1. Місце запису: село Тіньки Чигиринського району Черкаської області;
2. Дата запису: 16.08.2018 р.;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Палієнко Євгенія Харлампіївна, 10.03.1934 р.н. народилася в село Бужин (село затоплене в 1958 році) Чигиринського району Кіровоградської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

Під час Масового штучного голоду 1946–1947 років проживала в селі Бужин Чигиринського району Кіровоградської області.

 (при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Як Вас звати?

І фамілію, і прізвище? Палієнко Євгенія Харлампіївна.

Коли народилися?

В 34-му.

А число і місяць?

Березень, 10-го березня.

У якому селі?

Село Бужин. А тоді ж була Кіровоградська область.

А зараз затоплене  водами Кременчуцького водосховища.

Все рядом – Бужин і Тіньки. Я в Тіньки в школу ходила, бо в нас початкова тільки була.

Про своє дитинство розкажіть, про батьків. Як звати їх? Як батька звати?

Харлампій. Федосія – мати.

А прізвище батьків?

Несолоний.

А де батьки працювали, коли Ви маленькою були?

У колгоспі. Батько був бригадиром, а мама на різних роботах.

Як вони розповідали, вони добровільно пішли в колгосп?

Добровільно.

А сім‘я була до колективізації бідна чи багата? Яке господарство було?

Ну, батько з багатодітної сім’ї, мати з багатодітної сім’ї. В мами сім’я була дуже бідна, бо батько від тифу помер (мамин батько) і вони осталися шестеро з мамою. А тоді ж ні пенсії, нічого не було.

В нас пристань була в Бужині, пароплави приставали. І ото бабушка ходила туди. Що вона продавала, перепродувала? І ото кормила тих дітей. У батька тут більш такі заможні були. В общем голоду вони не відчували і мамі, батьку моїм допомагали. А тьотя моя жила на Полтавщині і потім їй купили, як то сказати, розкуркулювали і осталася хата куркульська, казали. І мама викупила одну частину хати, а тьоті другу. І вона переїхала з Полтавщини і вони дуже бідували, голодували.

Тобто, вони в Бужині голодували?

Да-да, тут голодували. Дядя, тьотін чоловік, нічого такого не їв, то був пухлий. А тьотя рогіз в болотах рвали та їли. Шпичаки казали в нас. Від кореня біленьке, м’яке. Козельки. В нас такі кургани, то козельки копали та їли. То тьотя каже: «В мене був такий живіт (показує) і ноги такі, як палички повставлені. То так від голоду.

Від голоду помер хтось із ваших знайомих і рідних? Батьки не розповідали?

Ні. Даже в селі не пам’ятаю, щоб хтось помер. Може хто й помер, то казала моя мама, то такі чи ледачі люди, чи бідні – вже такі, що не було ні корівки. А в наших була корівка, піддержка була. Болота були, батько мій ятері плів, то ловили рибку. Так що в нас може голодували, але щоб так помер (знизує плечима) в нашому селі не було.

А в якому році затопили села? В якому році почалося переселення сюди, в Тіньки?

Тетяна Дмитрівна – місцевий краєзнавець (далі Т.Д.): 1958-1959 роки.

В 59-ім році ми переїхали сюди. А практично я жила в Суботові. Сюди переїхали, чоловіка направили в суботівську школу.

В Суботів коли переїхали?

В 59-му.

Дитинство все одно Ви в Бужині провели? Тобто, вся інформація про село Бужин. Тоді це була Кіровоградська область. А район який був?

Чигринський.

А в Суботові, по розповідях знайомих, не було теж такого страшного голоду?

За Голодомор… Ну які такі випадки були, то вже після Голодомору.

А про післявоєнні роки і голод?

У післявоєнні роки ми не голодували. У нас практично не було такого голоду, як ото пишуть. Я даже не знала, що люди голодували і даже вмирали.

А Ви кажете, що ви в Казахстан переїхали?

Да.

А в якому році ви переїхали?

Ми виїхали по переселенню, шукали долі кращої.

Но ви добровільно?

Да. В 41-му.

В 41-му переїхали в Казахстан. А в якому повернулися?

В 44-му в листопаді. Оце ж якраз святкували 7-8 в Харкові. В Харкові пересадка була.

А Ви все життя в колгоспі працювали?

Я? В мене такої спеціальності нема. 7 класів кінчила, то у Тіньках діловодом в школі я працювала. І там пішла в декрет, в декретну відпустку і переїхали ми в Суботів. Тоді ж народився в мене синок. І село – не було де працювать, не знаю скільки років я не працювала. А так працювала в буфеті шкільному. Колгоспний стаж не защитувався, я не старалася йти десь туди на роботу в колгосп. А потім я стала працювать у сільській раді бухгалтером, то я там 9 років пропрацювала. Открилась должность така, бо раніше не було. А тоді ми переїхали в Тіньки, а тут я тоже працювала в школі і лаборантом, і друкувала. А потім чоловіка перевели в навчально-виробничий комбінат в Красносіллі. І я перейшла туди.

Тобто, в 46-47-му ви в Суботові жили?

Ні, в Бужині.

І там теж не відчувалося голоду?

Ну голодувать, то голодували частина. Я ж кажу, що тьотя голодувала, хоч в них і дітей не було. Но щоб помирали від голоду… Тоді ж тьотя кажу, що підспіло жито, глевкі шморгали колоски. Оте молочне зерно варили і оту похльобку їли, поки воно доспіє. Оце в 32-32-му голодували,  а в 47-му році такого голоду…

То в 47-му взагалі не голодували?

Ну може недоїдали, але ж голодувать – не голодували. Там майже в кожному дворі була корівка, а в кого, такі бідні були, то кози були. А в основному корови. Ото ж так виживали. Я ж кажу, мама моя (гроші ще залишились) купляла на пуд зерно, в основному жито, і  пекла хліб, і називались перепічки. Знаєте яка перепічка? Це такі коржики на сковороді. Тоді тільки була піч, всьо – більш ніякої топки не було. Тільки піч і грубка. І плити ніякої не було. Я не знаю, як ми жили. І ото мама напече тих перепічок і мене мати посилає на пристань торгувать. Я ото попродаю (вона скаже ціну) наторгую за тиждень, мама їде і знову купля. Оце виторговувала гроші і нас підкармлювала.

В Казахстані. Про Казахстан, по моєму, цікаво дуже. Я оце скільки читаю і такої правди. Це дуже цікаво, я хотіла про це розказать.

Розкажіть.

Їхали ми в 40-ім, нас 15 сімей. Були росошенські, бужинські були і все. Колективу дали хати. Оце такі дошки роблять, тоді туди заливають глину з соломою і топчуть-топчуть, вставляють на вікна, двері. І це з весни до осені половину хат обладнали. Цілу зіму жили по дві сім’ї. Це уявляєте, по дві сім’ї. Хатка і кухня. В хаті піч, як обично, лежанка називалася. І це дві сім’ї – в їх одна дочка була, а в нас четверо дітей і четверо дорослих. Як ми жили? Я вже не пам’ятаю хто де спав. Як ми пережили зиму? Ото весною добудували.

В 41-ім в нас війна? Бо я пам’ятаю, що ми, дітвора, грались в лісі, там такі березові околки, ліски, ліски. Ми там в якийсь бліндаж, грались. Война. Ми не знали, що таке война. То батька зразу ж в понеділок (це в неділю війна) повєстка. В понеділок вдосвіта мама збирає. Під Ленінградом батько загинув.

Це був хутір. Руські люди жили і казахи, бо була Сєвєро-казахстанська область. То там мішані були – російські в один ряд, а казахи в куточок жили. А в казахів які були хати? Оце з дерна викладена, там прикрито. Меблів тоді ніяких не було. Оце пол, а тоді підвищення, тоже пол, і ото вони там їдять. Обувка в їх була – сапожки із калошами. Калоши скидають, а в тих чобітках сідають і їдять.

А казахи не розповідали про 30-ті роки? В них теж був голод.

Нє, одна казашка ходила в мою школу. Я шо хочу сказать. Тоді ж кримських німців виселили з Криму. Оце не пам’ятаю в якім році. Оце в 42-му война, то мабуть їх на зиму виселили. Значить так… Шо іздєвалися над людьми, шо там робилося. Значить об’явили евакуїровать – 20 кілограм вєсу з собою і всьо. На дорослого чи на дітей тоже, я не знаю. 20 кілограм вєсу. Що вони могли взять отам? Худоба реве, собаки виють. Ужас! Що воно таке робилось. Все покидали. І оце до нас поселили сім’ю: батько, Роза – матір було звуть і в неї два сина, і дочка, і невістка Ліда. Пам’ятаю, що Ліда звуть, сина – Роберт, а старшого – Степан. Прожили в нас зиму, а тоді на шахту в Алмату. А остальні, такі бідні, то ті землянки покопали. Значить в нас так було розташоване: по одну сторону од руських до озера ряд хат, а сюди до озера городи, наші українці построїлися в два ряди і огороди були. То ото там ті німці порили землянки і жили. Нічого їм не давали – ні землі, ні за роботу не платили. Йдеш на роботу – похльобка і кусок хліба. Оце так вони жили. А зима прийшла, то вони вимерли з голоду. Ото страшне.

Багато їх було?

