- Місце запису: місто Київ;
- Дата запису: 26 квітня 2018 року;
- Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
- Респондент: Корунець Ілько Вакулович, 15 лютого 1922 р.н., народився в селі Семенівка Лисянського району Черкаської області (помер 19 листопада 2018 року);
- Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;
Коротка інформація про респондента: Корунець Ілько Вакулович – перекладач, літературний критик, кандидат філологічних наук (1966 р), професор (1990 р.), член НСПУ, професор кафедри англійської філології і перекладу Київського національного лінгвістичного університету (1960-2018 рр.); нагороджений літературною премією ім. М.Рильського (2009). Ілько Вакулович пережив Голодомор, брав участь у військових діях під час Другої світової війни, був в концтаборі для полонених. В 1950 р. закінчив Київський педагогічний ун-т. Активний учасник руху шістдесятників проти зросійщення української мови. Має двох дочок. Помер 19 листопада 2018 року.
Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Семенівка та селі Боярка (в 1932-33 рр. було село Харченків, що пізніше ввійшла до села Боярка) Лисянського району Черкаської області)
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Я ходив у штикові атаки, колов німців. Уявляєте? Я був під бомбами. Я переніс страшенні злигодні під час війни. Але! Мені найстрашніше, що згадую, то це мої 12 років і Голодомор! Що вам сказати? Нас розкуркулили. Спочатку вигнали середняками, а потім, коли все таки в колгосп ніхто не йшов, добавили ше і середняків взяли, ше повиганяли з хати. З хати вигнали серед зими, якраз на Вілію – це 6-го січня, завтра Різдво.
Це в 32-му?
Так, в 32-му. Вигнали з хати. О. Добре, що сусідка була добра, одна, можна сказати, із таких гуманних, вона ходила в церкву. І всі люди стояли, сусіди повиходили, стояли на порозі і перелякані дивилися, що це робиться. А мою маму і нас п’ятеро дітей, п’ятеро дітей, я найстарший, викинули просто на сніг і замкнули хату, і сказали: «Куди хочете, туди йдіть», і так далі, так далі. Спочатку нам запропонували піти до ще одного селянина, де було повно дітей. Три сім’ї хотіли зігнати в ту хату. І зігнали на деякий час, а потім так вийшло, що кожен пішов до своїх родичів.
Так от, сталося так, що ми мусіли перейти до діда мого, маминого батька, у інше село, в інше село. Я правда крадькома приходив у село, це недалеко – кілометрів 2-2,5 – дивиться на наш садок, дивиться на наші будівлі. Там була гарна будівля і комора була величезна, і клуня, і все таке інше. Боліла душа, звичайно, коли бачив, шо все розтягають, злиднота розтягає сільська, комнезамівці. Отаке. І ми коли перейшли… У нас забрали перед тим як вигнати з хати, забрали так: було ше трошки там якоїсь там пашні, не знаю, чи пшениця, чи жито – це все забрали, була квасоля у макітрі – забрали. Розумієте? Все позабирали абсолютно. Залишили так як ми були одягнені, отак і залишилися. І коли ми перейшли до діда, це вже був 33-ій рік, початок 33-го, восени, восени ми ще вернулися були в хату свою, посиділи там місяців два чи шо, а потім прийшли вигнали з хати, замкнули на отакий великий замок хату і ми знов пішли до діда і баби. І шо вам сказати? У діда було так – дід, бабуня, тепер Варка, цей Іван і цей Саша – їх п’ятеро. І нас шестеро – мама і нас п’ятеро: я був найстарший, мені 12 років, Семену було 10 років, Гані було 8 років і Галі, найменшій, було 4 роки. І коли ми прийшли до діда, ми до зими все, шо в діда було, поїли – і картоплю, і буряки, і все шо було. Пам’ятаю як сьогодні, сусіда прийшов і каже: «У вас є сухі кукурудзяні стебла?» – «Є» – «Так от, відкривайте, а там всередині є така як губка і варіть, і їжте». Ну скільки в нас було тої кукурудзи, я знаю скільки, ну оберемків два-три, то набрали ото пів може горщечка тих, зварили і воно ніби солоденьке таке було. А прийшла весна, всі ждали весни, шо весна прийде – ми заживемо, бо буде і квасець і буде ше дещо, шо можна буде поїсти зварити і так далі. І коли прийшла весна, люди виповзали і кинулися всі на зелень. І почалася хвороба із шлунком. Дехто їли шо бачили, розумієте. Прийшла сусідка до мами і каже: «Марія, у вас садок такий цвіте коло хати (це там у діда садок був гарний), так соловейко гарно тьохкає, аж заливається». А мама каже: «Ярино, я не можу вийти навіть на двір, тому що в мене помер син». Стягли Сьому, Семена, із печі, поклали на лавку (так лавки були під стінами, лавки), на лавку. Я біжу, мама чомусь сказала принести сінця під голову, побіг я, приніс сінця того під голови. Завтра вранці встаємо – сестричка померла, на третій день встаємо – третя сестричка померла. Чули? І це всі лежать один за одним під хатою. Ми з сестричкою передостанньою сиділи отако і не знали, шо буде завтра – чи ми наступні, чи шо. А їхав по селі і гукав гарбою: «Виносьте покійників! Виносьте покійників!» Я чув, але ж я був такий безсилий, що я не міг винести нікого. Бо мама прийшла та каже: «Треба було». І ше він сказав: «Я тоді прийду і сам винесу», а я кажу: «Ні, я не даю, не дам». Я не дав, щоб забрали. А вони вже три дні лежать у хаті. Я їм кажу: «Я не дам». А мама каже: «Чого ти не оддав? Чого ти не оддав?» Ну пройшло три дні, а на четвертий день ми встали живі. Мама кинулася по сусідах, по далеких родичах, по кумах і так далі, так далі. Хто дасть там трошки молока, хто дасть пару картоплин, хто дасть буряка – отаке все. І це все варили і їли. Я правда ше ходив з хваткою, зловлю отаких 5-6 рибинок і приношу – допомагав мамі вже. Тато втік, бо казали, шо будуть забирати і висилати, в кого сім’я вся, а в кого немає батька чи матері вдома, то тих висилати не будуть. І от дійшло до того, шо почалася вже достигати жито там, пшениця – наливатися вірніше. А корова була в діда стара, і так ми по чашечці молока на день – оце все, що можна було отримати. Це вже мама кинулася по сусідах, по родичах далеких, то там вже трошки хто молока, хто там дасть картоплин пару чи чого. Отаке, уже дотрималися. Але коли появилися на полі уже жито, а я пас корову бабину. Вона була стара вже корова, погано вже доїлася, це на 11 чоловік скільки того молока. Розумієте? Пам’ятаю як в одну… і спали коло хліва і мама, і бабуся, і дідусь, щоб не вкрали корову, спали. І я пам’ятаю, як один син досить заможного селянина збожеволів. І йому не дають, одпихають, не б’ють, а только одпихають, тягне корову до себе, шоб зарізати і з’їсти. І він же покрав, у діда були дублянки, ну бджоли. І він весь обкусаний прийшов, отакий, знаєте, на людину вже не схожий. І шо робиться? Я тепер трохи перескакую. Я біжу на поле, а там гора, вода у горі тій була, і отако одвалюється і робиться такі пороги наче. А там було трохи землі, вона була засіяна минулого року, і її зібрали якось там і по тій стороні виріс зверху жито. І ми почали те жито виминати і їсти, те жито. А тут лановий приїжає на коні. У хлопців в декого колоски були в цих торбинках – вони швидко повикидали. А я думаю, я ж навіть не збирав там, я брав по дорозі там, де це жито росло, взяв ті колоски. Він (лановий) записав. Приходжу додому. Виконавець маму веде в тюрму в Лисянку за те, що я украв колоски… украв колоски. І тут мама просить: «Дайте, поховаємо дітей». Що робимо? Був душник – це яма, де зимували бджоли. Душник. Він завалився, бо бджіл вже не було, їх розікрали, завалився. І от розгребли там внизу землю, в цьому душнику, в цій ямі, позносили – моя мама несла, бабуся несла, її сестри несли цього Семена, Ганю, Галю поклали, накрили цею – полотном, тільки полотном, і засипали землею. Я після війни, одвоювавши, приїхав в 47-му, ше не було такого року, шоб я не їхав туди на могилу. Я з 48-го року, як демобілізувався, насипав могилу там велику, високу. І це дорога так йде осьо, а це тако метрів 10 од дороги, отут насипана могила оця висока під липою. І поставив залізний така, як вона називається… гробівниця залізна із хрестом, надписом хто лежить і так далі. І там не знаю хтось, був якийсь кореспондент, вони це зафіксували. І є така книжка «Черкащинна», і там є оця світлина, де написано – хрест, там сусіди розказують, що було,яке случилося горе і як поховали, і шо було і так далі. І оце картина є у тій книзі. Оце таке, що я можу сказати. А чому вони померли? Випав дощ, дощ випав і вони побігли шукати що вже порічки повинні буть зелені. Тих порічок ше не було, але під тими порічками виросли мухомори, маленькі мухомори. Вони поїли ті мухомори утрьох. Я з сестричкою десь був не там. Я вже приходжу до них: «О, такі добрі печериці, такі добрі. Давай шукать і тобі». Шукали, але більше не знайшли. Так оці печерички, які вони поїли, їх і згубили. Отаке.
