Місце запису: м. Сквира, Сквирський р-н, Київська обл.;

Дата запису:  2003 р.;

Хто записав: Крикніцький Олександр;

Респондент: Кислюченко Марія, 1926 р. н.

Під час Голодомору Кислюченко Марія, 1926 р. н., проживала у місті Сквира Сквирського району Київської області.

Мені сім років тоді минуло, а я й досі пам’ятаю, як мама сховала вузлик пшениці, а комсомольці зайшли і забрали, повиносили якесь дрантя з комори, забрали насіння з соняхів. Мама просить, плаче, а ми, п’ятеро, сидимо на голій лежанці й собі кричимо, і тут мама з розпачу втратила пам’ять і впала. Ті комсомольці сипнули нам купку насіння, щоб ми замовкли і мама знову почала голосить і благать, та все марно.

В цей час приходить наша бабуня, на ній кожух, ті, що комсомольці, повалили бабуню і почали здирати з неї кожух.

Двоє моїх братів таки померли з голоду – 14 років і 3 роки. А я спаслася, бо мама мене відвезла в Київ до дядька, і хоч годували там мене недоїдками, а лишилася жити.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Фролівка, Миронівський р-н, Київська обл.;

Дата запису:  2003 р.;

Хто записав: Крикніцький Олександр;

Респондент: Жураковська Парасковія Йонівна, 1918 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Жураковська Парасковія Йонівна, 1918 р. н., проживала у с. Фролівка Миронівського району Київської області.

Про голод важко згадувати. Ось інколи дивлюся з вікна на вулицю, бачу як люди лазять по мусорним ящикам – стає сумно, боляче. Та й в пам’яті виринають спогади. Жили ми бідно, була невеличка хата та й клаптик землі. Всю іншу землю відібрали оті от колгоспи, та й єдину нашу корову з птицею повіддавали туди ж. Коли ж почали по селу відбирати всі продукти, то й зовсім погано стало. Хоча таких страхіть, про які я чула, у нас не було, та й залишали нам ще трохи на прожиття. Чи то по доброті, чи то від того, що бачили, що у нас троє дівчаток і ми не виживемо. Тому невеличкі норми зерна на день, весною зібрана різна трава, а взимку чи то якісь сухарі, чи виварена кора з дерев та галузки давали нам шанс на виживання.

А взагалі було важко, всі ходили наче в марі, думки зосереджені лише на одне – де б знайти щось поїсти.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: м. Кривий Ріг, Криворізький район, Дніпропетровська область.

Дата запису: 25.10.2005 р.

Хто писав: Зубрицька Ірина.

Респондент: Кондра Віктор Миколайович, 1930 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в м. Кривий Ріг, Криворізький район, Дніпропетровська область.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?

Коли був голод 32-33 рр. я був дуже малим, мені було 3 роки, тому я мало чого помню.

Влагалі, мені про це розповідали батьки, і з їх розповідей розкажу, як запамʼятав.

Які на вашу думку могли бути причини голоду?

Тоді був неврожай, і щоб якось вийти з положення, влада придумала зекономити хліб та все інше на українцях, тим самим заставив їх голодувати.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Це були НКВД та ЧК, які грабили людей, забирали все, що було.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про

приховання зерна?

Цього я не знаю, не пам’ятаю.

Чи ті що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Вони не предʼявляли ніяких документів. Це було їхнє зобовʼязання. Вони вривались у хату, відбирали все, а якби хто виступив проти них, то їх тут же розстринюваши, тому ніяких документів не було. В они все забирали насильством.

Чи застосовувалось до людей покарання, побиття, висилання, аренти?

Хто протистояв, тих висилали у Сибір на ссилки або тут же ж і розстрілювали.

Страждали люди всі: і винні і невинні.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Вони мали з собою зброю, були вооружонні, щоб ніхто не пішов проти їх волі, як вони

сказали, так люди і зробили.

Які люди боронилися?

Боролися всі. Хто, що міг сховав, закопав кудись, вивіз тощо. А так люди були без оружні. Як вони могли захиститись?

Чи можна було приховати, якусь частину зерна,

продуктів, овочів?

