1. Місце запису: село Ковпинка Новгород-Сіверський район Чернігівська область;
2. Дата запису: 2019 р.;
3. Хто записав: Тетяна Лось (матеріали надіслала Філія ПАТ “НСТУ” Чернігівська РД);
4. Респондент: Довженко Валентина, 1938 р.н., народилася в селі Ковпинка Новгород-Сіверського району Чернігівської області;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживала в селі Ковпинка Новгород-Сіверського району Чернігівської області.

Валентина Довженко, жителька села Ковпинка (чистить картоплю): «Дуже тоненько. Це з мого дитинства. Так мене вчила бабуся».

Валентина Довженко чистить картоплю на борщ. Його жінка варить через день. Це зараз, каже, може дозволити собі будь-яку їжу і згадує себе восьмирічну.

– Засуха. 1946-1947 – неврожай. Нас у матері троє. Я – 1938-й, брат – 1939-й і брат – 1941-й. Голодуємо відчайдушно. На всіх на нас корова. Звісно, корова така страшна, худа, голодна, що з неї 2 літри молока. З цього молока треба було здати в заготівлю – 130 літрів.

Розповідає, як з молока, що залишалось, варили юшку.

– Те, що залишалось собі, то не те що їли, а просто води додавали у суп – туди жита нетовченого і ще маку туди жменю.

Колоски жита збирали на колгоспному полі.

– Спершу прибрали врожай – жито там, все. І не дозволяли колоски збирати. Це заборона. А потім дозволили. Ми туди ринулись – я і два моїх брати услід. Назбирали колосків. Мати потовкла і суп зварила з цього жита.

Ще згадує оладки з гнилої картоплі, які пекла мати.

– Минулорічна картопля на полі. Ми підемо, назбираємо. Оладки огидні, від них нудило – ми їли. І то не дозволяли збирати. Збираємо картоплю гнилу. Летить цей сторож польовий на прізвисько «кавун», бо був товстий і круглий. І нас батогом. Мені по плечах. Плаття все розрубав, на шматки плаття зробив. Ну ще чим рятувались – тільки відцвіли груші, ще маленькі зелені грушки, а ми вже їх наїлися. А потім нам животи скрутило, то ледь залишились живі.

Згадує, як помер дідусь, що жив по сусідству.

– Був прекрасний дід сусід – дід Тимох. Добра душа. Хай йому кісточка свята. Він жертва голоду. Вродило жито. Дід нарвав зеленого жита колосків, натер і наївся. А голодний кишечник не витримав. Дід тут і ліг. Помер. Це було моє перше велике горе дитяче.

Жінка показує банки з консервованими овочами та грибами. Каже, це одне з її захоплень. Консервує багато.

 (показує гриби) – Сусід приносить. Сама не ходжу вже. Ну на всі випадки.

Сама зараз в ліс не ходить. Згадує, як в 46-му ліс рятував від голоду.

– Суниця і море грибів. А потім на городі маку чогось наросло. Мабуть, так Бог дає, щоб не пропав, щось вродить. Ну що їли – траву. І я їла, і мати, казала, їла. Бруньки липові. Вони смачні, товсті такі. Викопували якесь коріння рослини. І мати розповідала, і ми. А що за коріння таке смачне, таке жирне – рослина якась.

Осінню від голоду рятували страви з гарбузів. Це була щоденна їжа.

– Я зараз як згадаю – і зараз відраза, і гарбузів досі не їм, ніколи гарбузової каші – хвалять, а я ніколи не готую.

На фото покійна мати Валентини. Їй ще важче було, каже жінка, вона пережила голодомор 32-го-33-го років.

– Під час голодомору 33-го матері було 20. Казала, що працювали важко. Закріпили за нею двох коней, щоб боронувати колгоспне поле кожен день. Ввечері платили за роботу, яка зроблена, – жменя соняшникового насіння. Розповідала: «З’їмо одразу з лушпинням». Це вже голодомор був справжній. У 47-му не такий. Розповідала: «Як повиживали, не знаю.

У жінки на столі чорний хліб і «калач». Чорний їсть сама, білий, – щоб пригостити подруг та сусіда. Перший хліб з борошна змогла скуштувати в 48-му. Тоді хлібом називали оладки з борошна.

