1. Місце запису: село Бистріївка Ружинський район Житомирська область;
2. Дата запису: 20.07.2003 р.;
3. Хто записав: Панчук Леся Олександрівна;
4. Респондент: Баляр Марія Олексіївна, 1921 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Бистріївка Ружинського району Житомирської області.

Чи пам’ятаєте Ви Голодомор 1932-1933 рр.?

Мені тоді було одинадцять. Для нас це був жахливий рік, а особливо для дітей. Мало хто мав сили ходити. Тільки могли діти де-не-де пересуватися. Як цей час не забути, я його добре пам’ятаю.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Перша причина була податок, на кожен двір був накладений великий дуже податок. А також влада забирала урожай.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

У людей відбирали все активісти в них були сформовані бригади із різної шантропи.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не завжди, коли який настрій був. Але в основному давали по декілька сот грам зерна.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

 Приходила бригада, все щупом переколють, обшукуючи зерно. Вони не залишали жодного місця цілого. Документів ніхто не пред’являв.

Чи застосовувалися до людей покарання побиття, висилання, арешти?

Було побиття, арештовували і зразу висилали.

Як люди боронились?

Ніяк люди не боронились, вони не могли, сил не хватало.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Люди ховали, дещо знаходили, дещо зосталося нам на кормління.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

 Приходили активісти з бригадою. Спочатку сказали щоб віддали державі зерно, а потім починали шукати самі та що знаходили то й забирали.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Їх було 5 чи 6.

Де можна було заховати продукти?

 Продукти ховали де хто міг, і в печі, і в коморі, в клуні, в хліві.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

 Їжу хоть не багато, але давали.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі — одяг, рушники, худобу, тощо?

 Смотря хто приходив: приходили один раз — забирали тільки продукти, а другий раз все що попало під руку.

Що таке закон про “п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Чула про це, якось об’їждчик піймав хлопчика років 12, в кишені було знайдено десь 200 г зерна яке він зібрав з колосків у полі. Сторож сильно побив хлопчину, у нього з горла пішла кров. Хлопець на другий день помер.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Заборонялось, я тільки наводила приклад.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Були сторожа і об’єздчики.

Чи люди хотіли добровільно іти до колгоспу?

Зразу тільки закінчилась колективізація люди йшли до колгоспу, потім їх забирали, а ті хто не хотів іти, то їх висилали.

Чи змушували людей іти до колгоспу?

Вони йшли добровільно-примусово.

Де переховували худобу щоб не забрали в колгосп?

Не знаю де переховували. Пам’ятаю що забирали, вийдем на вулицю і за возом прив’язані коні, вівці, корови і ведуть до колгоспу.

В який час ходили забирали у людей зерно, продукти?

 Вони ходили як їм надоумиться. І рано, і вдень, і ввечері, дуже рідко вночі.

Скільки разів приходили до хати?

Не знаю.

Коли почали люди помирати з голоду?

Люди помирали ще взимку але сильне вимирання було десь у травні.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Я сама була сиротою і можу сказати, що трохи опікувалась, збирали дітей в гурт один раз на день кормили. Кормили тільки в обід.

Хто не голодував у селі і чому?

Не голодували більш заможні люди, до яких не дуже могла підібратися влада. Також не голодували самі активісти і уповноважені влади.

Хто зумів вижити?

Можу тільки сказати, що вижили тільки сильніші організмом.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Один з одним не ділилися, вони одне від одного ховалися.

Які засоби вживали до виживання?

Люди ходили вишукували гнилу картоплю, якщо хто міг вкрасти — крали колоски в полі. Хто як міг так і виживав.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Мали дуже рідко, один одному нічого майже не давали і не зважали на такий стан.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння, які вживали листя, кору, яких диких тварин, птахів, плазунів?

Лободу, рогозу, листя акації, котів, собак, берізку та ще багато рослин.

Чи можна було щось купити в місті чи виміняти?

 Звісно можна. Люди їздили обмінювали коштовності, одежу на хліб та іншу їжу.

 Чи був голод у містах?

 Не було, вони не страждали так як ми.

Скілько людей померло у селі? Чи є відомості?

 Не знаю. Знаю, що померло багато.

Чи є відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Не пам’ятаю. Колись мені розказували старі люди про людоїдство, но я нічого не помню.

 Де і хто хоронив померлих від голоду?

 Викопували яму десь на окраїні, вивозили туди всі трупи в одну яму. Наймалися спеціальні люди що їздили на конях і збирали, навіть збирали ще ледь живих людей. Його просили щоб не забирав, а він відповідав: “Ніцього, там додохнете, сьо я буду оце раз підводу гнати”. Його називали активістом, комнезам і мерзотник.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

 Платили небагато.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

 Не відомі.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, “Зелені свята”?

На Гробки поминають, на Зелені свята геть і не згадується.

Чи згадують померлих у церкві?

 В нашому селі немає церкви. Батюшка до нас приїжджає з сусіднього села.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим з голоду?

 Немає.

Чи знає сучасна молодь про голод?

Якщо й знає, то дуже мало. Я своїм дітям колись розповідала, а зараз їх спитай, то вони скажуть: “Мамо, воно нам не треба щоб ми того пам’ятали”.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Тільки Сталіна, бо сталінська антиселянська політика не мала меж.

Чи Ви знаєте, що таке Торгсін?

Чула, що були іноземні магазини, там було все іноземне і платити треба було іншою валютою.

