1. Місце запису: село Дідовичі Новоград-Волинський район Житомирська область;
2. Дата запису: 05.08.2002 р.;
3. Хто записав: Бульбонюк Ярослав ;
4. Респондент: Савчук Горпина Микитівна, 1928 р.н., народилась в селі Дідовичі Новоград-Волинського району Житомирської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Дідовичі Новоград-Волинського району Житомирської області.

Голодомор 33-го я помню погано, бо була ще мала. Люди казали, що десь в других селах голод був великий, в одному селі мати вбила свою дитину і з`їла. Тут люди якось перебивались хоч і важко було. Помню була у нас сусідка, баба Ганя, збирала на колгоспному полі гнилу картоплю, терла її, мішала з мукою і робила такі картоплянці. У нас було трохи муки, картоплі і пасолі, тому ми не дуже голодали. Мати моя вміла щось приготувати і ми не дуже голодували. Тільки навесні 33-го року почався справжній голод, бо за зиму все поїли і не було більше нічого, але появився бур`ян всякий – лобода, кропива, то люди його їли. Моя мати кришила лободу, мішала з половою і пекла млинці. Дехто засіяв озимину і вона весною зійшла, то люди ходили красити. В селі був один злодюга Лук`ян Кривий, ходив до людей красти їжу. Весною на городі його зловили – крав паростки жита. Там його і вбили. Весною трохи людей померло, в основному діти. В кого багато дітей було, то не могли їх прогодувати. В колгоспі давали на трудодні мало, то люди худобу різали і їли. А в нас корова осталась. Що їй казать важко було жити, важко. Тільки перед війною стали добре жити. Ото пожили пару років пару років перед війною, а потім знов розруха. В 46-му році був неврожай, літо дощове було, все повимокало. Худоби мало було, землю орали коровами. Брали корови у людей, бо колгоспні худі були, одні ребра, тільки борони могли тягнуть. Але пережили і той голод, перебідували. Война вже кінчилась і всі вірили, що як все відбудуємо, то добре жити будемо.

1. Місце запису: село Острів Овруцький район Житомирська область;
2. Дата запису:26.08.2003 р.;
3. Хто записав: Чорна Фаїна Олексіївна;
4. Респондент: Чорна Раїса Миколаївна, 04.01.1930 р.н., народилась в селі Прибужжя Доманівського району Миколаївської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Острів Овруцького району Житомирської області.

Мій батько Григорій Микола Іванович, 1901 р.н., учився в Полтаві і його направили працювати зоотехніком в совхоз Акмененські ставки. В сім`ї було троє дітей, я і сестра ( Люся) з братом ( Віля 1928 р.н.). Мати моя (Пелагея Григорівна Пригаріна/ Бурянківська) була безграмотна, тоді був такий час, що майже всі були безграмотні. Не було ні що сказати, ні в кого спитати. В часи Голодомору люди всі як могли так і виживали, що мали те і їли. Пам`ятаю, що їли різні бур`яни: лободу, щир, коріння, ягоди, гльоду, шипшини, терену. Якщо на селі вмирав якийсь кінь з голоду, то люди наче ті вовки роздирали того коня на шматочки і там же і з`їдали.

В місті було що кушати, але де ж ті гроші взять, хіба що виміняти на щось. Та й у містах теж був страшний голод. Померлих від голоду людей ховали у великій спільній ямі. Ми на проводки (перша неділя після Пасхи, завжди поминаємо всіх загиблих людей у ці страшні роки).

У ці страшні роки люди ніби дичавіли, але знаходилися й такі добродушні, які віддали останній шмат хліба ділили наполовину з людьми, які знаходилися поблизу (сусідами) й потребували допомоги.

Одного разу моя мати Пелагея Григорівна Пригаріна 1898 р.н.) поверталася із совхозу на каталі (двухколісна бричка) і побачила, що на обочині лежав чоловік, він вже був майже мертвий. Мама дала йому молока і шматом хліба. Він почав пити молоко і прямо ним давився, а мати йому каже – Їж не багато, бо кишки вздуються, а остальне потім. Цей чоловік так і зробив. Пройшли роки і він знайшов нашу сім`ю, дуже благодорив мою матір, що врятувала йому життя.