– У 48-му вже спекли хліба. Працювала мати – 100грам жита на трудодень. Розраховувались восени. Отакий мішечок жита. А потім мололи на борошно. І оладки вже. А так щоб хліб – це вже після, після…»

1. Місце запису: село Красний Хутір Новгород-Сіверський район Чернігівська область;
2. Дата запису: 2018 р.;
3. Хто записав: Наталія Скляренко, Наталія Скляренко (матеріали надіслала Філія ПАТ “НСТУ” Чернігівська РД);
4. Респондент: Федір Децик, народилася в селі Красний Хутір Новгород-Сіверського району Чернігівської області;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживав в селі Красний Хутір Новгород-Сіверського району Чернігівської області.

За п’ять кілометрів від Буди-Вороб’ївської село Красний Хутір. Тут живе подружжя  – Федір та Марія Децик. Вони пам’ятають післявоєнний голод.

Федір Децик. Коли село згоріло, що залишилося? Картопля. Так і виживали. Наступного року теж було погано. Бо був неврожай сильний, посуха. Зерно все державі віддавали, а нам що залишали? Якось вижили. Тут не вмирали, але голодували. Збирали на полях гнилу картоплю, траву їли, щавель. Навесні особливо голодували.

Марія Децик. Ходили діти по полю і збирали гнилу картоплю, вона залишилася з осені, взимку померзла. Навесні сонце пригріло, вона висохла, то збирали, чистили, вимочували та ладки пекли.

Сільська бібліотекарка Світлана Цвіль збирає свідчення односельців про голодомор, їх друкують в книгах пам’яті. Каже, про роки голодомору у Буді-Вороб’ївській збереглась частівка. Її співали по селу – у 1933.

Світлана Цвіль. «Всю пшеничку за кордон, а колгоспникам кіно», тобто зерно все вивезли, а людям привезли кіно. Така збереглася частівка. Люди співали. Так вони якось намагалися свій протест проявити.

1. Місце запису: смт. Копайгород Барський район Вінницька область;
2. Дата запису: 17 серпня 2003 р.;
3. Хто записав: Бойко Олександра;
4. Респондент: Подоляк Марія Василівна, 1930 р.н.;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживала в селі Копайгород Барського району Вінницької області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-1947роках?

Да, пригадую, 46/47, розповідали нам і про 1933-й.

Які на вашу думку могли бути причини голоду?

Зараз кажуть, шо влада забирала все собі, а нам казали, шо надо почекати, бо война, ось тільки закінчилася, а ми за румунів так і не голодали.

Якщо забирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

То, шо ми ростили в себе на городах, не відбирали, бо голова не дав, а те, шо в колхозі виростили, того й не бачили.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Коли ми ходили до правління, а зібралося нас не трохи, то казали, як розійдемося, то буде нам горе, назавтра поприїздили солдати.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Поставили солдатів, щоб сторожили амбари.

Як люди боронилися?

А як вборонишся, самі баби позосталися, ми поголосили та розбіглися, бо казали, шо будуть стріляти.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, овочів, продуктів?

Так і вижили.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Та сильно не  шукали, бо знайшли, а подекуди й відкупалися. Мали ходити з «комісії», але вони не ходили, а сиділи  по «стограм»  з головою. То ніхто не забирав, а ходили так, шоб було.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

«Комісія».

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Та коли-не-коли давали.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники.

худобу тощо?

Та ми давали чи якусь хустину, чи плаття , щоб шукали.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Спочатку з сусідніх колхозів набирали сторожу, а потім вже солдати.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Та худоба мало у кого була. І то всіх позаписували й забрали, а хто забивав, того хотіли даже судити, але відкуплювалися.

Коли почали помирать люди з голоду?

Десь за зиму померло за 2 десятки людей, а на весну – то багато.

Хто не голодував у селі і чому?

Та всі якось крутилися, а помирав, хто слабший був.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду? Чи ділились продуктами?

Та небагато й помагали, даже родичі.

Які засоби вживали для виживання?

Крутилися хто, як міг, всяке було.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Та зараз не помню, але робили узвари всякі, пили, як чаї.

Яких диких тварин, птахів, плазунів їли?

Малі робили самостріли та силки, та, кого оце поймають, того і їли, але нам про то не казали, було, шо набили ховрахів та десь за селом смажили, а потім мучалися животом.

Хто винний у загибелі багатьох людей?

А Бог його зна, бо врожай був то хоч і так собі, а якби нам дали, то б не голодали. А ще казали, що засуха, але і потом була засуха.