Ну шо вам далі сказати? Згадати про своє дитинство я можу тільки до 30-го року, а з 30-го року, як розкуркулили, дитинство вже перестало бути дитинством, а вже почав розуміти життя як доросла людина. І моя мама все своє життя (вона померла 80-го року, 1908-1980-ий, тато вбитий на фронті), а моя мама щоранку вставала і казала: «Щоб вам путь пропала, совєтська власть!» Оце рано і ввечері. Перше вона років 10 плакала, потім плакать перестала і отакі слова казала: «Щоб їм путь пропала, бандитам!» Ось як народ цей думав.
Було у першому класі у нас 68 учнів з двох сіл. Прийшло у другий клас 24, а то всі вимерли. Розумієте, там Дубина, там всьо, поприходили по 1, по 2 учні, а то всі вимерли. Голодомор у Черкаській області був суцільний, просто суцільний. А брехня розпускалася така, що куркулі, що хліб знайшли в якомусь селі, шо хліб у річку повкидали у повних мішків і тримали. Хто це дурний триматиме хліб у мішку, у воді, у річці? Розумієте. Це вже потім додумались як це можна хліб, мішок пшениці зав’язувати і тримати у річці. Його один день можна тримати, а більше не будеш тримати, тому що воно розірве й вийде. Отака пропаганда йшла, шо це куркулі, шо це вони і так далі, так далі. Ну, народ не був такий дурний, знали, шо це робиться спеціально.
І я вважаю, що це просто (і зараз ми бачимо) винищення було планове української нації, між нами кажучи, винищення української нації! А чому почалося? 26-го року був перепис і виявилося, що в Радянському Союзі 73 млн. українців і 72 росіян, бо всі українці виїхали, які були там на Сибірі, вважають себе українцями. Так от шо, маємо сьогодні продовження тієї серії на Донбасі і так далі. Так що це комплексна система і я вважаю, що народу винищили тоді дуже багато. Я знаю, в мене в селі, там де я народився, у Кулішів ціла родина була – батько, жінка, мати і троє дітей – всі вимерли.
А як їх звали?
Звали? Я знаю, що дівчинку звали Павліна, син був маленький – я вже не пам’ятаю як звали, розумієте. У інших Кулішів, так, померли – батько Семен і помер мій товариш Юхим і залишились мати і дочка, залишились тільки, і ше один син залишився. У Пивоварів, родина, там помер батько, мати, троє дітей. Одна дівчина ніби пішла кудись, ну видно загинула теж, бо немає. Оце тільки на одному кутку. Тепер у 37-му році теж забрали Яшку, там 3 чи шо чоловіки. Так шо почистили, потім дітей не стало, зараз там одні живуть пенсіонери, та й то на весь куток – значить одна, друга… три хати, а то був куток хат із 20. А то 3 хати залишились і то там живуть пенсіонери, доживають віка. Отаке залишилось село Семенівка Лисянського району Київської області.
Коли моя мама сиділа у тюрьмі у Лисянці, правда відсиділа тільки 2 тижні, коли вона розказувала скільки там дітей і шо ж там сталося і так далі, то її ті міліціонери чи ті судді відпустили додому. Іду я, несу їй суп, бабка зварила, бо в неї в городі було озиме жито, і зварила такий густий суп, густий куліш, тоді казали, «куліш». Несу я, а це було 9 кілометрів від села, у Лисянку. Буряки, уже отак поросла оця… гудина, отака в буряків. І бачу у буряках хтось ховається, присідає тако. Я злякався, думаю йти чи не йти далі. Підходжу я ближче, встає моя мама, плаче, буряка того, що вона обчистила їсти (отакий завдовжки (показує) був той бурячок), обнімає мене і ми йдемо з тим кулішем додому… з тим кулішем. Правда тоді вона: «Та ні, давай сядемо удвох поїмо», і так далі, так далі. Оце таке було. І була повна тюрьма людей: хто за колоски сидів, хто там ще за шо, не знаю, повна тюрьма. І там і мерли, знаєте, отаке було. Ось, шо я можу сказати. Це треба написати отаку книгу, щоб описати все, що було пережито українським народом у 32-33-му, а потім ще 37-38-му прийшов, підчистили всіх. Так значить, померли у нас моїх троє – братик і дві сестрички, померли (ну тут страшно сказати, що помер) дід Іван, він був розбитий паралічем і помер дід. Так, вони померли з голоду.
А прізвище скажіть, повне прізвище скажіть померлих.
Так-так.
Як їх звали? Іван, а фамілія?
Іван Чернушенко. Так тут ціле горе, я просто не хочу розказувати про це. Це страшно. Він був каліка, поліомелітик, не ходив. А тільки заходили діти до хати: «Їсти!» або «Хліба!» Він ходив так на чотирьох. Дорослий уже був – років 35 чи 40, отакий був дорослий, але каліка… Ну не буду я розказувать, це страшно.
Скажіть ще, будь ласка, Ваше повне ім’я, прізвище, по-батькові і рік народження.
Мій?
Так Ваш.
Корунець Ілько Вакулович, 1922-ий рік.
А батьки – як звали і теж рік народження?
Батько – 1898, мама – 1898-го, січень місяць.
А звали? Матір як звали?
Я сказав, Марія Чернушенко. Отаке. Люди добрі, мені страшно згадувати. Іноді присниться, я прокидаюся весь мокрий. Війна теж сниться, теж буває що німці сняться, але частіше сниться Голодомор, частіше Голодомор. Коли в хаті не було нічого, крім води у відрі, яке стояло на лавці. Більш нічого не було. Нічого не було.
Так приходили, подворові обшуки були чи…?
Ні, просто: «Виносьте покійників» – і все. Ніхто не цікавився скільки там вмерло…
Ні, продукти забирали? До кожної хати ходили чи просто в колгоспі не дали за роботу?
