1. Місце запису: місто Київ, вулиця Лаврська 3, Національний музей Голодомору-геноциду;
2. Дата запису: 18.02.2019 р.;
3. Хто записав: Городняк Яна Петрівна;
4. Респондент: Мудренок Надія Василівна, 1938 р.н.,

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживала на Чернігівщині.

Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна

Вас вітає Національний музей «Меморіал жертв Голодомору», я думаю ви знаєте, куди ви прийшли. Ви прийшли на зустріч сьогодні і зараз я передам слово Мудренок Надії Василівні і вона вам розповість, що вона пережила.  Я думаю, з деякими історичними фактами в знайомі, але вам вдасться ознайомитися з цими фактами крізь переживання однієї людини. Якщо у вас після зустрічі будуть запитання, то ви зможете їх Надії Василівні задати.

Добрый день всем. Ребята, меня сюда пригласили, что бы рассказать некоторые эпизоды с нашей исторической памяти нашей Украины и тема голод 46-47-ой год. У меня эта тема будет перекликаться еще с одной темой. Для меня эти две темы  совершено не отдельными от моей жизни и жизни нашей Украины. Это тема война и голод 1946-1947-ой год. Почему видно. Я родилась на Черниговщине, это очень такой благодатный край и очень добрые люди, и очень трудолюбивые многодетные семьи.

