1. Місце запису: місто Мала Виска Кіровоградської область;
2. Дата запису: 16 липня 2002 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Перебейніс Любов Климівна, 1925 р.н., народилася в місті Мала Виска Кіровоградської область;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Мала Виска Кіровоградської область.

Чи пам’ятаєте ви Голодомор 1932-33 рр.?

Мені тоді було восім год. Я погано помню як шо було, а отдельні деталі  – наче вчора було. Ми дітьми ходили до ями і вишкрібали сухий жом, а дома перемішували його з яшнєвою крупою або висівками і пекли моторженики, так і виживали. Їли все, що було їстивного, – цвіт білої акації. Було б не так важко, якби в нас не забирали їжу, ходили по хатах буксіри і все геть забирали, все, шо находили. В матері в косах були заховані гроші, то і їх найшли і забрали. І оце я харашо помню як мати боялася, шо найдуть качани, які вона заховала в стріху, а вони й на горіще лазили, ну не найшли. Мати геть зомліла, як вони пішли я її одлила водою. То ті качани ото ми і їли. І це ж мєсні ходили і забирали в людей шо в кого було. А тоді власті узнали, шо мій брат в армії служив, то нас перестали розкуркулювать і з хати не вигнали. Хто в колгоспі робив, то їх кормили затіркою якоюсь чи ще чимсь і то, так кормили, одна юшка, а гуща, яка на дні, то її давали кому треба. То оце кого в колгоспі кормили, то ті й виживали, а хліба не було, це саме основне. А вопще страшно й згадать як воно було, люди вимирали цілими сімями, в кого там яка курка була, то все поїли, ні одна кришки не пропадала, страшно було, дуже страшно.

Вже сорок шостий і сорок сьомий я харашо помню. Я тоді робила в Госстраху, прийду додому, а їсти нема геть нічого. Багато людей вимерло тоді. Сначала пухли і то вже значить все – смерть. Їх цілими гарбами звозили на кладбіще і закопували в одній ямі. Чого я це знаю, бо колись з матір’ю ходила на кладбіще і бачила, а один дядько так просився в того шо закопував, шоб його не кидали, то його пожаліли, не закопали, а він і вижив. А гарбами на кучі звозили людей, мерли по страшному. Мій брат тоже помер. Но в тридцять третьому було набагато ваще і людей більше вмерло. Наша сім’я вижила зо щьот корови. А знаєш , чого ж голод був, бо в сорок шостому велика засуха була. Всі запаси, які в людей були – посіяли, а воно нічого не вродило, земля чорна стояла, ячмінь як посіяли, то він виріс сантиметрів десять – дванадцять, все погоріло, вже під осінь природа трохи нас пожаліла, трава одійшла, то ми корові запасли трохи сіна, ото корова нас і спасла. А їсти геть нічого не було, зранку якусь юшку поїли, поки дойду до роботи, а вже їсти хочу, а на роботі, як і дома нема нічого. Я тіткі писала в Ніколаєв, щоб вислала грошей, то вона вислала посилку, вже не помню шо там було, на багато її не хватило, ну ми з сестрами хоч трохи наїлися. А як гроші були , то можна було хліба купить, хоч коли-неколи. Хлібина тоді стояла сто пядесятт рублів, но його було дуже мало, всім не хватало, вже в сорок сьомому ввели карточки, то по пів кілограма хліба давали на сімю, то це трохи так виживали. Якраз зімою послали мене на курси в Дніпропетровськ на один місяць, то там тоже геть не було чого їсти, в столові давали якийсь супчик, але то була одна вода, ніхто ним не наїдався. Всі були худі. щоки позападали. Важко було, але ми вижили, зараз краще, ніж тоді. Шоб якось вижить, батько мій в Білорусію їздив, привозив картошку, трохи хліба, але небагато клунок якийсь. Там і в Росії голоду не було, це тіки в нас ттаке зробили. Ну не у всіх людей були гроші і здоров’я, щоб їздить туди за харчами. Кажуть, це тоді спіціально голод зробили, шоб Україна вимерла, так воно ж так і було, дуже багато і моїх знакомих, і батьків померли, а ті, шо вижили отак бачиш до таких годів дожили.

