1. Місце запису: село Мельники Чигиринського району Черкаської області;
2. Дата запису: 13.08.2018 р.;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Вацюра Анастасія Федорівна, 1926 р.н. народилася в селі Мельники Чигиринського р-ну Черкаської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Мельники  Чигиринського району Кіровоградської області (сьогодні Черкаської області)

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?

Настя Вацюра Федорівна.

А дівоче прізвище?

Шпильова.

Коли народилися?

26 року, 23 квітня.

А де народилися?

Там, на Мельниках, де росла – там і народилася. На батьківщині.

А як звали батька, матір?

Батько був Федір Петрович Шпильовий. А мати була Параска Шпильова, Петровна тоже. Це вже на батьковій фамілії була. А на дівочій фамілії була Мироненко.

А є у Вас брати, сестри?

Були, та вже немає.

А скільки було братів, сестер?

Було два брати… І скільки в мене сестер було? Мабуть п’ять чи чотири. Чотири. Одна ше десь є, на Криворіжжі проживає, сама менша… А ше сама менша була, та вмерла маленькою, маленькою дівчинкою вмерла. Була сама менша. Це одна ше на Криворіжжі. А одна десь далеко в Саратовській області була – там вона робила, там вона жила, там на пенсію пішла  і там вона проживала. І оце вже годів 5 нема вєсті ніякого. Вона 30-го году була народження. І була вона у інтернаті та й мені писала: «Ох, як добре в інтернаті тут. Ти не знаєш, ти весь вік тако… в селі прожила. Нехай тебе діти встроять та піди в інтернат, та хоч поживеш на старості». Но я нікуди не йшла. Я сиділа собі дома і сиджу дома. А вона писала ж мені пісьма часто…

А скажіть, будь ласка, батьки в колгоспі працювали?

Ні, не працювали. Вони були одноосібники. Просто зразу вони не пішли в колгосп, а потом на їх стали сильно нападать. Сильно-сильно нападали! Ух-х,  страшне діло. І вони так уже зосталися. Вони вже були такі старі, пожилі. Вже кажуть: «Ми все ровно там не нужні. Робить не способні. А нащо ми там, щоб були?»

Коли засновувались колгоспи, то вони вже були такі літні люди?

Ну да. Це ж в 30-ті годи, після 30-х годів колгоспи устроювалися, оформлюлись,а  вони… Це нас уже було четверо, а вже послі войни ше двоє було дітей – шестеро дітей. А воно, канєшно, в колгоспі заробітків тих не було ніяких. А вже як почали тако нападать на їх. Ну ненавиділи його і потім. Так вони і не йшли в той колгосп.

А як вони виживали?

А ходив… Батько був в мене такий, що по людях ходив ото на роботу, полюдях, на підприємствах і в Кам’янці пиляв поздовжньою пилкою, а тоді це така робота була, що не кожен її міг зробить і нею нуждалися. Поздовжньою пилкою пилять дошки. То він і в Кам’янці пиляв і в Кримках, і в Вербівці. То це я знаю, я вже була велика, як оце він ходив та пиляв. А я вже як виросла, то ходила в лісничество на роботу. І сестра моя ходила на роботу. А сестра ця, шо менша за нас, поїхала в Саратовську область, там собі отаборилася і там вона й була. Приїзджала і в гості сюди, навідувалась. А потім вже як вона стала стара, на пенсії, то вже вона не приїзджала і вже вона там собі зосталася. Там квартіра в неї була. Писала, що в цьому  ж інтернаті, що їй добре там. Там вона жила…

А мама де працювала? Чи вдома сиділа з дітьми?

Вдома. Оце над дітьми сиділа. Оце як нас шестеро було, то вона над дітьми сиділа.

А перед голодом, до 32-го року, до вас приходили додому, щось забирали?

Ой, брали, що бачили. Що було, те й бачили. Було останню картопельку забирають, з ями вибирають. Я вже в школу ходила, як знаю, як прийшли Іван Клочко з бригадою. Нагляділи в ямі на дні картопелька була. І це ми не їли картоплі, а їли таке що трапилось. А картопельку оставляли на посадку, щоб посадить. Ще тоді ми город займали. А вони як нагляділи її, та вибрали геть, до картоплини забрали. Знаю, що приходили… Що вони забирали? Де що було, де яка була зернина, де яке шо – брали, забирали. Бригада була прийде – чоловік 5 а то 7 і 8  – і вигрібає, забирає все.

