1. Місце запису: село Тихонович Сновський район Чернігівська область;
2. Дата запису: 06.11.2002 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Ткаченко Галина Мойсеївна, 1926 р.н.;

Під час Голодомору проживала в селі Тихонович Сновського району Чернігівської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Тема голодомору 1932-1933 рр.  назавжди  залишиться актуальною віхою вітчизняної історії. Це рана на тлі українського народа, про яку сучасні покоління не мають права забувати. Моя бабуся- Галина Мойсеївна Ткаченко, одна із тих хто пережив це лихо.

Розкажіть – де ви жили під час голодомору?

Я жила в Чернігівській області, Корюківському районі, селі Тихоновичі.

Яка на вашу думку, була причина голоду?

А бог його знає… Казали, що не врожай. То вимокло, то вигоріло. А насправді воно ж було по-другому. А хто казав? А верхушка ж та й казала. На власні очі бачила я жінка під тином лежала, надута така. Ховали її всім селом, бо ніхто не знав звідки вона.

Де селяни могли ховати зерно?

Хтось закопував у землю,  такі селяни-бідняки, так то  у кулачок  і на печі. Приходили і забирали, казали “надо государству”. А  діти на печі, голодні, сиділи, бо нема що їсти.

Чим люди харчувались?

От харчувались: на лугах і на полі рвали щавель, варили борщ щавльовий, і зривали листя з лип, з вязу і пекли такі оладі. Це ж не брехня, у мене самої дизентерія була.

Скільки померло людей?

По 13 чоловік вдень вмирали, священик не вспівав панахиду справлять. Виживав як хто міг… Травою вот. Спасли трави, щавель.

Як померлих ховали і де ховали?

Всіх на кладовищі ховали- всіх, всіх!!! Священник одспівував. А це ж і попу щось надо дать- так, просто же не прийде. В нас церкву розкидали колгосп побили. Людину не закопували як скотину, відносили на кладбище. У мене брат найменший , погиб, вмер. Старий щавель вживали, а воно  що ж, мам – умерло!

Чи є в селі місця вшановування померлих?

Ні, таких не помню. Це після війни  так жінки-партизанки, так їх вшановували, а в нас не було.

1. Місце запису: місто Прилуки Чернігівська область;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондентка: Порохова Марія Миколаївна, 1924 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Прилуки Чернігівської області.

Які, на Вашу думку, були причини Голодомору?

На мою думку, в усьому винна влада, вона хотіла знищити українську націю, культуру. В усьому винна більшовицька влада.

Хто і як шукав заховані продукти?

Пам’ятаю як мама з татом пішли кудись з хати. Вони за поріг, а гості на поріг. Залізними палицями стукають скрізь, у нас питаю де тато хліб заховав: ”Скажіть, то дамо буханку хліба, будете їсти”.

Як Ви їли в цей час?

Тоді на городах не було навіть бур’янів, бо люди його виривали та кримсали в борщ. Дуже багато їли кропиви. Наривали повні відра, кришили, кип’ятили, їли такий борщ, їли листя липи. А я їла багато цвіту з берестів, бо біля нашої хати була багато того цвіту, а там були маленькі зернята, от я його і їла. А коли було жарко, то нас батько забирав у хату, закривав стави і не дозволяв бути на сонці. А сам йшов на базар, приносив нам макуху, ту, що коровам тісто робили і нам давав по кусочку і ми їли ту макуху.

Скільки людей померло у Прилуках?

Багато людей вмирало від голоду. Померла моя подруга Маша, на вулиці. Її мама привезла мертву на возику до своєї хати. Похоронили. Люди ходили худі, а ноги були пухлі і на передках були водяні пухирці, з них текла вода. Дуже багато вмирало чоловіків та молодих хлопців. 1932-34 роки були дуже страшні. У ці роки люди вмирали сім’ями. Треба тепер так робити, щоб більше таких випадків не було.

Чи тримали Ви якусь худобу?

Так, Дашуня, була в нас корова. Це була наша годувальниця. Забрали…

Чи можна було щось купити?

Ми ходили мінять в село. Мати дає нам якусь кохточку, спідничку, іншу нашу одежинк. Ми йшли у село, міняли на зерно, мед, шматок хліба..

Що таке закон “Про 5 колосків”, чи чули ви про нього?

Це Сталін видав цей закон “Про колоски”, за який карали багаторічним ув’язненням, але до смертної кари, за те, що в тебе знайдуть кілька зерняток. У цей час з чесних людей робили крадіїв.

Хто зумів вижити?

