1. Місце запису: село Тіньки Чигиринського району Черкаської області;
2. Дата запису: 15.08.2018 р.;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Смоляр Михайло Кіндратович, 23.11.1932 р.н. народився в селі Тарасівка (зараз не існує, в 1959 році затоплене водами Кременчуцького водосховища) Чигиринського району Кіровоградської області (сьогодні Черкаської області);
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

Під час Масового штучного голоду 1946–1947 років проживав в селі Тарасівка Чигиринського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?

Смоляр Михайло Кіндратович.

Коли народилися?

1932-го року. Або 33-го, а записали 32-го, бо так треба було.

А число, місяць?

23 ноября.

А де народилися?

Село Тарасівка Чигиринського району Кіровоградської області.

Це сучасна назва Тарасівка чи було перейменовано?

Це там, де море зараз, була Тарасівка, Бужини і так далі, так далі. Всіх переселили сюда, то тут вже Тіньки.

Біля Бужина було це село?

Да-да, рядом. Шабельники, потом Бужин, Тарасівка, Подорожнє і на Кременчуг.

А батьки Ваші в колгоспі працювали?

Не знаю.

А що Ви знаєте про своїх батьків?

Мені було всього пів году, кажуть, мене перевели сюди до колгоспу, як кажуть.

Батьки померли?

Да, померли.

А причину їх смерті Ви знаєте?

Та Голодомор же 32-33-ій год.

А як їх звали Ви не знаєте?

Смоляр Кіндрат… батька… мого ж батька. Смоляр Кіндрат… я й забув як… Лавронович.

А якого року він народження?

То не знаю, то не скажу.

А матір як звали?

Матір – Катерина. Тоже ж вона Смоляр Катерина, тільки вона чаплянська, то в точності по розказам даже не знаю.

По батькові як її, Ви не знаєте?

Не знаю.

А брати, сестри у Вас були?

Ні, я первий. І вони померли, а я остався і мене забрали. А село розтягнуте аж туди, у кінці села. А хтось приніс у колгосп, а колгосп в  контора, ну село. А в  селі кантора, колгосп і голова колгоспу. Отаке. В колгоспі були ясла, садік зараз називають. І в ті ясла звозили люди своїх дітей, заносили. І туди мене. А тоді вечір приходить, батьки забирають своїх дітей, а я остаюся. Це так розказують. Що я знаю? Це ще году не було.

Ви так і були в яслах, а далі що?

Ясла в колгоспі так і були, як зараз садік… Та тоді як же ж воно було… Вже начали об’являть голова колгоспу: «Хто може возьме?» Всіх дітей розбирають, а мене нема кому брать, я остаюся сам там. Ну та об’явили. А тут недалеко колгоспу жив такий дід Мусій Грицаєнко. І він согласився взять до себе. Їх було 11 дітей. І вони взяли мене до себе. Вони пообіщали щось там будем помагать від колгоспу. А в колгоспі ше ж були корови й молоко, дають по літрі чи пів літри молока. А та баба каже: «Треба брать і  нашим шо попаде». А так немає, в краї виходили.

А голод 46-47 років Ви пам‘ятаєте?

Пам’ятаю. Це вже жив я… не в притулку, а в цього діда Мусія Грицаєнка. Взяли мене до себе, як дитину взяли.

Це в Тіньках?

Там же в селі, в Тарасівці. Це ж тоді ще. А патронат був як… Це ж воно багато таких людей було по селу, що пооставалися без дітей, без батьків, матерів. І завозили в каждий колгосп по два, по три людини – таких дітей… Як наряд такий даний: «Приймайте таких двох».

Це в 46-47-х?

Нє.

В 32-33-ім?

Да, у тих годах.

А родичів у Вас більше не було?

Ні. Та вроді ж це батьків брат… Та тоже такий родич… Вроді і тітка була. Були, та тільки родичі ті далеко жили, то вони не взяли мене. А це чужий зовсім чоловік рядом жив з колгоспом і з цим садіком.

А скільки Вам років було, коли Вас взяли?

Та, мабуть, год.

Тобто, до року Ви один були в цих яслах, що ніхто не забирав?

Шо ніхто не забирав. Та взяв оцей дід. І так я в його жив й живу. Досі на своїй фамілії. Ні фамілію не переписував, ні усиновлєнія не робив – просто взяв та так я прожив з ним, поки аж сюди виїхав.

Ми Вас перебили. Ви говорили, що тоді було в 32-33-му завдання, що по колгоспах по 2-3 дитини привозили?

Привозили і казали: «Нате це для колгоспу, шукайте таких людей, щоб кудись їх поселить».

Бо батьки їх померли з голоду?

Бо батьків їх нема. Так і остався в нас в селі Якір такий, привезений, патронований, і ще один – там двох привозили.

Якір – це прізвище?

Да-да. І зараз тут живуть люди. Но факт того, що називалося «патронат». Так вони по людях порозкидали: «Нате вам, нате вам і доглядайте». А я в цього діда собі жив, в цього діда і баби.

Ну виходить що ще двох привезли? А прізвища другої людини не пам‘ятаєте?

Другої не помню. Василь Якір.

В нього батько і мати теж померли?

Ну так виходить.

А він ще живий?

Ні, помер. Син остався, тоже ж Якір. Так і появився в цім селі Якір.

А звідки привезли, Ви теж не знаєте?

Тож не скажу.

А голод 46-47 років як Ви відчували? Як відбувалося? Як починався цей голод?

Та цей голод мені не чувствував. Тому що цей дід, що я жив… Ну як сказать, ми ж над Дніпром жили… Він занімався… бригадіром тим рибальськім, в общем рибак був. А тим рибакам од государства давали… як сказать… помощь якусь. Вони ж должні ловить рибу і здавать государству, а їм за те привозили сахар і муку, і таке всяке. Так що вони не дуже бєдно жили. Так що в нас все було.

Може хтось інший голодував у той час? Може сусіди просили їсти?

Та вроді так трошки знаю… Знаю, що з акації рвали, білий цвіт акації і робили – оладки пекли.

Це сусіди?

Да. І я куштував. А то ми картоплю печем, скот пасли по берегам, по лісках, то там спечем буряка, то спечем картоплі. Той те, а той те – і тако переживали.

А в школу Ви ходили?

Ходив.

А в 46-47 роках це який клас приблизно був?

Та я хотів подивиться в бумажках…

 Може Вам однокласники про голод 46-47 років розповідали? Може Вам згадається якась історія. Може на перерві однокласники щось розповідали – що їли і так далі.

Одежу поставляли, як зараз Червоний хрест, беруть старе роздають. Мені дали, знаю, штани,  бушлат давали. Було щось таке. Ото я ходив у ньому. А в селі було чотири класи всього, то я чотири класи кончив, а дальше нема куди – школи ж дальше нема. А рядом через кургани, через 7 кілометрів Адамівка село і я туди пішов у школу. А там сім класів у тій школі. То я год проходив у ту Адамівку та кончив 5 клас. А дальше вже таке время, що не було в чому ходить. А ходить каждий день – і зимою, і літом… А де зімой в таку погоду 7 кілометрів ходить, ну ж ходив. Бувало трудно і важко. А дальше вже поносив, що було. А де ті благодійники? – десь не стало їх. А тоді що дальше… Прийшло на сільську раду послать в Знам’янку (єсть такий город). І там була школа ФЗО – фабрично-заводське обученіє. І це збирали молодьож, щоб підучить, щоб одстаювать порозбивані станції і таке – обучиться так сказать. І кого тоді – мене послали і з Бужина два чоловіки послали…

1. Місце запису: село Махнівка (з 1927-го до 2016-го рр. с.елоПетрівка) Борзнянського району Чернігівської області;
2. Дата запису: 18.08.2003 р.;
3. Хто записав: Люткевич Світлана Іванівна;
4. Респондент: Любов Семенівна Мандрина, 1936 р.н., народилась в селі Петрівка Борзянського району Чернігівської області.

Під час Масового штучного голоду 1932–1933 років  проживала в селі Петрівка Борзянського району Чернігівської області.

(У свідченні збережена стилістика та мова респондента).

Чи пам`ятаєте ви, що був голод у 1932-33 або у 1946-47 роках?

В 1933 мене ще не було, а 1946-1947 помню що страшно, про таке згадувать. То ще тільки заболіть можна. Страшне що було.

Які на вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки чи забирала урожай влада?

Государство нічого платило, робили даремно, як могли. Протягом року нічого зарплати не давали. В кінці року зарплата була . Були великі налоги. Аж до 1952 року не було. А врожай був. В океани, да в моря висипали зерно. А людям не давали. Скільки людей загубили.

Якщо відбирали у людей, вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Поліцаї ходили і сільські люди.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда за приховані зерна?

Не знаю чи були, але доносили.

Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Та хто ж їх провіряв. Люди були такі залякані, що й не питали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, вигнання, арешти?

Людей у хатах вбивали, здівались як могли. Як проти власті, що скажеш то зразу й судили на 15 год, і не вертались і вбивали і на Соловки висилали. Тут як усе розказати так і до ночі не розкажеш.

Як люди боролися?

Хто як міг. Поліцаї як на кого злі були, вночі приходили вбивали. Тоді ж власті не було, законів не було, не було кому й пожалуватися.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Нічого ми не ховали. А куди ж нам було ховать? До того не ховали, а тоді забрали, нічого й ховать.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали. Варили таке вже червями, з порчених продуктів. Квасолю варили, що вже год п`ять лежить, коричнева аж в середині поробилась.

Забирали лише продукти, харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Забирали все що було і одяг, і обув, і з нас поздирали. Нас було троє діток. Оставили повністю голими і босими. Вимели все. Забирали все готове, вже привезене, (…)

Що таке закон про “п’ять колосків”? Чи чули ви про нього?

Закона я не знав, а ставили об`єзчіка, такого душогуба, що колгоспи забере ще й дасть. Як по голові, чимось то й убив. Котят наїздив, розтоптував.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Об`єзчики називались стерегли тоді навіть навіть солому. А люди соломою топили, бо більше нічим було. Носили її за три кілометри. Вбивали навіть за солому. Бувало що об`єзчики вбивали й своїх племінників. Вночі й не видно.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Добровільно йшли мало, інших змушували.

Як змушували людей іти  до колгоспів?

Хто не записався в колгосп, звались індуси. Хати їх розкидали, їх ссилали. Спочатку щоб заставить іти забирати всю худобу.

Де переховували худобу, щоб не забрати в колгосп?

Ми нічого не ховали, у нас нічого не було. Вмели все як вітком, нічого не оставили. Нічого я хорошого не застала. Війна й голодовки. До 1953 року доба ніякого не було в моїй сім`ї

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Ходили ввечері

Скільки разів приходили до хати?

Поки все не повимітають.

Коли почали люди помирати з голоду?

Да зразу як усе позабирали, а взяти було ніде. В магазинах після війни вже нічого не було. У людей хліба не було. Їздити за сто та за двісті кілометрів, щоб купити пуд якийсь картоплі. І солі не було. Їли не сіль, а добрива. 100 рублів за стаканчик.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Та сиріт було багато, лежали попід тинню опухлі.

Хто не голодував у селі і чому?

У кого була велика родина то й крали. Ті й жили краще й не голодали.

Хто зумів вижити?

Ті хто мав хоч якусь підтримку.

Чи допомогли люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ніякої нам допомоги не було і не на зернину. Багаті запрошували на роботу за харчі. Десяток картопляни за день саповки.

Які засоби вживали до виживання?

Хто як міг так і заробляв на їжу, вже не мало такого, не уявляєте, будете читать як дитям казку. А як я пережила це, то вовік цього не забуду.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які теж голодували?

Родичі були, родичі були справніші, багаті. Але нічого, і стакан молока ніколи ніхто не дав. Вони тільки себе знають.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їсти ж було нічого повністю. Листя їли з будь-якого дерева, або тільки не гірке було. Попробуєш та й їсти ж. Хліба не було. З ячменю або віки таке гірке пекли не можна їсти. Не дай Господь. Що його робити було. З віки з овсом та ячменем пекли коржі, а вони ж гіркі, його їсти не можна. Травили людей як могли. А тепер здоров`я нема. Робить не можна, одна осталась. Оце таке й життя. Хіба це життя? Ніч настає, не знаю, чи доживу до ранку, чи ні.

Чи можна  було щось купити у місті, чи виміняти?

Мабудь можна, раз їздили.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Всі лежали, больні були, піхлі лежали з голоду помирали. Лікарів не було, лічить було нікому. А хто ж считав скільки людей загубили. Оце таке життя було.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

Були випадки людоїдства. Сестра вбила сокирою рідного брата, бо той їсти просив. а потім кажуть, його й їла.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Дітей в садку ховали, людей в ямки як кидали, голих без нічого. Ховати ніхто не хотів, бо всі лежалі пухлі від голоду.

Чи платили тих хто займався похованням померлих?

Да хто там платив. Хіба що родичі як домовлялись з тими, що яму копали, то домовлялися за харчі.

Чи  відомі у вашому селі місця місця захоронення людей від голоду?

На общому кладбещі ховали.

Чи поминають їх на ‘Проводи’, “Гробки”, ‘Зелені Свята’?

Як хто має живих родичів.

Чи згадують і поминають померлих від голоду у церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Окремо не поминають.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церква є, а куди відноситься не знаю.

Чи встановлені в селі хрести, пам`ятники померлим від голоду?

Не встановлено.

Чи знає сучасна молодь села про голод 46-47, зокрема чи розповідали ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Внуки питали , я їх учила, розказувала як в школу ходили по очереді з сестрою, бо не було одягу і взуття. Загадувала їх щоб гарно вчилися.

Кого ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Це все залежало від власті, від руководителей конечно, вони самі зробили людям таке життя.

1. Місце запису: село Махнівка (з 1927-го до 2016-го рр. село Петрівка) Борзнянського району, Чернігівської області;
2. Дата запису: 19.08.2003 р.;
3. Хто записав: Люткевич Світлана Іванівна;
4. Респондент: Лазарева Марія Яківна, 1935 р.н.;

Під час Масового штучного голоду 1946–1947 років проживала селі Петрівка Борзнянського району Чернігівської області.

(У свідченні збережена стилістика та мова респондента).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1946-1947 роках?

Пам’ятаю голод 46-47. Хоча у нас у сім’ї особливого голоду не було, а по селі був. Багато людей пухлих було.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду? Неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

А хтозна чого він був. Оце тепер голодомор ще худший.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Свої мєсні були забирали.

Чи була винагорода від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не могу цього казати, не знаю такого.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на забирання продуктів?

А хіба вони їх показували? Та їх ніхто й не питав.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, вислання, арешти?

Та було й двері вибивали, як хто не пускав, і штрафували, і судили. Побиття то звично було.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Дехто й мав, і користувався єю.

Як люди боронилися?