Не один раз приходили?

Не один раз, ні-ні. Але ж батько якось так уже уперся – ні в яку. Ото собі ходить по заробітках – піде, щось заробить і  принесе нам, піде щось заробить і принесе нам, а мати вже його варить та пече.

І одяг забирали, і взуття чи тільки продукти харчування?

За одяг не знаю.

А реманент забирали?

Були в батька й конячки, то позабирали їх, ті конячки. А одна конячка була (ше я до школи не ходила, мала була), то була така брава конячка. Батько так нею хвастався, що це в його є коняка. Ще в декого були коняки, а то люди поздавали в колгосп. І вона, та коняка, паслась отак під горою, за шию верьовкою прив’язана була. І як ото вона підсковзнулась, що голову під себе і задавилась. Упала, голову під себе і задавилась. То я бачу як досі вона лежить і тако голову під себе. А мати як прибігла, батька не було дома: «Ой, Боже мій! Ой, Боже мій! Біжи до дядька Кирила та кажи хай…»  А там Кирило жив, гончар, на царському дворищі. То я побігла туди, гукала того. Прибіг той дядько Кирило, але що ж як вона голову під себе і шию передавила. То його ще хотіли судить за те, бо то він нарошне задавив коняку, щоб не здать у колгосп. То ще його винуватили, не знаю на яких умовах.

Віталія – краєзнавець с. Мельники (далі В.): Бабо Настьо, це мені тепер прийшло в голову. Це Ви дочка Феді Шпильового, що жив біля баби Дашки цеї гончар. Да, це в нас по суті сім’я одноосібника, єдиний він, казали «дід Федь-куркуль», бо він не пішов у колгосп. Він був єдиний в селі, який не пішов у колгосп. Але він хазяйновитий був дуже чоловік. Я його пам’ятаю, Вашого батька. Пам’ятаю, що він був старенький такий і вони вдвох, з коровою, йдуть. Диб-диб за нею, а тоді: «Постій Ряба, бо я не можу, підожди», а корова раз – і стала як вкопана. Я оце запам’ятала і оце в мене останній спогад про Вашого батька. Бо я тоже виросла в баби Дашки, я ж там рядом була, через канаву.

Віта?

Через те він в той колгосп не пішов : «Бо там толку нема, я сам собі буду хазяйновать. Бо я на когось робить не буду». Вже як останнє… я вже ж не знаю, коли він вмер. Ще мабуть не самостійна Україна, як він помер. Та, канєшно, нє. Та він ше корову держав до послєднього, держав корову. Геть нікудишній був, а корову держав… І так він помер, а корова осталася. Менша сестра жила при йому, оце доглядала його. Жив до послєднього.

А як Ви пам’ятаєте, жорна були у вас?

У нас не було… Чи може колись і були… У Павла Проценка були жорна. Вони ходили молоть.

А знали, що в нього є жорна? Чи це був секрет, приховували?

Якось вже… це мабуть, як німців вигнали, то вже тоді не ховалися з жорнами. А до того ховалися. Це ж не можна було ні жорна держать…

В.: І ходили молоть в основному вночі. Хазяйни сплять, а люди прийшли, помололи собі, мірчук оставили. Так завжди було,в кого жорна були, то  мірчук помолотого оставляли і йшли собі додому. А бувало таке, що посходяться вночі, не один (це мені люди розповідали) прийде до жорен молоть, а воно сімей 3-4 та, кажуть: «Поки помелемо, то ще й нагуляємося». Бо поки ті мелють, ті балакають. Бо жорна десь стояли по повітках .

Було таке. А тоді жорна були, де дід Лаврентій, ото там жив Павло Проценко… Ото його дочка Сєва була… Ну вибачте, я забуваюсь, кажу-кажу і забуваюсь. То там у того Павла були жорна. Він такий чоловік тямущий, що він робив усе таке і ковалювать міг. То в його були жорна… То це вже після войни… чи у войну – не знаю. Знаю, що ми йдемо отам дорогою до річки і через річку…

В.: А Ви як в школу ще не ходили, Вам було років 6-7, не пам’ятаєте? У Вас в сім’ї ніхто не помер від голоду?

