1. Місце запису: село Черняхів, Кагарлицького району, Київської області;
2. Дата запису:  2002 року;
3. Хто записав: Володько Володимир;
4. Респондент: Мироненко Ілля Давидович, 1918 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживав в с. Черняхів, Кагарлицького району, Київської області.

Під час голоду я жив в своєму рідному с. Серняхові. Працював я вчителем історії в Черняхові. Крім того, я художник-гравер і маю дуже гарну пам’ять. По памяті я намалював церкву, що була в селі Черняхові і біля якої я прожив. Про голод маю чотири картини. Перша картина це собака їсть людину. Це все не моя фантазія. Дійсно такий випадок був. Тоді люди були такі слабкі, що не могли викопати яму для покойника, то вони його трохи просто в землю закопували. Весною ми з матірю шли через кладбище і там була страшна вонь, тому що розкладалися трупи. Саме тоді я побачив як собака розкопавши одне з поховань і їла. Це я надовго запам’ятав і пізніше намалював.

Друга картина зображає людей, які вивозять мертвих в велику яму. Тоді ходили по хатах забирали мертвих і на кладбищі вкидали в велику яму.

Третя картина алегорична, вона забражає смерть з пощербленою косою, яка косить людей в 33-му році.

Четверта картина зображує сценку, коли людина їсть собаку, це я сам бачив на власні очі. Людина ця вже починає втрачати людскі риси і перетворюється на звіра.

Це ще не всі картини, багато моїх картин зберігається в Кагарлицькому краєзнавчому  музеї. Це не просто картини, це документи то ї епохи.

Про голод ще можу розповісти, що їли тоді акацію, полову варили з лушпайками. Наша сім’я мала кізку, яка давала нам молочка і це нас врятувало. Я якби міг, то тій кізочці золотий пам’ятник поставив. Батько тоді пухлий ходив, мати ледве тягала ноги.

Пам’ятаю гнався тоді за мною чоловік з сокирою, мабуть хотів з мене якусь здобич зробити. Колись прийшла людина до нас і просить їсти. На ранок та людина вмерла, то ми на возику одвезли на місце, куди скидали мертвих. Багато людей, щоб не померти з голоду ходили в сусідню Леонівку на буряки.

Запам’ятався такий епізод. Один хлопчик помер на полі, коли мати полола буряни. Звали його Гриша. Мати повезла його возиком, щоб поховати і його через річку треба було перетягти. Як вони з другою жінкою його перетягували, то впустили в воду, і вода поверх нього тече. А я думаю, що то баби роблять в тій річці, і до берега побіг. На мали сил, щоб його витягти з річки.

1. Місце запису: село Стави, Кагарлицького району, Київської області;
2. Дата запису:  2002 рік;
3. Хто записав: Бойко Ю, О.;
4. Респондент: Григорук Ганна Іванівна, 1919 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Стави, Кагарлицького району, Київської області.

Перед 43-м годом, 33-м ходили такі, підвода було їде і йдуть чоловіка десять, п’ятнадцять комсомольці і лише в людей все то було: зерно чи мука яка чи шо, перед голодовкою перед 33 ім. Даже були люди шо ходили, у горшки насипали колись, були такі когшки череп’яні, макітри, у піч ховали і в печі було находять і забирають так грабили людей. А тоді на другий год на тобі голодовка і теж голодовка така була Боже. Це ж у нас був тоді завод і була брага, яма така силенна була браги літо й зиму вона та брага та стояла, а люди як була голодовка, це ж не тільки в нашому селі, а кругом, кругом оце ці села такий голод був це страшне, і було люди чують шо це в нас завод і тут брага є вони йдуть такіми табунами бєдні такими табунами йдуть і вже йдуть тіки тіки неподужають уже похляли і прийшло як напилося тієї браги всьо воно вже лягло, воно ж там кислота була. А в нас найняли одного такого чоловіка, Грицько Попалига на нього казали, дали йому конячку, воза шо б він їх збирав от тудова од тієї браги і возив на кладбище і складав у яму. То були такі люди шо воно ше живе воно понімає все но вже не подумає ні встать нічого, проситься шо не брали мене, а мені каже всі равно не сьогодні, то взавтра однаково треба і то туди одвезе, яму таку викопали сильну і то туди як ото мусор який так тих людей. Отаке було ох і було. А тоді ше й селянські, в якому це году не знаю, отаке гробили одно другого, тоже оце в 33 му, оббірали, даже їли дітей своїх. Ось у Запрудді, зараз Запруддя яке село багате, а то було таке було приупавше, таке шо хай Бог милує. У нас тіки на Лисогір’ї, був один, я тільки забула як його, шо тоже з’їв дитину, а в Запрудді то сильно, сильно. Сім’я невелика була, оце ця дочка і девочка померла у три з половиною года у 42 году у войну. А якже була корова почалась война. А!, а в голодовку не було. Не було в мене баба була больна, больна на голову, моя баба. То я знаю шо козу купила, то-то було закроплюємося і не пухли, а були люди шо пухли такі, такі були пухлі шо хай Бог милує. Хіба ж його все так розкажеш. Їли, ой Боже мій, бур’яни, бур’яни все врем’я (літом) бур’яни по городах, людей було багато такіх шо повиїжали були у Западну, бо тут невозможно було, нема за чім жить, із дітьми з усім, а тут покидали городи. Я даже отут перейшла, я не тут жила, я жила на Великому кутку, то було підеш на город, таку корзину беру, і то нарву тієї, ти незнаїш шо таке кольза, таке як капуста, такі листки як капуста, воно високо росте, жовтеньким цвіте, то я було нарву цілу корзину’. Накришимо на перебіраємо, у мене баба було і то вариш. А як коли піду на базар, ми ше вродіби й добре жили у мене одна дитина і баба одна це вона моя тітка. Я там продала хату, а тут моя тітка , а в неї дітей не було і вона каже шо йди до мене, а в мене одна дитина. Продала хату, продала повіточку була в мене і терейшла до своєї баби і тут жила. І шо робить і ми купили за ті гроші корову, пішла в Мировку на базар і купила корову, а корова така була шо падала од воздуху, але все таки молочко було, то ми було молочко увіллєм у той бур’ян і хорошо, а у колгоспі варять на полі у колбі тіки тіки туди борошенця сипнуть, а то ж рідка вода там ні картоплини, нічого. То було в котьолок візьмеш прийдеш додому на обід, поллєш туди молочка трошки і наїсися, отако ти шо довольні були, а в людей не було. А «мою не питай і спить не було чим, ну їсти вже було бо вродило хліб, перейшла ця іолодовка. як іздумаю як було, як дождалися хліба, то вже як напечем не можна уло наїстися. Я думала шо до смурті не наїмся хлібом і не іількн я, а й люди, е було бідне не доспіло, а його було жнемо серпами сушимо, жорна колись тули, хібаж млинами мололи хто на них молов, отак було. На роботу ходили, але не платили, уже й після ЗЗго. Ходили на ланку і не тільки на ланку, а ц в’язать, і полоть, і гній возить, то ми вручну виї ружа< мо на полі розкидаємо, ой Боже, ой Боже. На роботу гонили, ходив кожен день бригадир попід хатами загадував, кожний день, це ж він пас бачив і ми пою в вечора, але щоранку іде і загадує. Після війни тоже, усе ж усе порозвалюване, все порозуррйноване все. оже робили, в’язали на полі вручну, і косили баби, і носили на рядках сюжки клали, такі як оце осьо ця кухонька, ну великі, високі стожки, а годі машина молотила, а ми було ходимо цілу зіму до машини, бо не помолотить, юді ж не було ні комбайнів ні тракторів, ні оціх машин усе вручну. Та ше обллігації були, ходиш, ходиш, ходиш, ходиш, я беру із се е прикладу, як було можу і дітей лишніх не було, оце одна баба дома булаь. Го я Боже мій день у день літо й зіму, літо й зіму, гляди не доходив один день до мінімуму всьо год пропав, не запишуть год. Посуха була, недород був. Оце як на роботі, ходять того підписуй, як не підпишеш, у ночі йдуть постукають тре одчинять, сіли коло стола і пожалуста, це ж уже не німці, це ж уже наші. То це в мене одна дитина, а в другіх і по п’ятеро було, а чоловіки погибли, однаково підписуй і всьо. Облігацію треба виплатить, придумай із чого його виплатить, на 200 рублів тобі впекли, а ти виплачуй. Ой горе було.

1. Місце запису: село Стави, Кагарлицького району, Київської області;
2. Дата запису:  2002 рік;
3. Хто записав: Бойко Ю, О.;
4. Респондент: Вітрогон Віра Іванівна, 1925 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1946-1947 років респондент проживала в село Стави, Кагарлицького району, Київської області

У 26-му брата забрали куди й за що по сьогодні не знаю, репресії були, а тоді война після войни мене на курси послали, 9 місяців була я зоотехніком була у колгоспі, а до цього я секретарем комсомолу була. Легше було, бо ЗЗ-й це шось срашне, а в 47му то вже й у колгоспі їсти ддавали й якесь кіло хліба і якусь юшку нарили. Пекуча була через те й голод був не вродило нічо. Багато хто в Западну їздив, я не їздила бо чоловіка і сестру в Германію забрали, а я сама з грудною дитиною, то не їздила. На городі картопля якась була, то я нею картоплею держалася. Важко було ще й через те, що розруха після війни була, ціпами жито молотили, бо не було таких машин як зараз.Ціпами молотили тоді в кулики в’язали і корінники вкривати, бо все розваляно було.

1. Місце запису: село Стави, Кагарлицького району, Київської області;
2. Дата запису: 2002 рік;
3. Хто записав: Бойко Ю, О.;
4. Респондент: Григорук Ірина Павлівна, 1920 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1946-1947 років респондент проживала в селі Стави, Кагарлицького району, Київської області

Ну й 46-й год, це війна була, дуже багато все чисто зруйноване було, не було чім після війни сіять, повернулися тіки каліки додому. Потом в сорок шостому році, отак як оце тепер не було дощу, так і тоді ціле літо не було дощу оце у Ставах, бо я знаю шо я посадила картоплю, така маленька то та де в тіні, то була хоч отака як пальчики, а там де була на сонці то даже й зав’язі не було. Моя сестра даже їздила у Западну. Та в Западну возили свою одежу, шо вже було, і лахи туди одвозили, пошти даром оддавали люди. А їздили цілими гуртами, бо нападали і забірали оті вєші. Такими гачками кидали, як іде поїзд проз ліс, а вони прив’язують до деривини ту мотузку із тім гачком і кидають. Проходить поїзд, а більше ж товарняки ішли, іті площадки, а на площадках люди, який мороз був багато позамерзало на тих площадках, от. То багато людей померло і померзло бо треба було, а в Западній був урожай.

1. Місце запису: село Стави, Кагарлицького району, Київської області;
2. Дата запису:  2002 рік;
3. Хто записав: Бойко Ю, О.;
4. Респондент: Бащенко Ольга Петрівна, 1923 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1946-1947 років респондент проживала в селі Стави, Кагарлицького району, Київської області.

Неврожай був великий, дощу не було ціле літо, де дощ хоч трохи пройшов то шось і вродило, а посуха була то й нічо не вродило. Корова в нас була, то було молоко, а в колгоспі баланду варили, то набиреш тієї батанди, віллєш туди молока та й молочна юшка виходить. Пикли такі ладанчики – млинці з кукурузи, ото намелимо на жорна кукурузи, замісимо тісто, ото ложили одну ложку на сковороду; а туди буряка солодкого а зверху приложуємо, і солодкі млинці були. В 47му багато старців ходило, прохачів багато ходило. В школу діти босі ходили, одні чоботи на двох були в батькових ходили. Топили кізяками, бур’янами сухими, торф був, але його не розвішали копать, ціла ділігащя приїхала з Кагарлика і запрет наклали. Очерет не давати, я ходила красти, бо шо ж розруха після войни, очеретом корівники вкривали то кого вловлять ше й штраф плати. Але пухлих людей не було, вже в колгоспі давали гроші 10 копійок на трудодень, тa варили якийсь кулешик та так і спасали людей. В дітей було малокрів’я розвинене, воші були. Тяжке було життя. Свету не було, такий каганчик був, у мисочку олії наливаємо туду фітілоьк, і діти уроки вчили, такі були восьмерики. Горе було, горе.

1. Дата запису: 22 вересня 2021 року; 
2. Місце запису: село Новософіївка, Снігурівського району, Миколаївської області; 
3. Записувала: Костів Михайло Богданович, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду; 
4. Респондент: Надолінська Оксана Василівна, 28 грудня 1926 року, народилася в селі Успенка, Курської області, Росія; 
5. Розшифровка запису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Успенка, Курської області, Росія. 

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента) 

Представтеся, будь-ласка, ваша фамілія? 