Та хіба дуже будеш боронитися, як до тебе із зброєю прийшли?

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Нічого ховать було, нічого й не ховали.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Комнезами, чи що.

Скільки їх приходило до хати?

Та хіба ж в усі хати однаково ходили? По-всякому було.

 Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Якусь шлихту варили, у котлі общому. Якісь (…) давали чи що там.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі — одяг, рушники, худобу тощо?

Та забирали все що було. Забрали і калину, що висіла на бовдурі. А от корова у нас була все время.

Що таке закон про “п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Не знаю такого.

Чи дозволяли збирати в полі колоски, залишки городини?

Воно гнило, пропадало, а збирати не давали. Да було штрафували і судили. І дітей навіть давили.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Та свої ж мєсні. Об’єзчими звались.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Батько і мати самі пішли в колгосп, не примушували. Зразу пішли як тільки організували. Через те, мабуть, і корову не забрали.

В який час приходили забирати у людей зерно, продукти?

Да будь-коли ходили. І серед ночі приходили.

Скільки разів приходили до хати?

Поки було що забирати.

Коли почали люди помирати з голоду?

Взимку, як з’їли те що мали.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Зовсім малі були в яслях. Більші за жачьку гусі пасли. Тоді ж так гусі по улиці не ходили, як тепер.

Хто не голодував у селі і чому?

Ті, хто ходив по хатах хліб забирав.

Хто зумів вижити?

Хто зразу пішов у колгосп поки всю скотину не позабирали.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділились продуктами?

Та не було особливо чим ділитись. Хто мав трохи більше наймав голодних за харч на роботу.

Які засоби вживали до виживання?

Ходили в Прохори, ходили міняли. Обходились своїм городом. Город тридцять соток був, більше тоді не давали. Продавали дрібну картоплю.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Не було в нас таких.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Листя їли з в’яза, клевера, цвіточки, ото таке їли. Копали коріння, товкли разом з корою та пекли якісь коржики. Ну вообще ми не голодували, коржі з листя не пекли.

Чи був голод у містах?

В містах не була, не була та й не знаю.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Да, в 47-му багато, менше ніж у 33-му.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Не чула про таке.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Родичі ховали на общому кладбещі.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей, померлих від голоду?

Особливих якихось місць немає.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, Зелені свята?

Так щоб в загальному, то ні. А так кожна сім’я поминає своїх родичів.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церква є, православна.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Нема, не встановлені.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33 рр. чи 1946-47 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Молоді зараз в селі нема, а от онукам розповідала.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Владу, що так обійшлася з селянами.

1. Місце запису: місто Чигирин Черкаської області;
2. Дата запису: 26.08.2018 р.;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Горова Павліна (Паша) Леонтіївна, 1927 р.н., народилася в селі Мудрівка Чигиринського району Кіровоградської області (село Мудрівка затоплене водами Кременчуцького водосховища, населення переселено в селі Топилівка Чигиринського району Черкаської області)
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Мудрівка Чигиринського району Кіровоградської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Як Вас звати?

Паша Леонтіївна Горова.

Коли народилися?

1927 року .

А де народилися?

Село Мудрівка. Народилася і до цих пор я там… де там пошлють на роботу в радгоспі.

А як звали Ваших батьків?

Леонтій Іванович Онопрієнко і Ганна Кирилівна Онопрієнко.

А де працювали?

У колгоспі.

А сестри, брати у Вас були?

У-у, канєшно. Нас п’ятеро було, я сама старша. Варя була, вона вже померла. Маруся була. Коля… П’ятеро дітей було. Ще хтось.

А пам’ятаєте як у вас забирали продукти харчування? Хтось приходив до Вас чи батьки самі поздавали все до колгоспу?

Ні, вони дивилися якщо сім’я така, що дітей багато, то давали більше там. А то давали 300 грам на хату, на двір.

Вас питають як голодовка почалася, то що ви їли?

То це було в 33-му годі…

Про це щось пам’ятаєте?

Земля була роздана людям. Якщо в мене менше землі на стопу, то я буду бідна. А дітей багато, то я буду бідна.

Як голодовка була, то що Ви їли в голодовку?

Нам непогано. Ви знаєте, в нас ото річка, в общем, у берег ідемо… Мати зробила самоткан виткала та ловили риби. Щоб не риба, то подохли б. Ох, виручала нас риба.

А ще шо їли? Зерно, хліб? Не тільки ж ловили рибу. Чим Вас мати ще в голодовку годувала?

То ж насаджали ми кукурудзи та качанів наламали, налузаємо. А батько зробив драчку таку, а тоді надерем, а тоді мати варить кашу нам у печі. А тоді борошно – та оладочки печуть з того борошна. То те, то те, то те… Нам непогано було… бо така мєсность. Нас риба виручала дуже.

У вас нічого не забирали з дому, не приходили?

Ні, не було чого брать.

А чули Ви таке – «закон про п’ять колосків»?

У степу нільзя… колгоспне нічого не бери. Якщо буде кусочок що посадиш – ото твоє, а більш не займай  нічого. О, штрафували! Бо я була ланковою, яка я там ше була, але поставили ланкувать, а то всі баби були. То сказали, предупредили… Вибирали, викопували картоплю, ідемо і упала із воза картоплина – возьми ту картоплину і поклади на место, бо тільки ти не покладеш, то зразу засідання правління і зразу штрафували тебе. Так тебе наказують, наказують. Даже цього не було, щоб збирали, що впало з воза.

А батьків годували в колгоспі?

Давали вони по 300 грам борошна.

А на дітей щось давали?

Оце ж дивляться – більше дітей, то більше дадуть борошна. А якщо менша сім’я, то менше дадуть.

А взагалі пам’ятаєте, хтось помер від голоду під час Голодомору?

У нас ніхто.

А в селі хтось, родичі якісь?

Ні-ні, ніхто в голодовку не вмер. Я ж кажу, що нас виручала рибка.

А про післявоєнний голод щось пам’ятаєте? В 46-47 роках.

Оце підождіть… Оце який це год, що після войни. Война кончилася в 45-му…

Як жилося після війни?

Та жили… не вмерли з голоду і не було такого, щоб ходили та плакали. Не було поганого такого нічого. Я правду кажу. В 33-му була голодовка, то вже була голодовка.

А в інших селах як було? Не помирали люди з голоду?

Ні-ні, я ж кажу, що в нас мєстность така, що можна було прожить. Козельки нарвемо, а вони такі добрі.

А Ви де жили, працювали після школи? В колгоспі працювали?

Да. У нас п’ятеро дітей було, то ми з сестрою зараннє пішли на роботу. А ще на степу їсти варили. Баба хароша така була наварить  цілий катьол галушок, а тоді на вільху повісить на дрючок та каже: «Дівчата, осьо вільха та йдіть бігом, бо то галушки перекиплять». А ми йшли бігом з макітеркою та з мисочками. Вона нам налила, наїлися ми.

Це скільки Вам тоді років було?

То 12 чи 13… Щоб не риба, а то стій в березі… то було хорошо. Шовковицю їли!  А мати… одежу ж не нема купить за що і не продається воно. То мати нарвуть шовковиці, натрусять, надавлять, а тоді пошиють спідницю та у тій водичці. Та така спідниця, що йду та всі парубки на мене дивляться. (сміється)

А може в місто ходили за продуктами, за одягом? В Чигирин може ходили?

Та були такі люди, що в Київ чи кудись їздили, де крам був – матерія. То ото було возьмуть, привезуть, а ми їм трошки за дорогу дамо, те що вони проїздили. Та жить можна було. Я ж кажу, то шовковицю, то груші, що понасаджували діди та баби. Та рибка ще була. Не пухлі були, харашо ще було.

А коли ви відчули покращення?

Я не помню.

1. Місце запису: м.істоБоярка Київської області;
2. Дата запису: 30.09.2017 р.;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
4. Респондент: Величко Марія Никифорівна, 01.08. 1926 р.н., народилася в селі Лютенські Будища Зіньківського району Полтавської області (сьогодні проживає в місті Боярка Київської області);

5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна.

Коротка інформація про респондента: Величко Марія Никифорівна проживала певний час в Харкові, а потім переїхала до Києва. Працювала 30 років у буфеті лікарні ЦК на вул. Пушкінській, 22. Трудовий стаж – 47 років. Мати трьох синів, зараз має 6 внуків, 9 правнуків та 3 пра-правнуки.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Лютенські Будища Зіньківського району Полтавської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента).

А Голодомор Ви пережили в цьому самому селі?

В цьому самому селі, де родилась… Голодомор, когда начався …ну помню я багато, в мене… дуже багато помню горя, таке саме страшне. Було мені всього шість років – сьомий як начався оце вже. Нас раньше…то…нас раньше оголила совєтська власть, как говоріца, за того шо дід мій ну зажитель – називали його куркулем. Чого?… шо робив дуже багато. В його було сім синів і одна дочка. Мій тато шестого року, вже до цього в нього був синок – старший його син Дмитрій, кажеця, бо я вже…бо я точно так…чи Петро чи Дмитро. Ще служив у Катерини второй, в царя ше був, ну старий дуже дід наш. Ну й так получилося, я не знаю, Петро погиб у революцію, а цей (казав мій брат двоюрідний, був як у Москві в книзі записі, там єсть мій тато, мої дядьки єсть записані у книзі записі), шо він один погиб, був развєдчіком і погиб  в тисяча дев’ятсот сорок шестом году. А ми ніхто… Ну казали нам, шо хтось десь його бачив…земляки чи шо, шо то він точно. Но він одвернувся і коло його… Він такий одіто був красиво з ним якийсь (він ішов з паличкой – видно ранєний був), із ним ішов якийсь мужчина. І він з тим мужчиной говорив не по-руски, не по-українскі – вони говорили по-іностренному. Один мужчина нам розказував, уже моїм батькам. Ішов у Зінькові він був ішов, ну він не привітався, ніхто нічого не знав. Він десь работав. Казали тоді, шо він погиб розвєдчиком десь не в нас. Єсть записано у книзі в Москві.

А Вашого батька як звали, якого він року народження?

Мій тато – Никифор Явдокимович, мій тато…тисяча дев’ятсот шестого.

А прізвище його як?

Величко, я ж Величко. Я свої еті… І мама по фамілії – однофамільці зійшлись. В мами хфамілія була Величко і його Величко. Як вони розписувалися, то не прийшлось змінювать.

А маму як звали?

А мою маму – Величко Катерина Семеновна, тисяча дев’ятсот шестого року, одногодці вони з татом – з одного року.

А крім Вас ще діти в сім’ї були?

У мене брат був. Казали, шо вони поженились у восємнадцять років, обом було. То Антону (він умер), тоді ще малюком – три місяці чи два місяці. А після його це…тато було двадцять, мамі двадцять – я родилась, потом сестра моя, оця шо вмерла у Макеєвкє, родилась в двадцять восьмом.

Як її звали?

Алєксандра Нікіфоровна. Єлькіна – хвамілія її була, на фамілії була чоловіка Єлькіна.  Я й так осталася  і діти мою фамілію побрали, і правнуки мою фамілію побрали. Вони так любили діда й род наш, в нас порядочні. Так вийшло, шо мої сестри получилось то врачьом, то учителями. Не осталось нікого. Одна в селі осталась, вона в позапрошлом году (двоюрідна сестра)… вмерла вже, вмерла.

А Ваші батьки чим вони займались, яке в них було господарство? Можете розказати?

В мене батько, як я помню…Ну яке господарство? Як у селі – кури, свині, гуси та й таке. Я знаю, шо мама моя не робила сначала, а потом в колгоспі, вже після голодовки вже в колгоспі робила. А тато кончив церковно-приходську школу…ето …четирє класа. А потом пішов в (нерозбірливо). Він робив у тому, у селі вже робив – там мастєрска в їх була… це вже після Голодомору.

А до Голодомору?

До Голодомору він робив замєстітєлєм директора маслозавода у Константіновкє, город Константіновка. Ми ще там жили, тоже в голод тікали… до голода там батько утік туди…

А розкажіть, до голоду в нього якесь хазяйство велике було?

Велике. Корова, гуси були. Я ше помню лошадь мене перепугала. Моя мама ше в тридцатом году… Я ше помню як дід мій умер, мені чотири роки було. А чого я,  я дуже дідуся любила. Мама оставляла на дідуся нас. Дідусь дуже старенький і больний такий був. Я не знаю скілько йому років, но дуже старий. І він… Мама уходила з дому, так казала шо: «Подивись, тату, подивися на дітей. Я посадила їх кушать». Чо я помню дуже гарно, шо в нас столик такий, маленькі стільчики і в залі, у великій комнаті, мама на середину ставе і каже: «Слухайте дідуся! (сестра на півтора года менша була) Бо я пішла з дому». Насипає  нам в мисочки, а мисочки помню були білі…ні – голубі, а були на їх уточки білі, на цих… Чого я помню, бо ми їмо (ми кучеряві обі були), а тоді як кончаєм їсти, ото балуємось і мисочки як шляпу надіваєм на голову. А дід виходи з своєї комнати і на нас кричить я  помню: «Обратно надо купать вас, обратно купать! Шо я зроблю з вами? Не розчешеш – волоси зсохлися». Він на нас кричить.

Як приходив помню ше тато, приходе ото з роботи та й їсти сідаєм (ше до того ж я помню). Та каже… насипав мені в тарілочку, а я кричу: «Дідусеві насипай. Я буду з ним їсти, я буду з ним». Так любила діда, а він: «Не нада мені, не нада. Кушай сама, ти ж так погано їси. Я буду бачить скілько ти з’їла, а то ж ти хитра». Ну я помню   каже мені. А я взяла один раз дідусеві шо було в борщі – чи сало, чи м’ясо може жирне (я погано кушала) – і плюнула. А дід узяв ложкою мене по лобі і вдарив дерев’яной. А тато на його кажуть, я плачу, а тато кажуть: «Вона ж маленька ше, нашо ти? Сказав би» – «А шо вона така балувана в тебе». А потом на другий день насипать, а він каже: «Насипала тобі мама в  тарілочку», а я кажу: «Я не хочу, з дідусем буду» – «Бач хитра яка».

Знаю мій дідусь дуже молився Богу. В своїй комнаті в його коврик лежав, він ставав на коліна і перед іконами (було в нього багато) і отак молився. А я … мені мама каже: «Возьми віничок, отам підміти». Вчили нас, була мала…бувало я сама возьму та так як я намету – но однаково шось роблю. А я взяла  і дєдушку отак віничком вроді вдарила, а він Богу молиться, каже тілько «Отче наш», я вже знала шо це кінець цього вірша «Отче наш» і я тікать з хати. Та бігом. Двері открила. Мама шось витягувала чи пироги, чи шо… та крикнула на мене. А він тоді піднявсь і каже, двері открив та каже: «Ось я одінусь уже повністю, підем з тобою,  я тебе накажу. Нашо ж ти мене віничком?» А мені так інтєрєсно, шо дєдушка сміявсь і я ж радувалась дідові, шо він сміється. І помню як умер, і як я сильно плакала…

Це він ще до Голодомору помер?