1. Місце запису: село Мала Виска Маловисківського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 8 серпня 2002 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент:  Кудоя Павло Мефодійович, 1928 р.н., народився в селі Мала Виска Маловисківського району Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Мала Виска Маловисківського району Кіровоградської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Важке то время було. Це саме страшне як нема шо їсти. В тридцять другому ми ще так, перебивалися. Батьки самі недоідали, то шо там було старалися нам дать. Сестра моя трохи старшенька за мене була, то все мамі помагала. Вже пізніше, як розжилися, мама казала, шо Маруся нічого була, а в мене вже і ноги були попухли оце в голодовку, думали, шо мене вже не буде. Але, бачиш, тоді якісь люди крепчі були, виживали. Багато людей тоді виїжали в Росію, Білорусію, там старалися остаця, но це важко було, тоді ж у людей ні паспорта не було, ні документа якого, так, частіше їхали та міняли там продукти. Вивозили все, шо було дома, частіше лахміття всяке, полотно, одежина яка в кого була. До того дожилися, шо мій батько тоже так їздив, та повивозив геть усе, не було й самим в шо вдіця. До весни тридцять третього було ще терпімо. В кого там які запаси були, шо не конфіскували. А вже весною так страхіття творилося, люди вмирали цілими вулицями. Їх ховали так всіх зразу в одній ямі, так без труни, так без нічого. Їли ми, то мама баланду якусь зварить, то трохи якоїсь крупи заховано було. А все, якісь запаси були треба було оддавать в колгосп. Як яка картоплина вродила, то її було дуже мало, нічого тоді не пропадало, даже шкарлупи од кртоплі, їх не викидали, а шось мама туди добавляла, та пекла як млинці. Вже на весну всі запаси виїли, не було геть нічого, то багато людей, шоб вижить, почали красти. А за те їх садили в тюрму, давали три года за кілограм пшениці, колоски не розрішали збирать на полі. Вони ж оставались і так на полі їх і снігом покривало, а люди мерли з голоду і їм не можна було їх збирать, бо могли й вбить. Токи і поля охороняли енкаведісти. А восновном голод оце й зробили вони, мєсні. На центральну власть нема чого валить, нам при совєтській жилось непогано.

А сорок шостий як ви пережили?

Ну в сорок шостому лекше було. Ми трохи розжилися. Батько пенсію получав, сестра робила товаровєдом була, я в колгоспі робив, то так і перебивалися. В колгоспі давали по двісті грам зерна за трудодень, ти можеш представить, оце ж, ну, стакан зерна, хіба ж це можна було наїстися? То ми ото на городі садили кукурудзу, сіяли жито і підживалися цим. В кого гарні городи були, соток по п’ятдесят, то ті жили краще. Зерно терли на жорна та пекли або коржа, або маторженика. Але ж того зерна було дуже мало. Люди мусили красти. Хто ловкіший був, той і не попадався. А за три кілограми зерна отправляли на висилку, но люди всьо равно потрошку крали, бо не було куди діця. В те время токи були не так як зараз – один в колгоспі, а були вони по полю. Ото ми з другом з мішком лізли по полю по-пластунськи метрів триста шоб набрать зерна, а ночью то все було. А як наберемо, то з мішком зерна повземо назад. То як вдасця оце нам, то такі раді були, бо це ж буде шо їсти, значить не помремо з голоду. Тільки мама дуже переживала як я оце піду по зерно, боялася шоб мене не вбили, або не посадили в тюрму, та я такий шустрий в молодості був, куди мене там догнать, хоч і з мішком зерна! Власті нас ганяли, а так люди – родичі, знакомі понімали, шо як не будеш красти – вмреш, то ніхто не осуждав, бо багато хто так по трошки “грішив”.

1. Місце запису: місто Київ;
2. Дата запису: 01.02.2009 року;
3. Хто записав: Петренко Володимир Петрович (син свідка, котрий здійснив запис з рукописів Петренко Марія Юхимівна);
4. Респондент: Петренко Марія Юхимівна,  31 липня 1927 р.н., народилася в селі Вівсяники Козятинського району Вінницької області;

Під час Масового штучного голоду 1946–1947 років проживала в селі Вівсяники Козятинського району Вінницької області.

