1. Місце запису: cело Велика Мочулка Теплицького району Вінницької області;
2. Дата запису: 2008 рік;
3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Марія Тодосіївна, 1925 р.н., народився в cелі Велика Мочулка Теплицького району Вінницької області;
5. Розшифровка аудіозапису: Паращєнко Тетяна Сергіївна;

Під час Голодомору 1932-1933 респондент років проживала в селі Велика Мочулка Теплицького району Вінницької області.

А як звали маму Вашу і тата?

Тата мого звали Тодосій, маму – Одарка , а бабка – мамина мама – Юстина, а тато моєї мами – Віктор.

У Вас брати і сестри були?

Єдна. Я єдна. А мама – то це було їх три сестри.

Це тітки Ваші?

Да мої тітки – Текля й Мотря, моя мама Дарка. А я єдна, не було більше.

А як розкуркулювали Ви пам’ятаєте? Як колгоспи робили?

А чого ж я не пам’ятаю?

А як це було? А що таке куркуль?   

А мав великі коні, і пробачте в білих штанах ходив, бо навіть штанів чорних не мав за шо купити – а казали куркуль і в постолах куркуль. Було на троє розріжане: куркуль, середняки і бідняки. То мій тато був у середняка записаний, а то були куркулі. Над куркулями хати порозривали, порозбирали, куркулів повисилали сім’ями з села – не поприходили, о. У нас був на кутку … Це вже вам починати розказувати?

Конєшно. Розказуйте, розказуйте.

О був на кутку Юзвенко фамілія, Михайло, а по вуличному – Барабаш по-вуличному, був у нього паровий млин близенько коло нас – люди з чужих сіл везли молоти, о, була січкарня – січку різали люди, був драч – з проса пшоно робили, от вже прийшло, млин паровий був – млина забрали; хати розібрали, були хати дуже гані – поставлені нові; вікна такі здорові – вікна повитягали; двері з одвірками повитягали – двері зняли, геть і стелю зірвали, зірвали, геть і стелю. О тепер Мащук був Федір мав два сини парубки, воли мав і корову – з хати вигнали, кудись вислали, о, сімйою бо тих два парубки і жінку цього Федора, пан трохи, був такий як то домік: чотири комнаті було, кухня була – вигнали, вислали кудись. А як це вже стала вже голодовка, шо хліб забрали наложили, наложили хлібопоставку – злишки здавайте в державу, здавали люди в державу, а то полишали все потрошки собі їсти, от утворюють комісії наче по кожному кутку, в нас: Дудниченко Максим, Криченко Семен, Мащук Арсень, вже чоловік, Жужило Герасим – чоловік, вже палівки залізні, позастругуваті – уже увійшло десять душ цих у подвір’я – в кого хліва, в кого клуня – всі з цими палицями штурхають, на гору лізуть … комени були на хатах такі наче на горі здорові на горіщі, в коменах дивляться чи хліба хто не сховав. До хати ввійшли – ліжків тоді не було, були поли – чотири доски покладяні так з витока зроблено о то так або з один матрас пошитий сіна соломи напхано туди на ті доски, а тоді поверха радном подушки – люди сплять, під тим ліжком шпигають тими шпичками, чи нема хліба де закопано, де в кого найдуть, а то не має … А в нас уже забрали – тато самі дали тої постановки, а то забрали, тата вже не було, тато вже вмерли, тата поховали, тата в кагат не завезли, бо ще в кагат не возили, ше так дуже люди не мерли, мерли тільки не так дуже.

А коли мерли?

Тато? Було дві неділі за Паски тридцять третього року, а ми вже з мамою пішли в колгосп обидві, без тата. Кажуть мама й бабка шо ж ми будем хазяї, як ми будем ховати, кажуть мама: “Я піду до Гната Наїного нехай продасть клуню, з клуні – двері, браму та й зробити домовину”, о пішли то він продав, кажуть: “Гроші нема зараз, Гнате – постараюся та й заплатю, бо як же ж ховати”, він відчепив на підводу привезли ту браму, два чоловіки прийшли роблять труну, кажуть: “Не хватає, відчеплюйте чоловіки від хлівів двері” роблять з тих дверей, не сходяться наче – брама тонша, а двері грубші, кажуть: “Ми з дверей знову будем робити, но ви знаєте, як робити” зробили з обох труну, а досок нема шоб робити, а рівне – положили тата руки на груди, а віко не пристає, беруть чоловіки руки по швам, наче єдну руку з одного боку, другу руку з другого боку протягнули, то вже тата накрили, тата поховали, нічого з цвинтаря люди не брали, їсти не давали тим людям бо не було шо з того, дев’ять день не справляли бо не було з чого, сорок день не справляли бо не було з чого, так поховали, ой кажуть бабка: “Поховали, як ополоника та й всьо хазяї вивезли з подвір’я”, ну шо ж робити нема шо їсти, берем беруть мама радно, беруть скатерку, беруть хустка дуже гарна була здорова – тю хустку й мене і мішечки два під паху і ідьом у Степанівку за станцію за хлібиськом. Село та й може там шо заміняєм – ходимо хата в хату, ходим хата в хату, нема, нема, нашлась єдна жінка каже: “Возьму радно – дам пуд бураків, бо гарне радно на стіну собі вчеплю і скатерку візьму” “Візьміть ше хустку” “Нє, хустки не буду брати, бо ви вже гарна не дасте, здорова хустка за пуд бураків, а я вам не дам ні муки, ні пшениці, бо шо в мене ше трошки є то я віддам? А тоді шо сама піду по під хати”. Взяли ми по тому тлумачку бураків на плечі, вийшли, вона нас випроводила городом своїм, за город, ідем по під городи стежкою – я несу тлумачок, мама – тлумачок. Садить жінка бараболю, гукає: “Станьте, станьте”, стали ми, бачем бере з відра в фартух бараболю, кажуть мама: “То вона нам бараболі бере”, стоїмо, приносить у фартусі: “Я бачу шо ви йдете бурячки несете, то ви не маєте барабольки, от, то нате вам барабольки”, мама хтіли їй в руку поцілувати за ту барабольку “Нє, нє, нє, спасибі скажіть, мене не треба в руку цілувати”, о мама сльози пустили, заплакали, сказали спасибі: “Дай Боже Вам щастя, здоров’я, чого в Бога желаєте, много років”, взяли ту барабольку в мішечок, тлумачки на плечі – йдем, ідем, перейшли вже станцію цю вийшли на поле – їсти хочем, похляли, кажуть: “Сідаймо”, сіли на полі, вони на своєму тлумачку, я на свому, кажуть: “Їжмо бураки”, кажу: “То їжмо”, а мішечок той розняли, вибирають бурачок, кажуть: “То це його будем їсти” він той довгенький, наче гладенький, славний в мішок витирли, мішком обітерли: “На” кажуть “Їж, а я собі ше такий візьму”, і я шо Ви думаєте сидю на тому тлумачку і той бурак їм сировий, сировий той бурак сировий з’їла, мама тоже собі у мішок обтерли і тоже їли, прийшли додому – уже раді, є той два пуди бураків, о уже ті бурачкі варимо, наче варать мама, бабка. Пішли з мамою в колгосп, кажуть, сіли вже всі три – мама, бабка, мамина мама, я та й кажуть: “Шо кажем, ідьом в колгосп, бо в колгоспі варять – болтушку дають три рази їсти хто на роботі”, то й пішли ми в колгосп, пішли мама в колгосп, кажуть: “Піду я до контори та вже запишуся в той колгосп”, пішли – так довго нема, приходять: “Де Ви так довго були”, “А вже написала заяву, написали мені в колгосп, то я вже водила брігадіра, показувала на полі – де полоска пшениці посіяна на свому полі”, тато ше ж посіяв восени, полоска жита, а полоска стоїть під ячмінь, бо було багато полосочків наче в людей, якась проявилася, сказали чотирополка, то ті всі полосочки збили вместо, а в трьох руки давали наче по три полоски, наче … по три на кожную, в кого більше поля – більші полоски широкі, в кого трошки – вузеньки полоски, отак вже та й кажуть: “Показала, та й на роботу завтра підем, казав брігадір – приходьте на роботу до січкарні”, та й пішли ми з мамою до січкарні, дали нам рано, бовтушку варили таку, рідке таке, шо дехто ложкою, ми з мамою їли бо єдного дня тільки ложкою, а дехто приклав так як то чай з кружки, каже: “Шо я буду цею ложкою бовтатися”. В кагат возили, в нас от я скажу на кутку, коло нас у межу хлопчик і дівчинка, хлопчик звався Андрейка, дівчинка – Васька, померли, тепер через дві хати парубок, чекайте … наче музикантом був (не зрозуміло) вмерли, Іван тато – вмер, Софія – мама вмерла, осталася Настя дівчина, і остався ше Колень хлопець, о, то дівчина каже: “я іду в світи Настя, десь я піду якоїсь служби шукатиму хто возьме або пасти, або дитину бавити”, пішла, зайшла в якесь там село гет там і віддалася в тому селі, а Колень пристав до вдовиці, вдовиця зарізала корову … Беруть мамо ше якісь хустинки “Ой піду до Ганки Мащучки вона зарізала корову то хоч шоб дала якоїсь кістки”, той Колень свариться: “Ти шо для людей зарізала. Нікому кістки ніякої”, вона каже: “Як хочте Дарко то дам Вам за ці хустинки шкурки кусок уріжу з кровю”, беруть, мами погодилися, приносять не дуже великий той кусок шкури, о, надавлю піч шмалять, шмалять ту шкуру, витягають на припічок, в хаті диму, ножом шкрабають, знов в піч, знов витягли – шкрабають, ну вже вишкребали, така гарна біла, вже порізали на три кусочки, вже варять бабка, а ми на роботу пішли, вже ввечері прийшли, вже два кусочки нам тої шкури вареної, так в піч вони трохи присохли і мочали в сахар і так їли, брали ми на поле вузлик сахару трошки і тих пляциків та й так взяли бовтушку ту з’їли, а тоді ше сахар, розв’язали вузлика…

Я перепрошую. А шо мати казала Вам коли це закінчиться, шо це таке сталося?