Звичайно, це на уяву людей. Хто в лісі закопував, у підвалах, у трубах. Ну треба ж було хоч зернинку мати, щоб хоч якийсь хліб був.

Хто і як шукав заховані продукти?

Енкаведісти лазили кругом, в кожну щілину, в кожний глечик заглядали. Провіряти у

подвалах, у коморах, землю штрикали, щоб знайти якесь сховище.

Скільки їх приходило до хати?

Ну скільки їх приходило. Приходило й по чотири, й по пʼять. На бричках приїдуть, раптово наскочать і роблять своє діло. Забирали все з собою, зі зброєю та ще й червоними прапорами, мов «ось ми допомагаємо государству».

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Були комуни, общі обіди. Ті хто в полі робили, тим робили обіди, а так селяни самі

крутились, виживали.

Забирали лише продукти харчування чи інші речі – одяг,

рушники, худобу, тощо?

Що там забирати, якщо нішита була, голод. Ото зерно забирали. Яка там одежа, кому воно потрібно було. Може якісь дорогі сорочки та світини й забирали, але ж це в кого

було.

Що таке закон про «пʼять колосків»? Чи чули ви про нього?

Цей закон був перед війною. Не можна було грабить государствєноє імущество.

Ганяли людей на колоски збирать, щоб хліба більше було, а взять собі нельзя було, тому що за це срок давали. Государствєноє імущєство каралось від 5 до 7 років в тюрмі. Такий закон був.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяти! Люди ворочали, треба ж було людям щось їсти.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Були старости, прєдсідатєлі колгоспу, виділяли сторожів, тай самі селяни і охороняти.

А на полях був спеціальний обʼїзний. Їде і дивиться, щоб ніхто, ніде, нічого не вкрав. А

як побачить одразу у тюрму і забирали.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгости?

Ні, люди не хотіли. Сталін подав такий указ: або ти вступаєш у колгосп, підписуєш документ, або тебе висилають у Сибір. Це називалось добровольна принудительність.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Де, хто міг. Робили в лісі спеціальні ділянки, але ж були такі бредні люди, підказували, а ті приходили і забирали. Знущалися з людей.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Та вони цілодобово їздили. Могли вночі приїхати, зненацька, все позабирать.

Скільки разів приходили до хати?

Цього я не можу сказать.

Коли люди почали помирать з голоду?

У 32 році був неурожай, а в 33 році Сталін зробив госпоставку – продрозвьортку в містах, також, був голод. І, от, він рішив, фактично, села України доконать. Все забирали. Та й тоді почали помирать.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Були дітдоми, приюти, але діти все рівно бродяжничали, шукали їжу, може кусок хліба на станціях де валявся. Перебивались. Це вже потім почати створювати дитячі комуни, то вони там і пітались, і обучались як моголи.

Хто не голодував у селі, і чому?

Були деякі пронирливі, хитрі. Може хто і не голодував, так боявся, бо люди могли і грабить і розповісти.

Хто зумів вижити?

Кому доля усміхнулась, той і вижив, хто хитріший був. Заставляли робить на крестик.

Як поставлять крестик, значить трудодень був, то може щось й дадуть, а як ні, то й ні.

Чи допомагали люди один одному над голодом, чи ділились

продуктами?

Посліднім куском ділилися. Були голодні, але ділилися. Люди тоді добрі були.

Які засоби вживали для виживання?

Робили, воровали з поля, завжди щось несли. І топить потрібно було, і варить, і їсти щось. Мати на полі робить, то й в кармані щось принесе додому. Макуху з медом змішували та й смоктали.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Хто його знає. Люди ділилися між собою. Ото й вся допомога.

Що споживали в їжу з ягід, рослин, коріння?

Якщо було що з зерен, наприклад, кукурудза, гречка, ячмінь, то мололи на крупи, кашу варили. Баби місили просо, лободу, робили такі перепічки. Коріння, тоді була свиріпа з неї давили олію, це було у вигляді постного масла, дуже гірка.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Береза. З неї сок робили, вирізали, та й різали и по кусочкам, варили, іли. В кого був

буряк солодкий, вживали.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ми, наприклад, сусликів в полі вилавлювали та й їли, горобців, ворон, ну їх я не знаю, люди їли, а от я горобців наловлю та мама супа зварить.