Літа пройшли як один день. Всього було, але більше всього було злиднів і горя. Після війни в селі залишилися жінки, діти, літні люди і інваліди. Інваліди вмирали один за другим також і літні люди довго не жили. В колгоспі люди майже нічого не отримували, залежно від урожаю. Якщо молоді люди бажали виїхати в місто на роботу їх з колгоспу не відпускали, не давали паспортів. Податки були на все, навіть на кожне фруктове дерево в садку. Платили податки, а до податків ще треба було платити за облігації на відбудову народного господарства які були обов’язково – примусовими. Три – чотири чоловіки – агітатори з вечора до ночі ходили по хатах і примушували підписатися на облігації. Бідність, хвороби, багато людей помирало  і дорослих  і дітей. До всього цього в 1946 році була засуха і  неврожай, земля висохла, покололася, все вигоріло, картопля була як квасолина, люди як 1933 р їли траву листя з дерев, пирій колись ріс на полях, пирій вибирали з землі мили, висушували і на жорнах мололи, жорна – два каменя  заправлені в коробку між які засипали  зерно і крутили щоб жорна терлися і мука висипалася через жолобок. До муки з перію додавали листя з дерев, або траву змішували з водою і пекли  млинці. У кого була корова і давала молоко – ті ділилися молоком з тими у кого нічого не було. Жили дружно допомагали один одному. Ставок висох, криниці також, на все село залишилось 4-5 криниць з водою, інші висохли від спеки. Розпочались жнива – все повисихало, а що залишилось поклювали птиці. Але все  це ми пережили і радувались що закінчилась війна  і що треба працювати при любих обставинах щоб нам добре в майбутньому жилося нам  і  дітям нашим. Молодь запрошували на відбудову народного господарства. Приїзджав вербовщик із рознарядкою від вищих органів влади скільки треба було взяти молоді із села і визначали, спочатку питали хто хоче їхати, а потім і не питали, молодь забирали на роботу як під час мобілізації. Більшість їхала комсомольців з піснями, радістью з надією що вирвуться на волю і щось зароблять  хоч на одежу та на їжу для себе. В містах як і в селах люди бідували. Зарплатня заробітчан була невелика економили як могли щоб що не будь купити із одягу. Ніхто не жалівся, були веселі, співучі, ходили в кіно, надіялись що як все відбудуємо то добре нам буде. Але сказати що добре нам було неможливо. Зарплата тих хто поїхав у місто була невелика, треба було  і вчитися  і працювати, війна не дала нам довчитися. Вчилися заочно, старалися нічого не пропустити, щоб вивчитися на того ким хотів бути з дитинства. Були і ФЗО (фабрично – заводське училище) де готували робітників – спеціалістів. Хоч і тяжко було, але всі  думали  тільки про одне, буде краще жити якщо  бути освідченим і розвинутим  у всіх галузях життя. Вчилися заочно і працювали, дітей привчали до всього  доброго, розказували їм про війну, про голод. Було багато різних молодіжних гуртків, шахматних, фізкультурних різних. Молодь не ходила бездумно п’яна по вулицях. Міліція слідкувала за всім, чистота та спокій була навколо, в любий час. Міліція штрафувала за кинутий на тротуар або на дорогу недопалок.  Якщо перейдеш дорогу на червоне світло – штраф. Якщо перейдеш дорогу в місці де заборонений перехід – також штраф. Був порядок строгий  і справедливий не було такої розпусти, галасу вночі, всі спочивали, було тихо. Був такий час коли з’явилося багато злодіїв, знімали  на ходу шапки  з голів гарні пижикові. З жінок зривали із вух сережки. Відрізували пальці з  обручками, але їх суворо наказували і не довго їм приходилося так легко наживатися. Багато що можна описувати  це все життя. Пишу я поки що в своїй пам’яті що зберегла. Мені вже 92 роки. Пишу те що пам’ятаю для своїх внуків  і правнуків щоб знали яке життя було важке і як важко було добувати освіту. Які люди були після війни добрі  і подільчиві, як молодь хотіла вчитися щоб краще було жити на Землі все знати любити людей, свою землю, нашу рідну Україну, слухати батьків, старших поважати, всебічно  розвиватися. Слава Богу що дає мені пам’ять все це описувати. Мама і бабуся, прабабуся,  п’ять внуків і п’ять правнуків.

1. Місце запису: село Ялтушків Барський район Вінницька область;
2. Дата запису: 28.07.2003 р.;
3. Хто записав: Кулібаба Оксана Анатоліївна;
4. Респондент: Шмерхльова Галина Сергіївна, 1930 р.н.;

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Ялтушків Барського району Вінницької області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Пам’ятаю голод 1946-47 років.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Насамперед рік 1946 – рік голодовки. Нічого не було. Картоплі не було. Ходили в’ялу збирали.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Чорт їх знає. Я не знаю. Як вже був врожай, то був ОРС в заводі. Люди ходили жати, та потрохи тоді їм давали по 3 кг, щоб терли, а терли на жорнах. Ходили мололи і це їли.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Я це не помню. Я в заводі робила, а доноси були. Був один єден такий фашист, був заводі, людей бив.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Дивилися, гляділи. Тоді, що були якісь документи? Не було!

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

А чом ні?! Били, штрафували, висилали.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

А хто бачив це? Я це не бачила.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Не приховували, бо не було що взяти. А я не крала. А ті, що крали, то засудили по 6 років чи скілько. Їсти хтіли.

Де можна було заховати продукти харчування?

Я не знаю. В нас в хаті не шукали. А як їх звали – то тим більше!

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали! Вивозила кухня в поле людям їсти.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Не знаю.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли, а били, гнали від поля.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Об`єжчий.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Ходили, бо їсти хтіли.

Чи змушували йти людей в колгосп і як?

Просили йти, а які не хтіли – то сиди і нічо не получили. Сиди і вночі будеш красти.

Де переховували худобу?

Вдома. Хто віддавав добровільно, а хто не хтів.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Дньом.

Коли почали люди помирати від голоду?

Спочатку пухли, а як вже вродила картошка… Знаєш, як людина наїлася тай все. З’їла трошки більше і вмерла. Наша мама була так спухла, бо їсти хтіла, все нам оставляла.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Не знаю.

Хто не голодував в селі і чому?

Буржуї, бо їли. Гроші склали, тай мали. А бідний дядько голодував.

Хто зумів вижити?

Не знаю.

Чи допомагали люди одне одному  виживати?

Хто поможе, як нема чим?! Старалися самі виживати. Не ділилися.

Які засоби вживали до виживання?

Поменше їсти,  щоб не наїдатися лишнього, шоб жолудок робив.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Не мали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Гнилу картошку і насіння бурякове терли і робили такі бліни з лободи. Щі варили. За 7 км ходили по картошку, смердяча, та їли.

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

За що купити? Не було грошей. За що міняти, як не було нічого.