1946-1947-ой год жилья нет, одежды нет. Мама совершено больной человек многих трофических язв, брат дистрофик, я туберкулезник, Раиса – это средняя моя сестра, болезнь, Базедова болезнь, совершено искалеченный ребенок, старшая сестра – валерьен, то есть картина Репина. И 46-ой год, что в нашем рационе – трава, листья, кориння. И тут кто-то сказала, что недалеко от села, под лесом открыли борты, которые перед войной, борты с картошкой. Это был семенной материал. Когда вот зарыли эти борты и после войны так как никакого сельского хозяйства не было, кто-то вспомнил что борты есть с картошкой. И это надо было видеть, как это все население: дети, старики, инвалиды, длинная цепочка, на расстояние где-то 3-3,5 км, двинулись по направлению к этим бортам. А борты уже из соседних сел люди пришли и открыли. Значит, что в этих бортах, картошка, вот эта вот кожура и в кожуре там где-то примерно чайная ложка на донышке крахмала и черви уже неживые черви и запах, извините, это только сравнить вот только, можно я расскажу, вы взрослые люди, это общественный туалет в лагере. Вот такой запах был. И люди, не дрались, сил у них не было драться за эту картошку. Но по силе возможностей каждый старался каким то образом протиснутся и хоть горстку взять этой картошки. И нам досталось. Принесли мы эту картошку. Потом старшая сестра и мама, уже вдвоем ходили. Знаете, вот чугун 10 л, листья, листья с деревьев, трава, все шо, вода и вот это вот бросали туда, эту картошку. Извините, это запах невозможный, невозможный был запах, а есть хочется, голод, ребята, это страшная вещь. Вот, еще немножко возвращусь к этому концлагерю в Белоруссии, где содержался наш узник. Там на фронтах было написано «Есть трупы запрещено – расстрел». Кто хоть раз испытал голод, тот уже пожизненно. Вот мы дружим, узники, мы дружим и вот во всех нас такой синдром, вернее синдром – голод. Вот этот страх того что у меня завтра не будет еды – это невыносимо тяжело. И когда мне рассказывали, я узница Надежда Васильевна, иду через рынок, и там еда есть, и я не могу что б что-то не схватить и не принести домой. Почему? Говорю, элементарно, военный синдром, синдром голодов. И вот первый уже такой скрутный врожай на колхозном поле, уже там работают косилки, какие то комбайны, выбирают зерно. И мы дети, после того как уже убрали урожай, были у нас такие мешочки, мамы нашили, и мы ползем в это поле, собирать хоть какой-то колосок, там который машина не подобрала, знаете. И воростко вот какого то зерна себе натереть. И тут это же свыше было такое постановление, что были организованы, называли их объездчики. Они по полях гасали на лошадях с нагайками и били нас, детей и забирали все вот то содежимое, которое мы смогли собрать там за час, за два, что мы могли собрать. Все – дистрофики, сил никаких, вот и мы сдавши эти крохи, собирали. Мы приходили домой и конечно ж, говорили мамам, говорим нам, детям, мы опять голодные. Вот был такой случай, мне старшая сестра говорит: «Где тут, сказали, в поле можно накопать цикория, корни цикория? Они съедобные», и еще там кокая-то трава. Пошли копаем цикорий, пошли. Это, я должна сказать, прилично так, может километра два и мы пришли вот на то поле, наковырять себе каких-то корешков и уснули. Уснули, потому как, понимаете, от голода и нас вот шли вечером косари. Вы знаете, что такое косари? То есть косили траву. Вот, шли взрослые люди. То есть косили и нас выкосили там. И вот когда принесли нас домой, они маме сказали: «Наташа, не разрешай больше деткам никуда ходить, это их счастье, что волки не разодрали». Мы бы уже конечно домой самостоятельно не дошли. Все что ранней весной спускалось, какие то яблоки, какие то цветы, деревья стояли совершено голые. Все это съедалось. Если мы старались огороды вспахать, что бы что-то где-то какой-то посевной материал достать, какие-то лушпайки, какие-то ростки, ничего не прорастало, потому что была засуха. Суша была страшная. Ни одного дождя за лето не было. Вот у нас в селе не было священника и взрослые из соседней деревни уговорили священника приехать к нам. Пришел священник с хоругвями и мы ходили, дети, взрослые, по селу вот так вот [показує] по деревни, это надо было слышать, причитание взрослых людей с мольбой вот туда вот дать дождь. Господи, помоги нам выжить, дай хоть каплю дождя, пожалей землю, потому что земля потрескалась. Если что-то выросло, какой-то картофель, то такой, как горох и этого картофеля хватало до Нового года. И делили, если мама отваривала этот картофель, так она делила 5 штук, этого картофеля. Ни каких жиров не было, ни каких белков, жиров углеводов вкрай необходимых для человека, для роста ребенка, этого ничего не было, абсолютно. В школах, сейчас знаете, в городе было немножко легче, потому что в городах были продовольственные карточки. Для детей были какие-то пионерские лагеря. В школах кормили, все это было невыносимо, это был геноцид истребляющий сельское население. Вырваться из села невозможно, потому как запрещали давать паспорта взрослому сельскому населению. Моя мама в 55 лет получила паспорт. Она говорила мне: «А зачем этот паспорт мне, я все равно невыездная». Вот так вот 47-ой год до Нового года какое-то капуста, какое-то что-то урожаю совершено не было. Ну и школы не отапливались, одеться совершено одни какие-то старые галоши на всю семью одни. Топить печь совершено нечем. У нас примерзали волосы к стенке. Была построили хатку-мазанку такую, она промерзала, насквозь промерзала. Вот так и промерзал пол на всем. Во время войны очень много развелось волком, потому что никто, то есть обстрела не было, вот, и мама всякий раз вот ночью эти волки приходили буквально к дому. И мама очень переживала, что волки чувствуют, что живое, да, это для них как и мама боялась, что волк, окна были такие вот, знаете, низко, что волк может вот просто вскочить в дом и кого-то загрызть. Если немножко спали, мама все таки моменты вообще не спала. Нас уложила спать, сидела караулила, вот. В 47-ом году начали колхозы уже немножко как-то, в 48-ом, немножко уже начали что-то там производить, уже появилась какое-то живность и начались полевые работы, круглосуточные, если набирались на выезд, так круглосуточно работали. Комбайны зерно обмолачивали и подростки уже работали. И кто работам в ночную смену кормили, давали картофельную пюре на воде, хлеба не было, никаких жиров не было. Моя старшая сестра, которой в то время было 14 лет, она на ровне со взрослыми работала и по цьой картошки, что ей давали, она приносила нам младшим, мне и брату. Это насколько было вкусно, я всю жизнь вспоминаю эту картошку. Так вспоминаю, фильтрационный лагерь и там уже кормили наши советские солдаты, нас кормили. Они за нами бегали вот так «еще покушай», они нас кормили гороховым супом, перловая каша с тушенкой, сладкий чай и хлеб. Это было незабываемо. Курс этих продуктов мы помним до сих пор. По сравнению с тем, что сейчас мы имеем возможность съесть котлету, спечь торт, такой как мы хотим, это все не то, ребята, поверите. Это как ну котлета, котлета, а то что было тогда, это запомнилось на всю жизнь. Вот мне, я еще работаю в общественной организации, и меня коллеги, те, которые не перенесли ни голод, ни лагеря, они делают мне замечание «Надежда Васильевна, почему ты, у нас что здесь бесплатное кафе», то есть если человек приходит на приём, я могу его спросить «А кушать хотите?», а у меня есть вот тут, хотите чаю, это произвольно все. Вот в каждом человеке, вот хочется, вот не хочется, что бы он был голодный, что бы он чувствовал вот, не входил в такое состояние. В 14 лет, значит мне исполнилось 14 лет, 50-ый год, мы уже знали что папа наш погиб. Папы нет. Погибло все взрослое население на фронте, кто в партизанах, кого казнили, кто, мой папа погиб в Таллиннском концлагере военнопленных, а кто погиб на фронте. Остались вдовы и дети. Все на своих плечах. Вытаскивали колгосп, построились и как мне сказал родственник, это моей старшей сестры муж «Вот дети, которые выросли без отцов и которые вот прошли такой жизненный путь, это особые дети, они все умеют, все умеют, вырастили так мамы». Мама говорила «Позорного труда нет, всякий труд – это на пользу человека». Я сейчас понимаю, что мама нас готовила к самостоятельной жизни и она этим хотела сказать «что любой труд – это честный заработок, это ваш прожиточный минимум». И еще она всегда говорила такую фразу «Если не можете помочь человеку, живите так, что бы ему не навредить». Так что кажется это сейчас, это актуально, надо жить так, что не можешь подставить плече кому-то – живи так, что бы не навредить этому человеку.

Скажіть, а от ставлення до церкви, тому що була радянська пропаганда, яка казала «ось церква погана, релігія опіум для народу», а тут ви кажете 47-ий рік і всі люди ходили?