Ну кажуть, а Бог його знає шо це таке, кажуть це людей багато на вкраїні, та й хотять трохи зничтожити – та й цей голод зробили. Тоді в Сокура Григора п’ять хлопців, єдного дня – єден вмер, другий, третій – чотири вмерло, самій менший Тимоха остався, вижив. Овдія Шквиренка – два хлопці: Максим і Андрей. Ой ідем ми з бураків, а він несе хлопця, такий великий хлопець, голова висить, голову на плечі, а ноги аж до колін, кажуть мамо: “Кудити Овдію несеш?”, “Ой Дарко, не питайте, куди несу – до кагата несу” “То нехай би вже хоч би вдома переночував”, а це вже вечір “Ой другий вже переночує а може й нє, не можна в хаті всидіти (не зрозуміло) кричить верещить,шо синочку мій, діти мої, той не можна”. Ішов Вус Микий в пальті підперезаний, упав на дорозі, це наш сусіда, люди по селі вмирали, упав і вмер, а Яків був Тягницький фамілія, Яків звався, дєд на нього такий здоровий чоловік гладкий, десь він був в якомусь Грозно чи де … десь він був, о відти приїхав, погодився людей возити тих шо вмирають – у кагат скидати давали йому хліба і він їздив, поїхав Тюфтій Порфей лежав спухший, каже: “А я буду завтра ше за тобою завтра їхати”, на підводу живого в гагат привіз кинув. Жужилиха Тетяна лежить спухла “А я шо за тобою буду завтра ше їхати – на підводу в кагат кину” та якось вони повилазили, я не знаю як, дехто хтось їх повитягав, але казали шо Тетяну сини прийшли вмтягнули, десь там її сховали, шоб Яків не кинув в кагат, та й їсти носили, та й вона вижила, довгіше робила в колгоспі послє того … той Порфей ше на радгосп ходив на роботу, довго жив послє того. А ми вже наче доробили до … в кого була корова то той не вмер, бо молочко, корову доїли, їли і хто де зумів трошки сховати хліба то той прожив, а хто корови не мав то там померли, двадцять семеро дітей остались таких шо не татів не мамів, о, то забрали їх в ту Андрушкевичову хату – зробили майдан, казали майдан, о, то ті вже діти колгосп будував, будував колгосп, була коло них жінка – ночувала, днівала, їсти їм варила, оце двадцять сім душ ше у нас в Мочутці є Марія у нас на кутку, шо була в тому майдані, і ше є Петро Іванович на кутку коло нас недалеко через дві хаті від нас, шо тоже там був у тому майдані, а то був  Степан – вмер, нема його, був Козьонській Міша – вмер, нема його, була Чернявська Настя і Маня – повмирали, нема, була Коцюбишка Ганя і Дарка – повмирали нема вже їх, а це ше,може ше дехто є на селі, я не знаю, а це дві душі це ше в нас на кутку є шо це були в майдані.

А скажіть будь ласка, а хто в цьому винен, у цьому голоді, хто? Якісь люди, хто? Чому так сталося, як Ви думаєте?

Ну я думаю шо це ті винні, шо ходили грабили, а так же ж як я знаю. Таке шось Держава якась послала тих людей, вибрала, скажім, це ж вони самі я знаю не пішли оце, я ж кажу, у нас на кутку на нашому, то те Дудниченко Максим і Криченко Йосип, і це Мащук, і цей Арсень, і Жужило Герасим – це було чотири, а три, а шість чоловіка було чужих і це ходили наче по нашому кутку хата в хату – у нас зернятка були, нічого не було зернятка, тай мама вже  бабка думала жерна ті хоч узяти шоб Арсень як притиснув бабку, бабка впала, пробачте, аж ногами до гори задерла …

На чьотири зводи

А стояла труно двадцять чотири годи

А як стало гнити – стало говорити

А вони не порубайте, а бо кому дайте

Або  кого поховайте

По садочку ходю, білі ручки ломлю

Ой Боже, Боже кого з родиночки поховать маю

Поховала батька – не буде порадка

Поховала неньку (не зрозуміло)

Поховала миленького тай жаль дуже

Лягла сама молоденька тай в мене дитина маленька

Лягай, лягай мила якось воно буде

А нашу дитину вигодують чужі люди

Ой умру я, умру та й буду дивитись

Ой як буде милий за мною журитись

Милий зажурився, встав та й побрився

Коли милу скоро з хати то й би я женився

Пішли подружки – тіло проводжати

А то милий жінку вибирати

Взяв би я велику буде (не зрозуміло)

Взяв би я малую нема ким робити

Вставай вставай мила, вставай не лежи

Вставай мила – дитину бери

А я піду до мора (не зрозуміло)

Шоб ти була мила цілий вік здорова …

А яка Ваша сама улюблена пісня? Яку Ви любите? Яку мама співала, пам’ятаєте?

Мама не співала.

Чому мама не співала?

Не знаю.

Зовсім не співала?

Не співала. Мама не співала. В ланці робила, ланка співає …

А якісь смішні були?

Смішні?

А як же ж.

Були, чьо не були.

А якусь смішну заспівайте нам. Шоб всі попадали від сміху.

Я б Вам заспівала, Люба буде сваритись на мене.

Не буду. Люба дала дозвіл. Дуже смішну, таку шоб всі попадали.

Смішу, смішну, така не гарна вона смішна.

О як я була молода прєподобницею

Повішала тинди-ринди над віконницю

Повішала тинди-ринди над віконницею

І ворони клюють, і сороки клюють

Ідуть хлопці з вечорниці по п’ять злотих дають

Ідуть хлопці з вечорниці по п’ять злотих дають

Прийди, прийди прехороший, скинь чоботи прийди босий

Шоб собаки не гарчали

Шоб шоб собаки не гарчали

Тато вдома не ночує, мама сліпа ше й не чує

Прийди прийди прехороший, скинь чоботи прийди босий

Я зроблю двері шоб ходили ковалєри

А з пояса зроблю ключ – хоч би не забудь

Та й бачете погана пісня, такої, але в ланці і таку співали.

1. Місце запису: місто Львів;
2. Дата запису: 2004 рік;
3. Хто передав: Львівська обласна державна телерадіокомпанія;
4. Респондент: Головацька Євгенія Іванівна, 4 серпня 1914 р.н., народився у селі Устечко Тернопільського воєводства (тепер Заліщицький район Тернопільської області);
5. Розшифровка аудіозапису: Голубєва Галина Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала у селі Устечко Тернопільського воєводства (тепер Заліщицький район Тернопільської області).

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

В 33-му році мені потрібно було дістати для хворого якесь лікарство, і мені сказали, що його можна взяти тільки в тому, в Чернівціях. Я там поїхала і в перший раз побачила таку траґедію: на вокзалі стояв такий мущина, біля нього жінка, одна старша, одна молода, а на лавці лежала дитинка 6-7 років, я думала, що дитина спить. Коли приїхав поїзд, той мущина взяв ту дитину на руки і засунув під лавку. І вони пішли до поїзду, дитину лишили. То такий перший удар. І потім люди там говорили, що зі Східної України люди ходять по хатах і збирають якісь продукти для голодуючих.

Більше я уже побачила в 33-му році. Тоді вже в Рогатищі, в тих селах, дуже багато ми зустрічали людей, які ходили і просили по хатах, хто що міг – хтось якусь фасольку, хтось якісь крупи чи зерно. Люди були всі щуплі такі, худі, видно, що були змучені, голодні. В нас навіть як ще в Окружному союзі, то, навіть… ми там збирались на вечір, на такий… після роботи там посидіти, така там гутірка була, то також говорили про те, що дуже багато людей зі Східної України приходить тут просити хліба.

1. Місце запису: смт Теплик Теплицький район Вінницька область;
2. Дата запису:  2008 рік;
3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Антон Андрійович, 1928 р.н., народилася в селі Степанівка Вінницький район Вінницька область;
5. Розшифровка аудіозапису: Чудінова Дар’я Іванівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респонденти проживали в селі Степанівка Вінницький район Вінницька область.

Антон Андрійович, 1928 р.н. разом із дружиною (невідома) 1927 р.н.

В первий клас?

Так. В чому, як? В чому Ви були вбрані, як Вас мама провожала?

Ну, нас предупреждали, що дивіться, щоби… щоби руки не попали.

Вона питає, в чому ти взутий, вдягнений був тоді.

А. Там були маленькі чобітки, тато пошили, що ми на цілу сім’ю одні чобітки були.

І в тридцятих роках начали забирати забирати всьо у ці ж колгоспи організовувати. Те й стали забирати у нас ну всьо, шо там було. Були коні, були воли, бо всьо робили, земля в мого батька була, і батько, ну мав усьо. Нас семеро було, тато, мама. Тато кіньми робив, заробляв рубль. А мама із дітьми старшими, втрьох їх було, ходили по 20 копійок, це в пана. До пана ходили. Ну, як, пан? Як, не знаю, як там, но в нас осьо в селі пани були, то не дуже вони багаті були, тільки що держали людей. Землю мали і, як би сказати, людей, як, ну, держали людей, щоб їх обслуговували.

Наймили їх?

Да.

А скільки було душ у пана?

А я не скажу, скільки душ у пана було. Бачте, я була мала, то я ще так і добре не… Знаю, що бкув отуто пан недалеко, то в нього було два… два чоловіки. Один обслуговував скота, а другий обслуговував там шо там в нього ще єсть, бог його знає. А він наймав у… наче, людей, щоб люди… от мій тато – той ходив помагав кіньми, підводою. Що там помагав робити – возити, чи щось городити, чи щось орати, всьо.

І цепи з воза …

В мого тата були коні, і віз був, і це сім’я була така велика, і так тато заробляв рубль наче за день, а мама і два брати й сестра – по двадцять копійок. То в нашому селі платили по п’ятнадцять копійок, а тут осьо Степанівка, я не знаю, чи ви знаєте осьо село недалеко, приїжджав об’єждчик, та й об’являв на коні, що хто желаєт, то виходьте на суловки, так називалися, ну, межа чи як би колгосп, це наче сільська межа, буду казать, а тоді колись суловки називалися. По двадцять копійок. Та й мої туди і ходили. Рано встають. Схода… На схід сонця, що вже там бути. А ввечері сонце заходе, і ото щоб бути вже вдома. І вони давали, правда, їм там чай чи там перекусити дньом. По 20 копійок. Та й тато пішов по рублю, рубль заробив з кіньми, а вони заробили 60 копійок. А на базарі були чоботи три гривні. Три гривні кажу (сміється). Три рублі, а я кажу гривні вже.