Чи відомі випадки людоїдства ?

Цього не знаю.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладбіщі щодня хоронили.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Самі щодня хоронили. Ніхто нікому нічого не платив.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Не знаю.

1. Місце запису: село Підлуби Ємільчинського району Житомирської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Сітайло Максим;
4. Респондент: Сейко Галина Григоріївна, 1934 р.н., народилась в селі Підлуби Ємільчинського району Житомирської області;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років  проживала в селі Підлуби Ємільчинського району Житомирської області.

Опишіть вашу сім`ю.

Була мати, сестра і дядько з тіткою
Опишіть вашу оселю та домашнє господарство.
Була хата з садом, трохи городу було.
Чи був у вас хтось в родині членом комуністичної партії?

Не було
Опишіть ваших сусідів.
До війни сусідів пам`ятаю погано, от після війни можу сказати.

Як ви перенесли голод, чим харчувались?
Мати казала, що було важко ми ж жили у чужій хаті. Помагала їм чим могла. Але кажуть, що на півдні було гірше.
Чи допомагали кому-небудь у той час або хтось допомагав вам?

Мати моя допомагала тітці і дядьку, сестра була трохи старша, то мене гляділа
Чи вважаєте ви тодішнє найвище партійне керівництво СРСР винним у Голодоморі?
А хто ж ще. У Росії ж такого не було.
Чи можна було уникнути голоду якимось чином?
З України  ж геть усе повивозили, нічого не залишили.

1. Місце запису: село Петрівка Бобровицький  район Чернігівської області.
2. Дата запису: 04.10.2003 р.;
3. Хто записав: Мартинчук Максим ;
4. Респондент: Гомольська Мотрона Федорівна, 1920 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Петрівка Бобровицького (раніше Ново-Басанський) району Чернігівської області.

Якщо можете, розкажіть про події 1932-1933 років.

Добре, розкажу що знаю.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або (1946-1947)?

Господи, таке не забувається, на все життя запам’ятаю ті страшні часи, коли люди падали біля тину і зоставалися лежати, поки хтось не прибере. Пам’ятаю (плаче)

Скажіть, які на Вашу думку могли бути причини голоду: не урожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Як я пам’ятаю, то врожай забирала влада, бо врожай був наче не поганий, а ті “душогуби” відбирали все до нитки… пережити ще раз таке страхіття. Іноді також в обшуках та відбиранні зерна “учавствовав” сільський голова.

Чи були винагороди, від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Ой такого не знаю, може й було та такого не пам’ятаю.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Приходили питати чи є хліб, якщо казали, що немає, то починали обшук з мошколами ходило по двору, знаходили хліб, шукал мов пес кістку. А за документи ніхто навіть не питав.

Чому?

Бо боялися

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Якщо знаходили зерно, то били, але батько добре ховав, то в нас не знаходили. А висипали в основному багато семен “куркулів”, бо не хотілося віддавати хліб, та йти до колгоспу.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Так, ці люди мали зброю, рушниці чи щось таке.

Як люди боролися?

Ніяк, та чи можна було щось зробити, нічого не робили.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Так приховати можна було. Батько ховав у хліві там де худоба жила, він викопував яму, а потім дошки зверху, і притрусив сіном, якби не хлівець, повмирали б усі.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Я ж казала, шошколами, шукали у хаті, хліві, погребі. Як звати їх то це я не знаю цього.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Було їх чоловік до п’яти, то чи з району міліція, іноді був голова (районний голова)

Де можна було заховати продукти харчування?

Ховали у хлівах, копали ями на городі, іноді копали ями у лісі.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Так давали їжу, на полі годували, нам давали, бо батько пішов у колгосп, у нас наче сьогодні пам’ятаю був номер 2.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Забирали лише зерно, худобу ні, бо у нас була корова, то вона й зосталась у нас.

Що таке закон про “П’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Так знаю, було жінки назбирають трохи колосків після жнив, то їм потім голови відривали на суді, іноді й у тюрму забирали.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні не дозволяли, їздила людина та охороняла, ми називали його “об’їжчик”, їздив зі зброєю, й не підійти, вб’є

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Місцева влада, партійники, міліція.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Голота та бідняки, що не хотіли робити з радістю пішли до колгоспу, а багаті та роботящі середняки та “куркулі” не хотіли. Але й іноді й середняки, як ми йшли до колгоспу, того мабуть і вижили.

 Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Ні не змушували. У “куркулів” забирали усе хати, землю, худобу і кудись дівали їх. Люди казали, що у Сибір.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Худобу у нас не забирали тільки у багатих.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

В будь-який час і вночі і зранку.

Скільки разів приходили до хати?

Такого не пам’ятаю.

Коли почали люди помирати з голоду?

Багато людей помирало навесні 1933 але ще й взимку.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Що ж з ними не було , помирали самі, держава нічого з ними не робила.

Хто не голодував у селі і чому?

Місцеві керівники, а також люди, які змогли заховати хліб. А місцева влада видно “гарно” працювала тому й не голодували.

Хто зумів вижити?