1. Місце запису: місто Козятин Козятинський район  Вінницька області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Власюк Михайло Миколайович;
4. Респондент: Стецюк Надія Федорівна, 1940 р.н.;

Все сказане Надією Федорівною є переказом спогадів її мами – Онофрійчук Василини Макарівни, 1909 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Козятин Козятинського району Вінницької області.

«Як і всі селяни того часу моя мама працювала в місцевому колгоспі. Жити в Козятині в роки Голодомору було, звісно, дуже важко. Не вистачало їжі, люди голодували, багато хто вдавався до крайнощів, аби хоч щось з’їсти, щоб не вмерти голодною смертю. Ловили черепах, жаб, навіть собак, і вживали їх у їжу. Адже для багатьох просто не було іншого виходу, аби не померти від голодної смерті. Були, звісно, і випадки смерті, проте не можна сказати, що вони були настільки масовими, як в інших районах нашої країни.

Не можна не згадати про тогодішнього голову колгоспу, Абрамюка Михайла. Саме завдяки цій людині голод у нашому краї пройшов не так важко, як у деяких інших районах України. Його можна назвати, як зараз кажуть, борцем проти геноциду, веде думку Надія Федорівна. Це була добра та чуйна людина, він не міг відмовити мабуть нікому, хто звертався до нього за допомогою, коли ситуація була вже зовсім безнадійною, старався допомогти з харчами. Також влаштовував у колгоспі обіди для членів того ж колгоспу, а також найбідніших, немічних людей та дітей. А в часи розкуркулення навіть попереджував про дії влади, щодо так званих куркулів, звісно вночі і перед величезним страхом. Так, Абрамюк Михайло, попередив нашого сусіда вночі, щоб той негайно відрікся усього напрацьованого важкою працею хазяйства і майна та вступив до колгоспу. Інакше вишлють до Сибіру, та, мабуть, не тільки його він попереджав. Протистояв геноциду. А тоді це був величезний ризик, втратити все і бути відісланим до Сибіру за свою доброту.

1. Місце запису: смт. Новотроїцьке Новотроїцький район Херсонська область;
2. Дата запису: зима 2006 р.;
3. Хто записав: Ганжа Дмитро Аксентійович;
4. Респондент: Ганжа Дмитро Аксентійович, 1925 р.н., народився в селищі Новотроїцьке Новотроїцького району Херсонської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Ганжа Іван Миколайович;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селищі Новотроїцьке Новотроїцького району Херсонської області.

Почалась колективізація і розкулачки. Мого діда розкулачили, але він був дуже добра, порядна, людина і допомагав бідним, багатьом допомагав. І його, коли вже почали висилати в Сибір, на Соловки, Бог їх зна куди там, сім’ї! То його оті ж люди, що були в Комнезамі, а до цього він їм допомагав багато, попередили, щоб він вночі взяв синів і втік. А решту, унього велика сім’я була, семеро дітей, вони не тронули, залишились, поки. Потім вигнали, викинули, їх з хати, і вони скитались хто де міг, розлізлись по Україні, як мишенята.

Дійшла черга і до мого батька, хоч мій батько був середняк. Але він не хотів іти в колгосп, бо в колгоспі правили п’яниці, ледарі і пройдисвіти, а з таким трудом нажите господарство, здавати туди і підкорятись п’яндигам батько не хотів. За це його розкулачили і засудили як за невиконання хлібопоставок. Він виконав хлібопоставки, йому добавили, він ще раз вивіз те що добавили, вони ще раз добавили! І так додобавлялись до того, що нічого було вивозити.

Батька засудили, а нас в хаті все-все, в хаті, в дворі, забрали. Не залишилось, тоді ж топка була – кірпічь, це конського і коровйого гною, і солому, все забрали. І картоплю в погребі і капусту квашену і огірки, і все до зернини, все забрали. І одежу всю забрали, залишились голі доски, пол, а в нас і ліжка не було. Батько з матір’ю на полу спали, а ми з меншою сестрою Марусею на печі. Маруся 28 року народження. І з матері, коли уже все забрали в хаті, то представник Росії, от не пам’ятаю, Зубарєв чи Пашков, їх було два представники, а то все були наші, місцеві, активісти, комсомольці, комуністи. Коли вже виходили з хати, оцей представник Росії, Зубарєв чи Пашков, Бог їх знає: «Ану зтягніть з цієї су*ки платок». А ото, що на матері тей й все було. Мати схопилась за кінці тримає, а вони за хустку схватили, звалили матір, витягнули через сіна на двір і там з косами вирвали, забрали.

А потім, а це була вже пізня осінь, через деякий час приїхали і викидали нас з хати, тобто матір і мене із сестрою, а це було пізньої осені і початок зими 1932 року. Вікна, шибки у вікнах побив замісник голови селичної ради Хом’як, а з ним був Бондар, з наших, а другого не знаю. А одна із колишніх сусід, брала воду на вулиці з колодязя і бачила це все. Її чоловік робив в міліції, там секретарем чи що, і прийшов на обід, а вона йому сказала, це Кузьменко Михайло: «Якщо Аксентій винуватий, він сидить, а причому ж Олька і діти маленькі». Ну, тей пообідав, пішов і сказав начальнику міліції. Начальник міліції був Дворніков. Прийшов уповноважений і, вже під вечір, визвали матір в міліцію. Мати заплакала і каже: «Дітки, якщо я не повернуся, ідіть до баби». А баба жила через дорогу від нас. Ну, прийшла в міліцію, зайшла до начальника міліції, він розпитав хто ти, шо ти, вона сказала. Він подзвонив у сільраду, а матері сказав іди й живи. Гірке життя. Мати прибігла бігом додому. Шибки побиті, так вона із тієї кімнати що від вулиці, де ми не жили, витягнула шибки, заставила сюда і так ми, трошки прикрилась, почали жити.