Да, в тридцатом він помер. Мій помер дідусь розкажу, це в тридцатом він помер, а бабуся моя Мар’яна була, його жінка, то вона померла ше до мене. Я не помню своєй бабусі, я ше не родилась…як там його дружина… Він жив з моїм татом і з моєю мамою, із синів, з семи синів вибрав мого тата. Так було положено в народі в Україні з меншим – чи дочка, чи син, остаються старіки доживать віку свого, остаються доживать з меншою дитиною і так було… Він сказав шо: «Я буду доживать віку з (моєю мамою) Катьою». Мама сказала на дідуся…

То це мамині батьки чи батькові?

Батькові по закону. І потом у сорок…Коли начався це …Голодомор, я вже помню, я ше… в школу не ходила. Начався Голодомор, нас розкуркулили – нас з хати вигнали, вигнали з хати.

А хата велика була?

Хата велика була. Я ж кажу…даже молотарка була, бо хліб молотили, дідова молотарка. Клуня називалась…це велике дуже хазяйство, комори і великі були сараї для лошадєй. Ше в нас лошаді…ше одна перескочила через мене, шо водили мене лічить, виливать оце, шо я перепугалась лошаді. А тоді начався голод, розкуркулили. Заставили батька, шоб він одвів лошадь у колхоз. Тоді собирали все в колхоз, шоб дали даром туди в колхоз для всіх. Батько не одвіз. Мама нишком узяла лошаді, отвезла на ярмарок і продала. Тоді ше не вєздє таке було порядок. І хтось там купив русака. І вони взяли розкуркулили. Прийшли у нас усю вещі, сказали, шо будуть торги – на торгах продавать мамин сундук, там вивезли все і в такий то день чи воскрєсєня, ну не знаю який день. Як вони… як робилося: собралось дуже народу багато… Ви знаєте шо таке рогач і кочерга? Вони беруть на рогач, піднімають – кому там юбка, кому кохта, кому те. Я ше помню як моя мама ткала на станку, в мене ше єсть он кусочок полотна як моя мама робила, ткала це і все. І взяли продавать. А я дуже плакала. Сестру меншу баба забрала, мамина мама (до вона вмерла в голодовку в сорок сьомому, мама мамина) і одвели. А мама зо мной кругом за ручку, я ходила з мамой. Я дуже плакала як продавали. Накинули голубий платок з білой такой кайомкой, красива. Я ж кричала: «Мама, ти ж мені її, як виросту, ти мені її подариш?», а вона казала шо: «Це все буде ваше – твого і Сашино». І тато їхав десь у Констянтиновкє там, на Донбасі був мамин брат, він туди поїхав.

Коли це розкуркулення почалося?

Да, як було це. Це шо, кажеця, в тридцять другому він уїхав. І писав мамі пісьма. Я знаю як мама ето… писав пісьма, хтось приходив до нас, бо мама моя була малограмотна. А він писав мамі шо: «Бери дітей і їдь до мене! Бери дітей і їдь до мене! Хай все прийде, всьо… порядок якось буде, но не оставляй. Ти бачиш шо голод находе, такий голод, то чим ти будеш кормить?»  А вона йому казала і я понімала. У мами була багато дукачів золотих. Де вони взялися в мами?

Мамина сім’я була як бідна роботяща, було восьмеро дітей: дві вмерло дочки, а шість, ну з моєю мамою. Я знаю всіх тіток і знаю…одна померла… і общє вся сім’я померла з голоду в тридцять третьом. І мама сказала, шо рядом жив пан Кальницький – польський пан. До сих пор стоїть маєток, а може вже розвалився. Ну дуже… погріба до сіх пор пана Кальницького стоять там, пользуються ними. І вони рядом жили. Оце пан Кальницький жив – красівий маєток з кірпіча зроблений, комора – ну як багата людина. А мій дідусь – фамілія чи то їх прозвіще Їжаки жили, а тоді мій дідусь жив – Семен. От отчєства… бабушку знаю Васільєвна, а дідуся дальше не знаю. Семен. І дудісь мій робив у пана…

А прізвище дідуся як?

Величко ж…  Ето, то він пана возив у Зіньків, пана його родичі були і ті ж пани жили, помєщікі жили. Так він возив рисаками цими в красівом фаєтоні, бо іногда підвозе. Я біжу за ними маленьке, кажу: «Дєдушка, я біжу тата (недалеко ми жили) зустрічать. Тато посаде мене, а тоді коло двору мене висаде». Я побігла додому, а він поїхав туди…куди там надо. Помню тілько так  мало-мало… помню. А потом пана  цього увезли… діти повтікали за граніцу, а цей пан взяв… Чого я скажу ті дукачі… Казала моя бабуся, розказувала, шо пані звала як малину собирали. Дівчатка були красиві, всі робили, такі трудяги дітки. Вона їх позапліта коси, а пані приходить і каже: «Йдіть малину собирайте». А вона тоді дає дукачі. Хто скілько назбирав, кому дукачі… Но вона мою маму казала, шо вона дуже любила. В мами волоси були чорні кучерявиє, а глаза голубі. З шести сестер сама (нерозбірливо). Так всі кажуть, шо вона сама красивіша була, хороша… ну не красавіца. Нормальна сім’я була, порядочна.  Їх обучала все бабушка,  мені то вона прабабушка, а їхня бабушка чи як воно… чи вже пра-пра мені … далека. Ну кажуть, була строга, щоб дівчата за собою дивились, все вміли робить, тоді їх замуж бистріше забирають. Так шо ці дукачі я… коли началась голодовка, продали ото наші вєщі мамині, остались ми без нічого. А мама була ховала… у їх євреї жили у селі. Я помню Соня називалась тьотя, а тих – дядька і хлопець, якийсь больний єврей був. В них лавка їх була називалась, магазин тепер, а то лавка здорова. Вони прийнімали золото за муку. І мама оце піде, возьме цей золоту п’ятьорка чи як вона… понесе, дадут там скілько муки, вона яку затірку зроби, звари. А нас вигнали з хати, а дідусь Семен забрав нас. Там у його жила ше дочка, тьотя Христя, мамина сестра,  десятого года. Так вона жила, її чоловік. Голодовка началась, в неї було двоє дітей – Марія (оце два чи три года як умерла)…Марія була двадцять дев’ятого, а Коля був з тридцять другого года. Оце двоє діток було і він узяв її покинув – утік од  голодовки. А двоє діток покинув – дєдушку і бабушку. Оце зять у їх жив, він у приймах жив у дідуся. А мама каже… і мама туди ж прийшла з нами – зо мною і Сашей, Саша маленька ж була, менша, і я. То мама піде вимиє, по саму кичку затірку зроби, ото нам дадуть. І малі стали ми пухнуть, в мене стали наливаться ножки. А тато написав їй, пісьмо те, читали їй шо: «Єслі не приїдеш – покину. Поки дітей приїду заберу. Чого ти не їдеш?».

А він там десь робив, в нього була робота?

Він там робив замєстітєльом директора. Там маленький маслозавод був, маленький такий якийсь.

Це в Констянтиновці?

Чи в (нерозбірливо) чи в Констянтиновкє… Ні, кажеця, в Костянтиновкє… бо я ж там жила. Тоді мама каже: «Я тебе заберу за плечі… на плечі на себе, бо ти вже ножками не підеш». Бо іссякалась сила. Вона взяла, а хтось підвіз нас, бо далеко – ми ж од Полтави восімдесят кілометрів оце село. Взяли підвезли, я не помню чи в Полтаву чи в Гадяч. Но в Гадячі тоді поїзда такі не ставали, бо я знаю… Мама наварила буряка, то ми вже їли буряк білий, оцей кормовий, що свиней кормять. Вона нам дає, а я дуже плачу і кажу, що воно не добре. Вона мені витягла…було шось з вєщєй, витягла красивий платок такий, якийсь я помню такий… вроді голубий у цвєтах, і каже: «На йди…» Голова колгоспу був, я запомнила на всю жизнь, нєгодяй – Шевченко фамілія, був Шевченко, а вона каже: «Піди до Шевченка» – «А де він живе? Я не знаю, мама». А вона каже: «Попроси в їх зерна чи муки, чи хліба трошки, хоч нам у дорогу попроси. Отдай оцей платок». А я кажу: «Я милостиню не можу просить. Мама, я умру, но не буду». А вона каже: «Я йшла отам, де копиця стоїть ету соломи…»  У нас стояла (копиця) среді…ета  площадь така велика, сійчас там два млина – один з одной сторони стояв, а один з другой. Я вже годів, мабуть, двадцять я не була чи двадцять п’ять. Ну тоді ше стояли – работали.  Да вона каже: «Ти сходи він коло млина там у яр там й така його хата, сходи попроси їх за платок, щоб вони дали хліба кусочок». Я кажу: «Я не можу, я просить не можу», а вона: « Ну піди платочок отдай там стара баба є. Бабі скажи: «Дайте нам хоч хліба кусочок».

Я взяла платок, прийшла, зайшла в хату, а в їх так пахне пирогами (плаче) …не можу … сійчас прошли годи спомнить, пирогами так пахло. А я стою, а вона каже: «Чо ти прийшла до мене?». Вона ж знала, шо всі…

Вона знала, що всі голодують?

Мама перед цим йшла… стог стояв з соломи, а моя мама йшла хотіла набрать той соломи, щоб розтопить у хаті піч же була…розтопить – а там троє дітей замерзлих з голоду. Це зіма була, так холодно було і замерзли діти, вони були німі. Прийшла й сказала – там люди собрались, голосять, шо вони зроблять як сили не було копать ями. Я прийшла до тої, дала бабі платочок, а вона мені дала два пирожка. Я поки дійшла додому один з’їла, так плакала: «Мамо, пробач, я не могла здержаться. Потрошку щипала (як селянські, то здорові пироги, не такі як у нас). Я щипала, щипала  і з’їла». Вона каже: «Значить в мене ше дукачі єсть,стане тепліше (вже стала весна – це тридцять третій) поїдем до тата, поїдем».

І ми пішли. Вона взяла мене на плечі, вже в мене ноги стали пухнуть.  А вона дає своїй сестрі Христі чи два дукача, чи один і каже: «Я оставляю на тебе дочку меншу Сашу».  Саші п’ять було …п’ять з половиною, кажеться, мені шість з половиною чи…сім, сім було вже…ні, шість з половиною. Стала весна, стало тільки розставать і стала парувать земля так. Мене мама взяла і довезла до той Констянтіновки таки. Просила мене в поїзді, шоб я їла буряк, а я не їла, плакала й нічього не їла. Ходили тілько люди просить – в нікого не було нічого. Мо як в кого і було – боялись навіть показувать, шоб не вкрали.

Ми доїхали, стала земля парувать так красиво, а я кажу: «Мама, на тобі такі сапожки красіві красні». В неї зелені були і красні, на такому каблучку. А ми все казали: « Як ми виростем, так ти отдаси». Гарно одівались, то пані дарила мамі. Тоді ето приїхали, чого… вийшли тіко з поїзда, нам показали куди йти в совхоз. Отєц ше в совхозі робив,то там молоко…ферма ота молочна. І помню коров багато, свиней багато було і бараки, бараки…люди їдуть-їдуть, просять роботи в голодовку. Я ето … мама каже: «Я тебе не донесу». Вийшли з поїзда, пройшли недалеко, були люди – пахали землю весной, а я …Вона підішла до людей і каже чую: «Я оставлю у вас дитину, я піду де совхоз (такий-то)». Я помню як сійчас: «Там ідіть оце, он побачите воно спускається вниз-вниз, а внизу побачите там коров багато пасеться – ото там і совхоз такий».  Як він називається – я не знаю. І вона каже: «Я піду. Ви не знаєте Величка Никифора Явдокимовича», а вони кажуть: «А чьо не знаєм – знаєм. Здоровий такий, високий (метр дев’яносто в мене батько), – каже, – дуже співає гарно. Співав шось таке». А вона каже: «Так куди мені йти?». – «Отуди ідіть, де йдете. Там спросите – покажуть, він у общежитії живе. Там живуть із ним в общежитії жінка, четверо дітей, чоловік і до їх помістили батька (кровать поставили – не було місця). Там йому одвели ширму якусь …» Ето як ми тоді прийшли , то бачу, а я кажу: «А чого воно закривається?» А він каже: «Бо там люди ше сплять. А це время… скоро дадуть нам комнату. Мама приїде – комнату дадуть». Ми прийшли туди… батько… я лежу, жду. Сонце так гріє, мені ці люди дали…Як мама підійшла й побачили мене, так один дядько одламав хліба мені – я так схватила  його, а один з бутилки молока наливав. А мама на цих дядьків каже: «Спасибі, люди добрі, но не давайте, їй нєльзя. Вона голодна – вона вмерти може. Не давайте їй». Хтось закричав: «Не давайте їй!». А я думаю: «О Боже, мама моя не дає їсти». Коли недовго – приходе мій тато, мама нашла, тота мій приходить.