Ні. Знаю, що масово… чула поміж людьми, масово помирали люди. В нас ніхто не помер.

А сусіди по вулиці, можливо, або родичі далекі.

Оце дід Терешко та баба Одарка на цю сторону жили, а на ту сторону жили Йосип і Йосипиха баба, то вони померли.

А прізвище Ви пам’ятаєте?

Шпильові  вони.

Йосип, а Йосипиха це як її звали?

Не знаю.

В.: Це по-вуличному так на жінку могли казати – якщо Йосипова жінка, то Йосипиха.

То вони померли від голоду. А їхній син зостався – Андрей. То вже після голоду як він з’їв свіжого хліба, то він помер.

То він теж жертва Голодомору, з’їв уже хліба, діждався, але помер.

То це вони на цю сторону жили од діда Федора.

А по дорозі було таке, що йшли люди і помирали від голоду. Може чужі якісь люди проходили повз?

Підходили до хати і просили хлібчика кусок. Це я бачила. А на дорозі я не бачила, бо на дорогу нас не пускали, шоб ми не ходили, бо було всього на тій дорозі.

А що було?

Шо дітей крали і забирали… і їли. Розходували люди і їли їх.

А чули про випадки такі, що когось десь їли?

Чула, чула. Да. Були отам до Красельця жили, тоже були люди одноосібники і були в їх діти, і був у їх маленький хлопчик. А була у них родичка, у нас була сусіда їх родичка. І я їх так знала, но не дуже…

Жив у їх хлопчик, кажіть далі.

А… земля в їх була, отам де Арсеній, дід Арсеній жив.. десь там, я не знаю де, була їхня земля. Він, той хлопчик, пішов на город… Не знаю як його звуть, Марії Городінської братік менший. Та пішов на город і з городу не вернувся. А там жили того Гаврила, що ото в церкві співає такий Гаврило… забула. Позабувала. Сестра була Антоніна в його, а він… Отут у нас була сусідка, то її тітка за ним була замужем за тим Гавриловим батьком… Трохим, наче Токовенко. То вже як він вмер, а його жінка (тоже там дальше жили з цього краю) вже тоді призналася, що Трохим не їв м’яса доки і вмер – він заклявся, що: «Я не буду їсти». Як він вже вмер, то та жінка сказала, що вони зарізали ту дитину і з’їли.

А як жінку було звать? Хлопчика не Гриша було звать?

Я не знаю. Це тих Городінських розпитаєте. І та їхня сестра за Пилиповцем замужем.

Галька Городінська.

То ото її матері братіка з’їли. То ото вона…

А ще пам’ятаєте якісь випадки, що когось ще десь з’їли?

Ні, один випадок. Ага, ту жінку звуть було Ярина. Це тітка Ярина розказала вже перед смертю, як вона уже вмирала, то каже: «Того хлопчика ми з’їли». Це Трохим і Ярина, вони ж весь вік… він заклявся і м’яса він не їв, бо заклявся. А ту дитину вони з’їли.

А щось пам’ятаєте про закон про п’ять колосків?

Так, чула що не можна…

А що чули?

Що нельзя на колгоспну… Землю поодбирали у всіх, у людей тільки городи пооставляли. А воно на городах хтось сіяв, а хто не сіяв, бо городів небагато було.. . То люди вже перед тим… думали чи вони житимуть. То йшли ноччю, зривали ті колоски та м’яли, та їли те зерно. Їли його і сирим, цілим, висушували його та на жорна, в кого були жорна. Тільки ж жорна були під великим секретом, нільзя було держать їх.

А якщо бачили, або ловили тих, що з колгоспного поля брав, то що з такими людьми було?

Судили. Як уже судили, я не знаю.

І могли в тюрму посадити за те?

Да-да.

А слово таке «торгсін» були таке?

Може й чула, но я не знаю про його нічого. Знаю, що моя тітка вже після війни у Грушківці… ні, в Кам’янці була у школі уборщицею. А в неї була одна дочка Ніна і вона з дитиною жила собі. І з цьою дитиною нашла роботу і пішла туди на роботу у Кам’янку, і там робила у школі уборщицею. А потім вже вона роззнакомилася, предложили їй роботу у Грушківці. Там був дєтдом у Грушківці, вже її прегласили пекти хліб та вона ж і пішла. То її судили за те, два місяці примусового дали. Я вже була велика, це вже після німців було.