Ну я знаю, сімей 10 жило. Хто заможніший, то барахло міняли на продукти. Ті повикладали хатки собі, а ті землянки. І оце в нас такий город і лісок. І понад тим ліском городи, а за ним кладовище. То нам оце видно у вікно – повезли возиком, од голоду вмер хтось. Повезли возиком і саночками, ото прорили якусь ямку.

Хтось допомагав із місцевих?

Понімаєте що допомагали, але воно як – у мами моєї троє дітей, а в колгоспі не платили нічого. Така мама в нас була, що вміла могла розвернуться, ото виживала тим. То поваром робила, то розживалась пшонця – вкраде. То хліб пекла оце ж тим німцям, то видадуть борошна там 10 кілограм, то ти повинен дать хліба з припьоком. Припьок не знаю скільки там. То мама мене заставить натерти картоплі. Я натру картоплі, вона ото начиняє картоплю, тоді припьоку багато. І ото нам хліб – хлібинку чи дві оставить. То ото так мама виживала. Тоді я не знаю чи там комбайни косили і в тій полові там зерна оставалися. То ходили і на решета трусили. Тоді мама моя міняла на м’ясо в казахів. За кілограм м’яса – два кілограма зерна. Притом мама табак сіяла. І знаю таке коритце завширшки, такий топорик і ми його січемо оті стебла. І мама казахам продавала той табак. А казахи, у їх були коні, вони кіньми працювали в колгоспі. То мама домовилася, що вони на кладовище викинуть клуночок, а тут рядом наші городи. То так мама викручувалася.

А рядом така сама сім’я через дорогу, то ті голодували. Там такий хлопчик найменшенький таке худюсіньке – такі ножки, такий животик. Було піду, а воно картопельку сиру гризе. Однакові умови, однакова земля. Ми сіяли на городі просо – було пшоно, кашу варили. Ну в общем мама так викручувалась, що ми не голодували. Ото ж той Ваня бідненький в такій сорочечці прибіжить, то мама вгостить його.

Т.Д.: Ваша мама була більш підприємлива, ніж ті батьки. Що можна посіять, як можна копійку вторгувать.

А тоді… Це вже точно не знаю в якім році, так в основному ці німці виздихали. Де такі, то повиїзджали в Алмату, що там майже не осталося.

Це приблизно 42-ий рік.

А потім ще чеченці, що наших десь вирізали. Що, кажуть, річка текла красна. Падлєци такі. Чеченців приправили туди. Ті чеченці жили там, тоже не знаю скільки сімей. То ті крали. Німці були культурні. За німців ви кажете, що не допомагали. Допомагали. Моя мама така жаліслива була. Ну картошку давали-давали. А вони, хто дає, то не закривається хата. А вже ж не було чого давать. То ми защіпалися і мама сказала нікому вже не давать.

А городу не було, бо їм не дозволяли?

Я ж кажу, землі не давали, за труд не платили. Ото їх виморили голодом. Оце ж при моїх очах. Це мені зараз плакать хочеться. Прийшов такий багатодітний, він на гармошку грав, то може десь заробляв трошки. Вся сім’я в нього вимерла, тільки він остався. Він прийшов просить шось. Мами не було дома, я знаю, були двері откриті. Корові було наварено лахапка, шаплик –  дерев’яна така з ручками. І ото мама лушпиння наварить, кормила коровку. Стояло в кухні оте корито. А він уже нездатний зайти в хату, на чотирьох поліз. І худюсіньке таке, як кісточка. Боже мій, то він отако пригорщами те лушпиння тако ковтав. І ото він наковтався, і на другий день помер.

1. Місце запису: Національний музей «Меморіал жертв Голодомору» (місто Київ, вулиця Лаврська, 3);
2. Дата запису: 02.03.2019;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Братанчук Катерина Павлівна, 1937 р.н., народилася в селі Терешки Полтавського району Полтавської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Сопронюк Тетяна Михайлівна;

Під час Масового штучного голоду 1946–1947 років проживала в селі Терешки Полтавського району Полтавської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофона збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати.

Братанчук Катерина Павлівна.

Коли Ви народилися?

24 березня 1937 року.

А де народилися?

Село Терешки Полтавського району і Полтавської області.

Батьків як звати Ваших?

Батько був Луговий Павло Якимович 1905 року народження, мама – Лугова Наталія Кирилівна 1908 року народження. В сім’ї нас було троє: брат старший з двадцять дев’ятого, помер вже, сестра, і я сама менша була.

Батьки працювали в колгоспі?

Ні, мама була домохазяйка, вони виращувала, ну, в нас була корова, свиню тримали, а ми виривали всякі бур’яни, та й годували таке свиней тоді. І вона кончила всього три класи. Ну вона вміла шити, тоже шила, так заробляла на життя і нас обшивала. Вона навіть шубки нам шила, ці, валяночки шила, шила валяночки з галошами, ми тоді носили, вот.

Продавала, на продаж?

Ні, для нас.

Для себе?

Для дітей. А батько чинив ті шкурки – кролів тримали – чинив ті шкурки і нам шуби мама робила. Потом ще мама держала кролів і скубла той пух, і пряла, і в’язала платочки пухові, шапочки. У мене була біла пухова шапочка, в школу ходила, пам’ятаю. Вобщім мама така була, дуже… ну, все могли. І ще і батько такий. І в нас якісь там, лоза росла недалеко, і прути, прутья такі. І батько плів корзинки. А з соломи цього… жита брилі, шляпи такі, «бриль» називали, на літо, і ходив в той шляпі. І взагалі, і чинили кожухи, робили самі, якісь люди всьо… Виращували цей, сорго, робив віники батько. Сам батько.

Все вміли робити.

І я вміла, він мене навчив був. Пам’ятаю, як після війни ми робили кирпічі із коров’ячих кізяків. Значит, туди соломи добавляли, воду холодну прямо з колодязя, і босими ногами це всьо місили, потом такі формочки були – кірпіч і два так, – і трусили там соломкою, потом, значить, це накладались і руками тягнули, там викидали на землю, воно підсихало, тоді доміки строїли, і тим топили. Вобщім, взагалі ми всі якісь були дуже діти трудолюбиві.

Розкажіть нам, будь ласка, про післявоєнний голод. Що ви пам’ятаєте? Як ви жили? Чим харчувалися?

Зразу після… Післявоєнний…

І чому стався цей голод, на вашу думку?

Я не… Розумієте, я тоді ще була, ну скільки, як мені в сорок п’ятому це було вісім років. Я знаю, тільки як ми в школу ходили, нам, нас в школі там, у кого не було батьків, хто… які батьки не прийшли з війни, то їм давали супчик якийсь, готовили. І ви знаєте, хоть у мене (сміється) і був батько, вернувся, але я так заглядала, шоб хтось, може, не прийде, і лишня порція буває, і нам давали кому-то із нас. І ми були раді тому. Ми ковирялися в землі, корінчик якийсь… Ой тяжко, вспоминати… (плаче)

А не було врожаю? Неврожай був чи чого не було?

В нас, коло нас, дєд сіяв жито, я помню, ціпом молотив в дворі. Отак ми виживали. Ну так не було такого як отам забирали, я не пам’ятаю цього у нас. Бо в нас не було таких полів, де… шоб сіяли такі поля цілі, знаєте, як колгоспа, рядом не було. У нас там ліс і луки, лісничество.

В селі не було колгоспу?

Нє, от я не помню. В нас не було колгоспу.

Може, Ви десь на окраїні жили?

На окраїні, може, десь ну трошки, може, там є село Копили, десь там Луки, може там десь шось було, от. Ну в нас не було так як от, я знаю, на батьківщині у чоловіка, то там, я пам’ятаю, це вже в такі роки, років сорок тому назад, то ще його батьки виращували там буряки, і ми ходили ще чистили буряки. То там колгосп дійсно був. А в нас не було тут. В нас не було тут. Ми під самою Полтавою, і в основному люди всі працювали… в місто їздили. Даже пішком я ходила в школу, вже восьмий-дев’ятий-десятий клас, в Полтаву, сорок п’ять хвилин іти пішком вздовж залізничної колії, то я ходила пішком. Хотя і йшов дізель, поїзд якийсь там, вот, їхали дехто. А я йшла, любила ходити пішком, може, того я і до сіх пор, до сих пір люблю так рухатися і через то дожила вже до такої пори, що мало хто вже моїх однокласників, однокурсників уже дожив до цього. А їли ми тоді після війни, я ж говорю, всьо, все, шо бачили, шо зацвітало, шо де. Тоже, я ж говорю, цвіт акації їли, шо він солодкий, я пам’ятаю, но тільки шо після нього тошнило, от, і приходилося інколи даже вирвати. Їли калачики якісь такі, я помню, кругленькі, малюсінькі такі, ми тоже на землі росли, і корінчики видовбували. Потом якась даже біла глина, ми тоже, ето, на луках находили, шось тоже їли, воно таке як мильне трошки було, вот. Потом у нас суниці появились, там в нас кущики були, щас уже там забудували. Я коли їздила на батьківщину, там уже построїли будинки, от. І горіхи лісові, в нас там, всьо, шо появлялось, ми тоді вже так виживали, от. Ну ми були от діти… І зімою, я помню, батько зробив санки такі дерев’яні і ті, якби… як віз, дерев’яні ці полози, полозья, чи як вони. І ми всі, там горка невеличка, і каталися на санках. Літом бігали босоногі, кругом, ето, вода розливає весною, ми туди лізем. І босі, і голі, і босі, і ми якісь були здоровіші і щасливі. Ми завжди сміялись, ми шось ото сочиняли один одному шось таке та якось. Дуже були дружні, мені кажецця, діти, і в школі якісь ми були, от, веселіше. Зараз от дивлюся на цю молодь – ну, хороші єсть діти, культурні, ну а більшість якось вони в отих планшетах, етих самих…

У них немає таких турбот, як у Вас тоді були.