Палива не було, но в нас в городі межа була, канава, а город великий був, сама садиба з городом майже гектар. По канаві росла дереза. Так мати ламала ту дерезу, бо й рубать нічим, бо і топор, сокиру, забрали. І ото піч топила дерезою. Слава Богу, що багато дерези було. А ми гуртом, уже втрьох, спали і грілись на печі. Як ми тоді вижили, я не знаю, не знаю.

Весна, мати пухла, ноги, як колоди. Із Марусі, сестра Марусі, одна шкіра й кості. А себе я не бачив. Я ходив до школи. Нам в школі давали блюдце із пшеняного кондьору, а чиї батьки були в колгоспі, тим ще чайну ложечку із бавовни, бавовняної олії. По вулиці бур’ян був, майже в мій ріст. І я поки до школи дойду, декілька раз через вулицю перейду, бо скрізь лежали мертві, і діти і дорослі і старі. А підбирали мертвих у три дня раз.

Я запам’ятав один випадок на все життя. Мати десь ходила і принесла у кишені дві-три жмені ячменя. Всю ніч вона його товкла в ступі, щоб зробити крупу, обідрати солому, і з ночі почала варити. А нам же з Марусею так їсти хотілось. І от Маруся: «Мам давайте вже». А мати, уже й сонце зійшло, а мати: «А дітки я вам ось казку розкажу». «Ма, ну так їсти хочеться» – Маруся. Я був старший, мовчав. А мати: «Ось іще одну казку». Ну що ж мати думає: «Дам їм поїсти, поїдять, а вечір де, а що я буду давати ще, нічого ж не було». Ну і дотягнулась. Десь об годині о 10 заїздить Хом’як, Бондар і щось він з цим, ця банда їздила, третього не знаю. По хаті подивились, нема ніде нічого, один заглянув в піч: «Є». Витягує того горщика, заглянув, воду зливає на долівку, трошки і перловки посипалось. І жменями забрали, бо воно вже і остило, холодне. Забрали ту крупу і з гоготом і реготом пішли. А ми швидко з піч і на коліна і збираєм оту перловку у жменю. Ну, Маруся їсть, а я трохи назбирав і кажу: «Мамо, нате вам». А вона: «Їжте дітки, я не хочу». А що там, там і їсти нема чого. Боже, я зараз думаю: «Як у матері, бідної нашої матері, як витримало серце, як воно тоді не розірвалось».

От такий рай був тоді. Будували соціалізм коміністи і їхні, російські коміністи, і їхні ховую, прихлебателі, наші.

1. Місце запису: невідомо;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Савченко Костянтин Васильович;
4. Респондент: Пономарева Надія Василівна, 1918 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Зінов’євськ (нині Кропивницький) Зінов’євського (нині Кропивницького) району Кіровоградської області.

Мне 90 лет. В моей жизни были ужасные события: война 1941–1945 годов и три голодовки 1921–1922, 1932–1933 и 1947 годов. Даже после многих прошедших десятилетий война и эти голодовки связаны у меня с очень тяжелыми воспоминаниями, поэтому говорить о них без внутренней боли трудно. Наверное, у всех, кто пережил эти времена, есть какие-то моменты жизни, которые никогда не будут забыты. Расскажу о некоторых трагичных эпизодах прошлого, так как об этом следует знать всем, чтобы не допускать малейших причин для подобных ужасов в будущем. Даже сейчас, когда я это вспоминаю, трудно поверить, что это было со мной и что это действительно было. Но… так было.

Наши соседи помогали нам, пока их не «раскулачили» в 1932 году и всю их большую семью не выслали в Сибирь, в лагерь. С младшими детьми, Катей и Розой, мы дружили. Мы – это я и моя старшая сестра. Хотя у соседей было большое хозяйство, хозяин был зажиточным, он всегда работал вместе с рабочими, хорошо платил им, рабочие были довольны. Мы жили на окраине, раньше за нашими домами были целинные земли, пустырь. Сосед «освоил» эту землю, стал собирать хороший урожай. Когда хозяйка нас видела, она звала нас и всегда угощала своим хлебом. Когда она готовила для продажи кур и гусей, то давала нам натопленный жир – это для нас было хорошим питанием. Они часто отдавали ненужную одежду маме, мама перешивала её для нас. После того как советская власть «раскулачила» все зажиточные семьи, все стали жить крайне бедно.

В школе всем школьникам предоставляли бесплатно питание на 1-й и 2-й смене: чай и кусочек чёрного хлеба. Поэтому я домой не ходила, а оставалась на 2-ю смену, чтобы повторно получить тот же обед. Так делали ещё несколько человек. В школу я ходила не каждый день из-за ботинок, которых у нас с сестрой была только одна пара, к тому же они были большого размера, так как выбора тогда не было.

Хотя я была школьницей, мне удалось поступить на работу ученицей. На всю мою зарплату мы купили шерстяной платок, из которого мама пошила сестре пальто, так как сестра уже училась в техникуме.

