- Місце запису: село Стави, Кагарлицького району, Київської області;
- Дата запису: 2002 рік;
- Хто записав: Бойко Ю, О.;
- Респондент: Григорук Ганна Іванівна, 1919 р.н.;
Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Стави, Кагарлицького району, Київської області.
Перед 43-м годом, 33-м ходили такі, підвода було їде і йдуть чоловіка десять, п’ятнадцять комсомольці і лише в людей все то було: зерно чи мука яка чи шо, перед голодовкою перед 33 ім. Даже були люди шо ходили, у горшки насипали колись, були такі когшки череп’яні, макітри, у піч ховали і в печі було находять і забирають так грабили людей. А тоді на другий год на тобі голодовка і теж голодовка така була Боже. Це ж у нас був тоді завод і була брага, яма така силенна була браги літо й зиму вона та брага та стояла, а люди як була голодовка, це ж не тільки в нашому селі, а кругом, кругом оце ці села такий голод був це страшне, і було люди чують шо це в нас завод і тут брага є вони йдуть такіми табунами бєдні такими табунами йдуть і вже йдуть тіки тіки неподужають уже похляли і прийшло як напилося тієї браги всьо воно вже лягло, воно ж там кислота була. А в нас найняли одного такого чоловіка, Грицько Попалига на нього казали, дали йому конячку, воза шо б він їх збирав от тудова од тієї браги і возив на кладбище і складав у яму. То були такі люди шо воно ше живе воно понімає все но вже не подумає ні встать нічого, проситься шо не брали мене, а мені каже всі равно не сьогодні, то взавтра однаково треба і то туди одвезе, яму таку викопали сильну і то туди як ото мусор який так тих людей. Отаке було ох і було. А тоді ше й селянські, в якому це году не знаю, отаке гробили одно другого, тоже оце в 33 му, оббірали, даже їли дітей своїх. Ось у Запрудді, зараз Запруддя яке село багате, а то було таке було приупавше, таке шо хай Бог милує. У нас тіки на Лисогір’ї, був один, я тільки забула як його, шо тоже з’їв дитину, а в Запрудді то сильно, сильно. Сім’я невелика була, оце ця дочка і девочка померла у три з половиною года у 42 году у войну. А якже була корова почалась война. А!, а в голодовку не було. Не було в мене баба була больна, больна на голову, моя баба. То я знаю шо козу купила, то-то було закроплюємося і не пухли, а були люди шо пухли такі, такі були пухлі шо хай Бог милує. Хіба ж його все так розкажеш. Їли, ой Боже мій, бур’яни, бур’яни все врем’я (літом) бур’яни по городах, людей було багато такіх шо повиїжали були у Западну, бо тут невозможно було, нема за чім жить, із дітьми з усім, а тут покидали городи. Я даже отут перейшла, я не тут жила, я жила на Великому кутку, то було підеш на город, таку корзину беру, і то нарву тієї, ти незнаїш шо таке кольза, таке як капуста, такі листки як капуста, воно високо росте, жовтеньким цвіте, то я було нарву цілу корзину’. Накришимо на перебіраємо, у мене баба було і то вариш. А як коли піду на базар, ми ше вродіби й добре жили у мене одна дитина і баба одна це вона моя тітка. Я там продала хату, а тут моя тітка , а в неї дітей не було і вона каже шо йди до мене, а в мене одна дитина. Продала хату, продала повіточку була в мене і терейшла до своєї баби і тут жила. І шо робить і ми купили за ті гроші корову, пішла в Мировку на базар і купила корову, а корова така була шо падала од воздуху, але все таки молочко було, то ми було молочко увіллєм у той бур’ян і хорошо, а у колгоспі варять на полі у колбі тіки тіки туди борошенця сипнуть, а то ж рідка вода там ні картоплини, нічого. То було в котьолок візьмеш прийдеш додому на обід, поллєш туди молочка трошки і наїсися, отако ти шо довольні були, а в людей не було. А «мою не питай і спить не було чим, ну їсти вже було бо вродило хліб, перейшла ця іолодовка. як іздумаю як було, як дождалися хліба, то вже як напечем не можна уло наїстися. Я думала шо до смурті не наїмся хлібом і не іількн я, а й люди, е було бідне не доспіло, а його було жнемо серпами сушимо, жорна колись тули, хібаж млинами мололи хто на них молов, отак було. На роботу ходили, але не платили, уже й після ЗЗго. Ходили на ланку і не тільки на ланку, а ц в’язать, і полоть, і гній возить, то ми вручну виї ружа< мо на полі розкидаємо, ой Боже, ой Боже. На роботу гонили, ходив кожен день бригадир попід хатами загадував, кожний день, це ж він пас бачив і ми пою в вечора, але щоранку іде і загадує. Після війни тоже, усе ж усе порозвалюване, все порозуррйноване все. оже робили, в’язали на полі вручну, і косили баби, і носили на рядках сюжки клали, такі як оце осьо ця кухонька, ну великі, високі стожки, а годі машина молотила, а ми було ходимо цілу зіму до машини, бо не помолотить, юді ж не було ні комбайнів ні тракторів, ні оціх машин усе вручну. Та ше обллігації були, ходиш, ходиш, ходиш, ходиш, я беру із се е прикладу, як було можу і дітей лишніх не було, оце одна баба дома булаь. Го я Боже мій день у день літо й зіму, літо й зіму, гляди не доходив один день до мінімуму всьо год пропав, не запишуть год. Посуха була, недород був. Оце як на роботі, ходять того підписуй, як не підпишеш, у ночі йдуть постукають тре одчинять, сіли коло стола і пожалуста, це ж уже не німці, це ж уже наші. То це в мене одна дитина, а в другіх і по п’ятеро було, а чоловіки погибли, однаково підписуй і всьо. Облігацію треба виплатить, придумай із чого його виплатить, на 200 рублів тобі впекли, а ти виплачуй. Ой горе було.