Це післявоєнні роки 46-47-ий чи ще пізніше?

Я вже не знаю, не можу сказати в якім годі це було. Що її засудили… Вона ж на суд пішла, вона не надіялась, що це засудять, щоб посадить. Та і якби надіялась, то шо би вона зробила? За те, що вона покинула самовільно роботу і пішла на другу роботу. Чи її не відпускали, чи як воно було, я не знаю… Що вона самовільно покинула у Кам’янці роботу і пішла у Грушківку на роботу. І щось там через дві неділі її судили. І її із суда забрала міліція, а вона осталась. А ще дитина в неї – чи може 4 годи було чи 5, такого возраста. А я вже була велика.

А під час голоду, коли батьки помирали, був якийсь дитячий будинок? Що було з дітьми-сиротами?

Не знаю… Знаю, що були діти Мотрі Раківни. Знаєте Мотрю Раківну?

А де вона жила?

Отут на Чижівці, за Суздалєву гору перейти та отуди… Це вона Раківна Мотря була. То це вона була старша, а в неї були менші. Галя була у Волоківці замужем. То в їх вроді хто і померло, я не знаю хто. Мати померла, а батька за шось засудили та був засужений. А вони ж, діти, оце самі були. То оце була Мотря, Галя, наче ше третя була, менша, не знаю. То ходили вони попід хатами і ото хто шо дасть, хто шо дасть. Та й Галька до нас приходила. Прийшли з церкви (це церква ще була, ходили до церкви) і привели ту дівчинку. Сіла вона разом з нами щось їсти, шось нам дали поїсти. Поїли всі разом і це вона йтиме далі додому, а батько каже, наставляє: «Зайди ще до Мільки. І Мілька що-небудь дасть». А вона: «Я заходила вчора до неї, сьогодні не буду заходить». І оце воно мені замітилося, що вона казала. А я її вже і дорослою бачила, вона в Головківці була замужем. А Мотря, то вона тут жила, Пилип до неї прийшов той Головко. Був у неї Пилип Головко, він в неї і вмер…

Скажіть, а як Вам згадується, скільки людей померло в селі? Половина села померло, чи менше?

Багато-багато… Не можу сказать, но багато вмерло.

А за голод післявоєнний, 46-47-мі роки щось пам’ятаєте? Як тоді жилося?

Плохо тоже жилося… У колгоспі нічого людям, плати ніякої не було…

А Ви тоді вже теж в колгоспі були?

Так, ходила в колгосп на роботу.

І нічого Вам не давали?

Нічого-нічого, абсолютно.

А годували?

Ні.

В.: А ви отримували такі повідомлення на податки?

Да, податків було… Це вже батько при німцях купив собі теличку, вигодували корову та носили молоко здавать. І це ж була норма того молока винести, і … Що іще таке було…

Яйця, молоко?

М’ясо.

А на дерева були податки?

Були. Ходили по городах. Уже я тут була, замужем тут була. Приходили, переписували тут дерева.

Ви все життя прожили в Мельниках?

Да, я все життя – поки виросла, поки пішла від батька, то оце я тут сиджу. То ше я знаю, мабуть, первий год приходили… Це вже так не вірили як людина скаже, що вчительки ходили, кому доручали. Що і кущі считали – скільки смородини, вишень, яблунь.

В.: А Ви пам’ятаєте як люди різали поросят на горищах, або давали попіл дихать, щоб задихнулось, щоб не кричало?

Да-да-да, знаю.

В.: Витягували, висмикували димарі, витягували порося на горище і на горищі смалили, щоб дим ішов у димар, наче в хаті топиться. Це в нас так.

Або вивозили десь в ліс та в лісі різали.

В.: А чого? Бо заставляли, крім молока і яєць, здавать ще шкіру свинячу. А щоб шкіру не здавать, бо що таке для українця сало без шкурки – це нічого.

Та яке ж воно дороге було те сало. Як тепер всі люди купляють те сало, а тоді селяни його не купляли нічого. Своє, що видержать та заріжуть, то тільки своє і мали, більше нічого не мали.