1. Місце запису: місто Батурин Бахмацький район Чернігівська область;
2. Дата запису: 20.07.1993 р.;
3. Хто записав: співробітники Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» у місті Батурин Бахмацького району Чернігівської області та зберігаються у фондовій колекції заповідника (інв. № КВ-3-2330/Р-3-1431);
4. Респондент: Стадник Ганна Кирилівна, 1908 р.н.,

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Батурин (нині місто Батурин) Бахмацького району Чернігівської області.

Ми в колгосп у 1933 році не вступили, батько ходив по людях, але не встигав заробляти на прожиття — всі доходи обкладались дуже великими податками. Бідували здорово, їли щавель, липове листя, акацію, якісь корінці. Жили ми на Мохновці, а поле наше було в Біліному. Я з меншим братом ходила полоть туди, а їсти брали з собою відерний чугун юшки з липових листків, і добре як була там хоч одна картоплина. Поки дойдемо, втомимось, захочемо їсти, посьорбаєм юшки — трошки пополемо — сили нема, животи болять, голова вернеться, ноги заплітаються, їсти хочеться. Полежимо трохи та й ідем додому. Страшні часи були, ніякої радості у людей не було, одна турбота — їсти.

1. Місце запису: місто Батурин Бахмацький район Чернігівська область;
2. Дата запису: 20.07.1993 р.;
3. Хто записав: співробітники Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» у місті Батурин Бахмацького району Чернігівської області та зберігаються у фондовій колекції заповідника (інв. № КВ-3-2333/Р-3-1432);
4. Респондент: Тесля Параска Омельянівна, 1921 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Городище Бахмацького району Чернігівської області.

Жили ми в Городищі, сім’я 5 чоловік. Батьки в колгосп не вступали. У нас не було хліба. У матері були золоті прикраси — обручка, сережки, от вона виміняла за них трохи картоплі. Була у нас корова. Мати варила затірку з тертої картоплі і молока з водою. Дякуючи цьому ми врятувались від голодної смерті. Пережили голодовку, в 1934 році вступили до колгоспу, а через рік батько помер, хоч і був ще не старий.

1. Місце запису: місто Батурин Бахмацький район Чернігівська область;
2. Дата запису: 22.07.1993 р.;
3. Хто записав: співробітники Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» у місті Батурин Бахмацького району Чернігівської області та зберігаються у фондовій колекції заповідника (інв. № КВ-3-2339/Р-3-1435);
4. Респондент: Стадник Олександра Тарасівна, 1924 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Батурин Бахмацького району Чернігівської області.

Сім’я у нас була велика — 9 душ. Ми, діти, були ще малі. Дорослі ідуть на роботу в колгосп, а ми ходимо — просимо їсти, а тоді почали тинятися од голоду, попухли ноги. На полі збирали прошлогодню картоплю, мерзлу і гнилу, пекли з неї блинці, їли липове листя, щавель.

Батьку в колгоспі дали конопляне сім’я, щоб на своєму городі посіяв, виростив і здав у колгосп, а ми те сим’я поїли, посіяли трошки про людське око. З нашої сім’ї з голоду ніхто не помер, були пухлі, а потім пухлини посходили. Чула, що мерли від голоду, але я особисто не бачила і не знаю, хто помер. Людина помирала, коли після тривалого голодування багато з’їдала якоїсь їжі.

1. Місце запису: місто Батурин Бахмацький район Чернігівська область;
2. Дата запису: 07.08.1993 р.;
3. Хто записав: співробітники Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» у місті Батурин Бахмацького району Чернігівської області та зберігаються у фондовій колекції заповідника (інв. № КВ-3-2345/Р-3-1441);
4. Респондент: Калатура Ганна Михайлівна, 1916 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Батурин Бахмацького району Чернігівської області.

Страшно, як згадаю ті роки. Жила я тоді в Батурині. Сім’я у нас була велика, 9 чоловік. У колгосп одвели коня, корову, одвезли весь реманент. На колгоспних полях збирали урожай і засипали в колгоспні комори. На городі коло хати вродило погано. Їли хто що – щавель, липові бруньки, лободу, різні корінці. Були пухлі, а потім пухлини поодтухали. В сім’ї з голоду ніхто не вмер, але бідували здорово.

1. Місце запису: місто Батурин Бахмацький район Чернігівська область;
2. Дата запису: 31.07.1993 р.;
3. Хто записав: співробітники Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» у місті Батурин Бахмацького району Чернігівської області та зберігаються у фондовій колекції заповідника (інв. № КВ-3-2344/Р-3-1440);
4. Респондент: Корнієнко Наталія Петрівна, 1915 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Батурин Бахмацького району Чернігівської області.