У нашій родині усі, але дід коли вже голод закінчився наївся хліба та й помер.

Чи допомагали люди один одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Так допомагали в основному родичі одне одному та друзі, чим могли то скибку хліба, буряк, чи картошину, ягід.

Які засоби вживали до виживання?

Щоб хоч якось протриматись, а головне вижити, люди їли все, що тільки можливо горобців, кору дерев, коріння.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Так, я ж казала, що родичі допомагали, чим могли.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їли бадилля картоплі, коріння лопуха, якихось кущів, люди які назбирали у лісі.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Пам’ятаю, вживали кору ялини, її листя, мати варила щось схоже на юшку, бадилля соняшника, кукурудзи.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Це були галки, горобці, але важко було їх зловити, голубей не було вони наче відчували, що навколо смерть.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Ми й не намагалися, бо важко було туди дістатися.

Чи був голод у місті?

Люди казали, що не було.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Не знаю точно, але десь ¼ села, а село було десь чоловік тисячу, в основному старі люди, діти.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Пам’ятаю, зайшли ми з дівчатами попити води до тітки сусідки, а вона їла свою малу дитину, збожеволіла, знали як люди дуріли.

Де і хто хоронив людей померлих від голоду?

Родичі, рідні хоронили у садку на городі, а тих, що лежали на вулицях чоловіки везли на кладовище.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, “Зелені свята”?

Так, Господи пухом їм земля.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за радянських часів?

Зараз поминають, згадують, читають за упокій їх душ. Зараз я такого не пам’ятаю.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Не знаю, але щоб поховати тіло померлого, колгосп виділяв один стакан борошна  та 5 чоловік-поминальників. Варили у воді і сьорбали. Потім вантажили покійника на підводу, якщо вона була, і везли на кладовище. Яму копали глибиною 50-70 см, глибше – не вистачало сил.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Так вони відомі, це жиди завжди пам’ятали про них, можливо не показуючи цього.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церква є, церква Петра і Павла, до кого відноситься не знаю, але пам’ятаю, що приїздив Філарет.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлих від голоду?

Є хрести, пам’ятники померлим.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33 чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Так розповідала, але вже десь у 80 роках приходила до школи розповідала дітям про ті страшні часи.

Хто винен?

Господь їм суддя за їхні діяння. Винен режим, оті інші Ради.

1. Місце запису: село Дмитрівка Бахмацький район Чернігівська область;
2. Дата запису: 11 жовтня 2003 р.;
3. Хто записав: Боярчук Ірина;
4. Респондент: Марія Федотовна Гордієнко, 1926 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 року проживала в селі Дмитрівка Бахмацького району Чернігівської області;

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Про голод 32-33 років пам’ятаю погано, бо тоді була мала. Було десь 6 чи 7 років. А про 46-47 роки більш-менш пам’ятаю.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Та то все влада винувата, ходити та забирати останнє. І зерно, і картоплю і скотину – нічого не оставивши, як людям було жити?

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Голова колгоспу призначив тих, хто буде ходити грабувати людей. Ще ходили бригади комсомольців.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Ніхто нічого не говори. Канешно могли дати шось, та  й то не багато. Трохи жерти, чи якісь гроші. Частіше продуктами.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на

збирання продуктів?

Ніякі документи вони не показували. Просто заходили і починали скрізь шукати. А, люди боялись їм шось сказать, бо ще шось зроблять.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Якщо їм шось не віддати, то могли й побить – та рідко хто на таке відважувався. Ще могли посадити, якщо на полі колоски збирати.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Та ні, зброї вони не мали, та їх і так люди боялися.

Як люди боронились?

А шо вони мали зробити, якшо приходили десь по 5 чоловік. Жінки просили щоб шось залишили, бо нема чим годувать дітей – та хто їх слухав.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Люди пробували щось сховати (чи в сінах чи десь на горищі – це спочатку, поки не знали як вони шукають. Частіше закопували чи в садку чи на городі. Та де не сховай, все одно знаходили, якшо не найдуть самі, то сусіди скажуть, в яких все забрали.)

Хто і як шукав заховані харчі?

Бригади комсомольщиків приходили із такими залізними штирями, і ходили, штрикали по садку, по городі, що знаходили відкопували.

Скільки їх приходило до хати?

По-різному. Частіше чоловік 4-5.

Де можна було заховати продукти харчування?

Та де не ховай все одно найдуть, чи на городі, чи десь в хаті.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Та шось трохи давали, та шо тих 100 грамів якихось крупів на сім’ю, а той менше(в день), чи 300 грамів хліба.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Забирали в основному їжу та худобу, та могли й шось цінне прихопити (пользувались тим, що люди нічого не можуть зробити)

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Це про те що не дозволяли в полі зривати колоски? Так?(Внук у мене про це питав.) Чула. Нашу сусідку посадили на 5 років, їй не були чим дітей годувать, то вона й назбирала жменьку колосків шоб хоч якісь млинці спекти. А їй сказали шо вона вкрала, хоч поле вже було прибране. Та й посадили.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні, я вже казала.

Хто охороняв поля і комори?