Я помню як він взяв мене на руки, як він плакав. Він сів ( якісь там  вещі лежали цих людей), він так сів чи на якусь… плуги стояли і шо люди  всі собралися, і він так плакав… лаяв маму: «Як же ти додержала дитину! Шо ножки бач пухли (нерозбірливо) і все». І тоді маму забрали,  прийшли ми туди. Мені потрошку давали їсти – та женщіна якась і тато – понємножку. Там час пройде, два – ше дасть. А мамі каже: «Переночуєш і завтра їдеш за Сашой». А вона каже: «Я йду за Сашей і тата заберу свого (дєдушку), бо вони там помруть». То мама… тоді вже як я здорова була, оце все мені мама розказувала як я здорова була, то вона каже: «Я приїхала назад же, мені дали сухарів». Вона кругом понапихала як, шоб дійти,бо тоді же… людей їли. Каже мама: «Як мені дійти додому…» Розпороли її сапоги, бо сказали, як опухнуть, тоді нільзя їх скидувать, ну їх стянули, трохи надпороли, а ті стягнули сапоги , бо напухнуть ноги, в мами теж пухлі ноги були. І вона уїхала, переночувала – уїхала. Я дуже плакала, кажу: « Мама, ти ж умреш».  А вона: «Ні, я не вмру, я приїду. Я ж хожу».  Переночувала трошки…

Вона приїхала, діда забрала, то сиділа сестра моя сестричка, казала,  шо такий понос був. На якомусь одіяльці і вся мокра, вже не могла пісять – лилося з неї… Ця тітка наміняла ж там шо муки – може своїм дітям більше давала. Чувствую, шо вроді в душі вона так обіжалась трохи на сестру, шо може своїх більше кормила, а мої діти …діти тож маленькі були . І забрала діда – привезла діда назад. Дід побув у нас там недовго і мама каже тату…Ми вже хліба десь розжилися, те шо там будо і діду надавали, і дід вернувся назад. І казали, що в мене вуха попухли, вже трошки одійшли ноги. В діда понабрякали , мама  сказала… мама дуже просила і плакала шо: «Не нада, тату, їхати додому. Оставайся в мене. Там вони виживуть, може якось виживуть». Весна пішла та жовта квітка цвіла і ряст голубим, ви знаєте ряст …ряст, оті цибульки їли, усе викапували. То шо там дуже-дуже-дуже  важко було, но дід вернувся додому, сказав: «Я боюсь. Моя Гаша умре (бабушка), а я її не побачу. Я її дуже люблю і ми прожили багато год».  Вже дід старий був, не знаю скілько год, но старий.  І він приїхав додому…він оставив їду… тим, шоб ж дітей викормить. А сам старався отой ряст їсти, оту траву і в його ноги налилися …дуже, руки, став опухать він. Бабушка плакала, бабушка тож опухша була, но не так. А дєдушка пішов у садок вирвати оцього рясту і цієї пшінки, а вона каже: «Сєня (потом мені мама розказувала) йди, Сеня, йди-йди». А він каже (на погрібник у бабусі там у дворі, такий гарний погрібник, шо мазали глиною, а тоді шось простилали,  можна було літом… лежали яблука, груші, вилежувались, пахли всігда гарно), а він: «Я трошки ляжу, отдихну». Ліг так , не встав – вмер од голода.

А як його звали?

Семен…Сєня, Семен. Величко Семен, а по батькові не помню.

Так він це в 33-му помер?

В тридцять третьому. А бабушка…бабушка пухла була (нерозбірливо). А тітка моя, скажу вам за мою тітку… Олена від мами була старша. В неї вся сім’я…в неї вмерла…  село Власівка  Зіньківський район, но с. Власівка. Вона вийшла туди заміж, вони всі повиходили гарно.  Ето,  вийшла туди заміж, якісь люди зажиточні. Мені було годів п’ять, як мене возили туди в гості. Я чогось помню – криша була, ворота як в’їжать під черепицею. Криша була це в самих багатих людей. Лошаді як приїзжають, так ставлять, шоб і дощ не прискав на лошадєй. То я в тьоті була. Тьотя Лєна, Олена Семенівна. Ну фамілії я її не знаю.

Але дівоче – Величко?

Дівоче – Величко, да. Величко Олена Семенівна. Вона вийшла заміж. Дядько був…звать його Прокіп. Народила вона троє дітей – Івана старшого, Кирила і Марію. Троє дітей. Я їздила. В їх дом красівий був, великий такий на два чи три ходи, великий. І моя тьотя… Я гордилась, шо тьотя в такому багатстві. Водяна мельниця в їх внизу, була там якась річечка. І вони в тридцять третьому, їх обібрали оце ж ці красні, вони продали вещі – розкуркулили. Дід і баба померли – свекор і свекруха. А її чоловік Прокіп опух, опухли троє дітей – Іван, Кирило й Марія , і тітка. Була весна, мухи гуділи, так вже пробивалося все. Їде більшовик же цей, керівник партійний – голова колгоспу  якийсь там (це вже потом тітка мені все розказувала) їде повз їх і каже  на цього (хтось його віз – шофер його, но машин не було, а на лошадях), він каже: «Такий дом красівий. Давай заглянем, шо тут робиться». Це якраз оце в розгар.

Все забрали, а хату оставили?

А хату…не вигонили… оставили. Може вигонили, але вони там спали,  уже людей багато вимерло. Вони в тій хаті – вони в своїй хаті… не знаю чого там. Розкуркулили, все забрали – водяну мельницю, усе повивозили, ну пусту хату оставили. Вона й каже Прокіпу, Прокіпу (вона ж жива осталася, осталась): «Піди (шось у них там є, було – чи заховала, чи може якесь намисто дороге), піди в Зіньків, купи макухи поїсти. Діти пухлі вже, начинають пухнуть». Забрав все, сам уже виглядів дуже-дуже-дуже погано. Забрав і пішов в Зіньків на базар. І кажуть там люди, которі бачили, шо купив шось поїсти – наївся  і купив макухи той, макухи купив …і так і вмер, упав і вмер. Там сказали, шо вмер, а ту ж макуху – там ж такі ходять голодаючі… Вона жде свого чоловіка, а їсти ж нема нічого. І вже попухли і попадали. Заїжає цей голова колгоспу і  каже: «Давай заїдем – подивимось, шо тут думають робить там із домом». Коли вони… заїхали, а вони лежать мертві всі, всі четверо – мати і троє дітей. Вони підходять і кажуть: «Нада машину прислать». Вони ж тоді як умирали – вилами скидали їх, так на вили – і викидали, бо розлажувались – така вонь… А цей каже дядько один: «А в неї очі вроді двигаються… очі. Вона вроді дише (на женщіну)». Він підходить, каже: «Дише. Бистро кидай!». Взяли за руки, за ноги – кинули в фаєтон  і каже: «Поїхали, а дітей приїдуть заберуть». Подивились, там й попіднімали голови , все – вони не живі… Вони взяли тітку вкинули, і він оставив її,  врача визвали, які там були. Дали їй, розказують, вона не помнить нічого. А її понємножку там одпували, її оживили. Тоді вона пита: «А де мої діти? Куди моїх дітей…де Прокіп?». А вони сказали, шо чоловіка нема й дітей в одній ямі, де похоронено…Вона з ума зійшла, вона так кричала, її помістили в ненормальний дом, під Полтавой єсть там інститут психіатрії. Її завезли туди  і вона лежала год, лічили її… ну як вилічили, ну…  словно привели шо вона…  молода. Стали шукать наші, вже ми переїхали, були в селі.

А ви там побули і повернулися назад?

Назад, назад повернулись, батько нас назад привіз. І дали… ото батько став робить, він дуже  гарно обувь шив, так його в мастєрску поставили його робить. Він з дитинства… дід вивчив його давно, каже: «За плечима не носить. Яку б ти спеціальность не вмів, а на цій сім’я буде – буде шо вшивать». Ми ніколи босі не ходили, тато нас…

Тато вам обув шив?

Обувь шив. Він в нас бригадіром… завєдующім, мастєрску дали, робочіх. Він там  викройки – закройщиком був. Тато став закройщіком. Дали нам землю, тож таку розкуркулену рядом.

Так вашу забрали, а тоді другу дали?

Забрали-забрали,  там в якомусь глухому дали. А нашу забрали хату і все забрали. І дали нам сад – великий був, мабуть, п’ятнадцять чи двадцять слив було. Сині, бо ми здавали – сушня була. Робили. Мама пішла в колгосп робить.

А в якому году це ви вернулися назад?

А ми вернулись в началі тридцять п’ятого… тридцять п’ятого. І за ето… в началі чи в тридцять четвертом,  кажеця,  в тридцять четвертом в конце … в началі чи… Весной нам дали той участок, то ми зимой жили ше в бабушки в одной, жили… значить вернулися. Я ше з батьком ходила, голод ше був, я там у Донбасі… ше ходили еті  виливать – ховрахів  отих я їла, люди їли всі, люди всі їх їли. І ми, коли ми вернулися, як ото… я в школу пішла –  бо я в школу пішла в восємь  год мені було, в тридцять четвертом … в тридцять четвертом я пішла в школу. Вернулися, брати тут позвали батька, ше ж були брати – дядько Андрій був, дядько Іван ше живий.

А оця Олена, що ви сказали  в лікарні вона лікувалась, вона вилікувалась?

Вона вилікувалась, ну як стала там робить. А тато мій давай шукать її, де ж вона ділась, де ж ділася…її найшов. Тоді ж не так було як сійчас. Знаєте, в селах нєкоторих світла не було, це ж давно дуже … Коли хто сказав, де вона там. Тато мій поїхав і найшов. А вона робила в тій лікарні,  уже там уборщіцей. Він узяв її до нас. Нам дали ше участок, але хати ше не було. Но вже так… помагали всі строїть і гуртом, люди дружні там. Зробили там усе – готовий там сарай, багато-багато… тато трудився, його брати – хто мог  усі, родичів, багато родичів. Дуже дружні були мєжду собой були, друг другу помагали. І він каже: «Я найду і осталю в себе, хай в нас живе». Пішов – найшов її. Не знаю, де там вона… а тоді привіз до нас. Помню я ше так до неї … ше в школу ходила…і всігда як їсти: «Тьотю, я з тобой буду їсти». А вона каже: «Ну чого ж? Може я ше больна». – «Тьотю, ти така гарненька, такі очі чорні красиві. Я тебе люблю. Я буду з тобой їсти з тарілки». Бо я погано їла, мене всєгда ругали, бо худюща така… Ше тако виберу, шо не хочу. І вона така сідала, а я кажу: «Тьотю, та будеш з нами жить». І вона стала з нами жити. Десь її побачив дядько, шо в його жінка вмерла, а дітей двоє осталось, і вона виходе за нього заміж. Приходе, уже ж вона…немолода жінка…каже… став він приходить…ну казать мамі й татові шо: «Я її заберу як жінку. Одружимось законно. В мене син і дочка». І познакомились. Антон був і Поля дєвочка – вже здорові діти були. А один син уже женатий був, так він каже: «Я хату свою оставлю своєму жонатому сину, бо в його двоє дітей. А я роблю старшим пасічником в колхозі». В них другий колхоз, в тому селі, тільки далеко од нас. Село – чотири колгоспи були – таке здорове село.  І каже : «Я її заберу, в мене єсть пів хати казьонной, дві комнати здорові, гарні. І будем жить». Ну не знаю, понравилась вона, забрав її. Вона була щаслива, шо так її приютили. Пішла, но дуже плакала весь час, вона все таки не така була, все таки не таке шось. Но одінаково вона нам дорога була , вона пішла   туди… в тридцять сьомом году… вона в шостом… в тридцять п’ятом она ушла, жила там. Уже начався тридцять сьомий год, у нас на Полтавщині голод був – не хватало, неврожай був. Чи Сталін робив такий голод, Полтавщину цю душив її… Шо стало дуже тяжко, очень плохо платили, жили дуже бідно. В тридцять сьомому. Потом ше була фінська война в тридцять сьомому – в тридцять восьмому помню. Тепер вона не ходить до нас, довго не була, я й кажу: «Мама, а чьо тьотя Лєна не приходить?». – «А вона заробилась так, шо не приходить, ось вже не бачу. То була, приходила, а то нема» . Це коли ми прийшли, це було в тридцять шостому году. Було тепло отак літом, вона нас нарядила з Сашой, а далеко йти – може кілометра два, може три, де вона жила. Ми пішки пішли туди, набрали ж гостинців, підем до тьоті, до тьоті – провідаєм. І ніхто з їх не приходив, то діти заходили до нас, а то ніхто. Каже: «Шо це таке? Може шось случилось?». Пішли ми, приходим і помню як ми в хату зайшли велику, було тепло, а дядько там… Собаки в його здорові такі були й охраняли пчьол цих багато, пасіка здорова. Якесь начальство приїхало  на машині до дядька. Попривітали і він каже: «Лєна в хаті там, йди». Ми заходим, а вона як глянула на маму і дуже стала плакать. Мама каже: «Як тобі не стидно? Скілько не приходиш, не являєшся» – « Не знаю. В мене роботи багато, ми строїмось, – каже, – ми кажді вихідні коло хати». Коли заплакало шось – дитя. А вона як кинеться до мами, цілує, каже: «Ти знаєш… в мене дитина є, я родила от Петра». В тридцять шостому. А мама каже: «То чьо ти?» – «А я стіснялась. Мені легше стало, мені легше стало», – вона  каже. « А хто ж роди принімав? Ти ж так далеко живеш на цьому хуторі».  Село далеко, пасіка стоїть під лісом, недалеко, кругом поля, поля, де гречки сіяли. А вона каже: «Петро в мене прийняв роди» – «А шо ж ти родила?»  –  «Дєвочку».

Ми, знаю, шо дивились на неї, радувались, шо це дитинка родилась . Ця дитинка з нею осталася. Ужилась вона, довго з цим дідом жили, вже старіки оба стали. Вона приїхала до мене в Харків, я жила в Харкові. Ми ж із Харкова сюди  в п’ятдесять  сьомом … шостом приїхали. А то я жила в Харкові – я вишла замуж за харьковчана, бо там работали.

У нас лічно була така комора під жилєзом, під жилєзом – гарниє такі засіки, як амбари, засиплена пшениця… й у коморі не була пшениця, то був сарай такий здоровий (нерозбірливо)  тоді ж мололи на млинах – на водяних млинах, на таких вітряних млинах. І отак засіки великі такі, як ото в нас ванни, тілько такі великі до самого потолка і там з такими отвєрствіями… Ото засипали муку на зиму для сім’ї, крупи там, пшоно там – таке все. Мука житна, пшенична, гречана… гречка, здоровиє засіки такі. І при хаті була ше комора, при хаті пристроєна ото була. Усе повигрібали … мама у погребі… Хтось мамі підказав, шоб у погребі викопали таку яму і заложили отак досками, а потом насипали буряків ілі шо-небуть, землею притоптали, засипали у мішках ілі у чьом пшеничку, муку. Мука гірка, як довго полежи у сирості. А то пшеничку туди засипали, досточки положили, землею засипала мама і туди зверху висипали буряки, шоб… вони кругом шукали. Там не найшли, там трохи осталося, там не найшли. А то кругом закопували… пустили у ті колодязі, де пусті – висихали, як оставалося, так опускали туда у діжки там засипано чи зерно, чи пшоно,чи шо. Це все робили сусіди, один допомагали другу, одно не могло робить. А вони ходили й шукали, на собраніє звали і били людей, били. Мою маму звали, вона помню, утекла і влізла в курник. В нас там ше курей було чи п’ять, чи, мама казала, три курки (треба було їх ше зарубать). Та й вона туди, каже, ше прийшла додому, а я кажу: «Мамочка,  а де Ви були? (на Ви – ніхто ж не називав на ти)». А вона каже: «В курнику була, а вони шукали по всім сараям, а в курник не полізли – знали, шо вже курей немає, то там же гавно те». То маму там не шукали, а то побили б за те. Вони находили, вивозили все, забірали. Даже…  Мама каже: «Манєчка, іди-іди сюда». Кажу: «Шо таке? Шо?», а вона: «Сядь отут» – я кажу: «Я боюсь – тут двері рядом. Дядько зайде, мене не побаче або вдаре, або шо…» – «Мася, сядь»… і положила туди букички, шоб спекти чи блінчик, чи шо. І я сиділа. Він мене за руки: «А тут шо? О-о-о, ми вже ці хитрості знаєм. Знаєм як ви ховаєте». Забрав…потянув, нічого не було… А ото шо мама заховала  в погребі – осталось, було трошки.