Ну, тоді рублі були, не гривні.

Ну, то це вони підут, два дні, три дні, та й зароблят на єдного чоботи, підуть на другого там. А землю мали свою. Як його? Сім мургів. А мурга – знаєте, що?

Нє. Шо то?

90 соток. То мій тато мав сім мургів. То вони це цю землю обробляли і з цього так і жили. А потом як ці колгоспи організувалися, забрали ці коні, забрали всьо, тато і не хотів іти. Тоді на тей нас мали на виселку вислати. Але як начали всі сусіди, а ми маленькі всі були, як курчата, та й кажуть: «Куди ви, віддавайте те всьо в колгосп та нехай. Куди ви з цими дітьми будете стикатися? Будьте. Буде що людям, те й вам». Та й так тато із нами лишилися тут у селі. І 32-го року я вже помню: було дуже таке спекотне сонце, як цей рік. Таке, ну, спека була така.

Дощу не було, да.

Дощу не було. І так сталося, що перед 33-м роком, що там було, а мало давали на зароблений… трудодень, буду казати. Бо, може, ви не знаєте, що це, а може, й знаєте, що трудодень…

Трудодень, трудодень.

А що таке трудодень?

Ну, тепер рубль… як вам… їден день, що пішла я, відробила – це називається їден день – трудодень. Більше не писали, як один трудодень – так називався трудодень.

Ну, не завжди день – це трудодень. Смотря яку роботу отробив.

Да, хто яку роботу ще й робить. Хто два трудодні, а хто й…

По три даже.

І три заробляв. А хто на якій роботі, то й ро… Той трудодень.

Там шкала була, яка робота скільки трудоднів оцінити.

І наче сказали, що на цей трудодень давали в 32-му році мало. Бо суш була дуже велика. А вже в 33-му році вже дуже весною дуже трудно було. Вже ці люди стали… Ну, я не бачила, що ці тільки предупреждали нас батьки, що: «Діточки, не виходьте на вулицю, закривайтеся дверима. Хто буде йти, то щоб ви не відкривали».

А чому вони так боялися?

Боялися за то, що люди ловили єдно другого, казали. Ну, я не бачила і не чу… ну, чула, але не бачила. І нікуди не виходьте.

То як ми могли бачити, як нас не пускали ходити на двір?

Да. Не пускали. Батьки сказали, що там.

До школи. Школи…

Та й тоді вже в 33-му році таки дуже трудно було, а вже в жнива вже нам дали по стільки хліба, що підводами привозили вже хліб.

Вже в 34-му році.

В 33-му в жнива, що ти розказуєш? В 33-му в жнива нам дали хліба багато. А в 32-му було сухо, і неврожай дуже великий був. Якби осьо, например, осього це о. Оце таке діло було.

А чого трудно було, що то, а чого, що, не було що їсти чи чого не було їсти?

Ну, так як у кого. Хто робив, старався, щоб було, а хто… так як би й зараз ви не знаєте, як робиться?

Мій тато поїхав в Грузію, то звідти присилав продукти: крупу, муку висилав, сахар, та й мама варила в нас, і ми піддержували. А через стіну татів брат жив, та й вмер з голоду. Не було… ну, не було що їсти. А його жінка родом із… родом із цього… Вольна. Тут недалеко (бабуся підказує, нерозбірливо). То вони заможніше жили. То вона йшла через лісок, та її на другий день найшли неживу. Голову тіки найшли.

А мій тато так в 33-му році жили не так. Сім’я, дітей багато був, а тато мій постоли-морщики, може, ви знаєте, що це таке чи нє?

Розкажіть.

Не знаєте, да? Були шкури, їх якось солили, я це помню, шо солили, щось чимось поливали, щоб та шкура облізла. Намочували. А тоді те всьо, як шкура зліз… теє, шерсть ізлізла, та й отого, як це тапочки, та й робили постоли тоді називались. Отако як ізламиться тут о, і нас заставляв тато – ці постоли вирізав і складав, а нас заставляв тато малими, що беріть, діточки, і такі шнурочки з тої шкури робіте, і просверляв дірочки, і ті постоли робив. А чого? Бо не було людям в чому ходити в поле сіяти і збирати. А були, знаєте, суш.

Там грудки…

Там грудки. Те й прийде з поля, та й кров іде з ніг.

Кров да й кров, да.

І тоді того тата мого попросили, прийшли попросили та й дали пуд муки. Знаєте, що означає пуд? 16 кілограм. Тоді пуд називалося. 16 кілограм. Та й прийшли із села, та й кажуть: «Діду, ви можете робити морщиці-постоли». Той мій тато, та нас лишилося четверо: «Діточки, беріт, оце ти держи, а ти бери шнурочок та крій, шоб лишня не зрізати, бо буде розход великий, то тоді не стане того взуття. А вони вищитали, скільки того взуття і на скільки його було. На скількох вийде: на великого, на малого, так, як це зараз взуття тоже, так і тоді. Та й так ми вижили тим, що нам дали пуд муки на місяць. Ми й день, і ніч той тато мій більше не спав з нами, як спали, щоб тільки ми вижили. Оце так.

В 33-му році мало хліба дали, той, в 32-му році, бо жара дуже була. Оце я так помню. А ми з татом так вижили, з сімйою з тею.

1. Місце запису: місто Львів;
2. Дата запису: 2004 рік;
3. Хто передав: Львівська обласна державна телерадіокомпанія;
4. Респондент: Прима Степан, 1911 р.н., народився у місті Львів;
5. Розшифровка аудіозапису: Голубєва Галина Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав у місті Львів.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

В 1933 році сторожив в Армії Польській на Збручу. Начальник штаба був Антін Боберський. Люди втікали, по-під лід пхались і втікали до нас. … То дуже тяжко було дістатися, десь поодиноко дісталися і перейшли на нашу сторону. Прикордонники стріляли, стріляли в тих з кулеметів по людях, як десь побачили. В нас вже їх тогда схоронили, вже не відпускали на ту сторону, в Росію. Вони не хотіли йти до Росії.

Приходили ввечері, вночі приходили, і тоді, значить, люди збирали, люди збирали хліб і нам давали, а ми, значить, щоби не машини, щоби підвода не туркотіла, ми брезентом хліб, на брезент брали і так тягнули, значить, до границі.

З нами були Тараско, Боберський, Фалич, і ми завше тягнули той хліб тихо. В брезентах, в брезентах, щоб було не чути, що то підвода під’їжджає. І тут передавали тей хліб, у них було те вже чекали люди, так той разом схопили і розійшлись. Були такі місця, що там, під колющим дротом зробили такі ями, і так те під ті ями, значить, пхали і так розбирали той хліб. Люди скоро розібрали – голодні були. Так кожен хапнув тую бухоньку хліба і летів до себе, аби се сховати і аби ще не їсти, бо що було голодне, по 2-3 дні не їли.

Ну, і ми шо? Ми так дуже рідко, шотретій день, шочетвертий день підвозили туди-сюди, коли був начальник новий Дижур, значить, коли він не контролював то. Боберський, він підказував, де, значить, треба підходити, в які дні підходити. Ми там підходили. Організував розвідку,  знав де, коли, як, шо. І так тоді нам приходилось, щоби їм помагати. Було тяжко дістатись до границі і треба вони ще перед границею з тими ж слухавками підслухували і так дальше… Ми так тихо в тих брезентах тягнули хліб і підводами ми не возили. Ми підводами возили може яких півкілометра, а потім на брезент і тягнули.

Значить, тут, на Руській вулиці, було таке, «Російське общество» таке, то ми там закинули, закинували їх тим камінням, били, побили, шиби побили. Отаке от, що я робив.

1. Місце запису: Макіївка Білоцерківський район Київська область;
2. Дата запису: 2008 рік;
3. Хто записав: Олена Завгородня;
4. Респондент: Дубініна Євдокія Михайлівна, 1926 р.н., народилася у селі Макіївка Білоцерківський район Київська область;
5. Розшифровка аудіозапису: Чудінова Дар’я Іванівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Макіївка Білоцерківський район Київська область область;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Село Макіївка, так, як на Донбасі Макіївка. Село в нас велике. Аж сильно наша сім’я і наша фамілія постраждала, чого? Шо ми не були в колгоспі. А чого? Потому шо… оооо, це ж я й діда й не найшла. Потому шо маминого батька розкуркулили, вислали на Урал, хату сламали. Все поламали. Хотя би … садіка оставили. Так нас не брали в колгосп, а нас було дітей тільки п’ятеро тіки, а двоє батьків. І ми сильно голодали. І коли не взяли нас у колгосп, так іздіватся начали. Наклали на батька 120 пудов зерна, шоб здав. А з чого? Як ми ж не в колгоспі, землю повідбирали там по стільки ж соток ото було. Колись до колективізації поодбірали. І іздіваються. Батька засудили. А в нас через день та й комісія. Як же на їх називали – комнєзами. І пікою штурхали в лежанки, в пічі, у долів земляному шукали зерна, клуночки находили.

І оцей самий старший наший братик – у Канаді помер – на печі ми всі п’ятеро сидимо – а там, може, відро жита. Ми на йому сидимо. І вони нас позганяли і забрали той клуночок, а той брат як схватився за той клуночок, так пальці й захрясли на мішечку. Стягнули його з печі, він упав на пол і брикається, поки той мішечок розв’язав, і жито по всій хаті. А діл соломкою застелений, і жито розсипалось, воно наше осталось. А його як шемельнули, ще й ногою влупили, а він під стіл – розбив голову. Мама плаче: «Що ви робите?». «Бандіти» – так і називала, подумала, що її ще поб’ють. Отаке було. Не раз нас грабили.