Була ще заборона, що не можна було вирубати фруктове дерево?

Та вона була та заборона, але її ніхто не виконував. Людина як зрубає дерево, то вона хіба йде одчитуваться?

Не приглядалися.

Да, але було таке.

А під час голоду 32-33-ті роки, Ви в школу вже ходили?

Ні, не ходила.

А старші брати, сестри?

В мене старших не було.

Ви найстарша?

Я найстарша була.

Тобто, Ви в школу пішли вже після Голодомору?

Да, після Голодомору.

А місце масового поховання було у вас? Де людей померлих ховали? Чи кожен сам ховав?

Люди й так знаходили, то ховали, щоб воно не запорчувалося. Бо це ж нільзя пустить на таке.

Не знаєте, може в когось були могили прямо в дворах – хто не міг вже на кладовище довезти?

В Матька Миколи було. Оце недавно розгребли його, розправили. Його батька дід вмер в той час. А він був розкуркулений, його цькували сильно. А вже як вмер, то тільки він з бабою був. А Василь Мачук, це він вже синів син. То діда заховали в огороді., там був гроб. Ще недавно був, а Микола вже його розправив (це вже Василів син). А Василь був дідового сина син, це його дід був. То їх… Чи їх вже не було нікого, та тільки цей Василь був малий. То заховали його в огороді, то до недавна був горб, стояв там, та вже його розправили. А більш не знаю.

А Ви казали, що дуже знущалися над Вашим батьком, сім’єю, примушували вступити до колгоспу. Як знущалися, крім того, що приходили і забирали? Не били?

Ні. Не знаю, може я не знаю.

В.: Соціалістична пропаганда, її ніхто не відміняв. Тобто, налаштовували в колгоспі проти цих людей.

Так протів настроєні, що бійся всякого.

В.: Не було в селі до кого обізваться. Отака була ситуація. Я пам’ятаю цю сім’ї, що реально нема до кого було обізваться, потому шо не знаєш кого треба бояться –  хто на тебе що скаже, хто на тебе що заяве. А куркулем діда Федю називали. Я пам’ятаю, як він сивий з бородою, то ше Федь-куркуль. Воно вже як вчепилося, то знаєте. Я ще питала: «А чого на його куркуль кажуть?», а баба Дашка відповідає, що він в колгосп не пішов.

1. Місце запису: місто Київ, вул. Лаврська, 3;
2. Дата запису: 25.08.2018 р.;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Амурова Олександра Савична, 30.01.1927 р.н., народилася в смт. Більмак Більмацького району (до 2016 р. Куйбишевського району) Запорізької області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в смт. Більманка (місцеві жителі називали село Кам’янка) Запорізької області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента).

Представтеся, будь ласка, як Вас звати.

Звати мене Олександра Савична, фамилія  Амурова.

Коли Ви народилися?

Народилася 1927 року.

А число і місяць?

30-го января… ну, по українськи – січня… 30 января, зімою.

 А де саме народилися?

Та це ж само… Куйбишевський район, село Кам’янка називалось… А зараз перейменували в Більмацький і село Більмак.

Як звали Ваших батьків?

Батьки мої – Савелій Маркович Карпій. Моя фамілія Карпій. Тоже уродженець села Кам’янки, батька в нього не було – він тоже сиротинка. А мама тоже сиротина – тоже не було матері живої. І так судьба звела їх і вони оженилися. А тоді народились в них… зразу братик народивсь – Петро Савич, з 18-го года, а потім народилась сестричка Маруся, з 25-го года – Перепелиця Марія Савелівна. А потім ще народився братик один, але він умер. Ще сестричка народилась – Галина Савична Голая… от. Це вже скільки?… Були селяни, землю держали. Трошки землі було – не так багато, тільки далеко так від Більмака – дорога йде на вершину і ото там дали ту землю. Оброблять цю землю було ж нікому… Дала там сестра якась дідова теличку, теличка народила бичків. Вони кажуть: «Різать не будем, хай бички ростуть, щоб можна було тоді запрягти і на них їздить можна було на город».  Дождались вони – бички виросли, запрягли…

І обробляли землю тими бичками?