Мой сын говорит между Богом и человеком не должно быть посредников, мама к Богу обращалась и говорила «Господи, если я грешна, накажи мне почему ты такие испытания моим детям посылаешь?». Я же живя одна с 14 лет, совершено самостоятельно, без посторонней помощи, я знаю, все что со мной произошло, только с Божьей помощью. Я выжила, только с Божьей помощью. Со мной ничего плохого не произошло, ребенок, живя один в послевоенные годы, все что угодно могло произойти, без защиты, в нищете, я это все, Бог помог мне это все достойно пережить. Я сирота, которая прошла все круги ада, не имела ничего, Бог помог мне. У мен есть дом над головой, у меня прекрасный сын, прекрасная семья, внучка, невестка, есть три правнука. Я прихожу в свой собственный дом, чистая постель, есть что поесть, я стою перед иконой и «Господи, спасибо тебе большое за то, что я имею и за то чего не имею». Поэтому всем здоровья и разума. Ребята, вы вступаете в самостоятельную жизнь, анализируйте все события, контролируйте свои поступки и в таких случаях всегда Всевышний вам поможет, в вас все получится, все получится.

1. Місце запису: село Євминка Козелецького району Чернігівської області;
2. Дата запису: 04.08.2003 р.;
3. Хто записав: Адаменко Олена Вікторівна;
4. Респондент: Пащенко Парасковія Іванівна, 1933 р.н.;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживала в селі ЄвминкаКозелецького району Чернігівської області;

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Ну, в 33 році я родилась, дак матці тоже трудно було, їсти не було чого, дак мені давали таку не соску, а таку із тряпочкою: пажують із печеняю, да в тряпочку, да і так мене кормили, оце так. А в 47 році уже я ходила на поле колоски збирала, а там стаража нас гонили, а принесем колоски, да тоді на мельничку мелемо і тоді хліб печемо.

Колгосп у вас щось забирав?

Калгосп такого не забирав, не було такого, щоб забирали, бо матка зразу пішла в колгосп, то ад тих людей забирали, шо вони не йшли в калгосп, і такі тягли корови би забирали і зерно забирали, все забирали. Тих людей висиляли.

Що ви їли в ці роки?

Ходили на поле і збирали гнилу картоплю. Зосталося картопля в буртах і вона погнила, а крохмаль зостався, і ми той крохмаль ізбирали, і приносили додому і матка такії млинчики пекла. Хіба ж воно було хороше, воно нехороше, воно воняло, потравились. Не тільки ми ходили, а всі люди ходили, бо нічого було їсти.

Який був у вас одяг в ці роки?

Адівалісь. Як ми адівалісь, палотняні сорочки були і красили їх у різну краску і спідниці такі були, одежі не було ніяк. Адже пуйде оце дитя, одному куплять, а ті сидять у хаті на печі, по очереді одягаються, бо нема в чому. Бідно жилось, ні только ми бідно жили, а всі так люди. А в матки ми втрох, три душі було.

Чи допомагали люди одне одному?

Да. Ніхто не помагав, каждий сам собі повезло, у тебе є, дак і харашо, ніхто не помагав.

На той момент у містах був голод?

Був тоже. У Києві. Це ж ми так де уродить і пшоно на базар носили. Товкли пшоно, крупу – усе на базар, на тіє копійки носили, бо були податки

Кого Ви вважаєте винним у цьому голоді?

Хто його знає, таке було время, кого ж тут винних, таке було время после війни.

1. Місце запису: село Поромівка Новоград-Волинського району Житомирської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Хрящ Петро Левонтйович, 08.10.1930 р.н., народився в селі Поромівка Новоград-Волинського району Житомирської області;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживав у селі Поромівка Новоград-Волинського (нині Хорошівського) району Житомирської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Що я можу тобі сину розказати. Такий ужас ми пережили, не дай Бог нікому. В 33 я ще був малий, і все що знаю про нього мені розказували пізніше. А 46-47 я переніс на своїй шкурі. Моя мати померла в 34 році, а батька вбили на війні. Я і сам трохи партизанив. В мене даже медалі є. Коли я вернувся в село моєї хати вже не було, я почав жити у своєї баби. Тоді ми ще були молоді і крепкі, і коли почався голод, то даже не дуже злякались, а потом почалося страшне. Сначала в селі було трохи легше бо казали що в городі вже дуже страшний голод, а ми сіяли, садили і з того жили. Потом приїхали з району і почали забирати все, що було у людей. Я помню в нас у баби прямо на подвір`ї зарізали мале порося і кинули на воз, де уже лежала вбита худоба з усього села. Отоді почався справжній голод. Ми ходили на поле красти пшеницю і кожну ніч когось вбивали сторожі. Їх даже не давали хоронити, забирали і ніхто їх не бачив. Потом дожились до того, що почали пекти такі собі булки з пшеничною половою і глиною. Мені приходилось, зараз стидно сказати, жабів їсти, а потом даже жабів не стало.

1. Місце запису: село Закомірня Хорошівського району Житомирської області;
2. Дата запису: 25.08.2003 р.;
3. Хто записав: Максим Дворецький;
4. Респондент: Підопригора Олена Всеволодівна, 1939 р.н., народилася в селі Закомірня Хорошівського району Житомирської області.

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживала в селі Закомірня Хорошівського району Житомирської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Да, пригадаю 46-47рр., розповідали нам і про 1933 р.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Зараз кажуть, шо влада забирала все собі, а нам казали, шо надо почекати, бо война, ось тільки закінчилась.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

То шо ми ростили в себе на городах не відбирали, бо голова не дав, а те шо колхозі виростили, того й не бачили.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Коли ми ходили до правління, а зібрали нас не трохи, то казали як розійдемось, то буде нам горе, но завтра поприїздили солдати.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Поставили солдатів, щоб сторожили омбари.