Голова колгоспу призначав сторожів.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Ні не хотіла. Рідко хто сам йшов у колгосп.

Чи змушували йти людей в колгосп?

Вони обіцяли давать їжу. То деякі й йшли, шоб прогодувати сім’ю. Ті хто не йшов, до того приходили по кілька разів, погрожували, залякували людей.

Де переховували худобу?

Могли перевести із сарая в хату, та це нічого не давало, все одно находили.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Могли прийти вдень, а могли й в ночі, немає різниці.

Скільки разів приходили до хати?
Та скільки хотіли. Могли прийти раз пошукати – не знайти. Через кілька днів ще раз.

Коли почали люди помирати від голоду?

У кінці 46 на початку 47 року.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Відвозили, та залишали дітей у больниці, там хоч трохи годували (якшо було чим)

Хто не голодував в селі і чому?

Голова колгоспу, голова сільради, бо вони й відбирали продукти у людей- за їх наказом, це робили. В той час, як люди помирали з голоду, в них все було.

Хто зумів вижити?

Ті, що мали гроші, та цінні речі, могли виміняти їх на якісь продукти. Помню моя  мати виміняла гарні, такі важкі золоті сережки на пів-літри молока. Ще в неї були такі дорогі такі пухові…

30.Чи допомагали люди одне одному виживати?

Спочатку, коли ще шось могло залишитись у людей, то помагали дітям, а потім вже не було нічого, то самі ходили крали.

Які засоби вживали до виживання?
Восени чи навіть зимою вночі ходили по полю, шукали гнилу картоплю, вдома на грубі сушили її. Вона була мерзла то аж солодка. То робили шось з неї та їли. Коли варили якусь юшку, то не було не сала, не олії, щоб якось її здобути, то люди варили ремні, щоб хоч якийсь запах чи навар був.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

якшо родичі шось мали, то могли поділитися- та у кожного є свої діти, яких треба годувати, та й самим нема  чого їсти. Та й не відомо, скільки ще таке буде продовжуватись- тому вони боялись щось давати чи позичати( бо віддавати ж не буде чим)

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Та все шо завгодно. Всі люди їли, збирали. Траву різали дуже мілко(не пам’ятаю назви) та кидали в юшку. Помню як отравилась раз такою юшкою то кілька днів лежала з температурою. З акації квіточки їли – вони солодкі такі. Потім з липи млинці робили. Брали листя мілко різали, якшо є добавляли трохи борошна чи якоїсь крупи перемеленої. Ще обдирали кору у плодових дерев, та робили коржики.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Всіх. У селі вже не було собак чи котів- всіх поїли. Навіть крис їли. Було й таке. Як весна настала, то люди хоч якусь птицю могли зловити та з’їсти.

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

Можна було. Та було й таке що забирали документи то  не дозволяли нікуди їхати, якщо зловлять – повертали додому. Та  люди якось їздили, відвозивши дітей у больниці та підкидали, шоб не вмерли з голоду, та купляли якісь продукти. Та треба було їх якось ховати, шоб не забрали.

Чи був голод в місті?

Ні, говорили, що в містах голоду не було.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Багато. Були такі села, шо зовсім всі вимерли. В нас повмирало десь більше половини. Багато кудись виїхало- чи остались вони живі, чи ні не знаю.

Чи відомі випадки людоїдства?

Помню люди розказували, до одної жінки прийшов хлопчик десь 7 років, вона його у себе і оставила (він був її  сусідом та батьки померли). Потім його в неї ніхто не бачив. Говорять, що вона його зарізала, щоб шось зварити і з’їла. Тих що робили в колгоспі заставляли хоронити людей. Та вмирали люди цілими вулицями, то вони закидали всіх на вози, відвозили їх десь у ліс і скидали одну яму, і закопували.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Ні, їм нічого не платили, їх заставляли це робить.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Говорять що у яру закопували померлих, та точно ніхто не знає.

43.Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Якшо у когось померлих від голоду родичі чи близькі то поминають. На свята у церкві свічки ставлять. Якшо хтось знає де вони поховані (самі перші смерті коли ще хоронили по одному), то приходять на могилу на “Гробки”.

44.Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві?

Зараз не згадують. А при союзі і зовсім мовчали про це.

45.Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Є.

46.Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ні нічого немає.

47.Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр.? Зокрема, чи

розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Мабуть знає. Зараз це в школі ж проходять. Якщо хтось спитає то розказую, та кому ж хочеться лишній раз про це страхіття згадувать.

48.Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Влада, хто ж іще.

1. Місце запису: місто Козенець Козенецький району Київська область;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Куриленко Василь Миколайович, 31.01.1936 р.н., народився в селі Ярешки Баришовського району Київської області.

Під час Голодомору 1946–1947 років  проживав в селі Ярешки Баришовського району Київської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте ви, що був голод у 1946-1947 роках?

Пам’ятаю, прекрасно пам’ятаю. Нам трудно було жить.

Які на вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Да, влада забирала урожай. І яйця оддавали, корова як була дає 200 літров молока. Там його пересортіровували. А помочі ніякої такої не було. Робили на трудову – грошей ніяких не давали. Тільки на пологи да на позику.

