1. Місце запису: селі Велика Василівка Любашівський район Одеська область.
2. Дата запису: 2006-2008 р.;
3. Хто записав: учні Великовасилівської школи І-ІІ ст., керівник та дослідник Кудлач Іван Андрійович;
4. Респондент: Шкарупа (Чубак) Віра Єфремівна, 1928 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Велика Василівка Любашівського району Одеської області.

«Я була малою дитиною, всього осягнути і запам’ятати не могла. На жаль, багато імен стерлося з пам’яті. Але рідних своїх не забути. Першим помер з голоду батько Чубак Єфрим Антонович. Важко і довго мучився, весь опух, лежав, не маючи змоги підвестися. Мати, довідавшись, що активісти з «мітли» хочуть забрати у нас корівоньку, швидко, за півціни, продала її. А вже під вечір у двері стукали сільські активісти: Солоїда Дем’ян та Колісніченко Архип. Нашвидкуруч сховавши гроші за затулу, побігла відчиняти двері, які ледь витримували удари кованих чобіт. Та де там… Нишпорки швидко знайшли гроші, забрали все до останньої копійки. Не зупинило їх навіть те, що господар, хрипівши, конав на лаві. Похоронили його через кілька днів на ряднині, бо на труну вже грошей не було. Слідом за батьком померли і брати: Дмитро та Федір, сестри: Тетяна та Онися. Вижили лише мама, я і сестра Катерина».

1. Місце запису: село Велика Василівка Любашівський район Одеська область;
2. Дата запису: 2006-2008 р.;
3. Хто записав: учні Великовасилівської школи І-ІІ ст., керівник та дослідник Кудлач Іван Андрійович;
4. Респондент: Дембіцька (Коростій) Марія Наумівна, 1927 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Велика Василівка Любашівського району Одеської області.

«Від голоду у 1934 році померла бабуся по мамі – Телятникова Тетяна Гаврилівна. У батьковій родині з 14 дітей живими залишилося лише 6. Назавжди запам’яталося, як шестирічною дівчинкою з таким же хлопчиком Петром хоронила його маму, Дорошенко Агафію. Дорослих не було. Всі були в колгоспі на роботі. Удвох, обв’язавши покійну комишем, за лямки витягли на кладовище. Там, маленькими дитячими рученятами, вигребли яму, яку могли, і похоронили покійницю».

Таким же чином Марія Наумівна із сусідськими дітьми, Дубровим Борисем і Марусею, хоронили у 1934 році їх маму. Батько, Дубов Гаврило, помер раніше.

«Найбільше тоді людей повмирало з голоду на Галанівці (північно-західна частина села Велика Василівка). Пригадую лише імена декількох вдів, чоловіки яких померли під час Голодомору 1932-1933 років — це баби Мотя, Єлизавета та Устя».

Дембіцька Марія Наумівна також зазначила, що від голоду люди продовжували помирати і в 1934 році.

1. Місце запису: село Новоселівка Любашівського району Одеської області;
2. Дата запису: 2006-2008 рр.;
3. Хто записав: учні Великовасилівської школи І-ІІ ст., керівник та дослідник Кудлач Іван Андрійович;
4. Респондент: Батажан Дар’я Андріївна, 1928 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Новоселівка Троїцького (нині Любашівського) району Одеської області.

«Наша сім’я налічувала 11 чоловік: батьки і 9 дітей. Першим помер в 1932 році батько — Батажан Андрій Федорович. Було йому на той час 52 роки. В 1933 році на 48-ому році життя померла мати — Батажан Катерина Федосіївна. Хоронили її в ящику. Діти самі віднесли її на цвинтар. Самі ж і викопали яму. Коли маму несли в ящику, в ній всередині все булькало. Через два дні під хатою на сонечку повмирали з опухлими головами і животами Гаврило, 1903 року народження, Карпо, 1902 року народження, та Яків, 1924 року народження. Не набагато довше прожила Маня, 1925 року народження. Коли вранці я почала її будити, щоб збиратися в дитячий садок, то вона вже була мертва.

Те, що я залишилась жива, повинна завдячувати брату Івану. Він був старший. Ходив до колгоспу, насаджував лісополоси. За роботу щодня отримував пляшку молока і шматок макухи. Ділив на всіх. В мене тоді опухли голова і живіт, ноги були дуже тоненькими. Ніхто не міг подумати, що я виживу. Сестра Варка казала брату: «Не давай їй їсти, може, хоч ми залишимося живі». Проте Іван потайки в рукав ховав для мене шматочок макухи.