Як люди боронились?

А як вборонилися, самі баби пооставались, ми поголосили і рзбіглись, бо казали, шо будуть стріляти.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Так, того і вижили.

Хто і як шукав заховані харчі?

Та сильно не шукали, бо зайшли, а подекуди й відказались.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ніде.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Та коли-не-коли давали.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Та, ми давали чи якусь хустину чи плаття, щоб шукали.

Хто охороняв поля і комори?

Спочатку з сусідніх колхозів собирали сторожу, а потім вже солдати.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

В колхозі були всі крім євреїв.

Де переховували худобу?

Та худоба мало у кого була, і то шо було забирали, а хто і сам забивав.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Не пам’ятаю точно.

Коли почали люди помирати від голоду?

Помирали, але небагато.

Хто зумів вижити?

Та всі якось крутились, а помирав хто слабий.

Чи допомагали люди одне одному виживати?

Та небагато помагали, даже родичі.

Які засоби вживали до виживання?

Крутились хто як міг, важко було.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Було і таке.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

То зараз не полило, але робили узвари всякі пил як чаї.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Малі робили самостріли та списи, бо кого оце й поймають того і їли.

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

Їздили люди міняли, якшо шось було.

Чи був голод в місті?

Ні.

Чи відомі випадки людоїдства?

Не було такого.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На цвинтарі.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Шось люди давали.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

То було у нас до три броляри, шо за пляшку рили могили, хоронили на цвинтарі. Поминають померлих на гробки, а оце все менше, бо родини вже не позалишалось, хто і сам помер.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ні.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

То кого винити крім правитильства.

1. Місце запису: невідомо;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Крижова Поліна Степанівна, 08.03.1937 р.н.;

Під час Голодомору 1946–1947 років  проживала в смт. Червоногранітне Володимир-Волинського району  (нині Хорошівського) Житомирської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору)

Мені було 9. Я була найменша з восьми дітей, які були у сім’ї. Батько працював сільським конюхом. Колгосп був не з бідних. Врожай в 46-47 рр. був гарний (жита і пшениці). На війні загинуло семеро. А один брат Микола був у Австрії. Приїхавши з Австрії привіз подарунки: годинник, хустки. Все обміняли на картоплю на базарі. Батько в конюшні під соломою ховав пшеницю і картоплю, яку привіз брат. Вночі приносив за пазухою хоча б на суп. Кожну ніч робили рейди і забирали, що в кого було. До нас не заходили, так як батько працював конюхом і вважався добросовісним працівником. Мати кожен ранок виносила хлібці і яблука, викладала на стовбцяк, тому постійно біля воріт була куча дітей. Голод пережили в селі нормально. Здається, ніхто не вмер. Випадків людоїдства не було.

1. Місце запису: місто Вінниця;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Крижов Віталій Володимирович, 12.01.1932 р.н., народився в смт Червоногранітне Володимир-Волинського району Житомирської області;

Під час Масового штучного голоду 1946–1947 років проживав в селі Скоморошки Оратовського району Вінницької області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Жили троє: мати, сестра і я. Батька забрали і не привезли ще у 37-ому. Вся робота була на моїх плечах. Мати була хвора і я годував усю сім’ю. Сестра тільки навчилась ходити. Жили дуже бідно. На хліб заробляв у сусіда. Але того було замало. Добре, що в селі була річка, то їли багато риби. А риби таки було багато. У сусідньому селі був баштан. Ми з хлопцями перепливали річку і крали кавуни. Кидали їх на воду, а потім гнали на другий берег. Але коли настала зима, то їли запаси риби, які я ловив і засолював ще зліта. Пам’ятаю: сестра плаче, матері погано, а я годую їх мерзлою напівгнилою рибою. Мабуть, і добре, що була зима, то хоч вона позамерзала, а так би не залишилось нічого. Все село вижило завдяки цій рибі, якої було дуже багато в річці. Під весну я почав здирати березову кору, бо вона була смачною, і їли замість хліба з рибою. Так, мабуть, якби не наша річка, було б набагато тяжче.

1. Місце запису: село Качківка Ямпільського району Вінницької області;
2. Дата запису: 05.08.2003 р.;
3. Хто записав: Дворецький Максим;
4. Респондент: Муравицька Марцеліна Фромівна, 1930 р.н., народилася в селі Качківка Ямпільського району Вінницької області;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживала в селі Качківка Ямпільського району Вінницької області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Пам’ятаю тільки 1946.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Врожай був наче хороший, але не було кому його збирати.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Партійці почали ходити та збирати зерно, жито, квасолю, горох, все що ще можна було забрати.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Траплялось, але рідко.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Щось сучили нам, а нічого не розуміли.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Тільки били.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Так.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ховали, щось потрібно було робити.

Хто і як шукав заховані харчі?

Оглядали все.

Скільки їх приходило до хати?

По різному, але по одному не ходили.

Де можна було заховати продукти харчування?

Частіше закопували.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали, но мало.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники,                  худобу, тощо?

Одежей не забирали, яка тоді одежа.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Чула, дуже карані за цим законом. Деякі навмисно тікали – не витримували.

Хто охороняв поля і комори?