Надолинская Ксения Васильевна, 26-го года рождения, Курской области, село Успенске. 

А яка ваша дівоча фамілія? 

Веселова Ксения Васильевна. 

Село Успенське, Курської області? 

Да. А? 

Успенське, Успенське ви казали село? 

Успенка, село Успенске. 

Розкажіть, що ви пам’ятаєте з свого дитинства, про батьків, про вашу родину ще там в Успенці. 

Как батькив, ну как, жила я, папа, мама и нас шесть детей было, шесть детей у папы и мамы, шесть детей. Ну жили как жили раньше это жили знаете как, как жили и не так кушали, не так и ходили, не так как сейчас дети как дети. Даже у пастоликах ходили, у нас в России зима там така, у нас леса и леса, как это зима, то у нас вот так засыпало, друг друга открывали, если зимою так оцэ засыпал снег, там тихо, леса кругом, ну так оцэ дети и выживал. А потом у нас в 50-ом сгорел дом, сгорел дом, не подождите, не в 50-ом, мы приехали, в 40-ом. В 40-ом сгорел дом, была сильная вьюга такая, знаешь мело всё, а братик у менэ був, трошкы старший братик, узял на горище это, наслал там каку-то птичку, сажать хотел и наслал сена дэ дымарь, а у нас там дровами топили,  у нас же леса, дровами топили, всё тепло так, ну и мама натопила то всё под Новый Год, как раз под Новый Год, натопила и щэ сразу я скажу, мама послала меня у магазин , там привезут белый хлеб, белый, у нас только был ячмень и жито, у нас белой ни муки не було, ни хлеба не було такого, ну привезут это белый хлеб, боже одела мне мама валянки, там очередь така стоит, привезут под Новый Год белый хлеб, привозят уже вечером той хлеб привезли такый круглый как сейчас… колы продавщица кажэ: “Буду тилькы по полтого давать,  полхлебинки, бо мало привезли, по полхлебины”. Ну взяла этот полхлебинки и пришла додому, замееерзла, тааак замерзла шо вот так, мороз же этот и щэ так мело сильно. Пришла додому, повечеряла, влезли на печку, были печки такие, ну вы ж их не видели, печки?  

Відєлі, знаємо які. 

Раньше у печах хлеб пекли, а там спали мы. Валя, у вас не було? Валя, шо я Валю, Валя…  

На запічку, так казали? 

Да-да, на запичку ото той, вылезла тепло так, тааак крепко заснула, так… ну и дети щэ, нас шестеро было тоди и дети там ж тоже спали. И вот это сено на горищи загорелось, от этого дымаря сено загорелось, а у нас же дома там деревянные, деревянные дома, а и шэ… подожди, я вот забула как они, чем они, наверное, соломой крыты были, вот тут я забыла. Ну у нас из дерева дома делали и как раз под Новый Год и горело так, а все были закрыты, бо вьюга така, все закрыты, ну соседи, прибегли там соседи, тилькы коровку вывели, куры сгорели, не и щє кабанчика вывели, а куры погорели там и пшеница, хлеб увесь сгорел, бо это деревянное, оно ж горит так и щэ вьюга така була, ну и шо, соседи… ааа когда мама выбегла ото ж то кричит, а спугалась и кричит, ей пытают: “Дети, дети все там как?”. А мама испугалась, ну четверо вынесли, а мы на печи двое остались старшие – брат и я, на печи, там спали крепко на печи, этих забрали. Маму пытают: “Дети вынесли, дети там есть? А мама знаете, разревелась.  

А як звали вашого батька? 

Веселов Василий Парфилович. 

Де він працював, чим він займався? Ким работав? 

Папа работал бригадиром, тоди… Валя, ото ну роздвалы то, от собирались на работу, бригадиром вин работал, папа.  

Це було… А до колгоспу? 

Это ж колхоз был. 

А до колозу шо папа розказував? 

Шо папа, ага… Папа у мэнэ сирота, я даже не знаю и вин не знает своих родителей, папа был, вин сирота. У мамы было 3 мамы, у мамы моей 3 матери было и все помёрли, мамина умерла от родов, родила там девочку и померла, потом дедушка женился, прывиз, Шура её было казали, прывив её, она трошкы… сильно тоди булы легкими, а как? Легкими болели, как у нас ото когда-то болели? 

Туберкульоз? 

Туберкулез, туберкулез, сильно падали. И ця заболела туберкулезом, тилькы родила девочку и померла, а девочку родила эту вот, померла от туберкулеза. Потом дедушка какую-то привел молодую, таку, молодэньку таку и вона скико и обратно от туберкулеза померла. И остался дедушка, оцэ мама и двое сестёр осталыся.  

Ну от голод ви пам’ятаєте в 32-33-му?  

Ну як, мне было 8 год, я как сейчас вижу, как сейчас вижу голод, люди падали как мухи, как мухи, кладбище от нашего дома недалеко было, кладбище, ну от щас скажу, как ото до Надолинских, кладбище у нас было от так за селом. Там выкопали яму таку, большую яму и одна конячка и той… я как сейчас вижу, ото умирали и возили, ну этих вот и отак их, гробов не було, только их отак чем-то, одеялом, чем и щэ и ото так их в ту яму складали.  

А хто у вас у селі жив, вот українці, росіяни жили? Якою мовою говорили? 

Росийською, у нас украинцев не было, не было. Може и были, я тоди и щэ так, восем год було, может они и были, но вот тут хорошо, когда украинцы ехали меняли, меняли, падали как мухи, вот дедушка, одна тётя шла и девочка на руках, она шото меняла, украинцы привозили менять всё, как вот это сейчас вышиванки, вышитое всё привозили, скатерти, там рубашки мужские, вот привозили. Меняли даже, вы знаете, меняли на квас уже, пухлые, украинцы и много их було, много було ходило. 

І в основному помирали ті приїжджі? 

Приезжие, а россияне не так помирали, потому шо то картоплынка там, даже у нас було. У нас було даже коровка, дедушка и папа был ещё, коровка была. А сусиды, у нас сусидов раскуркурили, как-то их раскуркурили, а какую, шо там у них брали я не знаю, раскуркурили, куркули. И она была, Улитка её было звать, она была сильно така жадная и ничего не дала менять, ну не брала, не ходила менять, не меняла. И, ты знаешь, сам хозяин такый здоровый такый и сын, вин Павлик и вин був Павлик, как-то Павлики и они поумирали з голоду. Когда мы с дедушкой пришли, уже принесли молочко, дедушка прынис это, ну к соседке вот так через хату пришли, то они уже лежали, ищэ живые были, но уже пить молочко не пили, той дядя, той Павлик здоровый такой и Павлик 24-го года сын лежат отакого, а эта их бабушка, эта Улита, Улитка було звать, она маленькая така была, она ничего, а это мужчины, им же надо покушать.   

І була така гарба, яка збирала оці трупи? 

Да-да, була така гарба и конячка одна, и сберали отако, вот не знаю как, забула чем их укрывали, ну без грабов, без ничего так их клали, у ту яму их так клали, но сильно много украинцев. Даже, вы знаете, когда дедушка пошел в лес, а она пришла у лес какие-то ягоды там ела и двое деток маленьких, по 6-ть чы по 7-мь, 8-мь год було, и вона отак собрала такого листья, листья чуть собрала и сели, и вона как сидела так вона и померла, а детки плакали сидели. Когда дедушка их прывив додому, уже её забрали, похоронили, а дедушка прывив их додому, покормили их, они голодные, а мама сама уже пухлая була, она, шо достала, их кормила, а сама она ела. Падали и падали… 

А у вас додому до…? 

У нас додому, я расскажу, как у нас додому, у нас была ищэ и пшеница, и коровка у на була, и приехали забирать зерно, приехали забирать зерно, две подводы, я как сейчас… две подводы приехали, а у папы был двоюродный брат в Старом Оскале, знаете Старый Оскол, город?  

Город, да. 

Он от нас был 25 км, как Снегирёвка. И приехал дядя, а вин был в Старом Оскале, где столовые, в столовых вин был директором, а вин був партийный, у него и тут пистолет весел. А эти приехали забирать последнею пшеницу, а дедушка, папы не было, папа тоже там в городе работал, а дедушка вот так стал, закрыл и сказал: “ Не дам, пока приедет Вася зять, пока приедет вин, тоди шо хочете, а я не дам”. Стал и всё, ну а этот председатель сельсовета был такой, тошо партийный и такый темный-темный, даже четверо детей, он председатель, а дети пухлые были у него, и не дал, они наши то были, не чужие, а наши и не дал. И тут дядя Вася приехал этот, а вин тоже ото партийный приехал, и ты знаешь они раз два пидводой той и поихалы, и мы не голодовали.  

А забирали тільки пшеницю чи все забирали?  

Всё забирали, даже квасолю, и квасольку забирали, всё забирали. Ну у каких, где там було трошкы родственники у партии, а то и россияны падали отак, и россияне, и украинцы. 

А ті українці до вас додому приходили? Ви їх пам’ятаєте? Що вони говорили? Звідки вони прийшли? 

Ну сейчас не помню, я уже забула, кто с какой области там не помню, та даже мы же украинцев не знали, мы не знали. Я вам расскажу, когда папа приехал сюда, папа приехал шукать тут, чтобы переехать, когда у нас дом сгорел, переехать сюда, а тут был какой-то у него родственник, ну какой-то был, чы знались они тут на Украине дэ мы в Херсонскую область приехали. И вин когда приехал уже по нас, приехал тут дали, а жили, то там еврейский посёлок был, сами евреи, только две семьи было нас, этих русских, а то еврейские. Цэ был 14-ый Каглипин, 3 км был отут, Каглипин там немцы, немецкое село, всё немцы там были, а тут где мы жили, тут евреи, еврейское село. А когда вин вернулся, приехал и привез, но сейчас, вот как сейчас, наверное это была манка, прывиз её, когда мама наварила это с молоком, а у нас этого не было, у нас было ячмень и жито, а вот это пшеницы… не у нас было трохы пшеницы, ну это уже дядя Вася так откудась прывиз, а то не было этого, хлеб у нас ячменный был, с ячменя и житный хлеб, а белого у нас не было ничего.  

А як у вас кажуть жито чи рожь? 

Рожь, рожь! Ячмень и рожь. Жито, это уже тут. Ну видите, у нас там какое-то село было, там недалеко от нас, какое-то маленькое село. Видите, я сейчас и по-украински уже, язык поломала, всё. А было село и приехала до нас родычка оттуда, она мне сказал: “Ксения, пойди мне ночвы принеси.” Я стою, стою, пришла, я ж не знаю, что-то за ночвы. Прыходю: “А что такэ ночвы?” Она засмеется, а потом другой раз кажэ: “Ану пойди мне драбину принеси.” А у нас лестница, а это у нас казали ваганы, ну оцэ, шо вона казала ночвы. Это было где-то там казали: “Там хохлы живут, хохлы,” А шо это за хохлы были, наверное, это вот и сейчас я не знаю. И вот так, и сюды вот так я приехала, я ж 5-ть классов там закончила, а тут я не могла учиться, потому что тут еврейские, евреи, а нас только 2 семьи было русской школы, не преподавали ни украинский, ни русский, тилькы еврейский, тай так я и осталась безграмотная.  

А ваша родина міняла в цих українців, може сорочки вимінювала чи ще щось? Пам’ятаєте? 

Памятаю хорошо, ну не меняла, у нас дедушка був, вин боже, у нас шесть детей было, боже спаси, не меняли, мы только шо трошкы подкармливали, то трохы подкармливали, оцэ ж когда эта женщина померла в лесу, ну там её забрали, похоронили, дедушка забрал этих мальчика и девочку, забула как их, я вот знал, как сейчас знала, как их звать ото мальчика и девочку, так они у нас жили, мабуть, года два, покы батько их найшов, отец ихний приехал с Украины и искал, и нашел их, ну у нас нашел. Ну наверное папа или дядя Вася у газету писали чы шо и вин с Украины приехал и забрал этих деток, батько, а мама ихня там была похоронена.  

Ви пам’ятаєте тих дітей? Ви з ними… 

Скажу, не тилькы памятаю, когда мы с России сюда переехали, года два, цэ в 41-ом… уже не, уже войны не было, вона кончилась, я пришла с Германии и она приехала с мужем, такой здоровый один, и оцэ знала как её звать и забула, приехала с России в гости, когда уже разобрались, ну мама конечно ж то, а я ж щэ не знала, мы её не узнали, а это ж ця приехала девочка с батьком, они, батько, зять, и она, приехали сюды до мамы, папы у мэнэ уже не було, папа на войне у мэнэ погиб.  

А скільки років було цієї дівчинці і хлопчику? Вони вашого віку були? Старші чи молодші? 