У 15 років вийшла заміж в Батурин. Сім’я у свекрів була велика, тримали корову. Вона й рятувала, хоча мені, як невістці, молока майже не припадало. Ходила на роботу у колгосп Будьонного. Там на обід варили юшку із гречаних одсівок. Жили страшно важко, речі і  одяг, все, що можна, промінювали на продукти. Якось ішла я пішки в с. Красне і бачила, як у с. Митченках в центрі якийсь чоловік дуже слабий упав, пішла з рота кров і він тут на місці помер. Я страшно злякалась і кинулась бігти. З моєї сім’ї ніхто не вмер. І ще бачила, як в Конотопі везли віз мертвих людей — підбирали на вулицях зайшлих з інших міст.

1. Місце запису: місто Батурин Бахмацький район Чернігівська область;
2. Дата запису: 23.07.1993 р.;
3. Хто записав: співробітники Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» у місті Батурин Бахмацького району Чернігівської області та зберігаються у фондовій колекції заповідника (інв. № КВ-3-2341/Р-3-1437);
4. Респондент: Стовпець Федір Оксентійович, 1913 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Батурин Бахмацького району Чернігівської області.

Жили в Батурині, сім’я складалася з 9 чоловік: батько,  мати, діти і дві батькові сестри — інваліди дитинства. Батько плотнічав, у колгосп не йшов, а його заставляли — активісти розібрали сарай, одвезли на пенькозавод (1933 р.) і спалили. Хотіли одірвать від хати сіни, але уповноважений (прізвища не пам’ятаю) подивився і виніс рішення — якщо одірвать сіни — завалиться хата. Пожаліли, не стали одрівать.

У господарстві були кінь і корова — їх повинні були забрати, нам передали по секрету. Корову батько встиг продати в Конотопі на базарі, а кінь захворів і здох. На хату були призначені торги, які довелося відмінити — в сім’ї було два інваліди.

Голодовку пережили дуже важко, їли все: граків, вику, відходи від корму коня, щавель, липу, сеймові ракушки. Мати їх заправляла товченим рижеєм. Активісти – Шреєр, Лукаш, Мудрицький, Хвостик Степан, забрали решту рижею – 3 чи 4 кг і Мудрицький на вулиці висипав його в грязь. Мати просила, плакала, але нічого не допомогло.

1. Місце запису: місто Батурин Бахмацький район Чернігівська область;
2. Дата запису: 22.07.1993 р.;
3. Хто записав: співробітники Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» у місті Батурин Бахмацького району Чернігівської області та зберігаються у фондовій колекції заповідника (інв. № КВ-3-2340/Р-3-1436 );
4. Респондент: Липовецька Зінаїда Кузьмівна, 1908 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Батурин (нині місто Батурин) Бахмацького району Чернігівської області.

Жили в Батурині. В сім’ї було 7 дітей, батько і мати. Я вже була заміжня. Робила в колгоспі, проробила ціле літо — заробила два мішки картоплі і клуночок проса. В колгоспі на обід варили юшку, хто ходив на роботу — трохи підтримували. А мати і батько опухли від голоду, їли лободу, цвіт акації, палянички.

В 1932 р. хотіли хоч трошки проса оставить, щоб весною посіять — розсипали під піччю, зверху накидали рубанців з дров і загнали туди курей. Але активісти вибрали все — знайшли і просо. В активістах ходив Хвостик, Парпура. Про померлих з голоду не чула, а в нас, слава Богу, ніхто не помер.

1. Місце запису: село Матіївка Бахмацький район Чернігівська область;
2. Дата запису: 14.08.1993 р.;
3. Хто записав: співробітники Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» у місті Батурин Бахмацького району Чернігівської області та зберігаються у фондовій колекції заповідника (інв. № КВ-3-2342/Р-3-1438);
4. Респондент: Стовпець Ганна Єгорівна, 1921 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Батурин (нині місто Батурин) Бахмацького району Чернігівської області.

Сім’я була з 8 чоловік. Мали корову — дякуючи їй не були пухлими, вижили в цей страшний час. Їли пух із проса, товкли, запарювали і їли кукурудзяні стебла. Іноді за сметану мати вимінювала хліба. Мертвих не бачила, були пухлі, дуже слабі, але не вмирали — їли, що прийдеться. Пережили отаке страхіття, хай воно ніколи не вернеться.