Були сторожі з солдатів.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Ні, але мусили.

Скільки разів приходили до хати?

Багато, вони шукали і шукали.

Коли почали люди помирати від голоду?

Осень.

Хто не голодував в селі і чому?

Начальство, яке відбирало все.

Хто зумів вижити?

Виживали, корову доїли.

Чи допомагали люди одне одному  виживати?

Інколи, хто міг.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Хто з родичів з городу, той привозив їжу.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

З липи  листя, цвіт, дрібні гілочки та бруньки), пекли пампушки, що були схожі на коров’ячі сухі кізяки. З кропиви, води та солі варили борщ .

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Чорниці збирали.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Воронів, горобців , голубів ловили.

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

Не знаю.

Чи був голод в місті?

Був, але не такий, як в селі.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Нема.

Чи відомі випадки людоїдства?

Ні.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Всіх на могилки носили.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Грошей не було.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Наше кладбище.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Якщо є родичі , а так ні.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві?

Родичі, вже всі інші забули.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

До Київського.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Нема.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи

розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Ні, але розповідали.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Владу.

1. Місце запису: смт. Козелець Козелецького району Чернігівської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав:невідомо;
4. Респондент: Куриленко Валентина Олександрівна, 15.07.1937 р.н., народилася в селі Ставиське Козелецького району Чернігівської області;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживала в селі Ставиське Козелецького району Чернігівської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1946 – 1947 рр.?

Да.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Не забирали і нічого не дали в колгоспі. І неврожай був. І нічого не дали колгоспу. Голодовали. Давали суп нам, по черпаку, хто був на роботі. А ми як були мами є, то нам не давали. Но я ходила в десять год, то мені давали черпак супу.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Не було такого в нас. Бо не було чого в нас одбирать. І нас не було, не дома не чого, не було ніде куска хліба.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Такого не було.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Не було ж у нас такого.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Да було таке, було. Десь за колосок засудили. Всього було.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Було, було, а як же!

Як люди боронились?

Хто сильніший дак боронився. Хто слабший – дак у тюрму сажали.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Да де ж його приховаєш? Не було в нас його.

Хто і як шукав заховані харчі? 

Не знаю я.

Скільки їх приходило до хати?

Ну я не знаю, до нас не приходили – я не знаю. І нас не було, вони знали, що в нас нема.

Де можна було заховати продукти харчування?

Хто знає, де можна було ховати. Як їх не було.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Не давали. Тим, хто не робив, на роботу прийшов сьогодні, і не давали тим. І хто дома був з дітей – і тим не давали.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Не забирали.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Чула, за п’ять колосків – п’ять год давали.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли – судили.

Хто охороняв поля і комори?

Об’їждчики. Такі самі люди, робочі.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Уже ж тоді мало хто не пішов, уже ж тоді всі були в ці роки у колгоспах. А хто не був дак десь робили.

Чи змушували йти людей в колгосп?

Не змушували, бо колгоспи ж були.

Де переховували худобу?

Да тоді ж не забирали, а як хто уже годував порося дак не давали колоть. Дак вигонили у ліс і там смалили, бо треба було шкуру здать. А яке ж сало як голодне порося.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Не ходили ж у нас, не ходили.

Скільки разів приходили до хати?

Немає відповіді.

Коли почали люди помирати від голоду?

Таких не було, бо ж супу тоді давали хоч трохи давали. Супу ж було мати дві ложки принесе, до цього батвини наварить.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Да тоді мало їх було. Батьків же не було, а матері були.

Хто не голодував в селі і чому?

Хто на роботу не ходив. Ми голодували. Ну дак були ж батьки у кого при конторі робили чи про коморі, ті не голодували.

Хто зумів вижити?

Немає відповіді.

Чи допомагали люди одне одному  виживати?

Помагали. Було, в нас корови не було, люди давали молоко.

Які засоби вживали до виживання?

Листя їли. Пампушки з липового листя робили, клевер колоски. Дак ото як посядемо на роботі, так і довбемо.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Да, можна було – так грошей не було. Сімдесят рублів платили на трьох дітей.

Можна.

Чи був голод в місті?

Не було тоді.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Не було.

Чи відомі випадки людоїдства?

Не було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хоронили на кладбіщі, як і всіх людей.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Да, платочки давали, да хто там що давав, і так хоронили.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Да не було в нас від голоду.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Поминали. Я не знаю чи в сорок сьомому ходили, чи не ходили – у сорок восьмому ходили.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві?

Цього я не знаю.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Не було у нас церкви. Була у Патютах.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ні.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1946-1947 рр.? Зокрема, чи 

розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Розповідала, а як же ж.

1. Місце запису: село Вороньки Бобровицького району Чернігівської області;
2. Дата запису: 19.11.2005 р.;
3. Хто записав: Кригіна Ірина Олександрівна;
4. Респондент: Колотушка Любов Іванівна, 1919 р.н., народилася в селі Мотійкі Народицівського району Житомирської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Мотійкі Народицівського району Житомирської області;

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Так, був голод і в 1932 і в 33, і в 1946-47 роках ми переїхали в Київ.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Нєт. Урожай був великий. Але ж тоді все забирала влада.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

У людей забирали врожай старости, та ще люди, яких уполномочивали.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Может і були, невідомо.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Ні, документів на збирання продуктів не було. Це навіть були люди з села, даже був якийсь родич, котрий забрав зерна, бо був уполномочений.