А один раз зарізали корову вчотирьох чи вп’ятьох. Бо нема ж чого їсти, а вона яловка була в дядька у нашого родича. Зарізали тихенько ноччю і розділили те м’ясо, щоб якось вижить. Бо дітей же повно у всіх. А дітей по багато у всіх було. Ото ж наче після революції думали, що добре буде жить, і дітей народили багато, у кажній сім’ї по п’ять, по шість дітей тільки. Зарізали ту корову, трошки ми поїли, а то там пічонка, то там щось таке, що варить його. Мама в казані наварила в пічі, а ми дожидаєм на пічі ж уже ж, поки скипить там пічонка, льогкі, всьо. Комісія у вікно як глянем: «Ай, мамо, комісія!». Куда ж вона діне з печі? Человек чотири чи п’ять приходять, а між ни… І я вже в пєрвий клас пішла, я ж двадцять шестого года, а це ж тридцять второй, я вже ж в школу ходила в первий клас. А старші всі ходили – сестра і два брати. А то маленька була, два годіка, Вєрочка, померла з голоду, дизентерія напала. І на ножки не стала. Два года, і вона розгаварювала, а ходить – не ходила. Боже, а між ними і вчитель! Как будто би заставляли, чи що, вчитель один. Так каже: «Що ж ви робите? Дивіться, скільки дітей на печі!». А вони той казан на стіл поставили і лопають. А ми по одному з печі: «Дайте й нам, та по шматку!». Хватаєм та на піч, та ложим на … там на тряпку ложим, бо ще ж батько прийде, треба ж і батька покормить. І ми половину похватали, бо всі ж по куску схватили. А вчитель не їв. каже: «Що ви це робите? Дітей стільки».

Сильно ми страдали, в колгосп не брали. А потом мама стала проситься в колгосп. Не брали знов, от. І взяли в колгосп нас аж у тридцять шестому році.

А чого не брали в колгосп? Тому що ваша… вважали, що куркулі?

Да. Куркульські діти ми, куркульська сім’я. Потом одбув батько год, оце ж судили його за те зерно. А його ж де взять? От. Год йому дали тільки й пустили. Оп’ять же ж: «Давай зерно, у государство надо зерно». «Но в мене ж нема, я поле отдала, у колгосп не принімають». Давай і всьо. Узяли нас, почали виселять. У нас кругом ліс, під лісом такий яр здоровий, там лисичі нори. Виселяють нас у той яр. Мама зв’язала в рядно вєщі, там тих вещєй, як всі вєщі на нас по сорочечкє. І в школу ми не пішли, всі четверо не пішли в школу. А вчителі спохватилися, один день нема в школу, другий. Приходять: «В чом дєло? Чого діти в школу не ходять?» Мама стоїть плаче, в хаті голо, вузолок лежить серед хати. «Нас же в Глинище виселяють під ліс, туди в лисячі нори. Та дід пішов сосєдєй просить двох чоловіків, щоб помогли якусь землянку там копать». А вони всі такі слабі ті чоловіки, бо вони мерли з голоду, ніхто й не хоче, бо єлі дибають. Та ті вчителі якось уже одстояли, пішли в сєльсовєт, в райісполком чи кудись в район там хтось поїхав. Відстояли. «Куда ж їх виселять? Це ж діти». Отставили, не вислали нас. І в общем ми так мучились до тридцять шестого року.

Аж у тридцять шестом пішли у колгосп, як уже старші брати підросли, сила нада у колгосп. І пішли батько й мати робить в колгосп, і два брати. І вже тоді заробили пшениці, аж тоді ми поїли хліба, а то…

Боже, сестричка вмирала і так просила. Вона не знала, що таке хліб. І назви не називали ми про хліб. Чуреки. Вона просила: «Чека хочу, чека. Винесіть мене на уліцу». Там в нас сарай такий був, колись конячка була, а то такі двері великі, та зимою виносили її погулять. А нема в що закутать, у рядно, у батькову шкапку. А вона така рада тій шапкі. А то мама кудись спішила. Ми ж сидимо голодні, а батько десь на заробітки їздив до Черкас на торфрозробку. А вона просилась: «Винесіть мене в конюшню». Мама так плакала: «Чого ж я тебе не понесла в конюшню? Може, ти б дихнула б свіжого воздуху, та й жила б». Маленька й померла. Вєрочка. Немає й карточки ніде. Тоді хто фотографірував? Пізніше то де в селі…

А де ховали от померлих?

Було ще кладбіще там в нас край села, коло колгоспу. То там ховали по одиначки. Сосєд умер як раз. Добре ім’я. З голоду. А бабка його раніше померла, то ще на кладбіщі ховали, от. А ми ящичок такий найшли, як коритце свине, не було з чого зробить, та й ніхто ж не робив. То обстелили тряпочками, та й бумагою, та й похоронили. А потом знесли тоє кладовище, хто мог, переховував, але врем’я пройшло вже, то ми не переховали. Там і колгосп устроївсь, то ми на знаємо навіть могилочки де, от.

Ну, що ще страшне таке розказать? Саме страшне – що ми були пухлі, а батько каже: «Мати, не роби ж так, діли ж усім потрошку і сама їж. Бо як помреш, що ж я з ними буду робить?». Потом десь він добув трошки щось, та й ми пожевали. Не держалися ж коні тоді. Ще воно така зараза була, сап називався. Коні дохли. Чи просто воно само по собі, що вони ж не їли зерна, овес нада коням, а на траві вони не будуть на самій жить. І коні заразні. Коні здихали. В колгоспі поздихали, в людей, і їх закопували. І цей наш сосєд, ще й мама наша всім хрещена була дітям, семеро було, пішов набрав того м’яса накопав, приніс наварив, приніс і до нас, каже: «Нате їжте, бо помрете». А батько каже: «Лучче помремо, но ми його їсти не будем». І не взяв. А він приніс додому. Ну, баба ж його наварила багато, Та баба, видно, спеціально ж двоїх старших оставила, не дала їм їсти цього м’яса, а дід поїв, бо не можна спинить його, бо він: «їсти, – кричав, – їсти хочу!», – і п’ятеро дітей померло. Бо вони поїли того заразного м’яса.

Одну дєвочку, тоже моя подружка, одного году, от, мама зарізала і з’їла. Так застали сосєді і родичі її. Оці ж де велика сім’я, да, ці померли, то два хлопці остались старші, так каже самий старший: «А ну я піду до тітки через дві хати. Подивлюсь, чи вона ще жива». Бо одна вона жила, дід раньше помер. Пішов, а вона м’ясо те потрошить, каже як: «Вона померла, я хочу подивиться, з чого вона померла». Забрали її, так вона й не вернулась у село.

Собственну дитину, да?

Собственну дитину, да. Одногодка зо мною була, дєвочка Галя. Ну, потом два хлопці сосєді тоже, вот. Так я ж їх добре знаю. Так старші хлопці кажен день же ж бачаться з цими хлопцями, то граться в чогось, то то. Побігли: а де ж Ванька? А немає. І що ж, їм по 15 год тільки було. пішов роботу шукать. А вони його і з’їли. Вже потом сосєді кажуть, що вони його з’їли. Нема. І ті хлопці наші бігали-бігали: «То де ж він, де ж Іван?». «Та нема, не ходіть», – і почали палкою ганять всіх, щоб не ходили, не питали. І в другій сім’ї тоже Ванька звать було Платонович. Тоже наші хлопці товаришували. «Пішов роботу шукать», – «То чого ж він пішов роботу шукать, ми ж дружимо, то ми б вже з ним удвох би пішли. Ми ж голодаєм тоже». І отак пішов на роботу, всі говорили, що його з’їли там, ще сім’я була, ще брат, сестра старші, і менших унічтожали, от.

А один чоловік – не знала його імені – знала, що на його казали Мамай, – і в один день прийшов, батьків не було, – він шатнувсь у комору, сюда-туда, нічого в нас, ні хліба нема. Качани на стіні кукурузні висіли, він чотири качана – два в один карман, а ми догнали з сестрою, ми ж малі, я в пєрвий клас ходила, сестра в другий, догнали його в воротях, я з одного кармана вихватила, вона з другого, а він такий слабенький, що він єлі пішов. А ми батькові розказали, а на другий день, а батько каже: «Вже його нема, він на дорозі вмер». Боже, так падали люди!

А в одній сім’ї умерло двоє. Хлопець і дівчина. Так приїхали за хлопцем, на повозкі вже там якісь покійні лежали голі під … на коняка. Коняка така тоже єлі дибає, от. Забрали того хлопця, а вона лежить опухша, дівчина Варка тоже, старша на два годи за мене була. а вони її тягнуть, а вона каже: «Куди ви тягнете, я ж ще жива». А батько молоточком її по голові стук, добив, і на віз. Бо ще дома ж осталися діти. Так ті вже живі осталися двоє, от. А сосєд з-за сарая і бачив усе, і пізніше розказав, як цей дід помер. А то боялись діда всю жизнь, боялися, бо думають, що із-за угла молотком ще вб’є. Як уже той дід помер, так уже вияснилося, от.

І ще моя двоюрідня тьотка, мамина, дєвочка в неї померла. Так вона розказувала після того, що не було жалко нічуть. І дітей своїх не жалко. Каже: «А я, – каже, – лежу вже пухла, а її послала – водички витягни. І вже чималенька, вже год сім, що водички з колодязя щоб витягла. послала її по водичку, а вона ж їсточки хоче та огинається, а я, – каже, – ще й ногою її, ногою вдарила. Не чуть її води не несе. Як я вилізла рачки на уліцу, аж вона лежить мертва». Ну якось вона, ця тьотка, не вмерла, він десь на заробітки пішов, на завод чи в Київ десь, та приїхав, та хлібину привіз, та каже: «По такім кусочку ділив кажен день, сховав десь, по кусочку, бо дєвочка й мальчик остались». Так він, каже, потрошечку сільодочки і по крихоткі хліба і, каже, ми вижили. Потом згадувала, потом її жалко стало. Каже: «Я її послала по воду, ще й толкнула ногою». «Ой, Боже, как ви могли», – кажу.

А я маму свою питала після того: «Вам жалко було, що як ми вмірали, б ото?». А вона каже: «А жалко, – каже, – я не понімаю як це. Як це тьотка дєвочку свою хтіла із’їсти. Як же це не жалко? О, Боже!». І Сосницьку дєвочку вона хотіла із’їсти. Та забралась у її в картошку та укропчик цвіточки рвала, а вона підкралася ж до неї, а там баба спохватилася, та підбігла, та вхватила її. А вона стоїть, вирячила очі. Так каже: «Я й її не солила б. Так би і їла б. Вона така молоденька, біленька». Ой! А потом свою дєвочку через два дні зарізала. Ой, Божечка, Божечка!