Да. Тоді ж началася та колективізація. Батько мій, правда, на курси пішов – він був садоводом і садив сади кругом-скрізь, дуже багато. Був дуже трудолюбивий. Оце жінки копають ямки для дерева – і він копає, ніколи в жизні він не ходив і не гуляв  так як в другому колгоспі. А тоді ж два організували колхоза і в цих колхозах… Коли ми не їдемо, то батько каже… Воли вже ж були. Їдемо і нас усі обганяють. А мама й каже: «Знаєш що, давай воли продамо, а купимо конячку. І тоді двоколочку запряжемо і не будуть переганять нас, не будуть казать «до свіданья». А й ми будемо конячкою їхать». Купили конячку, воли ж продали. А тоді прийшла весна, колективізація – і коні забрали. Прийшли забрали коняку – і нема  волів, і коня нема. Що робить дальше? Коли  хтось в селі крикнув, паніку пустив: «Роздають! Воли роздають!» Чи коні розбирають. Побігла мама балкою і привела коняку, а батько їй каже: «А шо привела? Це хтось паніку пустив, а ти взяла. А що ти хочеш, щоб мене засудили? Одведи!» Тихенько мама взяла конячку і повела, і здала опять в колгосп. І так осталися вони пішки. І тоді начали вони строїть хату, построїли свою хатинку. Вже був городик, який обробляли своїми руками. І всьо… а тут його послали садоводом вчитись  в Мелітополь.

Вони вступили в колгосп? Коли забрали конячку, вони були змушені вступити до колгоспу?

Да-да. Записались в колгосп, вже стали колгоспниками. І так появились тут ми, в школу пішли. І я в тому числі пішла в школу. Я була дуже слухняна, батько дуже любив мене, виконувала свої обов’язки. Я ж тоже пішла, кончила 10 класів в цьому селі Кам’янка, і поступила в інститут учительський – а це був Бердянський. Я кончила Бердянський інститут. І нам диплома на руки не дали. 14 чоловік нас забрали, дипломи тоже забрали і всіх направили в Івано-Франківськ.

Це вже після Другої світової?

Да. Була війна. Батька забрали, його ранили. А це вже, коли война кончилась.

Розкажіть, будь ласка, про колективізацію. В селі люди всі вступали в колгосп? Чи були такі, що не хотіли?

Були такі люди, які не хотіли. Їх забрали. А куди їх забрали – ми не знаємо.

«Куркулі» їх  називали?

Забирали їх.

 А багато таких сімей було?

Та нє, щоб дуже багато в нашому колгоспі було, то небагато. Він якось організувався. Батько поступив на курси, кончив ті курси і був садоводом Сади заклав, та куда там. Кругом-скрізь виросло. Но він всігда доглядав їх.

 Скажіть, будь ласка, а в 1932-1933 роках Ваша сім‘я голодувала?

Ну як Вам сказать, щоб так сильно голодувала, то… Робили ж вони. І була ж коровка, а коровка молочко давала. Так шо ми вже  голодували… ну голодували…

 А в колгоспі батькам платили за роботу?

Трошки давали, да. Заробляли, да.

 Продуктами?

Заробляли, давали. Зерно давали.

Це в 32-му?

Ні, як тільки організувався колгосп. І хто добровільно пішов, працював, виконував обов’язки. Мій батько курси пройшов, він став садоводом. Дуже любив трудиться і трудився. Кажу, баби копають ямочку і він копає ямочку, і він рядом садовить… А колгоспів стало чотири в нас в селі – «12-річчя», «Молотов», «Україна»  і ще якийсь колгосп. Да, чотири колгоспи. І вони всі… Більше бабів було, бо з армії кого вбило, кого як….

Розкажіть про те, чим ви харчувались в 32-33 рр.?

Харчувались більше травою. Оце ж пориш, лобода… І я знаю, що там ше…

Страви які готували? Може вони ще якось називалися?

Більше траву їли, харчувалися. Ото туди як  гарбузи виростуть, корки гарбузів потом потруть-потруть, все перемішають, трохи присмажать  і тоді ж дають нам, то їли. Вижили травою, більше вижили травою.

А хліб був? Ви кажете, що в колгоспі давали батькам.

По трошки, як ми вже заробили, тоді вже пекли хліб.