Забирали до сільради, змушували силою, та й було, що висилали.

Все боялися, все віддавали, а хто ховав – били.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Ні – зброї не мали, але сестра побігла якось у поле позбирати колоски, так пан їхав конем, то побачив і сильно бив нагайкою, поки вона не втікла в борозну і не сховалася.

Як люди боронились?

Люди боялися, мовчали. Ми навіть і подумати не могли щось казати. Це зараз говоримо, а раніше владу поважали, боялися.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ми з сестрами і братами закопували все в землю, звісно, якщо було що закопувати. Влітку закопували біля городини.

Хто і як шукав заховані харчі?

Шукали продукти люди з села, яких вибрали забирати урожай.

Скільки їх приходило до хати?

Приходило по двоє хлопців. Було й більше.

Де можна було заховати продукти харчування?

Закопували в землю залишки їжі, а взагалі була у нас діжка, то даже з неї вимітали все.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Та тим, хто пішов до колгоспу давали якусь похльобку.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Спочатку брали їжу всю, потім вивели корову.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Не дозволяли збирати в полі навіть колосків. І на своєму городі тоже. Ми потайки, коли були дуже голодні, особєнно взимку, йшли на поле і гризли корні капусти, які були залишені в землі.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Забороняли збирати і колоски, і залишки городини, але потайки збирали.

Хто охороняв поля і комори?

Ніхто не охраняв поля, а комори були зачинені просто.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Люди по-всякому – хто хотів, а хто – ні, а в основному це ж надєли давали на душу населення. А у нас були всі маленькі і треба і в колгоспі працювати, а на полі нікому, тому батько не вступив в колгосп, а мати рано померла.

Чи змушували йти людей в колгосп?

Людям пропонували землю і так їх заманювали в колгосп.

Де переховували худобу?

А де ж ту худобу можна заховати, вона ж велика.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Вдень забирали зерно і продукти.

Скільки разів приходили до хати?

Часто приходили.

Коли почали люди помирати від голоду?

У 1932-33 роках мерли люди з голоду.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Конєчно були приюти для дітей, але я як сама сирота, можу сказати, що нікому до мене діла не було.

Хто не голодував в селі і чому?

Не голодували у селі ті, у кого був хліб, хто вступив у колхоз.

Хто зумів вижити?

Ті, хто ходив збирати зерно, продукти, хто міняв щось на продукти, той зміг вижити.

Чи допомагали люди одне одному виживати?

Да, ті хто міг допомагав. Сусіди інколи приносили їжу.

Які засоби вживали до виживання?

Картоплю вибрану на городі перекопували (картоплиння, так зване), колоски потайки збирали з полей.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Родичі допомагали харчами і трохи якоюсь одежою.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їли траву, збирали літом ягоди в лісі. Терен їли.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Їли жолуді дуба, барбарис, грот, кашку клена, квіти акації.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Їли горобців, голубів.

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

З міст приходили міняти на їжу мило, тканину викрашену.

Чи був голод в місті?

Так, в містах був голод, але в 1945-47 роках працювали. Я, наприклад, на заводі Києвському – Радіозаводі Дарницького району. Так ті, хто працював, їм давали трохи хліба, так, під’їжджала машина і кожному видавали його торбинку з хлібом.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Ні, відомостей і даних нема. Невідомо. Але багато.

Чи відомі випадки людоїдства ?

У селі – ні, а говорили, що в Києві був людожер, який полював на людей, говорили, що з цього м’яса і ковбасу робили.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Людей хоронили, якщо була змога, прямо на дворі.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Не знаю.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Захороняли людей на кладовищі.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Родичі поминають померлих на свята.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві?

Так.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

В нашому селі Вороньки є християнська церква.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Хрести померлим є, але не всі збереглися. А пам’ятники є братською могилою.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Зараз молодь мало знає про ті роки, але дітям і онукам я розповідала.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Зараз я розумію, що винна влада.

1. Місце запису: село Дмитрівка Бахмацький район Чернігівська область;
2. Дата запису: 14.11.2005 р.;
3. Хто записав: Солопенко Н.О.;
4. Респондент: Ребік Валентина Пилипівна, 1938 р.н., народилася в селі Дмитрівка Бахмацький район Чернігівська область;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживала в селі Дмитрівка Бахмацький район Чернігівська область.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 рр. або 1946-47 рр.?

Я харашо помню голод 1946-47 рр. Пішла в 1 клас. Голод 1932-33 рр. по расказам мами: Евдокії Федорівни, 1920 р. н. Плакала. Споминала, не любила про це говорить. Больно, страшно вспоминать.

Які, на Вашу думку, були причини голоду?

Причини голоду: забирала советська влада – це ті, які були старці, голота, бомжами зараз їх називають, стали при владі, а хазяїнів розкуркулили, викинули з двору, з оружієм зайшли з сільради, з нашого села їх знали люди, голота і боялись, обходили їх двори. У мене була хустка, казала мати така «ой сумне», «таке сумне» (дуже красива), то «заклеймовані прокляттям», як вони і співали про себе, бачу безбожниця стоїть його дочка в моїх хустці. А я співала в церкві, в колгосп так і не пішла, уміла шити, цим і спасалась в 1932-33 рр., а ніхто не вмів шити. Куркулькою називали, як не людина, а ми трудилися моцно. Батько з братами і сестрами, з синами втікли в Москву, щоб не розкуркулили, а вернулись в село Дмитрівка в 1937 р. Тому і вижили.