1. Місце запису: смт. Копайгород Барський район Вінницька область;
2. Дата запису: 16 серпня 2003 р.;
3. Хто записав: Бойко Олександра;
4. Респондент: Полянська Олена Петрівна, 1935 р.н.;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживала в селі Копайгород Барського району Вінницької області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-1947роках?

В нас голодали люди в 32-33 і в 46-47, но помню только голодовку 46-го.

Які на вашу думку могли бути причини голоду?

Я не знаю, казали, шо був поганий врожай, но я помню, шо врожай був хороший, а не було кому його визбірувать, а шо ми поробили, то забирали.

Якщо забирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Послє війни, з 1944 ми були в колхозі, нам обіцяли, шо за трудодні дадуть много хліба (до 30 кг – прим. мої), а дали пару кілів (кг) гречки і все.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання

зерна?                                                                    

Такого не знаю.

Як це відбувалося? Чи ті, хто відбирали мали якісь документи на збирання продуктів?

Не то, шо відбирали, а не дали. А те, шо було на городі, того не чіпали.

Як люди боронилися?

Баби походили, порепетували, навіть збиралися до сільради (до 50 осіб), но тоді приїхали солдати та всіх порозганяли.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, овочів, продуктів?

Городину ховали, а зерна в нас не було.

Де можна було заховати продукти?

Ховали по хаті, чула, шо дехто закопував на дворі за хатою.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали, но мало.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники.

худобу тощо?

Ні, одежі не забирали. То ми ходили все й вимінювали.

Що  таке закон про «п’ять колосків»? Чи Ви чули про нього?

Дядько казав не «5 колосків», а «Сім восьмих», і шо то по ньому в голодовку 33-го давали по 10 літ за крадіжку з поля (збіжжя, колосків, городини). То люди навмисне попадалися, щоб їх взяли – таких було багато – і в Шипинках, і на Станції. Тоді вивозили до міста, а там на Сибір, казали, шо там кормят лучче.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Там була сторожа, но ми їх обдурювали, а коли-не-коли, як був хто знайомий – то зговорювалися.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Спочатку з колгоспу набирали, а потом поняли, шо сговаріваються, то охороняли солдати, но дехто мог сговариться і з ними.

Чи люди хотіли йти добровільно в колгоспи?

Мусили, шоб щось їсти, якось жевріти.

Коли почали помирать люди з голоду?

Що я знаю, то так не вмирали, лишень немовля, чи хтось старші – сяде на призьбі, так і помре. Було це десь на весну.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Так шоб багато сиріт було, то ні, хто з родичів брали до себе.

Хто не голодував у селі і чому?

Та всі потроху голодували, навіть, хто з фронту прийшов, но на той час ще мало повертались, а було так шо прийшов, а нікого нема. Але в нас в війну було краще, ніж вище – у нас були румуни та мадяри, то вони нікого дуже не карали.

Хто зумів вижити?

Вижило багато, бо у всіх було шось на городі, чи то ходили до міста за 40 км, та й міняли на хліб.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду? Чи ділились продуктами?

Да.

Які засоби вживали для виживання?

Перше, то городи, бо колгосп нічого не давав, лише на осінь 1947 вже наладилось. А в колхозі рік працювали задурно, але мусили, бо, хто не ходив, того судили (був один випадок у Шипинках – сусіднє село – прим. Б.О.)

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Хто жив в городі з родичів, той привозив якусь їжу, але того мало було.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Було всяке.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Ходили збирали липовий цвіт, а шоб кору чи листя, того не було.

Яких диких тварин, птахів, плазунів їли?

У кого була берданка – той був багатий. – Повибивали усіх зайців, лис, нирків та качок, побили з рогаток та самострілів усих голубів. А другого мя’са не бачили.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Міняли, дай Боже. Але десь на весну, вже, навіть, в городі не міняли, то люди їздили аж у Рівне та Дубно, за 200 км (більшу частину дороги йшли пішака) та там вимінювали. Там голодовки не було.

Чи був голод у містах?

В городах почали голодати за зими, але ловкі люди крутилися.

Скільки людей померло у селі, чи є такі відомості?

І померло біля 30 (діти та старі).

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

Ні.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На сільському цвинтарі.

Чи є відомі місця заховань померлих від голоду?

Оце вже зараз на гробки згадують тих, шо в голодовку 33-го повмирали.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлих від голоду ?