Да, да, от і просто. А ми були трудолюбиві, ми дома все робили, шо нас заставляли, ви все абсолютно.

То Ваші батьки так і не вступали в колгосп?

Нє-нє, не працювали. Батько працював на станції Полтава-Южная. Він робив там старший вісовщик, чи там товарно-експедиційна якась та кантора чи як вона була. Там, де контейнера розгружали, я знаю, шось отам він шось, працював там.

А ви згадували за діда. Дід теж проживав недалеко від Вас?

Дід жив… Ми жили в батьковім… Півбудинка – дід із бабушкою жив, от, а в другій половині – мій батько із мамою, і ми, троє дітей нас було. І ще в дворі жив рідний брат мого батька із сімйой, от.

Дід із бабусею теж не працювали?

Да, дід уже був такий, старий, я його слабо пам’ят… Пам’ятаю. Ну, він ще був живий. Коли я вчилася в п’ятдесят п’ятому році, помню, в інституті, десь, то, я помню, вчилася у Львові, він шось захворів був і помер. То я його так після того, досить рано помер він, шо захворів. А бабушка дєвяносто три роки прожила, померла, просто так, вийшла якось зімою на вулицю, шось там поскользнулась, упала, нікого не було дома, і вона застудилась шось і померла. Дєвяносто три. А батько прожив дєвяносто два. Він, після того, як попав був під сокращеніє, на роботі там, на станції Полтава-Южная, то він в лісничестві працював. Він сначала пішов і просіки рубав, він такий фізично був міцний і обще… взагалі. А потом шото в бухгалтерію якось. В нього дуже гарний почерк був, він ше й в бухгалтерії ше там працював, навєрно, рядовим бухгалтером, чи ким там. Ну там, рахувати вмів, бо він більше шось класів кончив. Мама то три класи, я повню, вона даже як писала, даже як листи в мене збереглися, єсть, як вона писала, то без… Вобшем, всьо, все підряд, ну, прочитати можна, але так вот, без…

Як вміла.

Без крапки, без коми, без нічого там. Великі були букви так всі, ну, але…

То під час голоду 46–47 років, Ви кажете, що до Вас не приходили, ну, Ви не знаєте, що приходили і забирали?

Ні, у нас не було такого. Я тільки пам’ятаю, як німці, це в сорок третьому році, даже в нас за хатою стояла ця, кухня їхня, німецька. Ну вони нас не били, так, ну так якби, діти ми малі були, і мама в нас, троє, ну брат не пам’ятаю, він був старший на дев’ять років, то де він, може, ховався десь, ну я не помню. А ми ж маленькі, шо ж мені було в сорок третьому, шість років. Я помню, та кухня, і ми там крутилися, то нам, як остава… залишалося, то давали, як зараз помню, пам’ятаю, гороховий суп з м’ясом, з консєрвою, навєрно. От запах даже пам’ятаю. І давали якісь нам цукерки такі, як вітамін С, ото знаєте, такими таблєточками ото такими, німці давали. Вони якісь були такі, мені кажецця, трошки як мильні, чогось мені так казалося. Вот, в нас не було такого звірства. Ну, кролів забирали там, ну шо там, в нас етьо всьо.

Ну, те що забирали…

Ну шоб так у нас, ну, німці були, то вони…

Нормальні.

Потом ми, знаю, шось, пам’ятаю, десь в Полтаві, це я під Полтавою жила, потом до родичів поїхали шось в Полтаву, помню, як ото шось стріляли, і ми шось то вибігали з хати, то ховалися, як там стріляло. Мама, видно, нас забирала туди, може, там… боялася, шоби…

А Ви розказували про те, як збирали на полі колоски.

Да, ми… Це було мені років десять, навєрно, сорок сьомий рік. Так ми поїхали з подружками, босоногі, поїхали таким, ну, поїзд пригородний вроді ходив. Ну тоді не було таких вагонів, як зараз, а такі як товарні вагони пам’ятаю. Ну, кілометрів п’ять чи вісім ми в протилежну сторону від Полтави ми їздили, я пам’ятаю. І виходили там, і ходили босі по стерні, і збирали колосочки, їх, ну, теребили (показує пальцями), їли ту пшеничку, такі були щасливі. Невеликі торбочки, які в нас там були, ті торби, не мішки ж, от. І назбирали ми ті вже повні торбочки, і тут на коні їде якийсь чоловік. Я не знаю, хто він, звідки він, дуже добре його пам’ятаю, з палкою й на коні такий. І до дітей, і забирати ці колосочки. Вони, канєшно, хватаюцця, тримають, потому шо ну, приїхали ж, ну, щасливі, думали, шо шас додому шось привезе, буде шось, трошки якісь колоски. Вони ж всьо равно пропадали, воно ж там… Ніхто їх не забирав. А він забирав ті торбочки. Я-то втекла в посадку, витрясла і торбу сховала (сміється).

Це Ви раз їздили чи… Один раз тільки їздили?

Ну це я один раз я пам’ятаю. Може, ми й не… Один раз я це пам’ятаю, може, й один раз. Потому шо більш я не пам’ятаю. А це раз да поїхали, дуже воно в мене в пам’яті лишилося, як сьогодні, шо ми ходили так, йдеш по стерні, то так тягнеш ноги, шоб не кололо там ето всьо. Але ми такі були веселі, щасливі, і то поїхали туди, а назад знали вже там, через скільки поїзд їде в другу сторону, то ми ото приходили й сідали, от, і так ми.. Отака була…

Це Ваша сім‘я голодувала в 46 – 47 роках. А сусіди, інші односельчани? Теж голодували?

Ну так же само. Бо ми ж діти всі, ми ж спілкувалися, ми бачили. Отак ми виживали, шо в нас була корова, то ото так. Мама то і в Полтаву ходила, помню, аж два бідони, Боже, по десять літрів, на коромислі. Іде пішком туди, продасть те молоко, от. І ті кролі, шо держали, там ето, то свиню. Отак ми виживали.

А податки були?

Я пам’ятаю, шо ми здавали в молочарню. Чи то не в молочарню, ну в якийсь пункт прийому молока здавали. Даже, пам’ятаю, шо там кожен раз провіряли жирність молока. І від того, яка жирність, норма якась там давалась, от, чи більше, чи вже не нада стіки здавати, допустім, якшо там сто літрів то, може, восімсят хватало, по жирності оприділяли нам. Оце шо молоко ми здавали, то, шо в нас було. Курей в нас не було, от, а молоко то точно.

А яйця? А, курей не було.

У нас курей не було вдома, тіки кролі там.

А інші податки, наприклад, на фруктові дерева? Такі були, не пам’ятаєте?

Ні, тоді не було. Нє, тоді не було. У нас там абрикоса була, яблуня за хатою, помню, шо, бо ми лазили, там дєд нас ганяв. Бо вони ше зелені, а ми вже хотіли їх їсти (сміється).

Від голоду ніхто не помер в селі?

Ну таких я не пам’ятаю, от шоб у нас імінно від голоду. Ну ми голодні були, полуголодні, але якось виживали. Взагалі, я щас вірші Віталія Іващенка читаю, це український, він мій ровєснік, мєжду прочім, кієвлянин, так він каже: «Одна з простих і геніальних істин – щоб довше жити, треба менше їсти». От я думаю, може, тому шо ми так мало їли, ну, не переїдали, не було особливо, от, то через то такі і живучі трошки. Ну мама нам варила пшоняну кашу, я пам’ятаю, пшоняну там… Молоко так. Таке, борщ і каша – таке, шо в нас було. Ну а свиню заріже, батько мій дуже харашо свиней різав, то там сало. Я помню, старе сало, то вона затовкувала в борщ, там, їли таке в основному… Картошку жарили на салі, це шо таке їда. Домашнє.

Про Голодомор 32–33 років Вам батьки розповідали?

Я шось слабо… Понімаєте, от дійсно зараз… Батько в мене був, у батька, в дівяносто два роки помер, але в нього пам’ять була дуже хароша. І він старався інколи так шось розказати там, розказувати, вот. А в мене вічно не було часу, бо ж на роботу, двоє дітей, і всьо так ото, і дітей малих і в садік здавала. Вобшім, все врємя були ми якісь заклопотані, забігані. Пєнсія мала у батька була, і в мене, які пішла на пєнсію, його забрала, тоже от якісь турботи, от, шо і жалко, можна було якось записати, може, от. Ну, шось мама розказувала, помню, ну може, так у розмовах я чула, шо в нас камод був, і в нижньому ящику, де більйо було, шось вона там зерно ховала. Зерно, і потом ще якісь золоті речі там забирали, чи шо там ето, то вона там вроді трохи зерна шо ховала. Так, шось значит, шось було якось ото.

А так нічого не знаєте: чи хтось помер з сім‘ї, як вони пережили?