Не, меньше, хлопчыку, наверное, отак год 6-ть було, а девочка оцэ ж годика 4 отак её було, маленькие были, когда дедушка нашел, они отак коло мамы сидели и плакали, мама лежит, сидела она так коло дерева, а они коло её так обняли и плакали.  

Мама померла чи мама…? 

Помэрла. Уже мертвая, дедушка забрал этих дитэй, а там поехали, забрали её и там у ту яму похоронили.  

А як звали цих дітей не пам’ятаєте? 

Ну ось я оцэ памятала и забула. И мальчика звали, и того, как було звать, они ж с нами росли, росли с нами.  

А звідки вони з України, з якого міста? 

А теперь не знаю и знала, но от теперь забыла.  

А ви з ними росли, то… 

Они уже приезжали со Старого Оскала до нас, а от с Украины не знаю, а они украинцы.   

А ви з ними могли порозумітися, вони ж трошки по-інакшому говорили, ви по-російськи говорили…?  

Дети щэ, мы по-росийське, а они ещё маленькие были, я не памятаю теперь как они, как мы ото разговаривали тоже, а когда они уже приехали, то они чисто уже как Москва говорила, усе поприходили, сильно любили как они разговаривали, ну как из Москвы ото, ну Россия.  

І ваш дєдушка допомагав їм? 

У нас дедушка был хорошим, вин, ты знаешь, 25 год проработал у шахте, под землею проработал у шахте, шахтером. 

А шо власть робила? От купа людей приходять з України, гинуть, шо на то всьо власть казала? Ну от сільська рада чи міліція, шо вони робили? 

Не скажу, от цэ не скажу вам, шо они, шо им предлагал сельсовет, куды их определяли, от ты знаешь, вот тут я не скажу. 

А от цю гарбу організували? 

Ну этот, организовали, цэ ж, даже мы с дедушкой ходили, где умирали наши уже русские, где по хатах, а дедушка так ходил ото то та помогал, и мама ходила, и дедушка ходил, папа то работал в Старом Оскале, вин работал, оцэ ж дядя Вася был этим директором, а вин подвозил там у столовые, там воду, пиво, там вино чы шо подвозил у столовые, там работал, а мы тут были в селе.  

А хто грузив ось цих людей, ці трупи на ту гарбу, були якісь спеціально найняті? 

Не, не специально, просто ото люди, просто люди, люди багато спасали так, багато поспасали так, у нас не так оцэ мерли люди, не умирали так, трошкы ото то коровка, делились так и уже когда ходили меняли, тоже помогали им, сельсовет куды-то их распределял.  

Ваша родина ніякі ці речі не обмінювала, ви так просто допомагали? 

Не-не, мама ничего не меняла, только помогали, я ж кажу, у нас двое сирот этих росло, та не двое, а то щэ один, трое росло у нас сироты, один казак, дэсь какие-то казаки приехали и бросили его тут у нас у селе, бросили, а дедушка его забрал, ему было уже 10 лет мальчику, забрал его до сэбэ и так вин вырис у нас. 

З Кубані може? З Кубані казаки? 

Какие-то казаки, а откуда я не помню. 

Тоже не пам’ятаєте цього мальчика? 

Не памятаю, ну мэни 8 год було.  

Ви тоже з ним говорили? 

Ну а як, мы же росли вместе, а когда уже вин оцэ так пошел уже учиться, тоди кончил он 7, уже он здесь у селе кончил учится, тоди папа отдал его в Старый Оскол учиться и вин, ты знаешь, кончил институт, женился потом, дочка была, пошел на войну, а жинку тут немцы повесели, а двое деток у нас были его. Вот так наши как-то сирот собирали, вырос так и сирот дедушка собирал, ну это дедушка, папа всё зарабатывал на нас, а цэ дедушка, мамин папа.  

А ці люди пішки приходили? 

Пешки, пешки, пешком ходили, вот я тебе кажу, это двое деток, потом одна с девочкой на руках маленькой… шла где-то там, зашла, её напоили квасом из буряка, чего его ото чы на борщ его делали, я теперь не помню, напоили её и мама померла, а девочка осталась, а мама помирла от кваса, ну голодная была, пухлые ходили.  

А якісь дєтдома, патронати не організовували тоді? 

Да, там был недалеко детдом, и ты знаешь, подкидывали, багато подкидывали дитэй, дажэ оцэ придет, мама уже рассказывала, я уже помню, шо мама рассказывала, то одного подкинули, принесли, одна принесла двух деток, мальчика и девочку, подкинула, отошла и долго-долго стояла чы как заберут их, чы нет. Ну каже, вышли, они стали плакать, каже забрали, это мама рассказывала, забрали этих дитэй, ну и она пошла. А дэсь муж был на заработках, когда вин там шось заработал, приехал, уже хорошо, а дитэй то нету, она жива осталась мама, а диты, а шо ж делать, то они тоди там и по судах ходили, не отдавали им дитэй, когда батько приехал, а мать их просто от голода отдала. 

А де там був той дєтдом? Як це село називалося? 

Подождить- подождить, как это село называлось… Головиновка, село Головиновка, там большой, как школа, там школа раньше была и такый дом, и там детдом был этот. Нее, не Головиновка, подожди, оцэ первое, шо я казала, наше село. 

Успенське. 

Успенске, а это Головиновка, это был барский, барское село, мама рассказывала, нэ тикы мама, оцэ там сад был, постройка такая и речка, а речка было вот как у нас тут, от така. Мама казала, когда барыня приезжала параходиком, приезжала параходиком, она эту речку чистила каждый год, а ещё мама казала, что такая была маленькая барыня та. Приезжала, она тут не жила, а вот это вот село Головиновка, это её было, там сад был такой большой, постройки такие были большие, такие домики. Это назывался барский двор.  

А як це все припинилося? Шо люди просто уже перестали приходити чи як? 

От теперь я не знаю, когда припинилося, ну это в 43-ем году было, уже ячмень вот наливался отако, бо, кажуть, ходили даже вот эти колосочки… 

В 33-му, не в 43-му. 

Ааа, в 33-ем. Колосочки, каже, рвали вот эти вот, прямо с колосочками ели, от у нас уже весною, уже была така цыбулька, мама посадила цыбульку, так она посадила, была уже такая рослая, вышли утром, а нету ничего, всё вырвано. Ну кто, колы пришла така соседка и каже, а там Маша была така и пухла-пухла, не девочка, уже она взрослая была и пухла-пухла, уже вспухла так, и соседка каже: “То Маша, я видела, она утром прям пучок нарвала и шла, ела эту цыбулю”.  

А потім ще голод був у 46-му році, уже після війни.  

Это я уже тут була оцэво, мы тут были на 14-ом. 

А в якому селі ви жили?  

Отут? 

Да. В 46-му після війни? 

Писля войны? 

Угу. 

Щас-щас, воно называлось, вы знаете, оно не село называлось, а отделение: 14-ий, 13-ий, 16-ий, 17-ий, 18-ий. Вот так они назывались, но мы жили на 14-ом. Вот так был 16-ий, ну а трошкы дэ казала скикы 3 км, чы скикы, цэ Карлипин був, тут немцы жили, тут называлось село Карлипин. 

Ви в цьому селі жили? 

Мы жили то 14-ий, а через 3 км, то Карлипин село було. Теперь её там эти распахали её, разтой, там тикы земля, даже деревья, когда было, там они жили багато очень немцы, там усе в цветах було, таки багато жили, евреи не были таки , евреи не любили цветов. А эти немцы они у цветах жили, такэ село було.  

І шо ви про цей голод згадуєте? 

Шо згадую, щас скажу. Цэ було с 46-той на 47-ой, да этот голод был? 

Да. 

Я старшая была у мамы тут, папы уже не було, нас было то четыре сестры и два брата. А я старшая была, вы знаете, я шла, то на работу, на севалки нас посылали и трошкы там украдем и в землю закопаем, а тоди ночью идем, отроем и вот эти то, а такие вот так не было достать. Ходили, скирды у нас стояли с половою и вот отам они ходили и полову веяли, там зернышка эти доставали, а потом мололи, такие были, вот так мололи. 

А не дозволяли. Ось нікого не засудили, десь в тюрму не послали за то шо там, наприклад, вкрав цього чи забрав зерна? 

Не, мы никогда не попались, ну там у нас евреи были, евреи никогда бы не посадили, хотя и пиймають, а вот в этом селе було, в этом селе скикы, ты знаешь, как раз ехали, уже наливались колосочки пшеницы, но она где-то с работы ехали, ну и той трошкы колосочки те там нарвали и шо, они тут сидели по 3, по 4, вот её дедушка сидел, скикы вин был?! Чы 3, чы 4 года сидел. Ааа, осё хата, оцяго, тут была жиночка и 3 детей, 2 сына и тетя, как её, Лида, було 2 сына и дочка, ей дали 5 год за скикы там, чы килограмм тех колосочков. Они ехали уже с работы, ну и понарывали, а этой как её, Марии Суи, батько, а вин бригадиром был и перестрел и взял поставил ото, а пидводою, киньмы ехали, он той и милицию вызвал и их всех забрали. Из этого села 8 душ чы скикы, они все сидели, то как сидели они, сважили, у кого там килограмм чы у кого полкилограммчика, тому 3 года, тому 4, я не знаю дед Шурка, я уже забыла скико вин сидел и дядя Федя сидел и баба Люда тут, тетка Людка сидела, а баба Дашка забрала дитэй её, много так сидели. А мы не сидели, хоч и той голод был. Но евреи никогда не судили, чы там пиймают, чы не пиймают, даже если какие были трохы багатейшие, они ещё помогали, отак детям помогали.  

А тут ці місцеві люди вам розказували про голод 32-33-го року чи не розказували? 

Я рассказывала, а тут я не знаю чы помнят они, я вот шось не помню, шоб рассказывали так. Я хорошо помню, бо мне 8 год, 9-ый уже был, а я хорошо там свое помню, я тикы тут оцэ с 47-ой на 48-ой. 

А ви тут комусь розказували по цей голод? 

А як, так на работу так дэсь отак, той свое, той свое розказуе, и я отак розказувала, ну бач тут же сбор, то люди той оттуда, той оттуда, если бы оно село было такэ село, шоб все, а то приезжие, тут не знаю кто как голодовал, кто как, ну отут, это хорошо знаю, их сажали, за эти вот колосочки сидели они, когда сюды приехали, то их только повыпускали.  

А як ви вважаєте, зараз треба розказувати про той голод 33-го року, про 46-го, 47-го? 

Ну пишут, я когда-то по телевизору слухала за этот 33-ий год, я выключила, я не могла, сердце у меня, пошла пилюльку пила, сердце схватило, бо я это всё видела, как это люди падали, как мухи падали. А потом дедушка, я кажу: “Дедушка, а дэ вот это вот забирали квасольку, это вот всё, там пшеничку, дэ они девали?” А вин сказав: “Они её вывозили и у воду сыпали, у речки, высыпали у речки, просто сделали, шоб умирали люди, они просто вывозили и у речку высыпали.”  

А якісь люди от з тих які приходили голодних залишилися у вашому селі, там у Успенці, біля Курська?  

Я уже и не… залышылыся, ну я не ездила уже, брат ездил, ещё сестра ездили туда, ну как, там же и родычи остались у нас, ездили, но я ни разу туды не ездила, как приехала, не ездила туды, бо то дети маленькие было чы шо. 

А може до школи ви там ходили разом з цими дітьми, які уже з українців і пішли там в Успенці до школи? Були такі діти, пам’ятаєте? 

Не памятаю. 

Ви пам’ятаєте ось цих…? 

Ци шо я памятаю, так оцэ, шо ходили отак просили. Подождите, шо я хотела сказать вам, от хотела сказать вам и сразу вылетело, уже бачыш, года-года, уже ой-йой. Ааа, вы спросили чы отут в селе голодовали, голод был как и забирали квасолю… Нюра бабы Мотькина, Нюру ты знаешь? Нюра бабы Мотькина каже: “Пришли, а мать дэсь квасольку там взяла у печ засыпала попелом, так они всё равно достали и той забрали.” А у бабы Мотьки было 2 девчат, была Люба и Нюра, Нюра пухлая была, каже: “Я пухлая была, а той маленькой дэ кусочек макуха кто-то даст, а я старша была, больше меньшой тыкали.” А мать у них была, бабка Мотька, пухлая была, бо ту голодовали в 47-ой на этот, на 48-ой. 

А ці родичі, які казала “ночви”, “драбіна”, ви там до них йшли, були у них у гостях? 

Да, были в гостях, ну я шо кажуть не понимала, приеду, вин же дядя мий, вин там жинку соби з того села взял и отошо я вам рассказывала, вона меня пошлет, то ночвы чы эту драбину, я ничего не понимаю. Была в селе, но там они все по-своему говорили, село такэ було, они то казали: “Это хохлы там живут, хохлы.” 

