1. Місце запису: місто Батурин Бахмацький район Чернігівська область;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: співробітники Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» у місті Батурин Бахмацького району Чернігівської області та зберігаються у фондовій колекції заповідника (інв. № КВ-3-2336/Р-3-1433);
4. Респондент: Осіпова Євгенія Григорівна, 1914 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Батурин (нині місто Батурин) Бахмацького району Чернігівської області.

Я робила в колгоспі «Червоний маяк» свинаркою. Хотілося їсти, а не було чого. Ми ходили по полю збирали гнилу картоплю і пекли з неї блинці. Сусіди — Книш Харитина — їли ракушки, цим і врятувались од смерті. Якось мати напекла із просіяної луски блинців, усі поїли — і нічого, а батько (1882 р. н.) чуть не вмер, цілий тиждень лежав пластом, і лише тоді почав потроху очунювати з допомогою матері. Їли різне зілля, помню — лущили череду і їли.

Багато було в Батурині прийшлих людей — просили їсти. Пам’ятаю сім’ю Артеменків з Керчі — мати, син і дочка 4-6 років . Мати з дочкою пішли в Бахмач і там вона залишила дівчинку,  щоб люди підібрали, бо сама не могла прогодувати. Прийшла з Бахмача і дуже побивалася за дочечкою. А її син  так і залишився у Книшів (згодом чоловік Марії Книш загинув на фронті).

Через Батурин проходило дуже багато голодних людей, просили хоч картоплину, ладні були віддати за їжу все — одяг, золото, різні речі. У кого були харчі — наживалися на людському горі.

І своїх голодуючих було багато. Особливо сильно бідували в Шовковиці Дудки і Датчуки. Було йдемо мі з поля, а діти Датчуків лежать посеред дороги і просять хоч крихітку хліба. У мене була маленька суха скоринка, я її смоктала під час роботи, щоб приглушити голод. Я дала цю скориночку Датчукам, а вони стали обціловувати мені ноги. За маленьку обсмоктану скориночку!

1. Місце запису: смт. Копайгород Барський район Вінницька область;
2. Дата запису: 22 серпня 2003 р.;
3. Хто записав: Бойко Олександра;
4. Респондент: Дучкова Марія Бенцівна (Борисівна), 1925 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Копайгород Барського району Вінницької області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-1947 роках?

Сюда мы приехали уже где-то перед войной, помню голодование в 47 годе.

Які на вашу думку могли бути причини голоду?

В 1946 лето было жаркое, так ещё и посуха – урожай был слабенький, а нормы требовали большие, выше, чем за румын, те то хоть деньги давали, а в колхозах – кукиш. Я ото говорю со слов очевидцев. Я тоди работала в «Чайной», то крутилась, как могла.

Якщо забирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Помню, где-то в августе 1946 сказали, шо не зараз за трудодни дадут, а после, где-то к зиме, тода, мужики, какие были, и бабы, ходили «бастовать». То их всех поразгоняли. А двоих, то вообще арестовали, но потом, вроди, повыпускали.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання

зерна?

Про то, шо б хто-то доносил, не знаю.

Як це відбувалося? Чи ті, хто відбирали мали якісь документи на збирання продуктів?

То, шо мы с городов имели, того не забирали.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, овочів, продуктів?

Председатель часть хлеба не сдал, и, я слышала, шо, хто нуждался, потроху давал, шоб не умерли с голоду.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

У нас не шукали, а в селах, где колхозы слабые, то там ужас, шо было, говорили люди, шо выносили всё подчистую.

Де можна було заховати продукти?

Мы не  ховали, ведь еще надо было шо прятать, мы больших запасов и не держали, перебивались от одного к другому. Всё, шо хотели схоронить, – за зиму поели.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали, но только, хто «активничал».

Чи люди хотіли йти добровільно в колгоспи?

У нас все в колхозах были.

В який час ходили у людей забирать зерно, продукти?

  До нас не приходили.

Коли почали помирать люди з голоду?

Знаю, шо на весну начали вмирать детки годик-пять.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Сирот, то их родичи позабирали к себе или кого в интернаты забирали.

Хто не голодував у селі і чому?

