- Місце запису: місто Київ;
- Дата запису: 01.02.2009 року;
- Хто записав: Петренко Володимир Петрович (син свідка, котрий здійснив запис з рукописів Петренко Марія Юхимівна);
- Респондент: Петренко Марія Юхимівна, 31 липня 1927 р.н., народилася в селі Вівсяники Козятинського району Вінницької області;
Під час Масового штучного голоду 1946–1947 років проживала в селі Вівсяники Козятинського району Вінницької області.
Літа пройшли як один день. Всього було, але більше всього було злиднів і горя. Після війни в селі залишилися жінки, діти, літні люди і інваліди. Інваліди вмирали один за другим також і літні люди довго не жили. В колгоспі люди майже нічого не отримували, залежно від урожаю. Якщо молоді люди бажали виїхати в місто на роботу їх з колгоспу не відпускали, не давали паспортів. Податки були на все, навіть на кожне фруктове дерево в садку. Платили податки, а до податків ще треба було платити за облігації на відбудову народного господарства які були обов’язково – примусовими. Три – чотири чоловіки – агітатори з вечора до ночі ходили по хатах і примушували підписатися на облігації. Бідність, хвороби, багато людей помирало і дорослих і дітей. До всього цього в 1946 році була засуха і неврожай, земля висохла, покололася, все вигоріло, картопля була як квасолина, люди як 1933 р їли траву листя з дерев, пирій колись ріс на полях, пирій вибирали з землі мили, висушували і на жорнах мололи, жорна – два каменя заправлені в коробку між які засипали зерно і крутили щоб жорна терлися і мука висипалася через жолобок. До муки з перію додавали листя з дерев, або траву змішували з водою і пекли млинці. У кого була корова і давала молоко – ті ділилися молоком з тими у кого нічого не було. Жили дружно допомагали один одному. Ставок висох, криниці також, на все село залишилось 4-5 криниць з водою, інші висохли від спеки. Розпочались жнива – все повисихало, а що залишилось поклювали птиці. Але все це ми пережили і радувались що закінчилась війна і що треба працювати при любих обставинах щоб нам добре в майбутньому жилося нам і дітям нашим. Молодь запрошували на відбудову народного господарства. Приїзджав вербовщик із рознарядкою від вищих органів влади скільки треба було взяти молоді із села і визначали, спочатку питали хто хоче їхати, а потім і не питали, молодь забирали на роботу як під час мобілізації. Більшість їхала комсомольців з піснями, радістью з надією що вирвуться на волю і щось зароблять хоч на одежу та на їжу для себе. В містах як і в селах люди бідували. Зарплатня заробітчан була невелика економили як могли щоб що не будь купити із одягу. Ніхто не жалівся, були веселі, співучі, ходили в кіно, надіялись що як все відбудуємо то добре нам буде. Але сказати що добре нам було неможливо. Зарплата тих хто поїхав у місто була невелика, треба було і вчитися і працювати, війна не дала нам довчитися. Вчилися заочно, старалися нічого не пропустити, щоб вивчитися на того ким хотів бути з дитинства. Були і ФЗО (фабрично – заводське училище) де готували робітників – спеціалістів. Хоч і тяжко було, але всі думали тільки про одне, буде краще жити якщо бути освідченим і розвинутим у всіх галузях життя. Вчилися заочно і працювали, дітей привчали до всього доброго, розказували їм про війну, про голод. Було багато різних молодіжних гуртків, шахматних, фізкультурних різних. Молодь не ходила бездумно п’яна по вулицях. Міліція слідкувала за всім, чистота та спокій була навколо, в любий час. Міліція штрафувала за кинутий на тротуар або на дорогу недопалок. Якщо перейдеш дорогу на червоне світло – штраф. Якщо перейдеш дорогу в місці де заборонений перехід – також штраф. Був порядок строгий і справедливий не було такої розпусти, галасу вночі, всі спочивали, було тихо. Був такий час коли з’явилося багато злодіїв, знімали на ходу шапки з голів гарні пижикові. З жінок зривали із вух сережки. Відрізували пальці з обручками, але їх суворо наказували і не довго їм приходилося так легко наживатися. Багато що можна описувати це все життя. Пишу я поки що в своїй пам’яті що зберегла. Мені вже 92 роки. Пишу те що пам’ятаю для своїх внуків і правнуків щоб знали яке життя було важке і як важко було добувати освіту. Які люди були після війни добрі і подільчиві, як молодь хотіла вчитися щоб краще було жити на Землі все знати любити людей, свою землю, нашу рідну Україну, слухати батьків, старших поважати, всебічно розвиватися. Слава Богу що дає мені пам’ять все це описувати. Мама і бабуся, прабабуся, п’ять внуків і п’ять правнуків.