А як то село називалося? 

Забыла… Дубинка, Дубинка, она от нас была 3 км, Дубинка. 

Ну добре, дуже вам дякуємо, бачите ви все розказали те по правді, все як має бути. 

Да, ну ищэ конечно так вот сижу, вы как спросите, я вспоминаю, сразу вспоминаю. Вот как мы та жили, цэ Успенске, там церковь, от Успенске, как вот сейчас бачу, церковь вот так на горе стояла, стоит там така красивая, а потом Лубошево ещё, Головиновка, Дурнева, потом… это села, села там недалечко, так как мы от Головановки сейчас через речку. А цэ дэ Головиновка – цэ барское было село, бо там усё барское, дажэ жили какие там работали у той барыни, она приедет, маленькая кажись, идёт, а любила красное носить, а шла, слезла со своей коляски, а индюк, как схватил её индюк, а индюки красное люблять и  так ото тягал, о вона кричала. 

Добре… 

Ооо и она каже, барыня приедет и тут жаляться, шо какие варят, ну там им дают шо, а там той, так эти мужчины какие у барскому работали, мама мне рассказывала, работали мужчины и сварили чы борщ, чы суп, так они как пришли обедать, так батогами отакого из этого батогами били и повиливали эту. И тут тоби барыня приезжает, и тут же стали жаловаться, ну не кормят, погано кормят. Она кажэ, така тихо разговаривала: “Ну как же вы так, зачем вы так, ну как же так люди голодные, они ж не будут работать?” Мама всё рассказывала.  

Скажіть, а чому ваш батько імено на Україну поїхав після того як у нього будинок згорів? 

Вы знаете, это зима, а у нас дерева не было, чтобы дом сделать, ну перешли мы до дяди до одного, до соседа, ну шо, у него тоже 5 дитэй и не було, как это вот сейчас, вот у нас пошли у пустые хаты, а тоди не було, у каждого там свой домик, своя там хата, негде было жить и за жытла, и папа поехал сюда, на Украину. 

А скажіть як вашого діда звали, фамілія, ім’я? 

Малахов, а как же фамилия старое такой, Мартын Иосифович.  

Йосипович. 

Иосифович, Мартын Иосифович, бо у меня мама была – Веселова Анна Мартыновна, а его, дедушки, Малахов фамилия, а мы уже Веселовы, это папина фамилия. 

Веселов. А ім’я? 

Веселов Василий Парфилович, это папа мой. Малахов Мартын Иосифович, это был дедушка, мамин батько.  

1. Місце запису: смт Ольшанське, Миколаївський район, Миколаївська область;
2. Дата запису: 21 вересня 2021 року;
3. Хто записав: Сопронюк Тетяна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Принько Лідія Андріївна, народилася 15 лютого 1924 року в селі Михайлівка, Новоодеського району, Миколаївської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна.

Під час Голодомору 1932–1933 років респондент проживав в селі Михайлівка, Новоодеського району, Миколаївської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Скажіть як вас звати?

А, мене звати Лідія Андреєвна.

А фамілія?

Принько. А моя дєвічья. Девічья – Яровая.

А коли ви народилися?

1924-го года, 15-го фєвраля. А 15-те фєвраля це день празнічний, а я вам скажу, який день, день, ой, це 15-те фєвраля, от уже вилетіло з голови.

Стрітення, стрєтєниє?

Стрєтєніє. Зіма стрічалася із, зіма з літом, а я встрічалася з білим світом. Оце я знаю. Я тоді родилася, оце на Стрітєніє, 24-го году 15-го фєвраля.

А де ви народилися?

А я народилася, раньше він був Федорівський район, Федорівка, а тепер Новоодеський район, Новоодеський район село Міхайловка, Новоодеського району і Міхайловський польолок, там він 12 км від Новоодеси. То раньше була Фьодоровка, а потім Новоодеса. Отак. Там я народилася. Но я народилася там ше Міхайловський посьолок був, я там в тому польолку народилася, а вже нас отсоєдинили і стали міхайловскими. А раньше там був польолочок Міхайловський. Там ми спокойно народилися.

А як батьків ваших звати?

Папу звать – Яровий, це папу?

Да.

Андрєй Стєпанович, а маму – Пєлагєя Афанасьївна звать. Мама із Щербанівського посьолка, а папа білоусовський, там, як ви знаєте ті села.

А в вас були брати і сестри?

Були, брати і сестри, но лучше не згадувать.

А чому?

Осьо сльози течуть уже і всьо. Оце така безтолкова, уже не держе очі, ну ви мені прощайте. І брати, і сестри нас багато. В нас велика сім’я була. Було сєм нас і сєм осталися, но тепер уже нема скільки багато, нема. Не хочу, не надо вспоминати.

А ви яка були, старша, менша?

Я була, нє, не старша, я, по-моєму, була третя. Старша була Ніна, потом Стьопа, потом я. Ніна – померла, Стьопа – вбитий, а я ше живу. Оце моя, мої домашні, дєвічьї ше, Ярові, оце так. А тепер я вже Принько, давно, я Ярова була до 22-х год, а в 22-а годи вже стала Принько, так і є Принько.

А до колгоспу може пам’ятаєте, яке в батьків було господарство, ше до колгоспу?

Усе помню. І даже помню, як звалося те господарство. Помню, а особєно, коли ночами не сплю, я його часто і густо оте старе помню. А тепер забуваю.

А розкажіть, що там за господарство було?

Тоді було господарство, я вам скажу, бо папа часто нас брав, я 24-го году, ше тоді вони самі хазяйнували, було в нас дві коняки, це я помню, гарбичка і мене взяли тоже на солдатське, там було таке, степ солдатський, там папа накосив сіна і нас же ж туди взяв. Нас тоже було сім’я велика, сєм душ дітей булоі всі виросли, і всі здорові були. І він туда нас любив возити на гарбику. Знаєте, шо таке гарбичка? Це така тєлєга, як гарби були, шо ота краї отак, досточки, досточки, посередині доски, гарба називалась, гарбичка. І він нас на гарбичці туда брав. Я добре запомнила, я була мала ше, було мені три годи чи скільки. Ну а там папа накосив сіна, ну трави коровам на зіму, ну і поїхав по сіно і нас туди забрав. Ну і мене ж, я була сама мала, сама маленька. І мене маленьку забрав туди. Ну і каже, а тоді водилися вовки, і мені папа каже: «Он, он пішов вовк». А він, видно, по моїх глазах баче, шо я не туди дивлюся. «Бачиш?», «Бачу, бачу, он бачу побіг», а дивлюся геть в другий бік. Папа мене бах і на гарбу тільки раз і викинув, «Іди туда, сиди, як не хочеш харашо подивиться». Це я помню, оцей случай, як папа мене викинув на гарбичку, це я все помню. І помню, як він мені показував, де вовк біжить, но тоді вовки водилися. І папа каже, шо: «Сидіть тут тихенько, бо ше він, як почує вовк, шо тут якісь поросята їдуть, то ше до нас, ше й насиш коней», – а в нас були свої коні, – «ше й коней нам, вобщєм подаве вовк, а тоді чим ми доїдеш?». Це всьо помню це. Як він нас, наказував він нам, як ми себе должні вести. Коли десь недалеко вовк бігає, тоді вовки водилися. А це я було, я знаю скільки мені було год, но він мене неожидано схватив і отак викинув на сіно. Сіном гарбичка та, ну гарбичка, тєлєга така, а по боках отак щаблі, щаблі, досточки забиті і називалося гарба, тоді гарбою називалося.

А скільки тоді в батька землі було, пам’ятаєте?

Папі, скільки йому було живий?

Ні, скільки землі в нього було, землю він мав?

Чьо, чьо, чьо?

Землю мав?

А, вроді папа казав, шо 2,5 десятини, 2,5, папа часто нам казав, шо це ми, в общєм, средні були якісь. Оце я знаю, шо це папа нам розказував, оце ми були середняки, називалися, по срєдньому жили, і не багаті, і не бідні, середняки. Отак ми тоді жили.

А в колгосп ваші батьки самі пішли?

Ну в колгосп самі пішли, не принуждали. Це жили ми на посьолку, Михайловський посьолок, і нас туди оце, це, канєшно, тоі були часті, називалися, сходки, часто були на сходках. Шо спросили, повторіть?

Ви розказували, як оце, питаю, чи батьки самі в колгосп пішли?

Самі, самі.

І за сходки ви казали.

Були сходки, тоді не було, ні цих, ну шо січас сходяться ці, та щас ніхто не сходиться по-моєму. Нема таких сходок, як були. Раньше і папа, і мама йшли на сходки, а нас покинуть, нас було сємєро, пєчки були і оце «залазьте туди на пєчку і, хто буде стукать, не одкривайте, пока ми прийдем», це я помню. А вони всігда ходили, і папа, і мама ходили на ті сходки. І ще як мали, це був десь, це як мені зараз, це було 33-32-ий год, це в ті годи, це я була, скільки мені було, ну я пощитать можу, но зараз гостєй так багато, з голови я розказую шо вас інтересує, я буду вам отвєчать.

А пам’ятаєте в якому році батьки в колгосп пішли?

Батьки в колгосп пішли після 33-го году, отак, вони після 33-го году пішли в колгосп. Колгосп – він був, дядько Сидор там, ну вобщєм я всіх помню, та всі пішли в колгосп тоді. Там оце єдінолічніків мало було, називались єдінолічніки, но їх було мало, мало, мало таких було.

А після Голодомору такі осталися, оці єдінолічніки, чи вже не було?

А Голодомор, ну, я такого, як сильний був, я не можу сказать, того шо я вже в школу ходила, то були б діти приходили, не приходили б у школу, а так ми всі вчилися. Це за цього я помню, шо не було оцих похоронів голодоморовських. Ну вмирали люди, як і тепер, як і раньше, і це я ще була, мабуть, до четвертого класу, як тоже братік помер у мене, Андрюшенька, п’ять годіків було, це не од Голодомору. Може й записали всіх од Голодомору, я не знаю, як там, хто там, статистика, як там велася. Но оце один він в нас вмер, в його і скажу вам шо було. В нього була, ну тоді називали, дезинтерія, болячка ходила. Як тепер, тоді називали пошесті, а тепер називають, як тепер оці зараз у нас, оце шо воно, як воно називається, епідемія.

А ви от кажете, ваша родина голодувала, було таке, шо не було шо їсти?

Нє, ми не голодували, но жили порція була, усім мама однаково, нас уже тоді було, папа уїхав у Донбас на заробітки, грошей тоді не було в нас. А ми, як ходили там по хатах, отам з цьої одежі було тяжело, то міняли. Мама собирала з корови, було дві корови у нас, я вже забула, як звать, ну ладно, це не інтересно, було, як її було звать, то, вже вилетіло з голови. Вобщєм, шо хотіла сказать, ше вопрос повторіть.

Ви казали, шо мама брала якісь речі і йшла міняти? Мама брала одяг якийсь і йшла міняти?

Ага, вони до нас приносили всякий обувь і мама собирала то сметанки, то маслечка, бо було ж дві корови, ми не голодували. То оце трап’ю на нас, це ж було багато, малі всі, то вони купляли, тоді з одежою було тяжело. А так голодувать я не чула. Я шо хотіла сказать, шо ходила я тоді до четвертого класу, єслі б хтось помер, то я б знала, шо діти б не прийшли, це раз. А другий раз, по-друге я б знала, шо це вмер од голоду, того шо в нас до четвертого класу була школа начиная, ми на кутку жили, начинається центральна Михайловка, і мєжду центральною Михайловкою, десь до Новоодеси, а ми до Бєлоусовки туди, куток називався, а ми там на кутку жили. А далі йдемо, іде така вроді балка, ну не балка, такий ото, знаєте, їздили, там можна було ходить і їздить, но тільки воно було вже до центральної ближче. То ото ми бігали, якби був Голодомор, такий падель, шо люди падали. Люди вмирали, но вмирали по своїй болячці, то було б же ж чуть, а ми бігали, як велика перерва, а ми бігали на кладбіще, недалеко од, де я до четвертого класу вчилася. То ми бігали туди, оце на проводи і ото у жменю нам давали, то каші рисової, то шо, і ми там оце, таке було. Ну шоб було отаке, як я ходила вже до четвертого класу, і хто дуже вмирав, то ми б знали, діти ж то б не прийшли до школи, но такого не було. Оце я можу отаке, вивод такий зробити.

А ваш батько, ви казали, в Донбас поїхав працювати, то коли він поїхав?