По-разному было. Были, шо голодали те й помирали. А мы, так пережили голодовку, хоть и тяжко приходилось и так молодые были, а шо и муж добывал, он в колхозе был агроном, как пришел с фронта в 44-м (после ранений), а потом выбирали даже председателем, но то уже позже было.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Помогали.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Да, муж ездил в город на базар, то заодно и к родичам заезжал, давал им «вещи», шоб они выменивали на еду. А тогда в Могилёве можно было всё найти, хоть марципаны.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

Слышала, шо такое было.

Яких диких тварин, птахів, плазунів їли?

Как весна была. А мяса-то не было, то поели люди всех кошек и собак, мало у кого осталось. Не пожалели даже сизарей. А вот охотником был, то ходил стрелять дичь. Там. Где щас ПМК, то там была запруда и было много чирков, то иногда понабивали по 15 штук. А потом жена или …и ихние ходили выменивали. А там мяса совсем нет, но мясо-то нужно. А то, слышала, рассказывали люди, шо и змей и крыс еще ели.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладбище.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Давали чи пляшку,  чи шось с еды.

1. Місце запису: село Станіславчик Жмеринський район Вінницька область;
2. Дата запису:невідомо;
3. Хто записав: Свідчення з фондів Музею Голодомору;
4. Респондент: Солоненко Михайло Петрович, 1916 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Станіславчик Жмеринського району Вінницької області.

В той час я навчався у технікумі в Харкові. Тоді там набирали бажаючих для геологічної експедиції. Я пішов туди топографом. Тим, хто погоджувався, видавали пайки. Я взяв свій пайок і поїхав на декілька днів в своє село. Коли приїхав – села не впізнав. Кругом було дуже якось тихо, нікого на вулицях не було. Я підійшов до своєї хати. До мене вийшла мати, худа  як тінь,з сірим обличчям. Вона довго плакала і обіймала мене. Потім вона розповіла проте,що багато людей в селі повмирало з голоду. Дуже вона була мені вдячна за їжу, яку я привіз. Коли повернувся до Харкова, мій викладач Петро Архипович Власюк( академік с/г наук, викладав в агрономічному технікумі. Потім був редактором журналу «Наука і суспільство») попросив мене відвезти його пайок до батьків. Я поїхав , але батьки його вже померли.

1. Місце запису: село ЯлтушківБарський район Вінницька область;
2. Дата запису: 23.04.2003 р.;
3. Хто записав: Кулібаба Оксана Анатоліївна;
4. Респондент: Людткова Ксенія Іванівна, 1921 р.н., народилася в селі Ялтушків Барського району Вінницької області.

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Ялтушків Барського району Вінницької області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках, або у 1946-47 роках?

Так, пам’ятаю найкраще голодомор у післявоєнний період 1946-47 років. Тому, що була вже дорослою дівчиною, який вже було на той час 25 років. Про голодомор 1932-33 років пам’ятаю лише те, що розповідала мати, бо була ще маленькою.

Які, на Вашу думку, мали бути причини голоду: неврожай, засуха, податки? Чи забирала врожай влада?

Що я можу сказати, так це одне: в усьому винна була власть, бо забирала все, що бачила і що могла забрати. А люди падали від голоду як ті мухи.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Точно про це нічого не можу сказати. Але помню, що приходили чоловіки з сільської ради. Фамілій їх не пам’ятаю, а в очах їх постаті до цих пір стоять.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна?

Якщо хтось і зміг щось вкрасти і зберегти якусь часточку зерна, то про це ніхто не знав. Всі старалися лише для себе і своєї сім’ї. І дуже боялися, бо донесення таки були.

Як це відбувалося? Чи ті, хто відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Які документи?! Ніяких документів ніхто не пред’являв. Приходили і забирали все, що могли найти.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Про кару то не знаю, а от багато людей вислали тоді в Сибір  (навіть подекуди цілими сім’ями).

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Навєрно, мали. Того, що коли приходили і людина не хотіла віддавати зерна, то кричали, що зараз всіх поперебивають.

Які люди боронилися?

Ніхто не боронився. Не могли про таке думати, бо були без сил, напівживі. Думали лише, за що власть оце так знущається. Але в голос, навіть в сім’ї, про це ніхто не зумів говорити, бо дуже крепко боялися.