Чи можна було щось купити у місті, чи поміняти?

Тільки міняли люди. Грошей не було. Міняли в кого, що було понаслідству, самовар, чи ще щось, міняли на крупи всякі, овочі.

Чи був голод у містах?

Ну, як сказать, в основному села дуже страждали.

Чи знаєте ви, що таке «торгсін»?

Тоді називалися «торксіни». Там принімали золото, срібло, різні цінні речі. Як зараз ломбарди тільки тоді «торксіни».

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Тоді областями виносило людей.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Були такі випадки. Мама розказувала, що як помирала тьотя Галя (сусідка) сказала їй, щоб її діти по кусочку їли її. Це вже таке без вихідне положення.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Рили ями, та й туди скидали померлих людей.

Чи платили тим хто займався похованням померлик?

Може і платили. Що вони там, приїжджали бричкою, забирали людей та й, потім, скидали в яму. не знаю, точно не знаю.

Чи відомі у нашому селі місця захоронення людей від голоду?

Не знаю, не знаю.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки» Зелені свята?

Люди рідні на проводи чи гробки поминають, але це не розпространяеться. Це кожний собі поплаче, обід зробить.

Чи згадують і поминають померлих від голоду у церкві?

Тоді я не знаю, нам не дозволяли ходить до церкви. А зараз може і поминають в якийсь

день.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Є звичайно. Є і християнська, і православна, 1 греко-католицька, різні є.

Чи встановленні в селі хрести, памʼятники померлим від

голоду?

Які там памʼятники ото може хрестик якийсь і поставлять. А так за що, за які гроші ті памʼятники ставить, ніщита була, а зараз люди живуть трохи краще, то може і

ставлять.

Чи знає сучасна молодь про голод у 1932-1933 рр., зокрема чи розповідали Ви своїм дітям, онукам, сусідам?

Нам батьки розповідали, то ми, що запамʼятали, то й розказуємо.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Правітєльство, влада. В основному свірєпствував Сталін, він був дуже жосткий та жорстокий з людьми і для своїх, і для чужих. Це ідея Сталіна унічтожить “хохлів”.

Місце запису: м. Кривий Ріг, Криворізький р-н, Дніпропетровська обл.

Дата запису: 25.11.2005р.

Хто записав:  Клименко Ірина Миколаївна 

Респондент: Клименко Василь Григорович, 1928 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в м. Кривий Ріг, Криворізький район, Дніпропетровська обл.

1. м. Кривий Ріг, Дніпропетровська обл.
2. Клименко Ірина Миколаївна 
3. 25.11.2005 р.
4. Так, пам`ятаю.
5. Більше влада забирала, але була і засуха.
6. Влада забирала  все.
7. Ніхто нікого невидава.
8. Ні. Ніяких документів не було. Вони нагло вдерлися, забирали все й шли геть.
9. Так рукоприкладство було, якщо, наприклад,  забирали те останнє відро картоплі, а людина не дає, то і понятне діло могли гарненько віддубасити.
10. Пам’ятаю що були батоги, а от гвинтівки чи були не пам’ятаю.
11. Люди хотіли ще пожити. Тобто боялися, тай сили не було.
12. Можна.
13. На той час я жив у селі і були так би мовити два донощика: Іщенко Іван Григорович, Руденко Степан Васильович. Їм давали якісь 200гр. зерна за те що вони ходили, шукали й відбирали зерно, хліб.
14. Закопували в землю.

15. Давали якусь баланду по 200-300 грам.
16. Одягу не було, люди полуголі зодили. Худобу крали. 
17. Ні, я про таке не чув.
18. Не давали, людей ганяли.
19. Влада.
20. Добровільно шли, але тілько щоб поісти.
21. Так, змушували. Виганяли батогами.
22. У хатах держали.
23. Забирали тільки в денний час.
24. Ходили до того часу поки не побачуть, що вже з голоду пухнуть.
25. Як тільки не стало що їсти, так зразу ж і мруть.
26. Ні, це нікому не було потрібно.
27. Всі в селі голодували.
28. Допомагали один одному, щоб не вмерти.
29. Так.
30. Як весна – іли траву, звірків ловили – іли.
31. Звісно, допомагали!
32. Так, їли влітку і ягоди, і коріння.
33. З вишні листя їли.