А не урожай, засуха, розруха – це 1947 р, жили в землянках. Повисихало, випалило і налоги.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

В 1947 – не відбирали, як в 1933 р., там насильно штиками забирали все під чисту. Душа залишалась ні кола, ні двора – голод. Треба було йти на палочку – трудодень; тиждень і три дні. Робиш і  все не заробиш нічого, голодний. За палочку одержували пайок, буряки чи картоплю; кожному по маленькому кусочку хліба, за яким треба було стояти в очереді цілу ніч, це у кого сили є. У нас не було з мамою. Вирощене в городі забирали з сільради, як агенти налогів, на кожне дерево, курку, порося – налог шкуру. З корови – молоко. Ходили в 1947 р. по хатах переписували, люди ховали порося, щоб не кричало. Дерева, сади вирубували. За корову носили налог молоко, да і в кого вона була після війни, в одиниць, чудом залишилась. Самі голодні, а по плану несеш, бо опишуть і викинуть з хати, розруха після війни, що залишилось.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Були, як і всегда доносчики, їх призирали, не пускали в двір, але ж село, не виженеш з двору, якщо знаєш їх, що стукачі. Гроші їм якісь платили, цим сищикам. Обходили їх, а воно і пролізе в сарай, і донесе.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на забирання продуктів?

Про документи ніхто на це не звертав, поки знаєш їх, що вони ж «хазяїва» боялись, з призренієм між собою за них говорили. Ці люди були завжди не в повазі. Бандіти, святого нічого не було, да в і душі пустота.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Викидали з хати компаніями, тоді не рахували 5-7 чоловік з оружієм, убить могли, висилали в 1932 р. А в 1947 р. – не здав — налог, викидали з хати, теж компаніями ходили оббирали людей голодних. Їздили діячі в Западну мінять на продукти в 1946-47 рр.

1947 р. покарання були пльотками за колоски. Дітей посилали і я ходила в полі  збирати в торбочку колоски, а «непрацьований» на коні летить, а тікаємо, ми діти, по смерті босими ногами, дожене, отшмагає так, що довго болить батогом, ще й отбере колоски, а якщо старші діти 14 р. – садили в тюрму.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

З оружієм ходили, які забирали. Настоящі сатаністи в 1933 р. Вони всі закінчили життя по-собачому.

Як люди боронилися?

Ніяк, як будеш боронитися, якщо викидають з хати. Всі боялись.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Якщо не замітять, то в 32-33 рр. А від налогів не сховати в 1946-47 рр.

Хто і як шукав заховані продукти?

Штиками жилізними протикували землю у хаті на городі, це в 30-х роках. А в 1946-47 рр., винюхували, видивлялись, де не закопав, не зміг заховати.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Компанія від 3-7 чол., не помню, багато. В 1932-33 рр., а в 1946-47 рр. налоги – по хатам компанії також 3-5 чол., або і більше.

Де можна було заховати продукти харчування?

1932-33 рр. як Бог дасть, у кого пронесе, не залитять, це милість, чудо. 1946-47 рр. – голод, не було що ховати, на полі гнилої картоплі навибираєш, а потім животи болять, а то буряк, варили лободу на весні.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Відроби палочку – тільки тоді получиш пайок, а його робиш – робиш і тиждень і три дні, а мати була не штатна, накладали на них буряк дарок! 20-30 соток повністю оброби, мати шила, цим і жили, а в 50-х роках дозволили брати гичку наштатним за ці 20-30 соток, насильно, бо опишуть хату.

Забирали лише продукти харчування, чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

В 1932-33 рр. продукти харчування забирали, худобу, а речі – ні. Не виконав налог в 1946-47 рр. – то описували, всі боялись цього, то вже останнє отдавали. Налог на продукти харчування, худобу.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли, старших дітей в тюрму садили, а малих, таких як я 6-10 років, били нагайкою, забирали торбочки з колосками. Діти, що в тюрму попадали, в село так і не вертались, якось про них і не слуху, не духу не чули.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Охороняли ті, що владі служили, нечесні люди, непорядні.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Як в рабство хто хотів, то сам собі хазяїн, вільний при […], а то раб колгоспний. Насильно заганяли робити на трудодні в 1947 р., а щоб вижити сильніші – в колгоспи в 1932-33 рр.

Чи змушували людей іти до колгоспів, і як? 1946-47 рр.

Хто ж хотів іти добровільно в колгосп. Робиш, робиш тиждень і три дні, а все не заробиш на трудодень. Заставляли, що хто мав сили, йшли в колгоспи, що дадуть щось. А ще в кого чоловік, да, гроші – золото якесь приховали, то надіє на те, що вижити, була.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Як ти її сховаєш? У кого була, платили налоги молоком, а самі голодні, бо норма з корови була велика. Колгосп не допомагав нічим.

В який час ходили забирати у людей зерна?

Не пам’ятаю, коли захотіли, тільки не ночую, по дню, щоб видніше було забирати, що не заховали.

Скільки разів приходили до хати?

1947 р. Один раз до нас прийшли, нічого немає, то чого їм ходити, доносчики-сищики теж провірили, в селі не сховаєшся.