А хто ці люди були, які ходили обшуковували?

Більшовики. А хто зна…

А вони були місцеві?

Я так знала, шо дядько Яків чи Іван, чи шо… а хто вони, то хто зна. Їх ше присилали чужих, понімаєте? В своє село приведуть з чужого села, а в те – шоб не знали друг друга. Забирали все…Коли з хати вигнали, на улиці спать, а я дуже плакала, кажу: «Мама, поведи мене в нашу хату».  Ше пуста вона стояла – вона стояла, мабуть, з года чи пул года пуста, нікого не посилали, ніхто не хотів. Там одного, казали, глухого якогось поселили з трьома дітьми, тоді чула. Тоді вже як я підросла, то розказували, шо я дуже плакала за своєй хатой і за двором. Я привикла. Копанка була в нас у дворі, де стірали більйо. Великий сад, був великий, я там полотно мамі помагала розстилать полотно… шоб висихало. Вибілювать із цього… помагала, уже вміла совком… ето вибивать. Як  мама становилась…верстат у хаті і мама ткала дорожки, полотно шить сорочки, усе. Вже така мала була… до роботи, всю жизнь до роботи була сильна і старалася, шоб уміть усе…Ну так вчили нас дома. Забирали все – нікого не пожаліли. Коли з хати вигнали, я кажу: «Мамочка,  поведи мене в хату (я дуже плакала). Поведи у хату». Повела взяла за ручку, привела, а там хтось наложив кучу…

У хаті?

У хаті, там де в нас стояла піч, а тут груба велика, там спальня откривала, комната, а тут двері… третя комната велика. І ми зайшли, а я кажу: «Як же?», а вона: «Боже, які нєгодяї…шоб оправляться у хаті». Я дуже плакала за своєю хатою, ну привикла дитина до всього свого, рідного. Так я скажу за цю тьотю. Моя тьотя осталась жива, прожила дев’яносто  сім років… дев’яносто сім років оця прожила Олена. Вона ще на сестру обідилась…шо вона її викормила. Вона ушла, в тьоті була хата. Колхоз – хороший був голова колгоспу, дуже помінялись люди, гарний був він… Поміг – так в хату поселили, в которі люди вмерли там в тридцять третьом… роздавали. Вони получили  там хату стареньку-поганеньку. Я в їх раз чи два рази була в гостях. А дядько больний був – так і помер, а тьотя ше сама жила. Дочка вийшла замуж, а потом не гарно поступила,  шо забрала до себе, а коло неї не жила – вона в сватів десь жила. Десь шось не помирили вже, старі вже… і вона вернулась у свою хату. Но моя сестра двоюрідна була, ця шо двадцять дев’ятого года, виросла. Батька вони найшли після тридцять третього, коли їй було восємнадцять год, Колі було – п’ятнадцять, і вони поїхали до батька…

Це якась друга тітка, це не Олена?

То не Олена – то Христя. А найшли батька – він депутатом був, депутатом, то такі депутати були. Ну шо ж судить гріх, говорять, не суди – сам не судимий будеш… ну горя дуже багато. В селі повмирало, скільки вимерло. В мене і  бабуся в сорок сьомому году вмерла, дід Семен – в тридцять третьом. Вони ж поховані у дворі, викопать яму ж не було кому, бо всі такі шо…то голодающі  в тридцять третьом… як він лопати  не підніме. Я на своїх глазах бачила як наш сусід, дідо Омелько, такий був гарний, багатодітний. Він, казали, всігда досвітки колись держали. Так я бачила як цього діда  Омелька (син, в його дочка Марія така як я годами – Марія, не знаю чи були там в його ше діти…) так він жабу руками отак розбирав при мені, я кричала: «Дядю, не їжте!», а він роздере отак жабу…Він уже не мог ходить – нічого, а впійма, де жаба скакає, бере і їсть. Так недовго і помер, там же на призьбі. Називалась призьба – коло хати пригорожено, такий як фундамент… Сколько горя бачила, страшне. У людей, як сама наголодалась, коло нас умирали. Люди голодні: «Дайте їсти!», а шо ж їсти. Ми… я кажу як ми вижили … А в сорок сєдьмом, ну сорок сєдьмом уже давали нам хліб пайками… в сорок сєдьмом.

От скажіть, будь ласка, у тридцять третьому, коли приходили до хати, забирали люди якось боронилися?

Боронились… плакали, кричали. А шо  вони зроблять, шо вони зроблять? Вони ж приходять оружоні, винтовки такі як… я не понімала, шо то вистолєт, я ше мала була до цього. А винтовку знала, бо мій тато любив охотиця, то я понімала, шо то оружиє, шо стріляє людей. Нє… ходили на поля, я ж кажу, ходили отих сурків виливали. Значить з собою нада нести відро води, як виллєш відро води – він вискакує, а на його… отак якось роблять таке, шо накидають, як сєточка, і тоді у відро отих сурків, їли. А Боже, ті лушпайки…так я їх скільки за свою жизнь… В Германії, а в Германії… я у Германії їла три годи…

Як Ви думаєте, для чого таке робили, що все вилучали, всі продукти? Для чого це влада робила?

Я тобі скажу… я не знаю, так я думаю і люди, так мєжду собою говоря…ето спеціально було на Україні, ето спеціально! Україна ж дуже красива! Я так любила Україну! Мені казали… ето коли була война кончилась, ото освободили американці мене, предлагали, шоб уїжали, шоб у Америку. Знакомтесь, там же було скільки людей, хлопців, шо можна познакомитьсь і уїжайте, вербуйтеся – уїжайте. В мене ж брат остався, ото шо живе мої плємяннікі в Торонто живуть. Вітя і родився в Торонто, а цей Сашко родивсь на граніци Америки. І предлагали. Я ж не знала, шо в мене рідних нема. Я казала, шо таких млинів і як сонце сходить, і єслі жито посіяно… поляна така велика коло нас недалеко було, де мій двір, коли виходиш і біжиш дорожкой до бабусі  своєї – які волошки голубі, як оттуда вириваєш, віночки плетеш на головку і як вітряк, млин, крутиться, які там люди гарні, які співучі. Моя сестричка одна і друга – дві Насті (їх уже нема, фотографія в мене їх є) – як вони співали, як виходять, і ше там одна дівчина – вони дружили так. Як вечір, сонце, йдуть там з роботи, як косарки крутяться.  Як це пахне все, як гречка зацвіте, як вітер повіє на одну сторону хили, на другу сторону хилить…Знаєте як це красиво, як це гарно… Я колись запомнила, скажу за людей, так:

«Судить о людях не спеши,

не торопись кого-то повторяя,

что внешность – зеркало души,

что под кривым лицом – душа кривая.

На свете я не мало жил, поверьте, люди,

встречал таких, что с виду очень милым был

и очень омерзителен по сути.

Я не против тех, кто красуясь среди них счастливо,

я не яркость внешнюю ценю –

я ценю души врожденную  стыдливость.

Ведь мир не на красу и уродство,

а на подлость розделен и благородство».

Шо ето нє правда? Ето писав Мамакаєв – письменник. Так шо…чеченський, кажеця, він. Я колись давно-давно я багато раньше дуже книг читала. Я як розійшлась з мужом, я не…я не плакала – я старалась робить хату. Зробила времянку – в мене розобрав її внук  і другу зробив – красіву… Хоч він не благодарний бабушкє – я дуже обіжена на нього. Я його няньчила, виняньчила, виносила. Мій син учився, поженили рано, сказав: «Я люблю дєвочку. Буду учиться. Як не даси жениться… не знаю, мамочка…» – «Сонечко, ти видний мужчина, вибирай собі. Яку вибереш – з такой і живи, будеш щасливий ». Така хароша вона дівчина, хароша, но так получилось шо розстались. Я дуже багато горя унесла, старалась усе… получили і тут живу шестдесят год на одном місці. Получила земельку і сама строїла. А тепер я ніщя, дєвочкі, мене обібрали свої, свої внуки обібрали. Я ж… я ж не дуже…якби я не могла вчиться, бо не могла – в мене рідних не було. Я десять класів кончила, старалась. Мені казали оце, казали в прошлом году (я год прожила , оце як син другий вмер) : «Як ти будеш жить?» Якось буде, мене в холод бросає:

«Где вы  надежды светлые, что этот год обещает?

Не было б веры, было б сердцу смутно.

Меня любит Бог без веры, в руках его мне уютно.

Пастырь мой, Исус Христос, вовремя даст он хлеба,

Ответит на каждый вопрос и молитву я услышу с неба.

И в бури воспрос желанный – тысяча обетований,

Тысяча  страданий».

Проживу… я всьо переживу (нерозбірливо) Справила синочку год, справили годічка.

Скажіть, будь ласка, чи були такі випадки, коли люди приховували худобу, щоб не здавати в колгосп?

Моя мама… то шо було…там корову вона казала, шо здала – корову. А конь вона десь чи продала, я не знаю… В нас не було шо їсти… Конь у нас був. Чи вони в неї…я так вже сама думала, шо, кажеця, вона одвела в другу село. Вона не хотіла… Тут такий предсєдатєль був нєгодяй, шо вона чи не хотіла… В нас село було три кілометра от нас Троянівка. Чого я так сама подумала й думаю, шо мама правильно зробила. Там була предсєдатєльом колхоза женщіна і вона мою маму дуже любила. Чого я … шо моя мама заболіла малярієй, когда нас ото розкуркулили. Як вона заболіла, то хіну, хіну давали. А коли її трясло, так ми сідали, отак наверх її підкидало, поки оце приходило. І хтось сказав зімою, шоб вона поїла, те шо вона хоче. То вони шукали за все, тілько де… І тато шо вона придума, хоче, ну не понімали вже. Тоді так не лічили малярію. А до нас приїхала тьотя Таня лошадьми  і привезла кавунів зимою. Ви представляєте? Ми удивились – срєді зими отакі арбузи. Я коли стали різать… А мама кричить, вона каже: «Катю, бери їж, бери їж». Я його трошки обігріла, шоб не холодний, все розрізала, сіла за мамой  і сиділа, там ше якісь родичі сиділи. А мама лежала на кроваті, тряслись в неї руки. А ми сиділи – тоді не понімали  шо перейде – не перейде. Тоді все… І вона узяла – мама кричить на неї: «Таня-Таня, наріж дітям. Мені не неси зразу, не неси – дай дітям!». І я так заплакала, уже ж гарно знала, понімала така шо: «А чьо ти мені, мамочка?», а вона каже: «Ти їж, щоб ти не вмерла». Кажу: «Ти як вмреш – я за тобою вмру, я в ямку упаду за тобою. Я жить не хочу, я тебе так люблю». І Саша, моя сестричка, дуже плаче. Вона нарізала кавуна, поставила коло нас тарілочку, а то маму заставляла чи з чаєм, в рот їй подає. Каже: «Я тобі даватиму в рот». І тато сидів, і дід, і баба ше були живі. Мама дуже хворіла, шо це малярію тоді…ну плохо лічили. Ну всі знають, шо тоді так не лічили як сійчас вміють лічить.

А скажіть, Ви помните чи люди хотіли йти в колгосп?

Не хотіли, не хотіли. Хто жив непогано – не хотіли, а хто жив бідно або ледачі. Я скажу моє мнєніє – ледача людина не хотіла йти в колгосп. Ну чьо не йти?…Хотіли ті, хто робили… Чьо мій дід став багатший? Шо вони його розкуркулили, унизили, унизили й синів усіх. Чого? Бо діти були роботящі, всі дядьки робили. Ше моя мама, коли мене родила, так вона каже: «Я тебе родила, недільку дома побула, а потом забрала тебе та під косаркой (косили жито, косили там пшеницю – хліб убирали, це у августі місяці). Так я тебе брала, накормлю груддю і в холодочок ложу там, стоїть віз і там под воз. І все поглядую. Закрию, шоб мухи там не літали чи шось таке». Робила, ходила на роботу. А я кажу: «А шо не льзя було?…»  – « Так, нельзя. Время, надо убирать, я здорова чувствувала. Отак всі», – каже. А невісток було їх скілько – п’ять вроді. Так, було п’ять невісток…

І всі працювали разом?

І всі, каже, ставали дружно. А як же ви жили отака сім’я? Тому одному дід собрав гроші – построїли, другому купив. У нас ліс був, у нас левади були, де садили  яблуні і груші. Не скілько на городі були, як на левадах були – наша земля. Вона каже, шо розказувала моя мама, шо, каже, баба дуже красива була Мар’я, та каже, коса така, дуже півуча. В мене тьотя, я знаю, дуже гарно співала дуже гарно, дуже красива жінка була. Так каже, дєдушка пішов (землю тоді могли заложить), а дєдушка хоче там випить, а вона не дає. Така була, держала всих в руках. І каже, дєдушка пішов та десь чи десятину, чи як воно називалося, заложив на пиво…Раньше в барах грали музиканти еті, на скрипке грали, а жінки танцювали. На скрипке дуже гарну пісню і слухали. Оце вечорами ходили празники, на великі празники, а так Боже упасі, шоб отак скілько гуляли. Так вона, каже, пішла узнала, де він тим заложив ті гроші – і не дала…там купить скілько, так він заложив десятину, а вона: «Я ось його провчу». Каже, зашла до шинкаря (називались шинкарі), зайшла до шинкаря і каже шо: «Мій Явдоким заложив там?», а він морга шо «да», шо сказав отдасть тоді-то. А вона каже: «Я сійчас йому устрою?». І каже, підійшла до шинкаря, поговорила там шось, а він сидить там з мужиками ж. Багатий, вже заложив ж. Та вона входить, шоб дала йому гроши й каже: «Вроді як закладую – сійчас закажу музикантів, шоб гуляли-танцювали, і я їх напою – ну там чи по стопці, по двісті грам». І каже, уголос стала каже: «Слухайте, пани наші, ану давайте встроїм празник настоящій. Я закладую отам леваду – десятину, каже, тоді розплачуся. Музика грайте! Отакі гроши від шинкаря получите за музику, –  а йому каже, – і давайте танцювать». А сама каже так плясала гарно, платок перекинула (така мода була), в цвіта – гарно, а вона перекинула, як пішла танцювать. А ті ж мужики там підвипивші: «Мар’юшка, пішли танцювать». А дід підходить: «Мар’я, ти здуріла? Ти шо здуріла? Ти шо не знаєш, шо в нас восьмеро дітей ?», а вона каже: «Знаю-знаю, Явдоким, шо в нам восьмеро дітей, ну нада ж і потанцювать. Люди не думають. А ти шо не знаєш скілько в нас дітей? То чого ж ти туди вліз? Ти ж должен шинкарю? (витягла) Я тобі плачу за його, а земля наша, нам ше нужно дітям хати построїть».  То казала оця моя дядина, шо я вже доросла жила і їздила до неї в гості, вона казала: «Було їдемо оце в’язать снопи, а бабушка на обід кажек  шо …одна по очереді невістка варить – сьогодні одна варить, готовить снідання і обід готовить – остається дома. А на вечір уже всі помагають доїть корови, там усе, то всі помагають. Дітей  кучу оставляють, деякі великі, то помагають. Каже, друга другий раз на другий день. А була така свекруха добра. Каже, приїдуть в обід –  та собі прилягла, бо придрімнуть хочеться, бо жарко, день здоровий, трошки придрімнуть. А дід такий: «Дівчата, йдіть таки собирайтесь. Нада – уже пора. Коней попоїли, вже пора впрягать». А вона положе тряпочку: «Ой, Євдоким, не трогай, ми ж почаділи, ми почаділи. Голова в той болить, у Вар’юшки, Одарки (Одарка була, дві Марії було, Катерина, Степанида). У їх же головки поболіли. Хай побудуть ше часок, ми тобі доробим, поки стане сонце сідать одробим». А ми, каже, чуєм, шо баба нас защища, лежимо – встаємо, собралися. Їхали з піснями, весело було. А тоді, канєшно, хто вже розжився… Мені писала одна тьотя моя Степанида пісьмо сюди, вже як я тут жила. А вона, каже…вже стара була – вона умерла в дев’яносто сім год. Да й кажу, в нас всі довго живуть по мамі, та й по тату – дядько вмер в дев’яносто два года. То побила война, война забрала. Один просто  так впав, десь так робив та перебив подзвоночнік – довго лежав, то помер,ну то старий помер. Так вона казала: « Я стараюся (Степанида), Боже, як я прожила таку жизнь, такий чоловік – ніколи мене не обідив». А моя мама насміхалась всігда  із Дем’яна. Каже, як устануть, а у хаті холодно, дрова горять у печі, а він возьме сапожки, отак трошки нагріє: «Степанидушка, вставай-вставай. Я вже нагрів, шоб ножку всунуть у теплі». Жили гарно… ніхто не чули  як б’ють жінок…