Зимой, во время второй голодовки 1932–1933 годов, когда мне было 14 лет, в нашей комнате от голода умер дядя. У нас дома он бывал не часто, но всегда помогал, как мог. Он любил рисовать, играть на корнет-пистоне, мандолине, и мог рисовать кистью, удерживая её пальцами ноги и одновременно играя на мандолине. Мама похоронила его в «снежной» могиле – так тогда делали все. Ни у кого не было сил копать яму. Землянка наша завалилась на бок, мы жили у соседки, через один двор. Мне нравилось, как её дочь играла на пианино. У моей сестры был небольшой золотой медальон, подаренный дядей. Его мы выменяли на пшено в «Торгсине».

Для всех нас, особенно для мамы, была неожиданностью находка на нашем дворе золотого кольца, которое мама поменяла на мешок муки. Эта мука на некоторое время стала для нас спасением. Мама не спала ночами, шила на продажу куклы из оставшихся кусочков материи, а мы набивали их шелухой. С утра на базаре мама выручала немного денег. Красивые кофточки её пошива были на всех продавщицах базара.

Ещё один мешок муки достался нам случайно. Нашу маму хорошо знала учительница из школы, доверяла ей и попросила взять на хранение один мешок муки. Все знали и видели, как бедно мы жили. Когда к нам в дом заходили для конфискации, то были недолго – видели, как мы жили, и шли дальше. Учительница не приходила за мукой, и мама пошла к ней домой. Оказалось, что учительницу отправили в Сибирь в эшелоне. Мы снова делали «затируху» из муки.

В 1933 году наша мама стала работать на кондитерской фабрике – она зашивала дырки в мешках. Перед ремонтом она тщательно вытрушивала мешок и собирала крошки – это были крошки от пряников. Пока мама работала там, эти крошки спасали нас от голодной смерти. Опухали ноги и животы, поэтому мама заставляла нас лежать неподвижно, чтобы мы меньше хотели есть. Помню, когда пальцем слегка давили на кожу ноги или живота, то оставалась ямка на теле на некоторое время, ямка сразу не исчезала. Мама говорила, что опухоль (так она называла отёк) не должна дойти до сердца, иначе мы умрём.

Летом мы косили траву и меняли на небольшую крынку молока с мешочком ржаной муки. Часть заработанного молока отдавали второму нашему соседу, учителю музыки, который учил нас петь. К нашему большому горю, он не выжил. Картошки не было. Делали «затирку» из муки на воде, она была горячей, вкусной, солёной. Чай заваривали из веток вишни и листьев малины.

Особенно тяжело вспоминать тот день, когда мы пошли проведать наших подружек-одноклассниц. Когда никто не отозвался, мы зашли к ним в дом и увидели всех мертвими… взрослых и детей. Больше в гости не ходили. Уехать куда-либо мы не могли – было запрещено властью, да и возможности у нас не было. Когда я всё это вспоминаю, мне кажется, что я снова там, и снова голод…Очень тяжело… Достаточно вспоминать.

Через много десятилетий стало известно, что изъятое зерно было продано другим странам.

Увиденное и пережитое мною во время голодовок можно сравнить только с тем, что я видела и испытывала во время войны после Сталинградской битвы: поля, до горизонта усеянные трупами германских и советских солдат. Трупов было так много, что их не успевали хоронить. Я смотрела на весь этот ужас в 1943 году из движущегося эшелона, при возвращении из эвакуации в Сталинград для его восстановления. Поезд шёл очень медленно, с долгими остановками. Эта картина была перед глазами от посёлка Гумрак (в Гумраке осталась одна торчащая печная труба) до нашего прибытия в полностью разрушенный Сталинград. До станции Гумрак нам сказали поесть, так как потом мы будем не в состоянии кушать из-за запаха разлагающихся трупов… Это было жутко.

Нам, живущим в 21 веке, известны преступления Гитлера. Также нам известны преступления советских диктаторов против своего народа – это террор, трибуналы, расстрелы «врагов народа», лагеря, переселения в Сибирь, искусственно созданный голод. Это миллионы и миллионы смертей. Мы должны помнить об этом так же хорошо, как мы помним о Победе в 1945 году. Это память жизни.

1. Місце запису: місто Монреаль провінція Квебек Канада;
2. Дата запису: 04.07.1988 р.;
3. Хто записав: Іроїда Винницька;
4. Респондент: анонімно, 01.03.1903 р.н., народилася в селі Кобеляки (сьогодні місто Кобеляки) Полтавської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Кобеляки (нині місто Кобеляки) Кобелякського району Полтавської області.

Монреаль, 4 липня 1988 року, інтерв’ю зі свідком голоду, анонімно. Записала з  Комітету дослідження голоду в Україні Іроїда Винницька. Ви нам заре щось скажете про голод, але Ви хочете зізнавати анонімно. Добре, тоді прошу. З якої частини України?

З України? То я ж казала – село Кобеляки Полтавської області.

 Коли ви родилися? Якого року?

1903-го року.

І коли?

1-го березня, третього місяця.

Так, дякую. Велике було ваше село?

Хутори були розкидані, жили хазяйнами.

А скажіть, будь ласка, яка велика у вас родина була?

Ой, 8 душ було нас, дітей,  – 5 братів і нас троє…

А Ви котра –молодша, старша?

Я – середульша.

А скілько землі було у ваших батьків?

Ой, 20 гектар землі, а нас восьмеро було, то ми працювали самі. Машинерія булла. І так ми жили – хазяйнували, ну по-фермерськи, як тут кажуть.