Є на цвинтарі великий знак, його поставили десь на початку 90-х на гроші, шо зібрали з емігрантів ( людей, шо поїхали до Канади – той знак поставили, бо там в когось була бабуля в цей Копайгороді, то вона померла в 33-му р. А тоді померло много людей).

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр.,чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Вроде шось в школі казали їм, та ще проводили уроки про голод.

Хто винний у загибелі багатьох людей?

Зараз в газетах писали, шо то Сталін все це зробив, коли це він зробиа, то покарай його лиха.

1. Місце запису: смт. Копайгород Барський район Вінницька область;
2. Дата запису: 14 серпня 2003 р.;
3. Хто записав: Бойко Олександра;
4. Респондент: Тарахтій Ганна Миколаївна, 1940 р.н.;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживала в селі Копайгород Барського району Вінницької області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод 1946-1947 роках?

Да, добре помню голодовку після войни.

Які на вашу думку могли бути причини голоду?

Какіє причини… Багато людей загинуло на фронті і не хватало рук зібрать врожай. Забирала і влада, треба було кормить армію.

Якщо забирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Так шоб прямо не забирали, але казали, шоб давали, а за це давали розписку. А хто не хотів, той мусив.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Як не здаси, казали будуть судити.

Як люди боронилися?

На селі позалишалися одні баби та інваліди, або діти, то боронитися не було я і кому.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, овочів, продуктів?

Да, ховали городину.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Ходив голова, але сильно не шукав.

Де можна було заховати продукти?

Закопували в землю картошки, ховали на горищі.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали, в колхозі давали лише за трудодні, а считали їх духе хитро, била велика норма – робили ночами.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники.

худобу тощо?

Одягу ніхто не забирав.

Коли почали помирать люди з голоду?

Такої голодовки, як люди казали в 33-му, у нас не було, але десь на весну почали помирати діти, бо за трудодні хліба не дали, а дали якесь збіжжя і мало.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Малих збирали і вивозили у місто в дєтдом.

Хто не голодував у селі і чому?

Та всі голодували.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду? Чи ділились продуктами?

Збиралися баби по 3-5, їхали до Могилєва чи Жмерінки і вимінювали на базарі картошку, хліб, а ще люди казали, шо їхали на Захід – там голодовки не било.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

В лісу повизбирували всі ягоди, яблучка, гриби.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Кори не їли.

Яких диких тварин, птахів, плазунів їли?

Малі ходили бити ховрахів і миші, їх тоді було багато.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Таке було, але міняли на цінні речі. А ціни на хліб на базарі – страшне, а в крамниці нема.

Чи був голод у містах?

Такого, як в селі, не було.

Скільки людей померло у селі, чи є такі відомості?

Повмирало багато малих дітей.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хоронили на цвинтарі. Просили чоловіків.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Всяке було, кому чарку, кому щось з речей давали.

Чи поминають померлих від голоду на Проводи, «Гробки», Зелені свята?

Поминають на «Гробки».

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлих від голоду?

Є пам’ятник біля цвинтаря, померлим в 33-му.

Хто винний у загибелі багатьох людей?

Війна.

1. Місце запису: місто Київ, вулиця Лаврська 3, Національний музей Голодомору-геноциду;
2. Дата запису: 18.02.2019 р.;
3. Хто записав: Городняк Яна Петрівна;
4. Респондент: Мудренок Надія Василівна, 1938 р.н.,

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживала на Чернігівщині.

Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна

Вас вітає Національний музей «Меморіал жертв Голодомору», я думаю ви знаєте, куди ви прийшли. Ви прийшли на зустріч сьогодні і зараз я передам слово Мудренок Надії Василівні і вона вам розповість, що вона пережила.  Я думаю, з деякими історичними фактами в знайомі, але вам вдасться ознайомитися з цими фактами крізь переживання однієї людини. Якщо у вас після зустрічі будуть запитання, то ви зможете їх Надії Василівні задати.

Добрый день всем. Ребята, меня сюда пригласили, что бы рассказать некоторые эпизоды с нашей исторической памяти нашей Украины и тема голод 46-47-ой год. У меня эта тема будет перекликаться еще с одной темой. Для меня эти две темы  совершено не отдельными от моей жизни и жизни нашей Украины. Это тема война и голод 1946-1947-ой год. Почему видно. Я родилась на Черниговщине, это очень такой благодатный край и очень добрые люди, и очень трудолюбивые многодетные семьи.