По сусідству з нами жив Думанський Северин, то він 3-ох померлих дітей замотав в одне рядно і погрузив на підводу. Так 3-ох і схоронив в одну яму. Від голоду померли і батьків брат Батажан Мартин Федорович, і його дружина — Ганна, і четверо їх дітей. Пам’ятаю лише, що одного звали Карпо. Також померли від голоду батькова сестра Тіщенко Олександра Федорівна, її чоловік — Гаврило. З шести їхніх дітей померло четверо. Одну з померлих звали Маруся».

1. Місце запису: село Новоселівка Любашівський район Одеська область.
2. Дата запису: 2006-2008 рр.;
3. Хто записав: учні Великовасилівської школи І-ІІ ст., керівник та дослідник Кудлач Іван Андрійович;
4. Респондент: Приступа Феофан Мефодійович, 1927 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Новоселівка Троїцького (нині Любашівського) району Одеської області.

У селі Новоселівка Троїцької сільської ради дитячий садок діяв у хаті моєї бабусі Албул Килини Мефодіївни. Колгосп давав харчі. Нам перепадало хоч щось з того, тому з голоду ніхто не помер. До дитячого садка ходило 6 дітей. Пам’ятаю чотирьох із них: Батажани Дар’я і Маня, Ситник Дуня, Малига Володя. Хто не ходив до дитячого садка – виживав, як міг.

Батьки, рятуючи дітей від голодної смерті, самі відмовлялися від крихти хліба, лише б врятувати дітей. Це були приклади справжньої самопожертви. Так вчинили наші сусіди: Сніжинські Олександр і Марія. Самі померли лютою смертю, але всі ДЕСЯТЕРО дітей вижили. Так вчинив Ситник Йосип з дружиною, ціною власного життя вони врятували трьох дітей: Дуню, Марію і Надію. Так вчинили Бевзюки, Костянтин і Феодосія, врятувавши 6-ох дітей: Ваню, Митю, Федю, Ганну, Марину та Олександра.

Після смерті батьків старші піклувались про молодших: їли собак, котів, дохлих коней, проте вижили. То були страшні роки випробувань. Хтось ділився останнім шматком, а хтось втрачав останні краплі людяності. На власні очі бачив, як на підводу грузили ще живого чоловіка. «Я ще живий», — звернувся він до їздового. «А що, я завтра буду їхати ще раз?!», – пролунало у відповідь.

1. Місце запису: село Шайтанка Любашівськи район Одеська область;
2. Дата запису: 2006-2008 рр.;
3. Хто записав: учні Великовасилівської школи І-ІІ ст., керівник та дослідник Кудлач Іван Андрійович;
4. Респондент: Яковенко (Коростієнко) Катерина Василівна, 1927 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Шайтанка Любашівського району Одеської області.

«Пам’ятаю, як до нашого двору завітали активісти з «мітли» – Ганна Шайтан, Ніна Даценко та інші. Нишпорили по всіх закутках, шукаючи зерно. Радості їхній не було меж, коли знайшли в сараї закопану пшеницю. Батько, аби не арештували, сховався за дітьми на лежанці. Ми тихенько сиділи, звісивши ноги, і зиркали спідлоба на непроханих гостей. Але Ганна Шайтан розгледіла в закутку батька і, незважаючи на те, що він жестом показував: «Мовчи» – адже, все-таки, була сусідка, виказала його.

Батька, Коростієнка Василя Івановича 1904 року народження, заарештували і доправили до райцентру Троїцьке. Вбита горем мати, супроводжувала його. Назад поверталася пізно. Був сильний мороз. Коли зайшла до хати, перед очима постала моторошна картина: перелякані діти, вибите вікно, затулене подушкою, а посеред хати викопана яма, — то активісти гадали, що зерно закопане і в хаті. Від сильного морозу, ноги в матері примерзли до чобіт. Зняти чоботи змогла, лише потримавши ноги в мисці з водою. Тата через декілька днів випустили. Можливо тому, що слідчий попався добрий. На його питання: «За що сидиш?» — тато відповів: «Не знаю». А можливо тому, що камера тимчасового утримання була переповнена.

Коли настала весна, знесилені люди почали ходити в колгосп на роботу. За це отримували хоч якусь їжу. Проте, добре платили: аж один кілограм муки, тим, хто збирав по селі померлих. Траплялось таке, що забирали людей ще живих. Якось, проходячи біля підводи з мерцями, бачила, як один чоловік ще рухав ногою. Люди ставали байдужими, як до чужого, так і до власного горя.

Живі перестали звертати увагу на мертвих. Пам’ятаю розмову жінок, котрі йдучи на роботу, зустріли чоловіка з підводою, що збирав мерців:

• Заїдеш, мого забереш.
• До мене теж заїдь, двох забери».