Нє, в нашій сім’ї оце шо було і в батьків, ну тоїсть якби в дєда і в бабушки, діти які були. Тіки в неї було чотирі сина, но коли війна була, то два не вернулися з війни. А так із наших не було. Такого, як я бачу, який Голодомор був, як показують то то всьо, в нас не було такого в селі, шоб лежали діти, там ето, помирали там чи шо. Ну так виживали, потому шо в багатьох були корови, от я знаю, даже пастух був. Ми виганяли так на луки, зараз там уже й нема того всього, там вже забудували, от, то в каждого виживали за щьот корови, свиню держали, корову і так. Це багато давало.

Ще, може, близько біля міста?

Да, ну і батько. Я ж помню. Дід ще сажав, той, жито сіяв і ціпом молотив у дворі прямо там, оце я запам’ятала, як він там ето то всьо. Так шо ми отак виживали якось ето.

1. Місце запису: село Сиволож Борзнянського району Чернігівської область
2. Дата запису: 12.07.2003р.;
3. Хто записав: В’яла Олена;
4. Респондент: Фінь Параска Олексіївна, 1934 р.н., народилась в селі Седнів Чернігівського району Чернігівської область;

Під час Голодомору 1946–1947 років проживала в селі Седнів Чернігівського району Чернігівської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-1947роках?

В 33-му мене ще не було, а 47-й помню харашо.

Які на вашу думку могли бути причини голоду?

Засуха велика була, колгоспи розбиті, робили даром. Да виновата і влада, бо якби нормальна, щось би зробила, щоб було лучше.

Якщо забирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

В 33-му, розповідали, брали ударники, а в 47-му нічого брать було.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання

зерна?

Хто його знає, бо при мені такого не траплялось.

Як це відбувалося? Чи ті, хто відбирали мали якісь документи на збирання продуктів?

Та які там документи, я точно не скажу.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Карали: бить не били, а гарно побалакають, злякають.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Конечно: винтовки, автомати, які влада давала.

Як люди боронилися?

Як боронилися, ховали ж зерно в 33-му.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, овочів, продуктів?

В 47-му вже не було що ховать.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Приходять в хату і кажуть, давайте продукти, хоть трохи, а як не віддавали, забирали все. Ударники ходили.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

По три, по чотири.

Де можна було заховати продукти?

Зерно в землю ховали, або під стрип(стеля), другі продукти в різні місця, в бутилку і в колодязь її, наприклад.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

В 33-му затірки варили.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники.

худобу тощо?

Да в нас нічого такого не брали.

Що  таке закон про «п’ять колосків»? Чи Ви чули про нього?

Да був такий суворий закон.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні, але бувало крали.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Об`єздчик, так називався, молодий, енергічний. Мій чоловік сам тікав од одного в 47-му.

Чи люди хотіли йти добровільно в колгоспи?

Зразу ні, а вже в 47-му хто не в колгоспі, тих призирали.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Зразу да, а потом самі йшли.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

У хлівах.

В який час ходили у людей забирать зерно, продукти?

І вдень, і ввечері.

Скільки разів приходили до хати?

Декілька разів, ну це ж я не знаю, а казали.

Коли почали помирать люди з голоду?

В 33-му, а в 47-му не багато.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Да, годували їх в колгоспі.

Хто не голодував у селі і чому?

Хто був багатий.

Хто зумів вижити?

Хто хоч якось харчувався.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду? Чи ділились продуктами?

Ділилися крихточкою, допомагали.

Які засоби вживали для виживання?

По разному викручувалися, а ті що не змогли, вмерли.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Да, родичі помагали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Які знаходили, не знаю, чи їли коріння.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Та знаю, що з липи їли.

Яких диких тварин, птахів,плазунів їли?

Оце не знаю.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Да, міняли.

Чи був голод у містах?

Був, та не такий як тута.

Скільки людей померло у селі, чи є такі відомості?

Ой багато ж, в 33-му більше як в 47-му.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Як де? На кладбиці.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ні, тільки годували.

Чи є відомі місця заховань померлих від голоду?

Та які ж вони відомі там, обикновенні.

Чи поминають померлих від голоду на Проводи,  «Гробки», Зелені свята?

Да, поминають.

Чи поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Теж поминають. А тоді ні, бо не було церкви.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлих від голоду ?

Є й хрести.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр.,чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Та знає, і ми казали, а нам старші казали.

Хто винний у загибелі багатьох людей?

Начальники навєрно, а тоді ж (47-й) засуха була.

1. Місце запису: село Сиволож Борзнянського району Чернігівської область
2. Дата запису: 12.07.2003р.;
3. Хто записав: В’яла Олена;
4. Респондент: Ступак Настя Савельївна, 1940 р.н., народилась в селі Седнів Чернігівського району Чернігівської область;

Під час Голодомору 1946–1947 років проживала в селі Седнів Чернігівського району Чернігівської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-1947роках?

Ну 32-33 від родних, чула розкази, а 47-й помну, вже 17 рік був.

Які на вашу думку могли бути причини голоду?

Робить було нікому, не орали після війни, техніки не було.

Якщо забирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Голови колгоспу, бригадіри, голови села всі. На кожен колгосп постановлєнія були.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання

зерна?

У це время такого не чуть було. Це тоді колись казали, дак ми того не знали.

Чи ті, хто відбирали мали якісь документи на збирання продуктів?

Ну у 47-му не приходили, а просто по трошку давали. А тоді, кажуть, і ходили, і шукали. Бог їх знає, що вони мали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Ну цього ж ми не знаєм.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

В 47-му ні. А в 33-му не знаю.

Як люди боронилися?

В ці года не боронилися.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, овочів, продуктів?

В 47-му не ховали.

Де можна було заховати продукти?

Нічого було ховать. В кого картошка була, не вмирали. А в кого й картошки не було на весні.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

В 33-му за то шоб у колгосп ішли дак їх заохочували, там їм варили затірку.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники.

худобу тощо?

Та може й забирали.

Що  таке закон про «п’ять колосків»? Чи Ви чули про нього?

Чула, такий був закон зданий, що за кило, чи що, давали год.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні не можна було.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Об`єжчики називались.

Чи люди хотіли йти добровільно в колгоспи?

Як же добровільно, через те і голод, кажуть, зробили, щоб у колгосп ішли.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Хто зна де вони тоді ховали, хто ховав. Різали да їли.

В який час ходили у людей забирать зерно, продукти?

Не знаю.

Скільки разів приходили до хати?

В 47-му не ходили, нікому ходить, ну просто не вродило тоді.

Коли почали помирать люди з голоду?

В 33-му, да й в 47-му чимало померло.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Да тоді наче ще лучше опікувалась чим тепер. В дитсадки забирали

Хто не голодував у селі і чому?

Хто живішинький був. Такі, що всі роблять, а дітей одо або два.

Які засоби вживали для виживання?

Крапива, всяке зіллячко, клевер. Гнилу картошку розривали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Шо знали, то і їли.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Да крапива нас спасала.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

В містах ще хужий був, у войну з москви тут багато було, повтікали.

Скільки людей померло у селі, чи є такі відомості?

Оце цього не знаю, а в 47-му не дуже багато.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

Тут не чуть було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладбіщі.

Чи поминають померлих від голоду на Проводи,  «Гробки», Зелені свята?

Поминають.

Чи поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

І в церкві поминають. При радянській владі у нас закрили церкву. З церкви клуб зробили.

Знаєте, що таке «Тогрсін»?

Коли міняли золото на їду.

1. Місце запису: село Сиволож Борзнянського району Чернігівської область
2. Дата запису: 12.07.2003р.;
3. Хто записав: В’яла Олена;
4. Респондент: Брязкало Катерина Пилипівна, 1932 р. н., народилась в селі Седнів Чернігівського району Чернігівської область;

Під час Голодомору 1946–1947 років проживала в селі Седнів Чернігівського району Чернігівської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-1947роках?

Да в 47-му добре пам’ятаю, а тоді ж ( в 33-му) я мала була, я не пам’ятаю.

Які на вашу думку могли бути причини голоду?

Ну тодіж засуха була і податки великі були – оце в 47-му. Тодіж було і за м’ясо платиш, держиш курицю да порося – платиш, яйця здаєш, бо должен. Усе у долгу були. От через те і голод.

Якщо забирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

А Бог їх знає хто. Тоді ж усі в партії йшли, кому яка треба партія.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання

зерна?

Ну авжеж, видать, давали.

Як це відбувалося? Чи ті, хто відбирали мали якісь документи на збирання продуктів?

А Бог їх знає.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Та ніякого покарання в 47-му.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Хто знає, не знаю.

Як люди боронилися?

Ну вже в 47-му не ходили з палками, не штирхали так, як в 33-му. В 33-му ж ховали, а вони з палками ходили і штирхали, де яка зернина захована.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, овочів, продуктів?

Та ховали.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Та я забулась, як їх прозивали.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Ну всяк: по 5 і по 4 і по 3 ходили. Сільські ходили, начальники.

Де можна було заховати продукти?

Закопували в землю.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали. Варили таку «баланду» і наливали у тїї корячки, і каждому давали.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники.

худобу тощо?

Раньше, в 33-му, і одяг було забирають – розкуркулюють. виганяли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Ну еж ставляли простого чоловіка. Голова поставить. Платили їм.

Чи люди хотіли йти добровільно в колгоспи?

Ну зразу не хотіли , а тоді вже пошли.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Зразу змушували, казали, з хати виженем. А тоді вже добровільно пішли, бо поняли, що не гидко в колгоспі було.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Хтозна, чи ховали. У хлевах своїх держали.