У нас забрали все, коли розкуркулили, все вичистили, всі ями, льох вичистили – все абсолютно, комору і так далі. А потім у діда… Їх теж мали розкуркулити, але не розкуркулили, тому що син їхній, дядько один працював у райкомі, то не розкуркулили, а тільки, із хати не вигнали. Але були поставлені на список розкуркулених. Так у їх залишилося у льоху картопля, яку ми поїли за зиму всі разом, і там якась капустина, наквашена ця капуста і сушений гарбуз – нарізаний на деці і сушений в печі. Це було. Але в їх позабирали значить: смалець був – позабирали, а льох був замиканий, чи я не пам’ятаю, чи було десь засипано у якійсь ямі цей, картопля, по моєму, в якійсь ямі було. Яма була викопана у дворі і засипана, розумієте, хто її відкриє? Але там було небагато, може мішок картоплі, на 11 чоловік мішок картопля, то ми її за тиждень з’їли всі, тому що і суп, і юшка, і картопля, а більше нічого не було. Знайшли ми одного разу, це вже було у травні місяць, або це навіть початок червня, знайшли ми у ямі під драбиною, коли сипали туди картоплю і буряки, то під драбиною було сміття і там буряк один упав, і він засипаний був сміттям, ніхто на нього не звертав уваги. І я поліз, шукав там що-небуть їсти, це все розгрібав, знайшов цей буряк, він вже проріс – гарні вже такі були ці виточки. І я приніс цей буряк – це була знахідка віку. Ми його помили, порізали на п’ятеро і з’їли, так просто з’їли на ходу цей бурячок. Оце таке було. Я перевіяв-пересіяв на хаті, колись в діда було багато в них дерев фруктових і вони там сушили груші, яблука і так далі, і там було багато сміття, отако лежало сміття. Я те все сміття перебрав і знайшов ці де грушка, де там різане яблуко сушене, і там же поїв їх, не миючи нічого. Ну там їх не було багато. Отакі речі були. І там мерли у цьому селі Харченкові. Як сьогодні пригадую у сусіда, він ще був трохи горбатий, у сусіда були (не пам’ятаю прізвища) діти, не знаю, двоє чи троє, дівчатка, і, пробачте, вони лазили по землі там і кишечки повиходили ззаду, тому що була дизентерія, і шукали там шо на землі, їли. Через тиждень я чув, що вони там померли. Отаке було.
То Ви пережили голод у селі Семенівка, правильно?
Я пережив голод у Харченкові у діда, а починали у Семенівці. В Семенівці там мерло багато сусідів і там мерло багато в Харченкові.
Це який район?
Лисянський район, Київська область тоді була.
Ви казали, що пам’ятаєте дитинство до Голодомору.
До того, до 30-го, до розкуркулення. У нас була дуже така, як вам сказати, набожна родина, вірили в Бога, тому що дядько був баптист і дядина теж баптистка, «суботники» тоді говорили. І в нас не було ніколи поганого слова, у нас виховання – нікого не били. У нас було виховання, як вам сказати, дуже гуманне і справжнє виховання – учили віршики, я як сьогодні пам’ятаю ці вірші: «Ой, хуга-метелиця, чому старий не женеться? Бо в старого борода – не полюбить молода». Знаєте, отакі вірші вчили. Або: «Ходить гарбуз по городу», – оце теж, такі речі. Тобто, підготовка йшла, можна сказати, я вже міг читати до школи, тоді це рідко було, щоб читали до школи. І я пішов в перший клас, гарно вчитель відгукувався, але коли вигнали із хати 30-го року, то в нас була річка – та річка розлилася і я десь місяць наприкінці не ходив до цієї школи, бо треба було через греблю, а там через неї вода йшла, не могли перебратися. А 2-3-ій клас, я вважаю, що я був голодний. І пам’ятаю в 2-му, ні… в 2-му класі вчили, що клопи поїдають дафнії, а дафнії поїдають клопи – все про дафнії і клопів. Але я прийшов до школи, походив там, а їсти нема нічого – голодний пішов назад додому, а вдома теж нічого не має. Було так, що я прийду, ця сусідка Текля, яка нас прийняла тоді до себе в хату, ми переночували, бо було вже холодно, сніг був, так вона каже мені: «Почекай, сину, до обіду, а в обід буде суп (бо вона для дитячого будинку готувала), то я тобі дам супу». А я кажу: «Я зараз не можу, не можу. Я дам Вам мисочку». Бо тоді школа спочатку давала дещо – раз на тиждень, два на тиждень зварять там огірки солоні чи капусти солоної дають оцю, то я носив всюди мисочку. Я мисочку залишив і вона мені дала свою: «На ту свою мисочку, тут у ній цукор був,цукор був». В мене слина покотилася. Вийшов на леваду з цьою мисочкою, дивлюся на неї, щось ніби таке зверху живе прозоре чи шо, я лизнув, а то цукор, то я ту миску всю вилизав, геть усю миску вилизав. Отаке було. Хліба, ще 33-го року не було хліба. Аж 34-го року до мене хлопці прийшли у гості і розказували, що в їх уже спекли хліб вдома, 34-го року. Отаке. Так що я потім…36-го року прийняли в колгосп нас, тато приїхав, пішли в колгосп. І за 36-ий рік, працювали тато з мамою щодня, ми залишились ще й винними колгоспу, нічого не дали вкінці року. Чому? Тому що нам виписували, ми приїхали з села іншого і нам то картоплі випишуть, то борошна випишуть трошки, чи шо. То вкінці року нічого не було вже для нас. Уявляєте, як ми жили? Жили, я вам скажу, злиднота, якої світ не бачив! А колгоспи, то була просто рабська організація. Рабська! Приїхали – забрали скільки був план і поїхати, а ти там шо хоч роби. Вони поділять там пару мішків на всіх. 36-го року оце був такий заробіток у моїй сім’ї, родині. І якби дядько не приїхав і не дав нам грошей, перш за все заплатив податки великі: м’ясо треба було здавати, а корови нема, нічого нема – м’ясо дай! То я кролики вирощував, давали кролики. Так то шоб ми поїсти в 30-ті – 36-37-мі роки, то кроликі давали.
Що далі казати? Це страшний період у моєму житті і в житті українського народу!
А Ви пам’ятаєте людей, які розкуркулювали? Хто це був?
Так, пам’ятаю Важевський, це був від райкому, Важевський, а перший був, знаю тільки, Шарабурин – єврей із райкому, Шарабурин. А ті сільські, які розкуркулювали, це були Куліш Марко і другий – Куліш Сава, і ще там був Грінченко був чи хто, я вже не пам’ятаю. Отакі розкуркулювали. Вони прийшли, як сьогодні пам’ятаю, деруться у вікно, а Савка (його прозвали Шпичкою, бо він ходив із шпичкою і шукав по городах може хтось щось заховав) так він вийшов до груші на городі, одломив гіллячку, гілляку добру, оце виганять з хати. І нас викинули, мама одягла і плакала, і ми кричали. І перед дверима на вході отака кучугура снігу і в тій кучугурі мама поховала полумиски, миски і полумиски. Так сніг лежав і не видно було там нічого, бо сніг нападав і ше нападав і так далі. От, оце я добре пам’ятаю. Отаке.
Скажіть, а може хтось з селян боронилися, не віддавали? Були такі?
Що?
Ну, наприклад, якщо до них приходили у двір забирати там чинили опір якийсь?
Цього я просто не пам’ятаю, я ж не бачив людей, яких ше розкуркулили. У нас деяких розкуркулили – Кириленків, так тих зразу викидали на віз як мішки і повезли в Сибір. Оце перші розкуркулені. Кириленки. Я до сьогодні пам’ятаю їхнє прізвище.
А ще кого із села?
Кириленки. Там багато. Це ще в Семенівці, це все в Семенівці. А із Харченко я не пам’ятаю, але знаю, що контора була у куркульській хаті, тобто, їх вигнали десь і так далі. Я прізвища не пам’ятаю. Та й таке.
Тобто, страшнюче було, просто страшнюче. Село, як вам сказать, як погоріло, абсолютно! Пісні закінчилися в 33-му році, в 32-му ше. Вже ніхто не співав. А то кожного вечора в селі співи, кожного вечора в селі співи. А прийшов Голодомор – співу як не стало і зараз не співають! Розумієте? Село здичавіло після того. Отакі речі.
А люди між собою допомагали один одному, якщо шось було?
Ну, ви бачите, шо нам давали хто яку картоплину і тако. Але всі були абсолютно бідні, абсолютно бідні! Оця Ярина, яка нас прийняла, її чоловік був столяр, він не мав землі – був столяр. Комусь шо зробить, то в нього завжди і хліб був і до хліба було. Так, іноді вона дасть крадькома якусь пампушечку чи ще що-небудь. Отаке. А то ж інші нічого не мали, абсолютно. Село вимерло все. Забрали картоплю, буряки для коней колгоспних, а ті коні почали дохнути весною, бо не було чого їсти. Був сад… Так, от мої сусіди Деркачі – Оксана, Семен і Юхим. Ці коні дохли і лежали там по тижню, по два, так люди ходили вночі витягали звідти печінку і серце, варили і їли. Так оце Деркачі оці померли від теї печінки. Бо я вже прийшов і мати мені сказала: «Нічого не бери в рот, сину, нічого не бери, якщо даватимуть!» Бо вона знала. Що вони варять дохлу конину. Так вони померли – Юхим, Семен (батько), а троє їх залишилося – Марина, Оксана і Іван. Іван потім на Донбасі працював, після війни.