1. Місце запису: село Попельснасте Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: 13.08. 2009 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Безрукава Марія Тихонівна, 25.09.1926 р.н.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Попельнасте Олександрійського району Кіровоградської області.

Мама Чечіль Параска Семенівна померла в 1929 році, коли мені було три роки. В сім’ї залишилися батько Чечіль Тихін Тимофійович, брат Володя з 1923 року народження, я, а також з нами жила батькова молодша сестра, тьотя Антонина. Коли розпочався голод в нас спочатку було трішки продуктів, які скоро скінчилися. Батько з своєю сестрою ходили на П’ятихатки на заробітки, звідти приносили по дві хлібини і небагато пшона. Одного дня зайшли уповноважені з колгоспу і почали шукати заховані продукти, знайшли вузлик з пшоном, забрали й те. Пам’ятаю, що на вулиці від голоду мерло дуже багато людей, яких виносили з хат на ряднах і грузили на гарбу, щоб потім відвезти на цвинтар.

Батько наш працював виконавцем у сільраді, бувало, що по тижню його не було вдома, нас намагалася прогодувати тьотя Антонина. Вимінювала ввесь одяг що був на бурячок і зерно кукурудзи. Одного разу, коли нікого з дорослих не було вдома, вночі хтось постукав у вікно, а брат думав, що то повернувся батько і відкрив. Замість батька в хату зайшов злодій і користуючись темнотою забрав у нас останні продукти. Їсти не залишилося нічого. Батько повернувся вранці дуже побив брата, за те, що той відкрив двері. Декілька днів просиділи без продуктів, і були б померли з голоду, якби нас не врятувала Тьотя Олександра. Вона приїхала на велосипеді, закутала нас з братом в одіяла і повезла до себе в село Дмитрівку. У тьоті Чечіль Олександри Тимофіївни була своя сім’я, троє дітей, чоловік, який працював бригадиром. Їсти також не було чого, пекла з кропу та кукурудзяної муки коржики, було молочко, бо держала корову, але останню крихту розділяла з нами. Дякуючи їй ми вижили.

Тьотя Олександра, ще раз під час другого голоду в 1947 році врятувала від голодної смерті, забравши до себе вже іншу дитину, дочку тьоті Антонини Олю. Бо Антонину посадили на два рок за те, що йдучи з поля нарвала у кишеню колосків пшениці, щоб спекти коржа голодним дітям. Чечіль Олександра Тимофіївна померла в віці 77 років, в даний час зникло і село Дмитрівка П’ятихатського району, залишилися лише руїни спустілих хат.

1. Місце запису: село Попельнасте Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: 27.07.2009 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Білик Марія Сергіївна, 15.05.1921 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Попельнасте Олександрійського району Кіровоградської області.

Я, Білик Марія Сергіївна, народилася 15 травня 1921 року. Батька свого Білика Сергія Антоновича не пам’ятаю зовсім, бо він помер в той же рік, що я народилася в 1921 році, тому в житті мені не судилося зазнати батькової ласки.

На худеньких материних плечах залишилося 5 маленьких дітей, окрім мене в сім’ї було ще чотири брати. Жити не було за що, мама щоденно ходила на роботу, працювала різноробочою в створеному колгоспі. Мене більшість доглядали брати, які ще ходили в школу, щоб здобути якусь освіту.

Старший брат Іван був 1910 року народження, Олексій з 1914 року, Федір з 1916 року, був ще один брат Овечка 1918 року народження, але він помер маленьким, бо хворів на серце. Мій брат Білик Іван Сергійович освіту мав лише три класи, потім допомагав мамі і доглядав мене, аж доки не призвали в Армію. Спочатку був сержантом, потім політруком.

Коли розпочався голодомор в 1932 році, мама не могла нас всіх прогодувати, тому в віці 11 років мене забрав до себе брат Іван, харчувалися ми його пайком, який йому видавали на службі. Брат дуже відповідально ставився до мого виховання, я щоденно ходила до школи. Дякуючи брату, я вижила в голодомор.

Весною 1933 року приїхали додому і побачила жахливу картину. Брати мої були пухлі від голоду, і дуже виснажена мама. Мама напекла оладків з лободи, а вони такі гіркі були, ніколи в житті не забуду їх смак, і нікому не бажаю скуштувати їх. Брат мій Іван Сергійович загинув героїчно на війні.

1. Місце запису: село Попельнасте Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: 18.07.2009 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Нагаєць Олександра Федорівна, 1924 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Попельнасте Олександрійського району Кіровоградської області.

Нагаєць Олександра Федорівна народилася в селі Попельнасте в 1924 році. Сім’я складалася з тата, мами, мене, брата та дідуся, який і помер під час Голодомору.