Але під час Голодомору хліба не було у вас? Ви кажете, що травою і молоко.

Грицики їли. Це ми любили їсти. І з травою, і з хвостиками, і цвєточки,  і все на світі.

Це Ви самі збирали, діти? Батьки ж в колгоспі працювали.

Син – Амуров Юрій Іванович (далі С.): Але грошей же не платили.

Трудодень ставили. І в когось більше, в когось менше.

А годували в колгоспі?

Нє.

А Ви пам‘ятаєте як до вас приходили якісь групи людей, робили обшуки, забирали якісь продукти, зерно?

Ходили, да.

Це в 32-му?

Да. В нас стояла банка скляна, то було отак трошки пшениці. Давали даже по зернинці, ми жували і то ж їли. Він (член буксирної бригади) як глянув, открив, у мішок висипав, банку поставив. Це я пам’ятаю.

А ще щось забрали з хати? Може картоплю, городину.

Нє-нє.

Городину не забрали, тільки зерно. А якісь речі – одяг, кожухи, подушки – таке не брали?

Ні, таке не брали.

А хто це приходив?

Зерно забирали люди… це десь з колгоспу чи з сільської ради, я цього не знаю.

Ви тих людей не знаєте?

Не знаю.

Один раз до вас приходили чи декілька разів?

Та, по моєму, разів два.

Кончила я інститут бердянський. І нас послали всіх в Івано-Франківську область.

Може Ви пам‘ятаєте, чи сусіди розповідали, як з іншими селянами? До них теж приходили забирали?

Приходили, забирали все, що можна забирали.

А може люди боялися, боронилися, не віддавали?

А може було таке. Я була мала, не знаю.

Ви кажете, що куркулів ще в колективізацію висилали. А під час Голодомору може теж садили за те, що вони виступали проти активістів, проти тих, що обшуки робили? А закон про п‘ять колосків пам‘ятаєте?

С.: За колоски коли садили при Сталіні. Ти ж сама казала, що вам запрєщали з поля збирать колоски.

На полі, да. Ходили, це наша робота була для хлопчиків та дівчаток. Ми було підемо з подружками і назбираєм. По півмішка назбираємо колосків і приносимо на тік. А токи робили… Оце, де поле посіяне, там його скосили і там зробили тік, трамбували, помолотили  і поїхали на друге поле. Ну техніки ж мало було, конячки тільки та залізні такі (досі сохраняються) – брусок такий здоровий і цими брусками  прив’язуєм до коняки, а коняка катає по цьому… А ми ж приїхати, важко ж нести колоски. Ні одного колоска додому ми не проносили. Ото на тік прийшли і нам сказали: «Висипайте  там». Так діти собирали по каждому колосочку  і все приносили на тік.

Ну це вже після 1933-го ? Ви вже в школу, мабуть,  ходили. Зі школи посилали школярів щоб колоски дозбирували? А під час Голодомору діти для себе не збирали?

Було заборонено. Може і ходили, але я не ходила. Я знаю що ми голодні і пить хочемо, ніде немає води. То була якась посудинка, ми понахилялися ( то болотяна вода чи шо ), то попили ту воду. І лежав там солоний огірок невеличкий, плєсєнню взявся. Ми взяли той огірок, пообтирали, розділили на два кусочки і з’їли. (сміється) А так нікого ніде нема. А тоді пішли додому. Отак ми збирали колоски.

А батьки ваші не ховали якісь крупи чи зерно? Не закопували ?

Ні, бо не було нічого.

А у Вашому селі були люди, які не голодували? Хто краще жив в селі?

Ну ми селянські, на краю жили… Щоб заможні були деякі.

Наприклад, голова колгоспу, він краще жив?

Ну так канєшно, голова колгоспу. Може були, тільки далеко, ми їх не знали. Ми виконували свої обов’язки, що казали, те й робили. А батько садоводом був, скільки він насадив.

 А у вашому будинку були жорна? На чому мололи зерно?

Те, яке получали, то знаю стояла діжечка невелика. Коли получали  з колгоспу вже, то туди вже висипали. Но це вже не 32-ий рік.

С.: Тоді сестричка… В бабушки було 8 дітей, а залишилося четверо.