У людей було золото. Оце ж у нас в один год чи два годи построїлись вони, це ж усе молоді люди, у кажної женщини придане якесь було оце здавна. В моєї мами сережки були гарні і якісь там хрестики, дукач, шо-то там, чи воно все, не знаю, його ж не стало. Лежимо на печі, ті сережечки щупаєм з колосочком такі здорові, а потом дивимось: немає тих сережечок: «Мамо, де ж сережечки?». Мама як заплаче: «А блинчики ви поїли, чуречки?». У платочку принесла мисочку муки. Обманювали ж, не давали, а мусіли оддавати, хоч за мисочку. І то протянули якийсь тиждень, підмішували. Полову підмішували гречану, просяну, листя з вишні і з липи. Ми сушили липу, в нас ліс рядом, і ми чухрали ту липу, таскали вузлами і сушили на дечку липу. Із липи потерти мука добра. Ми крали в мами в печі, як вона вийде, жменями та ту липу, їли. А з вишні гірка мука. А з вишні гірка. Недобра з вишні. Десь семенов бурякових на камні помололи, камні були. А камні тоже комісія шукала, ховаєм на троїх держимо ті камні, і ховаєм: то в тих сховаєм, то в тих. А як хотять ноччю здерти (якогось зерничка там десь достали), то ноччю. і там уже й сховають. А потом, кому надо, забирають ноччю в рядно і несуть. Їх б’ють, ті камні, а вони всьо равно їх зціляють і обручом жилєзним…

Жорна, жорна.

Жорна ці. І знов мелють, от. і так у нас ті жорна були, поки вже хліб був, поки заробляли, і комусь подарили, і не знаю і сама, кому вони оддали, я питала, ще мама була жива: «кому ж ви ті жорна оддали?» – «Та, вже й забули й кому». Так от.

Помню, мама розділить по кусочечку якогось там млинця чи коржика, якось розділить, а ми з борщ і суп так похлібаєм, а мама не придивиться, як ми там їмо, всім по кусочку. Ховаєш той кусочок на ноч, а ноччю проснешся і жуєш по крихотке його. І котрийсь з хлопців почує: котрась жує. А ну. І давай. І однімуть, і з’їдять. Старші. Цькували (сміється).

Це брати, брати, да?

Да. Ой, то одне одного не жаліли. Тоже ж отак о…

А Ви були найменша?

Найменша, да. Да.

На роботу ж ходила в сєм год це. У перший клас ходила, а потім пішла на роботу. І там, в совхозі ж. І там побачила дєвочку, з которою я в школу ж хожу. Вони на хуторі жили, хуторок так за селом. Тепер ті хутора позносили. І я з нею на роботі ходила, а вона з батьком. Тоже батько буряки сапав і морквулечки. І підсапає її, вона тоже. А я з хлопцями своїми, ми виповняли норму. Пололи пшеницю, жуки збірали, от. І я з тією Ганєчкою і там устрілася. А потом прийшла в другий клас я. Аж її немає. Питаю дівчаток з того хутора: «А де ж Ганя? Я ж і на совхозі, і на Павловці з нею робила». А вони кажуть: «Батько її з’їв». Батько з’їв і маму, і її з’їв, і сам помер. ой, страхіття! Я і досі нагадую ту дєвочку, тоже одногодка зі мною, подружка. Батько її з’їв. Вона ходила вже на совхоз і казала, що мама померла. А люди кажуть, що він з’їв її. А потом і цю дєвочку з’їв. Ну, я не знаю, як він помер, бо його забрали. Забрали й не вернули. Він не вернувся.

За цей… за злочин цей.

Да. Да-да. Уже удостовірились, що таке.

А люди узнали все-таки, да?

Да, узнали, да.

1. Місце запису: cело Нова Прага Олександрійського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 11 травня 2008 року;
3. Хто передав:Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Плотнір Федір Михайлович, 03 жовтня 1918 р.н., народився в селі Нова Прага Олександрійського району Кіровоградської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

Під час Голодомору 1932-1933 респондент років проживав в селі Нова Прага Олександрійського району Кіровоградської області.

Де і коли Ви народились? Я із багатодітної селянської родини, старша дитина, абориген – корінний житель Нової Праги, бувшої колись Петриківки, отут по цій вулиці, але десь за кілометр звідсілля на південь. Колись тут був запорізький зимівник – чотири хутори і наша хата збереглася аж десь до 53-го року, тоді пожежа знищила. Десь там я родився на місці запорізького зимівника у  Новій Празі 3 жовтня 1918 року.

Якою була Ваша сім’я і чи ви займались? Яке господарство було?

Я перша дитина селянської сім’ї. Зайняття було хлібороби, потомственні хлібороби. Батькові наділили землю… воював в громадянську війну, а потім він обробляв свої, по моєму, чотири десятини чи шо дали землі вже совєцька влада. А було пару коней і свій плуг, а останньою тєхнікою кооперувалися – жаткою скошували одному, другому, третьому. А молотарки, то взагалі був такий мужик, який мав свою молотарку, з двору в двір перетягували – обмолотили тут, перетягли до сусіда. Були такі двигуни, шо вродє на соляркє чи на керосінє. А в одного був такий локомотив, шо цією соломою топлять, а він парою крутить значить це… ну займалися ми.

Я пам’ятаю ще як приватне господарство було до колгоспів, то у нас тут млин був Бруштейна (це, кажуть, троюродний брат Троцького, не знаю точно чи ні). То ше перший появився трактор гусеничний «Катерпіллар» і він велику платформу на колесах різноманітної борошна продуктів з ланової віз на станцію Шаровка. То вся наша вулиця, як на диво, супроводжували його  і він собі потяг. Я це помню, перша появилась техніка. Потім в одного чоловіка, він купив собі «Фордзон» трактор, але його скоро к ногтю – розкуркулювать значить все і цей мужик втік і приїжав після того із Ташкента, де він був інженером на сільгосп… завод сільгоспмашин. Оце тако. Але потім почалась колективізація. Це мабуть друге питання чи як?

Розкажіть про млин оцей, як він гудів.

Ага, ну млин – це було основне підприємство Нової Праги. Там працювали люди в три зміни. Я вже пам’ ятаю як в школу ходив, це вже год до колективізації совєцької власті, до 10 років я це ще пам’ятав. А гудок прогуде – собирайся, другий гудок через пів години – це вже заступає зміна. І так напротязі суток три зміни робили люди. Мололи і на камінь як жорна, понімаєтє,  – камєнні  і вальці – металеві вальці, шо роздавлювали зерно і сита просіювали. Це йшло більш на експорт. Мішки стандартні, на одних ярлики зелені, на других – жовті, на третіх – красні. І в залежності від кількості нулів, значить, позначалась якість борошна. Уже після того як колективізацію, млин цей закрили, то, я помню, мій батько пробрався у млин, щоб із отих витяжних труб сапою нашкребти пилка. Нашкріб біле-біле як сонечко ясне. Але попробувала мати зварити галушки, то чути, воно пріле вже і все.

Що таке «торгсін»? І як потрапила в Нову Прагу торгівля з іноземцями?

Для мене це така сама загадка як для вас. Це воно, по моєму… як би верх аморальності. Якщо це торгувала з нами держава наша під маркой торгсіна. А якщо це був просто якийсь афєріст, то була ж на місці і влада  якась, то чого б його не цього. Користувалися, я не знаю від кого це… і це не тільки в Новій Празі, я зустрічав, наприклад, в мене є книжка про голод на Сумщині, то я зустрічав, шо й там торгсіни діяв. Тут це приміщення збереглося й зараз. Із цього приміщення так нестерпно роздражающе пахло копченою рибою, шо голова  обертом ішла, не можна було втерпіти все. І люди, у кого були дорогоцінності, ну може інтелігенція деяка свої персні, хрестики, може цепочка була, приймали в основном золото, але і серебро брали. Отоварював він – кому пшона, борошна і міг дати шматок сала, бутилку олії в залежності від кількості того принесеного дорогоцінностей. Де воно, як воно офіційно я не знаю і не то. Мене попросили із обласного архіву і такі самі тексти я переслав директрисі обласного архіву і питаю її, може вона десь шось знає. Шо це воно таке, це вже така аморальність. В голодних людей видурювать за харчі ото все. І там я описую: один інтелєгєнт як узнав у нас канібалізм, його сусідка там недалека заманила жінку, вбила і їла те м’ясо. А цього фельдшера жінка перстень понесла в торгсін, то він тим часом порозрізав собі, я не знаю, чи це вени, чи це артерії поназрізав оці кровоносні собі жили, зійшов кров’ю і помер. В мене єсть в одній моїй книжечці на фотографії. Отаке. Багато, в кого шо було односили, ну це в основном не в селі, може священнослужителі, може учителі – отака інтелігенція,  то спасалися. Бо я не знаю, щоб я твердо вам запевняв, але казали, шо був і закритий розпред, де нужних людей поддержували пайками, їм не треба було дорогоцінності здавати. Я не думаю, шо це торгівля з іноземцями, але… це шоб об’яснить грунтовно я не можу. Це, по  моєму, тільки прикриття «торгсін»,  вроді розшифровка «торгівля з іноземцями». Це, по моєму, наший такий грабьож. Приміщення те збереглося, трохи там книгарня була. Більш детально я не можу, не знаю.

Ви кажете звідти пахло рибой, а взагалі чим пахло, який був запах головний в 1932-33-му, коли голод був?

Я вам скажу, я в’язень Бухенвальду і німці ставили таку мету, шоб в’язень ні про шо не думав, тільки про їжу. То про шо нам було думати? Люди шукали порятунку, не то шо вже там хліба, хліб – це була голуба мрія. Пішли рости гірчаки, пішли козельці. По тій книжці, що Голодомор на Сумщині згадується село презідента нашого, що там коло кладбіща цвіли акації, вони своїм цвітом теж спасали людей. Було, там я описую, був такий острів порятунку, нам в Новій Празі трошки повезло там був такий гуманна людина – завхоз і він спасав людей, він мав від кооперації свиноферму, здавав м’ ясо куди треба, а йому присилали на откорм свиней кукурузяну макуху – біла, такі плити прямокутні, солодка і таке смачне, таке Боже мій, шо я не знаю. А потім прийшла весна вже пізніше, пішли вже грибочки різні пішли козельці, пішли цвісти акації.