А в селі не було випадків канібалізму, в селі цьому, що Ви були?
Так, про це страшно розказувати. Пішов я із усіма, пішли ми удить рибу, десь кінець травня, і ми знали, що Лапко у Боярці їсть людей, це ми всі знали, що він їсть людей (потім забрали, знищили видно). Так от, сидимо ми, ловимо рибу удкою, з одною удкою всі п’ятеро сидимо. І тут він іде (це за селом десь з кілометр, за селом), і тут він іде, прийшов до нас, пощупав мене отако руки (показує), у всіх нас пощупав руки, побачив, що у нас одні кістки і пішов. Уявляєте? Ми потім мамі сказали, мама заплакала і сказала: «Боже мій, що ж це робиться? Ви могли ніхто не прийти додому». Знали, що він їв людей.
І його не заарештували?
Ні, його забрали потім, в кінці 33-го чи коли, я не знаю, забрали – його не стало, його знищили видно. Було людоїдство, був канібалізм.
А люди під час Голодомору, їх в колгосп всіх загнали, працювали? Був вже колгосп?
Так-так. Потім почали давати вже в 33-му році, почали давати по 100, по 200 грам борошна, хто працював у селі. Тому що не було кому працювати, не було, всі були немічні абсолютно. Так навіть один там Кодубський, з села поряд з Харченковом, корови у ярма надівали, бо не було коней, вони подохли, і орали, і сіяли, і так далі. Так той чоловік казав, як він казав: «Іди Ряба, іди Ряба! Це не я тебе запріг, а… це тебе запрягли гайдамачки». Гайдамачки.
А чого «гайдамачки»?
А на радянську владу він казав так. «Запрягли гайдамачки, не я тебе запріг, Миню. А запрягли тебе гайдамачки». І народ, звичайно, всі абсолютно зненавиділи цю владу, всі. І навіть ті, що були у комнезамі, потім у 35-37-му році їх підібрали, найактивніших, і теж порозстрілювали.
Цих що допомагали?
Так, що допомогли розкуркулювати. Оцей Савка Шпичка залишився, він сліпий на одне око, залишився, то казав… Він ще розкуркулював нас. То ми ще закололи кабанця у 38-му році, то мама і йому дала, хоч він розкуркулював, але мама і йому дала там якусь шкварку. Так він казав: «Хіба ж я думав, що так воно буде, Маріє. Я ж думав, що це нас всіх порівняють і будемо гарно жити». Чуєте, шо комнезами думали. А ті комнезами, які керували, тих забрали і знищили 37-38-го. Отаке. А один який залишився – Марко Куліш, так той казав: «Мене використали як болта (болт, знаєте, що рибу ловлять, то дають болта, надівають таку колодочку і болт з берега), як болта використали і викинули». Потім він пас худобу колгоспну. Він думав, що його поставлять якимсь великим начальником. О, а його використали і викинули як болта.
А в місто не ходили люди, селяни? Не ходили в місто щось обміняти, щось продати?
А що міняти?
Ну, якийсь одяг чи щось таке, щось таке.
А це було в моєї мами все, якби не сережки мамині, то 32-го року ми були б померли вже. А то сережки, тато поїхав кудись у місто і привіз великий клумак… кукурудзяного борошна. І оцей 32-ий рік, весну і початок літа, ми вижили, шо варили якусь там баланду, варили куліш і пекли млинчики. Як сьогодні пам’ятаю млинчики. Бо ше пекли 34-го року і 35-го пекли, на хліб не було борошна. Отак пекли і баба моя, і тітка Варка. Отаке було.
А сироти, що робили з сиротами?
Сироти? Я знаю, що деякі сироти помирали попід хатою, а деяких забрали у так званий дитячий будинок.
Це в місто чи в селі був?
Ні, і в селі було, в Семенівці була теж сироти, але їх привезли із міста, не сільських, а з міста попривозили. Сироти не знаю які там, ще один не міг перейти на українську мову, то його прозвали Кацап, на його довго говорили, років три, вже до школи ходив – який-то Коля Кацап. А потім їх найшлася мати, чи хто то найшовся, позабирали тих дітей. То видно були хитріші батьки, які дітей попідводили до цих будинків і позалишали, хитріші. Ну, а моя мама, ну розкуркулені – ніхто не візьме. У 3-му класі… у 4-му класі, це вже 34-ий рік, дають премії усім учням-відмінникам, а мені не дають, бо я розкуркулений. Чули?
Було таке часто, да.
Отож то, мені не дають. А підходить дівчина Лівчун, я пам’ятаю, Ганя, бо я з нею в 10-му класі вчився, та каже: «Премя на время, не плач». А я з 4-го класу був відмінником до 10-го включно. І шо я не закінчував, навіть був такий вошивий університет марксізма-лєнінізма і той на 5 закінчив, всі п’ятірки. Все, що я вчив, все я складав на 5. Все, досить.
Хотіла ще запитати про поховання, чи є в селі масове поховання чи ховали на цвинтарі?
Так, і в Семенівці, в Семенівці вони під цим, під штахетом, тобто, аж під самим кінцем цього цвинтаря. Позападали ями, зараз запали ями. Я був оце в Семенівці торік, так оце всі поховані, ті що померли в голод.
А хреста, пам’ятного знаку немає?
Нічого немає. Отакі ями, вони вже позаростали, але видно, що це яма. Розумієте, їх прикидали просто землею і не так прикидували як треба. О, і ці ями залишилися. У Харченкові там була церква, так піп все таки сказав, щоб прибрали, щоб понасипали ями, але багато тих, що поховали, ями зрівнялися з землею і ніхто їх не згадує, ну рідних нікого не залишилося. Мого діда поховали із, як вам сказати, вони були ну як у селі бувають недружні, лаялися. І от сьогодні приходить той чоловік, дід мій не злазить із печі, бо вже не має сил, а він був старенький та ще й хворий, грижа була в його, і ото той приходить чоловік, з яким він не ладив ніколи, і вилазить до діда на піч і каже: «Ми будемо вдвох». І на ранок обидва помирають. І приїзджає той гицель, що ходив по селі і забирає, кидає в одну могилу. І довго та могила була помічена у Харченкові, а зараз вона вже розсипалася з 33-го року. Бо я був там, вже її немає, рівне місце.
Добре, дякуємо. Не будемо Вас більше затримувати.
Будь ласка.
Дуже дякую за Ваші спогади.
- Місце запису: Національний музей «Меморіал жертв Голодомору», місто Київ, вулиця Лаврська 3;
- Дата запису: 8 листопада 2018 року;
- Хто записав: Стасюк Олеся Олександрівна;
- Респондент: Корунець Ілько Вакулович, 15 лютого 1922 р.н., народився в селі Семенівка Лисянського району Черкаської області (помер 19 листопада 2018 року);
- Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Семенівка та селі Боярка (в 1932-33 рр. було село Харченків, що пізніше ввійшла до села Боярка) Лисянського району Черкаської області)
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Курсивом – запитання від слухачів;
Жирним – репліки Олесі Стасюк.