Ой, він поїхав, оце ще голоду не було. Грошей у нас не було. А грошей нада було, а основне нада було, то одіть нас. Напрімєр, я шо скажу, як папа поїхав у туди, то він там купив нитки, голки, отаку всяке, шо в нас його не було. А тут уже він не міг грошей привезти, тоже ж тоді і на поїзда було, ну трудно їздить, всякі були, і ходили такі, шоб у карман залізти, то це він отаке купляв. Він купляв, оце я заповнила, купляв голки, купляв нитки, купляв таке, шо для дому нада, там у Донбасі. А так основне, там у Донбасі, де він їздив, там жила мамина сестра. І оце він туда до сестри їздив, скуплявся. Він скуплявся тільки для себе, отаке, шо нам нада. А туди він їздив, це там мамина сестра, тьотя Юля, там жила, на Донбасі все время, там і Шурочка померла дочка її. Ну оце я знаю. Отаке, а шоб, я ше раз повторюсь, ви мене пробачте, а шоб оце такий був, такий голод, то діти всі ходили до школи. Був би холод, то хтось би, були такі, шо вмирали, от я недавно, я ночою не можу спать, дньом не сплю, а ночью всьо равно оце все, оте шо було, я все помню, як кого звать і Настя, і хлопці, це всі чиста такого, мойого возроста. І знала тоже, шо у їх Василь, і Петро, це хлопці були, Настя, і Єлька, Єлька і Павло, і Павлік, це вони були блєзніци, і мого возроста, мої були друзья. То в їх тоже сім’я була велика, і все, но не голодували. Не було, отаке сказать, шо було, такий сильний голод, но ми жили на посьолку.

А мама ваша вона в колгоспі працювала?

Мама працювала в колгоспі, вона була дояркою. Пальчик у неї болів, шось наривав, но всьо равно в вона працювала, працювала вона дояркою, доїла коров.

То вона їсти вам з колгоспу приносила чи як, чи в вас було господарство?

В нас було господарство своє, а з колгоспу ми не получали такого. А в нас там була, Терешко його звать. І в Терешка була, ну як, кухня була, шо там великосем’ям, в нас була велика сім’я, давали там обіди. Ну як, чи за гроші, чи як, я вже не помню, це мама командувала, папи не було ж, він поїхав в Донбас, а нас оставив, то це нам тоді, я знаю, оце там, у цього Терешка варили обіди. І ми ходили було на обід. Чого я запомнила, було як ідем по цей обід, а ми вже ж було, який це ж год, ну 33-34-ий, мабуть, уже мені було 9-ть год, було йдем по той обід, а там десь у кустах, оті шо не хотіли йти в колгосп, сидять і співають: «Куда йдеш, куда йдеш? Куда шкандибаєш, до Терешка за пайком хіба ти не знаєш?». Оце я запомнила. Оце я знаю, і ночью часто згадую цього Терешка. Це я знаю, ну шоб така чильний падьож був, шоб це од Голодомору, не було.

А в школі їсти давали?

А в школі їсти, по-моєму, шось не помню я, якби давали, то б давали. Давали нам їсти, оце ж я вам кажу, в цього Терешка ми получали, і на дітей, нас було вже 7-ро дітей.

А цей Терешко, це йому колгосп цей так назначив?

Це десь я вже, чи од района, чи одкуда, я не можу сказать, я тоді ше не вникала ні в які діла. А давали, я знаю, шо ми ходили: «Куди йдеш, куди йдеш? До Терешка за пайком». Цея запомнила. Хіба ти не знаєш, оце нам всю дорогу проспівували оті, шо не хотіли іти в колгоспи, діти, ну такі, як ми може, там десь в кущах, ну це там, були поляки жили, де ми жили, українці з Западної України, ну і ці наші південники. Ну і ми були на ці до Білоусовки ближче, Білоусовка село, може чули, рядом, Михайловка, далі йде Білоусовка, то ми були якраз, на хуторі наш город, сад там був, на городі тоді вже почало родить усьо. Та ми, як же ж її, Брацлавська і я, там ми днювали і ночували, і стерегли свої городи, усе там було.

А від кого стерегли?

А, ну пацани ж були, ходили. А в нас в основном, у саду, там сливи були, вишні, таке мєлочі. А у Вєри цієї, Брацлавської, і там груші хароші були, і це ми там і днювали, і ночували, і от вспоминаю, ми там і спали. У нас на городі, а через, ну тоді заборів там не було, а вєтками, вєтками одгородювали, наш город сюда до Бєлоусовки, а це був Брацлавсьої Вєри, і от там, ця Брацлавська Вєра і я, ми ночували в себе. І в нас був дуже красівий, розложостий горіх, ми на то горіхові з тою Вєрою, ну це ми вже були такі, в старших класах.

А скажіть, а от вкінці 20-х рр. чи на початку 30-х куркулі в селі були? Були на кого куркуль чи кулак казали?

Ну називали там тоже куркулів, тих, хто не йшов в колгосп, но жили люди багато. Ну тоді я знаю, було мама розказує, сама я це чула, шо нам мама казали, оце за тих куркулів, шо то куркулі були, вони, як уже організовувалися колгоспи, то вони у колгосп не йшли і нічо не давали туди. Папа зразу і коні оддав, і там все, і ото поїхав на заробітки, а вони не давали, оцю свою живність. Ну було я знаю, двоє коней, була одна корова, чи тоже дві корови, одна, мабуть, чи дві, ну і вчора ж ночью згадувала, як її звать було, тьолка така, шо на другий год була б корова, забула, но звать, то вам не інтересно, була тьолка, корова і тьолка, то це таке хазяйство було.

А от ви кажете, ваші ж батьки зразу ж в колгосп пішли, то це в вас тільки в 33-му році колгосп організували?

Оце такі точності, як вам не можу сказать, як точно, но в 33-му годі ми вже були в колгоспі, оце я знаю, шо 33-го году. Ну це хтось йшов добровольно, пішли туди, дав робить, то роби. Хазяйство, от я ше знаю, шо було дві корови, помню шо. Я не помню, корова і така тьолка, шо мала буть коровою. То це я, ага, я знаю, шо в нас були, їх позабирали, поняла? От ше слухай, як я скажу, в нас були позабирали, а в нас тоді не стало ні молока, нічо, а папи не було, бо поїхав, а мама сама плакала. Шо ж ми будем робить, то хоть корову подоєм та молочко було, це я помню, молочко, тепер і молочка нема. А та корова, в отіх, хто забирав, уткла і прийшла додому. І опять ми стали жить, як жили. Молоко в нас було, коровкку ми держали, город 60-х сотих був у нас, і там накосювали, хватало, і корові, і живність держали, були і кури, і гуси були, все це було. Оце таке.

А от ви кажете, корову забрали, а хто забрав?

А хто забрав корови, ну хто одступав. Це вже був кінець, як сильно нємци одступали.

А ви розкажіть, а церква в селі була?

Церква в селі, не було, була церква  Білоусовці, ми ходили в Білоусовку. А, була церква і в Міхайловці, була церква в Міхайловці. А там була тьотя Ліда Івановська рядом, а тоді після того, як церкву ж закрили, то там був клуб у тій церкві.

Це в Михайлівці?

В Михайловці. Був клуб, ходили в клуб, а тоді вже після клубу, це вже я дома не була, бо я вчилася, я кончила сєльсько-хозяйствєний технікум один курс, а потом я вже в нас перевчилася, бо школи були закриті і нас собрали в облрно і перекваліфіцірували. Нас заставили іти, не було школи, були закриті, при нємцах школи в нас не робили.

А от в Михайлівці ви кажете, церкву в клуб, закрили, зробили там клуб, то це який приблизно хоч був рік?

Який це був рік?

Да.

Ну це я знаю, шо це, який рік я не можу сказати. Який рік був, шо церкву закрили, там церква була.

А потім ви в Білоусівку ходили?

У церкву?

Да.

Да. У Білоусовку ходили.

Там не закрита була?

А там була не закрита. І там в Білоусовку ходили. Наш, ну я ж на посьолку жила, ше тоді. Посьолок і на гору вийти і там уже Білоусовський степ був, там ми ходили колоски збирати, знаю, як оце була голодовка.

О, а розкажіть?

От ми ходили колоски, це ше я була мала. Ми ходили туди вже щитайте на Білоусовське, бо воно перейшло до Білоусовки. А з Міхайловського, то це жили на посьолку вже ми, а з посьолка на бугрок вийти вже степ був Білоусовський. І кончиться уборочна компанія і ми туди ходили колоски собирали, колоски собирали. І ото знаю один раз. І об’єжчики ганяли, були об’єжчики, шоб не собирали. Вийдуть школа і школа собире, а тоді будете ви ходить.

А шо значить «школа собире»?

Ну школа собирала, куди вони там, на общє якесь пітаніє, вони нам не розказували, пройдуть ше школьніки,а  після школьнків ніхто вас не буде ганяти. А як приходили, а ми ходили і босяком, і голяком, і як хочте. То, як приїжають, оце нас там ганять, об’єжчики, то ми вже так боялися шо такали, хто куда.

А шо ви потім з тими колосками робили?

А з тими колосками потім, я скажу, шо ми робили. Ми сушили, ми самі колоски брали. Потом була така, ця ж, шо це ця робила Ніна, і це вона, ступа, була ступа. Ступою товкли оце ці колоски і получали зерно. А тоді це зерно, Стьопа, це був братік мій, і він вбитий на фронті, це вже як наші прийшли. То він такий був, мастіровик, жорна зробив.

А з чого?

Він два каменя такі круглі, винайшов оця дикарі, чи як вони називались, і він значить їх посік, посік, посік і зробив жорна, називалися. І жорна, називалися. І палка, знаю, шо до потолка одна. Одна в жорна туда була. І ото тако жорна ту крутили. І сюди засипали зерно. І получалося в нас крупа, і мука. Із муки мама, як був уже, ну голод, називали, як був голод, то мама пекли такі, як же їх називали, ну лєпьошки, буду так казать.

Маторженики, казали?

Маторженики, о. Оце пекли такі маторженики. І оце мама напечуть нам з отого, де висіють, маторженики і по чашкі молока, маторженики. Сироватку тоже не виливали, ми випивали її. Все йшло. Ну у нас була сім’я, сємь тільки дітей було.

А було таке тоді, шо траву їли, чи листя, чи лободу?

Нє, ми оцього. Із чого ви сказали листя?

Ну от листя з дерев чи цвіт може?

Нє, оцього, шо ми з зелені їли, оце я скажу вам. Ото це кажуть лободу їли, то це вже хтось пріувілічує, поняли? Ми їли, знаєте шо, називалися бабки-канадєли, бабки і дідки. На дідків казали канадєли, а бабки так і були бабками.

Це рослини?

Бабки – це зелень, слухайте, це тоді ми добре ним жили, підем снопи ці понариваєм. А там у нас жило, він знає де тоже,  і ше й недавно рвали цих канадєли. Канадєли, це були таке ствол товстенький, ото листочки одкидали, а оте чистили шкурку, а те ми їли. Руки чорні були. В школу ходили нєльзя було обмить. Чорні од етіх канадєлів і од цих. А і ше як їх називали, дідки і бабки, були дідки – це товсті, листя таке. А, а потом і ше називали їх, медвеже вушко, оті такі були пухнасті, хароші ті листочки. І оте ше ми їли. А шо ми їли, ми їли стволики оці, чистили і оте, і губи, і зуби, і пальці. У школу вже нада йти, а руки були чорні од його. Ото ж вони кропили нам чорну руки, нільзя було одмить. Це я помню.

А батько ваш, як в Донбас поїхав, то коли він вернувся?

Він вернувся уже, ми вже жили у колгоспі, як він вернувся. Він вернувся і в колгоспі був. Він приїхав тоже, він привіз, я помню, дол нас приходили купляли, но тоді грошей не було, тоді в основном міняли все, вони приносили там з барахла шось таке, ну а тут уже мама готовили, то творог, то сметану, то і масло слівочне били, бо було ж у нас дві корови. Ми не голодували, напрімєр. Ну у нас було оце таке хазяйство. І як приносили і з Новоодеси, тоді Фьодоровка називалась, із Новоодеси там, ну таке, от з барахлом було дуже тяжело. Ходила в школу, та не буду розказувать, бо це таке.

Та кажіть.

Ходили в школу, то й себе там була опозорила. Тоді не шили ні трусів, нічо, бо не було з чого. Із чогось свого, мама на нас, із старших перешивала на нас і так ми ходили. А труси вже не було з чого. І приходилося ходить у школу без трусів. Міша Лінковський і ше держали один вєрьовку, скраю други і прийшлось мені стрибать через ту вєрьовку. Я так розігналася і як стрибнула через ту вєрьовку, а ногами зачепилась за вєрьовку і сторчака полетіла на пісок, а сама ж без трусів. То помню, а в нас діректором школи, і він вів фізкультуру діректор школи Стерваловський, оце його можу сказать, можете точно, Стерваловський його фамілія, і я як перескочила, а ногами зачепилась за те вєрьовку і задрало моє платтячко школьне на мене,  я ж без трусів. То встала, мені ж так непріятно, бачу і Стівалоцький сміється, закрив рота, і всі з мене сміються. Ну це то я помню. А шо ось зараз робиться, я вже не помню.