1946-1947-ой год жилья нет, одежды нет. Мама совершено больной человек многих трофических язв, брат дистрофик, я туберкулезник, Раиса – это средняя моя сестра, болезнь, Базедова болезнь, совершено искалеченный ребенок, старшая сестра – валерьен, то есть картина Репина. И 46-ой год, что в нашем рационе – трава, листья, кориння. И тут кто-то сказала, что недалеко от села, под лесом открыли борты, которые перед войной, борты с картошкой. Это был семенной материал. Когда вот зарыли эти борты и после войны так как никакого сельского хозяйства не было, кто-то вспомнил что борты есть с картошкой. И это надо было видеть, как это все население: дети, старики, инвалиды, длинная цепочка, на расстояние где-то 3-3,5 км, двинулись по направлению к этим бортам. А борты уже из соседних сел люди пришли и открыли. Значит, что в этих бортах, картошка, вот эта вот кожура и в кожуре там где-то примерно чайная ложка на донышке крахмала и черви уже неживые черви и запах, извините, это только сравнить вот только, можно я расскажу, вы взрослые люди, это общественный туалет в лагере. Вот такой запах был. И люди, не дрались, сил у них не было драться за эту картошку. Но по силе возможностей каждый старался каким то образом протиснутся и хоть горстку взять этой картошки. И нам досталось. Принесли мы эту картошку. Потом старшая сестра и мама, уже вдвоем ходили. Знаете, вот чугун 10 л, листья, листья с деревьев, трава, все шо, вода и вот это вот бросали туда, эту картошку. Извините, это запах невозможный, невозможный был запах, а есть хочется, голод, ребята, это страшная вещь. Вот, еще немножко возвращусь к этому концлагерю в Белоруссии, где содержался наш узник. Там на фронтах было написано «Есть трупы запрещено – расстрел». Кто хоть раз испытал голод, тот уже пожизненно. Вот мы дружим, узники, мы дружим и вот во всех нас такой синдром, вернее синдром – голод. Вот этот страх того что у меня завтра не будет еды – это невыносимо тяжело. И когда мне рассказывали, я узница Надежда Васильевна, иду через рынок, и там еда есть, и я не могу что б что-то не схватить и не принести домой. Почему? Говорю, элементарно, военный синдром, синдром голодов. И вот первый уже такой скрутный врожай на колхозном поле, уже там работают косилки, какие то комбайны, выбирают зерно. И мы дети, после того как уже убрали урожай, были у нас такие мешочки, мамы нашили, и мы ползем в это поле, собирать хоть какой-то колосок, там который машина не подобрала, знаете. И воростко вот какого то зерна себе натереть. И тут это же свыше было такое постановление, что были организованы, называли их объездчики. Они по полях гасали на лошадях с нагайками и били нас, детей и забирали все вот то содежимое, которое мы смогли собрать там за час, за два, что мы могли собрать. Все – дистрофики, сил никаких, вот и мы сдавши эти крохи, собирали. Мы приходили домой и конечно ж, говорили мамам, говорим нам, детям, мы опять голодные. Вот был такой случай, мне старшая сестра говорит: «Где тут, сказали, в поле можно накопать цикория, корни цикория? Они съедобные», и еще там кокая-то трава. Пошли копаем цикорий, пошли. Это, я должна сказать, прилично так, может километра два и мы пришли вот на то поле, наковырять себе каких-то корешков и уснули. Уснули, потому как, понимаете, от голода и нас вот шли вечером косари. Вы знаете, что такое косари? То есть косили траву. Вот, шли взрослые люди. То есть косили и нас выкосили там. И вот когда принесли нас домой, они маме сказали: «Наташа, не разрешай больше деткам никуда ходить, это их счастье, что волки не разодрали». Мы бы уже конечно домой самостоятельно не дошли. Все что ранней весной спускалось, какие то яблоки, какие то цветы, деревья стояли совершено голые. Все это съедалось. Если мы старались огороды вспахать, что бы что-то где-то какой-то посевной материал достать, какие-то лушпайки, какие-то ростки, ничего не прорастало, потому что была засуха. Суша была страшная. Ни одного дождя за лето не было. Вот у нас в селе не было священника и взрослые из соседней деревни уговорили священника приехать к нам. Пришел священник с хоругвями и мы ходили, дети, взрослые, по селу вот так вот [показує] по деревни, это надо было слышать, причитание взрослых людей с мольбой вот туда вот дать дождь. Господи, помоги нам выжить, дай хоть