Шановні гості, шановні відвідувачі, панове журналісти, ми раді бачити вас сьогодні в Національному музеї Меморіалу жертв Голодомору. Ми продовжуємо цикл нашої програми «Усна історія Голодомору». Це не перша зустріч, протягом року ми проводимо такі зустрічі зі свідками Голодомору 32-33 рр., а також масових штучних голодів 21-23-го та 46-47-го рр. В цьому році українці та весь світ буде вшановуватиме 85-ті роковини Голодомору-геноциду. Національний музей «Меморіал Жертв Голодомору» ці роковини ми присвячуємо дітям, дітям, які були вбиті в роки Голодомору, дітям, які не мали дитинства, тим дітям, які не народилися. Акція, яка присвячена дітям стартувала в Україні з Музею першого вересня, акція називалась «Запали свічку». Кожного дня в іншій країні, в іншому місті ця акція продовжується. І на сьогодні, уже 2,5 місяці, це біля уже 70 країн уже запалили свічку пам’яті і згадали, в кожній країні зачитували, згадували імена дітей, які були вбиті в роки Голодомору. І сьогодні ви маєте унікальну зустріч з такою дитиною в той час, а сьогодні це поважний учитель, це дуже унікальна людина, про які хотілося б сказати кілька слів. Звати нашого гостя Ілько Корунець, видатний мовознавець, перекладач, літературний критик і професор кафедри англійської філології і перекладу Київського національного лінгвістичного університету. Він народився 15 лютого 1922 року у селі Семенівка Лисянського району Черкаської області. Під час Голодомору, його доля так склалася, що він був у двох селах, у селі Семенівка та селі Боярка Лисянського району Черкаської області. Усе своє життя Ілько Вакулович працює для того, щоб долучити українців до цінностей європейської культури, ним було успішно перекладено твори з англійської, німецької та італійської мов. Він був активним учасником руху шістидесятників проти зросіщення української мови. Шановні гості, я надаю слово нашому пану професору і після його виступу прошу будете ставити запитання.
Шановні мої, дорогі мої, ви знаєте, в оці дні, коли я згадую про своє дитинство, мені важко говорити, мені важко згадувати. Я – учасник Другої світової війни, оцими руками колов німців, я був під бомбами, нас бомбили, я ходив в атаки, як я вже казав, колов людей, ворогів. Але мені не так страшно згадувати ті дні, як мені згадувати 32-33 рік. Це було жахіття. Значить, як вже тут згадувалося радянська влада, як тільки заволоділа Україною 20-го року створена була СРСР, 22-го року вже створила Голодомор на Україні, правда, менших розмірів і меншого розмаху, як це було згодом. Потім було розкуркулення, нас 5-ро дітей, маму вигнали на Вілію, це ж 6 січня, 7-го Різдво, 6-те січня нас викинули з хати на сніг, це називалося розкуркулення. Зігнали в одну хату три родини, щоб винищити куркуля як клас. Який це куркуль, це був просто селянин, звичайний, який не пив, не гуляв, а всі гроші вкладав у городину, у город, купляв землю і там трохи міг розжитися краще, як інші. Але радянська влада задумала загнати селян у колгоспи. Що таке колгосп? Колгосп – це концтабір, тільки без охорони, без охорони. Людям було заборонено виїхати з села, документів ніяких не видавали, у місті нікого не приймали на роботу, бо нема документів, оце був колгосп, до колгоспів забирали все, скільки їм треба було зерна, скільки треба було м’яса, а ви виживайте, як хочте, але українці, українська нація, взагалі, ми народ твердий, ми народ, не такий, що піддаємося, як кажуть українці довго запрягають та гарно їдуть, українців не можна було загнати у колгосп. Було так, наприклад, у моєму рідному селі Семенівка, приїхали НКВД-исти, це КГБ тодішнє, зігнали всіх у колгосп, сказали: «Якщо ви не приведете свої корови, свої коні, то такої години почнем розстріли». Люди позвозили свої корови, свої коні, побачили НКВД-исти, що всі вже привели худобу свою, сіли і поїзали вночі. До ранку всі корови і всі коні знову були у кожного селянина вдома. Колгоспу не було і нема. Розумієте, і так у кожному селі майже, майже у кожному. Комуністи побачили, шо так не буде, щоб добровільно зійшлися, як не розмальовували своз, спочатку був соз – спільна обробка землі, не колгосп, а спільна обробка землі, що не можна створити сози, звичайно, надумали, як вам сказати, більш дієвий спосіб загнати до колгоспу, заборонили у села возити газ, хліб, сірники, абсолютно все, абсолютно все. Забрали у селян, хліб витрусили до зернини, забрали картоплю, забрали все, що було. У цих хатах витрушували навіть з горняток квасолю, яку ховали люди, щоб посіяти весною. Села залишилися без хліба, без картоплі, без буряків, без усього. А куди вони дівали їх? А тому шо зігнали корови і коні у колгосп, треба чимось годувати. І почали забирати все підряд у селян. І несли туди, чи везли туди вірніше. І ось там були створені передумови 32-33-го року. Коли вже була поставлена мета – загнати, зав’язати, закрити у колгоспах. 32-го року уже почалося восени. До речі, я трошки вернусь назад 1932 року я був у другому класі. Ще у першому класі нас було 68 учнів. Тоді села були дуже рясні. В кожній родині було 3-6-7-ро дітей. От у першому класі нас було 68 учнів. І всі сиділи по три, по чотири за партою. Це був клас такий. Забіжу наперед і скажу в 1933 році прийшли учні восени уже в четвертий клас. І з 68 учнів залишилося 24. А то всі вимерли з голоду. Всі вимерли з голоду. Як же люди боролися проти цього голоду? Учителі почали збирати по селу: у кого огірка солоного, у кого капусти жменю, чи ще щось. І намагалися щось зварити їсти. Я за три кілометри йшов зі своєю мисочкою у село до школи, бо я ходив ту школу, де почав ходили у селі, у рідну школу, рідне село, а це була дідівська хата, де ми жили, і ждав цілий день, доки там дадуть черпачок чогось “погрітися”, бо то не була по-справжньому страва. А то була така водичка солона чи кисла і більше нічого. Навіть крупи не було. Так от ось такі були речі. Дома у нас, у хаті, не було буквально нічого, крім відра води, бо за хатою була криниця. То можна було піти і витягти відро води. Просто нічого не було. У 1932 році, коли отаке почалося, мама зняла свої золоті сережки, віддала татові, каже: “Їдь куди хочеш, шукай де хочеш, привези їсти, бо ми помремо”. В 1932 році тато за дві сережки гарні селянські міцні важкі привіз пів-мішечка кукурудзяного борошна. І так ми в 1932 році пережили зиму і весну. В 1933 році залишились ми без нічого. Уже не було чого ні мінять, ні продавать. І щоб не забрали на Сибір, бо забирали ж і на Сибір вивозили, чоловіки почали тікати від родин. А матерів з дітьми не брали на Сибір. Тато мій утік у Крим, Крим – це була Росія тоді і не було там ніякого голоду. Звідти присилав посилки – хліб. Дві хлібини, і це робить посилку таку, шаровану із фанерки. І присилав не на наше прізвище, а на прізвище добрих знайомих, які потім приносили його нам. Але це було ще зимою. Почалася весна, всі її чекали, шо прийде весна, що буде зелень, можна буде попастися на траві. Але коли прийшла весна, коли люди кинулися на зелень, почались у всіх страшенні революції в животі, почали вмирати з усіх боків. В мене в селі, на низу, так називався куток, вимерла одна родина Кулішів повністю, вимерла родина Пивоварів повністю, десь п’ятеро чи шестеро осіб, у сусідів помер чоловік і помер син його, мати із дочкою залишилися. А чого помер, у селі не було чим годувати, у колгоспі коней, коней почали виганяти, ледь-ледь ті коні ходили бідні, вони там же на левадах, коло річки на берегах гинули з голоду і вночі, коли ніхто не бачив, люди йшли, вирізували все, що могли у цих коней, варили і їли. А ті коні були, вдень не можна було, бо наглядали і могли навіть взяти, завезти у в’язницю, хто різав і обрізував шматки цих коней і варив вдома. І так, хто їв цих коней, половина їх зразу вимерла, людей, бо коні були хворі. Отаке було, розумієте, єдине, що можна було поїсти, там в день, колись там, як я вже казав, це можна було піти до школи і коло школи, там вся школа збиралася, як почули, що в школі будуть давати їсти, то зі всіх сіл, Семеновка моя, Рідкодуб, сусіднє село, і Дубина, всі гуртом зійшлися до школи. Назад не всі можуть іти, пухлі, лежать, розумієте. Як сьогодні пам’ятаю, якась нібито далека родичка, почала мені говорити, як ви мені принести буряка чи моркву, як в нас нічого немає, Галю, я б тобі приніс, но нема нічого, а вона пухла лежить і це не вона одна, а так багато їх лежить пухлих. І не може встати вже. І каже: «Тобі добре, ти ще будеш завтра сонце бачити, а я вже не побачу сонця», розумієте. Діти робилися дикими, дикими. Почав виживати тільки той, у кого в родині була корова. У мого діда була