34. Горобців, зайців, ховрашків.
35. Ні, не було ні грошей, нічим виміняти.
36. Кругом голод був.
37. Ні, не знаю.
38. Багато померло. Відомості не пам’ятаю.
39. Ні, у нашому селі не було.
40. На кладовищі.
41. Давали пайки.
42. Обов’язково!
43. Так, згадували, згадуємо і будемо згадувати!
44. Ні, немає.
45. Знає.
46. Хрести.

47. Я не пам’ятаю, я ще був дитиною.
48. 1928 року
49. Клименко Василь Григорович.

Місце запису: с. Токове, Синельниківський район, Дніпропетровська область. 

Дата запису: 27.03.2008 р.

Хто записав: Зуб Наталія Сергіївна

Респондент: Зуб Мотрона Федорівна, 2 квітня 1928 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в с. Катражка Синельниківського району Дніпропетровської області.

Пам’ятаю про голод 1932-1933 рр. тоді була засуха.Ми, діти-сироти, жили в землянці. Нас було троє дітей. Мені було 5 років, братам Василю – 7, Івану – 9 років. Навесні 1933 року нам з колгоспної кухні принесли “похльобки” у каструлі. Ми її наїлись і в середнього брата полопались кишечки. Тяжкі часи були. Мертвих ховали в посадках і в степу, де прийдеться, бо не було сили в людей нести на кладовище.

Місце запису: м. Кривий Ріг, Криворізький р-н, Дніпропетровська обл.

Дата запису: 2009 р. 

Хто записав: Залізняк Олена Анатоліївна, Бабенко Ж.Г.

Респондент: Довгошиєнко Ольга Іванівна, 1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в м. Кривий Ріг, Криворізький р-н, Дніпропетровська обл.

 На станціях щодня поставлявся хлібі продукти харчування, які ховали в спеціальних складах. У той страшний час мені було всього 8 рочків. Ми жили біля Коростеня в Житомирській області. В нашому селі був дуже сильний голод. Сподіваючись, що в місті ми з сім’єю (7 чоловік, 5 з нас були діти від 7 до 13 років) і з сусідськими сім’ями знайдемо собі що-небудь поїсти, відправилися в місто. Йшли дуже довго, через ліс. Від того, що довго не їли, були ослаблені, майже не вмирали з голоду. Але дуже скоро в лісі ми побачили будиночок, в якому жив лісник із своєю сім’єю. По двору лісника ходили навіть кури і гусаки. Господар виявився доброю і не жадібною людиною, добре нагодував своїх гостей. Мати мені, моїм братам і сестрам заборонила сильно наїдатися у лісника. Дозволила з їсти всього потроху, і всім іншим говорила, щоб багато не їли. Проте ніхто навіть не слухав, ніхто не розумів. Навіть я образилась на свою маму і подумала, що вона жалкує їжу для нас. Оскільки ми багато днів не їли, дітям з інших сімей раптом стало погано. Особливо менші дуже попухли, і померли. I ніхто нічого не міг зробити. Вони вмирали прямо на очах. Це було жахливо! 1жа- ось вона, а діти вмерли. Лихо…”. 

Місце запису: м. Кривий Ріг, Криворізький р-н, Дніпропетровська обл.

Дата запису: 2009 р. 

Хто записав: Залізняк Олена Анатоліївна 

Респондент: В’юн Анатолій Опанасович, 1927 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в м. Кривий Ріг, Криворізький район, Дніпропетровська область