Чи можна було приховати якусь частину зерна ,продуктів, овочів?

Про що ви говорите?! Ніхто не міг нічого приховати; забирали все, що знаходили.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Як звали їх – не знаю. Приходили до хати чоловіки (десь троє-четверо), обшукували все, проштовхуючи залізним крючком кожну шпарку так, що приховати щось було невозможно. Помню, прибігла додому наша мати так й кричить до нас ( а нас було троє малесеньких діток – я і ще двоє хлопчиків), що як прийдуть забирати зерно, то щоб просилися і не віддавали, бо з голоду ж помремо. Батька нашого з нами не було. Заарештували і вислали (ми навіть не знали куди), а ми залишилися з мамою самі. А то приходять троє чоловіків, а ми позалазили на піч і тримаємо клунок зерна, і плачемо – просимося, щоб дядько в нас хліба не забирав, бо помремо. Боролися з ним – він до себе, ми – до себе. Але де там дітям тягатися з дорослим чоловіком. Забрали все. Не помню, але кажеться, це був колишній голова сільської ради. Осталися в погребі кілька червоних буряків – ото ними кормилися. Як з голоду не повмирали – один Бог знає. Добре, що ще деколи батько допомагав: з заслання посилки присилав, та й то дуже рідко.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ніде. Ховали поблизу хати, коло садка, але завжди у всіх все відбирали.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Так. Як я була колгоспниця, то давали, я помню.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Сам закон я точно не помню, але про нього добре знаю, бо моя мати через цей закон ледве в каторгу-засилля не потрапила. А було це в полі – випила четвертушку води, коли збирала хліб, а туди насипала зерна, ото ледве батько відпросив її. Весь час бігав в сільську раду, щоб її не засудили, бо сам вже мав іти в заслання.

Чи забирали лише продукти харчування, чи інші речі: одяг, рушники, худобу тощо?

Не знаю, не помню такого.

Чи давали збирати в полі колоски, залишки городини?

Хто там що давав?! Не можна було. Та й люди самі боялися.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Поля охороняли, знаю, комірники. Колгоспні комори, навєрно, тоже вони.

Люди в колгосп ішли добровільно, чи примусово?

Ніхто добровільно не йшов – змушували. Боялися люди, то йшли. Бо хто сам приходив, до нього не застосовували покарань.

Де переховували худобу, щоб не забирали в колгосп?

Ніхто не переховував. Приходили – забирали, а люди боялися щось говорити в протест.

Що було з малими сиротами? Чи ними опікувалась держава?

Ніхто ними не цікавився. Нікому вони були не потрібні. Якщо родичі могли забрати, то, считайте, їм повезло, а ні – вмирали на дорозі.

Хто не голодував в селі і чому?

Таких не було. Були лише ті, хто зумів хоть щось приховати, але таких були одиниці. І то про це взнавали вже набагато пізніше.

Чи допомагали люди одне одному у  виживанні? Чи ділилися продуктами?

Ніхто нікому не допомагав. Кожен думав лише про себе.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Що можна було найти,  те й споживали. А що ж було робити?! І полин варили, і кору їли, і вовчі ягоди. Все було..

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

Ніхто в місто не ходив. Бо, по-перше, було далеко,а по-друге, не було за що купити і не було, що міняти.

Чи був голод в містах?

Такого не знаю.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Не чула, не знаю.

Чи відомі випадки людоїдства в Вашому селі?

Да. Одна  жінка (не помню фамілії) вбила свою наймолодшу дівчинку і по кусочкам варила своїм двом старшим дітям. Та про це спочатку ніхто нічого не знав, аж потім набагато пізніше це проявилося.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Ховали за селом в одну яму по 5-6 чоловік.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ніхто нічого не платив; прибирали і ховали померлих, щоб ще крім голоду не було якоїсь другої біди.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей, померлих від голоду?

Да.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Не знаю.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церква є. А от до патріархату якого належить, не знаю.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Хрести – да. Могилки бур’янами позаростали, ніхто за ними не дивиться.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Про молодь не знаю. А діти мої знають про це, бо це моє життя і життя мільйонів людей, таких як я.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Власть.

