- Місце запису: село Озерне Козелецький район Чернігівська область;
- Дата запису: 2008 р.;
- Хто записав: Павло Повод (матеріали передали ЧОДТРК «Сівер-центр);
- Респондент: Святовець Марія Парфюрівна, 1927 р.н., народилася в селі Озерне Козелецького району Чернігівської області;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Озерне Козелецького району Чернігівської області.
Мій батько значить трошки… він же не багатий був, тепер багатші люди є чим тоді були. Бо трохи землі було, чотири гектари, то старався да пахав біля неї. Мав скатину, двоє коней – кобила і кінь, три карови, ну два карови і третя телиця. Батько за 24 часа виповнив і скількисько центров одвіз зерна, то наче скасовали. Тут на третій день знов приходять, і так і ходили бригадою. А бригада була своя, а полномоченії були застря – Белановський був, і Філімонова женщіна. Той Велановський був нормальна людина я щитаю, хоч я і мала була, але щось у моїй малій голові було. Дак з ним можна було ще миритьсмя, а ця женщіна Філімонова така була протівна так винуждала, іздівалася із людей усіх шо приходилося… аружеє до людей приміняла до хазяївів. Ну батьку придявили, що давай скатину колгоспу, ну а він каже ідіть вибирайте… і велося це до 32-го году. А в 32 -му годі зімою на саме Рожество було це діло. А батька забрали в міліцію і сидів він уже в міліції. І це не тільки батько, було багато таких людей сільських, що забирали в міліцію. Деяких шо нічого не робили і не давали, то засуджували і віддавали на заслання. А мій батько так ж і остався… Дотяглося воно до самого 32-го году. На саме Рожество мати забрала мене, а я ж така вже год п’ять чи шість було. І в мене брат був маленький ще, пішли ми до церкви і нічого цього ми не знали. Приходимо з церкви дак у нас в хаті, така хата трохи більша чим у мене зараз, повиривали вікна, познімали двері скрізь у сільсовет, пробілі печ, комин, грубу разбілі. Ми пройшли шо ж пустота… Мати плаче шо ж робить, а ще скотина була у нас та пашла пораца, а нас покинула, хата заметена снігом. Не встигла вона ше попораця чую я… з дитям же нас мати на піч посадила приложила шматтям.. Уходять вони в хату, як увійшли в хату так мене з печі із имм малим стягли, мати входить плаче каже: «що ви хлопці вже хочете, як хочете скатину, то беріть вже забирайте, а хоча оставте мене в хаті. Ні не получається. Вони запитують де хазяїн, ми кажемо в міліції у вас сидить. Оце в мене ото ікони (показує) знімають вони ті ікони вматують в рушник звязують їх і виносять на улицю на крильце там лавочка стояла і туди поклали. Вивели і нас, матку взяли прив’язали до крильця до стовпчика матузкою із дитям. Патом та Філімонова схватила мене за руку і давай терзать, роздєвать, роздягла вона мене наголо взяла на руки і от так (показує) весочезна така замета снігу, а вона давай мене туди і головою пробивать його… я тепер памятаю як закричала «ой холадна баюся». Зайшла вже та бригада в сарай вигнала скотину та забрала коня, а кобила осталася з лошам. А ту скатину пагналі куда пагналі не знаю. А цей Белановський шось там в хаті рабив і виходь обратив вніманіє шо вже нікого немає, а я ж то гола закричала чи спугалася я чи вже не знаю. Він вискачує на улицю і мати моя кричить одайте мені дитину вона вже мертва наверно. Він тоді варочиться, а галовка ж моя видно із снігу. Він «Боже хлопці, що ж ви робите? Це ж ми не люди і людине не люди, і ізвєрги не ізвєрги, хіба ж так можна іздяватця. І з цим прийшов витяг мене із снігу, матку розв’язав. І мене забрав матка була в кожусі дак мене голу вмотали в кожух і посадили на руки… матка галосить кричить. А люди ж боялися всі, шо ж всім буде те саме нам. Вони вже ж погнали ту скатину і пішли вже до сосєдів. А вони ж потім вже знов прийшли астачу ж забрали вигнали. Забрали двоє коней і лошицю, дві корови і телицю, дванадцятеро овечок, і була свиня з порасятами їх теж забрали. Ось це все змели і поганлі, шо на сані, шо так в руки. І сказала де хочте там і дівайтеся в хаті вже ж не можна було, бо колода снігу у хаті така страшна завірюха. І це не тільки нас, тут в селі налічувалося сотня дворов таких. Дак каториє невиплачували уже експерту тому, так зразу забирали їх і висилали на заслання. Тоді дождалися ми вже наче весни 33-го. А на зиму мати там попросила хлопців дак вони озимину якусь посіяли, землі ще ж пока не забарила. А потім навесні вже посіяли шось трохи, картошку посадили. А вони всеодно продовжували ходили в 33-тім годі, де що не закопаєш чи заховує, у снігі не зариєш все знаходили і забирали, нічого не оставляли, галодниє билі да й усе. Хто змилується щось дасть, от тим і піталися.
Померли, і дєд умер, і дядько вмер. І в мене дві сестри вмерло з голоду, і в дядьків там померли діти,і брати його з гшолоду померли нахаду падали. Знаю дєд як умирав, то дуже кричав, що їсти хоче, окрайчик такий хлєба був невеличкий, то мати забрала і каже ви вже так дєтки побудете, а я дєдушку однесу нехай поїсть. То він з’їв його і водичкою запив і десь в часа два три ночі при нас і вмер. А патом на другий день хлопець мого дядька, батькового брата. Да хлопець і дівчина на другий чи третій день вмерла.