- Місце запису: село Мала Виска Маловисківського району Кіровоградської області;
- Дата запису: 8 серпня 2002 року;
- Хто записав: невідомо;
- Респондент: Кудоя Павло Мефодійович, 1928 р.н., народився в селі Мала Виска Маловисківського району Кіровоградської області;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Мала Виска Маловисківського району Кіровоградської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Важке то время було. Це саме страшне як нема шо їсти. В тридцять другому ми ще так, перебивалися. Батьки самі недоідали, то шо там було старалися нам дать. Сестра моя трохи старшенька за мене була, то все мамі помагала. Вже пізніше, як розжилися, мама казала, шо Маруся нічого була, а в мене вже і ноги були попухли оце в голодовку, думали, шо мене вже не буде. Але, бачиш, тоді якісь люди крепчі були, виживали. Багато людей тоді виїжали в Росію, Білорусію, там старалися остаця, но це важко було, тоді ж у людей ні паспорта не було, ні документа якого, так, частіше їхали та міняли там продукти. Вивозили все, шо було дома, частіше лахміття всяке, полотно, одежина яка в кого була. До того дожилися, шо мій батько тоже так їздив, та повивозив геть усе, не було й самим в шо вдіця. До весни тридцять третього було ще терпімо. В кого там які запаси були, шо не конфіскували. А вже весною так страхіття творилося, люди вмирали цілими вулицями. Їх ховали так всіх зразу в одній ямі, так без труни, так без нічого. Їли ми, то мама баланду якусь зварить, то трохи якоїсь крупи заховано було. А все, якісь запаси були треба було оддавать в колгосп. Як яка картоплина вродила, то її було дуже мало, нічого тоді не пропадало, даже шкарлупи од кртоплі, їх не викидали, а шось мама туди добавляла, та пекла як млинці. Вже на весну всі запаси виїли, не було геть нічого, то багато людей, шоб вижить, почали красти. А за те їх садили в тюрму, давали три года за кілограм пшениці, колоски не розрішали збирать на полі. Вони ж оставались і так на полі їх і снігом покривало, а люди мерли з голоду і їм не можна було їх збирать, бо могли й вбить. Токи і поля охороняли енкаведісти. А восновном голод оце й зробили вони, мєсні. На центральну власть нема чого валить, нам при совєтській жилось непогано.
А сорок шостий як ви пережили?
Ну в сорок шостому лекше було. Ми трохи розжилися. Батько пенсію получав, сестра робила товаровєдом була, я в колгоспі робив, то так і перебивалися. В колгоспі давали по двісті грам зерна за трудодень, ти можеш представить, оце ж, ну, стакан зерна, хіба ж це можна було наїстися? То ми ото на городі садили кукурудзу, сіяли жито і підживалися цим. В кого гарні городи були, соток по п’ятдесят, то ті жили краще. Зерно терли на жорна та пекли або коржа, або маторженика. Але ж того зерна було дуже мало. Люди мусили красти. Хто ловкіший був, той і не попадався. А за три кілограми зерна отправляли на висилку, но люди всьо равно потрошку крали, бо не було куди діця. В те время токи були не так як зараз – один в колгоспі, а були вони по полю. Ото ми з другом з мішком лізли по полю по-пластунськи метрів триста шоб набрать зерна, а ночью то все було. А як наберемо, то з мішком зерна повземо назад. То як вдасця оце нам, то такі раді були, бо це ж буде шо їсти, значить не помремо з голоду. Тільки мама дуже переживала як я оце піду по зерно, боялася шоб мене не вбили, або не посадили в тюрму, та я такий шустрий в молодості був, куди мене там догнать, хоч і з мішком зерна! Власті нас ганяли, а так люди – родичі, знакомі понімали, шо як не будеш красти – вмреш, то ніхто не осуждав, бо багато хто так по трошки “грішив”.