1. Місце запису: село Жуківці Жмеринського району Вінницької області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Свідчення з фондів Музею Голодомору;
4. Респондент: Мунтян Марія Іванівна, 1927 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Жуківці Жмеринського району Вінницької області.

Сім’я в мене велика тоді була. Було нас 11 дітей, але двійнята померли, бо годувати нас було нічим. Мама моя тоді робила на землекопці – мул з річки там вибирали. Для цього була бригада робочих, а мати ще повинна була давати їм денну порцію їжі. Видавала їм хліб, невеличкий шмат (1/12 буханки). Мати собі панталони пошила і тугою мотузкою їх знизу перев’язувала. Крупинки хліба, який вона різала, складала в ці панталони і несла нам. Батько займався лікуванням, тиф лікував. Якійсь настойки на жабах робив. За це йому несли хто шо міг. Потім у нього ноги повіднімалися, опухли. Ходити він довго не міг. Ще батько в річці рибу ловив, яку ми їли без солі, без муки. А у сусідів наших було 5 дітей. Всі попухли. Батько в них загинув під трактором. З сім’ї залишилася одна дитина. А в нашій сім’ї тільки 2 брати мої померли. Олександра, сестра спухша була, але вижила.

1. Місце запису: село Вознівці Жмеринського району Вінницької області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Свідчення з фондів Музею Голодомору;
4. Респондент: Лихші Микола Вадимович, 1928 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Вознівці Станіславчиського району (нині Жмеринського) Вінницької області.

Я тоді зовсім малий був, пам’ятаю зовсім небагато. Дід мій  довго хворів, спухший був, а коли помер, мати з сестрою його самі ховали. Видовбали в землі неглибоку яму (земля замерзша – зимою це було) і, загорнувши тіло в мішок так і закопали. Сам більше нічого не пам’ятаю. А от мати мені розповідала (Лиха Текля 1901 р.н.), як вона з сестрою (Василевська Фекла Іванівна 1900 р.н.) ходили в колгосп робити. Тоді жатва була, і хто хотів приходив до колгоспу, там їм давали дільницю, яку вони повинні було обробити. Якщо люди встигали, їм давали їсти. Мати з сестрою наварили собі компоту з зелених грушок і пішли. Працювали вони цілий день, але не встигли закінчити свою дільницю і їм нічого не дали. Мати тоді дуже плакала, бо я спухший був, а вона мені нічого не принесла.

1. Місце запису: невідомо;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Жирнова Олена;
4. Хто оцифрував: Різник Катерина Вікторівна;
5. Респондент: Губаль Олександра, 1920 р.н.;

Під час Голодомору проживала в селі Бджільному Теплицького району Вінницької області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору)

На вашу думку, яка була причина голоду?

Ой, звідки я знаю.

Де люди у вашому селі найбільше ховали зерно?

Де тільки не ховали! Памятаю, що мати моя ховала в сіно, ховала в подушки.

Скільки, на вашу думку, померло у вас у селі людей?

Багато померло! Так, багато!

У вашомі селі люди пухли від голоду?

Так, пухли.

А що ви їли під час голоду?

Їли полову, бур’ян, жолуді. Ходили на поля шукали те, що залишилося у мерзлій землі. Бувало таке, що їли собак, мишей, кішок, коней, які здихали від голоду.

Скажіть, а людожерство у вашому селі траплялося?

Нє, на мою пам’ять нє, людей не їли.

А людей, які помирали від голоду, як їх ховали і де їх ховали?

Людей? Людей ховали, як завжди, на кладовищі.

Чи є тепер місця вшанування похованих від голоду?

Є, і ось недавно…

 Коли недавно?

Здається, у листопаді, вшановують померлих від голоду.

1. Місце запису: смт. Нові-Білокоровичі Олевського району Житомирської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Хворостовська Марія Кондратівна, 1928 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Дмитрашківка Пісчанського району Вінницької області.