Коли люди почали помирати з голоду?

У кого все закінчилось на виживання, кожен сам як може. Ніхто нікому не допомагав. Кожна сім’я виживала сама, як могла. У всіх ніщита, то у кого будеш просити. У влади? У людей без душі?

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Забирали в детский сад, а в 1933 р. мама говорила, не цікавилась, бо коли голодний, сил немає думать, знаєш, що ти доживеш, наче ніхто ними не цікавився, діти самі виживали, як могли.

Хто не голодував у селі і чому?

Не голодувала сільрада, ті, що служили владі; вчителі – їм пайки давали; жиди; військові. 1946-47 рр. і в 1932-33 рр.

Хто зумів вижити?

З Божою допомогою. Як чудо, на виживання.

Чи допомагали люди один одному у виживанні від голоду, чи ділились продуктами?

Якби було чим, то ділились, а як немає, то чим же. Кожна сім’я сама. Чи чоловік живий, у кого золото, речі приховані, все міняли на хліб. Ограбленій багато було, могли напасти, на тих у кого щось припасли, убити-вирізати.

Які засоби вживали до виживання?

Мати шила, міняла на продукти, колоски збирала я в 1946-47 рр.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Рідні не могли допомагати, бо самі від вітру падали. У сусідів був батько і сім’я мала гроші, то вони мали сили стояти в черзі за хлібом цілу ніч, по черзі і сухарі сушили, а я залізу до подружки, голодна, а ніхто і не дасть.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Пекли буряк, лободу на весні варили крапиву. А колоски – це делікотез був, зернятка через саморобну тетрушку: всередині треться, получались висівки, з них пекли млинці. Ой, які ж добрі вони були для нас голодних. А в лісі лісник не дозволяв навіть збирати сухі палочки, крючками стягували сухі палки, в’язочку несли ночую, щоб не бачили, приносили, щоб на чомусь варити, а як побачить лісник-надзіратель, перерізав і на землю, прогоне. Так ніч збирав і ні с чим прийшов, немає і зварити на чому.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

З дерев їла конюшину – товкли у ступі і пекли пампушки, щавель, насіння буряка, гнилу картошку – рвота якось вижили на виживання. В 1932-33 рр. був врожайним, але забрали хліб у людей. Голод страшний. Мерзлу картоплю гнилу викопували на полі, дозволили взяти, бо гнила, а потім животу, якось вичухались з животами. Полова гречана макуха, пекли млинці з полові. Листя кукурудзяне сухе. Матері хтось дав зелену цибуля, вона її наїлась, то все життя не могла їсти і дивитись на зелену цибулю, навіть в їжі. Полова ячмінна дуже жорстка.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Собак, котів, горобців не було. Ми не їли, я не пам’ятаю, а може мати не говорила, хоча м’яса я не пам’ятаю, щоб ми їли.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Робітникам на заводах давали пайки. В місті голод був такий же. В місті обмінять можна було, по селах ходили просили милостиню.

Чи був голод у містах?

А як же, однаково.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Більша половина, через хату в 1933 р., навіть вулички опустіли, трохи менше в 1946-47 рр., але опухлі ходили, помирали, але не в такій кількості, то розруха і неврожай. А хто знає, інформації ніякої. Хто що говорив, писав, тільки усно із уст в уста.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

1932-33 рр. були – їх розстріляли, а в 1946-47 рр. не було у нас.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Спеціальні наймали, платили їм. Братські могили за селом десь, але ніхто не говорив, не було сил цікавитися в 1933 р., більше мовчали і умирали. А в 1947 р. ховали рідні, на кладовищі, або братська могила.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Хто залишився і у них померли рідні, знайомі, близькі приблизно знають і згадують.

Чи поминають їх на «Проводи», «Пробки», «Зелені свята»?

На всіх православних святах поминають. Якщо були хрещені і всіх без імені православних. Завжди поминають на Пробках, на святах, в церкві, хто хрещені були!

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

В церкві православній завжди поминають, і будуть поминати православних без імені, і за всіх, і в тому числі і від голоду. Про голод не говорили 1932-33 рр., передавали усно з уст в уста, боялись. Тепер в церкві відкрито поминають, з уточненням.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлих від голоду?

У нас немає.

Чи є у Вашому селі церкві? До якого патріархату вона відноситься?

Я православна з української православної церкви. З розкольниками-філаретовцями діло не маю. Православна церква – одна, а на якій території находиться, то і відносили чи білоруська, чи грузинська, чи руська. Розкольників, самосвятів, сектантів не признаю! У нашому селі не признають. Це не наше від лукавого.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33 рр.? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

В кожній хаті про це знають і в школі розказують, і пишеться багато. А діти і внуки знали, від моєї матері ще коли в книжках і не писалось. У 1981 ще й не вірили, хто не був в цей час на Україні за 1932-33 рр..

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Ті, хто ненавидів православних, хто знищував наші православні храми, розстрілювали, висилали наших православних священників, хто розстріляв царську сім’ю з дітьми, хто розстріляв в 1918 р. св. Митрополита Київського і Галицького Володимира. Всі страшні злодіяння робила влада – іудо-радянська влада, іудо-більшовицька. В 1933 р. – влада іудо-радянська на Україні, серед влади було багато голоти, п’яниць, жидів, зараз їх називають бомжі, туніядці, паразити.