Хто у вас у сім‘ї помер під час Голодомору?

Братик.

Рідний брат?

Да. Ото я його мало знаю, бо він… наче в 30-му.

А від чого він вмер?

Простудився, кашель був.

 А під час Голодомору?

Під час Голодомору наче ніхто не вмер.

 А з родичів, односельчан хто помер?

С.: Половина села там померла… Був план – на завод зерно, заготовка зерна. Люди помирали від голоду, а план оставався. І той каже: «Я не можу даже посадить, посіять». А привозили зерно, а план оставався. І получилось іще більше. І цих, які мали виконувати, забирали, бо вони не виконували. І пооставалось дуже мало людей.

А Ви пам‘ятаєте голодних людей, як на вулиці помирали? Чи Вас не випускали з будинку, щоб ви не бачили?

Ні. Ми жили з краю. Наша вулиця воопше була така незавидна, її обминали. Хат сім чи шість – закаулочок такий. Щоб ми десь ходили… Не бачила.

А може ходили якісь чужі люди, просили їсти?

Та просили, просили люди.

Це з інших сіл, чи з вашого хтось приходив?

Ходили, просили дуже багато.  І дітки маленькі просили, сльози лити та просили. Ну що було, то давали там картоплинку якусь.

С.: Дід же спеціально на заробітки в Донецьк їздив. Мамо, а який це рік? На станцію ходив, в Бердянськ їздив – міняв вірьовки на ринок, щоб прокормить сім‘ю.

Ваш батько їздив, шукав їжу? Щось вимінював?

С.: Вимінював вірьовки на рибу. В Бердянськ пішки ходив. Рибакам – вірьовки, а вони йому рибу давали.

Батько приносив рибу?

Приносив.

А чули таке, щоб люди брали цінні речі, наприклад, хрестик чи сережки і міняли на продукти?

Не знаю.

Городина у Вас була?

Город був, земелька. Обробляли, садили. Дуже трудолюбиві були. Якось уже умудрялись видержати це все.

Про голод 1946-47 рр. розкажіть нам. В якому році Вас відправили в Івано-Франківську область вчителювати?

Счас скажу, підождіть… 1939…

С.: В 49-му, а 1947-ий рік це якраз ти закінчувала.

В 1947-му Ви вчилися в Бердянську?

Да.

І як Ви тоді жили?

С.: Як ви топили дровами чи стульями.

Як батько привозив санками, шоб топить…

…

С.: Її послали на Западну, щоб учить там. А директором школи була сестра будущого мужа. А чоловік тільки приїхав, демобілізувався з армії. Він закінчив війну на озері Балатон, йому танком ноги переїхало, потім був в госпіталі, потім був воєнним комендантом в Констанці ( в Румунії). І він гордився за те, що до нього зверталися – тому в садік треба продукти, ну він роздавав. І він гордився тим, що хліб, масло, м’ясо з Радянського Союзу туди йшло. І от демобілізувався, в 47-му році приїхав додому в Пантаївку Кіровоградської області. Все було відчинено, зайшов – у нього мати і дві сестри були опухлі з голоду. Ще б трошки і вони померли. То він те, що в нього було в мішку… Він просто був ошарашений тим, як держава відносилась до наших людей, бо там жирували. Він роздавав і був гордий як побєдітєль, прийшов до себе додому, а мати з голоду  пухне.

А звідки він?

С.: Кіровоградська область, це Пантаєвка, Знам‘янський район.  Треба було якось харчуватись. Того, що в його мішку було дуже мало. Він взяв трофейний акардеон, поніс на базар і почав його продавати, але нікому акардеон не потрібен. То він каже: «Я сів і почав грати». Коли почав грати, то почали люди підходити – тому свадьбу, тому проводи в армію зробити. То він на неділю завербувався там і там пограв –  то приніс додому вісім кілограм пшениці. Оце було таке.

Як його звати?

С.: Іван Володимирович Амуров. Він помер вже. Він з 25-го року. А за Голодомор 33-го року розказував таке. Він біг і в пиляці побачив, що шось блистить. Взяв і побачив що це шкурка із сєльодки. Казав, що таке удовольствіє получив.

І представтесь, будь ласка, як Вас звати.

С.: Амуров Юрій Іванович – син Олександри Савични.