Добре пам’ятаю, що був голод у 1932-1933 рр. Мені було 5 років, але те що я бачила і розказувала мати – неможна забути. Було дуже страшно. Кажуть люди, що була неврожайність, а ще вивозили за границю і що хоть і осталось, то пішло на посіви. Але в основному, як люди казали, вивозили за границю – цілі товарняки. Зерно ховали у колгоспі, у зерносховищі, але не було що хранить, бо все вивозили. У дядьків витрушивали все з торбинки. У матері була кишеня під спідницею, принесе трохи сої, кожному по 10 зерен, закине за образи, щоб ми не змогли достать і з’їсти все зразу. Мати давала нам по одній зернині, щоб хоч якось протягнуть. Бувало, що я з сестрою лазили за образи, щоб більш з’їсти. Ходили по полях хто мог, може де картоплинка гнила завалялась, перетер її. Їли лободу, кропиву, ляскавку, мать-мачуху. Намелять жолудя, ще всякої всячини, замотують у мать-мачуху листя, да й якщо є росол – то зовсім добре. Ще батько ходив січку різати. Потім на решето, може де яка зернина. Буряка не було. Помирала сила – силена людей, більше третя половина людей ляпнула. Діти пухли, падали під забором. Сонце пече, гріє, нема кому прибрати. Сили не було, де могли загребали. У колгоспі був кінь, яким вивозили цих людей. Може, де яка обща могила була, але хто може викопать? Сили не було ні в кого. У одній сім’ї уже не осталося нічого, батько поїхав у заподну, щоб поміняти хрестика на їжу. Багатьох скидали з поїзда, батько так і не повернувся. Діти всі померли. У одного діда забрали теля, все забрали. Багатьох репресіровали, а якщо мав латку землі – ти вже одноосібник. І в Білорусію їздили, но в большинство в заподну їздили, на бучкарах, товарняках, щоб виміняти якоїсь дерті, хустку, спідницю. Але це ті, хто мав хоч трошки сили. А скільки людей, як мурав’їв, треба було сили, транспорт. Випадків людоїства ні, не було. Я не пам’ятаю таких випадків Я, навіть, не знаю, чи існують вшанування померлим від голоду. Тим хто голодом помирали нічого не ставили. Зараз у Києві є Бабин Яр, там мертвецями пахне. Ніхто нічого не знає скільки померло людей в селі. Раньше не було ніяких обліків, хто їх писав, щитав. Я чула радіо, що той хто пережив 33 рік, то їм буде помощь. Ті хто були репресовані – то дають гроші, а нам нічого немає. Треба було картіну знімать, да й показувать. «Немає на них 33 року» – казав один дядько. Якщо щось скажеш лишнє – вже став врагом народа.

1. Місце запису: село Жорнище Іллінецький район Вінницька область;
2. Дата запису: 05.08.2002 р.;
3. Хто записав: Мохнатюк Ігор Олексійович;
4. Респондент: Мохнатюк Афанасій Гнатович, 1922 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Жорнище Іллінецького району Вінницької області.

Чи були Ви очевидцем голоду 1932-1933 років?

Да, був.

Де Ви проживали на той час?

Я жив в селі Жорнище.

Яка у Вас була сім’я?

Сім’я була велика: батько з матір’ю і 7 дітей.

У Вас в сім’ї хто-небудь помер від голоду?

Ні, ніхто не помер.

Яким чином Вам вдалося вижити?

Завдяки нашому батьку Гнату. Дуже роботящий був чоловік. Тримав він вуликиі було їх досить багато. Ще після війни було їх до 70. До 1932 р. було їх тоже з пів сотні.Коли забирали худобу, батько зумів приховати одну корову. Мати видавала нам по кружці молока. Крім того в батька в схованці було кілька бочок меду. Зараз навіть не пригадаю, мабуть 3 чи 4 на літрів 100. Влада до нашої сім’ї ставилась не досить прискіпливо. Мабуть через те, що батько здавав мед в колгосп, а якби батька розкуркулили чи забрали, то хто-небудь інший не зміг би дивитись за бджільми. А ще й до того батько зробив млина в селі і був не поганим плотником. Не раз ремонтував цього ж млина після того, як млина забрали в колгосп в 1929 р. Та до того треба віддати належне батьку — він же ще й воював у Першу світову, мав бойові нагороди і втратив кисть правої руки. Працював батько на власно збудованому але вже колгоспному млині. Голод ми прожили бідно, зате ніхто від голоду в нас не помер.