Скажіть, а в школі були, шо от на кого казали «куркульські діти»? Були таке, шо на когось так прозивалися?

Чьо-чьо?

Було таке, шо батьки не вступили в колгосп, і на дітей казали, шо «куркульські діти»?

Ну було такого, у школі була дружба. Не було такого.

А от оці куркулі, шо в колгосп не пішли, шо потім з ними сталося? Так і далі вони жили?

Вобщє я за цим не встрягала, де, канєшно, жили. Кого, я там даже не знаю, кого називали куркуль. Там якісь люди жили, ми, оті були одірвані, то жили ми на Міхайловском посьолкє, то там, як самі були. Самі там були, як я вам кажу, і мама така ж вже була не молода, і ми ж були вже такі, всьо, не малі діти. То вони якось ходили, і мама ходила на собраніє, і папа ходив на собраніє, шо вони ж там, я це не знаю. Потому шо ми були ше, по-моєму, я ше в школу не ходила. То до нас приходив сусід Коля Брацлавський лякав нас ночью. Вони як підуть, а він, як піде, то в вікно стукає, а ми, нас же ж багато, сємь було, а Ніна сама старша, і це як закричимо, бо хтось стукає в вікно, а то оказується сусідський Коля Брацлавський, приходив лякав нас. Оце я помню, шо нас лякали. А вони все покидали і йшли на собраніє.

Скажіть, а після війни в 46-47-му голодовка тоді була?

В 46-47-му це я вже вчителювала у радсаді. А од радсада, це був малий Коренівський сєльський совєт, а Велика Корениха була туда по дорозі до Варваровки, то був тоді великий Голодомор. Тоже неврожай був, неврожай був. А був, шо було страшно казать.

Багато людей померло тоді?

Хто вмирав я не знаю, я вже вчителювала, я вже школу кончила, оце ж нас перевили.

То в 46-47-му, ви кажете, голодовка сильна була, шо тоді люди їли?

А в 47-му годі, та чи розказувать, чи не нада, луче ви його не знайте. Оце я вам скажу, шо їли своїх дітей. Це було в великій Коренисі. А я тоді у райсаді робила вже в школі. І мені прийшлося там присудствовати, як жила дочка, це в Великій Коренисі було, Велика Корениха. Мала Корениха, це так Мала Корениха, потом це, ну вобщем заплуталася, а посередині Водніки, це в Водніках мій чоловік там був главним бухгалтером, а ми поженилися, то я вже нікуда не ходила, нікуда мене не тягали. А то я ше була сама, як в Великій Коренисі случилося, шо нестало двох дітей в одніх, мати і дочка. Не стало двох дітей, люди вже їх, ну бачили, шо вони з дітьми не так обращаються, то я ще була не замужем, то туда мене приглашали. Там була я в комісії.

То це суд якийсь був чи шо це було?

Нє. Як оце ж за понятого, поняли, як захватили їх, то, не стало в них двох дітей, ну і ця мати, ця баба казала, шо пішли до річки і не прийшли, но їх уже подозрєвали, там в Великій Коренихі, оце був такий страшний случай. Ну це воно всьо, шо там було, чим там кончилося я не можу сказать, там, чи закрили, чи, вобщєм оце я знаю, шо туди нас приглашали за понятих, і я була в том числі в Великій Коренисі. І там получалося, шо не стало двох дітей, їхніх, собствєних, дочка і мати, нігде вони не робили, самі собі. Це як ми прийшли та шо там з Ораровки і шо ж там придлагали, шо ж ви ж не робите, може десь на роботу, десь, а як же ж ви живете, а шо ви їсте, «та шо попадає теє і їмо». А вже було подозрєніє, шо вони своїх дітей поїли. І питають, це було при мені: «А шо ж то в вас кипить, вариться?», «Та поставили чай». А туди, як комісія ціла прийшла, стали там мішать, но воно чи закрили тоді чи просто не розпостраняли, но я була в тій комісії. Оце було в Великій Коренисі. І вони стали, ми як прийшли, питають: «А шо ж то?», «Ето чай гріється». Ну і там надцять чоловік, не знаю скільки, подивилися, там м’ясо варилося. «А це ж м’ясо одкуда вариться?». А в їх не стало двох дітей. І потім вже узнали, шо нічо вони ті дітки не втопилися, а вони їх там і з’їли.

А шо потім з тою матір’ю з тою її дочкою було? Там так і жили далі?

Шо було, їх, канєшно, забрали, но вони як вже пухлі були, то тоді був голод.

А багато пухлих людей тоді було?

Ну пухлих людей, оце я знаю, як же ж його було, знала як цього звать. Були вже такі, шо уходили, мати од їх уйшла, а це, шо він до мене ходив у другий клас, я вела другий і четвертий. А я вже була, це в Водніках, оце ж уже дід був главним бухгалтером обгорісполкома, це таке пайки давали, давали там, то квасолю, то горох, то таке. А ходила тоже вагітною, мені та квасоля спротивилася, шо я її і досі не можу їсти. Ну вобщєм, я вийшла йти на роботу, а мене встрічав Гапоненко, з радсада мальчик, другий клас ходе, і каже мені: «Лідія Андрєєвна, а до нас приходив Анікєєв, показував нам ножика, забрав у нас, ну барахло там забрав і осталися ми». А жив він на краю радсада, в радсаді це було. А я жила вже в Водніках, це Водніки подсобне хазяйство облгорісполкома було. А цей мій чоловік там робив главним бухгалтером. Я жила вже там. І це я йшла із Вобніків ішла у школу, а воно мене стріло те дитя на дорозі, каже: «Прийшов до нас Анікєєв і менший брат почав плакать, а він ножик показав «будеш плкать я тебе кончу», і вони забрали там, ну барахло забрали, забрали там, ну дитина казала, я, як по свободному, я оце ночью вспоминаю часто цей случай. І вобщєм, получалося так, шо оте брахло, шо це він забрав, він заніс жили там іше, як іти з радсада іти до Варваровки, ми в Варваровськом районо робила вже я, там три хатки всього було, люди там собі жили, вони десь чи колосочки збирали, вобщєм, не знаю. І от до цих дітей заніс цей Анікєєв, і усе забрав барахло в їх, простиньки там, шо було, і заніс сюда, вобщєм поміняв продукти, оцей хлопець, а мама їхня пішла десь вроді десь робить, там, і та мама не вернулася. То тоді я знаю, шо була організована комісія, участвовала в тій комісії і я, то там усе списали, шо та дитина казала і цих дітей забрали сюда у центр вже, а вони жили на край, до Богданівки, на край радсаду, і забрали їх до школи тих дітей. У садіх їх забрали зразу, а потом передали їх у Ніколаєв, оцих дітей, які потіряли батьків. І та ж мати їхня, як пішла вроді, як може заробить десь кусок хліба чи шо, це тоді був голод і був великий голод, і був тоді великий неврожай. Ну тоді ми з Лідою Павловною, давали нам по кусочку городу. Посадили ми кукурудзу, я ділянку свою засадила, Ліда Павловна свою ділянку засадила. І в мене був такий сундучок, називали, ящик, то якраз було повен ящик тої теребляної кукурузки. І оце, як вже дід отей, він вже помер, шо він мене забрав, то оце той весь, ну такий був, відра на 4 чи на 5, туда теребляної кукурудзи влізло. Оту кукурузку на жорнах мололи. І баба Стєша, це свекруха моя, вона брала, ну на складі там, її давали з подсобного хазяйства, давали буряки, я не знаю, це свекруха командувала, скільки вона там, її давали, давали ті сахарні бурячки. І вона оці бурячки оце ж, жорнована кукурузка і вона мішала, як ви казали називалися, пекла маторженики. То приходили люди просили хліба. То тоді була голодовка.

А було таке, шо тоді в 47-му на Західну Україну їздили?

За Западну Україну нічого не чула.

А ходили туди люди по їжу?

Не знаю, я про це. Я знала, шо була Україна, я її ділить не дала, уже послє стали, а тоді не ділив ніхто. Або може я так не розбиралась, я тоді ніякої політіки не слухала, я робила, шо отам у нас робилося, отам я бувала.

А от ви вчителькою, в 47-му працювали? То було таке, шо діти голодні на уроки приходили?

Та не було такого. А були, їли макуху. Оце таке було, якби воно їсти хотіло макуху б не їло, но було таке, 47-ий год було таке, шо приходили діти їли макуху і я їла макуху.

А вам не давали пайок?

Я пайки получала, но опять же ж пайки, в нас сім’я була, пайку скільки там давали. Я вам скажу, шо давали, давали хліба, я не знаю по скільки грам, то вже й мені давали кусочок, я була завєдуючою школи там, то й мені давали кусочок хліба. І на хліб ложку чи більше чи менше, но ложку джему. Джем, такий був густий, оце на хліб і давали, то я ж його не їла. Я кусочки несла додому дітям, а сама так, я якось буду і маторженики їсти. А Аллочка в мене була перва дочечка, нема вже тепер померла, тепер і Вітя помер, другий в мене син, а я живу для кого, для чого, лучше не згадувать.

Ви кажете, макуху їли якісь діти, то були діти колгоспників?

Тоді макуху їли. Тоді вже всі в колгоспі були, як вони макуху їли. Тоді вже не було не бідних, не багатих, всі були одінакові, оце таке було. Усі були тоді, не ділили багаті, бідні, усі були в колгоспі і всі вони були рівні. Дітей, напрімєр, в школі не ділили, шо там називали. І були діти, були, канєшно, діти, як я їх досі помню, досі, мені кажиться, я їх і бачу.

А я іще у вас спитаю за 33-ій, от в 33-му було таке, шо люди ховали їжу?

Було, було таке.

А де ховали?

А яку їжу, їжу ніхто й не ходив, у таких бідних ніхто й не брав. І вони ходили, і трусили, і брали в отіх, це таке було, а там я не присудствовала, не можу нічого сказать. То висипали у річку остатки, бо не було чим засіять, тоді в нас, ми наоборот посилали, шоб не висипали у море чи в колодязь, чи куди зерно, а здавали там лишки, отаке, це я вже вчителювала, вже я вчила, ну робоча людина, там всігда у президії була, то оце було таке. Ну було, шоб не висипали, а шоб лишки здавали, а шоб ходили підряд і всі забирали. Ну а ми, анпрімєр, і в нас вдома, баба Стєша була свекруха, то було із тикви, коробочка така, вона й туди зерна насипала, шоб не прийшли, не забрали. Но в нас, наприклад, не приходили.

А до людей приходили?

Може були, я, скільки було, но я скільки жила і в школі це робила, то діти б сказали, шо до нас приходили такі.

Це вже в 47-му приходили?

Да, в 47-му була голодовка хороша.

І оце забирали в людей?

Я не буду вам казать, якби я знала, шо це, або у мене брали, то я б вам сказала.

Але ж діти вам розказували?

А діти розказували, шо… Отаке діти, но я тоді вже, де ж я робила тоді в 47-му, це таке вже пішло, я вже нічо не помню. Тепер жили, як жили. Я робила тут, но хто мене помне. Я тут робила 20-ть год в Ольшанці.

1. Дата запису: 22 вересня 2021 року;
2. Місце запису: село Промінь, Баштанського району, Миколаївської області;
3. Хто записав: Сопронюк Тетяна;
4. Респондент: Плосконос Поліна Григорівна, 1927 р.н., народилася в селі Софіївка, Каховського району, Херсонської області;
5. Розшифровка запису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав у селі Софіївка, Каховського району, Херсонської області.

 (при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Скажіть, будь ласка, як Вас звати?

Як мене звати? Полька. Поліна.

А по-батькові?

Григоровна.

А фамілія?

Плосконос.

Це по чоловікові?

По чоловікові.

А дівоча?

Савчук.

А коли Ви народилися?

1927-го году 3 січня.

А де?

В Софіївкі. Каховського района, Херсонської області. Херсонська область, Каховський район, село Софіївка. Це я там родилася.

А розкажіть як Ваших батьків звали.

Мого батька звали Савчук Григорій Артьомович.

А маму?

А маму так тоже по-батькові. Савчук Оксана Артьомовна.

А брати і сестри у Вас були?

Ойййй, у мене братів багато і сестра одна. Три брати і четверта сестра, і я п’ята. П’ять душ нас було в сім’ї.

Це Ви найменша?

Нє, брат був ше самий менший. Оце я, а тоді брат самий менший. Це нас п’ятеро було в сім’ї.