В який час ходили у людей забирать зерно, продукти?

Да будь-коли. Можуть і вночі прийти, і вдень.

Скільки разів приходили до хати?

Всяк було, як нічого не найдуть, в другий раз прийдуть.

Коли почали помирать люди з голоду?

І в 47-му помирали, і тоді ж (33-й) здорово мерли.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Да смотря яке начальство було, який голова колгоспу, дак може оглянуться. Візьмуть у колгосп на патронат.

Хто не голодував у селі і чому?

Да егеж так, як і тепер – начальство.

Хто зумів вижити?

Начальство, да хто корову держав.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду? Чи длились продуктами?

Ділились. Тоді дружніші люди були.

Які засоби вживали для виживання?

І по макуху їздили, пекли з неї такі коржики. Да рвали клєвєр.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Допомагали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Які росли, такі і їли.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Листя із усяких дерев було рвали.

Яких диких тварин, птахів,плазунів їли?

Не знаю.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Ходили, міняли одежину на хліб.

Чи був голод у містах?

Не знаю.

Скільки людей померло у селі, чи є такі відомості?

Да багато.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

Да ні. Такого не чуть було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Да на кладбищі родичі.

Чи платили тим,хто займався похованням померлих?

Да хто там тоді платив, було баби зійдуться да яму викопають.

Чи є відомі місця заховань померлих від голоду?

А егеж на кладбіщі.

Чи поминають померлих від голоду на Проводи,  «Гробки», Зелені свята?

Як є родня, поминають.

Чи поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Родня поминає. А тоді у церквах не правилося, порозкидали їх.

Чи встановлені в селі хрести, пам”ятники померлих від голоду ?

Своя родня як поставить…

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр.,чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Да шо та молодь знає. Я розповідала.

Хто винний у загибелі багатьох людей?

Отакі ж і були, як оце тепер. Старші. Влада, як тепер.

1. Місце запису: село Любовичі Малинського району Житомирська області;
2. Дата запису: 21.09.2009 р.;
3. Хто записав: Мороз Сергій Юрійович;
4. Респондент: Мороз Лариса Йосипівна, 1935 р.н.;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років  проживала в селі Тишковичі Іваничівського району Волинської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Понад сім десятиліть минуло відтоді, як страшне лихо вступило на квітучі землі України. Зараз його називають по-різному: голод, Голодомор, людомор, голодне лихоліття, голокост, великий голод… Закатовано, замордовано, замучено нелюдами мільйони українців: чоловіків, жінок, дітей, навіть немовлят не пошкодували душогуби. Душі невинно убієнних квилять у Всесвіті й спалахують у людській пам’яті поминальними свічками.

Я живу на Волині. Про грізне голодне лихоліття 1932-1933 років дізнався з газетних публікацій, розповідей учителів історії, телепередач. А у моїй родині свято бережуть пам’ять про великодушний учинок моїх прапрадідуся й прапрабабусі, які врятували життя жінці й дитині, котрі, гнані голодом, прийшли зі Східної України у важкий голодний повоєнний час. На знак щирої вдячності за врятоване життя жінка, коли йшла додому, залишила вишитий рушник, який зберігався в скрині моєї бабусі. Коли в наші школі було організовано народознавчий музей “Берегиня”, бабуся Лариса Йосипівна Мороз передала його туди. Ось що розповідає вона про ці далекі події.

Після війни на Східній Україні був голод, і голодуючі та виснажені люди шукали порятунку в західних областях України. Багато змучених і голодних людей приходило на Волинь, щоб врятуватися від голодної смерті.

Одного разу до моєї бабусі Кулини попросилася жінка з маленькою дитиною на руках, навіть не на руках, а на плечах прив’язане рушником. Бо жінка була така безсила й виснажена, що не могла нести дитину.

Сама тоді ще була дитиною, бо народилася в 1935 році, тому подробиць, може, добре й не пам’ятаю. Жінка плакала й просилася дати їй притулок, бо вже не могла далі йти. Дитинка її зовсім нічого вже не їла. Жінка казала, що як помре її дитятко, то вона сама його похоронить. Вона не сподівалася, що воно може вижити. Мої дід з бабою прийняли її і вона стала жити в нас. То була осінь. Стали рубати молоденькі півники і варити з них суп. І те мале дитятко, яке вже нічого не хотіло їсти, стало кожен день з’їдати трошки того супчику: по ложці чи й більше. Помалу воно стало оживати і поправлятися. Жінка та жила в нас, аж поки її дитина зовсім не поправилась. Коли вона вже йшла від нас, то залишила нам в подяку рушник вишитий. Ми не хотіли брати, казали їй: “Може, ще десь поміняєте на продукти”. Але вона сказала, що хоче його оставити нам, і оставила. Я ще пам’ятаю, що коли вона з нами прощалася, то її дитятко, хлопчик, вже йшов своїми ножками з мамою за руку.

Моя сім’я, яка прийняла жінку з хлопчиком, тоді складалася з діда Митрофана, баби Кулини, мого батька Йосипа і мами Олександри. Ще було нас двоє дітей — я і моя менша сестра Ліна. Прізвище наше було Воробій. Жили ми в селі Тишковичах Іваничівського району Волинської області. Зараз я також проживаю в цьому селі. Моє прізвище Мороз, ім’я і по батькові Лариса Йосипівна, рік народження 1935. У той час, коли сталася ця подія, мені було десять років чи, може, одинадцять. Точно не пам’ятаю, я жила разом з батьками.

1. Місце запису: село Сулак Носівського району Чернігівської області;
2. Дата запису:  19.09.2009 р.;
3. Хто записав: експедиційний загон Носівської ЗОШ I-III ст. №1;
4. Респондент:  Расюк Ніна Григорівна, 1940 р.н., народилася в селі Сулак Носівського району Чернігівської області;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживала у селі Сулак Носівського району Чернігівської області.

«Тоді була голодовка в 32 году, розказував мені батько, Расюк Григорій Михайлович, 1904 р.н. Він зріс сиротою при бабусі. Батько його помер, а мати вийшла заміж і покинула сина. Тоді він уже був парубком. Споминав, шо трудно було жить. Ходили по селу і забирали у всіх корів, реманент, зерно, коней. Чи в колгосп, чи куди вони дівали не знаю. Шоб якось вижить, люди ходили по полях, собирали колоски, шоб ніхто не бачив, їли гнилу картоплю. Дуже бідували. Батько коровами орав, і йому за це давали їсти. Краще жили ті сім’ї, де були корови. Вони виживали за щот молока.

А як була голодовка у війну, я помню. Моя мати, Чернета Ольга Трохимівна, 1919 р.н., ще до війни, у 17 год вийшла заміж за мого батька. У його померла жінка, і осталось троє дітей: Микола, Тетяна, Петро. Так вона пішла на трьох дітей ще зовсім молодою. Як почалася війна, батька забрали на фронт, а вона осталася в Сулаці з 4 дітьми (спільний був Іван, 1938 р.н.), а тоді народилася я. Доки не спалили Сулак, вона з усіма жила у нашій хаті, а як згоріли Сулак і Коробчине, її з дітьми та ще дві сім’ї забрала жить до себе у хату її сестра, а моя тьотка Оришка (Чернета Ірина Трохимівна, 1903 р.н.) Вона жила в Червоних Партизанах недалеко од сільсовєта. Заміж вона не ходила, жила сама. Розказували, як поліцаї ходили по хатах відбирали курей, худобу, зерно для фашистів. Тьотка Оришка закопала зерно, яке у неї було, у землю, присипала його гноєм і наказала нам ходить туди у туалет. Кругом шукали поліцаї. Проштрикували сіно, землю, верх дном все перевертали в хаті і в сараї. Та нічого не найшли. Уночі тьотка одкопувала яму, набирала відро зерна, молола ночую, а тоді топила піч соломою, шоб не видно було диму, пекла прісні коржики з ячменю і давала всім. Нас там душ 20 було. І всіх вона спасла: із Коробчиного дві сім’ї і нас шестеро. Хатка були малюсінька, десь 4 на 5. Спали, хто де міг, та всім хватало місця. Якби не тьотка Оришка, то, може, й на світі нікого, не було б».

1. Місце запису: село Нова Басань Бобровицького району Чернігівської області;
2. Дата запису: 05. 11. 2005 р.;
3. Хто записав: Вахонєєв Віктор;
4. Респондент: Білим Параска Романівна 1929 р.н. народився в селі Нова Басань Бобровицького району Чернігівської області;

Під час Масового штучного голоду 1946–1947 років проживала у селі Нова Басань Бобровицького району Чернігівської області.

Що пам’ятаєте про Масовий штучний голод 1946-1947 років?