Ви пам’ятаєте закон «про п’ять колосків»?

Я знаю, шо мене били по селі, отих шо за мной… не я одна – человєк   двєнадцять ми соберемося і йдемо. Викосять поле, а в нас, понімаєте, яка територія, оце де я жила село. У нас село – багато лісів, дуже земля чорнозьом, хароша. І оце поляна велика – гектарів п’ять шо засіяне, а так стіна ліс стоїть і ліщана, оці лісові горіхи, з їх тоді робили тини, забор. Тепер забор не бачили ви такий, хіба десь в музеї побачите тини, тини робили, робили. Так вони викосять оце молотарки, а ми вже ж… (була я другому, третьому класі) соберемо чоловік двєнадцять дітей, беремо такі мішочки (нам матері дадуть)  і йдемо колосочки  собирать. Ну ми хитро. А об’їждчик ходи на лошаді, б’є батогом, шоб не собирали. Так ми йдемо так рано як устаємо дуже рано, до схід сонця, так ми йдемо на середину – там більше  колосків комбайн потєряв, дивлюсь до ліса – там менше колосків. Так ми так уже надвечір ідемо до ліса з такими торбиночками з полотна… і як їде об’їждчик вже дивимось з одной сторони, з другой сторони. Їде об’їждчик, сідає ето…і батогом такий длінним як вжаре. Я кричу де менші: «Тікайте отуди до лісу». Він туди лошадю ж не поїде… уїжав в ліс, де ліщина – там не заїде, це там де дуб, де кльон, де осика росте туди він заїде, а де в ліщину –  там же густо, туди не поїде лошадь. Так не раз по плечах получала, били. Тоді приношу ті колосочки… От сійчас покажу Вам полотенце. (хоче показати полотенце, але її зупиняють) І ложу їх на піч, воно  підсохне, тоді беремо праник або ету палку таку і б’ємо ті колосочки. Це діти – батьки на роботі, нема, а це ми самі дома. Тоді б’ємо, отсіваєм, все викидаєм, а зьорнишко собираєм. Воно підсохло на другий, на третій день. І стояли жорна там в одного діда – такий млинок, шо молеться, но не получається мука, а получається така крупа – дерть як свиням. І оце йдемо, тато каже, шо підемо сьогодні молоть, а я кажу: «Тато, і я з тобою піду». І я біжу з татом. Тато мій такий худий був, одну кості були. Я бачу як йому важко, я беру зверху на його руку – тако йому помагаю трошки крутить, а воно важко. І ото оттуда біжить така крупа і ото приносим. Дома в затірку чи кашу по жменькі кидаємо. Встаємо рано і йдемо обратно по колоски, поки визбирали. Ходила просо собирать, просо… Така ж вєточка гарна. Я собираю, а тоді крутимо, воно висипається, ладошками. А тоді тож ходять обминають, шоб воно оббігло, шоб пшоно було. Так шо я знаю, шо це таке.

А коли люди почали з голоду помирать в 32-му чи в 33-му?

Нє, в тридцять другому, в тридцять другому стали.

 А у Вашому селі багато померло людей?

Казала мама, шо дуже багато, й тато. Я ж тоді мала така до счоту, я ж не помінала. Багато дуже померло із голода. Мій дідусь і бабуся… Усадьби такіє… Вітя знімав фотографію, там же і сійчас хрести стоять. Ми їздили як у гості, то всігда цвєточки там росли. Там їхня внучка жила – Марія. Вона случайно, скажу Вам, переїхала до дочки жить під Харьков і мені подзвонила, казала: « Машенька, так ето  приїжай до нас, я тобі подарю хату». В їх гарна хата – вони построїли і багато сараїв коло хати.

А скажіть, будь ласка, це вони ховали померлих, біля хати ховали?

Біля хати. У діда Семена – Семен похований, а баба Гаша померла в сорок сєдьмом, вона дожила до сорок сєдьмого. Ми ж знаєм голодовка була в сорок сьомом. Так її поховали, вона сказала: «Як я вмру, шоб коло діда поховали». Так вони рядом.

Так Ви пережили Голодомор 1932-33 та 46-47 рр., як Ви думаєте, вони були одинакові чи різні?

Ні, різні. Тут уже трошки… тут уже не вмирало, так багато не вмирало. Може в селах умирали, а городах нам давали хліб, я получала .

Ви вже були в Харкові?  

Я була в Полтаві. Я получала,  на мене… він получав на себе пів кілограма, як він робив, а на малого получав триста, а на мене – двісті. Так шо ми кілограм хліба получали. Но ви знаєте, він сначала непоганий був. Дитина. Так він іде пол хліба продасть… А люди знаєте як? Пекли свій хліб – в середину шапку якусь, або тряпку тістом обмаже в продає хліб і не розріша ламать. Отак було в Полтаві. Так він продасть нємножко, кусочок, і купе сметанки там стаканчик. Та й сметанки, продасть хліба. Сначала ж нормально було, не так і погано.

А скажіть, будь ласка, яку б ви дали пораду молоді, проживши такий довгий час, маючи такий великий життєвий досвід? Що б Ви порадили молодому поколінню?

Я б їм порадила набраться розуму, канєшно, не так як вони ведуть сійчас себе. Бо я ж не кажу на всіх. У нас молодьож дуже розумна, дуже хороша, дуже… Ну єсть, то я вже не називаю (нерозбірливо) це рідкость. Ото слухаю от Андрея шо там робиться таке, а так – талановита Україна. Щоб вони ніколи горя не знали, шоб вони ніколи не плакали і любили своїх жон. Молоді парні, як оце я чую, шо вбив там якийсь один, другий – ну показують по тєлєвізору. Развє можна так? І жаліли старіков, жаліли. Нєльзя, шоб матір або батька, або брата рідного, або вообще чужу людину обідить. Столько еті люди видержали, скілько винесли цього страданія і боролись. І все таки в нас була сама лучша… Україну я так люблю, як любила свою маму ілі отца і любила свою сестричку. Ми ніколи не ссорились, я прожила. В мене три сина. Чого на мене син обідився я не знаю. А невістка, його жінка, приїжала  і на похорони, і дзвонить до мене., і безпокоїться. І дівчатка хароші – три дочки. А це він оце недавно, оце всього два годи як оце так спортивсь. Він приїхав, в армії відслужив у Германії, прямо з армії і до мене. І ми його з цим чоловіком оділи, обули, він пішов кончив технікум, інстітут, женився. В його дуже жінка хароша, до мене приїжає, плаче зо мною. І прошлу неділю… позапрошлу неділю була, попривозила там гостинців мені. Кажу: «Галочка, не надо». Він уже на пенсії, хароша сім’я – порядна дуже, дуже дочки харошо устроєні, всі получили образованіє.

Я вам тілько скажу за одну онучку. Оце шо я зробила, може я сама собі в жизні винувата. В дев’яносто сьомом году я отписала ето – хату свою…

Як Ви вважаєте, чи потрібно розповідати про Голодомор молодому поколінню?

Я считаю, шо потрібно, шоб всі бачили  і знали. Знали, таке горе вижили. Ето ж спеціально Сталін зробив. А чого… Я так думаю, а чого сідали на поїзда на криші і їхали в Западну, в Западной було. Запад не признавав Росії. От по етому Запад вони не любили. І почему там було шо їсти, а почему наша Україна умирала, бо в нас земля дорога, земля родила – родюча. Вони просто забирали, якийсь приказ. А може, я думаю, і Сталін не знав, і правітєлі не знали. А ці наші, коториє руководили тут в області… Я не понімаю, хто це мог? Я не понімаю на счот етого, хоч я читала багато, але я на счот етого, політікі, не дуже грамотний чєловєк. Но знаю, шо ето хто-то зробив, мабуть, навмисне на нашу Україну. Це ж така земля, така країна, півучий такий народ – самий красивий народ на світі. Я може… ошибаюсь, я всіх людей люблю, я всіх люблю, усі гарні на світі і всі жить хотять. Ну українці, казали всігда, шо… Колись мій дядько розказував (служив в Росії давно-давно) та каже: «Їду, хати такі темненькі, з бровні зроблені. Як уїжаю – приїжаю в Україну – хати біленькі, цвітуть цвіти, кругом уголки, то голубі, то розові хатки. Ну заїжаєш як у рай, яка це… І народ дуже роботящий. Може єсть там такі, не помінаю». В нас народ хороший, гарний, я ж казала: «Не на красоту и рост, а на подвиг розделен»,  – і благородних людей у нас більше, а єсть такі… Он в мене депутат обіщав мені помощь вже скілько і так вже не заходив більше года. А позавчора було свято пожилих людей, мені… якби я знала, я забулась чи не знаю, яка це організація. Мені вчора жінка принесла скілько, шо я з п’ятнадцяти років ніколи  я такого подарка не получала. Вона вчора принесла пачку гречки, пачку риса, пачку пшона, муки, сахару, посного масла, слівочного, принесла п’ять швейцарських шоколадок, принесла…принесла…

Це, мабуть, від якогось депутата?

Це ухажує за мене ця жінка, нас мало там, як безродну. А внук не зайшов  і не дав стакана чаю…. Мені хочеться вам розказать.

А як Ви вважаєте, через Голодомор відносини в суспільстві змінилися?

Змінились-змінились.

1. Місце запису: село Мельники Чигиринського району Черкаської області;
2. Дата запису: 13.08.2018 р.;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Вацюра Анастасія Федорівна, 1926 р.н. народилася в селі Мельники Чигиринського р-ну Черкаської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Мельники  Чигиринського району Кіровоградської області (сьогодні Черкаської області)

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?

Настя Вацюра Федорівна.

А дівоче прізвище?

Шпильова.

Коли народилися?

26 року, 23 квітня.

А де народилися?

Там, на Мельниках, де росла – там і народилася. На батьківщині.

А як звали батька, матір?

Батько був Федір Петрович Шпильовий. А мати була Параска Шпильова, Петровна тоже. Це вже на батьковій фамілії була. А на дівочій фамілії була Мироненко.

А є у Вас брати, сестри?

Були, та вже немає.

А скільки було братів, сестер?

Було два брати… І скільки в мене сестер було? Мабуть п’ять чи чотири. Чотири. Одна ше десь є, на Криворіжжі проживає, сама менша… А ше сама менша була, та вмерла маленькою, маленькою дівчинкою вмерла. Була сама менша. Це одна ше на Криворіжжі. А одна десь далеко в Саратовській області була – там вона робила, там вона жила, там на пенсію пішла  і там вона проживала. І оце вже годів 5 нема вєсті ніякого. Вона 30-го году була народження. І була вона у інтернаті та й мені писала: «Ох, як добре в інтернаті тут. Ти не знаєш, ти весь вік тако… в селі прожила. Нехай тебе діти встроять та піди в інтернат, та хоч поживеш на старості». Но я нікуди не йшла. Я сиділа собі дома і сиджу дома. А вона писала ж мені пісьма часто…

А скажіть, будь ласка, батьки в колгоспі працювали?

Ні, не працювали. Вони були одноосібники. Просто зразу вони не пішли в колгосп, а потом на їх стали сильно нападать. Сильно-сильно нападали! Ух-х,  страшне діло. І вони так уже зосталися. Вони вже були такі старі, пожилі. Вже кажуть: «Ми все ровно там не нужні. Робить не способні. А нащо ми там, щоб були?»

Коли засновувались колгоспи, то вони вже були такі літні люди?

Ну да. Це ж в 30-ті годи, після 30-х годів колгоспи устроювалися, оформлюлись,а  вони… Це нас уже було четверо, а вже послі войни ше двоє було дітей – шестеро дітей. А воно, канєшно, в колгоспі заробітків тих не було ніяких. А вже як почали тако нападать на їх. Ну ненавиділи його і потім. Так вони і не йшли в той колгосп.

А як вони виживали?

А ходив… Батько був в мене такий, що по людях ходив ото на роботу, полюдях, на підприємствах і в Кам’янці пиляв поздовжньою пилкою, а тоді це така робота була, що не кожен її міг зробить і нею нуждалися. Поздовжньою пилкою пилять дошки. То він і в Кам’янці пиляв і в Кримках, і в Вербівці. То це я знаю, я вже була велика, як оце він ходив та пиляв. А я вже як виросла, то ходила в лісничество на роботу. І сестра моя ходила на роботу. А сестра ця, шо менша за нас, поїхала в Саратовську область, там собі отаборилася і там вона й була. Приїзджала і в гості сюди, навідувалась. А потім вже як вона стала стара, на пенсії, то вже вона не приїзджала і вже вона там собі зосталася. Там квартіра в неї була. Писала, що в цьому  ж інтернаті, що їй добре там. Там вона жила…

А мама де працювала? Чи вдома сиділа з дітьми?