А чим батьки займалися?

А я шо помню чим мої батьки займалися. Ви спитайте мене я батька хоч знаю? Я його бачила як тільки ходить начала і більше не бачила.

А що з ним потім сталося, він помер?

Батька поставили сторожом у колхозі. Були жнива і він охороняв зерно. І взяв собі з дому бутилку води. Туди на роботу, де він робив. Йшов з робити і взяв насипав у півлітрову бутилочку пшениці. Бо нас було п’ятеро, а годувать нас було нічим. І ото батько ніс ту пшеницю, а йшла комуністка. Отака морда, я її тільки запомнила, отакаво глюдюче. І встріла батька мого. «Шо ти несеш у кармані?», а він каже «о шо я можу нести у кармані? Пив воду цілий і насипав ось собі пшенички і несу додому, шоб жінка наварила дітям каші». «Так, давай цю битилку». Забрала вона бутилку, витягла з кармана цю бутилку. Подивилася на цю пшеницю. Забрала собі в карман. А батька взяла за руку і повела в якусь кладовку. В колхозі були такі кладовки, шо там  сохраняли шо там вони могли. І заченила, заперла його у тій кладочці. Батько сидів там день зачинений у тій коморі, сидів другий. На другий, чи на третій день приїхала міліція і забрала його повезла в тюрму. Повезла в Херсон сюди в тюрму. І так ми й більше того батька не бачили. Поїхала мама хотіла ж його провідать. А їх вивозять на підводі із тюрми мертвих. Куди ж вони їх повезли? Коли ж розказують, що там викопана була яма і вони не хоронили так як людей, а повкидали всіх тих тюремщиків у яму. І в батька був такий сіряк, як би вам розказати…

Такий як свитка, да?

Да. І вони накрили тіх мертвих мертвих тим сіраком. А мама якраз тільки приїхала, із Каховки приїхала в Херсон. Каже як глянула, шо батьковим сіраком накриті люди. І каже, шо тільки ноги видно, голови не видно тільки одні ноги… і повезли. Я каже аж злякалась, у мене аж дрожом взяло. Що ж це мого чоловіка накрило його сіраком. У нас казала сіраки. І так мама розпитала, зайшла в ту тюрмі. І там сказали, що вашого чоловіка вже нема. Він помер. А вона тоді як заголосила, каже «то я бачила, що сьогодні повезли», оце каже «на цій тачкі повезли їх?», каже «да». Приїхала додому, а нас п’ятеро душ у хаті дітей. П’ятеро, мама шоста. Мама як заголосила в хаті. Ми тоде очі повитріщали, дивимося на маму. «Мамо, чого Ви плачете?» «нема нашого батька, помер наш батько». 

То це в якому році було? Скільки Вам років було?

Оце як батько вмер?

Мгг.

Ви знаєте, я не помню. Я ше маленька була. Та я й сама не знаю, чи мені три года було, чи два. Я й сама не знаю стільки мені було год.

А мама потім в колгоспі працювала?

Да, і мама в колгозі, і батько.

А вони добровільно тули пішли, чи їх силою завели?

Та нашо ж сила була. Колхоз єсть колхоз. Голодовку пережили. В мене були брати вони ходили на поле. Вони були малі ше в школу ходили. А нас то в хаті п`ятеро і їсти то хочеться, а нема нічого. Вони ходили  говрашки ловили. Ви знаєте, шо таке говрашок?

Ну тваринка така, да?

Ну як суслика отакі маленькі. Вони капккнів наберуть на плечі на палки. І це йдуть в поле цілий день ловить та гаврашки. Принесуть. Вони шкур из них познімають. Мама перемила, наварила якогосу супу «їжте, діти». І ото ми тими гаврашками у голодовку спаслися. Тоді ше ото шо. Окація цвіла, ото лазим по тих окаціях і цвіт рвемо. Колачики по полю собираєм, жменю назбираємо і сидимо їмо. Така булла моя житуха.

А мамі в колгоспі давали якусь їжу, як голодовка була?

Ніхто нічого не давав. Як змелять шо небудь там в колхозі, то можуть дать якесь кіло муки чи шо небудь таке. А так більше нічого не давали. Робили за трудодень. Ото не даром приказку склали «трудодень, трудодень, трудоїдениця, батько ходе без штанів, мати без спідниці».

А тоді багато людей в селі голодувало?

Та все село. Все село голодувало. У нас в хазяйстві була одна корова. Більше не було нічого. і приїхала ця комуністка і забрали цю корову та завели в совхоз. Забрали од нас корову і повели в совхоз. Собиравс уже совхоз чи колгосп. Хотіли багатим уже зробити колгосп. З отаких як ми збирали шо попало. Корови збирали, кури збирали, а нас оставляли голодні.

А хто це ходив збирав? Оця комуністка, то як її звали?

Знаю шо Ганна її звать, а по-батькові не знаю. А вона отака була гладка, висока, мордата. Я її заповнила на всю свою жизнь.

А вона з Вашого села була?

Та я не знаю откуда вона була. Ми її розпитували? Ми на неї були такі злі, шо вона корову забрала.

А було таке, шо люди пухлі з голоду були?

Ми самі пухлі були. І я була пухла. Мама вже казала, шо я  вмру. Отака була пухла, отакі були ноги були пухлі. Всі були голодні, і всі були пухлі. Люди страждали всі в селі. Тільки одні комуністи жили, бо вони собі понагрібали, понагрібали од нас.

А було, шо люди вмирала з голоду?

Канєшно, да. Було. Тільки чую, шо в селі похорон, похорон. А хто кого ховав не знаю. Сусід сусіда, хто кого ховав.

А у вас в родині всі вижили, да?

Да. Да, усі. Усі були пухлі, усі були голодні. Но це голодовка не дай Бог, не жилаю нікому. І рагу своєму не жилаю. Голодомор настоящий. Трудно було, дуже трудно було. Так шо моя дєдська жизнь така була, шо не дай Бог.

А як була голодовка Ви в школу вже ходили чи ше нє?

Нє, нє я ше в школу не ходила.

А брати старші?

Тоже не помню шоб ходили. В нас і книжок ніяких не було у хаті. Отак гола хата була. Зайдеш кругом голо. На шкафах нема нічого, в шкафах нема нічого, на столах нема нічого. ото шо принесуть тих сусликів – наварять. І ото тим вижили.

А чи не ходили міняти одяг на їжу?

Я не бачила шоб хтось ходив міняти шось.

А Ви каже, що у вас в хаті нічого не було, то все забрали, чи просто бідно жили?

Бідно жили. Не було ні за чого нічого купить. Нічого мама не могла купить.

А ви кажете, що комуністи в селі не голодували, а чого вони не голодували?

Того шо вони позагрібали усе від нас од людей. Ну це як у нас була одна корова і ту забрали. І оставили нас голих і голодних.

А їжу вони забирали? Зерно чи може якісь запаси?

Зараз розкажу. Мама зварила кабак, гарбуз. І спекла його чи в печі, чи на плеті я й сама знаю. І розрізала на пополам. Кусок однесете батькові де закрили його у тюрмі, а те комуніста забрала собі і понесла додому. І ми осталися геть, нема на столі нічого. То я понесла з братом той кабак, і та комуністка открила ту камору де батько сидів, і впхнула йому туди в дірку. «на їж». Батько на нас подивився. Даже не пустила ні поздоровкаться, ні обнять того батька. Кабак той впхнула і ми пішли додому. Прийшли додому, а мама питає «ну шо там ви батька бачили?» «Мамо, у таку дірочку тільки бачили». Вона даже дверей не открила, бо боялася шоб батько не вийшов, чи шоб ми не зайшли туди. Я не знаю.

А люди ховали десь їжу?

Не помню я нічого, я тільки знаю про свою сім`ю. Шо таке робилося в нас. А по людях ми почті не ходили нікуди.

А багато людей померло в селі?

Тоже не скажу. Мерли і мерли. То там померли, то там.

А було таке шо гарба їздила і збирала цих людей, що померли? Чи все таки хоронили кожен як міг?

Тоже не помню. Шоб когось везли мертвим я не бачила. Шоб хтось в хаті вмер тоже такого не було. Шо знаю, то знаю. Я тоді була мала шо воно мені. Тільки знали «мамо, шо будемо їсти або пить? Мамо, холодно в хаті». Немає чим топить, немає чим нагріться.

А було таке, що люди ходили по селу і їсти просили?

А чо ж не було?  Було. А шо ж ви прийшли до мене… шо ж я вам дала.

А до Вас приходили? Це з свого села приходили, чи ж чужого?

Та і наші з села ходили, хто до кого, хто знає. І чужі приїжали люди, чи приходили. А ми їх не питали. Вийдем подивимося якась льотка прийшла, то якась бубашка, то якийсь дєдушка прийшов.

А на поле ви ходили колоски збирати?

Ходили, ходили. Вже посля того як урожай збирають. Ходили. Нас ганяли не давали собирать. Ми насобираємо, а вони в нас забируть. А куди воно його забирали? Собі. Ми насобираємо, а вони прийдуть в нас готове заберуть і підуть. І шо? Поплакала, поплакала і пішла до хати.

А це діти чи старші люди тоже ходили збирали?

Усі ходили. І старі ходили собирали і діти. А нас ганяли, ганяли. Поставили сторожа і кажуть строжові «ганяйте, шоб не собирали». Було, було.

А сторож він мав зброю, чи він на коні був?

Пішки ходив. Палка в руках і він по полі. Побачив, шо я насобирала, підійшов «давай сюди», «та це ж я додому» «давай сюди». Забрав і пішов. Шо я буду битися з ним. Я такий шкет, а він… та ше й з палюгою ходить, дасть по голові та й не встанеш.

А жорна у вас були?

Не було.

Жорна, що терти зерно

Нє, у нас були товтушки.

А було таке, шо їли траву чи листя?

Їли, їли. По городах ото ходили собирали. І щирицю собирали, шо ми тільки не їли, все, всю траву їли.

А картоплю мерзлу чи буряки?

Я не помню, й буряка не бачила, й тої картошки не бачила. В нас у хаті не було нічого. А так по сусідах в нас моди такої не було, шоб сусід ходили, то може бабушка прийти чи дєдушка.  Може в вас шось є, дайте хоч кусочок шо не буть…хлєба. А де ти візьмеш того хлєба, хто його бачив.

То люди якось допомагали один одному чи не було як?

Не було чим. Не було чим, голодовка була настояща. Не було нічого. Ходили вмирали на ходу падали. Он там дядька в мер на дорозі, он там бабка впала на дорозі. А там, хто ше їх підбирав. Ми були малі, мама й не дуже нас куди пуска, не пускала нас нікуди.

А церква була в селі?

Нє, не було. В нас у церкву їздили аж у Каховку. В селі не було. Трудно було жить. Не дай Бог.

А чого була голодовка?

А я знаю чого. Того шо нічого не вродило, наверно того. Бо я й сама не знаю чого воно. Знаю шо голодували, сильно голодували. А чого ми голодували? Бо врожаїв же не було ніякого. А в колхозі – трудодень, записали шо була сьогодні на роботі і все. А тобі нічого…. Як уроде, як шось уроде, то тоді ми дамо. Жди, поки шось уроде.

А після війни в 46-47 тоже голодовка була?

Но, в 47-ім не така і сильна голодовка була, но була голодовка в 47-ім, да.

Каже шо легше було, в чого?

Ну, тикали потрошку хтось шось небудь із колхоза. Нам же не давали гроші, ми не получали гроші. Трудодень. А на трудодень шо тобі можуть дать? Якусь миску миски якшо вроде десь, або відкілясь хтось привезе на село дадуть, тоді нам ділять. У вас велика сім’я вам трошки більше, у вас маленька сім’я вам трошки менше.

А в колгоспі годували людей тоді в 47-му? Ну, на поле приносили якусь їжу?

Ну, як вам сказать. Це вже при колгозі, чи після війни?

Після війни.

Оооо, ми були на полі і нам варили їсти. В селі була кухарка, варила нам їсти. Вивозила нам на поле. Каждій в тарілочки насипе там два ополоника і ще по кусочку хліба. І так тоді вже було трохи легше.

А в 47-му люди були пухлі з голоду?

Я б тобі сказала, але я й не знаю. Чи були такі пухлі, чи не дуже… в 33-ім, то да. В голодовку. То да були пухлі. Всі почти пухлі були. А в 47-му тоді трошки повеселішали, начали в колхозах давать хоть шо небудь.

А їздили люди тоді в західну Україну по їжу?

Та хто там куди їздив. Ніхто нікуди не їздив. Сиділи отак, в селі сидиш… кому ми нужні були, хто за нами там дивився, ой Боже. Нашо ми кому нада. Трудна справа була, трудна.