Повірте, діти, тяжко і не дуже хочеться повертатися до цих трагічних спогадів, які пережив наш український народ. Не хочу ставити риторичні питання: “Хто винен? Що робити?”. На ці питання достатньо історичних і мемуарних документів і ви повинні їх знати, щоб зрозуміти, кому було потрібно, і як це було насправді. У моїх спогадах немає жодного моменту вигадки, не до того було тоді, та і зараз немає потреби щось вигадувати. Отже, було мені на той час 5,5 років, братові 4 роки. Ми не відчували, що насувається трагедія, голод. Як все це виглядатиме, що нас чекає не могли навіть уявити. I ось настав день, коли ми з братиком попросили їсти, а бабуся, заплакавши, сказала, що зараз зварить гарбуз з буряком і дасть нам поїсти. Нам хотілося хліба і молока, а на не нам сказали, щоб ми почекали. Знову увечері дали гарбуз, буряк, дві сушені вишні, та хліба і молока знову не було. Наші вимоги, хоча би про хліб, не були задоволені. Ми з братиком цілу ніч чекали на ранок в надії поїсти. Пройшла ніч, настав ранок, та ми так і не отримали хліба і молока. Ми і не знали, що нашу корову забрали за нездачу м’яса державі. А було так. Селяни не хотіли йти в колгосп. Не віддавали свою землю, коней, корів, овець, свиней в колгосп, жалкували свою живність. План постачань колгосп повинен був здати державі, але колгосп не міг цього зробити. Тоді держава оподаткувала селян продовольчим податком, тобто кожне господарство повинно було здати держав м’ясо, молоко, хліб, овочі і навіть курячі яйця. Хто той податок не виконував, у того все це забирали силою. Хто ховав зерно, овочі, то були спец загони, які заховане відшукували і забирали до зернятка без жалю. Були часті випадки, коли приходив загін по вилученню “надлишків”, сім я в цей час їла, то їжу виливали на підлогу, не щадивши навіть дітей. Говорили так : “Якщо зварили галушки або куліш, значить, у вас є борошно або пшоно, здайте нам, а то відправимо вас до Сибіру.” напівроздягнених дітей і жінок на санчата і тисячами везли ешелонами до Сибіру. Якщо мати одягала дві спідниці, кофти, або зайву хустку, все це без жалю з жінок зривалося, а дітей виймали з ковдрочок. Про те, щоб узяти на дорогу продуктів не було і мови. Додому поверталися одиниці. Коли приходили до нас шукати “надлишки” продуктів, ми з братиком голодні і замерзлі не плакали, оскільки боялися, що за це заберуть у нас маму або бабусю, кішку Мурку, яка вранці і увечері приносила додому по горобцеві, а вночі спала між мною і братом, зігріваючи нас, замерзлих і трохи живих з 1 вантажили взимку голоду. Шановні дорослі і діти, дуже багато скрутних і трагічних моментів пережив я: і війну, і втрати рідних, і товаришів, багато разів було і страшно і не під силу, та такого пригноблюючого страху зате, що у вас заберуть маму і бабусю, і нікому нам буде дати гарбуз, буряк, топити і пекти, більше у мене в житті не було. НІКОЛИ. 

Люди з голоду ходили, як привиди, байдужі до своєї долі. Діти, як скелети — шкіра та кістки, не було у них сил протягнути ручку за подаянням. Шматочок сирого буряка або гарбуза був фантазією, та і подати було нічого.

А в той час в коморах колгоспу було майже все: хліб, олія, крупи, та видавати це заборонялося. Заборонялося це під страхом розстрілу, і стріляли голів колгоспів за жалість до голодних. Було з’їдене все: собаки, кішки, горобці, ворони черепашки в річці, бур’ян, качани без кукурудзи без зерен, кора на деревах. А зима стояла сувора. Закінчилися буряки, гарбузи, про хліб ми вже і не мріяли. Не плакали-марно. 

Якось бабуся забрала на з братиком, і повела в поле вигрібати з-під снігу колоски мишия. С така трава. Миші, відчуваючи голод, заготували на зиму біля своїх нірок купки цих колосків. I ось люди відшукували з-під снігу і мишачу Тжу, та що це був за суп! Без зажарки, на одній воді, але дуже смачний суп. 

А потім було диво! Мій дядько служив в Червоній армії, і вийшла Ухвала: сім’ям червоноармійців видати по 4 кілограми борошна і 0,5 літрів олії. Це було багатство! Пішла бабуся це багатство отримувати, та знайшлися чиновники, які сказали, що не по 4 кілограми борошна і крупи, а по 4 фунти, а це = 0,4 кілограми. I ніхто нічого не довів, а були дуже раді. Був якийсь суп з маслом, дуже смачний. 