В 1947 році я вже робила в связі і хліб давали по карточках, карточки були на хліб. Оце дають нам карточки, а я робила на телефонній станції. Оце я із 7 часов утра до двух часов дня дєжуру, а тоді іду додому до десяти вечора вже. І по всіх карточках їдем, за хлібом стоїмо, а цей хліб як увійдуть мужики здоровії, а я сейчас маленька, а тоді ж ще меньшенька була. І цього хліба нікому не хватає. Сильні которі побрали, а ми йде без хлібу додому. І день, і два, і три, чотири і п’ять, ідемо без хліба. Карточки є, а хліба взять не можем. Оце так було. В мене даже в сорок сьомому году і батько помер, помер. Все визирав, шо я принесу хліба, а я не приношу, бо немає. Немає, не хватає хліба і все. Дуже трудно було. І нігде нічого не було. І купить нема за що, скільки ж тих грошей платили тоді. І купить нема за що, і хліба не можна достать. І це дуже тяжолий був год, дуже. Тут уже тоже багато людей вмерло, дуже багато людей вмерло з голоду, і нам дуже важко було, робиш було у колгоспі, уже ж у колгоспі всі були, у колгоспі неврожай, нічого не дали. Ні за що купить. Оце в 10 часов вечора прибіжу і беру вишки, і йду на поле, стерні де покосять, да стерня висока, гребемо цю стерню і носимо додому ночую. І ще ж і стерні не дають косить і собирать. У колгоспі оці ж кагати позакопують, ми йдемо красти, бо нема чого їсти, ідемо красти туди. І буряк ночую ходили красти, і картошку ночую ходили красти, і все на світі, а з голоду дуже багато людей померло. Дуже… Це в сорок сьомому году дуже тяжолий був год, такий тяжолий, людей попухли і дуже тяжело було, дуже. Ото в сорок…, у тридцять третьому, так тоді ще, знаєш, хазяїни були, дак коє-що в людей була, а в сорок сьомому вже ж все вийшло, осталося шо у кого було. Дуже тяжело було в 47 году, я ж кажу тобі.

Тобто важкіше було ніж у 32-33-му?

Важкіше, ще важчіше було чим в 33-ому в сорок сьомому году. Мені, допустим, мені мама, в сорок п’ятому году я пошла робить, і вона мені як помогла на городі покопать картошку да як лягла, дак 28 годин ходила ногами. А я, батько вмер в 47-ому, я осталась одна, одна. Дак я сама, і мені так було важко, на роботі, додому прибіжу шоб топлива достать на зиму, бо у хаті ж замерзну. І маму треба ж чимось погодувать, вона ж нічого, що ж я держатиму, як в мене нема за що купить, як там 300 рублів чи скільки тоді, 36 рублів, 360 рублів кажеться мені платили тоді, я вже даже забула, чи 150, не знаю. Дак що ж з цього, шо ж тих грошей, як нема нічого і врожаю не було. Тоді совсім же ж врожай то впав, совсім впав. Дак я не знаю як кому, а мені дуже тяжко було в 47 году, дуже, дуже тяжко було. І оці карточки ще проклятие, дак, то я би вже так хліб, так мов коли зайшов так хоть кусок якийсь взяв, а так по карточках. А по карточках в кого сила доволі – стане, побрали, а ми стоїм усе без хліба

Ну всі ж розуміли, що був голод і кого знов вважали винним? Чи природу вважали винною, чи знову владу?

Да ні, тут уже владу може і не можна було, а природа була. Полупилося, що воно неврожай такий страшний був і от того. А тоді ще що ж якби вони навозили, щоб в магазинах можна було що купить, а то ж і в магазинах нема нічого.

1. Місце запису: м. Київ, вул. Лаврська, 3.
2. Дата запису: 16.04.2018 року;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
4. Респондент: Циба Василь Іванович, 10.02.1927 р.н., народився в селі Райгородок, Коропського району, Чернігівської області (сьогодні проживає в місто Київ);

5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в село Райгородок Коропського району Чернігівської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Як Вас звати, назвіться?

Мене зовуть Василь Іванович Циба. Родився я в селі Райгородок Коропського району Чернігівської області.

В якому році?

В 1927-му році, 10 лютого. Недавно мені виповнилося 91 рік, вже пішов 92-ий. Ну, я думаю ще поживем.

Дай Бог, дай Бог. Як, на Вашу думку, якими були причини Голодомору?

Голодомор я відчув, настоящій вже Голодомор дійсно в 33-му році, але голодувати прийшлось іще раніше. Чому? Батько і дядько, які мали спільний двір, уїхали працювати на підприємство. Остався дід і баба, невістські діти.

А коли вони поїхали працювати на підприємство?

Поїхали вони в 30-му році, да. Один поїхав в Кам’янське, він був модельщик, мав фах. А батько поїхав у Лєнінград (Санкт-Пєтєрбург счас називають), там працював. Дід не пішов в колхоз. Голодомор в чому заключався, чого голодувать начали люди? Спочатку ті, кого розкуркулювали. В селі були так називаємиє куркулі, середняки і бідняки. Куркулів по рознарядкє із села виганяли, вивозили в Сибір чи на північ, бо хати забирали, забирали в колгосп: хати ці розбирали, а там строїли колгоспне – амбари, сараї. То людей не було в селі їх, бо куркулів не було до 32-го року, а були середняки. Наша сім’я відносилась до середняків, тому що мала і коней, і корів, і, кроме реманента, була ще олійниця. Вот. Якраз при непі єйо реконструїровали. І хату построїли на два входи – на дві сім’ї, два брати, тож при непі ще, дуже гарну хату. Так хто в колгосп не йшов – накладали трудове завдання і так називались «люди-трудовики». Деякі мали ще там корову і коня даже могли мати. Но у середняків корови позабирали зразу в колгосп, так що уже діти не мали молока. Забрали корову, забрали уже по налогу і сіні, все забирали, і курей. Тому уже… недоїдали. Уже й землю забрали в колгосп, то бил только приусадєбний участок… то шо виращували – літо, то можна було жить.

Ми, діти, ходили виливати хом’яків. Нас три брата було, ну четвертий  був ще менший, то він ще не ходив, а я вже ходив. Там дві нори завжди у хом’яка, то вже я на одній норі стою, а в другу наливають воду, уже з кийочком, щоб ударить. Так шо, були у діда голуби, так дід порізав цих голубів, то бабка було богомілка, так вона з дідом не розмовляла. А потім, ви знаєте, і не жила як ми переїхали в друге місце, то вона жила в одного сина, а дід в другого сина. От. Зате… Ну, собака пропала, дід каже: «Вовки з’їли». А то ми її з’їли. Ну вот, настав 33-ій, зима була, прийшли до нас… Ну, до того із хати вже все повиносили, забирали, меблі даже забирали – скрині, дзеркала, якщо були. В нас була велике я дзеркало пам’ятаю, тако більше росту чоловіка. Колись, кажуть, купили в пана, у нас в селі був пан один. А село було козаче, но било, дядько казав, біля 240 дворів, а із них дворів 30 було селянських, а то було козаків. Вони відрізнялись тим, шо даже садиба била розташована не так як селянське. Селянські виходили окнами на вулицю, а козаче – хата була у дворі, подальше від воріт. Ну прийшли комнезами і  забрали все.

Це в 32-му чи в 33-му?

В 33-му, зимой. А потім кажуть: «Виходьте й ви». Вигнали нас на вулицю, на мороз, п’ятеро дітей, дві жінки, баба й дід. Куди йти? Казанок був, так мати схватила казанок, там каша була. Так ми її на вулиці, ще  в дворі ми були, з’їли ту кашу, ато ще заберуть ту кашу (сміється) А куди йти? Ну родичі там прийшли дивиться, там ж виганяють.

А чому вас виганяли, хтось на вас щось доніс?

Да нє, за невиконання налогу, за невиконання. Описували, ото всьо позабирали. Не виконали – значить за невиконання.

А дідусь Ваш, Ви казали, не пішов в колгосп? Там якийсь відробіток, трудодні, він мав працювати?

Ну якщо працював у колгоспі, то там трудодні писали.

А він не ходив?

А в нас ніхто не ходив. Він казав: «Не піду у ті колхози».

А він дома просто був?

Вдома просто був.

Тобто, ніхто в колгоспі не працював з вашої родини – ні бабуся, ні дідусь?

Ніхто не працював. А якщо викопали картошку осінню, то його закапували, ховали. Дід ховав, ну тички якісь ставив, де заховано, щоб зимой вже вирити. От. Так… родичі сказали, шо отам виїхали в Кам’янське, одна з родичів сім’я, так переходьте туда. Отдали ключі і ми туди пішли. Прийшли ми туди, переночували. Знову пришли, «комнезами» називались, ну комсомольці там із штирями і то в дворі  чи не схована там якась картопля, чи жито. Ну ті шо уїхали, вони тож закопали картоплю. І нашли ту картоплю, їхню картоплю. Ми вже там жили в цій хаті, то нас вигнали і з той хати.

Хоча ви навіть не знали, шо там була закопана картопля?

Ми не знали даже там. Вигнали нас до Десни. Наше село над Десною було. Там умерла одна бабушка, вона одна жила, так ми в ту пусту хату зайшли, а їсти шось треба. Ну я пам’ятаю, що дід наловив в’юнів, приніс тих в’юнів в хату, а вони розлізлись по хаті. Як вони живучі такі були. Так їли ці… дуже смачні блюда. Ну дальше шо робить? Мати каже: «Ну, діду, як ти хочеш…» А в діда було 7 сестер в селі замужем, так він ходив по сестрам і вони шось давали. Так я помню бабка принесла, в першій хаті, ще як ми переселилися, кілограма три гречки. А комнезами коли прийшли в двір, то кажуть: «Сідай отут узлик, сиди, дивись, не віддавай». То вони побачили той вузлик, спочатку картоплю найшли шо закопана, а потом забрали той вузлик з гречкою. І ото ми були вже в тій хаті, а їсти то нема нічого. Бабка по селу, дід по селу, шоб шось дітям, п’ятеро дітей.