Я колись як був у Каневі, то розказував, шо той сторож, шо сторожував могилу Шевченка, з голоду помер, шукав козельців чи десь. Та де знайшли його труп, то там і закопали і потім вже оградку поставили.

Люди брели хтозна-куди може десь спастись і такі сліди ці були усіяні трупами, мерлі дуже багато. Факти канібалізму у Празі: це не далеко від нашої хати Мозгова заманила дівку, убила і з’їла. А то розказували мені на східній околиці села трупи найшли з понарізуваними кусками задниці (як це  сказати сідниці як то по українському), м’якоті вирізали. А на курганах в жінки померли двоє малих дітей, то їх остальна сім’я, кажуть, поїли. Оце таке.

А Ви не боїтеся розповідати про 33-ій рік про голод?

(сміється) Я вам скажу, що я надіявся , що колись може нащадки якісь. Сійчас бояться нічого, сійчас дай Боже. Хотя єсть і при владі такі гнучкі люди, які раньше поздоровляв своїх знакомих один крупний дядько з районного центру поздоровляв брезгував українською мовою, а сам був начальником, проявляв гибкость. Я ніколи не був фаворитом. Я ж вам кажу, що як про Ющенка не можна було згадувать, то я в своїй третій книжечці виразив подяку, що коли Ющенко їздив у третім році нашою областю, то він підтримав фестиваль козака Семена Климовського – автора пісні «Їхав козак за Дунай». То в мене за те, що я виступив на мітинзі Нашої України, приїхали відібрали мою єдину защіту – мисливську рушницю.

Яка причина голоду?

Я тепер читаю готове пояснення, а тоді шо я знав? Мені йшов 15-ий рік, ви не думайте, шо я там боюсь казать. Тепер вже дослідили по документах і твсе, шо вождь передового і прогресивного робітництва «прижав к ногтю», перевоспитував. Хотя я воював на Смоленщині, я з Білорусії начав, то з 18 липня його син Якоб Джугашвілі здався в полон німцям. Но це не любимий син. Дочка Світлана втікла з комуністичного раю в загниваючий капіталізм і там і заміж вийшла, і все. І третій, шо був чуть не  генералісумом – начальник авіації завів собі, казали, гарем. Він такий безпутній смисел життя, шо даже Микита Сергійович змушений був його арештувати. Ну  знаєте, я такі вєщі розказую, шо я не боюся. Тоді треба було мовчать, мовчать.

Началась колективізація. Батька викликають у тім будинку, що мав чоловік трактора (він утік від репресій), а в тім будинку штаб по проведені колективізації. Один там, хто дєжурний назначають, ходить скликає мужиків. Покликали мого батька, розказують, що лучше буде жить в колгоспі, агітірують морально. Та він каже: «Та я якось буду й сам, я скільки тягнувся». «Ну йди подумай». Пішув подумав, 20 минут – його обратно визивають. За ніч він не встигнув там штани скинуть на кроватку, за ніч 10-12  раз. Він уже каже посильному: «Я десь отут коло ясел, не йтиму додому. Ти вже мене… ». Ось такий моральний тиск, поки не мучивсь-мучивсь, а потім одвів коней, було на перших порах даже коровку забирали, а потім вродє була сталінська така поблажка «головокруженіє от успєхов». Я із дитинства так мені була цікаво політика, я помню і льодокол «Красень» і всього цього. То тоді записався в колгосп.  В нас одини дід був сліпий на одне око. Якщо зберігся навєрно фільм «Русскоє чудо», Микита Сергійович (царство йому небесне) зробив такий кінофільм. Коней підв’язували, вони вже безсильні були. Я піду нарву травички, де стоять наші коні, цю травичку погодую, поцілую їх, я плакав. Я вже як кончив, я хтів в кавалерію вступить, моя любов коні. А їх гриви пообрізали, тільки як на їжаках ето і хвости (нерозбірливо), коняка не має даже мухи чи овода того прогнати. Отака була значить ето.

Я потрошку собирав і фотографії. Як у мене  Панченко Володимир Євгенович побачив 18-го року видання Грушевського томик, він мене питає: «А Ви не боялись?». А книжка ж є, в мене страсть до книг.

А як почався голод, як це було?

Я пам’ятаю нема різкого рубікону. «Не хочеш в колгосп, то ти шо підкуркульник чи шо? Хліба не здаєш державі? Де ти  поховав?» Прийшли із штричками: «Де ти поховав?». Шукали, чи нема закопаного по… і на горищі, і де там по запічках, де все… вибирали у план. «Чи ти не хочеш помогти? Страдають з голоду робочий клас, а ви тут хліба не то… Тобі план був додатковий?»  –  «Був. Вивіз, я вже все вивіз, нема вже в мене нічого». Оставив на посів – беруть, вимітають все. Отако начався… от бачите, я не можу вам сказать, коли начався. Отак вибирали, у кого осталися десь в погребі може в когось якась там картопля, діжка та квашені огірки  і таке все. В нас була своя корова, то підкормлювали соломой, сіном. Даже це не хватало корму, то на хаті із середини соломки понасмикують та їм оце все. А потім осталися з матір’ю малі діти, а я до батька пішов туди, то там вже я воскресав, так сказать. Оце як начинався голод, він бачите, не то…

А вже страшно весною люди мерли дуже масово, цілі сім’ї вимирали. Хто тоді питав, яка твоя фамілія чи шо. Добиралися люди нашою балкою до цього острова порятунку. Ішов-ішов, нема сили, сів отдихнуть і навіки. І отак як путєводні позначки трупи, трупи, трупи. То потім кажуть вже нарядили да гарбой собирали та десь їх закопували, я не знаю, кому це було інтересно чи цікаво, шоб я ето… І цією дорогою, шо на Шаровку їхать тоже люди добирались, тоже трупами. Оце паралельно звозились вони до цього підсобного господарства, тоже ці дві дороги усіяні трупами. І по Празі трупи находили і вжн як трошки ушло у колію життя. То прикопували-хоронили, понімаєте. Років, навєрно, 12 назад помер один чоловік і помер серед тижня. Люди на роботі – нема кому яму копать. Він прибіг, собрав нас, чотирьох дідів. «Хлопці викопайте яму отут-о». Ми копать і принесли нам поїсти, стімули как-би сказать. Копають, прокопали 30 сантиметрів – кістяк. Колись у голод люди, щоб собаки не тягали трупа, якось дотягли на повозці чи шо до кладовища та скільки сили хватило викопали та так загорнули та все, понімаєте, потому шо не було їсти нічого, я не знаю. Дуже така болюча смерть голодна.

Ну Ви нікого не знаєте, хто возив, не бачили як це на цвинтар?

Не знаю. Я був хлопцем, учнем, я цього не можу сказать. Ну кажуть, шо вроді  їх тоді було наражено собрать та отвезти, я не скажу. А чимало є що прикопані. Протів нашой хати з другой сторони під косогором, де я був дома, йшов чоловік, потом присів. Ми потом узнали, шо його з міліції випустили і: «Йди ти, чоловіче». Він присів, сидить, на другий день сидить і все. Пішли ми з матір’ю вдвох. Він мертвий. То по косогор’ю була промоїна глибока від дощових вод, то ми його скотили та трошки землечкою, шоб собаки не то… Це я сам учасник цього дійства, так сказать.

А як Ви думаєте, для чого був влаштований цей голод?

Нашо Ви мене питаєте то, шо я вичитав? Я не знаю, ми якось тоді… і після того до нас не доходило, що то якось зумисно травили нас голодом.

Почався 34-ий рік, був відкритий магазін, де можна було за копійки купить хліба. Я знаю, мати за молоко чи шо вторгувала. А я дуже хотів учитись, мені так хотілось, я такий жадний на книжки й сійчас. І я, йдучи в школу, зайшов,  купив собі  чи 200 грам чорного такого гливкого хліба. «Боже, яке це – думаю, – думаю життя настало. Єсть, тепер ми голодать не будем». Так постєпєнно началося… Раді ми були, шо тепер можна було купить матерії на сорочку. Я кончив 10 класів, це був перший випуск десятирічки. В мене не було черевиків узути. Розірваний був черевик, проволкою стягнуто оцей львіний зєв. І я на випускному вечорі так. Але ми пішли в основном так: хлопці у воєнне училище, а дівчата в медицину більшість. Тоїсть ті спеціальності, шо треба було для захисту, отак.

Федір Михайлович, про переселенців, будь ласка.

Про переселенців… Ото ж я… Начався 34-ий год, оброблять землю нікому (це я так по теперішньому). До нас… А хатів пустих багато було, позаростали бур’янами, свіріпа (чи як воно зветься) жовтим цвіте, шо і вікон не видно хатів. Де трупи – повкидали в погріб та привалили все-все. То оце до нас переселили із Сумськой області. Ну я знаю, коли відправили, бо я ж цікавився, допитувався  після війни відкіль жили. З двух районів – Новгород-Сіверського, але більшість Хильчанського району. Я не знаю, чи той район зберігся, чи так як Нова Прага став не районом. А то з Хильчанського району. І я в своїм печатанім тексті перечислюю людей, яких я тут знаю, оці переселенці, руськоязичні ці люди були. Вони з пограничних з теперішньою границею України, відтілля. В основному молодь сюди.

1. Місце запису: місто Рівне;
2. Дата запису: 2013 р.;
3. Хто записав: Богдана Трофимюк;
4. Респондент: Тесля Марія Францівна, 7 листопада 1926 р. н., народилася у селі Ялцівська Рудня Малинський район Житомирська область;
5. Розшифровка аудіозапису: Голубєва Галина Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Ялцівська Рудня (нині Новоселиця) Малинський район Житомирська область;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Житомирськая область, Малинський район, село – раньше була Ялцівська Рудня, а тепер Новоселиця.

Ну, в Новоселиці я не жила, в Ялцівській Рудні тоже до 33-го року.