каплю дождя, пожалей землю, потому что земля потрескалась. Если что-то выросло, какой-то картофель, то такой, как горох и этого картофеля хватало до Нового года. И делили, если мама отваривала этот картофель, так она делила 5 штук, этого картофеля. Ни каких жиров не было, ни каких белков, жиров углеводов вкрай необходимых для человека, для роста ребенка, этого ничего не было, абсолютно. В школах, сейчас знаете, в городе было немножко легче, потому что в городах были продовольственные карточки. Для детей были какие-то пионерские лагеря. В школах кормили, все это было невыносимо, это был геноцид истребляющий сельское население. Вырваться из села невозможно, потому как запрещали давать паспорта взрослому сельскому населению. Моя мама в 55 лет получила паспорт. Она говорила мне: «А зачем этот паспорт мне, я все равно невыездная». Вот так вот 47-ой год до Нового года какое-то капуста, какое-то что-то урожаю совершено не было. Ну и школы не отапливались, одеться совершено одни какие-то старые галоши на всю семью одни. Топить печь совершено нечем. У нас примерзали волосы к стенке. Была построили хатку-мазанку такую, она промерзала, насквозь промерзала. Вот так и промерзал пол на всем. Во время войны очень много развелось волком, потому что никто, то есть обстрела не было, вот, и мама всякий раз вот ночью эти волки приходили буквально к дому. И мама очень переживала, что волки чувствуют, что живое, да, это для них как и мама боялась, что волк, окна были такие вот, знаете, низко, что волк может вот просто вскочить в дом и кого-то загрызть. Если немножко спали, мама все таки моменты вообще не спала. Нас уложила спать, сидела караулила, вот. В 47-ом году начали колхозы уже немножко как-то, в 48-ом, немножко уже начали что-то там производить, уже появилась какое-то живность и начались полевые работы, круглосуточные, если набирались на выезд, так круглосуточно работали. Комбайны зерно обмолачивали и подростки уже работали. И кто работам в ночную смену кормили, давали картофельную пюре на воде, хлеба не было, никаких жиров не было. Моя старшая сестра, которой в то время было 14 лет, она на ровне со взрослыми работала и по цьой картошки, что ей давали, она приносила нам младшим, мне и брату. Это насколько было вкусно, я всю жизнь вспоминаю эту картошку. Так вспоминаю, фильтрационный лагерь и там уже кормили наши советские солдаты, нас кормили. Они за нами бегали вот так «еще покушай», они нас кормили гороховым супом, перловая каша с тушенкой, сладкий чай и хлеб. Это было незабываемо. Курс этих продуктов мы помним до сих пор. По сравнению с тем, что сейчас мы имеем возможность съесть котлету, спечь торт, такой как мы хотим, это все не то, ребята, поверите. Это как ну котлета, котлета, а то что было тогда, это запомнилось на всю жизнь. Вот мне, я еще работаю в общественной организации, и меня коллеги, те, которые не перенесли ни голод, ни лагеря, они делают мне замечание «Надежда Васильевна, почему ты, у нас что здесь бесплатное кафе», то есть если человек приходит на приём, я могу его спросить «А кушать хотите?», а у меня есть вот тут, хотите чаю, это произвольно все. Вот в каждом человеке, вот хочется, вот не хочется, что бы он был голодный, что бы он чувствовал вот, не входил в такое состояние. В 14 лет, значит мне исполнилось 14 лет, 50-ый год, мы уже знали что папа наш погиб. Папы нет. Погибло все взрослое население на фронте, кто в партизанах, кого казнили, кто, мой папа погиб в Таллиннском концлагере военнопленных, а кто погиб на фронте. Остались вдовы и дети. Все на своих плечах. Вытаскивали колгосп, построились и как мне сказал родственник, это моей старшей сестры муж «Вот дети, которые выросли без отцов и которые вот прошли такой жизненный путь, это особые дети, они все умеют, все умеют, вырастили так мамы». Мама говорила «Позорного труда нет, всякий труд – это на пользу человека». Я сейчас понимаю, что мама нас готовила к самостоятельной жизни и она этим хотела сказать «что любой труд – это честный заработок, это ваш прожиточный минимум». И еще она всегда говорила такую фразу «Если не можете помочь человеку, живите так, что бы ему не навредить». Так что кажется это сейчас, это актуально, надо жить так, что не можешь подставить плече кому-то – живи так, что бы не навредить этому человеку.