корова, поганенька, поганенько доїлася, але нас було на ту корову 10-ро людей. Дід, бабуня, їхні дві дочки, дядько і нас 5-ро. Рівно десятеро, розумієте. І вистачало того молока, по чашечці, іноді по дві чашечки в день. Отаке було, почали їсти все, що бачили. Почали ми вдома, мама моя почала варити листя із вишень, тому що в них, у вишнях, є речовини, типу, як вам сказати, типу якогось борошна чи шо, шо їх можна було зварити і отой сік пити. Але хіба цим соком можна було вижити? Вижити не можна було. Я пас корову, мені вистачало дві чашечки в день, тобто вранці і ввечері, коли приганяв корову. Пасу я корову, цей город дідів виходить під цвинтар. Пасу я корову, бо було дощове літо, там на тому, під тим цвинтаром великий рів, який відділяє цвинтар від дідового городу, ось. Четвер, у Боярці базар, всі йдуть на базар, шоб щось десь роздобути, купити, продати, найти і щоб щось з’їсти. Десь приблизно в годині першій-другій мені так здається, іде жінка, несе на руках дитинку, заходить на цвинтар лягає поміж цих могил, помирає, дитина лазить по грудях, шукає їсти. Я з переляку пригнав додому корову, це під хатою мамі кажу так і так, я так і не знаю, шо з тею дитинкою сталося, шо з нею сталося. Шо навколо, і сусідів дівчатка маленькі, лазять по землі шукають шось там їсти, вибачайте, заденята в всіх, кишечки забрав, от, бо надзвичайно великі проноси. Сьогодні я бачив тих дівчаток, завтра їде по селу і кричить: «Виносьте покійників, виносьте покійників» і ціла гарба цих покійників. Ми так жили посеред села, до нас доїжджав, то вже пів гарби було покійників. І це щодня, щодня вивозять на цвинтар цих покійників. Дійшло до того, в нас же нема чого їсти, ми пішли, я дістав, вірніше сусід дав вудку, кагана, може шо зловиш. І було таке, шо я іноді отаких три-п’ять рибинки зловлю і це в нас обід, юшка, три-п’ять рибинок на шестеро чоловік, нас п’ятеро і мама. І це ми годуємося оцими рибками. Але було так, шо одного дня приходить сусідка до нас і кажить до мами: «Маріє, в вашому садку там соловейки заливаються, так соловейки заливаються, шо просто жити хочеться», а мама каже до неї: «Мокрино, я не знаю чи ми доживемо до завтра». Так і сталося, на другий ранок, знімають мого братика з печі, мертвого, кладуть на лавку під вікном, у кімнаті. А це пройшов дощ і після дощу з’явилися гриби, а то не гриби, а мухомори. І от вони, були мій братик, Ганя сестричка і сестричка Галя найменша і вони найшли вранці ці мухомори і поїли. Як прийшов з другої, ще з однією сестричкою, ой давайте шукати, такі добрі, такі добрі, давайте шукати ще раз, під кущами порічок. Шукали ми шукали, не найшли. Так от, на другий день помирає сестра Ганя, її зносять кладуть позаду братика, на третій день в середу помирає Галя, кладуть її на лавку, вся хата заставлена мертвими. Ми з сестричкою сидимо, злякані, не знаємо, шо завтра буде. Мама кинулася по далеких родичах, по кумах, кого знала не знала, казала, шо прийду город сапать, прийду те робить, дайте хоч пів глечика молока, хоч пару картоплин, хоч що небудь. І отак почала нас рятувати. Але ще раз забіжу назад і скажу, коли ми сиділи там над річкою із цією вудкою, всі п’ятеро, приходить чоловік, а я знав його звали, прозивались на нього – Лапко, приходить чоловік, шо бере отак мене за руку, отако щупає сюди-туди, плечі пощупав, бере сестричку, бере ще братика мого, покійного вже, от, а це був Лапко-людоїд. Він різав людей, крав дітей, особливо ті, що були десь там на річці, ловили там рибу чи шо. Якщо поміряв, якщо поміряв руки, якщо на них ще щось було на тих руках, то він не соромився, убивав чи різав, ніс до хати варив і їв. Оце таке було. І по селі, кругом, лежали коло хати, на призьбі мертві. Ви йдете по вулиці і дивитеся там лежить дитина, там плачуть, там плачуть, помер батько, помер дід, помер брат, помер брат, померла мама. Ось таке було, як вам сказати, сказати страшний суд, то це мало сказати. І дійшло до того, що уже навіть не було сліз у людей. Не було сліз. Везли людей на цвинтар, думаєте йшли і плакали ззаду, ніхто не йшов, ніхто не йшов, або сил не було, щоб йти, або всі вимерли вже, нема кому йти, або не подужає вийти з хати, бо сам жде смерті. Ось вам колоніальне становище України, як колонії, ось вам під лапами, пів пазурами страшного комуністичного, московського режиму. Бо я все таки думав і передумав і дійшов висновку, що якби цей комунізм не був московський, а якби він був швейцарський чи шведський, навряд чи національні керівники пішли б до того, щоб винищувати свій народ, просто винищувати, задля своїх якихось диких соціал-комуністичних ідеалів, яких ніколи не було, нема і не буде, розумієте. Це страшнюче бути колонією такої держави, як Росія, ви ж дивіться, вона ні з ким не рахується, навіть сьогодні. Така вона була, така вона є, така вона залишиться. Ви молоді люди, пам’ятайте, що ми повинні зберегти Україну як незалежну державу. Інакше, як не цей, то інший прийде ворог і почне винищувати. І це природа не тільки дикої Росії, не тільки дикої Росії, а дивіться Конго, Бельгійське Конго, коли Бельгія прийшла у Конго у 19 чи 18 столітті, там було 27 млн населення, коли вона пішла залишилось 17, це вже в наш час оце вже, розумієте. Те саме було в Індії, де панували англійські колоніалісти, вони так само винищували. Але я все таки певен, якби це був західний комунізм, він не був би дикий московський комунізм, він був би все таки європейський, там навряд чи пішли б на те, щоб винищити 30 млн українців за радянської влади. 30 млн нашої нації було винищено, це не мої слова, це слова Яковлєва, член Політбюро ЦК, який був послом у Канаді, який при Горбачову продовжив працювати у Політбюро ЦК. Росія знищила 66 млн населення за своє панування з 20-х по 90-ті. Так що, що вам сказати, мені іноді страшно робиться, коли я прокидаюсь вночі і згадаю скільки загинуло нас, моїх товаришів. Це був, на кутку, де я жив, учнів, співучнів моїх, і страшно згадувати, що мої сестрички і братик лежать не на цвинтарі, не було сил винести, коли їхав по селу і гукав: «Виносьте, виносьте покійників», я був один дома і я не міг винести нікого, у мене не було сил винести. Так от коли кожного дня вмирає людина в хаті, вмирає троє – у нашому садку був душник, де зимували вулики дідові. Цей душник був напівзавалений, його розчистили і трупи зносили туди – братика, одну сестричку, другу сестричку. Ніхто ніде домовину не робив. Всіх зносили в яму, накривали чимось і засипали. Я із 47 року, як прийшов із армії, тільки торік не був у своєму селі. А то кожного року, я там. Поставив там меморіальну дошку, написав хто коли помер і так далі, і так далі. І це не тільки в мене, не тільки мої поховані під хатою в селі. Це чимало таких і не в одному селі. Коло нас є село Чеснівка, так у тому селі Чесніка вимерли всі до одного. І вже літом звідти витягали. Я йшов через цю Чеснівку, не було чим дихнути, люди в башлаках, понатягали на голову, от, мені страшно було. А тоді люди, шоб не було, шоб запах не збивав їхні, витягали людей із-підпіччя, з печі, отаке було, отакий був Голодомор. Отакий був справжній, за всіма правилами, за всіма історичними вимірами, справжній геноцид українського народу. Це винищувався цілий соціальний прошарок. Це винищувалося село, це винищувалися саме українці, бо в містах давали все таки 100 грам хліба, була карточна система. А село винищувалося на очах. А радіо кричало «Знищимо куркуля як клас, бо він ховає хліб». Хліба ніякого ні в кого не було, і куркулів теж не було, бо їх ще в 29-30-му роках вислали всіх на Сибір. Я пам’ятаю Каленків, це були такі багатенькі селяни у селі, так ті приїхали везти на Сибір, НКВД, його ж коні, його ж віз, і виганяють їх з хати, випихають, дітей понапихати, що кого можна, і дітей хапають, оцих тако коло воза, і кидають на віз, як снопи. Оце таке виселення на Сибір було, куркулів так званих. Так що село з усіх боків винищувалося. Просто винищувалося. І диво було, що ще позалишалися люди, але скільки залишилося, я ж вам казав, із 68 учнів 24 пішло у третій клас восени 33-го року. Оце таке було в Голодомор. Не дай Бог дожити кому-небудь з вас, ваших дітей, ваших онуків, ваших будь-кого, і будь-кого з українців. І запам’ятайте, тільки тому, що ми були колонією, що нас ненавиділи кремлівські комуністи, тому що наша нація ніколи не корилася, вона завжди чинила опір. І тому хотіли нас винищити, просто винищити українців. І тому в СРСР хохол – це було не прозвисько, це була лайка. Ми – хохли. А хохли – це не таке страшне діло, це – оселедець, по-російському називається хохол. І курка в якої є чубчик, теж називається хохлушка. Розумієте?