А ше за 33-ій Вас спитаю. Ви каже, що люди вмирали, то хто їх хоронив?

Ну, хтось же ж хоронив. Як хто був більший чи старший, як… вже ж так на дорозі не валялися, хтось же їх хоронив. Не знаю. Хто їх хоронив я не знаю. Я нікуди ж не ходила, ні по яких похоронах, нікде ми нічого не бачили. Нічого.

А от в 33-му році Ваша мама працювала в колгоспі?

Ну да.

А ким вона там працювала, в ланці?

На різних роботах. Сьогодні полову грузять, а завтра заставляють іти шось друге робити. І так і робили. За трудодень кажу ж робили тоді.

В 33-му на поле людям виносили якусь їжу, готували?

При колхозі?

Да.

Ну, вивозили, вивозили на поле.

В 33-му?

Да. Або я й не помню, я була мала, чи годував їх хто там… я ж вам кажу шо помню, а шо не помню. Я ж вам кажу, шо лутше не згадувать про оцю голодовку, то було горе настояще.

То скажіть, тоді в 33-му людей ховали на сільському кладовищі чи десь скидали?

Шоб розказать толком, то я й сама не знаю. Ну канєшно на кладбищі хоронили. Яму викопають та й закопають. Бо де ж дівають в хаті ж не було мертвяка, і на дорозі не лежить. Несли туди. Як батька мого на тачку положили, сіряком цим укрили, земльою засипали, всьо. Отак і тут, укинули в яму загорнули і всьо.

А де в тому селі де Ви народилися був цвинтар?

Цвинтар де був?

Да.

За селом. За селом на бугорку.

Скажіть, а Ваш тато, то це він при колгоспі сторожем був?

Да, да при колхозі.

А Вам мама розказувала, яке в них було господарство до колгоспу?

Вона казала, шо ми нічого не держали, кроме корови. Одна була корова і ту забрали. Більш не було нічого. Я не помню шоб в нас шось таке було… шоб кури бігали, качки якісь. Не було нічого. ото одна корова була і ту забрали.

А Ваша мама вона от хотіла іти в колгосп?

 Та там хоч хочеш, хоч не хочеш, но мусиш іти. Бо шо ж ти будеш у хаті робить, а так хоч ти трудодень заробиш.

А у вас землі зовсім не було своєї?

Не було. Нє, ніякої землі у нас не було.

Скажіть, а Ви своїм дітям за голодовку розказували?

Нічого я нікому не розказувала… дітям за свою голодовку. Шо я кому буду розказувать, діточки мої як ми голодували. Вони скажуть «мамо, коли це було не споминайте лутше нам нічого».  Вони сердяться як я начну розказувать шось таке. Кажуть шо шо ви розказуєте це було колись. Голодували, да ми знаємо, і чули, і бачили, і знаємо. А шо ви зараз споминаєте? Лутше його не вспоминать.

А люди тоді говорили між собою про головку чи боялися?

Та балакали, но шо я тобі пожаліюся, шо я голодую немаю шо їсти, а ти мені розкажеш таке саме. Шо ми можемо одна однії розказуть. От зараз заскоче сусідка, “ой, Боже мій, шо його варить?”. Це ж не голодовка, не голодовка. “Ой, вже ті супи надоїли, ой вже хочеться щось таке поїсти…” Так це є де купить, є за шо. А тоді, де я візьму? Як мама прийдуть і кажуть “на трудодень записали, шо робила, шо була на роботі”. Всьо. А прийшла додому з голими руками.   

А були люди в селі, які проти комуністів виступали?

Та шо, нам було нізя обзивати за комуністів. Вони нас в тюрми сажають. Шо ти знаєш про мене? Вона комуніст. Це ж де комуніст? А ми ж, а ми хто такі?

А багато в тюрму посадили людей?

Та я ж не щитала стільки їх там посадили. Знаю шо сажали. Як щось украло там в софхозі якогось зерно чи пішло на скопи собирать. То оце я знаю шо ганяли кругом не давали…

А куркулі були в селі?

Ну оце ж вам куркулі, хто держе корови, хто держе свині. А то дуже мало їх було, може як на село було таких три чи чотири хазяви, то добре… на село. А то ні в кого нічого не було. А ті куркулі, то куди ж вони збирали ті корови, ну собі поки голодували, ну а тоді де вони їх подівали? Хто знак уди вони їх подівали. Од нас позабирали, а куди вони їх подівали? Чорт їх зна. Чи вони їх попродали, чи вони їх порізали та поїли. Чи де вони їх подвали?

А цих куркулів їх розкуркулювали?

Та куркулів нє, та де. Вони собі набивали, де шо бачили те й брали, чи як? Я не знаю як. А такі люди, шо я піду до куркульки і скажу, де ти набрала? Та вона мене зараз за шкірки візьме і посаде в тюрму, і даже балакать не схоче. Ой, діти, діти летше вам цього не знать, і не згадувать. Я тако часть дітям своїм кажу, вже суп надоїв? А голодувать??? Їжте те що є!

Скажіть, а коли Вашого батька посадали, то може ще когось забрали в тюрму з села, чи тільки його?

Та чого тільки його? Хто шо ніс в руках, в відрі… всіх підряд в тюрму. Гнали туди і везли на Херсон.

Може з сусідів хто був? Пам`ятаєте чи не пам`ятаєте цих людей?

Я можна й сказать шо не помню. Ми нікуди й не ходили. З хати пошти нікуди не ходили. В школу ми не ходили, бо не було школи ніякої.  Де ми ходили в школу? Не ходили.

Може Ви знаєте, де та тюрма в Херсоні була?

Нє, нє, не знаю. Знаю, шо була тюрма в Херсоні. Знаю, шо осьо за Солнечним тюрма була. То це я чула, знаю. А так більше не знаю.

А оце зерно з колгоспу куди його дівали?

Тоже не знаю. Кудись же ж вивозили, бо в колхозі в нас же не давали нікому. А жнива, жнива. Кудись зерно везуть, а Бог його знає. А ми вже послє цих жнив йдемо на поле собираєм колосочки. Як не заберуть у мене, то принесу, а як заберуть, то прийду з пустими руками. Так шо я б вам не жилала споминать цю голодовку, Боже не дай Бог.

1. Місце запису: село Стави, Кагарлицького району, Київської області;
2. Дата запису:  2002 рік;
3. Хто записав: Бойко Ю, О.;
4. Респондент: Майоренко Федоська Талимонівна, 1915 р.н.;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років респондент проживала в селі Стави, Кагарлицького району, Київської області.

А в 46 – му, а вже в 47 – му голодовка була господі правидний. Я й у Вінницю їздила. Колись із Сверидом (сусід) їздили, возили січкарню. В нього там першої жінки та був брат і ми туди поїхати у Вінницю о. Поїхати ми туди в Вінницю нас у поїзд не брали ми на плошадкі. Ну ми так їхали ось каже той проводнік прийшов до нас та каже “Ви у Катіновш шо б ни у вобшім будете злазит, буде поїзд притишаться, а ви шоб злазили” .То ми ж, поки я йому ті колеса подала з січкарні, поки подала йому ті ну все й тей гармидер, то колеса то що Боже мій, а тоді, а я ше брала мішок барахла з дому брала тоді ж барахло кинула, а він уже рушає, рушає я з поїзда плигнула. Плигнула з поїзда, упала, зчисала собі задницю, зчисата лижу плачу – плачу, плачу коли він уже злагодив ту січкарню о. каже:”То вже зажило, у ставай .будем іти далі”. Ой ідемо ми ідемо так отак два кутки, доходимо стоїть чорний хрест і на хресті білий рушник, ні вишитий нічого, а білий, ми познизували тако плечима з тим шо це воно таке. Приїхали ми, а я й питаю, баба така, його матір, старенька була вже, кажу: “Бабо шо то це в вас тут таке в тій хаті чорний хрест стоїть,а в тій нема?” А вона й каже: “Ото ж так діти у кого вбитий чоловік, вбитий чоловік, то в того хрест стоїть у воротях,а в кого не вбитий, то в того нема. Отаке. То ми там два дні були, виміняли картоплі, жита виміняли і приїхали додому. То ми день там будило ми в його копати город, копати шоб нас похарчували, хто ж нас буде даром харчувать, хто ше й тоді. То він уже привіз нас на станцію і ми вночі приїхати в Кагарлик.А тоді рано давай ше додому браться, возик отакий на колесах дев’ять мішків із ним вдвох по грязі везли це тіки сказать. Я як здумаю як я робила ой горе та й годі було, дитино, о таке. Доїхати ми сюди як на Кисилівшину, каже він перекажемо хлопцям, у його ж два хлопці такі й у мене два хлопці було. Переказати, прибігли діти та нам помогли, бо вже нимогли ми дотягти шо ж дев’ять мішків із Кагарлику по грязі тягли. Отаке було дітино, отак. А якже ходила на роботу і матір за мене ходила. Уже тричі в Западну їздила я тоді кажу матері нє мамо, нема діла, уже нема барахла уже нема з чим їздить. То я, корова отелилась, я було беру молоко 4 літри ввечері та рано, та в Надьки, де тут Юрко живе, там Надька жила, кума моя. о. У тієї візьму 12 літрів молока і сонце сходить мені в Кагарлику. Понесу, продам, а буряки були тут за посадками, де зараз соняшники, я й не знаю, а мати моя така зогнута старенька йде за мене з жінками на буряки о. Ідемо, ідемо на поле, а я з Кагарлику, а не куштувала нічого в рот не брала з Кагарлику йду, полю буряки, а мати йде додому та їсти варить. А чим, а чим не було ні дровини, нічого в світі, ходили по дорозі, збирали тварячі кізяки сухі, та тім у печі топили. Так дитино жили, так жили о. Ну давати в колгоспі, шо вони там лаваш, варили таку батанду. На полі, а де ж на полі .котел був жінка варить та да,. і в жнива було варить. Погано було, але ніде ж не дінешся, живем і досі. Таких пухлих не бачила, були пухлі, й страдати. Риба зімою, як приткнулася, подохла та наверх ізплівала збирати люди та їли, збирати, все чисто їли. Отаке отак було. Горе, горе було.

1. Місце запису: стави Стави, Кагарлицького району, Київської області;
2. Дата запису:  2002 рік;
3. Хто записав: Бойко Ю, О.;
4. Респондент: Рященко Тетяна Павлівна, 1918 р.н.;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років респондент проживала в селі Стави, Кагарлицького району, Київської області.

Був недород, неввродило нічого, жара була сильна, спека, тоже повигорало. І такого підряд такі голодовки і не давали розжитися. А тоді й колгосп заснувався, колгосп я й не знаю в якому году заснувався. В Западну їздила, я чотири рази була. Поїздов теж не було, а на товарняках, визуть якісь чи бровна, чи доски, чи доски чи шо, ми диримося на той товарняк, зараз кажуть вагон і тоді вагон був. Ше й замерзали на тих вагонах, ше й банда була, ше й пообкрадають, ше й біжиш та й плачеш шо пообкрадали нас із тими клумаками. А шо ж везли лахміття возили, хустки ну шо там було, таке гарне пальта возили костюми ну шо в кого було, ну ше й на станції десь обикрадуть, по порозізають, по витягають із мішків, отаке було. Шо нам давали, тепер квосоля нішо у нас нішо, ну їдять люди, але ж, а пальто оддала, хустку гарну таку оддала це за квасолю о. А той, а хліба виміняла такі дві гарні хлібини, здорові украли, хулігани украли із вагона. А шо ж вони нас боялися чи шо, ухватив тай побіг. Ухватив з плечей тай побіг попід вагоном туди, а вона за ним, а він стой, стой дивись бо задушить, каже, заріже, та ухватив та побіг, отаке во. Їздили туди й назад, це десь два дні пройде, а може, ну за день не справишся, десь два дні, або й більше. Оце таке привезеш то квасолі, то якусь хлібину. То я ж кажу, ше й украдуть. Й картоплю возили і зерно возили, і цибулю, дарма, тепер цибуля в нас шо стоїть нішо, треба було возить бо не було дома нічого, не було дома. Все голод був. А на роботу ходили, то я ж тобі кажу йдеш на буряки, чи на яку роботу не йдеш, вже пшениця колос викидає вже ми зернятка видлушпуємо із того колоска. Дорога встеляна колосками, бо лупиш бо зерно, а те додолу кидаєш. Отакої прожили, отак. В колгоспі давали, варили ну скажімо таку, тоді казали баланду, там пшона всипле на котьолок жменю і туди з котьолком чи з горшком чи з мискою ходиш, тобі сиплють, лишнього не дадуть, бо нема його лишнього. А так шо б шось давали то не давали нічого. А тоді вже й в колгоспах почали давать, вже попириживали ці голодовки, то начали й пшеницю давать і шо на городі вродить отаке.