То мати домовилась в якогось трудовика, шо в його була лошадка, санки. Та посадила нас на ті санки, да повезла в друге село до свого батька. А батько цей вже був в колгоспі, а син його був, можна сказати, революціонер, балтійський моряк. Він вернувся в 17-му році і ділив землю там, там ще в свого дядька забрав, землю поділив. От. Так шо так сказать його не трогали, діда. Так ми приїхали, так цей дядько із матерю поїхали в район, да в торгсіни попродали її сережки, да обручальні кольца, да купили муки вже на це золото. А батько прислав… з Лєнінграда, там був ще комєрчєскій хлєб, так він покупав той комєрчєскій хлєб, сушив сухарі і присилав нам сухарі в посилках. Вот. Ще ходили посилки як там. І ото ми там. Я захворів воспалєнієм льогких, коли там біля Десни були зімой. Нада було мене спасать. Так батько прислав гроші, шоб дід купив козу. Так дід купив козу, в когось не було чим вже кормить, а дід купив козу і ото значить нас троїх єщьо козьїм молоком поїв. Так вижила, вся сім’я наша вижила. А батько в тридцать четвьортом році приїхав, він хотів приїхать і в тридцять третьом забрать, але приїхав дядя (тож був в Лєнінграді). Дядя приїхав, а його арештували і посадили, отправили на канал «Москва-Волга». Так він (батько) побоявся приїхать в 33-ому, а приїхав даже ноччю в 34-ому. В отпуск приїжав дядя, а його забрали, потому шо він був у войну мав три креста – один золотий, два серебряних. І вони требували, шоб він віддав ці крести, а він сказав: «Я їх загубив». І його взяли посадили, і отправили.

То батько забрав нас на баржу, там був його двоюрідний брат, і відправив, поїхали ми пароплавом, і козу забрали, в Дніпродзержинськ (Кам’янське). І батько там пішов працювати слєсарєм на металургійний завод, а дядько там уже працював модельщиком в модельному цеху. Так шо там начали ми виживать. Там на роботі вже давали обіди, там вже гроші і тут пайок давали на карточкє. Так шо тут ми уже начали виживать.

А під час Голодомору чи відомі Вам імена людей, які померли від голоду? Так щоб Ви знали ім‘я людини з Вашого села, може сусіди, може якісь родичі, щоб Ви пам‘ятали імена. Хто помер?

Ви знаєте, шо от родичі небідні теж були, так вони всі виїжали. А от двоюрідний дядя, йому 20 років було, батьков двоюрідний брат, так його розкуркулили і його відправили в район, а там в вагон і в Сибір. А в нього був маленький хлопчик, дитина була, єщьо в люлькі, так його викинули на вулицю з люлькою. І ото він поїхав  в Сибірь з дитиною і з жінкою. І дитина померла ж по дорозі. Так він хоронив її вже на станції, куда там його везли, ну біля Байкала – станція Хілок. Так він там хоронив цього синочка і він там остався і жить.

А як його звали, прізвище пам‘ятаєте?

Його – Степан Іванович Циба. Він жив останній час, три года назад тільки помер, три роки назад, йому було 100 років. Ну потім в нього ще було два сина і дочка. Вже в Молдавії. Так шо умирали, коли виганяли. А вигнали з хат і розорили ці хати. Вот. Там були садки, я ж їздив в це село, так там, де був хороший сад, то тепер ліс росте сосновий. Вот. Так вони куда виїжали? Деякі хто мали фах хороший, то їхали на проізводство, на підприємства, а деякі йшли на торфяниє розробки. Там кругом торфяниє болота  і там в бараках жили, бо там тяжка робота, так шо там деякі і помирали. Так шо я тоді не інтєрєсовался хто вмер і шо, не питав. А я питав уже у дядька, так він казав, шо 47 дворів було вигнано з хати, розповзлись, каже, по всьому Радянському Союзу. Де вони, чи живі, чи вижили, чи ні? Отаке було.

А взагалі на вулицях Ви бачили шо померла людина, трупи? Ви бачили таке?

Нє, ну оце як пішли ми у хату, де оце бабка померла. Називали її на вулиці – Єшпарка. А наший двір називали Юткови, хоч наша фамілія були Циби. Юткови.  А чого Юткови? – прадід якийсь там був бабкин, ім’я таке було. Так шо я таке не бачив. Вот. А в нас умирали… Все таки сім’ї багато помагали один одному виживать, но не доїдали, помирали малі діти і старі люди. Вот. Не так шоб в один день, місяць. Ну виїхать до 30-го року можна було, а коли вже паспорти (по моєму, в 33-му вже паспортна система пішла), то виїхати не можна було, на вокзалах забирали.

І повертали назад?

Назад, а то забирали і  судили… А шо ми їли шо голубів, шо ховрахів. Я знаю, шо ходила мати ноччю відкопувать ту картоплю, шоб шо-то било їсти, ще до того як вигнали з хати. Бо тоже не було чого їсти.

А діти-сироти, якщо батьки померли, шось таке, не було у вас там дитячого будинку чи інтернату? От діти-сироти, хто ними опікувався?

Нє, не було. В селі, дядько казав, дворів було 240 там чи 230. Ну, він казав, 47 чи 46 були вигнані люди. Із цих 47-ми старі люди вимирали. Вот. Ну це ж так – в однім дворі там похоронять, в другім, вот. А так щоб люди вже на вулиці, в селі це такого не було. Картошки, дядько казав, шо виручила наше село картопля.

А картоплю шо не забирали чи просто заховали?

Забирали, люди закопували, ховали… Накривали соломою, копали ями, накривали соломою, затрушували, ставили якусь там вєточку, дід знав там і лісі закопали, у полі недалеко. Колись тьотя пішла, так  її впіймав вершник і вели по селу, так мати каже: «Біжіть, хватайте тьотю за юбку («дядину» тогда називали)».Ми вибігли, за юбку не пускаєм, а він нагайкою нас… начав шльопать. І єйо закрили, там мельниця била в нас, так її закрили в мельницю. А шо нам робить? Закрили її там, а ми вернули додому в кажем: «Не пустили тьотю». І єйо там тримали цілий день, шо з нею робили – ніхто не знає. А шо хотіли, те й робили.

А якщо допомагали один одному, то, мабуть, таких випадків – вбивство або шось таке – не було? В принципі обходилися.

В нас в селі…

Або як померли, то трупи коня чи корови, таке теж не їли у Вас, бо змогли заховати картоплю?

Колхоз, колхоз наш виконував завдання. Йому дали трактора даже. А от в село, де ми поїхали до діда, там нічого колгоспу не дали.

Це в 33-му?

Да-да. За те, що він не виконував план. І я козу весною пас, так там старші діти приходили та кажуть: «Давай ми його з’їмо. Він такий кругленький». А я був ілі пухлий, ілі після запалення легень двухстороннього. Так це був такий розговор. Та я прийшов та кажу: «Мене хотіли з’їсти». (сміється)

А щось Ви чули про «закон про п‘ять колосків»? Шось таке чули?

А-а-а, то це шо ми ше ходили шукали колоски собирать.

А не можна було?

А їх не можна було. Ну якщо поймають дорослого, то прямо в тюрьму, кажуть, було. А в нас посилали дітей. Ми йшли, то один стояв на стрьомє, шоб дивиться з села, коли буде вершник їхать (вони об’їзд робили, ганяли), то шоб звук давать. То шоб там ми десь в кустах чи в в ровчаках ховались, шоб не видно було. О, так ми оце собирали колоски, обов’язково собирали, іначе не можна було і прожить.

Але не впіймали Вас, ні разу не впіймали?

Нє, не піймали ні разу. Ні разу не впіймали.

А якби спіймали, то що було б? Когось ловили, Ви знали такі випадки?

Ну, нагайками били дітей. А дорослих забирали і судили за розкрадання державного майна. Да-да, було таке. Це ми жили, шо колоски собирали. Вот. Но в нас двір був і вкінці двора були посаджені кльони так густо, а дальше ішла колгоспна нива, так нам гарно було собирать оті колоски. Ми тікали, ховались даже в своїм получається подвор’ї. А навершники їхали по дорозі, так шо видно було, дивилися.  Так ми… виживали і цім. Ну шо було сховане – і жито ховали, і пшеницю – находили, забирали. Вот. Тим колхозам теж треба було їсти, вот. Нічого не виганяли з хат, коли ще був місцевий голова колгоспу, а коли прислали з другой області, то він уже тут не жалів нікого і ото виганяв строїть колхоз. Розбирали хати, нашу хату тоже розібрали і продали в сусідній колгосп, нову хату – гарну хату. А той колгосп школу зробив там… початкову.

А коли забирали продукти харчування, худобу, то, мабуть, речі якісь побутові теж забирали?

Забирали.

І одяг теж?

Забирали і кожухи. І даже з мого дідового брата прямо на вулиці забрали кожуха, розділи. Бо дядько мій одписував, я його попросив у 90-му році, кажу, напиши… Він в Мурманскє жив, а потім в  Пєтрозаводськє, так він там остався і там помер в Пєтрозаводськє. А з ким він там виїхав в Мурманськ? Так його репресовали і пропав безвісті, де вони?… Кромє того, шо вигнали, а потім єщьо і там провєряли. Ага, куркуль. Висланий. Так його ще репресіровали. Де вони ділись – чи їх розстріляли чи потопили? Одні кажуть, шо потопили, другі кажуть, шо розстріляли.