Дозволите запитання?
Прошу.
Скажіть, будь ласка, коли ви вперше почали про це розповідати?
Звичайно, не за радянської влади, а коли Україна стала незалежною. Отоді я почав про це розповідати. І студентам своїм я розповідав, і всім людям, всім я розповідаю. І це не секрет, люди добрі, це не секрет. Ви запитайте всіх, кому 90 років, вони вам те саме повторять, ще ріжче, страшніші речі. Матері божеволіли, мертвих своїх дітей тримали у комірчині, одрізували їм м’які місця, варили і їли. Матері! У одного письменника дід йшов берегом і його дівчата (дівчата!) зловили зарізали і почали варити. Діда знайшли на березі розрізаного на частини. Це в кожному селі було. Правда, я знаю одне село, що там був голова колгоспу, який зібрав селян і сказав: “Я кожному видам по кілограму-два кілограми зерна, але, щоб ніхто не сказав, що я вам видав. Якщо доведеться відповідати, скажу, що хтось покрав”. Так оцей голова колгоспу зберіг усе село, ніхто не вмер. Уявляєте? Досить було мати нам по дві, по три картоплини в день і ми вижили б усі. Ще весною, коли сипали у яму, у погріб буряки, то дещо випадало під драбиною – сміття. І ми розгребли під драбиною і знайшли буряка, він уже зацвів. Ми його помили, порізали на п’ятеро і з’їли. Ви так шоколад не їсте, як ми їли той буряк. Ось як було. Прийшли красти корову. Коло корови спала і мама моя, і її сестри, і бабуня, і дідунь. Корову прийшов красти син заможного колись селянина, порядна людина. Всі почали кричати, я вибіг з хати, дивлюсь, його отпихають, не б’ють, нічого, просто отпихають. А він бере корову цю і тягне до себе. Тобто він збожеволів, він просто збожеволів з голоду. Таке було, що люди божеволіли з голоду, ходили по селу, нічого не бачили. Просто йшов, побачив кота, схопив того кота, зарізав, зварив і з’їв. Ні котів, ні собак не було уже в селі. Це була духовна, моральна і фізична задуха, де ніхто не міг вижити. Це дожили тільки до того, коли почався урожай, коли можна було шось і украсти, жменю, знаєте, взяти і вибіжати, зернини і їсти зернини. І ми так і робили, коли гнали свої корови на поле. Прошу у кого питання, я далі не можу нічого розказувати.
Перед тим, як ви будете ставити запитання, я б хотіла звернути ще вашу увагу, зараз із нас усіх ніхто не сумнівається, що це був геноцид, як на такій родючій землі, як описували мандрівники, кидаєш плуг в землю, плуг заростає, а ще може й вродити на наступний рік. Я б хотіла зупинитися на трьох моментах, які свідчать, що це був геноцид: по-перше, це чорні дошки, ви сьогодні чули, Ілько Вакулович, сказав, село, яке повністю вимерло, лише в Україні і на Кубані, там, де проживали українці, 70% українців на тих територіях, лише українська територія і та, села були занесені на чорні дошки. Це села, які ізольовувалися військовими і нікого не випускали, і не впускали в пошуках їжі. Наступне – це закон про 5 колосків, на полях, де було прибрано зерно не можна було нічого підібрати. Скільки дітей було вбито за законом про 5 колосків, скільки людей було розстріляно, знищено або вислано на Сибір за цим законом. Ви чули про страшні моменти канібалізму, як влада могла довести до того, що на родючій землі, де можна було своїми силами виростити все, люди вдавалися до таких жахливих пошуків порятунку. Також хотіла зупинитись на тому, ви чули про ту статистику, де Ілько Вакулович говорив, що в школі залишилося після літа з 68-ми – 24-ри. Це підтверджуються дані дослідників, які говорять від 33-х до 58-ми % дітей було вбито в роки Голодомору. І якщо ви зараз десь почуєте, що хтось говорить про 3,9 млн вбитих в роки Голодомору, невже це та статистика, яка була насправді, ми бачимо з документів, що статистика фальсифікувалась і перепис 37-го року, який влада сказала, що він сфабрикований знищені і репресовані були демографи. І перепис 39-го року, ми бачимо, що він також фальсифікувався, бо є дані з архівів, ми можемо з ними ознайомитися і побачити це. 7 млн влада не могла приховати. І тому ми на сьогодні говоримо, що 7 млн, це найменше вбитих, це ті, які влада не могла приховати, а скільки ми ще не знаємо. В кожній родині було від 8 до 12 людей. Українські родини були багаті на дітей, мали багато членів сім’ї. Чому ми проводимо такі зустрічі і чому ми про це говоримо, і навіщо нам, як українцям про це згадувати. 70 років, коли Україна була в окупації Росії, ми не могли про це говорити, і вони, які пережили не могли про це говорити, а їм це боліло і передавалося наступним поколінням, їхнім дітям, онукам і правнукам. І ви знаєте, ми зараз проводимо зустрічі з науковцями, психологами, які говорять, що цей ген, страх перед голодом він передається. Ми можемо не знати з роками про це, але цей ген буде в нас і ми будемо його мати, і будемо боятися бути голодними, будемо зберігати сухарі, зберігати сірники, сіль на чорний день, відкладати гроші, боятися чи гості нагодовані, чи діти нагодовані, тому що в нас присутній цей ген. І будемо далі опускати голову, коли нам будуть говорити, що ніякого Голодомору не було, це видумки і т. д., ми не будемо вступати в суперечку, чому, тому що 70 років радянська влада це нав’язувала їм, їхнім дітям, тепер онукам. І тому нам потрібно це проговорити, і коли ми це проговоримо, коли ми запалимо свічку пам’яті ми звільняємося від цього. І ми зможе впізнати і розпізнати перші прояви геноциду, тому що геноцид не відбувається за один день, за одну секунду, сьогодні проснулася і хтось розпочав геноцид, є підготовка до цього. Так як була підготовка з 28-го року, а то й раніше: розкуркулення, колективізація, підготовка тих, хто буде робити геноцид і підготовка тих проти кого він буде вчинений, деморалізація тих людей, нав’язування їм, що вони гірші, що вони не такі, як треба, що українці, як в той час були гіршими, тому що діти були щепленні, це як прививка, як щеплення, нам потрібно про це говорити. Зараз прошу в кого є запитання до Ілька Вакуловича, прошу.