А люди помирали десятками, сотнями. Iх звозили на кладовише і заривали в спільній могилі штабелями, як солдат на фронті. Голодом люди були доведені до несамовитості, і почалося людоїдство. Сьогодення. Люди їли людей. Втратили з голоду людський вигляд, батьки їли своїх дітей. вигадав, ні, вигадати таке-смертний гріх і святотацтво. Недалеко від нас жила багатодітна сім’я. Було у них чи то 6, чи то 7 дітей, точно не пригадаю, і прізвище їх не називатиму. Але вони зіли 6 або 5 дітей і лише дівчинка тринадцяти років просиділа там декілька днів. Вона дуже замерзла, стогнала, її звідти витягли і віддали в колгоспний дитячий будинок, був вже такий для вмираючих сиріт. Варя вижила, та з ненормальною психікою. Працювала листоношею і під час війни мала обов’язок розносити рідним похоронки на загиблих на фронтах. Коли ми братиком лежали в забутті, знову сталося чудо. Батько заробив в радгоспі 12 буханців кукурудзяного хліба і передав сім’ї. Ми побачили хліб, то я сказав мамі, щоб вона здала продподаток на хліб, а нам за це дозволять з’їсти по шматочку. А якщо не здамо, то у нас все заберуть і ми будемо голодні, і будемо хворіти, а в дитячий будинок не хочемо йти, бо якщо підемо, то заберемо з собою кішку, і вона нам туди носитиме горобців, а ви голодуватиме. Ми так старанно просили здати продовольчий податок, щоб нам залишили з їсти хоч трохи хліба. Нам дуже хотілося, щоб це зробили, що наша мама залилася сльозами і сказала: “Ось поїсте ви, і бабуся піде здавати продподаток”. Але, ви вірите, що ми не плакали, не було сліз. Була упевненість в тому, що ми зараз щось з’їмо, і не буде пекучої потреби щось з’їсти. Ми за час голодомору стали дорослими і серйозними. Допомагав зрідка продуктами і дідусь, мамин батько. Він був комірником в колгоспі. Хоча за крадіжку стріляли, він приносив нам то суп, то склянку зерна. Ризикуючи життям, ходив пішки в м. Дніпропетровськ, 65 км, і там за золото купляв щось в магазині (торгівля з іноземцями). Купував якісь продукти і давав онукам. Та все це були крихти, а голоду не було кінця, і люди з голоду позбавлялися розуму. Держава на чолі з комуністами дивилася на це голодне безумство. Комори були повні хліба і інших продуктів, а Кремль карав безвинний народ, дітей. Ми вже не просили з братиком їсти, а просто дивилися, як батьки товчуть просяну солому до борошна і печуть із квашеної капусти коржики, обкатані в цьому борошні, без олії, горілі до вугілля. Тли мовчки. Люди відкопували з могильників полеглу худобу, що розкладається, і іли також. Я не Варя, запідозривши недобре, втекла вночі в очерет, А потім нам знову було щастя. Батько влаштувався на роботу в Дніпропетровську. Почав Дніпропетровська. Був холодний січень 1933 року. Тридцять два кілометри до станції нас із братом на руках ніс дідусь. Ми були замерзлі, голодні, загорнуті в якийсь одяг: фуфайки старі, лахміття, курток і светрів тоді не було, черевиків взагалі не бачили. 

Просилися до людей переночувати, ледве живі, а у людей нічого, нічого не має. 1 ось що вкарбувалося в мою пам’ять-голодні, помутнілі з голоду і холоду: сидять біля печі дідусь старий і весь сивий, опухлий з голоду (пухлих ми знали), біля нього двоє діток, а він товче в ступі кукурудзяні качани, порожні, без зерен, розмочує їх у воді і дає діткам, а вони їдять і дивляться на нього божевільними очима. Розташувалися ми вечеряти, оскільки батько передав нам хліб і ще дещо. А діти і господар не просять у нас нічого. Від харчів таких, думаю, заніміли. Була з нами вчителька, подруга батьків. Вона раптом, дістала буханець хліба і гарбуза, розрізала і поклала по шматочку на хліб, всім почала роздавати. Господарі оторопіли, дивляться на неї, бояться взяти. А потім вони впали їй в ноги, і почали цілувати. Ця незабутня картина стоїть у мене в очах до цих пір. I до цих пір я не їв нічого смачнішого. Прізвище ціеї вчительки – Маслюк Лариса Олександрівна, на сьогодні їй 96 років, ми пишемо один одному листи. От так і пройшло все. Пройшов і кошмар голодомору, та не можна забути цього, хоч і минули ті роки. Повірте, і безумство штучного голодомору, і людоїдство, все це було! І не тільки в моїх спогадах, все тоне надумане або вигадане. Все це було! I хай омине вас ця чаша страшна. Нехай вам не присниться це в страшному сні. Будьте щасливі. 