І як то було до революції, до того як комуністична влада прийшла, до НЕПу? Ви пам’ятаєте як було?

Ой йо,  повідбирали землю, як начиналась революція. Позабирали землю, ну ще вони так панів убивали, забирали, висилали. А тоді начали куркулів вишукувати, бо то подавалися з району вказівки, що давайте нам куркулів, які єсть – душ 15 чи 10. То предсілатєль каже – в мене такий і такий, то давай отаких.  Ну висилали на висилку їх.

Ваша родина потерпіла тоді?

Ой, як… Батька вбили, а брата вислали.

Коли батька вбили?

У 19-му році.

А хто вбив? Як то було?

Ну їздили… їздили і хто протів влади, хто протів, хто куркуль… То багато порозстрілювали людей.

Його арештували?

Приїхали до хати, вивели надвір і вбили.

А хто то був?

Ну хто прийшов за комунізму – поліція така була.

А тоді як прийшов час голоду, можете сказати як починалося?

Вона починалося так, що повиводили нас з хат… Ну то ми в людей жили.

А ви не були в колгоспі?

Не приймали таких людей, таких людей не приймають – хай вмирають. Їм не давали папіру, щоб виїхав десь до міста чи  поступив на працю. Цього не було.

Вашого батька вже не було…

Не було вже батька. А брата одного вислали, він був на Охотському побереж’ї. Він там був вже 3 роки (12 років йому присудили), а тут була жінка, двоє дітей померло, двоє лишилося. І вона писала, що приїзджай. Рік йому не дозволяли писати. А тоді вона пише, що приїзджай – і він приїхав. Пожив рік і три місяці, а тоді забрали і Бог зна де діли. Він не вернувся вже.

А коли почався голод?

Ой, в 33-ім році. В 33-ім році визначали таку комісію, щоб ходили і забирали все з дворів. Де в кого… навіть в горшках, у каструлях.  Де насіння яке було – позабирали, де квасоля яка була – забирали. Насіння було із гарбузів, то тоже забрали. Навіть з печі хліб вибирали.

До хати приходили?

Ой йой, ой йой, і нам таке було.

Хто то були, що забирали?

Визначена комісія з сусідів.

А деякі добрі були, що побачив у горшку чи десь і не брав?

Були визначені, то значить працівники такі були.

Так ви не належали до колгоспу?
Не допускали таких людей до колгоспу. Ніде їм роботи не давали.

А з чого ви жили?

Ой, з чого… травою, гілками і деякі люди полишалось, то шось трошки дали. І тим ми вижили. Ми пухлі були. Ми і до праці негідні були. Опять Господь нас спас. А тоді жито було на садибі трошки і ми, тільки воно молочко началося, ми рвали, варили і їли. А в кого були жорна чи шо, то ходили, слідили, забирали, ламали і все.

А яка була влада там у вас на селі? Чи то були свої чи то були присилані?

Усе свої. Вказівки присилали, щоб вони це робили.

Чужих не було?

Но деякі приїзджали з району чи шо. То він приїхав в сільсовіт і там нараду дав.

А як була церква у вас?

Ой Боже… була, розбили її, запретили ходить, розбили і нема.

А священник?

О, засадили, вислали.

А школа, була школа? Ви ходили до школи?

Від революції ніяких шкіл не було, хіба як НЕП став. Но я вже старша була. То ще змалку батьки вчили мене писати, читати.

А за голоду не було вже школи, не пам’ятаєте?

Там нічого вже не було. Ті вмирають, а ті працюють і на праці падали, вмирали, бо не годна людина, не було чого їсти.

А ті, що в колгоспі працювали, їм не давали?

Їм… деякі ж то мали своє трошки. А то варили там їм куліші такі, давали в обід.

Чи  можете сказати більше про то, коли виганяли з хати – їдження, харчі? Як то виглядало?

Та як же воно виглядало… Та приїдуть скрізь лазять, шукають по горищах, по всіх кімнатах, по шкафах, в печі – скрізь. Шо в тебе є – позабирали.

Чи поїхав хтось з родичів роботу шукати в міста?

Та нема паперів, а як не було, то не поступите. Документи.

Чи ходили ви жебрати, просити у сусідів?

У нікого нічого не було – не дасть, а те кажуть, що ви заслужили. Де підете? Я кажу, спасали вишні гілки. Воно якесь давало поживу людині. І траву, спориш варили,  калачики оті варили. Отим і жили люди. Пухлі були ми і все, то один Бог нас спас.

Чи ви самі були пухлі?

Ой Боже мій, страшно пухла була. Якось же не тріскалося тіло і вода не бігла. А були такі люди, що начинає розпухло і отака людина страшна на очі. І начинає вода з неї текти, і вона вже тоді вмирає.

А хтось з вашої близької родини помер?

Ой йо, ой йо, у моєї невістки, що брата вислали, померло два хлопчики.

А з родини з хати хтось помер?

Та нас тільки я з чоловіком була та моя мати була, то ж таким спасалися. Та дякувати Богу один активіст, що дав, я ж кажу, горошок. Там відходило (нерозбірливо) на посів. І то на темно, на чорно  він дав, бо його б засудили.

Що він дав?

Та мішок ж того зерна, відходу. То він, я ж кажу, його б засудили, то він вже вночі.

І то вас врятувало?

Ото нас і врятувало, бо так би нас не було на світі, тут би не було. Дякувати Богу, що хоч спочину спокійно.