Я ще хочу одне речення сказати. У період Голодомору я думав, що я буду завтра снідати, лягаючи спати. І сьогодні я людина заможна, коли лягаю спати, думаю, що я буду завтра снідати. Це йде з 1933 року. Я думаю, що я буду завтра снідати. У мене є, що снідати. Але я мимоволі, механічно вертаюся до тих років, поза моєю волею. Що я буду завтра снідати.
Чи був у вас посттравматичний синдром після 32-33-х рр. і як проходила ваша адаптація перший рік після Голодомору?Я не знаю, шо ви маєте на увазі під синдромом посттравматичним, але він в мене постійний той синдром. Я ніколи, знаєте, на лекції тільки іноді забуваю, що був Голодомор, а так де я не ходжу, де я не сиджу, де я не відпочиваю, в мене завжди, якщо не кожної години, то кожної пів години я згадую Голодомор. Розумієте, це в мене в крові вже. Я казав, так я буду снідати щодня, так я щодня згадую за цей Голодомор. Я згадую мою бідну маму, як вона билася, як риба об лід, щоб хоч, щоб що-небудь найти, щоб врятувати нас двох із сестрою. Ми таки врятувалися. Але ж помер ще в мене і дядько, помер ще й дід, як я сказав про братика і сестрички, а помер же за той місяць травень і початок червня п’ятеро людей померло. В родині, це в родині, це ми жили разом в одній хаті.
А як проходив перший рік вашої адаптації?
Як вам сказать, із спустошеною душею, з абсолютно спустошеною душею. Я ходив до школи, я з 4-го класу відмінник, що я не закінчив, я закінчив на відмінно, і аспірантуру, і університет, і навіть був такий університет Вошивий, марксизма-ленінізму, і навіть той я закінчив на відмінно. Прийшов додому, перервав ту обкладинку, викинув у корзину, якраз був дядько дома, каже: «Ілько, шо ти робиш, це ж університет», я кажу: «Це вошивий університет, брехливий», чули. Ось таке в мене було в душі ставлення. Я вам скажу, всі хто пережив Голодомор – це люди травмовані, травмовані. Він ходить, він розмовляє, він усміхається, а заговоріть з ним про Голодомор, так він стає сумний, невеселий і нічого не буде розказувати, тому що в його немає мови, ви чули, як я розмовляю, хіба я так із кафедри зі своїми студентами розмовляю? А зараз ви бачите який я, отак нікчемний. Ой Господи, щоб ви ніколи, ні ваші діти, ні ваші родичі не дожили до такого, ніколи, шоб ви тільки читали і пам’ятали, що ми пережили страшенний Голодомор і страшенний геноцид, і це геноцид – національний, ви ж дивіться, ніде не було голоду, тільки на Україні і на Кубані, там де українці жили, суцільно. У Криму не було, отакі речі.
Як ви були дитиною, як ви знаходили сили пережити це морально?
Знаєте, коли я був дитиною, я не розумів всієї глибини, політичної глибини, оцього геноциду, я не розумів, я бачив, що мого тата розкуркулили, що це розкуркуленими так твориться, а насправді це з тими комнезамами, комітети незаможниками, які розкуркулювали, вони теж 33-го року йшли в могилу, голодні. Коли я приїжджаю на свою Батьківщину я завжди заходжу на цвинтар, так от на цвинтарі під, як вам сказати, під огорожою є напів’ями, і я питав людей, що це за напів’ями, а вона кажуть, а це Голодомор, під час Голодомору скидали туди людей, отак засипали зверху, а воно потім сіло, оце ті люди лежать там, розумієте, скільки їх лежить це важко сказати, тому що кожне село половина вимерла його, особливо дітей. Тому що організм був ще не дуже міцний, якщо дорослі ще могли витримати 10-20 днів, споживаючи листя вишні, бо там крохмаль виявляється, у листі вишні багато крохмалю, і його їли, його варили, і од нього помирали, розумієте, отаке.
А хто приходив розкуркулювати?
Розкуркулювати приходили із районного комітету партії, або приходив один із НКВД і сільські комнезамівці, це називалось комнезам, комітети незаможники, вони потім самі теж помирали, а 37-го року решта підібрали всіх, розстріляли, розумієте. Тобто система Римської імперії, а тих підбирали, розстрілювали, шоб ніхто не знав, шо було перед ними.
А комнезамівці це були односельчани?
Це були українці, так. Як правило, це були старці, які лінувалися працювати або, які були каліками, не могли працювати. І він ішов розкуркулювати, тому що міг узяти шо хотів, він побачив пальто гарне – забрав, у моєї мами були хромові чоботи, так оцей комнезамовець на все село розпустив чутку, що Маріїні чоботи, це його чоботи, що ніхто більше не міг здерти чоботи з мами. Отакі речі.
Хто був ніким, став усім.
Так, але потім вони так само вимирали, у 37-му їх усіх підібрати і розстрілювали, щоб не було свідків, он як. Я ще скажу, що коли в 33-му році почалися сівба і так далі, не було чим, коні в основному загинули і не було чим сіяти, то почали давати людям, ті, що працювали з своїми коровами замість волів, давали по 100-200 грам борошна на день, уявляєте, шо тих 100-200 грам борошна на день, це одного-два млинці.
А чи є в вас зараз родичі?
Так, в у мене є, як вам сказати, двоюрідні двоє, дві двоюрідні сестри, а сестра моя 5 років тому померла, остання сестра, це та з якою я залишився. І є мої внучки, внучата, які я надзвичайно люблю.
А хто були ці люди, які передавали по дві буханки хліба, як вони вам його передавали?
Буханки хліба, які тато прислав з Криму, їх пересилали по-перше кумові, який був не під, як вам сказати, не під підозрою, що він допомагає куркулям. То кум увечері приносив під полою, приносив одну хлібину, а потім приносив другу хлібину. Хліб бував іноді цвілий, хліб формений, такий квадратиками, як сьогодні пам’ятаю. Це так було.
Скільки Вам було років, коли померли ваші батьки?
Моя мама померла у 1980-му році, а тато загинув на фронті, на фронті, захищаючи радянську владу од Гітлера. Ну і я був теж на фронті.
Які б книги з художньої літератури ви порадили надсилати за кордон, щоб іноземці більше знали про Голодомор і більше прониклися цією темою?
Ну я вам зараз не можу сказати, зараз в нас же працює цей комітет, який видає, в нього повинен бути список цієї літератури. А за кордоном перші є навіть згадки у 20-х те, ще не те, а це треба брати літературу таку, яка викриває, таку літературу треба брати.
Ви сказали, що ви були на фронті, як ви справлялися з внутрішнім конфліктом, воюючи на стороні радянської влади?
Ви знаєте, і тато мій, і я ми бачили, що Гітлер це другий Сталін, це другий Сталін, розумієте, тобто нищив Голодоморами, а Гітлер винищував в душогубках, газові печі, пробачте. І Гітлер мав на увазі, він казав, що французів, чехів, словенів і т.д. їх треба винищити, а українцям, а з ними і росіянам, їх треба дозволити тільки курити махорку, скільки вони хочуть, і варити самогонку пити, і вони виведуться. І я знав, що Гітлер винищував євреїв, євреї це теж люди, як і всі ми. І я знав, що коли Гітлер прийде, він зробить, побудує печі, і в кожному селі будуть водити у піч, щоб спалювати. Тобто не дуже велика перспектива для українця, і для тих, хто мав підпасти під владу Гітлерівської Німеччини. От тому я абсолютно свідомо, я воював чесно.
Скажіть, будь-ласка, в 47-му році я пам’ятаю до нас приходило багато людей із сходу України, розкажіть, що то був за голод?
Я казав, що кожні 10 років радянська влада на Україні радянська влада влаштовувала голод. Що це був за голод 47-го року. 46-го року Польщі із України було ввезено 220 тис. тон зерна, Німеччині 240 тис. тон зерна, що було на Україні – голод, от оце був голод 46-47-го рр. У 1920-му році голод був на півдні України, теж люди мерли з голоду, тобто Москва кожні 10 років робила таку профілактику, на кілька мільйонів загнати, забрати хліб. Тут воювали з німцями, і тут віддають 240 тис. зерна, поляка 220 тис. тон зерна.
Дякуємо Вам!