Батько отримував за свою працю пайок, трохи більший ніж звичайний. На млині його не харчували через те, що він відмовився  для того, щоб пайок хлібом збільшити. Ф ще коли принесе в кишенях борошна. В сім’ї у нас було 5 братів і 2 сестри. Троє братів (Петро, Микола, Антон) були вже дорослими і працювали в колгоспі. Мати вдень щось або варила або стерегла корову. Вночі біля корови ночували старші брати (стерегли). Я разом з сестрами шукав корм для корови і якусь поживу для сім’ї. З сусідами ми тоді жили дружно, можливо через те, що ми були з ними якісь там родичі, принаймні пам’ятаю  що будувались вони на землі, яку батько купив і яку йому дали після повернення з війни. Батько був чоловіком добрим. Пам’ятаю любив він дуже дітей. Щоразу після того як викачував мед, носив по кружці меду кожній дитині яка жила в нас на кутку. Ця звичка збережена була у нього до самої смерті. Батько в голодні роки допомагав сусідам чим міг.

Взагалі щоб в тебе не склалось гарне враження про ці роки скжау, що ці голодні роки були страшними. Людину могли вбити за шматок хліба. Багато людей в селі померли з голоду. Спочатку їх ховали, а потім просто звозили в яр. Пам’ятаю, що в селі був базар, куди з’їзджались навколишні села і торгували продуктами. Ціни, звичайно, були великими. Так думаю, що лише завдяки батькові така велика сім’я як наша залишилась живою і ніхто не вмер. Взагалі голодні роки, війна, годод 1947 р. закарбувались у моїй пам’яті і ці не найкращі враження залишаться зі мною до самої смерті.

1. Місце запису: село Жорнище Іллінецький район Вінницька область;
2. Дата запису: 04.08.2002 р.;
3. Хто записав: Мохнатюк Ігор Олексійович;
4. Респондент: Чуприна Віктор Михайлович, 1912 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Жорнище Іллінецького району Вінницької області.

Чи були Ви очевидцем голоду 1932-1933 років?

Очевидцем то може і був, а от учасником не сказав би.

Яка у Вас була сім’я?

Сім’я у нас була невеличка: дід, мати з батьком і я з молодшим братом (Микола 1914-1969).

У Вас у сім’ї або хто-небудь з близьких померли від голоду?

Ні, Господь милував.

Яким чном Вам вдалось пережити голод?

Нещастя стало моїм щастям.

Розкажіть детальніше.

Було це значить в кінці вересня 1932 року. Я робив тоді сторожом на току. Впіймав я вночі чоловіка, який хотів вкрасти мішок зерна з току. Хотів відвести його до сільради, але він почав проситись переді мною, падати на коліна. Казав, що в нього вдома діти голодні, їсти нічого. Просив зжалитись як не над ним, то хоч над дітьми. Жалко мені стало чоловіка. Подумав, якщо відведу до сільради, засудять, посадять його, хто тоді дітей прогодує, діти ж не винні. Відпустив я його. Чоловікові не пощастило, зловив його голова з патрульом. Побили, випитали в нього де зерно взяв. Потім прийшли, заарештували мене. Думав, що можуть розстріляти. Батько мій, колись дружив з головою той замовив за мене слівце, а це ж до того я був на хорошому щоту в колгоспі. Мені дали 2 роки тюрми. В тюрмі, як не дивно, жити було погано, зате хоч якось кормили. Тоді я ще був хлопцем здоровим і помагав в тюрмі в кузні, там-таки дечого навчився. В тюрмі до мене особо ніхто погано не ставився може того що я був здоровим хлопцем, а може, що спеціаліст в кузні був потрібніший. Так що тюрма стала для мене другим домом. Добро освоїв ковальну майстерність і до війни працював в кузні у нас в селі (с. Жорнище). Коли вийшов з тюрми, в грудні 1934 року), якраз десь під новий рік прийшов. Свят тоді не святкували . Дізнався я про жахи голодомору від своїх рідних. Про те, кого втратили за час голоду з односільчан. В тюрмі таку інформацію боялись розказувати. Через це я й не знав реально масштабу голоду.