Вижила вся наша сім’я, Дашуня. Ми вижили тільки тому, що в нас був дуже розумний батько. Коли в хаті з’являлась якась їжа, батько ніколи не давав нам наїдатись, а лище по маленькому шамточку.

Чи можна було приховати якусь частину їжі, зерна, продуктів?

Добре пам’ятаю як прийшли колись люди і почали вигрібати все, що уродило на городі. Доводилося ховати все, що залишилося, але все знаходили та забирали. Коли все забрали, під руки їм попалася квасоля, її теж вигребли до горошини. Тоді взялися за одяг. Забирали все краще і везли на торги. Батьки навчили нас сидіти в скрині на одежі і ніяким побутом не віддавати їм. Мабуть дуже голосно ми кричали, сидячи в скрині, бо уповноважені махнули рукою і пішли геть.

Хто не голодував у селі?

В один клас зі мною ходила дівчинка голови колгоспу, вона носила до школи по пляшці молока, млинчики. От вони і не голодували, і упорядники ці теж, які забирали останнє з хати.

Чи відомі місця захоронення людей в голод?

Я думаю, було б добре, якби зібрати гроші на пам’ятник всім тим мученикам, що загинули від голоду 1932-33 роках. Кожен, хто пережив ці страхіття, від душі покладе скільки зможе.
І треба це робити поки живі ще ті люди, а їх дуже мало лишилось. А пам’ятник треба, щоб був, щоб більше такі муки не повторились. Ну, це мої мрії!!

А ще пам’ятаю, що люди дуже помирали, а в рідних не було сил, щоб поховати їх. Чоловіки від колгоспу будили декілька разів на день збирати мертвих і звозити в одну велику яму. Мертві лежали на печі і на подвір’ї.

1. Місце запису: село Тимки Бобровицький район, Чернігівська область.
2. Дата запису: 13.07.2002 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Наталія Маковій, 1919 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Тимки (історична назва місцевості в селі Стара Басань ) Бобровицького району Чернігівської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Про голодомор питаєш? Страшні це часи… нікому не побажаєш таке перенести. Боляче згадувати. А хто винен- власть наша, душогуби.

Пам’ятаю: прихожу з школи, якось дуже страшно йти було, на душі дуже важко, і погано себе почувала- негодна зовсім була бо постійні не доїдання. Зовсім їсти нічого не було. Де була якась зернинка, так то забирали… і залишали на смерть голодну. Так от, прийшла з школи дивлюсь на припечку стоїть великий чугун м’яса. Питаю у мами: “де діти?” (А в мене двоє маленьких братиків було). А вона мовчать, тільки голову опустила і сльоза плакає.

От такий голодомор дитино, своїх їли, людей… Щоб хтось залишився, а то  усі  б лежали мертвими. І я тобі скажу, що типерішня влада скоро до голоду доведе, а я вже такого страшного лиха не переживу.

1. Місце запису: село Стара Басань Бобровицький район Чернігівська область;
2. Дата запису: 17.08.2002 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Лученко Марія, 1922 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Стара Басань Бобровицького району Чернігівської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

В ті часи тяжко жити було. Продуктів не вистачало. Багато помирало з голоду, однак намагалися вишукувати хто що зможе. Доходило до того, що їли собак, котів, на полях збирали залишки гнилої картоплі, буряку. Харчувалися всякими відкидами. Як наслідок розвивалася апатія, загальна слабкість, особливо серед дітей. Але не всі такі були, були й багаті. Вони мали і млини, і молотилки. Ці люди наймали інших за сніп. Тобто дев’ять снопів нав’яжеш, а десятий собі. В них і олійниці були. Але таких небагато було – душ десять. Бідний народ… Довели! Все частіше почали лавки оббирати, щоб дітей нагодувати. Чоловіки чоботи шили за тарілку супу квасоляного. Весною та літом легше було. То якась травинка, то ягода, то рибинка. Отже хто як міг, так і жив.

1. Місце запису: село Стара Басань Бобровицький район Чернігівська область;
2. Дата запису: 08.07.2002 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Лученко Анастасія, 1918 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Стара Басань Бобровицького району Чернігівської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Ой дитино, страшні часи були! Пухли від голоду, руки пухли, ноги пухли… Сталін розкуркулював. Багачів, які не пішли…(забула куди) висилали, а ми самі де квасолина в стовп, в бока ховали… Полотна, коні, корови…все на світі крали. От так і голодовка. Та, зараз ще гірше. Раніше при Сталіні такого не було. Ходив пішки – не страшно. Всі хазяйнували, все було своє: машини, млини. Як це все здавать? Нажити і йти в колектив. Приказ такий: здавать коні і йти. Хто не слухає, на виселку.