Ми не їли по кутках, ми їли всі за столом. А там вже батько… щось у тата єсть. А шо у тата єсть? Як вони ходили у ліс, дерево пилять, для государства. Оце що я пам’ятаю. Ще войни не було, ще… голодовки ще не було. І візьме тато з собою кусочок хліба і брати візьмуть по кусочку хліба, хліб-то був, це не можна сказать. Но так – за столом поїли, з кусками ніде, Боже спасі з кусками бігать – не можна, то було великий гріх. І прийдуть із лісу – вони ж голодниє, – і немає сала… Бувало і сало, я це пам’ятаю, сало, да візьмуть сало да шкоринку помажуть, щоб не так їсти сало, а шкоринку помажуть, а там уже як останеться на пальці, так і висмокчеш. Вот. І принесуть отого хліба, то ж «од зайчика», то такий добрий хліб був: «Мамо, то чого ж ви не спечете такого хлібця?». Оце вже началась голодовка, оце вона начиналась.

А тоді якось воно так получилось, внєзапно, що нема ніде нічого – ні їсти, нічого, що бігли старшиє на станцію, я не знаю, скільки кілометрів, і де можна було украсти зерно. Тоді всі бігли. Тоді мого брата… Дівчинка одна, друга… Тоді брат прийшов, взяв меншу сестру, пішов десь, щоб поїхати кудись поїздом, хоть би кого-небудь спастись. А нас троє – я і дві сестри старшиє осталісь тут. А потом забрали… єсть село Лумля (?), там був децкій дом, в тей децкій дом забрали.

Я знаю, шо люди ходили по лісам і шукали їжачків, шоб їсти. І їх убивали. Я не знаю, як убивали, бо я тільки знаю, шо Сашко покойний каже: «Зараз давайте поубиваєм, шоб вони не подохли, шоб ми дохлого не наїлися».

А в одних людей, я не знаю, як їх фамілія, була корова. То вони дньом всєй кучою – дітвори багато, бо багато дітей було, – дньом всєй кучою вони берегли корову, пасли, а на ніч в хату забирали, корова у хаті ночувала. Бо то тому, то другому хоть по стакану молока давали, а нам вже – шо останется. Ой, це дуже тяжко вспомінать, ой… (плаче). Як вона дає оцю водичку, лише розіллє молоко – і тому дать, і кумі, і куму, і ще комусь дать. А воно тіки шо біле і все…І у неї руки трясуться, вона сама голодна, і хлопці голодні – п’ятеро їх було.

У нас в селі жили оцими йожиками. Жили пташками. Голубів ловили, оце я знаю. Мені спочатку було шкода, що такий тий маленький голуб, а його зарізали і скубуть його. І уже начали тії… всякі гриби начали. Це ше шо було, ше тітка крепко плакала – назбірали хлопці (а у нєї всі хлопці, одна дочка була тіки, Катя), назбірали грибів, а тітка не бачила, бо вона дуже знала гриби. Вони наварили гриби і наїлися, і вони всі потравились, хлопці. Всі! А їх було семеро. Отак. Тітка прийшла (була в другому селі, в якихось тоже родичів була), як вона прийшла, а вони всі…, давай вона їх спасать, Ото вона їх і цілу ніч спасла, ні один не вмер. А вже кажуть, нежилиє були.

А так, я пам’ятаю, якраз була Пасха 33-го року. Вони ше доставали такіє квадратіки якісь були с костьола, оплатки. Оці оплатки, нас причастили, і тато з мамою пішли до дядька Андрія. Дядько Андрій таки жив харашо. І вони не дійшли до дядька, там в селі, рядом. І тато з мамою… Шо це було холодно, тата положили, йому стало знобить, положили тата на піч, а мама коло печі лежанка була там, лежала на тій лежанці, не лежанка, а полик такий. І мама там осталась. Як полізли на піч, тата тоді вже зняли, тато там умер. Бо голодні були, зовсім голодни.

Ворота скрипнули. Ну, як, ми вискочили, це ж з сестричкою, а ще дві старших у хаті. Мама йде і нічого не несе, і тільки плаче. Тоді ж сказали, ми запитали: «А де тато? Ідем також зустрічать». А вона каже: «Ви його не зустрінете, там тато і вмер і там похоронили». Чужі люди хоронили. «І ми розлізлись між людьми, мов мишенята…» І це точно так було, як по Шевченку.

Дуже красиве жито було, густе, посіяне наше. Наше, ше осінню сіяв тато. Дуже красиве жито було, і воно цвіло, отам такіє льогенькі-льогенькі цвіточки такі, шо вітром їх здуває. Ну, кажуть, шо жито цвіте, а як – не знаю, як, як назвати. Ну, колоски. Але, ше сестричка була вже, і вийшли на тії колоски, та це колоски, а там же буде ше зерно, ми же ж наваримо юшки. А мама ше каже: «Не можна чіпати, гріх, бо не буде жита». Трошки мама ше пожила. І  «Я, – каже, – дітки, ляжу спать». А їсти не було нічогісінько, анічого. І мама нічого не принесла, і в нас нічого не було – ні картоплинки, ні лушпайки, нічого. «Я, дітки, трошки полежу, а ви ж тут грайтесь, тільки далеко не біжіть, бо вовки». А вовки вже жить не давали. Мама лягла спать: «Я трошки посплю». Як ми сидимо, а так красіво – як другий раз мені сонце так якось зробиться і я вспомінаю цей момент. І вдруг мама захрипіла. Трошечки посиділа, бо вона не могла вже ходить, вона бралась за шо-небудь. Захрипіла. Так старшая сестра підхватилась, а вона бухнула так на ліжко, так і бухнула. Я до мами, а вона лежить тільки, хропає і вже не балакає, нічогісінько не каже. Нас зосталось четверо.

1. Місце запису: селі Хрипівка Городнянський район Чернігівська область;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Лук’яненко Левко Григорович, 24 серпня 1928 р.н., народилася у селі Хрипівка Городнянський район Чернігівська область;
5. Розшифровка аудіозапису: Голубєва Галина Юріївна;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Хрипівка Городнянський район Чернігівська область.

Ви знаєте, мій батько був простий такий дядько, але він був кмітливий чоловік. І коли він бачить, що, знаєте, забирають усе, і голод починається, і дітей треба ж якось рятувати, то він узяв і придумав добрий спосіб. Вночі викопав ямку на стежці, між хвірткою і порогом, входом до хати. Ну, та стежка витоптана, бо ж по ній кожний день без кінця люди ходять – і сама сім’я, і хто в хату заходить із чужих, і так дальше. Ну, там земля затрамбована і ніщо не росте, бо ні спориш, ніяка інша трава не росте, бо це ж стежка витоптана. Він викопав там ямку і туди картоплі засипав і землею знову і затрамбував. Ну, і все це вирівняв. А коли ж земля зрушена, то вона, звичайно, вона просідає більше. Ось, то він туди підсипав ту землю ввечері, і ми так от її туди затрамбовували. І тому вона була так вирівняна із стежкою іншою, де некопано було. І коли ті заходили із штирями такими довгими, знаєте, метровими, спицями довгими, ну, то вони не догадалися по стежці колупати, вони пішли там по городу, знаєте, під кущами, під яблунями вони там штрикали, а тут не догадалися проштрикнути і так от це залишилося. І навесні 33-го року батько то відкрив, от розкопали. Картопля, звичайно, згнила, ну, але крохмал є, і, таким чином, це допомогло взагалі врятувати нашу сім’ю.

Побачили, побачили, що це щось надзвичайно потужне, бо українська нація є велика, це не то що мільйон, то його так чи сяк в будь-якому випадку можна задавити, а коли тут просвітянство охопило 40 мільонів, і коли це навєрху оформляють як українізацію і, знаєте, це ж і освіту на українську мову, і підручники взялися друкувати, і театр почав розвиватись, і все інше, і так дальше… І виходить, що нібито Радянська Україна, але вона становиться Україною. І оце налякало. Оце налякало Сталіна, оце налякало власне ту політичну еліту імперську. Тому що комунізм, знаєте, це ідеологічно дуже зручна зброя для поширення імперіалізму. Але ось імперські почуття перелякалися. І тоді вирішили: давай завдамо удар нижче пояса, так, щоб Україна вже ніколи не могла піднятися й не могла тріпатися. Ось задум. А далі технічне завдання, яке Сталін дав. Те технічне завдання і виконували: перше – ізоляція України, друге – Голодомор, ну, цеє, забрати хліб, ось, а третє – контролювати і зробити все ще інше, щоб взагалі люди померли, щоб померло їх як можна більше. І тоже, дуже зроблено це було, і пропагандою воно добре було забезпечене, і організаційно, і збройними силами. Тобто, операцію організували науково.

1. Місце запису: село Соболівка Теплицький район Вінницька область;
2. Дата запису: 31 травня 2008 рік;
3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Баба Таня, 21 січня 1924 р.н., народилася в селі Соболівка Теплицький район Вінницька область.
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Соболівка Теплицький район Вінницька область.

Я в 24-му році народилася, 21-го січня. Це мені вже 85-ий рік од рождєнія. Я пережила голод і вОйну – всьо на вік мій, всьо на світі білому. І война і голод…

 Ну велика була родина у Вас?

А цього…

Скільки у вас душ було? Сестри, брати, з яких вони років?

А-а-а. Була ця моя сестра, цеї не було не було – була вона на фронті. Ця моя сестра.

Хто?

Поля.

Нє. Як ви були малі зовсім ще в батьківській хаті, то скільки було душ?

Нас було… помирало трохи. Була-була старша, я – друга і брат 29-го року, а ця вже 40-го року, ця Катя – це моя сестра сама менша.

 Колгосп пам’ятаєте як зробили у Вашому селі?

Колгосп… Я вжей  так добре не пам’ятаю, я ше була тоді яка мала, в якому році вона робилась. Я знаю тільки, шо ну ходили, забирали все, все забирали. О, а це считалися куркулі, то їх геть з хатів викидали. Де це в яру цей живе Загоруйко, а там ще жив, жила тоже, то це казали, що вони куркулі. То їх забирали, викидали з хати. То сусіда там пішов, забрав дітей з хати, та потім їх десь на Сибір відправляли.

А де той Сибір люди знали?