А чи бачили ви випадки людоїдства?

Ой Боже, мій сусід недалекий з’їв жінку свою. Тіло різав, вона померла, варив її. То він сам сказав.

А що потім з ним?

Ну вижив. І собак їли, ловили і котів поїли люди. О Боже мій, села вимирали такі, що нікого не оставались ховати.

А у вас як ховали, якщо померли?

Ой Господи, яму викопали, закидали та й усе. Як же їх ховали? Ні священиків не було, нічого.

Щось Вам запам’яталося ще? Може когось Ви бачили в хатах чи десь?

Ой Господи, ми самі того чекали, бо не можна було бачити. Як тих двох хлопчиків ховали моєї невістки. Священика нема вже, бо священиків позсилали, церкви порозбивали. А тепер вони кажуть, що це німці поробили, а вони це ще під революцію зробили. Я їхала із своєю внучкою, а вона: «Бабушка, бабушка, смотрите, это такой монастирь был и немцы розбили». Я в потязі нічого не сказала, а йшли додому: «То в революцію більшовики порозбивали, а вони на німців  тепер згортають».

Чи знаєте ви чи люди противилися, коли голод був,  колективізації?

Як же вони бунтуватимуться, якщо хтось подумає інакше, а його вже вислали! Мені тоже один на праці питав, чого ми страйку не робили. А я кажу: «А як вовкові зуби вибить – чи він кусатиме? Бо він без зубів. Там тільки хтось подумав, то вже вислали». Було таке, що прийде сусід до сусіда і слухає, що вони говорять. А вони говорили те і те, то забрали вночі і вислали. Хто тільки подумав, яке це сталось, що це за режим, що це за влада. І то підслухували і висилали цих людей. А вони там більшість повмирало, мало повернулось.

1. Місце запису: невідомо;
2. Дата запису: 2009 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Хиленко Іван Пилипович, 1928 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Червона Кам’янка Олександрійського району Кіровоградської області.

Найтяжче згадувати ту годину, коли ти був ніким і нічим, коли твоє власне майно, нажите непосильною працею, ставало чиєюсь власністю. Родина Хиленко жила на окраїні села і вулиці Гагаріна. Коли настали голодні і страшні дні для українців, вони намагалися триматися купоньки і допомагати одне одному. Але це розумілося як саботаж колгоспному устрою. І коли з господи «червоними бригадирами» було забрано все, що тільки можна, настав час виживання.

Іван Пилипович на той час бігав босоногим хлопчаком і ніяк не міг зрозуміти, чому то бабця все не виходить на подвір’я. А вона вже лежала в хаті і доконувала. Іванко все зазирав до вікна, може бабуся дасть хоч сухарика?.. Поховали її тут же на подвір’ї під грушею. Ось тоді і з’явилися господарі на хату, побудовану ще дідом. Адже за законами того часу все належало колгоспу. Ледь випросилася родина залишити їм батьківщину.

Пам’ятає Іванко добре діда Явтуха, що помер у лютому 1933-го року. Щоб не обтяжувати родину він все лежав на печі. Навіть стогону його не було чути. А бабця все сушила коров’ячі кізяки та викидала йому їх на піч, щоб погриз. Так тихо він і відійшов. Тоді батько, Пилип Явтухович (1900 р.н.), і пішов на Донбас, куди запросили його брати Сашко (1905 р.н.), Федір (1912 р.н.), Петро (1903 р.н.). Жив у них по черзі, а працював де прийдеться. Іван з матір’ю ледь животіли у Червоній Кам’янці. Ще й часто «приймали гостей» з НКВД. Добре, що батько не забував і коли-не-коли присилав посилки: сіра хлібина, що була замотана у полотнину, була найсолодшою у ті голодні роки.

1. Місце запису: село Ізмайлівка Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Петрусенко Анастасія Миколаївна;
4. Респондент: Сорокун Ганна Микитівна, 1921 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Червона Кам’янка Олександрійського району Кіровоградської області.

«В 1932 році мені було 11 років. Сім’я була дуже велика. Троє дітей, батько, мати, тітка Ганна і її троє дітей жили в одній хаті. Батько помер в 1933 році від хвороби легень. Зосталися ми одні без господаря. Вдень мама і тітка ходили на колгоспний двір працювати. Про голод почули восени 1932 р., тоді ми не уявляли, що це таке. Незабаром люди почали голодати, хворіти і помирати. Ми, діти, це сприймали з острахом. Колгоспні керівники у 1933 році зібрали все зерно, що було вдома у сім’ях. Навіть квасолю забирали.

Двоє дітей тітки Ганни вмерли в квітні 1933 року від голоду. Ми вижили, бо ще у погребі залишились буряки і морква, їх їли сирими. Ще їли цвіт акації, листя кульбаби, з кропиви мама варила нам суп. Так і вижили».

1. Місце запису: село Червона Кам’янка Олександрійський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Бородаченко Аліна;
4. Респондент: Бернадська Тодосія Данилівна, 1928 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Червона Кам’янка Олександрійського район Кіровоградська області.

Говоре вона ламаною російсько-українською мовою і закрадається думка, що вона не з місцевих. Та виявляється, що вона корінна жителька села Червона Кам’янка. Але саме в голодні роки для України доля її закинула у Білорусію, чим і врятувалася. І було це так.