1. Місце запису: село Товкачівка Прилуцького району Чернігівської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Лукін Дмитро Всеволодович;
4. Респондент: Кизим Микола Петрович, 1927 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживав в село Товкачівка Прилуцького р-ну, Чернігівської обл.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Кизим Микола Петрович (1927-1999) с. Товкачівка, Прилуцького р-ну, Чернігівської обл. – селянин-колгоспник; свідок руйнування сільської церкви (1938р.), призвано на військ. Службу на поч. 1945 р., проходив службу під Новосибірском у військах НКВД (охороняв кабель (В4) урядового зв’язку). Маючи можливість продовжувати кар’єру в якості офіцера військ НКВД, вирішив повернувся до власного господарства. Батько 4-х дітей.

Голодомор у 1933 р. пам’ятаю не дуже добре, оскільки було мені тоді років 5, принаймні, в школу ще не ходив. Пам’ятаю єдине бажання, яке було з ранку й до ночі: «їсти!». Хліб у нас забрали майже весь, як і у всіх інших, восени (1932р.?). І основною стравою, якою ми харчувалися того року, були млинці з картопляного лушпиння. Ми з сестрою і мамою товкли їх на грубу муку і матір пекла з неї такі левкі млинчики. Часто лушпиння не вистачало і в муку додавалося щось менш їстівне – кукурудзяні кочани та ін. Але в цілому, голод ми перенесли краще, ніж інші. Принаймні, з родини ніхто не вмер. Батько був колгоспником, у нього були якісь зв’язки з владою. І тиснули на нас менше, ніж на «індусів» і інших. Разів зо два батькові з якихось державних запасів вдавалося принести трохи муки. І це було справжнє свято.

1. Місце запису: село Крехаїв Козелецького району Чернігівської області;
2. Дата запису: 02.11.2002 р.;
3. Хто записав: Дибець Андрій;
4. Респондент: Москаленко Пріся Омелькіна, 12.07.1912 р. н.;

Під час Голодомору 1932-1933 проживала в селі Крехаїв Козелецького району Чернігівської області.

Що я помню про голод? Люди ходили пухлиє, голодниє, в хати залазили грабили. У колгосп заганяли зажиточних, куркуль на них казали. У них були млини, все було. Іх розкрадали. Була організація яка все забирала…

Пошла колєктівізація. Ми з дідом пішли в колгосп. Ми були купили красивого коня. Три роки поїздили, здали в колгосп. В селі було два колгоспи, ми робили з дідом в одному, получали, все славно. А в 33-му людей обирали. Де в кого яке поросятко, – вмирало. Тоді було в сім’ях по п’ятеро, шестеро дітей, а вмирать не хочеться некому, ото і крали.

Було в мене два брати: один портний, жив в селі, а другий в Києві. А мати сама сидить в хаті у неї все забрали і свиней і кури, все. То той син, що жив у Києві приїхав в село і коня пішов здав у колгосп.

Були люди пограблениє. Вони голодниє плуталися по сусідах. Так, що не йдуть у колгосп, прийшли і все позабирали. Приходило душ п’ять і забирають все що єстя

Що ви їли в роки голодомору?

Мати моя кожу кінську змочила і з’їла. Переживали тоді великі труднощі. Люпин їли, знаєш що то? Зерно таке. Люпин мочили в корзину і опускали на 12 днів. Потім виймали, варили і їли. Навесні бурячі їли. Коти їли, собаки їли. У моєї мамки був гарний собака. Кормити його було нічим і мамка його одпустила. Йшов чоловік, зловив його і з’їв і сам помер.

Як ховали померлих?

Людина йшла, впала і вмерла. Люди старі як побачили його, то взяли заступ, ямку викопали і туди його. Закидали, не хресто, нічого. Один чоловік був випустив коня на пашу. Потім виходить, а коня нема. А коня хлопці молоді, такі як ти, зловили, порубали, в діжку кинули і соломою засипали. Як найшли коня в діжці, то чоловік плаче. Жалько.

Скільки людей в селі померло?

Багато. Пошти мо сотень дві.

Де ховали зерно?

Закопували люди по хлевах, по городу. Все равно. Прийшли актив, все забрали. Ото як хто посадив картопельку, то як зацвіла, прийшли ночю і викопали. А в житі рожки появились, люди ідять і вмирають.

Корови, свині забирали. Тряпки даже забирали із скринями.