Скажіть, а от ставлення до церкви, тому що була радянська пропаганда, яка казала «ось церква погана, релігія опіум для народу», а тут ви кажете 47-ий рік і всі люди ходили?

Мой сын говорит между Богом и человеком не должно быть посредников, мама к Богу обращалась и говорила «Господи, если я грешна, накажи мне почему ты такие испытания моим детям посылаешь?». Я же живя одна с 14 лет, совершено самостоятельно, без посторонней помощи, я знаю, все что со мной произошло, только с Божьей помощью. Я выжила, только с Божьей помощью. Со мной ничего плохого не произошло, ребенок, живя один в послевоенные годы, все что угодно могло произойти, без защиты, в нищете, я это все, Бог помог мне это все достойно пережить. Я сирота, которая прошла все круги ада, не имела ничего, Бог помог мне. У мен есть дом над головой, у меня прекрасный сын, прекрасная семья, внучка, невестка, есть три правнука. Я прихожу в свой собственный дом, чистая постель, есть что поесть, я стою перед иконой и «Господи, спасибо тебе большое за то, что я имею и за то чего не имею». Поэтому всем здоровья и разума. Ребята, вы вступаете в самостоятельную жизнь, анализируйте все события, контролируйте свои поступки и в таких случаях всегда Всевышний вам поможет, в вас все получится, все получится.

1. Місце запису: село Євминка Козелецького району Чернігівської області;
2. Дата запису: 04.08.2003 р.;
3. Хто записав: Адаменко Олена Вікторівна;
4. Респондент: Пащенко Парасковія Іванівна, 1933 р.н.;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживала в селі ЄвминкаКозелецького району Чернігівської області;

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Ну, в 33 році я родилась, дак матці тоже трудно було, їсти не було чого, дак мені давали таку не соску, а таку із тряпочкою: пажують із печеняю, да в тряпочку, да і так мене кормили, оце так. А в 47 році уже я ходила на поле колоски збирала, а там стаража нас гонили, а принесем колоски, да тоді на мельничку мелемо і тоді хліб печемо.

Колгосп у вас щось забирав?

Калгосп такого не забирав, не було такого, щоб забирали, бо матка зразу пішла в колгосп, то ад тих людей забирали, шо вони не йшли в калгосп, і такі тягли корови би забирали і зерно забирали, все забирали. Тих людей висиляли.

Що ви їли в ці роки?

Ходили на поле і збирали гнилу картоплю. Зосталося картопля в буртах і вона погнила, а крохмаль зостався, і ми той крохмаль ізбирали, і приносили додому і матка такії млинчики пекла. Хіба ж воно було хороше, воно нехороше, воно воняло, потравились. Не тільки ми ходили, а всі люди ходили, бо нічого було їсти.

Який був у вас одяг в ці роки?

Адівалісь. Як ми адівалісь, палотняні сорочки були і красили їх у різну краску і спідниці такі були, одежі не було ніяк. Адже пуйде оце дитя, одному куплять, а ті сидять у хаті на печі, по очереді одягаються, бо нема в чому. Бідно жилось, ні только ми бідно жили, а всі так люди. А в матки ми втрох, три душі було.

Чи допомагали люди одне одному?

Да. Ніхто не помагав, каждий сам собі повезло, у тебе є, дак і харашо, ніхто не помагав.

На той момент у містах був голод?

Був тоже. У Києві. Це ж ми так де уродить і пшоно на базар носили. Товкли пшоно, крупу – усе на базар, на тіє копійки носили, бо були податки

Кого Ви вважаєте винним у цьому голоді?

Хто його знає, таке було время, кого ж тут винних, таке було время после війни.