Якщо відбирали у людей вирощене у полі, городі, то хто це робив?

Не робили в нас такого, бо не було чого відбирати.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Ну цього я не пам’ятаю, може на кого і доносили, а шо як мені тоді було десять років, то я цього не знаю конкретно.

Чи ті що відбирали  мали якісь документи на забирання продуктів?

Ну які документи? Хто його знає – я не знаю. У нас не відбирали, це в тридцять третьому – приходили скребачками копали, по-під хатами перекопували землю. А в нас такого не було.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Побиття я не знаю, а висилання було. За в’язку соломи було судили і давали по три, по п’ять років. Оце я знаю що було. А шоб били так, то не знаю. Мо когось били – мене не били.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Да я ж їх не бачив, що ж я буду говорить як я їх не бачив. Я не знаю, може хто заможніший, дак може до  нього і ходили. А як ми голодранці були дак що ж вони заберуть?

Як люди боронилися?

Да чього ж вони боронилися. Хто мог робить, дак робили. Хто не мог, дак мог помирать. Хто робив, той мусив вижить, бо на роботі давали хоч раз в день варену піщу.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Да я не знаю,  у нас такого не було.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Конєшно давали, а як же давали. Разову допомогу, разову.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Цього не було, я чув що в тридцять третьому році було. А тоді вже не було.

Що таке закон про «п’ять колосків». Чи чули Ви про нього?

Мій брат за п’ять колосків отримав п’ять років.

Хто охороняв поле, колгоспні комори?

Поля і колгоспні комори охороняли робочі, прості робочі, без ніякого оружия, без нічого. А воровство було, коли вже поймалися, тому давали строк.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Да тоді вже всі в колгоспах були. У сорок сьомому році майже всі – 99% були у колгоспах.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Ну де її заховаєщ? Як була вона на місті, как ніхто її і не ховав. У нас корова була. Ми жили дак батька не було, а була корова. Було й порося. Хліба в нас не було і картошки не стало. Шо по пало їли, і пирей там забирали, сушили, да на жорна драли, да хліб пекли. Каждий мусив виживать!

А люди помирали з голоду?

Помирали, я знаю що помирали.

А що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Да ніхто не допомагав абсолютно. У нас був батько помер у тридцять дев’ятому році, дак  ніхто і на копійку не добавив. Позабирали. Прийдуть чуть лі не по дорозі. Мати казала, даже по дорозі, сідай – позика прийшла. А не підпишеш – дак пістолетом об стіл. І погрожували сильно, но не вбивали.

Хто не голодував у селі і чому?

Я таких не знаю. Бо я.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Да, ділилися, ділилися.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Каждий сам за себе.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Я ж говорю шо викопували пирей, сушили, на жорна мололи, дай хліб пекли. Ну, я як пацаном був із дерев листя їв. Лісу у нас не було. Толи ожина, де було.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Люди которі охотилися, тиє вживали. А шо ж я буду охотитися як ружья немає, нічого.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Можна було все купити і виміняти, да не було за що. Ходили почти голодранці, у драних штанах, у драних сорочках.

Чи був голод у містах?

У містах голоду почти шо не було. У містах все було і в городах давали гроші.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Я не считав, но десь десять чоловік умерло. Я так припускаю, а шо й більше. Я знаю конкретно одного, там він недалеко жив, дак він з голоду вмер.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Нема, не було. Я не помню.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Усіх на общому кладовищі.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Да хто заплатить? Той що ховає – той плотить. Держава грошей не давала.

Чи відомі в Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Ну одне кладбіще, у сіх хоронили.

Чи поминають їх на на « Проводи», « Гробки», Зелені свята?

Обязатєльно!

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Поминають.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церква є, а патріархату я не знаю. До якого вона патріархату відноситься?

Чи встановлені в Вашому селі пам’ятники померлим від голоду?

Тоді не має на кладовищі.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1946-1947 р., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам сусідам?

Дітям то розповідав, але вони я не знаю вірять вони чи не вірять?

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Ну винна держава, закони, сталінські закони, винні.

1. Місце запису: місто Козенець Козенецький району Київська область;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Куриленко Василь Миколайович, 31.01.1936 р.н., народився в селі Яремки Баришовського району Київської області.

Під час Голодомору 1946–1947 років  проживав в  селі Яремки Баришовського району Київської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте ви, що був голод у 1946-1947 роках?

Пам’ятаю, прекрасно пам’ятаю. Нам трудно було жить.

Які на вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Да, влада забирала урожай. І яйця оддавали, корова як була дає 200 літров молока. Там його пересортіровували. А помочі ніякої такої не було. Робили на трудову – грошей ніяких не давали. Тільки на пологи да на позику.

Якщо відбирали у людей вирощене у полі, городі, то хто це робив?

Не робили в нас такого, бо не було чого відбирати.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Ну цього я не пам’ятаю, може на кого і доносили, а шо як мені тоді було десять років, то я цього не знаю конкретно.

Чи ті що відбирали  мали якісь документи на забирання продуктів?