Місце запису: м. Кривий Ріг, Криворізький район, Дніпропетровська область

Дата запису: 2009 р. 

Хто записав: Залізняк Олена Анатоліївна.

Респондент: Донька (Малюк Валентина Микитівна 1939 р.н.) свідка Волошиної Ганни Михайлівни 1912 р.н.. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в м. Кривий Ріг, Криворізький район, Дніпропетровська область

У моєї матері у 1932 році (точну дату бабуся не знала) народилася донька Волошина Валентина Микитівна. Мене також нарекли Валентиною в 1939 році. До цього часу у мами була вже донька – Волошина Віра Микитівна, 1930 року народження, вона, Слава Богу, ходила вже в дитячий садок і не так страждала в той час, їсти сильно не просила. А Валентина, коли їй було приблизно 1 рік, завжди просила їсти, та їсти майже нічого не було і так вона померла з голоду в 1933 році. 

Ще мама розповідала, що моя бабуся, Волошина Тетяна Іванівна (по батьку) теж померла з голоду. Їй намагалися допомогти, приносили їжу. Особливо допомагала мамина сестра – Волошина Єфимія Михайлівна. Її чоловік міг на роботі роздобути квитки на потяг і вони їздили іноді до Прибалтики, привозили крохмалю. І ось, коли моя бабуся голодувала, то їй все, що залишалося, клали під подушку. І все те, що залишалося, доїдав вночі мій дідусь – Волошин Олексій Михайлович. Але все ж таки, незабаром моя бабуся померла, а після її смерті мій дідусь повісився, тому що не витерпів того жаху. Ще мама розповідала, що вмирали цілі сім’ї з голоду. А ще коли мама ходила працювати в поле, то говорила, що люди вмирали прямо в полі, тому що не було сил працювати. I при цьому мама говорила, що коли вона ходила в поле працювати, то одягала чисті речі, щоб якщо, що трапиться, то померти в чистому.

Місце запису: смт Васильківка, Васильківський район, Дніпропетровська обл.

Дата запису: 7.12.2005 р.

Хто записав: Малишко Надія Йосипівна.

Респондент: Савченко Микола Сергійович, 1919 р. н.  

Під час Голодомору 1932-1933 рр. свідки проживав в смт. Васильківка, Васильківський район, Дніпропетровська обл.

На долю нашої сім`ї випало багато горя. В голод 1921 помер батько. Нас залишилося у матері п’ятеро – найстаршій – 12 років, мені, найменшому – 2. Ні коняки, ні корови і хата приговорена, але не виплачена, значить, чужа. А як мати працювала! І по найму, і телят пасла. За 7 років за хату борг віддала, придбала коня і корову. Стало в нас хозяйство. Брати піднімалися. Так хотілося сім`ї попрацювати на своїй землі, в своєму господарстві! А тут колективізація. І все пішло шкереберть…

Мати не захотіла у колгосп іти. Думала з синами вибитися із злиднів, а придбала звання куркульки. А там куркулька ні спочинку, ні свята не знала. Наклали на нас такий податок, якби всю садибу з господарством продали, то й тоді не виплатили б. Хліб забрали до зернини, повели й корову. Перед цим від непосильної роботи здох кінь. Одначе податок плати. В люті морози серед зими викидали нас із хати, продали її на торгах. Поклали ми хвору і пухлу маму – Євдокію Антонівку Савченко – на возик та й повезли в дідусеву розвалюху. Дід та бабуня перед новим роком померли, і хата пустою залишилась. Кілька днів полежала мама на плечі та вже й не говорила. Порадила нам покласти її на долівку під сволок, щоб легше вмирати їй було. Так і померла. Сестра Феня трохи раніше померла. Брат Федосій на Донбас подався, а я ще залишився тут. Та нестерпний голод догнав і мене у світ. Ледве живий, пухлий, шкіра на ногах полопалась, кровавиться, добрався і я до шахт. Жили в якійсь комірчині. Федос пічку зробив. Не знаю як ми вижили. З 16 років і я працював у шахті. Брат при аварії загинув. Старший брат Іван ще раніше пішов на заробітки. Пізніше пройшла чутка, що він лежав хворий на якійсь станції під Одесою. Скільки їх таких, незнаних, невідомих Іванів. А я знайшов притулок – “у москалі”. Пішов добровільно в армію.