1. Місце запису: село Поромівка Новоград-Волинського району Житомирської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Хрящ Петро Левонтйович, 08.10.1930 р.н., народився в селі Поромівка Новоград-Волинського району Житомирської області;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживав у селі Поромівка Новоград-Волинського (нині Хорошівського) району Житомирської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Що я можу тобі сину розказати. Такий ужас ми пережили, не дай Бог нікому. В 33 я ще був малий, і все що знаю про нього мені розказували пізніше. А 46-47 я переніс на своїй шкурі. Моя мати померла в 34 році, а батька вбили на війні. Я і сам трохи партизанив. В мене даже медалі є. Коли я вернувся в село моєї хати вже не було, я почав жити у своєї баби. Тоді ми ще були молоді і крепкі, і коли почався голод, то даже не дуже злякались, а потом почалося страшне. Сначала в селі було трохи легше бо казали що в городі вже дуже страшний голод, а ми сіяли, садили і з того жили. Потом приїхали з району і почали забирати все, що було у людей. Я помню в нас у баби прямо на подвір`ї зарізали мале порося і кинули на воз, де уже лежала вбита худоба з усього села. Отоді почався справжній голод. Ми ходили на поле красти пшеницю і кожну ніч когось вбивали сторожі. Їх даже не давали хоронити, забирали і ніхто їх не бачив. Потом дожились до того, що почали пекти такі собі булки з пшеничною половою і глиною. Мені приходилось, зараз стидно сказати, жабів їсти, а потом даже жабів не стало.

1. Місце запису: село Закомірня Хорошівського району Житомирської області;
2. Дата запису: 25.08.2003 р.;
3. Хто записав: Максим Дворецький;
4. Респондент: Підопригора Олена Всеволодівна, 1939 р.н., народилася в селі Закомірня Хорошівського району Житомирської області.

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживала в селі Закомірня Хорошівського району Житомирської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Да, пригадаю 46-47рр., розповідали нам і про 1933 р.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Зараз кажуть, шо влада забирала все собі, а нам казали, шо надо почекати, бо война, ось тільки закінчилась.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

То шо ми ростили в себе на городах не відбирали, бо голова не дав, а те шо колхозі виростили, того й не бачили.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Коли ми ходили до правління, а зібрали нас не трохи, то казали як розійдемось, то буде нам горе, но завтра поприїздили солдати.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Поставили солдатів, щоб сторожили омбари.

Як люди боронились?

А як вборонилися, самі баби пооставались, ми поголосили і рзбіглись, бо казали, шо будуть стріляти.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Так, того і вижили.

Хто і як шукав заховані харчі?

Та сильно не шукали, бо зайшли, а подекуди й відказались.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ніде.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Та коли-не-коли давали.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Та, ми давали чи якусь хустину чи плаття, щоб шукали.

Хто охороняв поля і комори?

Спочатку з сусідніх колхозів собирали сторожу, а потім вже солдати.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

В колхозі були всі крім євреїв.

Де переховували худобу?

Та худоба мало у кого була, і то шо було забирали, а хто і сам забивав.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Не пам’ятаю точно.

Коли почали люди помирати від голоду?

Помирали, але небагато.

Хто зумів вижити?

Та всі якось крутились, а помирав хто слабий.

Чи допомагали люди одне одному виживати?

Та небагато помагали, даже родичі.

Які засоби вживали до виживання?

Крутились хто як міг, важко було.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Було і таке.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

То зараз не полило, але робили узвари всякі пил як чаї.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Малі робили самостріли та списи, бо кого оце й поймають того і їли.

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

Їздили люди міняли, якшо шось було.

Чи був голод в місті?

Ні.

Чи відомі випадки людоїдства?

Не було такого.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На цвинтарі.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Шось люди давали.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

То було у нас до три броляри, шо за пляшку рили могили, хоронили на цвинтарі. Поминають померлих на гробки, а оце все менше, бо родини вже не позалишалось, хто і сам помер.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ні.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

То кого винити крім правитильства.

1. Місце запису: невідомо;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Крижова Поліна Степанівна, 08.03.1937 р.н.;

Під час Голодомору 1946–1947 років  проживала в смт. Червоногранітне Володимир-Волинського району  (нині Хорошівського) Житомирської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору)

Мені було 9. Я була найменша з восьми дітей, які були у сім’ї. Батько працював сільським конюхом. Колгосп був не з бідних. Врожай в 46-47 рр. був гарний (жита і пшениці). На війні загинуло семеро. А один брат Микола був у Австрії. Приїхавши з Австрії привіз подарунки: годинник, хустки. Все обміняли на картоплю на базарі. Батько в конюшні під соломою ховав пшеницю і картоплю, яку привіз брат. Вночі приносив за пазухою хоча б на суп. Кожну ніч робили рейди і забирали, що в кого було. До нас не заходили, так як батько працював конюхом і вважався добросовісним працівником. Мати кожен ранок виносила хлібці і яблука, викладала на стовбцяк, тому постійно біля воріт була куча дітей. Голод пережили в селі нормально. Здається, ніхто не вмер. Випадків людоїдства не було.