоплі не вистачало до весни. Брати ходили по наймах, працювали тільки за їжу. Так і перебивалися з голоду. Пам’ятаю, як по селу їздила грабарка і збирала померлих людей. Ми дуже боялися тих дядьків, які робили цю роботу. Кожен виживав як міг. Ніхто не питав, де дівалася та чи інша людина. Ми були не людьми, а скелетами. А весною мама пішла сапати буряки у колгосп. Дітям колгоспників давали потроху молока, в яке мама добавляла борошно і варила галушки. Вони були недобрі, гіркі, але я їла, бо треба було вижити.

1. Місце запису: село Войнівка Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Ільницька Сніжана;
4. Респондент: Лисакова Ганна Юхимівна, 1928 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Войнівка Олександрійського району Кіровоградської області.

У 1932-1933 роках працював батько у радгоспі. Там їм давали макуху. Ще мати «бігала» у сусіднє село Тимофіївку до рідні по молоко. До нас часто приходив родич – Микола Кулинич. Було йому тоді 14 років і дуже голодним був. А приходив з надією, що тут йому щось дадуть поїсти. Та, окрім макухи, в нас самих не було чого їсти. Але мати завжди йому кусочок дасть. А коли залишала мене саму в хаті, то наказувала нікому не відкривати. «Якщо прийде Миколка, – говорила, – то просунеш йому крізь дірку у дверях кусочок макухи!» Ту дірку батько вирізав спеціально для того, щоб, не відкриваючи дверей, подавати старцям милостиню.

Якогось дня Миколка прийшов, я просунула у дірку макуху, він з’їв її і приліг на землю. Приліг і більше не піднявся. Помер. Прийшов його батько, загорнув у рядно, взяв легеньке тільце на плечі і поніс на кладовище. Удвох з моїм батьком вирили невелику могилку, де й поховали бідолашного.

1. Місце запису: село Бутівське Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Христонько Микола Петрович;
4. Респондент: Козаченко Євдокія Григорівна, 1922 р.н.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Бутівське Миронівської сільської ради (нині Олександрійського району) Дніпропетровської  (нині Кіровоградської) області.

Спогади про Голодомор 1932-1933 років Козаченко Євдокії Григорівни, 1922 р.н., яка народилась в селі Бутівському, яке в 1932-1933 роках належало до Миронівської сільради Дніпропетровської області.

Батько її, Артеменко Григорій Ілліч, працював сторожем на свинарнику. Коли йшов на роботу, то його дружину місцеві «активісти» закривали в льох. Мабуть, боялись, щоб вони не втекли, бо їх внесли до розряду куркулів і готували до виселення на Соловки. Кілька разів приходили до них шукати продукти, спеціальними піками проштикали все подвір’я, але нічого так і не знайшли. Євдокія Григорівна добре пам’ятає імена цих людей: Артеменко Трохим, Квіташ Степан Микитович, Попович Дунька. До цієї групи стали силою залучати і брата Євдокії Григорівни Артеменка Івана Григоровича. Він спитав батька, що має робити. Не піти означало підписати вирок і собі, і сім’ї, а піти — свої ж люди прокленуть, адже місцевий «актив» забирав з господарств все до крихти. Батько відповів: «Іди, але не смій кривдити людей».

Одного разу Артеменку Григорію Іллічу працівник контори (родом з Миронівки) сказав, що їх збираються виселяти на Північ. Виявилось, що на його господарство записано 1,5 га землі, а насправді було тільки 0,8 га. «Підіть в Миронівку, візьміть справку аби показати в місцевій конторі».

Григорій Ілліч так і зробив. Приніс справку, показав «активістам», ті випустили з льоху його дружину і сказали, що їх сім’ю більше не чіпатимуть. Але просили дати їм що-небудь з продуктів, бо їм треба виконати план. Дружина Григорія Ілліча дала трохи квасолі. На другий день прийшов син Іван і сказав аби батько написав заяву до колгоспу, бо інакше можуть виселити. Артеменко Г.І. написав заяву, а на другий день прийшли, забрали до колгоспу коня, корову, весь реманент. Загроза голодної смерті нависла над сім’єю, в якій було дев’ятеро дітей.

Тоді мати Євдокії Григорівни пішла до знайомого комірника Петра просити допомоги. Поряд було заможне господарство, власника якого виселили і в клуні лежали просяні висівки. Петро дозволив провівати ці відходи і там залишалось трохи просяної січки. Мати час від часу ходила провівати і це врятувало сім’ю від смерті. Однак голодне життя далося взнаки трохи пізніше – у батька почали пухнути ноги і в 1939 році він помер в лікарні у Крилові (тепер Світловодськ).