Вдома. Оце над дітьми сиділа. Оце як нас шестеро було, то вона над дітьми сиділа.

А перед голодом, до 32-го року, до вас приходили додому, щось забирали?

Ой, брали, що бачили. Що було, те й бачили. Було останню картопельку забирають, з ями вибирають. Я вже в школу ходила, як знаю, як прийшли Іван Клочко з бригадою. Нагляділи в ямі на дні картопелька була. І це ми не їли картоплі, а їли таке що трапилось. А картопельку оставляли на посадку, щоб посадить. Ще тоді ми город займали. А вони як нагляділи її, та вибрали геть, до картоплини забрали. Знаю, що приходили… Що вони забирали? Де що було, де яка була зернина, де яке шо – брали, забирали. Бригада була прийде – чоловік 5 а то 7 і 8  – і вигрібає, забирає все.

Не один раз приходили?

Не один раз, ні-ні. Але ж батько якось так уже уперся – ні в яку. Ото собі ходить по заробітках – піде, щось заробить і  принесе нам, піде щось заробить і принесе нам, а мати вже його варить та пече.

І одяг забирали, і взуття чи тільки продукти харчування?

За одяг не знаю.

А реманент забирали?

Були в батька й конячки, то позабирали їх, ті конячки. А одна конячка була (ше я до школи не ходила, мала була), то була така брава конячка. Батько так нею хвастався, що це в його є коняка. Ще в декого були коняки, а то люди поздавали в колгосп. І вона, та коняка, паслась отак під горою, за шию верьовкою прив’язана була. І як ото вона підсковзнулась, що голову під себе і задавилась. Упала, голову під себе і задавилась. То я бачу як досі вона лежить і тако голову під себе. А мати як прибігла, батька не було дома: «Ой, Боже мій! Ой, Боже мій! Біжи до дядька Кирила та кажи хай…»  А там Кирило жив, гончар, на царському дворищі. То я побігла туди, гукала того. Прибіг той дядько Кирило, але що ж як вона голову під себе і шию передавила. То його ще хотіли судить за те, бо то він нарошне задавив коняку, щоб не здать у колгосп. То ще його винуватили, не знаю на яких умовах.

Віталія – краєзнавець с. Мельники (далі В.): Бабо Настьо, це мені тепер прийшло в голову. Це Ви дочка Феді Шпильового, що жив біля баби Дашки цеї гончар. Да, це в нас по суті сім’я одноосібника, єдиний він, казали «дід Федь-куркуль», бо він не пішов у колгосп. Він був єдиний в селі, який не пішов у колгосп. Але він хазяйновитий був дуже чоловік. Я його пам’ятаю, Вашого батька. Пам’ятаю, що він був старенький такий і вони вдвох, з коровою, йдуть. Диб-диб за нею, а тоді: «Постій Ряба, бо я не можу, підожди», а корова раз – і стала як вкопана. Я оце запам’ятала і оце в мене останній спогад про Вашого батька. Бо я тоже виросла в баби Дашки, я ж там рядом була, через канаву.

Віта?

Через те він в той колгосп не пішов : «Бо там толку нема, я сам собі буду хазяйновать. Бо я на когось робить не буду». Вже як останнє… я вже ж не знаю, коли він вмер. Ще мабуть не самостійна Україна, як він помер. Та, канєшно, нє. Та він ше корову держав до послєднього, держав корову. Геть нікудишній був, а корову держав… І так він помер, а корова осталася. Менша сестра жила при йому, оце доглядала його. Жив до послєднього.

А як Ви пам’ятаєте, жорна були у вас?

У нас не було… Чи може колись і були… У Павла Проценка були жорна. Вони ходили молоть.

А знали, що в нього є жорна? Чи це був секрет, приховували?

Якось вже… це мабуть, як німців вигнали, то вже тоді не ховалися з жорнами. А до того ховалися. Це ж не можна було ні жорна держать…

В.: І ходили молоть в основному вночі. Хазяйни сплять, а люди прийшли, помололи собі, мірчук оставили. Так завжди було,в кого жорна були, то  мірчук помолотого оставляли і йшли собі додому. А бувало таке, що посходяться вночі, не один (це мені люди розповідали) прийде до жорен молоть, а воно сімей 3-4 та, кажуть: «Поки помелемо, то ще й нагуляємося». Бо поки ті мелють, ті балакають. Бо жорна десь стояли по повітках .

Було таке. А тоді жорна були, де дід Лаврентій, ото там жив Павло Проценко… Ото його дочка Сєва була… Ну вибачте, я забуваюсь, кажу-кажу і забуваюсь. То там у того Павла були жорна. Він такий чоловік тямущий, що він робив усе таке і ковалювать міг. То в його були жорна… То це вже після войни… чи у войну – не знаю. Знаю, що ми йдемо отам дорогою до річки і через річку…

В.: А Ви як в школу ще не ходили, Вам було років 6-7, не пам’ятаєте? У Вас в сім’ї ніхто не помер від голоду?

Ні. Знаю, що масово… чула поміж людьми, масово помирали люди. В нас ніхто не помер.

А сусіди по вулиці, можливо, або родичі далекі.

Оце дід Терешко та баба Одарка на цю сторону жили, а на ту сторону жили Йосип і Йосипиха баба, то вони померли.

А прізвище Ви пам’ятаєте?

Шпильові  вони.

Йосип, а Йосипиха це як її звали?

Не знаю.

В.: Це по-вуличному так на жінку могли казати – якщо Йосипова жінка, то Йосипиха.

То вони померли від голоду. А їхній син зостався – Андрей. То вже після голоду як він з’їв свіжого хліба, то він помер.

То він теж жертва Голодомору, з’їв уже хліба, діждався, але помер.

То це вони на цю сторону жили од діда Федора.

А по дорозі було таке, що йшли люди і помирали від голоду. Може чужі якісь люди проходили повз?

Підходили до хати і просили хлібчика кусок. Це я бачила. А на дорозі я не бачила, бо на дорогу нас не пускали, шоб ми не ходили, бо було всього на тій дорозі.

А що було?

Шо дітей крали і забирали… і їли. Розходували люди і їли їх.

А чули про випадки такі, що когось десь їли?

Чула, чула. Да. Були отам до Красельця жили, тоже були люди одноосібники і були в їх діти, і був у їх маленький хлопчик. А була у них родичка, у нас була сусіда їх родичка. І я їх так знала, но не дуже…

Жив у їх хлопчик, кажіть далі.

А… земля в їх була, отам де Арсеній, дід Арсеній жив.. десь там, я не знаю де, була їхня земля. Він, той хлопчик, пішов на город… Не знаю як його звуть, Марії Городінської братік менший. Та пішов на город і з городу не вернувся. А там жили того Гаврила, що ото в церкві співає такий Гаврило… забула. Позабувала. Сестра була Антоніна в його, а він… Отут у нас була сусідка, то її тітка за ним була замужем за тим Гавриловим батьком… Трохим, наче Токовенко. То вже як він вмер, а його жінка (тоже там дальше жили з цього краю) вже тоді призналася, що Трохим не їв м’яса доки і вмер – він заклявся, що: «Я не буду їсти». Як він вже вмер, то та жінка сказала, що вони зарізали ту дитину і з’їли.

А як жінку було звать? Хлопчика не Гриша було звать?

Я не знаю. Це тих Городінських розпитаєте. І та їхня сестра за Пилиповцем замужем.

Галька Городінська.

То ото її матері братіка з’їли. То ото вона…

А ще пам’ятаєте якісь випадки, що когось ще десь з’їли?

Ні, один випадок. Ага, ту жінку звуть було Ярина. Це тітка Ярина розказала вже перед смертю, як вона уже вмирала, то каже: «Того хлопчика ми з’їли». Це Трохим і Ярина, вони ж весь вік… він заклявся і м’яса він не їв, бо заклявся. А ту дитину вони з’їли.

А щось пам’ятаєте про закон про п’ять колосків?

Так, чула що не можна…

А що чули?

Що нельзя на колгоспну… Землю поодбирали у всіх, у людей тільки городи пооставляли. А воно на городах хтось сіяв, а хто не сіяв, бо городів небагато було.. . То люди вже перед тим… думали чи вони житимуть. То йшли ноччю, зривали ті колоски та м’яли, та їли те зерно. Їли його і сирим, цілим, висушували його та на жорна, в кого були жорна. Тільки ж жорна були під великим секретом, нільзя було держать їх.

А якщо бачили, або ловили тих, що з колгоспного поля брав, то що з такими людьми було?

Судили. Як уже судили, я не знаю.

І могли в тюрму посадити за те?

Да-да.

А слово таке «торгсін» були таке?

Може й чула, но я не знаю про його нічого. Знаю, що моя тітка вже після війни у Грушківці… ні, в Кам’янці була у школі уборщицею. А в неї була одна дочка Ніна і вона з дитиною жила собі. І з цьою дитиною нашла роботу і пішла туди на роботу у Кам’янку, і там робила у школі уборщицею. А потім вже вона роззнакомилася, предложили їй роботу у Грушківці. Там був дєтдом у Грушківці, вже її прегласили пекти хліб та вона ж і пішла. То її судили за те, два місяці примусового дали. Я вже була велика, це вже після німців було.

Це післявоєнні роки 46-47-ий чи ще пізніше?

Я вже не знаю, не можу сказати в якім годі це було. Що її засудили… Вона ж на суд пішла, вона не надіялась, що це засудять, щоб посадить. Та і якби надіялась, то шо би вона зробила? За те, що вона покинула самовільно роботу і пішла на другу роботу. Чи її не відпускали, чи як воно було, я не знаю… Що вона самовільно покинула у Кам’янці роботу і пішла у Грушківку на роботу. І щось там через дві неділі її судили. І її із суда забрала міліція, а вона осталась. А ще дитина в неї – чи може 4 годи було чи 5, такого возраста. А я вже була велика.

А під час голоду, коли батьки помирали, був якийсь дитячий будинок? Що було з дітьми-сиротами?

Не знаю… Знаю, що були діти Мотрі Раківни. Знаєте Мотрю Раківну?

А де вона жила?

Отут на Чижівці, за Суздалєву гору перейти та отуди… Це вона Раківна Мотря була. То це вона була старша, а в неї були менші. Галя була у Волоківці замужем. То в їх вроді хто і померло, я не знаю хто. Мати померла, а батька за шось засудили та був засужений. А вони ж, діти, оце самі були. То оце була Мотря, Галя, наче ше третя була, менша, не знаю. То ходили вони попід хатами і ото хто шо дасть, хто шо дасть. Та й Галька до нас приходила. Прийшли з церкви (це церква ще була, ходили до церкви) і привели ту дівчинку. Сіла вона разом з нами щось їсти, шось нам дали поїсти. Поїли всі разом і це вона йтиме далі додому, а батько каже, наставляє: «Зайди ще до Мільки. І Мілька що-небудь дасть». А вона: «Я заходила вчора до неї, сьогодні не буду заходить». І оце воно мені замітилося, що вона казала. А я її вже і дорослою бачила, вона в Головківці була замужем. А Мотря, то вона тут жила, Пилип до неї прийшов той Головко. Був у неї Пилип Головко, він в неї і вмер…

Скажіть, а як Вам згадується, скільки людей померло в селі? Половина села померло, чи менше?

Багато-багато… Не можу сказать, но багато вмерло.

А за голод післявоєнний, 46-47-мі роки щось пам’ятаєте? Як тоді жилося?

Плохо тоже жилося… У колгоспі нічого людям, плати ніякої не було…

А Ви тоді вже теж в колгоспі були?

Так, ходила в колгосп на роботу.

І нічого Вам не давали?

Нічого-нічого, абсолютно.

А годували?

Ні.

В.: А ви отримували такі повідомлення на податки?

Да, податків було… Це вже батько при німцях купив собі теличку, вигодували корову та носили молоко здавать. І це ж була норма того молока винести, і … Що іще таке було…

Яйця, молоко?

М’ясо.

А на дерева були податки?

Були. Ходили по городах. Уже я тут була, замужем тут була. Приходили, переписували тут дерева.

Ви все життя прожили в Мельниках?

Да, я все життя – поки виросла, поки пішла від батька, то оце я тут сиджу. То ше я знаю, мабуть, первий год приходили… Це вже так не вірили як людина скаже, що вчительки ходили, кому доручали. Що і кущі считали – скільки смородини, вишень, яблунь.

В.: А Ви пам’ятаєте як люди різали поросят на горищах, або давали попіл дихать, щоб задихнулось, щоб не кричало?

Да-да-да, знаю.

В.: Витягували, висмикували димарі, витягували порося на горище і на горищі смалили, щоб дим ішов у димар, наче в хаті топиться. Це в нас так.

Або вивозили десь в ліс та в лісі різали.

В.: А чого? Бо заставляли, крім молока і яєць, здавать ще шкіру свинячу. А щоб шкіру не здавать, бо що таке для українця сало без шкурки – це нічого.

Та яке ж воно дороге було те сало. Як тепер всі люди купляють те сало, а тоді селяни його не купляли нічого. Своє, що видержать та заріжуть, то тільки своє і мали, більше нічого не мали.

Була ще заборона, що не можна було вирубати фруктове дерево?

Та вона була та заборона, але її ніхто не виконував. Людина як зрубає дерево, то вона хіба йде одчитуваться?

Не приглядалися.

Да, але було таке.

А під час голоду 32-33-ті роки, Ви в школу вже ходили?

Ні, не ходила.

А старші брати, сестри?

В мене старших не було.

Ви найстарша?

Я найстарша була.

Тобто, Ви в школу пішли вже після Голодомору?

Да, після Голодомору.

А місце масового поховання було у вас? Де людей померлих ховали? Чи кожен сам ховав?

Люди й так знаходили, то ховали, щоб воно не запорчувалося. Бо це ж нільзя пустить на таке.

Не знаєте, може в когось були могили прямо в дворах – хто не міг вже на кладовище довезти?

В Матька Миколи було. Оце недавно розгребли його, розправили. Його батька дід вмер в той час. А він був розкуркулений, його цькували сильно. А вже як вмер, то тільки він з бабою був. А Василь Мачук, це він вже синів син. То діда заховали в огороді., там був гроб. Ще недавно був, а Микола вже його розправив (це вже Василів син). А Василь був дідового сина син, це його дід був. То їх… Чи їх вже не було нікого, та тільки цей Василь був малий. То заховали його в огороді, то до недавна був горб, стояв там, та вже його розправили. А більш не знаю.

А Ви казали, що дуже знущалися над Вашим батьком, сім’єю, примушували вступити до колгоспу. Як знущалися, крім того, що приходили і забирали? Не били?

Ні. Не знаю, може я не знаю.