Місце запису: м. Кривий Ріг, Криворізький район, Дніпропетровська область.

Дата запису: 28.10.2005 рік

Хто записав: Борщ Ольга Миколаївна

Респондент: Долженко Марія Василівна, 1914 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в м.Кривий Ріг, Криворізький район, Дніпропетровська область.

1. Кривий Ріг
2. 28.10.05
3. Борщ Ольга Миколаївна, 10-в, ст №91
4. Так, голод був.
5. Забирала урожай влада.
6. Влада.
7. Всі люди не доносили на свого сусіда. Влада за це нікому нічого не давала.
8. Не було ніяких документів, просто приходили і забирали.
9. Так за зерно, за жменю зерна, були арешти і навіть вбивали.
10. Так мали і вони забирали все зерно що знаходили, а якщо хозяїн не віддавав то його у кращому випадку били.
11. Отдавали всі.
12. Практично неможливо.
13. Вони заходили до хати і лазили кругом забирали зерна навіть з колиски маленьких дітей.
14. Це були дугні чоловіки, мабуть душ з чотири.
15. Це майже неможливо. Вони розбивали стіни шукаючи хліб, розривали сіни. Але деякі люди закопували хліб у землю в якомусь місці.
16. Так по трошку, але цього було замало.
17. Ні лише зерно всяке, яке було. Речі не чіпали.
18. Якщо робітник колгоспу візьме лише 5 колосків то він отримає 5 років в’язниці. 
19. Ні за залишки садили, а за жменьку чекала смерть.
20. Влада.
21. Ні їх знищували, забирали корів, коней.
22. Так.
23. Їх прив’язували далеко в лісі.
24. Вони приходили коли тільки хотіли і вранці, і ввечорі, і після обіду.
25. Багато.
26. У тих, що геть нічого не мали, вони почали помирати першими, люди йшли і падали.
27. Спочатку ні, а потім були створені будинки де їх кормили.
28. Наша сім’я не голодувала, тому що у батька було золото і він поміняв на зерно. Брат працював в магазині і ми робили в колгоспі то нам було що їсти.
29. Ми, але завдяки батькові , та  до нас якось і не приходили.
30. Так я особисто відносила їжу своїй подрузі і цим допомагала їй вижити.
31. Вони їли усе що мало хоч краплю білка та інших поживних речовин.
32. Так ми допомагали своїм родичам і вони також не голодували. Ну може трохи. Але живі.
33. Усе що трапилося, навіть із ракушок діставали равликів.
34. Я не пам’ятаю, ми не голодували.
35. Собак, равликів, ворон, горобців, ховроликів, траву, кору, листя, все.
36. Так, було можна на золото, або на хорошу одягну.
37. В місті був голод, але не такий як у селах.
39. Багато вмирали цілими сім’ями.
40. Так я знала одну дівчинку, вони жили трохи гірше за нас. Вона вийшла на вулицю, її зловили сусіди, зарізали і з’їли. Деякі багатодітні сім”ї різали найменших, щоб вижили їхні старші, вони самі.
41. Мертвих не хоронили, був такий чоловік, що кожного дня їздив і забирав померлих і складав у велику яму.
42. Так, але…
43. Я не пам’ятаю тільки яма.
44. Напевно, що так.
45. Напевно, що так.
46. Церква була. Православна.
47. Не було ні хрестів, ні пам’ятників.
48. Так я розповідала своїм дітям.
49. Винні влада і ті чоловіки.
50. Долженко Марія Василівна (1914).