1. Місце запису: село Бандурове Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Сродня Агрипина Трохимівна, 1914 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Бандурве Олександрійського району Кіровоградської області.

1933 рік… Це були жахливі часи, люди пухли з голоду і помирали. Активісти ходили по селу і забирали все на що тільки натраплять: квасолю, цибулю, картоплю, одяг. Приходили ночами, гепали по вікнах і кричали, щоб несли на «буксири» все, що ще залишилось в людей.

Нас в сім’ї було п’ятеро: батько – Трохим Васильович, мати –  Ольга Логвинівна, я (найстарша) та два брати-близнята – Сашко та Никифір (1917 року народження).

У 1933 році мені вже виповнилось 19 років, і цей страшний рік добре пам’ятаю. В той час наша сім’я мала корову, коні, воза та все це забрали в колгосп. Пригадую, як голова колгоспу, сидячи верхи на коні, давив людей копитами, коли ті відстоювали своє добро. Важко нам довелося. Батько працював у колгоспі біля коней, міг принести полову або якісь обмішки, тож тим і харчувались. Потім нам повернули корову, але вона була така заголожена, що давала тільки кухоль молока. Щоб вижити в ті часи і не померти з голоду їли очерет (ще на нього казали «шпичаки»), рогіз і калачики. Все це їли сирим, і воно для нас було смачним і соковитим. Харчувалися так доки корова набрала вагу і почала більше давати молока. Ми, малі, ходили збирати суданку, мати її наварить, помастить молоком, і так ми смакували. Завдяки корові, мама і ми, діти, вижили, а от батько помер, і помер так швидко, майже раптово, прямо на наших очах.

Страшно згадувати. На все життя запам’яталося. Що вчора було – забулася, а 33-го року не забуду повіки.

1. Місце запису: село Бандурове Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Пищенко Варвара Гордіївна, 1921 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Бандурове Олександрійського району Кіровоградської області.

В 1933 році мені вже було 12 років, і цей страшний голодомор залишився в моїй пам’яті. Вже взимку стало дуже скрутно з харчами. Закінчилися всі запаси їжі, які тільки могли приховати. Почали пухнути і помирати з голоду односельці. Але найтяжче стало весною, коли від голоду злягли батько та старший брат Павло. Пам’ятаю, як мачуха взяла хустку, щоб виміняти її на їжу, та як пішла так і не повернулась.

На той час я і Рая залишились головними годувальниками в сім’ї. Тож ми, бо менші тільки лежали на печі, вимушені були бігати в пошуках їжі. Саме тоді почали наливатися шовковиця та вишні (поїли ми їх ще зеленими). Самі наїмося, ще й батькові з братом принесемо. Було в нас посіяно на городі і жито, але їли ми його сирим, зеленими колосочками, бо були малі та не вміли нічого з нього приготувати. А ще на малих дітей в яслах давали пайок, і хоча після того як пішла мачуха, дітей в яслах ніхто не водив, але кусінчик хліба нам видавали. Візьмемо ми його і доки донесемо до хати, то общипаємо хлібець з усіх крайків,  а решту дітям приносили.

Але ми, самі будучи малими, не змогли врятувати від голоду свою сім’ю. Самим першим помер брат Павло. Незабаром пішов із життя і брат Микола. На той час батько ще був живий. Та з кожним днем йому ставало все гірше і гірше. Ми боялися заходити до хати, щоб не застати батька мертвим.

Одного дня я пішла на город сапати. А повернувшись, зрозуміла — батько помирав. В цю ж ніч помер і маленький Гриша.

З тих пір я жила з бабусею Яриною. Вона мене не віддавала мачусі. У бабусі була пасіка, і вижили ми за рахунок меду, перебиваючись солодкою водичкою. Пригадую, що осінь 1933-го року була врожайною. Бабуся Ярина замісила тісто, а я й питаю: «Це вже в нас буде хлібчик?» Бабуся витерла сльозу і відповіла: «Так, дитинко, буде хлібець…»

1. Місце запису: село Бандурове Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Вакало Надія Степанівна, 1922 р.н. ;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала у селі Бандурове Олександрійського району Кіровоградської області.

Під час Голодомору я також проживала в Бандурівці. Ті страшні часи Голодомору 1932-1933-го вдалося пережити завдяки тому, що мене, бабусю і мою тітку на підводі чомусь відвезли в Щасливу. Батька вислали на Північ, а нас також хотіли заслати на якісь роботи. Не відправили завдяки тому, що я була малою, а бабуся і тітка – непрацездатні. А потім приїхав мій дядько з Дніпродзержинська і забрав нас туди. Так ми і жили в нього. Перебивалися деякими харчами, але з голоду не пухли.

Пережили ми там зиму, а на осінь 1933-го повернулися додому. Восени видали хліб, жити стало краще.