Ну які документи? Хто його знає – я не знаю. У нас не відбирали, це в тридцять третьому – приходили скребачками копали, по-під хатами перекопували землю. А в нас такого не було.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Побиття я не знаю, а висилання було. За в’язку соломи було судили і давали по три, по п’ять років. Оце я знаю що було. А шоб били так, то не знаю. Мо когось били – мене не били.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Да я ж їх не бачив, що ж я буду говорить як я їх не бачив. Я не знаю, може хто заможніший, дак може до  нього і ходили. А як ми голодранці були дак що ж вони заберуть?

Як люди боронилися?

Да чього ж вони боронилися. Хто мог робить, дак робили. Хто не мог, дак мог помирать. Хто робив, той мусив вижить, бо на роботі давали хоч раз в день варену піщу.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Да я не знаю,  у нас такого не було.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Конєшно давали, а як же давали. Разову допомогу, разову.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Цього не було, я чув що в тридцять третьому році було. А тоді вже не було.

Що таке закон про «п’ять колосків». Чи чули Ви про нього?

Мій брат за п’ять колосків отримав п’ять років.

Хто охороняв поле, колгоспні комори?

Поля і колгоспні комори охороняли робочі, прості робочі, без ніякого оружия, без нічого. А воровство було, коли вже поймалися, тому давали строк.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Да тоді вже всі в колгоспах були. У сорок сьомому році майже всі – 99% були у колгоспах.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Ну де її заховаєщ? Як була вона на місті, как ніхто її і не ховав. У нас корова була. Ми жили дак батька не було, а була корова. Було й порося. Хліба в нас не було і картошки не стало. Шо по пало їли, і пирей там забирали, сушили, да на жорна драли, да хліб пекли. Каждий мусив виживать!

А люди помирали з голоду?

Помирали, я знаю що помирали.

А що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Да ніхто не допомагав абсолютно. У нас був батько помер у тридцять дев’ятому році, дак  ніхто і на копійку не добавив. Позабирали. Прийдуть чуть лі не по дорозі. Мати казала, даже по дорозі, сідай – позика прийшла. А не підпишеш – дак пістолетом об стіл. І погрожували сильно, но не вбивали.

Хто не голодував у селі і чому?

Я таких не знаю. Бо я.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Да, ділилися, ділилися.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Каждий сам за себе.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Я ж говорю шо викопували пирей, сушили, на жорна мололи, дай хліб пекли. Ну, я як пацаном був із дерев листя їв. Лісу у нас не було. Толи ожина, де було.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Люди которі охотилися, тиє вживали. А шо ж я буду охотитися як ружья немає, нічого.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Можна було все купити і виміняти, да не було за що. Ходили почти голодранці, у драних штанах, у драних сорочках.

Чи був голод у містах?

У містах голоду почти шо не було. У містах все було і в городах давали гроші.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Я не считав, но десь десять чоловік умерло. Я так припускаю, а шо й більше. Я знаю конкретно одного, там він недалеко жив, дак він з голоду вмер.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Нема, не було. Я не помню.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Усіх на общому кладовищі.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Да хто заплатить? Той що ховає – той плотить. Держава грошей не давала.

Чи відомі в Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Ну одне кладбіще, у сіх хоронили.

Чи поминають їх на на « Проводи», « Гробки», Зелені свята?

Обязатєльно!

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Поминають.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церква є, а патріархату я не знаю. До якого вона патріархату відноситься?

Чи встановлені в Вашому селі пам’ятники померлим від голоду?

Тоді не має на кладовищі.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1946-1947р., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам сусідам?

Дітям то розповідав, але вони я не знаю вірять вони чи не вірять?

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Ну винна держава, закони, сталінські закони, винні.

1. Місце запису: село Піски Бобровицький район Чернігівська область;
2. Дата запису: 07.08.2002 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Рябко Галина Іванівна, 1920 р.н.;

Під час Масового штучного голоду проживала в селі Стара Басань Бобровицького району Чернігівської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Тільки було й чути, як діти просять дай, мамочко, їсти, а вони ми самі умираємо. Двоє виживуть, а то всі інші лежать мертві, як постіль. Ох наробив…Все ж було, так він ж побрав. Куди вони вивозили? Ковискою все забирали, навіть те, що закопане було. А вони йдуть рядами-машинами… Свої помагали падлюки. Плакали, просили: не займайте! ми ж голодні. Вози, плуги туди у гурт. Як це збуть свою снасть, свою скотину. Раніше, як ідеш женитися, питають: “Скільки десятин землі маєш?”. А так все в гурт і виділять ділянку. Тепер же не маєш права не покосить , не до болота. Як це одвикать? (Оце Чорнобиль. Перешлють – а очі там). Капост все звів до купи, все люди позводили, остались з руками. Що хоч, той роби. Люди страждали, терялись. Наш дід був согласен, а баба не в каку. У люди, і скотина мерли. Різали скотину, бо не було чим годувать. У самі голодні… все до останньої худоби з’їдено було. Однак мерли, не виживали. Щодня по декілька чоловік з’їдали. Ото нещастя було, таке лихо впало на наші голови, нікому такого не побажаєш.