1. Місце запису: село Опаносов Козелецький район Чернігівська області;
2. Дати запису: невідомо;
3. Хто записав: Шаповал Тетяна;
4. Респондент: Куліш Февронія Михайлівна, 1925 р.н.;

Під час Голодомору проживала в селі Олбин Козелецького району Чернігівської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

В моїх батьків було троє дітей: старший брат Олекса – 17 р., сестра Маруся – 5 годочків було їй тоді, і я – мені тоді 8 було. Батько й мати робили в колгоспі, батько на конюшні, а мати – в городній бригаді.

Що я пам’ятаю про голод? Помню люде ходили, худі такі і очі в них страшні були, якісь такі страшні, шо наче не людські.

Я не знаю чи вивозили в нас їжу чи був неврожай. Не помню. Та нє, ходили якісь, я думала – з колгоспу. Забрали все зерно і 2 поросяток. Та й мати говорили – “Суша була. Може й була, бо земля порепалась…

Як ми жили і шо їли? Вижили ж якось. Мати повизамітували всі засіки. Поїли кури це значала. А потом їли даже бурякові сімена. Батько з Олексою в ліс ходили: гриби збирали та драти яйця. Компоти варили з гіляччя вишень і смородини. Кропива спасала нас: з неї борщ варили і млинці пекли. Була у нас діжка, в ній колись сало було, то мати її по клиночку в борщі варили.

Я ходила до батька на конюшню: то там стояв такий стогін голодних коней, шо батько плакали з ними вголос. Ждали весни, як же ми ждали тої весни, щоб уже вилізла з землі якась травиночка чи листячко на деревах з’явилося. Тільки спали морози, ми перекопали, щоб знайти там картошинку чи морквочку.

Важко було, ой як важко, хочу забути все та не забувається, все стоїть у мене перед очима, наче вчора було. Може це і добре що не забувається, от і ти прийшла, запишеш – то хтось і згадає колись …

Нє, у нас такого, щоб люди людей їли не було!!!

Помирали, авжеж шо помирали, в мене була подружка Улита, таке воно було нещасне. Коли дома з’явиться якась чи картошка чи блинчик, я ж їй і винесу. Сирота вона була. Померла.

Голод! От ти питаєш в мене, обо всім, а й близько не знаєш шо це таке, коли вже не хочеться їсти, а відчуваєш, що світ перевертається перед глазами. Я молю Господа, щоб і ніколи ви не узнали. Щоб ніколи не бачили того горя шо бачила я за свій вік, та й вік у мене нічогенький – 77, а жити хочеться.

1. Місце запису: село Пуста Гребля Коропський район Чернігівська область;
2. Дата запису: 3 серпня 2002 р.;
3. Хто записав: Корацюба Євгенія Григорівна;
4. Респондент: Кисіль Марія Єлисеєвна, 1927 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Пуста Гребля Коропського району Чернігівської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

5-6 років було. Я страшна була пухла і мати пухла. Четверо дітей у матері. Хлопці їли молоко. Була у нас корова. А ми з матір’ю – медунки і од їх пухлі були. Очі не дивилися і живіт як барабан. Батько у нас умер. Я мати пошти сліпа була. Чого голод був не придумаю. Бог його знає, не вродило бог його знає. Їли ракушки. Знаю, шо у мого дядька хлопчик умер.

У 1946-1947 нехватало чогось. Нічого було їсти. У колгоспі у буртах була картопля. Вона погнила. Збирали біле у торбинку. Промивали, добавляли соди і пекли млинці. Дуже добри були. Чого голод був – не вродило, я не придумаю. Бригада позабирала жито, шо мати напахала. Жито молотить мати, приходять з бригади. Мати каже: «Хоч убіть, а не оддам», та вони взяли й забрали. У хуторі не вмирали. Їли гнилички які собирали. Зелень збирали і їли.

1. Місце запису: село Пуста Гребля Коропський район Чернігівська область;
2. Дата запису: 5 серпня 2002 р.;
3. Хто записав: Корацюба Євгенія Григорівна;
4. Респондент: Кисіль Марія Олександрівна, 1914 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Пуста Гребля Коропський район Чернігівська область.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Голодовка хтозна яка. Їли траву і цвітки. Сім’я: чоловік, мати  і я. Голодовка була через колективізацію і, може, не вродило. Не знаю. Мерли скільки хочеш, пухли, ходили як бари… Школяр маленький умер з голоду, з чужих не знаю, да й позабувала. З юга йшли голодни, стукають у окна, виходиш, а там такі здорови хлопці попухши. Кажуть: “Дайте нам щось поїсти”. Я кажу: “У нас у самих нічого немає”. А вони: “Дайте картошки”. Винесеш, а вони і сирою її поїдять.

У 46-47 було усе і їсти, і пить. Корова. Розжилися, не було голодовки. Сім’я: батько і мати, чоловік, я і двоє дітей.