В.: Соціалістична пропаганда, її ніхто не відміняв. Тобто, налаштовували в колгоспі проти цих людей.

Так протів настроєні, що бійся всякого.

В.: Не було в селі до кого обізваться. Отака була ситуація. Я пам’ятаю цю сім’ї, що реально нема до кого було обізваться, потому шо не знаєш кого треба бояться –  хто на тебе що скаже, хто на тебе що заяве. А куркулем діда Федю називали. Я пам’ятаю, як він сивий з бородою, то ше Федь-куркуль. Воно вже як вчепилося, то знаєте. Я ще питала: «А чого на його куркуль кажуть?», а баба Дашка відповідає, що він в колгосп не пішов.

1. Місце запису: місто Київ, вул. Лаврська, 3;
2. Дата запису: 25.08.2018 р.;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Амурова Олександра Савична, 30.01.1927 р.н., народилася в смт. Більмак Більмацького району (до 2016 р. Куйбишевського району) Запорізької області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в смт. Більманка (місцеві жителі називали село Кам’янка) Запорізької області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента).

Представтеся, будь ласка, як Вас звати.

Звати мене Олександра Савична, фамилія  Амурова.

Коли Ви народилися?

Народилася 1927 року.

А число і місяць?

30-го января… ну, по українськи – січня… 30 января, зімою.

 А де саме народилися?

Та це ж само… Куйбишевський район, село Кам’янка називалось… А зараз перейменували в Більмацький і село Більмак.

Як звали Ваших батьків?

Батьки мої – Савелій Маркович Карпій. Моя фамілія Карпій. Тоже уродженець села Кам’янки, батька в нього не було – він тоже сиротинка. А мама тоже сиротина – тоже не було матері живої. І так судьба звела їх і вони оженилися. А тоді народились в них… зразу братик народивсь – Петро Савич, з 18-го года, а потім народилась сестричка Маруся, з 25-го года – Перепелиця Марія Савелівна. А потім ще народився братик один, але він умер. Ще сестричка народилась – Галина Савична Голая… от. Це вже скільки?… Були селяни, землю держали. Трошки землі було – не так багато, тільки далеко так від Більмака – дорога йде на вершину і ото там дали ту землю. Оброблять цю землю було ж нікому… Дала там сестра якась дідова теличку, теличка народила бичків. Вони кажуть: «Різать не будем, хай бички ростуть, щоб можна було тоді запрягти і на них їздить можна було на город».  Дождались вони – бички виросли, запрягли…

І обробляли землю тими бичками?

Да. Тоді ж началася та колективізація. Батько мій, правда, на курси пішов – він був садоводом і садив сади кругом-скрізь, дуже багато. Був дуже трудолюбивий. Оце жінки копають ямки для дерева – і він копає, ніколи в жизні він не ходив і не гуляв  так як в другому колгоспі. А тоді ж два організували колхоза і в цих колхозах… Коли ми не їдемо, то батько каже… Воли вже ж були. Їдемо і нас усі обганяють. А мама й каже: «Знаєш що, давай воли продамо, а купимо конячку. І тоді двоколочку запряжемо і не будуть переганять нас, не будуть казать «до свіданья». А й ми будемо конячкою їхать». Купили конячку, воли ж продали. А тоді прийшла весна, колективізація – і коні забрали. Прийшли забрали коняку – і нема  волів, і коня нема. Що робить дальше? Коли  хтось в селі крикнув, паніку пустив: «Роздають! Воли роздають!» Чи коні розбирають. Побігла мама балкою і привела коняку, а батько їй каже: «А шо привела? Це хтось паніку пустив, а ти взяла. А що ти хочеш, щоб мене засудили? Одведи!» Тихенько мама взяла конячку і повела, і здала опять в колгосп. І так осталися вони пішки. І тоді начали вони строїть хату, построїли свою хатинку. Вже був городик, який обробляли своїми руками. І всьо… а тут його послали садоводом вчитись  в Мелітополь.

Вони вступили в колгосп? Коли забрали конячку, вони були змушені вступити до колгоспу?

Да-да. Записались в колгосп, вже стали колгоспниками. І так появились тут ми, в школу пішли. І я в тому числі пішла в школу. Я була дуже слухняна, батько дуже любив мене, виконувала свої обов’язки. Я ж тоже пішла, кончила 10 класів в цьому селі Кам’янка, і поступила в інститут учительський – а це був Бердянський. Я кончила Бердянський інститут. І нам диплома на руки не дали. 14 чоловік нас забрали, дипломи тоже забрали і всіх направили в Івано-Франківськ.

Це вже після Другої світової?

Да. Була війна. Батька забрали, його ранили. А це вже, коли война кончилась.

Розкажіть, будь ласка, про колективізацію. В селі люди всі вступали в колгосп? Чи були такі, що не хотіли?

Були такі люди, які не хотіли. Їх забрали. А куди їх забрали – ми не знаємо.

«Куркулі» їх  називали?

Забирали їх.

 А багато таких сімей було?

Та нє, щоб дуже багато в нашому колгоспі було, то небагато. Він якось організувався. Батько поступив на курси, кончив ті курси і був садоводом Сади заклав, та куда там. Кругом-скрізь виросло. Но він всігда доглядав їх.

 Скажіть, будь ласка, а в 1932-1933 роках Ваша сім‘я голодувала?

Ну як Вам сказать, щоб так сильно голодувала, то… Робили ж вони. І була ж коровка, а коровка молочко давала. Так шо ми вже  голодували… ну голодували…

 А в колгоспі батькам платили за роботу?

Трошки давали, да. Заробляли, да.

 Продуктами?

Заробляли, давали. Зерно давали.

Це в 32-му?

Ні, як тільки організувався колгосп. І хто добровільно пішов, працював, виконував обов’язки. Мій батько курси пройшов, він став садоводом. Дуже любив трудиться і трудився. Кажу, баби копають ямочку і він копає ямочку, і він рядом садовить… А колгоспів стало чотири в нас в селі – «12-річчя», «Молотов», «Україна»  і ще якийсь колгосп. Да, чотири колгоспи. І вони всі… Більше бабів було, бо з армії кого вбило, кого як….

Розкажіть про те, чим ви харчувались в 32-33 рр.?

Харчувались більше травою. Оце ж пориш, лобода… І я знаю, що там ше…

Страви які готували? Може вони ще якось називалися?

Більше траву їли, харчувалися. Ото туди як  гарбузи виростуть, корки гарбузів потом потруть-потруть, все перемішають, трохи присмажать  і тоді ж дають нам, то їли. Вижили травою, більше вижили травою.

А хліб був? Ви кажете, що в колгоспі давали батькам.

По трошки, як ми вже заробили, тоді вже пекли хліб.

Але під час Голодомору хліба не було у вас? Ви кажете, що травою і молоко.

Грицики їли. Це ми любили їсти. І з травою, і з хвостиками, і цвєточки,  і все на світі.

Це Ви самі збирали, діти? Батьки ж в колгоспі працювали.

Син – Амуров Юрій Іванович (далі С.): Але грошей же не платили.

Трудодень ставили. І в когось більше, в когось менше.

А годували в колгоспі?

Нє.

А Ви пам‘ятаєте як до вас приходили якісь групи людей, робили обшуки, забирали якісь продукти, зерно?

Ходили, да.

Це в 32-му?

Да. В нас стояла банка скляна, то було отак трошки пшениці. Давали даже по зернинці, ми жували і то ж їли. Він (член буксирної бригади) як глянув, открив, у мішок висипав, банку поставив. Це я пам’ятаю.

А ще щось забрали з хати? Може картоплю, городину.

Нє-нє.

Городину не забрали, тільки зерно. А якісь речі – одяг, кожухи, подушки – таке не брали?

Ні, таке не брали.

А хто це приходив?

Зерно забирали люди… це десь з колгоспу чи з сільської ради, я цього не знаю.

Ви тих людей не знаєте?

Не знаю.

Один раз до вас приходили чи декілька разів?

Та, по моєму, разів два.

Кончила я інститут бердянський. І нас послали всіх в Івано-Франківську область.

Може Ви пам‘ятаєте, чи сусіди розповідали, як з іншими селянами? До них теж приходили забирали?

Приходили, забирали все, що можна забирали.

А може люди боялися, боронилися, не віддавали?

А може було таке. Я була мала, не знаю.

Ви кажете, що куркулів ще в колективізацію висилали. А під час Голодомору може теж садили за те, що вони виступали проти активістів, проти тих, що обшуки робили? А закон про п‘ять колосків пам‘ятаєте?

С.: За колоски коли садили при Сталіні. Ти ж сама казала, що вам запрєщали з поля збирать колоски.

На полі, да. Ходили, це наша робота була для хлопчиків та дівчаток. Ми було підемо з подружками і назбираєм. По півмішка назбираємо колосків і приносимо на тік. А токи робили… Оце, де поле посіяне, там його скосили і там зробили тік, трамбували, помолотили  і поїхали на друге поле. Ну техніки ж мало було, конячки тільки та залізні такі (досі сохраняються) – брусок такий здоровий і цими брусками  прив’язуєм до коняки, а коняка катає по цьому… А ми ж приїхати, важко ж нести колоски. Ні одного колоска додому ми не проносили. Ото на тік прийшли і нам сказали: «Висипайте  там». Так діти собирали по каждому колосочку  і все приносили на тік.

Ну це вже після 1933-го ? Ви вже в школу, мабуть,  ходили. Зі школи посилали школярів щоб колоски дозбирували? А під час Голодомору діти для себе не збирали?

Було заборонено. Може і ходили, але я не ходила. Я знаю що ми голодні і пить хочемо, ніде немає води. То була якась посудинка, ми понахилялися ( то болотяна вода чи шо ), то попили ту воду. І лежав там солоний огірок невеличкий, плєсєнню взявся. Ми взяли той огірок, пообтирали, розділили на два кусочки і з’їли. (сміється) А так нікого ніде нема. А тоді пішли додому. Отак ми збирали колоски.

А батьки ваші не ховали якісь крупи чи зерно? Не закопували ?

Ні, бо не було нічого.

А у Вашому селі були люди, які не голодували? Хто краще жив в селі?

Ну ми селянські, на краю жили… Щоб заможні були деякі.

Наприклад, голова колгоспу, він краще жив?

Ну так канєшно, голова колгоспу. Може були, тільки далеко, ми їх не знали. Ми виконували свої обов’язки, що казали, те й робили. А батько садоводом був, скільки він насадив.

 А у вашому будинку були жорна? На чому мололи зерно?

Те, яке получали, то знаю стояла діжечка невелика. Коли получали  з колгоспу вже, то туди вже висипали. Но це вже не 32-ий рік.

С.: Тоді сестричка… В бабушки було 8 дітей, а залишилося четверо.

Хто у вас у сім‘ї помер під час Голодомору?

Братик.

Рідний брат?

Да. Ото я його мало знаю, бо він… наче в 30-му.

А від чого він вмер?

Простудився, кашель був.

 А під час Голодомору?

Під час Голодомору наче ніхто не вмер.

 А з родичів, односельчан хто помер?

С.: Половина села там померла… Був план – на завод зерно, заготовка зерна. Люди помирали від голоду, а план оставався. І той каже: «Я не можу даже посадить, посіять». А привозили зерно, а план оставався. І получилось іще більше. І цих, які мали виконувати, забирали, бо вони не виконували. І пооставалось дуже мало людей.

А Ви пам‘ятаєте голодних людей, як на вулиці помирали? Чи Вас не випускали з будинку, щоб ви не бачили?

Ні. Ми жили з краю. Наша вулиця воопше була така незавидна, її обминали. Хат сім чи шість – закаулочок такий. Щоб ми десь ходили… Не бачила.

А може ходили якісь чужі люди, просили їсти?

Та просили, просили люди.

Це з інших сіл, чи з вашого хтось приходив?

Ходили, просили дуже багато.  І дітки маленькі просили, сльози лити та просили. Ну що було, то давали там картоплинку якусь.

С.: Дід же спеціально на заробітки в Донецьк їздив. Мамо, а який це рік? На станцію ходив, в Бердянськ їздив – міняв вірьовки на ринок, щоб прокормить сім‘ю.

Ваш батько їздив, шукав їжу? Щось вимінював?

С.: Вимінював вірьовки на рибу. В Бердянськ пішки ходив. Рибакам – вірьовки, а вони йому рибу давали.

Батько приносив рибу?

Приносив.

А чули таке, щоб люди брали цінні речі, наприклад, хрестик чи сережки і міняли на продукти?

Не знаю.

Городина у Вас була?

Город був, земелька. Обробляли, садили. Дуже трудолюбиві були. Якось уже умудрялись видержати це все.

Про голод 1946-47 рр. розкажіть нам. В якому році Вас відправили в Івано-Франківську область вчителювати?

Счас скажу, підождіть… 1939…

С.: В 49-му, а 1947-ий рік це якраз ти закінчувала.

В 1947-му Ви вчилися в Бердянську?

Да.

І як Ви тоді жили?

С.: Як ви топили дровами чи стульями.

Як батько привозив санками, шоб топить…

…

С.: Її послали на Западну, щоб учить там. А директором школи була сестра будущого мужа. А чоловік тільки приїхав, демобілізувався з армії. Він закінчив війну на озері Балатон, йому танком ноги переїхало, потім був в госпіталі, потім був воєнним комендантом в Констанці ( в Румунії). І він гордився за те, що до нього зверталися – тому в садік треба продукти, ну він роздавав. І він гордився тим, що хліб, масло, м’ясо з Радянського Союзу туди йшло. І от демобілізувався, в 47-му році приїхав додому в Пантаївку Кіровоградської області. Все було відчинено, зайшов – у нього мати і дві сестри були опухлі з голоду. Ще б трошки і вони померли. То він те, що в нього було в мішку… Він просто був ошарашений тим, як держава відносилась до наших людей, бо там жирували. Він роздавав і був гордий як побєдітєль, прийшов до себе додому, а мати з голоду  пухне.

А звідки він?

С.: Кіровоградська область, це Пантаєвка, Знам‘янський район.  Треба було якось харчуватись. Того, що в його мішку було дуже мало. Він взяв трофейний акардеон, поніс на базар і почав його продавати, але нікому акардеон не потрібен. То він каже: «Я сів і почав грати». Коли почав грати, то почали люди підходити – тому свадьбу, тому проводи в армію зробити. То він на неділю завербувався там і там пограв –  то приніс додому вісім кілограм пшениці. Оце було таке.

Як його звати?

С.: Іван Володимирович Амуров. Він помер вже. Він з 25-го року. А за Голодомор 33-го року розказував таке. Він біг і в пиляці побачив, що шось блистить. Взяв і побачив що це шкурка із сєльодки. Казав, що таке удовольствіє получив.

І представтесь, будь ласка, як Вас звати.

С.: Амуров Юрій Іванович – син Олександри Савични.