Я не знаю. Казали, що десь морем, кораблем. То така дівчина як я 24-го року, то померла на кораблі, то кинули її в море. А цей Петро в яру, це він 26-го року, була Галя дівчина, їх було троє. А потім вони вже прийшли з цього батько й мати цю Галю принесли в мішку, бо вона була больна, а він ішов пішки. Було йому 8 років. Та й стали строїти знов хатину таку з гальки й болота. Ше мати розказує… а його мати зветься Меланка, звалася. То вони місили цю грязь, це болото строїти цю хату, то каже: «Попухли ноги в нас обох, то ми держимося за лопати, щоб не попасти в болото». В Петра десь ця хатина намальована є, він добрий би був художник, він так гарно малював, все малював – і матір ту точно таку, яка вона є змалював, і цю хатину змалював. Та й батька знов забрали, забрали вже десь і більше він не повернувся.

Ну шо я пам’ятаю? Я пам’ятаю, шо було недобре, цілий рік було недобре. Хліба не думали наїстися, не думали. Діти, от зараз я… Раньше такі діти були, діти раньше бачуть яку собаку чи кота, вони хотят пожбурити в ню камінцем, або вдарити. А ми були малі, ми хотіли їсти і ми знали, що вже шось було їсти – хліба кусочок, то знали, шо це побачили котеня  чи цуценя – всіх угощемо і дамо їм їсти. От шо то як голодні діти, то думают, шо всьо хоче їсти. І так до цеї пори я шо бачу, шо якесь безпризорне таке, я хочу його взяти, я хочу йому дати їсти і всьо.

Їли  цвіт акації, листя. Що бачили, те й їли.

То це весною, а коли не було нічого, то як виживали?

Ну як, літом…

А  зимою, як сніг був?

А, зимою я знаю як… Якось виживали. Була якась гнила  картопля, померзла. А чого вона померзла, хто її зогниїв? 8 кілометрів весною, то мама бувало піде, принесе зо дві відрі, 8 кілометрів принесе дві відрі цеї картоплі. А то десь якась квасоля була в больничці чи шо. Бо вони ж строїли, було велике хазяйство в больниці, були корови. Та вони повмирали, якби батько не пішов строїтєльом больницю строїть. Строїли цю, шо в нас зараз є. Та й нас забрали в круглосуточні такі ясла були. Ми там спали, давали нам по 200 грам хліба  і варили їсти. То ми так вижили. А повмирало багато. А тоді мама вже пішла там, було посіви були, то мама пішла там та ходила до молотарки, вже молотили, стали сіяти. То мамі ше давали ще три кіля муки, давали три кілі на місяць. То мама держалав же їх так до весни. Копає города і несе її вперед, покладе ззаду, то хтось її хопить, вкраде. То вона її кладе вперед, докопалася до неї – знову понесла, поклала цеї трошки муки вперед. А тоді трощки цього бур’яну та й таке. Заколотить така похльобка.

А корови не було у вас?

Не було.

А братика маленького чим годували?

А братика маленького, я ж тобі розказувала, шо якась в нас через сіни була хата  ше одна та й ми  у всю свою більшу пускали квартірантів – якийсь районний землемір був. Вони получали пайки, якісь, казали, централізовані пайки. А Саша маленький, чотири роки йому було. Та й вона його ця жінка питає землеміра: «Саша, шо тоді дати? Шо ти хочеш – цукерка чи хліба?» А він каже: «Хліба». Та й піде. А вона бахнула дверима, закрилася  та й сидить там, а він під дверима стоїть ця дитина, чотири роки. Я тепер нагадаю, то ше плачу. Стоїть та мама кричить: «Біжи забери дитину з-під дверей. Диви, нючить там під дверима». Я хочу його взяти, а він видирається, соває ногами, не хоче йти, чекає її, щоб вона йому шось винесе. А вона нічого не виносила йому. Та й таке. Та так він прожив трохи та й толку не було.

А то змололи на жорнах якоїсь гречки. А гречка знаєте яка вона, з лускою. І напекли таких цих пампушок з бульби, то з цею  лупою. І він, то  нагодували цю дитину, ця дитина з’їла, то тоді сильно йому живота здійняло, то він тако: «Гу-гу». Стогне. Так від тоді він як став… то було 16 років – він помер. Ходили такі хлопчики, з опухшими ногами ходили. Ноги попухли, ходили просити. А хто йому шо дасть, як в нікого нема, ні в кого нема.  Такий у сусіда, а було їх шестеро цих дітей. Но шестеро дітей… Була 15-го року сама старша, а ті менші, ну тоді їм скільки було, років 16 було цьому. То ліз у хату, може там шось є їсти, варять їсти, то закривають двері, бо не дадуть зварити. Візьмуть горшка цього і шо там є, вони його з’їдять. Так і були голодні. Коти поїли. Таке го було.

Сталін, пам’ятаєте як він помер?

Ну я чула, він 5-го числа…

А року?

От я шось не пам’ятаю, як це воно було. Я пам’ятаю, шо помер Сталін, а якого числа? 5-го здається.

А як помер? Шо в селі люди казали?

Нє, я не знаю цього.

Про Сталіна пісня співали якісь?

Співали.

А які?

Які… я знаю пісню ше про Лєніна цю… я її часом вночі нагадую… :

«Чи чуєш ти, маленький сину,

в цей день тривожний і сумний

спіткало горе всю вкраїну –

помер наш Лєнін дорогий.

Та не сиротами ми остались,

його найкращий друг живе –

наш рідній, наш любимий Сталін

веде нас у життя нове».

А мелодію пам’ятаєте як звучить та пісня?

Да.

Ми зараз запишемо, хай буде в нас на пам’ять…

Знаєте, були всякі, послєднє забирали в людини – квасолі трошки чи шось таке та й забирали. Ше з ними жінка така, шо ходила з ними, і вони забирали. Правда, шо вони всі померли – рак був чи шось таке, шо померли вони скоро. Навіть вже сєм’ї повимирали, може і гріх.

То Бог їх покарав?

Певне покарав.

А як Ви думаєте, а голод може статися ще?

Шо тепер? А хто його знає. Я думаю, шо… я знаю,  як воно буде. Раньше все вивозили, от сказали забрати все з колгоспу, з комори колгоспної – та й везуть, мусят вести. Є уполномочений, от в нас був уполномочений, прокурор був, такий Бецбах. Ше люди робили в таких установах, вони були уполномочені. Тей, хто возьме бурака одного – судять. За кіло проса, якась жінка намолотила, хотіла… Росло воно там, вона його жала та й намолотила дві кілі – 5 років Сталін давав, 5 років тюрми. А діти збирали колосся, то в ночі схоплювалися та кричали, шо їде об’єждчик, або голова, спросоння тікали. Такі маленькі з торбинками ходили, колосся збирали. І то об’єждчик б’є ногами дитина, шо воно збирає колосся.

 На полі, на конях?

На полі, на колгоспному полі. То як не було шо їсти, то ми якийсь хоч куліш зварим з цеї, роздере на жорнах та й зварить. То маленькі діти були такі малесенькі з торбинками ходят по полі, то вони ж бояться, вони тікають як тей об’єждчик їде. А вночі вони так налякаються, шо  вночі їм передається, шо схоплюються та кричат, шо їде такий то такий, набив та забере торбину з колоссям.

1. Місце запису: місто Мала Виска Кіровоградська область;
2. Хто записав: невідомо;
3. Дата запису: 14 серпня 2002 року;
4. Респондент:  Мірошніченко Василь Григорович, 1949 р.н.;

Хто Вам розповідав про Голодомори?

Розказував мені мій батько. Часто, бувало, він згадував свою молодость, про те время – колективізацію, голод, войну.

Що саме він Вам розповідав?

Казав, шо в трицять третьому мерли люди цілими вулицями. Та шо там вулицями – цілі села вимирали, а хати людей тоді розбирали, все до камінчика. Одним словом, стирали села з лиця землі, шо й ніякої згадки про них не оставалось, наче й не жили там колись люди. Вже через года опять були заселені ті участки. А тих, хто вмирав, ховали в одній ямі. Отак скидали, без труни і других атрибутів цього діла. Не те время було. От зараз, як подивиться в Паліїївкі [сусіднє село] на кладбіщі, де захоронєнія трицять второго, трицять третього годів, то одні ями пооставалися, бо земля ж осіла. Як там повна яма людей була – воно ж все перегніло та ото й получились цілі ями. Страшно й дивиця.

Зараз кажуть, шо голод був штучний. Може, воно й так, ну тоді люди не обвіняли власті в тому, шо вони голодали, і вмирали їхні діти. Більше звертали на мєсних, які всим відали і керували хлібозаготівлями.

Чи помер хтось з Ваших рідних тоді?

В діда була велика сім’я, то двоє його дітей вмерли. Вони самі менші були. Шось їли там. Годів два-четирі було приблизно. А хто старшенький, то в колгоспі вже робили, і мій батько тоже. Йому пятнацять було, то він за скотиною вже вхажував. То в колгоспі їх кормили, з голоду вмерти не дали. А їли тоді все, шо тільки можна було. Сначала з дерев всю фрукту поїли, а хіба ж ними наїсися. Як дома яку птицю держали, то тоже порізали, а зімою і навесну даже собак їли. Отак люди жили.

А що Ви знаєте про 1946-1947 рр.?

Батько як з фронту вернувся, то ніщета була страшна. Жили дуже бідно. Но в началі сорок шостого він женився, вся його рідня вже взрослі були, всі робили і трохи підживалися цим. Як хто в колгоспі був, то давали там по 200 г зерна за трудодень. Це хоч і мало, ну хоч з голоду не вмерли. А спасало те, шо крали в колгоспі харчі. В основном, зерно, хоч за це дуже наказували, но не було куда діваця. Всі токи і склади дуже охранялися, но люди всьо равно умудрялися шось та вкрасти. І зерно тоді терли, і або шось пекли, або варили. А мати моя наймалася до людей на роботу, як в кого чоловік не вернувся з фронту чи не могли самі обходить город, то вона їм помагала, то трохи їй за це платили – картоплину якусь чи трохи крупи, то якось помаленьку перебивалися.

А як в кого здоров’я не було і геть бідні були, то ті вмирали. А мама моя покойна як згадувала бувало про ці голодні времена, то аж сльози на очі ставали, то я її старався і не розпитувать.