«Коли почалися тяжкі часи, то мама з татом, не чекаючи голодної смерті, виїхали у пошуках кращих місць. Тихенько прилаштувавшись у одному із білоруських селищ мама повернулася у Червону Кам’янку по дітей, яких доглядали пристарілі батьки з сестрою. Була у мене ще старшенька сестра, 1926 року народження. Вона мала кращий вигляд, а я була вже зовсім висохша від голоду. Дід з бабою відмовляли маму брати мене з собою, що в дорозі не витримаю. Та мама настояла на своєму, відповідаючи, що якщо помру в дорозі, то вона мене пригорне земелькою і душа буде спокійна. Вона хотіла врятувати нас з сестрою і тіткою. Адже їли ми просяну полову, сушений бур’ян. Транспорту не було ніякого. Ледве вийшли на кам’янську гору, по дорозі до залізниці. І тут нагодилася підвода, куди мама впросила посадити мене. Вже біля залізниці мої рідні нас наздогнали і ми стали лаштуватися грузитися у потяг. Та пройшов гомін, що йде перевірка. Про неї мама знала і швиденько вивела нас, заховала неподалік. Всіх українців виганяли з потягу і повертали на попереднє місце перебування. Коли все вщухло і потяг став набирати швидкість, ми, зібравши останні сили, повскакували у вагони в надії на спасіння. Пасажири росіяни смакували хлібом, якого ми вже давно не бачили. На долівку сипалися крихти і ми, як горобенята, скльовували їх собі на радість. Мама з тіткою лише дивилися і плакали. Коли ми попросили у дядька хоча б кусочок, він нам відмовив, посилаючись на те, що йому є кого кормити.

Одна жінка здивовано спитала маму чиї ми. На це мама відповіла, що її. Тоді вона здивувалася і сказала, що слід хоча б самим врятуватися, а то ще й виводок за собою тягне. Вона ж своїх чотирьох закрила у хаті і наказала нікого не кликати і вікна не бити, бо мама буде гніватися. Моя мама лише міцно пригорнула нас до себе не відповівши їй нічого.

Тяжко було у чужому краї, серед чужих. Але ніхто не забирав зароблене нелегкою селянською працею. Вижили ми всі. Повернулися додому перед війною. Дідуся з бабцею вже не було. Але з тих часів, у пам’ять про білоруську доброту говорю мовою народу, що мене врятував».

1. Місце запису: село Мала Василівка Любашівський район Одеська область;
2. Дата запису: 2006-2008 рр.;
3. Хто записав: записано учнями Великовасилівської школи І-ІІ ст., під керівництвом вчителя історії Кудлача Івана Андрійовича;
4. Респондент: Жуган (Кравченко) Наталія Іванівна, 1921 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Мала Василівка Любашівського району Одеської області.

«Одного дня в школі Ліда (однокласниця та подруга Наталії Жуган) розповіла подругам, що вчора, прийшовши після уроків додому, не знайшла свого меншого братика Шуру. Мати Ткаченко Феня Трохимівна сказала їй, що братик помер. Проте в хаті — повні казани вареного м’яса. Ліда його не їла, а про свої підозри розповіла сусідам навпроти — Бурлакам. Через деякий час мама зарізала і другого сина — Вітю. Після цього Ліда втекла з дому до своєї подруги Савченко Олександри 1920 року народження і жила у неї. Згодом виїхала у Тирасполь до батька. Після війни писала листи і приїжджала гостювати до Загурської Надії Порфирівни. Поріг материнської хати так і не переступила».

Жуган Наталя Іванівна добре пам’ятає троїцьких «активістів»: Магденко Олександр, Китик Петро, Черченко Леонід. Вони не рахувались ні з чим і ні з ким. Забирали все, що могли. Щовечора збирались на «засідання» і влаштовували справжні бенкети. У той же час люди пухли і мерли від голоду. Вражає те, що люди навіть в таку мить ділились останнім. Батько Жуган Наталі Іванівни, Кравченко Іван Савелійович, сам був дуже виснажений, проте, коли на порозі стали пухлі діти, померлого з голоду Ободовського Степана: дочка Женя — п’яти років, і син Володя — трьох років, поділився з ними молоком. Бідні діти, згодом таки померли. Помер і сам Кравченко Іван Савелійович. Перед смертю він все повторював: «Дайте мені кусінчик хліба».

Пам`ятає Наталя Іванівна і про арешт батька Івана Савелійовича. «За що його арештували ніхто не знав. Можливо, за те, що не виказав «активістам», де сусід Ободовський Степан ховав зерно, яке згодом знайшли, а можливо, як куркуля. Батька протримали під арештом півтора місяця. Під тюрму в Троїцькому переобладнали магазин. Затримані спали просто на полицях. Приміщення було вщент переповнене так, що з вікон у морозний день клубами валив пар. І це не дивно, адже заарештованих звозили з усього району. Звільнення Савелійовичу прийшло неочікувано. Дружину Анастасію Мартинівну, 1888 року народження, викликали на допит до голови сільської ради Нігруци. Саме в той час приїхав уповноважений з Одеси, побачивши бідно одягнену Анастасію Мартинівну, він звернувся до Нігруци: «І це таких людей ви називаєте куркулями, і такими набили в’язницю?». На другий день, ще до сходу сонця, більшість затриманих було звільнено».