Батько працював столяром у колгоспі, а мама на полі орала коровою запряженою в плуг. Коли розпочався голод, мені було вісім років. Пам’ятаю, що тато прийшов з роботи і сказав, що говорять про неправильно нараховане зерно, яке видали людям на трудодень. Тому по хатах будуть ходити представники колгоспної влади і забирати видане зерно. Ми дуже боялися, що заберуть все. Але на щастя до нас ніхто не приходив, не пам’ятаю, щоб приходили і до сусідів. Вижили ми в голодомор лише тому, що в нас була корова, дякуючи їй ми мали трішки молока. Коли вже зовсім не стало зерна, тато їздив у Білорусію, міняв там одяг на кукурудзяне борошно, з якого нам мама, домішуючи траву, пекла коржі.

Ще пам’ятаю, як ходили на поле і потайки, щоб ніхто не бачив, перебирали солому в копицях, надіючись знайти трішки не обмолочених колосків. Коли назбирували колосків, дома обминали їх і мололи на ручний млинок, щоб не платити міру за помол. Близькі сусіди ніби не мерли в голодомор, але про те, що в селі мруть з голоду, я чула, чула навіть про випадки людоїдства.

Моя мама, Карпенко Оксана Гнатівна, 1887 року народження, ділилася молочком від нашої коровки з сусідами, особливо в кого були маленькі діти, відповідно і сусіди, коли в нас не було молока, приносили і нам трішки. Тому в голодомор ми й вижили. Були дуже слабі, худі, але вижили.

1. Місце запису: село Попельнасте Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: 03.07.2009 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Озірний Андрій Іванович, 1925 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Попельнасте Олександрійського району Кіровоградської області.

Озірний Андрій Іванович, народився 1925 року в селі Попельнасте. Сім’я складалася з тата Івана Тихоновича, мами Євгенії Саківни, мене, та брата Івана 1923 року народження. Тато мій працював конюхом у колгоспі, мама була різноробочою. Коли розпочався голодомор, мені було всього сім років. Пам’ятаю як говорили, що по вулиці ходили Семен Сидоренко та Чорнобривець Никифор і забирали у людей зерно. До нас правда не приходили. Коли закінчилися всі запаси продуктів, ми з братом Іваном ходили на поле збирали колоски, розкопували мишаки (мишачі нори-схованки) та виливали ховрашків, коли вже зовсім нічого не було — їли лободу. Була в нас корова, дякуючи якій ми мали трішки молока. В сім’ї ніхто з голоду не помер. Не пам’ятаю, щоб мерли близькі сусіди, або по вулиці лежали мертві. Правда про випадки людоїдства чув. Від нас через вісім хат жив чоловік, якого по-вуличному називали Бадрей, так вони вбили свою дитину і хотіли з’їсти, а на них хтось доніс, його жінку заарештували.

У мого батька була велика сім’я, 7 братів і 4 сестри, то не помер з голоду ніхто. Виживати в голод нам допомагав батьків брат — Озірний Машко Іванович, який працював у нашій лікарні і йому там давали за роботу трохи хліба, так він інколи й нам заносив, коли половину хлібини, а інколи навіть цілу.

Тато і брат загинули під час війни.

1. Місце запису: село Нова Прага Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Гелеверя Марія Онисимівна, 05.08.1920 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Нова Прага Олександрійського району Кіровоградської області.

«Були у голодовку люди разні: і хароші, і нелюди. Сусід Антон Прожога з’їв свою жінку і матір начав їсти. Його арєстовали і судили, хоча він потом вернувся у село. А був такий Петро Компанієць — комірник. Дуже хароший. Бувало моя мати Настасія Гавриловна піде до нього, а він їй каже: «Заходьте до мене» і дасть пшонця або зерна, шо свиням на обмішку у колхозі давали. Він сильно людям помагав, багатьох з могили витягнув. А от голова колхоза Семен Бугайов був строгий. У нього було п’ятеро дітей. До нього не дуже обращались люди, хоча його жінка потроху людям помагала.

Мій батько, Гелеверя Онисим Максимович (мати 1901 года, а він за неї на десять лєт старший), (авт., 1899 року народження) усім родичам помагав і сусідям тоже. Він їздив на Западну Україну, а там люди не голодували, продавав одежу, а купляв пшоно, муку, сало, соль, спічки. Благадаря батькові вижила не тільки наша сім’я, а й сім’ї його братів Андрія і Василя Гелеверів. Андрія Твердохліба (сусід) і його сім’ю тоже батько спас. Багато людей у селі здуріло, а були люди, шо помагали другим, даже не своїм родичам, бо жаліли дітей, понімали горе».