- Місце запису: село Гордашівка Тальнівський район Черкаська область;
- Дата запису: 21.07.2002 року;
- Хто записав: невідомо;
- Респондент: Канішевський Василь Федорович, 1927 р.н., народився в селі Гордашівка Тальнівського району Черкаської області.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Гордашівка Тальнівського району Черкаської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Питання 1. Голод 1932-1933 років.
Справжній голод був, я мало що пам’ятаю, бо ще малий був, але як згадаю, то страшно стає, аж серце холоне. В землі шукали може де яке картоплиння, чи морквина залишилася. Літом легше, щось з дерев зривали, ягоди, плоди їли, траву – калачики. Ми дітьми бігали босі, як що де знайдемо – до хати несемо. А не було ж в кого просити поїсти, бо всі ж голодали. Добре було, як де вродить яблуня чи груша, можна наїстися, або насушити, щоб зимою варити узвар. За мнясо не помню, бо не їли його. Всіх курей порізали і все що було, все поїли, а тоді ж забирали комзами скотину. Люди ховали, до хати брали баранів, а як знаходили, то забирали, хіба ж кого волнувало, що діти голодні. Хліб їли рідко, а як їли, то манюсінькому кусочку. Мама з татом старались, ділили, але ж не могли накормити п’ятеро дітей. Важкі часи були, а потім війна, в Германію вивезли і там іздівалися. А після війни знову голод. Старі люди казали, що це кара господня, хотіли, щоб скоріше вже кінець світу настав.
Питання 2. Голодомор 1946-1947.
Я 4 годи пробув в Германії, а як вернувся додому, то голод почався. Біда одна не ходить, мало було війни, почався голод. Люди пухли з голоду, ребра світилися. Я вже був старший, то десь щось робив, а люди, які могли, то давали за роботу якийсь харч. Гроші були потрібні, але навіщо вони, якщо за них всьоравно хліба не купиш. А маленькі діти від безсилля ходити не могли, помирали. Не всіх ховали на цвинтарі. Нам було важко, п’ятеро в сім’ї, батько з війни не вернувся, і мати самі нас обходили. Яке хазяйство було, того не стало. Як не встигали з’їсти, то забирали. Льох був пустий, не було ні бараболі, ні цибулі. А як на Різдво мати куті зварили з жмені зерна, то ми так раділи, така вона нам добра була. Люди помогали друг другу. Горю співчували. Але й боялися, бо чули, що розказували, наче десь вже й людей їдять, в нас такого наче не було. Ми дуже хотіли тоді, щоб у нас корова була, бо це ж молоко, сир, сметана. Зараз добре – пішов в магазин та й купив оселедця, ковбаси. хліба. А тоді про таке і мріяти боялися.