Із наступної розповіді Жуган Наталі Іванівни видно справжню причину голоду 1932-1933 років в Україні:

 «У 1932 році в районі відбулася масова колективізація. Під час колективізації тато — Кравченко І.С. віддав землю, коня весь реманент до колгоспу. Із сім’ї в колгоспі працювало 5 душ. Заробили найбільше трудоднів — 1700. На ці трудодні після жнив дали жито, яке згодом і забрали. Колгоспу імені І.Франка дали непомірно великий план заготівлі м’яса великої рогатої худоби. Люди назвали його «Чорна дошка». Всі колгоспники привели своїх корів у містечко, на перевалку, де їх переважували і відбирали. Голова колгоспу Бабинець Герасим першим здав свою корову, а потім підійшов до Кравченко Анастасії Мартинівни і сказав, щоб вона стала в чергу останньою, то можливо, корова її і залишиться. Дійсно так і сталося. Крім Кравченкової залишились корівоньки ще у двох: Кочержинського Кирила і Коваля Григора. На весь колгосп імені І.Франка голодного 1933 року залишилось аж ТРИ корови. Вражений голова колгоспу Бабинець Герасим, йдучи додому, все повторював: «Що це робиться?». Не витримавши пережитого, він повісився на горищі».

Смерть Бабинця Герасима — протест проти антинародної політики комуністичного режиму. Не можна випробовувати терпіння людей вічно.

Кравченко Анастасія Мартинівна мати Наталії Жуган. Дивовижна то була жінка: терпелива, роботяща і, як не дивно для жінки, рішуча і смілива. Про це свідчить наступний випадок. Якось до господи Кравченків завітали активісти з «мітли». Поводились нахабно, як справжні розбійники. Забирали все, що було до вподоби. В погребі вивернули діжку з кислими помідорами. І тут же їхню увагу привернула купа свіжої землі з піском. Анастасія Мартинівна пояснила, що то закидали стіну, яка обвалилася напередодні. Але де там, ніякі пояснення активістів не цікавили. Щуп, яким тикали землю, наткнувся на камінь. Активісти взялися до заступів, аби, як їм здавалося, розкопати схованку. Таке неподобство обурило Анастасію Мартинівну. Взявши до рук сокиру, вона мовила активістам: «Якщо щось знайдете, то можете мене тут убити. Якщо ні — когось із вас зарубаю тут на місці». Браві хлопці не стали випробовувати долю і поспіхом покинули двір Кравченків.

В 2007 році на одній з могил кладовища в селі Троїцьке встановлено хрест з написом «Жертви Голодомору 1932-1933 рр.» Ось яка історія пов’язана з даним захороненням. Розповіли її Жуган Наталя Іванівна та Савченко Олександра Анатоліївна:

 «Одного дня, йдучи до школи, дівчата побачили, як копають яму. Коли ж поверталися додому, то могила була вже насипана. Проте через кілька днів їхню увагу привернуло скупчення людей біля неї. В присутності міліції могилу розкопали і витягли померлих. Люди, що стояли поруч, пізнавали мерців. Причиною такої події стало те, що в даній могилі покоївся хлопець з села Кохівка, який помер в Троїцькій лікарні. Батько хлопця, коли дізнався про це, приїхав підводою в Троїцьке і слізно просив представників влади дозволити перепоховати сина в Кохівці. Казав, що самому залишилось жити недовго, адже весь опух з голоду. То хоч біля синочка буде похований. Хлопець в могилі лежав самим нижнім, тож довелося витягувати всіх померлих. нарахували їх аж 18 чоловік. Жуган Н.І. пам’ятає трьох із них — це Коваль Параска, Чечуй Дем’ян та Мороз Павло».

1. Місце запису: село Велика Василівка Любашівський район Одеська область;
2. Дата запису: 2006-2008 рр.;
3. Хто записав: учні Великовасилівської школи І-ІІ ст., керівник та дослідник Кудлач Іван Андрійович;
4. Респондент: Яковенко Олександр Стефанович, 1927 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Велика Василівка Любашівського району Одеської області.

«Велика біда почалася з того, що активісти занадились ходити по хатах і забирати у людей зерно та будь-який провіант. Пам’ятаю, як до хати зайшов голова сільради Архип Колісніченко за прізвиськом Сом. Ми, малі діти, сиділи на лежанці. Між ногами я тримав макітру з квасолею. Сом захотів її в мене забрати, але я боляче вкусив його за руку. Не бажаючи йти з хати із порожніми руками, він висмикнув з під нас ряднину.

Найбільше дітей померло в сім’ях, де не було кормителів. Справа в тому, що господарів, в кого знаходили зерно, висилали до Сибіру. В Галанівці (північно-західна частина села Велика Василівка) така доля спіткала Шкарупу Леонтія, мого дядька — Яковенка Севастіана, мого батька — Яковенко Штефана.

У сім’ї дядька померло двоє дітей, залишених з мачухою — це мій двоюрідний брат — Яковенко Григорій Себастіянович, і двоюрідна сестра — Яковенко Єля Себастіянівна. Сестрі було років шістнадцять, братові трохи більше.

В нашій сім’ї помер з голоду братик Іван 1929 року і братик Вася, приблизно 1931 року народження. Пам’ятаю, як вони лежали мертві з опухлими животиками під хатою, а я повзав на четвереньках і їв листя, козелики та цвіт акації. Крім мене вижили сестри Женя, 1922 року, і Ніна. А батько так і не повернувся. Загинув на будівництві залізниці у Забайкаллі. У Галанівці (північно-західна частина села Велика Василівка) з голоду помер чоловік Ступак Устини, приблизно 1890 року народження, Чубак Єфрим та багато інших, прізвищ яких вже не пригадую».