А 46-47-ий, де ви були після війни?

А 46-47-ий це ж бил… батько ше мій бил в армії, старший брат в армії в 47-ом, а середній брат – він ранений інвалід, то бил дома і працював в організації інвалідів, яку отримували з Америці барахло якесь і утримували інвалідів.

Гуманітарна допомога.

Гуманітарна помощь. І там єщьо був на бухгалтера, на молочьном заводє бухгалтером працював. Так він іщьо, так сказать, жив нічьо. Ну, не жонатий ж був. А я був, мати я , бабушка і сестричка, 8 років сестричці було. То на карточку шо ми отримували – ото і їли.

А де ви проживали в 46-47-му році? Де жили?

Но це начало 47-го року. А мені повезло. Я вчився в технікумі, то дозволялося отримувати посилку до 10 кілограмів, можна послать справку комусь, я послав справку у Сибірь отому дяді і вислав 10 кілограм пшона. То я получив на сім’ю 10 кілограм пшона. І 500 грам на карточку я получав хліба.

Но не вистачало цього ж?

Я його отримає, а пока додому дойду, то я його вже з’їв.

Тобто, голодували, в 46-му році?

Голодували, тому шо очистки з картошки тож їли – сушили, терли, а потом блінчики пекли і такі вони горькі, но їли.

А як Ви думаєте, які причини голоду були в 46-47-ому роках?

Ну, может був і неврожай, я точно не знаю.

Но так нічого не забирали вже у людей?

Нічого не забирали, наоборот ми йшли в село і єщьо просили там кукурудзу, шось мати там міняла, шоб кукурудзу дали. А потом терли кукурудзу так як в окупацію, так і в 47-ом. Ну, мати пішла ще працювати теж на молочний завод. Так вона очистки, це де морожено котли, вона чистила, то я приходив і забирав оці очистки, а вони такіє вкусниє. Так шо ото ми так трималися. Брат коє-шо принесе із завода молочного. Так мені ще повезло – я отримав посилку і мене… як лучшого фізкультурника в тєхнікумі мене включили в украінскую дєлігацію для поїздки в Москву на парад фізкультурников. Шоб попасти на той парад значить із нашого міста набрали 5 чоловік, хто може на перекладині шо-то робить і акрабатом, о. Но я бил фізічєскі дуже кріпкий, то мене взяли, о. Повезли в Дніпропетровськ, там кормили два дні, пока заберуть, пока набрали групу. Покормили в ресторанах, а потім повезли уже отряд в Київ. А в Кієвє нас тут відкармлювали і тренерували два місяці на Черепановой горє на стадіонє Хрущова. Так а кормили нас в ресторанє. А ресторани на Крещатику ці були розбиті, а був цілий ресторан біля Владімирського собора там. А розмістили нас в Арсеналє, там билі старі казарми і от в цих казармах ми жили, а ходили тренеруваться на стадіон Хрущова. Обідать, завтракать і вечерять ходили аж на Владімирську горку ( то не на нову, біля Владімирського собора). Так шо надовго хватило. Я вопше щасливий чоловік… якщо я дожив до 92-го року, то я щасливий. Хоча Ви бачили в мене посвідченні, шо я жертва. Я прошов ряд… Рим і Крим, і чорні труби, Средню Азію. От. Кримських татар вислали туди, в Средню Азію, в Узбекистан. Так шо я бил мастєром, то в мене були німці, татари і чєчєнци. Так і мене отсюда вислали, нас четверо вислали туда. Я думав, шо закінчу я дуже гарно, ну не було в мене трійки, а все п’ятьорки і може четвьорки там декілька. Так я мав право, хто на відмінно і на хорошо закінчив, то міг вибирати направлення. От приходить направлення там 10 місць чи 20 – от перше відмінники вибирають.

1. Місце запису: м. Київ, вул. Лаврська, 3;
2. Дата запису: 16.03.2018 р.;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна, Коцур Юлія Олексіївна;
4. Респондент: Усько Марія Петрівна, 1928 р.н. за документами (1932 р.н. зі слів респондента); місце народження невідоме.
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна.

Під час Масового штучного голоду 1946–1947 років проживала у місті Київ.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Вокзал, це теж якийсь такий населений пункт… І потім в 45-му Вас прийняли – Ви вчилися, працювали? А в 46-47-му був голод?

Це голодовка.

Був голод, Ви відчували?

Чуть не вмерла.

Розкажіть. Ви вже десь тоді працювали в 46-47-му?

Аякже. Там, на Арсеналі. Жили ми в гуртожитку, нас було дві групи: токаря (от я на токаря вчилась) і на етого… оптіки. Жили ми в казармі. Тоді (далі російською мовою) плєнних нємцов выселили оттуда, а нас поселили. 83 человека в этой большой комнате, в казарме. Вода замерзала в графине, местное отопление было, замерзала вода. Кушать… Тогда морозы были 40-42 градуса, большие. У кого было что одеть теплое – собирали давали им талоны (тогда нам по 700 грам хлеба давали, рабочим) и сопрождали их туда в магазин. Ну все время думали о еде. Девочки, которые с села, им село помогало хоть крупой, хоть чем-то. (далі українською) А мені ніхто допомоги ніякої не давав. Я ходила держалася за стєнку. Работали  в три смены – первая, вторая и третяя.

Ви кажете Вам давали 700 грам і все?

Оце почти два года, пока была карточна система, кроме хлеба, воды и соли я ничего не ела. Ни супу, ни картошки – ничого. Потому шо я тогда зарабатывала 300 рублей, а тоди буханка хлеба стоила 100. Могла я что-то купить? Отдавали нам еще отовариться талоны, но надо ж было деньги для этоого иметь, чтоб отовариться. От на Бесарабке там, где крытый рынок, там вдоль был базар и не только там,  где Дворец Спорта, там вся эта територия был сплошной базар: продавали вещи, чтоб спасти душу, потом супы всякие продавались. Ну такая была жизнь бедная. Вот. И я как-то выжила. Ходила в свободное время стирать людям – там какаго-то супу дадут тарелочку.

Так по домам чи куди?

Да. И так я выжила. А потом мы ж молодости не знали. У нас постоянно были субботники и воскресники. Мы ходили подымали – во-первых завод «Арсенал» был разрушеный. Мы постоянно ходили на субботники, на воскресники. Потом на Крещатик на ото, где Калинино, ну где филармония, вот там дом какой-то был разбит – туда ходили. Так шо мы молодости не знали.

А от коли стало легше, в 48-му? Вже стали краще видавати, видавали більше?

Ну, когда закончилась карточная система, даже можно было булочку купить, какую-то эту саму… Ну шо, часто болела, потому шо малокровья было. Когда в наймах была, простудила кров. Ходила по дрова, то горячая, теплая, то холодная, источники холодные. Простудила кров. Как только подсолнухи цветут – я не хожу ногами, повсюди чири на мне. Простудила кров. Уже дальше, когда на заводе «Арсенал» когда работала, так тоже три разы мне делали переливание крови и только после этого в немя перестали нарывы эти. Спасибо, спасли.

І до якого року Ви працювали на заводі «Арсенал»?

Я почти 10 лет там проработала.

До 55-го?

Да. А потом из-за того шо я болела меня сократили. Не любили таких, которые не работают. Но работать было очень трудно на заводе. Представляете, идешь на работу, особенно на третью смену, в желудке только масло, которым станок смазывали, потому шо цех такой длинний… он постоянно открытый, потому шо готовую продукцию завозили и вывозили, и  материал завозили – сквозняк сплошной был. И стоишь у станка, как к инию холодные руки приставали, душа не нагревалась никогда-никогда как и общежития. Уже после общежития начали перестроивать, комнаты уже начали с этого строить на 5, на 4 человека. Ну очень трудно пришлось.

 А інші всі робітники теж всі голодували?

Канешно. Особенно те, которые вернулись, которые возвращались со станками во время войны, тоже были в общежитии.

А були випадки, що помирали?

Вот один случай был в мужском общежитии, он тоже на заводе работал, помню.

А в місті, по вулицях?

У нас в общежитии такого не было.

А коли Ви ходили в місто, на вулицях були?

Не знаю, не знаю. Не видела чтоб на улицах так. Во время войны очень много видела я трупов, потому шо эта женщина, где я была, там немцы окопались очень. Там так вот лук, а потом речка, а потом лес, так немножко на возвышенности лес, там песок, а лес смешанный. И вот постоянно оттуда (окопались, шо нельзя было выгнать советским властям) и посилали туда по языка, чтоб привел, это еще было зимой. Посылали – не возвращались. И потом командир этот сам пошол – и тоже не вернулся. Потом какого-то с Москвы прислали ??? очень такого асса тонкой роботы, как говорится, и вот он привел языка. И тот расказал, по русски говорит тот немец, и тогда уже начали наступление делать. Вот. Так когда прошол бой, это уже была весна, и мы ходили со старшими женщинами смотреть. Сколько ж там молодежи лежало, Боже мой, – парней, медсестер. Такие деревья, дубы старые толстые, а под ними такие красавцы лежат. Душа розрывалась, больно было смотреть на это все. А там родничек был и чашка стояла, чтоб воды попить. И один молодой человек, черноволосый такой, ну буквально отак не дотянулся до той воды, чтоб попить, ранен очень был. Ужасов насмотрелись.